.

Індустрія туризму – основа розвитку національного ринку туристичних послуг (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 9355
Скачать документ

Пошукова робота

на тему

Індустрія туризму – основа розвитку національного ринку туристичних
послуг

Формування національного туристичного ринку є наслідком складної
взаємодії внутрішніх і зовнішніх соціально-економічних процесів, які
спричинюють потребу в туризмі і формують попит на туристичні послуги.
Саме ці процеси зумовлюють різні моделі формування національного
туристичного ринку. На основі аналізу ринкових процесів в сфері туризму
можна виділи принаймні дві основні такі моделі: 1) модель саморозвитку
та 2) привнесену модель. За першою схемою національний ринок туристичних
послуг є наслідком загального соціально-економічного розвитку і
формування потреби населення в туризмі як в формі проведення дозвілля в
подорожі. Попит на туристичні послуги формується як в країні (на послуги
внутрішнього та міжнародного зарубіжного туризму), так і за її межами
(послуги міжнародного іноземного туризму), а задовольняється він
пропозицією, яку створюють і реалізують суб’єкти національного
туристичного ринку. За другою схемою національний ринок туристичних
послуг формується під переважним впливом попиту зовнішніх ринків і задля
його задоволення створюється сфера діяльності, рівень розвитку якої
відповідний попиту та можливостям національної економіки при недостатньо
вираженому внутрішньому попиті.

Тобто, формування національного ринку туристичних послуг може
відбуватися під дією як внутрішніх, так і зовнішніх потреб. Стабільність
національного ринку гарантується перш за все потребами внутрішніми,
тобто потребами населення країни в відпочинку і змістовному проведенні
дозвілля в подорожі. Обсяг цих потреб, їх структура, ритміка
визначаються сукупною дією об’єктивних умов та суб’єктивних чинників,
які саме й характеризують умови та стиль життя населення. Наявність
мотивації залежить не тільки від демографічних характеристик споживача,
зокрема рівня освіти та рівня життя, Що впливають на поінформованість і
формують попит, а й від можливостей національного ринку країни не тільки
задовольнити цей попит, а й сприяти виникненню мотивації, формувати та
підтримувати її. Задоволення туристичних потреб, які створюються на
зовнішніх ринках, також залежить від стабільності національного
туристичного ринку, від його здатності створювати різноманітний
туристичний продукт, стимулюючи попит. Таким чином, національний
туристичний ринок створюється внутрішнім та зовнішнім попитом і
внутрішньою пропозицією, просторово-часова збалансованість між якими
забезпечується національною індустрією туризму.

Індустрія туризму – це міжгалузевий господарський комплекс, який
спеціалізується на створенні турпродукту, здатного задовольняти
специфічні потреби населення в проведенні дозвілля в подорожі шляхом
виробництва та реалізації товарів і послуг туристичного призначення.

Вислів «індустрія туризму» став вже звичним, але що містить це поняття?
По-перше, чому «індустрія»? Індустріалізація передбачає широке
впровадження техніки і технологій в процес виробництва, постійне
оновлення виробничих потужностей, комплексну механізацію виробничих
процесів, їх уніфікацію та стандартизацію з метою підвищення
ефективності праці шляхом збільшення масштабів та скорочення строків
виробництва. Зазначене цілком відповідає меті діяльності та характеризує
процес обслуговування в туризмі. Специфіка туристичної послуги
передбачає технологічну єдність процесу обслуговування і відповідну їй
єдність вимог до підготовки кадрів, які саме й забезпечують великою
мірою (через значний обсяг ручної праці) якість обслуговування, постійне
оновлення виробничих потужностей і технологій, спрямованих на
забезпечення конкурентоспроможності підприємств на туристичному ринку
(сучасне технологічне устаткування для виробничих галузей
обслуговування, доступ до розподільчих мереж тощо) шляхом задоволення
зростаючих потреб споживачів. Масштабність туристичного руху обумовила
впровадження уніфікованих технологій і стандартів, які дозволяють
забезпечити масове обслуговування на індивідуальній основі відповідно
сучасним загальним тенденціям світового ринку послуг, якому притаманна
модифікована постфордистська тенденція, а саме індивідуалізація масового
обслуговування.

По-друге, чому індустрія туризму визначається як міжгалузевий комплекс?
Міжгалузевий комплекс є елементом функціонально-компонентної структури
господарства і являє собою інтегровану систему галузей, виробництв і
видів діяльності, об’єднаних загальною метою та програмою розвитку.
Тобто, міжгалузевий комплекс (МГК) як в матеріальному виробництві, так і
в сфері споживання, є цільовим утворенням, орієнтованим на задоволення
певних суспільних потреб. В основі виокремлення МГК лежать об’єктивні
системні функціональні, синергетичні, еволюційні та управлінські
зв’язки. Спільність мети – задоволення специфічних потреб туриста у
відпочинку і враженнях, отриманих під час подорожі, шляхом надання
послуг та забезпечення товарами, які зроблять її комфортною і
сприятимуть здійсненню мети подорожування, об’єднує різнорідні галузі та
види діяльності як матеріального виробництва, так і невиробничої сфери в
міжгалузевий комплекс, який характеризується значною взаємозв’язністю
компонентів та взаємозамінністю елементів.

Комплекс з суспільно-географічної точки зору є відкритою поліструктурною
системою з переважанням тісноти внутрішніх зв’язків. Міжгалузевий
комплекс індустрії туризму вирізняється складністю внутрішньої
структури, ієрархією цілей функціонування компонентів і елементів,
різноманітністю зовнішніх та багаторівневістю внутрішніх
комплексоутворюючих зв’язків, стадійністю споживання та організації
обслуговування.

Елементами індустрії туризму є підприємства та установи, мета
функціонування яких полягає в задоволенні певних туристичних потреб
(мотиваційних, змістовних, комфортності тощо). Специфіка туристичної
послуги обумовлює наявність значної кількості елементів, їх
ієрархічність відповідно до обсягів діяльності, забезпечення виробничими
потужностями і рівня розвитку матеріально-технічної бази, а
виробничо-технологічні, інформаційні, організаційно-управлінські,
фінансово-економічні зв’язки об’єднують зазначені елементи в галузі, що
виступають структурними компонентами індустрії туризму. Таким чином,
внутрикомплексні вертикальні зв’язки лежать в основі виділення
функціонально-компонентної (галузевої) структури індустрії туризму.

Внутрикомплексні горизонтальні зв’язки, наявні між підприємствами різних
галузей, причетних до організації туристичного споживання відповідно
стадійності процесу обслуговування, дозволяють виділити в межах
індустрії туризму Функціонально-стадійні підсистеми, представлені
сполученнями різнорідних функціонально-галузевих елементів, що виконують
однорідні функції в сфері туризму. Відносно споживчо-ресурсної
орієнтації їх можна розташувати наступним чином:

І – організаційно-інституційна;

II – фукціонально-господарська;

III – територіально-господарська підсистеми (таблиця 1.4)

Таблиця 1.4.

Структури індустрії туризму

Підсистеми Структури Компоненти

Інституційно-організаційна І. Правова 1. Законодавча і нормативна база;

2. Митна служба;

3. Консульська служба

ІІ. Фінансово-економічна 1. Система оподаткування;

2. Система страхування;

3. Фінансова система і обмінний курс валют

ІІІ. Кадрова 1. Система підготовки кадрів;

2. Система наукових досліджень і науково-дослідних розробок

Функціонально-господарська І. Гостинності 1. Готельне господарство;

2. Громадське харчування;

3. Галузі сфери послуг з надання додаткових послуг

ІІ. Транспорту 1. Авіаційний;

2. Автомобільний;

3. Залізничний;

4. Водний

ІІІ. Туристичної та оздоровчої діяльності 1. Туристичні підприємства;

2. Екскурсійні бюро;

3. Санаторно-курортні установи;

4. Оздоровчі заклади

Територіально-господрська І. Туристичні ресурси 1. Природно-рекреаційні;

2. Культурно-історичні;

3. Інфраструктурні

ІІ. Соціально-демографічні 1. Населення;

2. Розселення і історія формування території;

3. Традиційна етнічна культура населення

ІІІ. Господарські 1. Господарський комплекс території;

2. Інфраструктурні системи;

3. Адміністративно-територіальний устрій і система управління

І. Організаційно-управлінські функції з координації державної політики в
сфері туристичного бізнесу задля сприяння розвиткові внутрішнього
туризму та участі в світовому туристичному процесі шляхом
нормативно-правового та фінансово-економічного регулювання.

Національний туристичний ринок формується та функціонує в правовому та
економічному полі держави і саме на цьому рівні найяскравіше
проявляється дієвість державної туристичної політики. Сутність державної
туристичної політики полягає в стимулюванні потреб населення в послугах
туризму, в протекціоналізмі туристичній діяльності в сфері малого і
середнього бізнесу шляхом створення правових основ та нормативної бази,
сприятливого фінансового механізму, проведення фінансово-економічного
регулювання, спрямованого на розвиток ринкових структур і пожвавлення
ринкової діяльності суб’єктів туристичного ринку, спрощення туристичних
формальностей, цілеспрямованої підготовки кадрів та проведення
науково-дослідної роботи в цій сфері. Державна туристична політика є
комплексом заходів правового, економічного і організаційного порядку,
підкріплена відповідними управлінськими інститутами, діяльність яких
пронизує всі управлінські рівні і спрямована на узгодження державних,
бізнесових і місцевих інтересів на ринках туристичних послуг різного
порядку. Регуляторними каналами впливу є законодавчо-нормативний,
податковий, валютно-фінансовий, інформаційний, управлінський.
Ефективність державної туристичної1 політики відбивається в характері
туристичного процесу і позначається місцем, яке займає в ньому
національний туристичний ринок, та прибутковістю індустрії туризму, її
прямим та опосередкованим внеском в національну економіку.

ІІ. Виробничо-технологічні, інформаційно-комунікативні,
фінансово-економічні зв’язки, задіяні у створенні та реалізації
турпродукту, здійснюються системою підприємств з надання послуг
гостинності, транспорту та посередницьких послуг з організації
туристичної подорожі, які утворюють індустрії туризму. Саме ці
горизонтальні функціонально-інтегративні за сутністю зв’язки дозволяють
визначити означену підсистему як туристичну галузь – сукупність
підприємств, подібних за призначенням, технологією обслуговування,
професійним складом кадрів та умовами їх діяльності, особливостями
розміщення та функціонування на ринку туристичних послуг. Головне
призначення підприємств туристичної галузі полягає в організації
комфортного та якісного забезпечення мотиваційних вимог туриста.
Відповідність вимогам гарантує ефективність їх діяльності на ринках
різного рівня. Туристична галузь функціонує й розвивається, скерована
державною туристичною політикою в сфері туризму. Функцією підприємств
туристичної галузі є створення, реалізація та організація споживання
послуг та товарів туристичного призначення, виробництво турпродукту.
Туристична галузь складається з підприємств, що надають послуги
гостинності, транспортні послуги та підприємств, що створюють
комплексний турпродукт і організують його споживання (туроператори і
турагенції). Гостинність ототожнюється з атмосферою доброзичливості,
якою оточується гість, що відповідає самій сутності туристичної
діяльності. Гостинність є системою зі створення комфорного перебування
подорожуючого поза місцем постійного проживання. До цієї системи входять
послуги розміщення, харчування та інші додаткові послуги (побутові,
комунікативні тощо), необхідні подорожуючому для повноцінної
життєдіяльності, послуги, пов’язані зі здійсненням мети подорожування
(екскурсійні, культурно-просвітницькі, релігійні, ділові, лікувальні та
інші) та послуги дозвілля, які урізноманітнюють подорож. Зазначений
комплекс гостинності може бути забезпечений на основі засобів
розміщення. Послуги розміщенні і харчування протягом століть формування
галузі готельного господарства становили основу гостинності (разом із
медичними, побутовими послугами та послугами, пов’язаними з
обслуговуванням транспортних засобів). Розвиток і урізноманітнення
потреб спричинили різноманітність засобів розміщення. Різнорідність
пропозиції потребувала її систематизації відповідно до критеріїв попиту.
Такими критеріями можна визнати відповідність обсягу та якості послуг їх
ціні і можливість вибору. Намагання створити узагальнену класифікацію
підприємств розміщення розпочались в другій половині XX ст. З 1952 p.
MCOTO (Міжнародний союз офіційних туристичних організацій, попередник
Всесвітньої туристичної організації) розпочав створювати регіональні
комісії з розробки систем готельної класифікації, які найбільш активно
запрацювали в 70-80-х роках. Тоді ж численні експерти, в тому числі й
експерти Міжнародної готельної асоціації, висловили сумніви щодо
доцільності створення єдиного світового класифікатора, оскільки практика
готельного бізнесу дужа різнорідна і неспівставна за умовами
функціонування. На національних рівнях діють найрізноманітніші підходи
до класифікації і оцінки засобів розміщення як з юридичної, так і з
адміністративної точки зору. Тому висловлювались побоювання, що введення
єдиної світової уніфікованої системи вимог до засобів розміщення
знівілює характерні особливості обслуговування і може вводити клієнта
лише в оману щодо якості послуг, бо жодна класифікація не дасть
відповіді на питання про наявність в тому чи іншому закладі атмосфери
гостинності. Тому більшість розроблених регіональних систем класифікації
засобів розміщення мали дорадчий характер. До того ж більшість готельних
мереж, що входили до складу транс- національних корпорацій і
орієнтувались на власні стандарти як на такі, що забезпечують
конкурентноздатність, не сприйняти ідею уніфікації. Однак до кінця 80-х
років в межах ВТО були розроблені рекомендації з міжрегіональної
гармонізації критеріїв готельної класифікації на основі стандартів,
прийнятих регіональними комісіями. Рекомендованими стандартами визначені
мінімальні вимоги параметризації підприємства, До надає послуги
гостинності, задля надання йому відповідної категорії, яка є гарантом
обсягу та якості обслугоування. тягом століть формування галузі
готельного господарства становили основу гостинності (разом із
медичними, побутовими послугами та послугами, пов’язаними з
обслуговуванням транспортних засобів). Розвиток і урізноманітнення
потреб спричинили різноманітність засобів розміщення. Різнорідність
пропозиції потребувала її систематизації відповідно до критеріїв попиту.
Такими критеріями можна визнати відповідність обсягу та якості послуг їх
ціні і можливість вибору. Намагання створити узагальнену класифікацію
підприємств розміщення розпочались в другій половині XX ст. З 1952 p.
MCOTO (Міжнародний союз офіційних туристичних організацій, попередник
Всесвітньої туристичної організації) розпочав створювати регіональні
комісії з розробки систем готельної класифікації, які найбільш активно
запрацювали в 70-80-х роках. Тоді ж численні експерти, в тому числі й
експерти Міжнародної готельної асоціації, висловили сумніви щодо
доцільності створення єдиного світового класифікатора, оскільки практика
готельного бізнесу дужа різнорідна і неспівставна за умовами
функціонування. На національних рівнях діють найрізноманітніші підходи
до класифікації і оцінки засобів розміщення як з юридичної, так і з
адміністративної точки зору. Тому висловлювались побоювання, що введення
єдиної світової уніфікованої системи вимог до засобів розміщення
знівілює характерні особливості обслуговування і може вводити клієнта
лише в оману щодо якості послуг, бо жодна класифікація не дасть
відповіді на питання про наявність в тому чи іншому закладі атмосфери
гостинності. Тому більшість розроблених регіональних систем класифікації
засобів розміщення мали дорадчий характер. До того ж більшість готельних
мереж, що входили до складу транснаціональних корпорацій і орієнтувались
на власні стандарти як на такі, що забезпечують конкурентноздатність, не
сприйняли ідею уніфікації. Однак до кінця 80-х років в межах ВТО були
розроблені рекомендації з міжрегіональної гармонізації критеріїв
готельної класифікації на основі стандартів, прийнятих регіональними
комісіями. Рекомендованими стандартами визначені мінімальні вимоги
параметризації підприємства, Що надає послуги гостинності, задля надання
йому відповідної категорії, яка є гарантом обсягу та якості
обслуговування. Засоби розміщення поділяють на два основних типи:

основні або традиційні (готелі, пансіонати, турбази, мотелі тощо), до
яких належать підприємства, що цілорічно надають комплекс послуг
гостинності, поєднуючи в процесі обслуговування капітальні основні фонди
і кваліфіковану працю;

додаткові (кемпінги, молодіжні табори та туристичні села, студентські
гуртожитки, тимчасові орендовані помешкання тощо), що працюють сезонно і
надають обмежену номенклатуру послуг, використовуючи переважно
некапітальні будівлі або пристосовані приміщення.

Комплекс послуг гостинності гарантованої якості надає готель –
комерційне підприємство, спеціалізоване на наданні комплексу послуг
розміщення, харчування та інших додаткових послуг, які забезпечують
безпечну і комфортну життєдіяльність людині, що тимчасово перебуває поза
місцем постійного проживання. Готелем є тільки те підприємство сфери
послуг, потужність якого становить не менше 10 місць (номерів) і яке
гарантовано може забезпечити послуги розміщення і харчування (в обсязі
не менше сніданку) та надати інші послуги за заздалегідь обумовлену
плату. Тобто сама назва «готель» надається тільки тим підприємствам, які
відповідають законодавчо визначеним вимогам. Уніфікація вимог до якості
обслуговування закладена в державних стандартах, дотримання яких
гарантоване сертифікацією підприємств, що надають послуги розміщення.
Відповідність вимогам оцінюється в різних країнах по-різному (система
«зірок», літер, «корон», балів тощо), але в її основі лежать
архітектурно-планувальні вимоги до будівлі і облаштування прилеглої
території, технологічні вимоги до технічного стану устаткування та
дотримання санітарно-гігієнічних норм, до номерного фонду (розміри,
облаштування), обсягу та якості послуг, кваліфікації кадрів та
організації виробництва. Зазначена класифікація готелів за рівнем
комфортності має п’ять рівнів: від «*» до «*****» за зростанням якісних
показників. Крім того, готелі можна класифікувати за величиною
(кількістю місць або номерів):, до 100 місць – малі готелі; 101-250 –
середні; від 250 до 500 – великі, і до 1000 – крупні. Готелі, що мають
більшу кількість місць є готельними комплексами. Вони займають значну
площу, відрізняються організацією праці та певною децентралізацією
управління. Слід зазначити, що співвідношення готелів за величиною
історично обумовлене, так, в традиційно туристичних країнах Європи,
таких як Швейцарія, Австрія, Італія більшість готельного фонду
становлять саме малі за величиною готелі. За місцем розташування готелі
поділяють на міські, курортні, замкові, придорожні, транспортні,
сільські. В основі цього поділу лежать також особливості організації
обслуговування, пов’язані з характером клієнтури. Наприклад, курортні
готелі, розташовані в рекреаціно-туристських зонах, призначені для
обслуговування відпочиваючих, що передбачає урізноманітнення комплексу
послуг, розрахованого на тривале перебування, в той час як придорожні
готелі розраховані на транзитних подорожуючих, які використовують
переважно власний транспорт (автомобілі, яхти чи човни тощо) і тому
повинні враховувати попит тимчасової клієнтури, що недовго (1-3 доби)
перебуває в даному готелі і потребує, крім короткого перепочинку,
комплексу з обслуговування транспортних засобів. Спеціалізовані
підприємства (мотелі, ротелі, альпотелі тощо) є результатом розвитку і
урізноманітнення сфери гостинності, а використання орендованих приміщень
– відповідністю потребам і фінансовим можливостям споживача. Таким
чином, готелі, як загальнодоступні підприємства сфери послуг, що надають
комплексне обслуговування гарантованої якості, є базовими в організації
обслуговування туристів, а готельне господарство складає основу
туристичної галузі індустрії туризму. Ринок послуг гостинності постійно
розвивається, урізноманітнюючи пропозицію, яку на сьогодня важно звести
до якихось узагальнених всеохоплюючих схем і класифікаторів. Всесвітня
туристична організація запропонувала класифікатор на основі специфіки
організації діяльності та особливостей використання в туризмі, в якому
зроблено спробу звести все різноманіття існуючих засобів розміщення
туристів до чотирьох основних груп: (таблиця 1.5 ).

Таким чином, гостинність поєднує діяльність готельного,

Рекреаційно-оздоровчого, санаторно-курортного господарств, харчування,
торгового і побутового обслуговування, організації екскурсійної та
дозвіллєвої діяльності, створюючи атмосферу Доброзичливості і
забезпечуючи гостю-туристу комфортне перебування в місці відпочинку та
реалізацію мети подорожування з максимально можливими зручностями.
Транспортні послуги в туризмі є невід’ємною складовою здійснення
подорожі, умовою розвитку туризму і належать до основних послуг
туристичної галузі. Якість, обсяг та характер транспортних послуг в
туризмі залежать від рівня розвитку транспортного комплексу і стану
транспортної інфраструктури, як невід’ємних складових господарського
комплексу країни. Стан транспортної інфраструктури характеризується
густотою транспортної мережі, її технічним станом і відповідністю
середньосвітовим стандартам, формуванням транспортних полімагістралей з
розвиненою інфраструктурно-логістичною системою, здатною опрацьовувати
зростаючий транспортний потік з мінімальними витратами часу. Наявність
сучасних транспортних засобів, їх технічні характеристики (швидкість,
надійність, комфортабельність) впливають не тільки на попит, а й
визначають споживацькі уподобання, гарантуючи якість обслуговування.
Таким чином, розвинений транспортний комплекс дає можливість
урізноманітнити транспортні послуги, зробити їх взаємозамінними і тим
самим впливає на зростання загальної рухомості населення і розвиток
туризму. Туризм, в свою чергу, забезпечує пасажирському транспорту
обсяги діяльності, своєю ритмічністю визначаючи ритмічність його роботи,
а структура туристичного попиту впливає на географію перевезень,
організаційні форми діяльності. Транспортні послуги в туризмі саме за
характером діяльності досить умовно можна поділити на послуги з
переміщення туристів від місця проживання до місця проведення дозвілля
(наземний, водний, повітряний транспорт); послуги в місці проведення
дозвілля (екскурсійні та внутрішні перевезення); послуги, пов’язані з
організацією власне транспортних подорожей (подорожей, здійснення яких
базується на переважному використанні певного виду транспорту – круїзи,
автотуризм тощо). При виборі транспортного засобу споживач керується
об’єктивними (вартість, швидкість, комфортність) і суб’єктивними
чинниками (обмеження, пов’язані зі станом здоров’я, упередженість щодо
певних видів транспорту, наприклад, повітряного або водного тощо).
Головне, що визначає переваги в такому випадку, є час, відстань і
зручність її долання. Зазначені параметри визначають вартість
транспортної послуги, її частку в загальній вартості тура.
Прослідковується залежність: чим менша за тривалістю подорож, тим більша
частка в загальних витратах припадає на транспортні послуги. З іншого
боку, чим коротша подорож, тим більшого значення набуває зменшення
витрат часу на транспортування, тобто зростає «вартість» часу і
збільшується потреба в його економії за рахунок швидкості переміщень.
Економія часу залежить не тільки від швидкості пересування, а й від
регулярності, інтенсивності і надійності руху, обумовлених рівнем
розвитку матеріально-технічної бази, інфраструктурного та
організаційно-управлінського забезпечення. Надійність туристичних
зв’язків, з огляду як на об’єктивні, так і на суб’єктивні мотиви
споживчих уподобань, обумовлена взаємозамінністю видів транспорту та
різноманітністю пропозиції транспортних послуг (наприклад, подорожування
різними класами). Оптимізація частоти рейсів відповідно до обсягів і
коливань попиту, їх стиковка, організація чартерів (позарегулярних
рейсів на орендованому транспорті за пільговим тарифом) впливають на
вибір туристом того чи іншого виду транспорту, визначають кон’юнктуру на
ринку транспортних послуг в туризмі. Визначальною характеристикою
подорожування стає його тривалість і комфортність. Комфортність –
поняття комплексне, яке включає технічні характеристики транспортного
засобу (швидкість, ергономічність), наявність безпересадочних переміщень
(«від дверей до дверей»), супутні послуги під час подорожування
(харчування, зв’язок та інші), інфраструктури і послуги (зручності на
вокзалах, в аеропортах, швидкість обробки вантажу, організація митного
контролю тощо). Тобто, витрати часу і зусиль на весь транспортний процес
+ вартість транспортних послуг є об’єктивною основою вибору туристом
певного виду транспорту для переміщення до місця відпочинку. Вибір
транспортного засобу в місці відпочинку обумовлений наявністю
пропозиції, її кількісними і якісними параметрами, метою подорожування
та фінансовими можливостями туриста, організаційними формами туру (так,
групові тури передбачають використання спеціалізованих автобусів в
екскурсійному обслуговуванні). Вибір виду транспортного туру
(автомобіль, автобус, морський чи річковий круїз) є наслідком ринкової
взаємодії споживача і виробника. Круїзи, об’єктивно, більш сталий
ринковий продукт порівняно з автомобільними транспортними подорожами,
варіативність яких практично безмежна. Зменшилась в організації
транспортних подорожей питома вага залізничних подорожей, хоча розвинена
залізнична мережа, транспортна інфраструктура та практична незалежність
роботи транспорту від погодних умов надають перспективності застосуванню
цього виду транспорту в туризмі. Таким чином, відстань до місця
відпочинку і можливість її долання в максимально короткий строк з
максимально можливими зручностями при розвиненому ринку відповідних
транспортних послуг і вільному доступі до них (налагоджена збутова
мережа і організація продажу квитків, різноманітна пропозиція і
відповідна цінова політика), надійність транспортних сполучень
(регулярність та «всепогодність»), суб’єктивні уподобання обумовлюють
вибір туристом транспортних послуг. Туристичні транспортні послуги, які
здійснюються всіма видами пасажирського транспорту і надаються практично
на всіх етапах подорожування, є основою комплексного турпродукту. Ринок
транспортних послуг є видовим (галузевим) субринком на туристичному
ринку будь-якого масштабу. Ринок цей структурован: компонентний склад
представлений видами транспорту, елементи (транспортні підприємства)
характеризуються дискретністю, ієрархічністю, радіус їх обслуговування
відповідний техніко-економічним параметрам. Спостерігається, конкуренція
серед видів транспорту, оскільки за зазначеними перевагами (час,
комфортність, надійність і ціна) види транспорту не рівнозначні:
залізничний транспорт більш дешевий і надійний, але програє іншим видам
в комфортності і витратах часу; авіаційний, навпаки, комфортабельний,
зменшує витрати часу, але підвладний коливанням погодних умов і тому
менш надійний і значно дорожчий; автомобільний транспорт достатньо
дешевий, але за іншими параметрами менш зручний; водний транспорт
(морський і річковий) став одним з перших використовуватись як
висококомфортабельний для організації транспортних подорожей.
Конкурентиість стимулює урізноманітнення пропозиції і удосконалення
організаційних форм діяльності, тобто інтенсифікацію ринку туристичних
послуг. З іншого боку, саме розвиток туризму і залучення до туристичного
«обігу» нових територій залежать від розвитку транспортного комплексу,
оскільки без транспортної інфраструктури освоїти нові території
неможливо, і таким чином стимулюється екстенсивний шлях розвитку ринку
транспортних туристичних послуг. Підприємства, мета функціонування яких
полягає у аквізиції туристів, а сутність діяльності – у створенні
комплексного турпродукту, є власне туристичними підприємствами. За
обсягами та характером діяльності, організацією виробничого процесу ці
підприємства поділяються на туроператорів та турагенції. Туроператором є
потужне туристичне підприємство, метою функціонування якого є розробка
власного турпродукту та його реалізація на внутрішньому та міжнародному
ринках, а діяльність має переважно комплексний, аритмічний характер.
Турагенції є невеликими, переважно спеціалізованими підприємствами,
підвладними сезонним коливанням попиту. Спеціалізація турпідприємств
залежить: а) від участі в зовнішньоекономічній діяльності (міжнародний
та внутрішній туризм) і характеру експортно-імпортних зв’язків – в
міжнародному туризму з відповідним підрозділом на зарубіжний (виїзд
вітчизняних туристів за кордон) та іноземний (в’їзд іноземних громадя

н в країну і забезпечення їх обслуговування під час подорожі); – у
внутрішньому туризмі зі спеціалізацією на видах, напрямках, екскурсійній
Діяльності; від сегменту ринку споживача (за видом – лікувальний,
рекреаційний, релігійний; напрямком – Середземномор’я, Європа,
Південно-Східна Азія; сезоном – літній чи зимовий; демографічними
ознаками – молодіжний, сімейний тощо); в) від розвитку видових субринків
– ринок транспортних послуг і його окремих видів; ринок екскурсійних
послуг. Екскурсійні послуги є однією з специфічних ознак туристичної
діяльності, невід’ємною складовою тура. Вони можуть входити до складу
комплексного продукту або становити додаткові послуги, але їх наявність
є обов’язковим елементом в забезпеченні туристичної мотивації.
Екскурсійні послуги можна розглядати й як елемент дозвіллєвої програми.
Послуги дозвілля в туризмі дуже різноманітні і різноманітність ця
зростає з розвитком сфери дозвілля. Послуги дозвілля можна поділити на
культурно-просвітницькі, які надаються класичними закладами (театри,
кіно-концертні зали, цирки, музеї, художні галереї тощо); рекреційні
(парки різного типу, атракціони); розважальні (гральний бізнес,
шоу-програми та ін.). Зміна стилю життя та урізноманітнення туристичних
запитів стимулюють розвиток всіх складових індустрії туризму, але в
першу чергу це впливає на розвиток туристичної галузі, яка не тільки
кількісно зростає, але й структурується, спеціалізується,
урізноманітнюючи пропозицію якісного турпродукту.

ІІІ. Підприємства туристичної галузі, локалізовані на певній території,
в силу специфіки діяльності не можуть функціонувати інакше як відкрита
система, стабільність розвитку якої гарантована комплексністю складових
туристичної галузі і пропорційністю між нею та іншими складовими
суспільно-географічного комплексу території. Саме цей механізм лежить в
основі формування ТРС різного рівня, де замкнені виробничі зв’язки типу
П/П (виробничо-технологічні, відтворювальні, управлінські) сполучаються
з незамкнененими типу О/П (розподільчі зв’язки), О/С (рекреаційні та
соціально-екологічні зв’язки), та П/С (ресурсні та виробничо-екологічні
зв’язки), які існують між агентами геосистеми даного рівня. При цьому
суспільно-географічний комплекс території є ресурсною, в широкому сенсі
цього слова, базою індустрії туризму. Таким чином, зазначені
внутристадійні горизонтальні та внутрикомплексні вертикальні зв’язки
формують індустрії туризму, що несе в собі всі ознаки територіальної
унікальності. Саме ці ознаки лежать в основі територіальної
диференціації індустрії туризму як ринку пропозиції і формують
територіальну структуру національного туристичного ринку (мал. 1.7)

До складу територіально-господарської підсистеми включені ресурсні,
соціально-демографічні та господарські струк-УРИ, представлені складними
компонентами, які відтворюють інтегративно-диверсифікаційний характер
індустрії туризму як складової споживчого комплексу національної
економіки в характерних для неї формах геопросторової організації.

Територіально-господарська підсистема є ресурсно-орієнтованою в
розширеному трактуванні поняття «туристичні ресурси», як взаємодії умов
та чинників внутрішнього та зовнішнього порядку, використання яких в
туристичній діяльності забезпечує здійснення суспільних функцій туризму.

В «Туристському термінологічному словнику» [12, сс. 446-447] наведене
таке трактування туристичних ресурсів: «Ресурси туристські – природні,
історичні, соціально-культурні об’єкти, з об’єктами туристичного показу
включно, а також інші об’єкти, здатні задовольняти духовні потреби
туристів, сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил. Р. т. с
доступними для ознайомлення і використання незалежно від форми
власності, якщо до того немає законодавчо накладених обмежень.

Природні та антропогенні геосистеми, тіла та явища природи, артефакти,
які мають комфортні властивості і споживчу вартість для рекреаційної
діяльності і можуть бути використані для організації відпочинку та
оздоровлення певного контингенту людей в певний фіксований час за
допомогою технології та наявних матеріальних можливостей.» Як бачимо,
трактування поняття «туристичні ресурси» достатньо широке, а
номенклатура туристичних ресурсів практично безмежна. Туристичні ресурси
– це ті об’єкти природи, історії, культури, поточні події, явища, які
можуть бути використані при створенні та реалізації туристичного
продукту. Туристичні ресурси – це частина туристсько-рекреаційного
потенціалу певної території, яка включена до складу туристичного
продукту і підлягає реалізації з туристичною метою. Туристичні ресурси є
почасти мотиваційною підставою для вибору певного турпродукту (за видом,
напрямком, сезоном та іншими ознаками). Поняття «туристичні ресурси» і
«рекреаційні ресурси» використовуються як синоніми, оскільки туризм є
формою рекреаційної діяльності. Саме наявність та територіальна
локалізація рекреаційних ресурсів, перш за все природних та
культурно-історичних, дозволили охарактеризувати їх як реалізуючі
локалізуючі чинники, територіальна диференціація яких визначає
спеціалізацію рекреаційної діяльності і туризму. Тобто, природні
властивості певної території, які визначаються її географічним
положенням і фізико-географічними характеристиками і є, за сутністю,
природними благами (кліматичні, ландшафтні та бальнеологічні), що, як
об’єктивні чинники мотиваційної привабливості, створюють передумови
розвитку туристичної діяльності; та культурне надбання – об’єкти
матеріальної і духовної культури, що історично зафіксовані на даній
території; традиційна культура та сучасні етнорелігійні особливості,
характер господарювання та інші прояви життєдіяльності населення, що
також можуть мати мотиваційний сенс – становлять основу формування ТРС,
їх поєднання відтворює її неповторність і визначає спеціалізацію.
Концентрація туристичних ресурсів, формуючи ТРС певного рівня як
переважний спосіб природокористування, визначає спеціалізацію регіонів в
територіальному поділі праці.

На наш погляд, на етапі інтенсифікації туристичного процесу в умовах
глобалізації, коли мотиваційно-привабливі об’єкти рекреації і туризму
цілеспрямовано створюються задля розвитку індустрії туризму (центри
шоу-та грального бізнесу, аква-парки та інші спеціалізовані заклади
дозвілля), означена класифікація, оскільки вона несповна охоплює весь
спектр ресурсів, які задіяні і можуть бути задіяні в туристичній
діяльності, повинна бути доповнена інфраструктури цим компонентом.
Туристична інфраструктура представлена сукупністю матеріально-речових
об’єктів, діяльність яких спрямована на задоволення туристичних потреб
населення. Вона включає матеріально-технічну базу
функціонально-господарських структур, які входять до складу ТРС різного
порядку. Як складова соціальної інфраструктури, інфраструктура
туристична характеризується основними фондами та витратами праці, тобто
певними місцевими ресурсами, які використовуються задля виконання
основних туристичних функцій. Географічним завданням дослідження
соціальної і туристичної інфраструктури є оптимізація розміщення її
об’єктів в межах ТРС відносно основних центрів концентрації споживачів з
дотриманням вимог стійкого розвитку даної рекреаційної системи.

Територіально-господарська підсистема індустрії туризму Розвивається на
основі тих ресурсів, які існують чи можуть бути задіяні або створені в
країні. Розрізняють наявні ресурси, Що вже використовуються в
туристичній діяльності, та потенційні (туристсько-рекреаційний
потенціал), які можуть бути задіяні за певних умов (реставрація,
реконструкція, розвиток транспортної, туристичної інфраструктури тощо).
Потенційні ресурси надають можливості для нарощування пропозиції,
створення нового турпродукту, є основою як інтенсивного, так і
екстенсивного розвитку туризму шляхом залучення до туристичної
діяльності нових територій задля інтенсифікації внутрішнього та
іноземного туризму. Тому суспільно-географічний комплекс території є
одночасно і ресурсом, і умовою розвитку індустрії туризму на певній
території, і чинником територіальної організації індустрії туризму,
основою формування територіальної структури національного туристичного
ринку пропозиції. Суспільно-географічний комплекс – це «виокремлена на
основі суспільно-географічних зв’язків територіальна і
комплексно-пропорційна структура матеріально-речовинних і духовних
компонентів діяльності людини» [9, с. 33], представлена взаємозв’язком і
взаємодією території, населення і його розселення, матеріального
виробництва і невиробничої діяльності.

Саме на зазначених критеріях побудовані пропоновані нижче класифікаційні
схеми туристичних ресурсів. Слід зазначити, що детальна поелементна
структура туристичних ресурсів достатньо добре розроблена як в
географічній літературі (див., наприклад, праці Ананьева М.А.,
Фальковича Н.С., Зачиняєва Н.П., Крачила М.П., Гезгала Я, Мироненка
М.С., Твердохлєбова І.Т. та багатьох інших), так і в працях, присвячених
організації та економіці туризму (Любіцевої О.О., Бейдика О.О.,
Квартальнова В.О., Поповича СІ. та інших), тому, в даному разі, основна
увага зосереджена на теоретико-методологічних питаннях визначення
поняття ресурсів, їх місця і ролі в формуванні територіальної структури
туристичного ринку.

Різнорідність туристичних ресурсів викликає необхідність їх
класифікації. До класифікації туристичних ресурсів можна застосувати
такі підходи:

– сутнісний (за предметною сутністю ресурсу);

– діяльнісний (за характером використання в туризмі);

– атрактивний (за мірою та формою залучення до туристичної діяльності);

– ціннісний, оснований на унікальності даного ресурсу;

– функціональний, оснований на неповторності туристичних умов і ресурсів
в поєднанні з комплексністю їх використання;

– еколого-економічний (за споживчою вартістю ресурсу).

2) Діяльнісний підхід дозволяє класифікувати ресурси за
соціально-економічною сутністю, вартісними та трудовими ознаками на:

Класифікація туристичних ресурсів (сутнісний підхід).

??

)ку всесвітньої спадщини та охорони його об’єктів. В першу чергу до
Списку заносяться об’єкти, які зазнають негативного впливу як природних
(землетруси, епейрогенічні рухи земної кори, зміни кліматичних умов,
зсувні та яружні процеси, абразія берегів, вивітрювання тощо), так і
антропогенно обумовлених (забруднення повітря, поверхневих та підземних
вод, порушення геологічного середовища та ґрунтового покриву, деградація
рослинності, в тому числі внаслідок рекреаційної дегресії, шум, вібрація
та інші порушення природних параметрів довкілля) чинників і потребують
підтримки всієї світової громадськості зі збереження, відновлення та
охорони. До Списку всесвітньої спадщини (на початок 1999 р.) віднесено
582 об’єкта, з яких 76% становлять об’єкти культурної, 21% – природної
та 3% – природно-культурної спадщини, що розташовані в 112 країнах
світу. Щорічно Список поповнюється приблизно тридцятьма новими об’єктами
завдяки діяльності Всесвітньої комісії по культурі та розвитку ЮНЕСКО та
національних органів з охорони природної і культурної спадщини.
Найбільше пам’яток, які внесені до Списку і знаходяться під охороною
ЮНЕСКО, сконцентровано в Європі (понад половина від загальної
кількості), що є наслідком чіткої, цілеспрямованої діяльності державних
інституцій європейських країн зі збереження пам’яток природи, історії і
культури. Кожна країна, згідно діючого законодавства, опікується
охороною культурно-історичної та природної національної спадщини, яка
також становить туристичні ресурси даної країни. Щ. функціональний
підхід до класифікації туристичних ресурсів оснований на комплексному
характері туристичного споживання і туристичної діяльності з виробництва
турпродукту. Комплексність споживання туристичних ресурсів відтворює
мотивацію подорожування і ґрунтується на георозмаїтті. Таке твердження
ґрунтується на розумінні мотиваційної туристичної привабливості певних
територій як таких, що є відмінними за комплексом ознак від місця
постійного проживання туриста. Георозмаїття є об’єктивним фактом
сполученості природничої і соціальної історії, зафіксованим зовнішніми
відмінами «від місця до місця». Георозмаїття сформувалось внаслідок
адаптації певного етносу до природного середовища, «яке його годує» (за
висловом Л. Гумільова), що дозволяє виокремлювати
етно-ландшафтно-господарські системи різного типу і порядку з властивими
їм елементами традиційної етнічної культури: її артефактами,
господарсько-культурним типом, побутовими звичками, обрядовістю,
елементами духовної та екологічної культури, що притаманні системі
природокористування даного етносу. Зазначене дозволяє розглядати
етно-ландшафтні системи як сталу, формотворчу основу виокремлення
об’єктивно наявних форм геопросторової організації георозмаїття.
Георозмаїття – категорія динамічна, яка постійно трансформується під
впливом інноваційного процесу, посиленого Останнім часом дією
глобалізації. Сучасний стан етно-ланд-Шафтних систем, трансформованих в
процесі культурогенезу, Фіксується в геокультурних ареалах.
«Геокультурний ареал -Це територія, однорідна за станом геокультурного
середовища на певній стадії його розвитку, за певної геокультурної
ситуації. Тан характеризується системою традиційного природокористування
з притаманними тільки йому елементами матеріальної та певною мірою
духовної культури, що склалися на даній території в процесі
культурогенезу та сучасними інноваційними процесами, які позначаються на
характері природокористування й закріплюються в культурному ландшафті,
формуючи його характерні ознаки». Тобто, геокультурний ареал є формою
геопросторової організації культури як властивості людини та наслідків
її діяльності з перетворення довкілля (спочатку тільки природного, а
згодом і штучного) в комфортне за даних умов середовище життєдіяльності.
Культурологічний підхід в географії дозволяє ввести культуру до складу
геосистем типу «СУСПІЛЬСТВО – ВИРОБНИЦТВО -ПРИРОДА» як певну властивість
компоненти «Суспільство», що надає їй іншої якості, і розглядати процеси
взаємодії між компонентами геосистеми через призму культури як
регулятора цієї взаємодії. Узагальнена модель культурологічного підходу
в географії виглядає таким чином: культура вводиться до компонентного
складу геосистеми «Суспільство (населення) – Виробництво
(господарювання) – Природа» як властивість суспільства, і вся
діяльність, що обумовлює зв’язки в межах геосистеми розглядається через
призму культури, тобто як цілеспрямована; культура як явище зі своїми
якісними й кількісними параметрами, структурою тощо проявляється в межах
компоненти «Суспільство» й закріплюється в відповідних структурах і
зв’язках: атрибутивних, що характеризують людину, групу людей (соціум,
виділений за певною ознакою як то вік, стать, соціальний стан, рівень
життя, певні уподобання, соціальна орієнтація тощо), людське суспільство
на певно му етапі його розвитку; політичних, правових, ідеологічних. Ці
окремі типи внутрішніх горизонтальних зв’язків формують соціокультурні
зв’язки в компоненті «Суспільство», а їх параметри відбивають рівень
його культури; зв’язки між компонентами «Суспільство» – «Виробництво»
через призму соціокультурного розвитку закріплюються в певній культурі
праці, виробництва, технології, управління, тобто формують якісно нові
економічні зв’язки в компоненті «Виробництво», а міжкомпонентні зв’язки
можна розглядати як соціокультурно-економічні; 4) зв’язок між
компонентами «Суспільство – Природа» здійснюється як безпосередньо, так
і опосередковано через компоненту «Виробництво», закріплюючись в
системах природокористування. Безпосередній зв’язок «Суспільство
-Природа» формує «образ довкілля», в якому розвивається етнос і який
закріплюється врешті-решт в його ментальності. Цей тип зв’язків дуже
умовно можна назвати духовно-естетичними. Опосередкований зв’язок формує
соціокультурно-екологічні зв’язки, які відбивають певний рівень
природокористування залежно від рівня соціально-економічного розвитку
суспільства. Культурологічний підхід, оснований на культурогенезі як
процесі еволюційного чи трансформаційного розвитку етнічної та
національної культури, цивілізаційний підхід, завдяки якому фіксується
неповторність кожної культури та її внесок в світову культурну спадщину
та ландшафтний підхід в поєднанні з іншими загально- та
спеціальнонауковими підходами, поширеними в географічних дослідженнях,
становлять методологічне підґрунтя поглиблення предметної сутності
географічних досліджень. На нашу думку, георозмаїття, зафіксоване в
формах і типах геопросторової організації природокористування, можна
розглядати в якості конкретного предмету географічного дослідження. В
кожній з цих форм наявна більш стала складова, представлена
етно-ландшафтними системами, та більш динамічна, зафіксована в
геокультурних системах. Означене дозволяє визначити георозмаїття як
етно-ландшафтну геокультурну ситуацію, яка склалася в процесі
коеволюційного розвитку етногенезу та культурогенезу внаслідок взаємодії
традиційного субстрату і надетнічного культурного поля і зафіксована
пейзажно-естетичними ознаками культурного ландшафту, що дає підстави
виокремити етно-ландшафтні геокультурні системи як просторові форми
людської життєдіяльності. Туризм є формою природокористування як
структурна Функціонально-територіальна складова вище названої системи-
Певні ознаки георозмаїття, що є мотиваційно привабливими для здійснення
подорожі і особистого ознайомлення з ними (туристичного споживання)
становлять сутність туристичних ресурсів (і рекреаційного потенціалу).
Георозмаїття фіксується ландшафтними відмінами, які є Овиішньою ознакою,
та культурними відмінами, які становлять функціональне наповнення
виділеної за зовнішніми ознаками етно-ландшафтної геокультурної системи
(артефакти матеріальної, духовної та екологічної етнічної традиційної та
сучасної культури, подійні соціокультурні факти сучасного життя тощо).
Ландшафт є закономірним сполученням природних компонентів, що має чіткі
просторові обриси. Ці обриси сприймаються як цілісна, закономірна,
гармонійна картина з характерними тільки для даної місцевості рисами –
пейзажними (зовнішніми) ознаками. Пейзажні властивості ландшафту відбиті
в зорових образах, що закарбовуються в людському сприйнятті і містять
для людини не тільки інформацію, яка дозволяє орієнтуватися в довкіллі,
але й важливі життєві цінності, формуючи світосприйняття. Відомі з
численних описів факти сприйняття людиною (навіть підготовленого
географа), яка виросла і сформувалась в певному ландшафті, іншої за
пейзажними властивостями території. Так, у людини, що виросла на
рівнині, гірські пейзажі викликають разом із захопленням незвичним,
почуття незручності і невпевненості; безкрайні пустельні простори (будь
то піщана чи сніжна пустеля) викликають у жителя середніх європейських
широт відчуття пригнічення і занепокоєння. Те ж стосується й кольорів
рідного пейзажу: вони вкарбовуються в сприйняття природного оточення і
крізь них людина сприймає згодом інші пейзажі, мимоволі відтворюючі їх в
звичній гамі. Як зазначає В.П. Семенов-Тян-Шанський, голландські
художники, що звикли до коричнево-зелених кольорів рідних ландшафтів,
навіть на полотнах на біблійні та євангельські сюжети, зображуючи
Палестину чи Єгипет, подавали суміш голландських пейзажів з римськими
руїнами в звичній приглушеній кольоровій гамі. Таким чином, пейзаж є
візуально-естетичним сприйняттям довкілля. Візуальний підхід дозволяє
виділити в ландшафті характерні риси і на цій основі провести типологію
ландшафтів за пейзажними ознаками. Пропонована типологія побудована на
основі міркувань, висловлених В.П. Семеновим-Тян-Шанським. «Дикий» або
природний пейзаж є первісним, який за наявністю біотичного компоненту
поділяють на органічний, де основною складовою є рослинність, і
неорганічний, де основною складовою є рельєф. Неорганічні пейзажі, які
формуються за відсутністю одного з природних компонентів, викликають у
людини «пустельне почуття» – самотності, меншевартості, покинутості,
врешті-решт, чогось фантастичного, позалюдського. Наприклад, печерні
пейзажі формуються в результаті взаємодії земної поверхні, води та
повітря, але практично без участі сонячного світла та тепла, яке
проникає в печери через численні перепони. Тому, мабуть, з печерами в
людській свідомості здавна пов’язані сакральні уявлення (від
християнського усамітнення-затворництва до демонології). Культурним є
пейзаж, в якому наявні і візуально «прочитуються» антропогенні складові:
елементи матеріальної культури чи наслідки людської діяльності. За
ознакою змінності (міри антропогенного втручання в природне середовище)
культурні ландшафти можна поділити на мінімально антропонізовані, де
наслідки людської діяльності «вкраплені» в природне оточення
(лісогосподарські, транспортні та інфраструктури!) та максимально
антропонізовані або практично повністю змінені людиною (промислові,
урбаністичні). Між цими двома крайніми проявами окультуреності існує
безліч перехідних типів (наприклад, різноманітні сільськогосподарські
тощо). Таким чином, пейзаж сприймається передусім як певний простір,
структурований за співвідношенням природних та антропогенних компонентів
в ландшафті. Пейзажні характеристики ландшафту змінюються в часі залежно
від інтенсивності антропогенних впливів. За цією ознакою можна виділити
п’ять видів пейзажів: первісні, яких не торкнулась людська діяльність
(слід зауважити, що таких ділянок в світі стає все менше. Дикими можна
вважати, та й то умовно, високогірні території, незадіяні в
господарюванні, та високі широти, де немає постійного населення, а
провадяться тільки наукові роботи, та окремі території, що за своїми
природними умовами непридатні для заселення); напівдикі, в яких наявні
певні ознаки освоєння людиною цих територій. Це території, де панує
привласнюючий тип господарювання з його обмеженими технологіями,
наприклад, Мисливські угіддя; культурні, в яких домінуючими складовими є
результати людської діяльності (поселення, технічні об’єкти, кар’єри,
Рекультивовані землі, зрошувальне землеробство тощо); занепалі, в яких
наявні елементи матеріальної культури та відчуваються наслідки людської
діяльності, але які занедбані чи внаслідок економічного спаду, чи з
військово-політичних причин тощо. В таких пейзажах спостерігається
руйнування елементів матеріальної культури, експансія природних
компонентів, особливо рослинних, але природна для даної місцевості
рослинність інколи не здатна відродитись, внаслідок значного тиску в
попередній період, і тому замінюється іншою, що справляє враження
занедбаності певної території; 5) здичавілі або пейзажі, де майже
стерлись наслідки людської діяльності, практично повністю замінені
відновленими елементами первісного природного середовища, лише де-не-де
зустрічаються найбільш стійкі з привнесених зниклою людською культурою
ознак. Сезонні зміни ландшафту позначаються на його пейзажних ознаках.
Саме сезонні зміни найяскравіше висвітлюють як співвідношення природного
та культурного в пейзажі, так і власне структуру природної складової,
особливо за формами рельєфу та характером рослинності. Природна ритміка
в поєднанні з діахронним станом соціо-культурного середовища
відбивається в естетичній оцінці пейзажних ознак ландшафту. На
сприйняття та естетичну оцінку довкілля впливає також його короткочасний
стан, наприклад, освітленість в певний час чи за певних погодних умов.
Таким чином, ми маємо багатомірність об’єктивних зовнішніх, незалежних
від людини, умов та чинників, які впливають на сприйняття та
пейзажно-естетичну оцінку ландшафту. Це вектори абсолютного та
циклічного часу, напрямку та динаміки змін, множинності структур тощо,
різнонаправлена дія яких формує пейзажні ознаки певних територій,
незалежно від суб’єктивних естетичних оцінок. Масштабність і
панорамність пейзажного сприйняття залежить від віддаленості лінії
горизонту та її обрисів, тобто від | рельєфу місцевості, ступеня його
розчленованості. Тому макропейзажні оцінки передбачають наявність
оглядових точок, І що домінують над місцевістю. Мезопейзажна оцінка
з’являється на рівнинних територіях з їх пласким рельєфом, де відкриваєт

ься порівняно недалекий горизонт. Мікропейзажна оцінка наявна повсюдно,
оскільки охоплює ділянки, що безпосередньо знаходяться в полі зору
людини: галявина, окремий камінь, стовбур дерева чи пташка тощо. На
сприйняття пейзажних особливостей конкретною людиною впливають передусім
її суб’єктивні риси: особисті ознаки (стать, вік, фізичний стан),
властивості характеру (оптиміст, песиміст) та психічного складу
(холерик, сангвінік), етнічна та релігійна приналежності, які є
переважно успадкованим культурним надбанням, рівень та характер освіти
(набута культура), місце проживання (місто певної величини чи село) як
середовище життєдіяльності, яке формує ціннісні орієнтири і впливає на
сприйняття та оцінку пейзажних ознак ландшафту. Великою мірою на
сприйняття та естетичну оцінку пейзажу впливає настрій суб’єкта.
Характер сприйняття та його рівень залежить також від швидкості та
засобів пересування: висока швидкість та комфортність засобів
пересування (спеціальні туристичні автобуси з прозорим дахом, наприклад)
збільшує масштаби сприйняття. Таким чином, пейзажна оцінка ландшафту є
результатом суб’єктивного сприйняття структури і стану довкілля, а
об’єктивні параметри обумовлюють спільність суб’єктивних естетичних
оцінок, притаманних певному суспільству на певній стадії розвитку,
завдяки сформованим суспільно-естетичним нормам в оцінці довкілля та
змодельованим уявленням щодо ідеального ландшафту (поняття краси
довкілля). Тобто, поняття ідеального ландшафту як абсолютної естетичної
цінності довкілля виступає мірою відповідності реальних пейзажних ознак
суб’єктивним уявленням спостерігача, сформованим в певному суспільстві.
Саме на цій відповідності грунтується естетична оцінка певного
ландшафту. Естетична оцінка є продуктом суспільного розвитку і з певного
етапу цього розвитку відбивається й формується мистецтвом: пейзажний та
жанровий живопис, література, поезія відтворюють засобами мистецтва не
тільки зовнішні ознаки, а й настрої, сприйняття зображуваного. Естетичні
ціннісні орієнтири змінюються з розвитком суспільства. Як зазначає А.
Геттнер, ідеалом краси ландшафту епохи пізнього середньовіччя в Європі
були затишні ландшафти, подібні до ландшафтів Луари часів Людовика XIV,
а в XIX ст. вони вже здавалися одноманітними і нудними. Альпи протягом
сторіч викликали у людей негативні емоції (занепокоєння, жах перед їх
величчю) і тільки з кінця XVIII ст. стали Редметом захоплення. Ще
пізніше прийшло визнання краси та моря. Така зміна естетичних орієнтирів
свідчить про зміни в способі життя, відбиває їх певним чином. Можна
стверджувати, що з розвитком сучасної цивілізації, коли середовище
людської життєдіяльності стає все більш штучним, все менше будуть
цінитися красоти культурного ландшафту і все більшої ідеалізації буде
зазнавати краса дикої природи. Певною мірою про такі зміни ціннісних
орієнтирів пейзажно-естетичної оцінки довкілля дозволяє засвідчити
розвиток екологічного туризму, в основі якого лежить прагнення «побути
наодинці з природою» (по можливості більш дикою) або випробувати себе в
змаганні з нею (екстремальний туризм, альпінізм). Пейзажно-естетична
оцінка ландшафту є предметом естетичної географії – напрямку
географічних досліджень, що мають за мету естетичну оцінку природи і її
окремих явищ: форм поверхні, вод, флори та фауни, поселень та наявних в
ландшафті (як і тих, що з’являються) наслідків людської діяльності з
точки зору їх сприйняття (форми, колір, сполучення тощо) певним
суспільством. Естетична географія своїм теоретичним підґрунтям має
естетику, знання про об’єкт дослідження набуває з ландшафтознавства, а
підходи та методи – з географії культури. Джерельною базою
ретроспективного аналізу можуть слугувати мистецькі та художні твори,
географічні описи, давні карти, а для сучасних досліджень – соціологічні
методи із значним психолого-естетичним наповненням. Слід зауважити, що
цей напрямок в Україні розвивається вже майже десяток років, наприклад,
в Київському, Чернівецькому та Дніпропетровському університетах. Ці
дослідження цікаві, ґрунтовні, основані на класичних і некласичних
методиках польових досліджень, але результати їх, оскільки в основу
покладений дедуктивний підхід, локально обмежені. В той же час потреби
практики викликають необхідність узагальнених на макрорівні фонових
пейзажно-естетичних оцінок, які б могли бути покладені в основу
подальших як наукових, так і практичних розробок, наприклад, в напрямку
оцінки пейзажних властивостей ландшафтів як ресурсу туризму. Таким
чином, туристичні ресурси можна розглядати як елемент етно-ландшафтної
геокультурної системи, виокремленні на основі функції туристичного
споживання, представлений взаємодією та взаємозв’язком сталої етнічної
та динамічної інноваційної культури, зафіксований в зовнішніх
ландшафтних та сутнісних діяльнісних ознаках георозмаїття.
Еколого-економічний підхід ґрунтується на оцінці споживчої вартості
туристичних благ і ресурсів. Наявність туристичних ресурсів
розглядається багатьма авторами (наприклад, Квартальное В.А., Мироненко
М.С., Твердохлєбов І.Т.) як чинник виробництва турпродукту, в той час як
ми вважаємо їх неодмінною його складовою, яка, залежно від характеру
ресурсу, має певну споживчу вартість. Відповідно до цієї ознаки є
туристичні блага, споживання яких не залежить від людської діяльності на
певній території (наприклад, клімат чи наявність морських акваторій);
туристичні блага, споживання яких залежить від екологічного стану
території і природоохоронної діяльності (стан води, повітря, грунтів,
рослинного покриву тощо); туристичні ресурси постійного моніторингу і
відповідного вкладання капіталу і праці на відновлення ресурсів, їх
атрактивних властивостей (наприклад, шляхом реставрації, реконструкції,
розвитку відповідної інфраструктури); туристичні ресурси цільового
призначення, створені задля пожвавлення туристичної діяльності на даній
території (Євродіснейленд, Лас-Вегас, наприклад).

Функціонування індустрії туризму можливе лише у взаємодії з усіма
функціонально-компонентними та функціонально-територіальними елементами
суспільно-географічного комплексу, структурною одиницею якого вона є.
Взаємодія і взаємозв’язок одиничного й цілого прослідковується по всіх
каналах: ресурсно-сировинному, ресурсно-товарному, фінансовому,
трудовому, інформаційному, управлінському, що дозволяє розглядати
соціально-демографічні та господарські структури в складі
територіально-господарської підсистеми індустрії туризму. Ці структури
та їх компоненти є умовами функціонування даного МГК, впливають на його
територіальну організацію і можуть використовуватись як туристичні
ресурси.

Слід зазначити, що при оцінці рівня розвитку, сформованості і
особливостей функціонування національної індустрії туризму слід
враховувати її, так би мовити, «стартові позиції», представлені
історичними умовами такого формування. Індустрія туризму є структурною
одиницею певної соціально-економічної системи, що формувалась в певних
історичних Умовах на певній території. При цьому властивості території є
константами, а історичні умови – змінними, під сукупною дією Яких
відбувалось формування системи господарювання. До властивостей території
слід віднести: географічне положення, природні умови та ресурси, етнос
як географічне явище, сформоване історично в певному ландшафті і
представлене соціальною спільністю людей, об’єднаних системою
міжпоколінної етнокультурної інформації, що зафіксована в мові,
культурі, побуті, поведінці, психічному складі та самоназві. Таким
чином, етнос, адаптуючись до конкретних умов території, формує свою
традиційну культуру і систему господарювання, тобто відповідний
господарсько-культурний тип. Цей господарсько-культурний тип в
подальшому, під дією загального цивілізаційного поступу,
науково-технічного прогресу зазнає певних трансформацій (добровільних чи
примусових, пов’язаних із запозиченнями чи насадженням), позначених
інноваціями, і шляхами таких інновацій є міграції (людей та ідей).
Тобто, за нормальних (мирних) умов розвитку швидкість та напрямок
інновацій визначає рівень комунікативності, а сприйняття інновацій
залежить від культурного бар’єру. Військові, як будь-які насильницькі
дії, прискорюють цей процес і посилюють опір інноваціям, що привнесені
завойовника ми. Культурний бар’єр в даному випадку розглядається як
система світосприйняття етносу, зафіксована в мові, релігії, традиційній
побутовій культурі. Сприйняття інновацій пов’язане зі «шпаристістю»
(пористістю) культурного бар’єру. З іншого боку, кожна культура як
самодостатня система здатна до саморозвитку, свідченням чого є значна
матеріальна і духовна спадщина кожного народу (і не тільки тих народів,
що зараз населяють планету, а й тих, що населяли її протягом всієї
історії людства), що говорить про культуру як систему інерційну, здатну
до накопичення, збереження та впорядкування елементів. Внаслідок
саморозвитку та прискореного руху інновацій, пов’язаного з
науково-технічним прогресом (спочатку на транспорті, потім у зв’язку,
сфері комп’ютерних технологій) змінюється система господарювання і
середовище людської життєдіяльності. Це середовище стає все більше
штучним, залежним від технологічного рівня суспільства, свідченням чого
є розвиток урбанізації. Урбанізація – це не тільки зростання чисельності
міського населення і збільшення кількості міст. Це – поширення міського
способу життя, слабо пов’язаного з природними умовами і використанням
природного середовища, але технічно насиченого, пов’язаного з
використанням технологій, що весь час удосконалюються. Відповідно до
глобальних змін життя і способу діяльності, змінюються й потреби людини,
й можливості їх задоволення.

Таким чином, дослідження процесів формування та функціонування індустрії
туризму обов’язково передбачає застосування принципу історизму.
Національна господарська система формується під дією об’єктивних умов:
природи даної території та культури її населення, і змінних чинників, що
виступають гарантами сталості даної господарської системи. Гарантами
сталості значною мірою є чинник державності (наявність державності,
стабільність державних кордонів) та суспільно-політична система, що
визначає механізм господарювання.

Інтегрованість індустрії туризму в певний суспільно-географічний
комплекс визначається тіснотою взаємодії з іншими його складовими. В
індустрії туризму компоненти та елементи соціально-демографічної
структури, представлені населенням з властивими йому демографічними
характеристиками, системою розселення та господарювання, є одночасно
туристичними ресурсами, трудовими ресурсами та споживачами туристичного
продукту.

Господарські структури, представлені господарським та інфраструктурним
комплексами даної території та системою територіального управління,
забезпечують переважно зовнішні системні зв’язки даного МГК. Як будь-яка
складова національного господарства, індустрія туризму споживає енергію,
що забезпечується паливно-енергетичним комплексом, сировину та матеріали
(комплекс по виробництву конструкційних матеріалів), воду
(водогосподарський комплекс). Для безпосереднього функціонування
індустрії туризму необхідна матеріально-технічна база, що створюється
будіндустрією, продукти харчування, що постачаються АПК, транспортні
засоби та транспортна мережа, ремонтна та будівельна база, трудові
ресурси певної кваліфікації. Отже, з одного боку, господарський комплекс
території сприяє розвиткові індустрії туризму, а з іншого, індустрія
туризму впливає на розвиток господарського комплексу через створення
попиту на певні товари та послуги. Між господарством та індустрією
туризму як його складовою існують тісни вертикальні та горизонтальні
зв’язки, (мал. 1.9).

Мал. 1.9. Зв’язок індустрії туризму з господарським комплексом території

Зв’язки з господарством поділяються за характером, напрямом,
інтенсивністю тощо. За характером виділяють виробничо-технологічні,
ресурсно-енергетичні, організаційно-управлінські, інформаційні зв’язки.
За напрямом – прямі та зворотні, за інтенсивністю – безпосередні та
опосередковані. Наявність прямих та зворотніх безпосередніх зв’язків дає
змогу виділити галузі виробництва, що безпосередньо впливають на
розвиток та функціонування туристської сфери. Для забезпечення цього
функціонування можливе створення організаційно-виробничих структур,
свого роду «функціональних каналів», за допомогою яких діє цей зв’язок:
народні промисли – сувенірна торгівля (загальноміська та в готелях); АПК
– об’єкти харчування (загального користування та закрита мережа);
будівництво – об’єкти туристської інфраструктури; сфера обслуговування,
інші галузі невиробничої сфери та інженерна інфраструктура загального
користування – об’єкти індустрії туризму; транспорт та транспортна
мережа – транспортні послуги індустрії туризму.

Три перші виконують виробничо-постачальні функції і можуть мати
масштабні горизонтальні зв’язки, що охоплюють значну територію. Вони
формують регіональні територіально-господарські системи того чи іншого
таксономічного рівня залежно від розгалуженості, дальності зв’язків та
складу об’єктів. Об’єкти четвертого «каналу» локалізовані на певній
території (населений пункт, агломерація), вони безпосередньо задіяні в
туристській сфері і формують місцеві (або локальні)
територіально-господарські системи. Транспорт входить до обох систем,
пов’язуючи їх в єдину господарську систему країни, до складу якої
включаються також виробництва, що забезпечують функціонування всього
народного господарства. Вони зв’язані з індустрією туризму здебільшого
опосередкованими через виробництва першої групи зв’язками, а також
безпосередніми прямими та зворотними зв’язками. Наприклад,
машинобудування випускає транспортні засоби, що використовуються в
туризмі. Комплекс із забезпечення конструкційними матеріалами та
сировиною постачає свою продукцію індустрії туризму як безпосередньо
(миючі засоби – хімічна, меблі – деревообробна), так і через інші галузі
(металеві конструкції використовуються будіндустрією, продукція хімічної
промисловості – в сільському господарстві, інших галузях), його
продукція широко використовується в народних промислах та сумірному
виробництві. Паливно-енергетичний комплекс, що постачає енергію всьому
народному господарству, через інженерні комунікації забезпечує й
індустрію туризму.

Таким чином, серед галузей, що забезпечують функціонування туристської
сфери, можна виділити галузі регіональної орієнтації (народні промисли,
будівництво, деякі види АПК та невиробничої сфери, галузі промислового
виробництва), що мають широкі розгалужені зв’язки, дальність яких
обумовлена техніко-економічними характеристиками, та галузі місцевої
орієнтації (сфера обслуговування населення, приміський АПК, галузі
соціальної сфери).

За тіснотою зв’язків і відповідними напрямками мультиплікаційних впливів
галузі господарського комплексу можна поділити на ті, що працюють на всю
індустрію туризму (будівництво, галузі невиробничої сфери тощо), і ті,
що працюють на певні галузі індустрії туризму (АПК – харчування,
транспорт – транспортні послуги, культура, мистецтво – екскурсійне
обслуговування та організація дозвілля тощо).

Загальною закономірністю розвитку індустрії туризму слід вважати
залежність від рівня соціально-економічного розвитку країни: високий і
стабільний розвиток економіки здатен забезпечити стабільний розвиток
індустрії туризму, а розвинена індустрія туризму створює турпродукт,
який за своїми змістовними, кількісними та якісними параметрами не
тільки відповідає вимогам споживачів, а й певною мірою формує ці вимоги,
стандартизуючи складові турпродукту. Саме лідерські позиції, основані на
пріоритетності розвитку туризму в національній економіці і, відповідно,
його частці на світовому туристичному ринку, який займає та чи інша
країна, тобто позиції, забезпечені відповідним турпродуктом, приваблюють
туристів і забезпечують стабільні надходження від цього виду діяльності
до національної економіки. Таким чином, простежується така
взаємозалежність:

– рівень соціально-економічного розвитку [1]

– рівень життя населення і відповідні запити до турпродукту [2]

– рівень розвитку індустрії туризму [3]

– частка на світовому туристичному ринку [4]

– високий рівень споживання туристичних послуг на національному ринку
завдяки туристичній привабливості [5]

– стабільні та зростаючі надходження від туризму до національного
бюджету [6], які сприяють підвищенню рівня соціально-економічного
розвитку країни. (мал. 1.10)

Мал. 1.10. Взаємозв’язок туризму з національною економікою

Таким чином, в основі формування МГК індустрії туризму лежать об’єктивні
умови та чинники, серед яких туристичні умови та ресурси, як «даність»
території, становлять абсолютні переваги в стимулюванні попиту і
відповідної йому пропозиції, а рівень соціально-економічного розвитку
країни є умовою наявності відносних переваг на ринках вищих рівнів. Тому
економічно розвинені країни мають розвинену індустрію туризму та
високоефективний туристичний ринок, функціонування якого забезпечується
загальною економічною стабільністю. Країни, що розвиваються та країни з
перехідною економікою мають переважно нестабільну економічну ситуацію,
їх національний ринок туристичних послуг обмежений в можливостях
розвитку індустрії туризму, її інвестиційна привабливість низька, а
темпи розвитку недостатні для ефективного функціонування і отримання
високих прибутків. Нестабільна економічна ситуація не стимулює зростання
попиту і відповідне оновлення і зростання пропозиції, що також
призводить до зменшення внеску галузі в національну економіку і
відповідне зниження ефективності туристичної діяльності.

Саме тому доцільно розрізняти національні ринки туристичних послуг за
рівнем їх сформованості та ефективністю Функціонування, виділяючи
високоефективні ринки економічно розвинених країн та недостатньо
розвинені ринки або ринки, які знаходяться в стадії формування.
Відповідно до економічних та правових умов функціонування ці ринки
Різняться інтенсивністю, характером, обсягами діяльності.

Національна індустрія туризму, що забезпечує внутрішній Та зовнішній
попит туристичного ринку, формується відповідно Д° специфіки взаємодії
внутрішніх та зовнішніх чинників (при Цьому переважає дія внутрішніх
чинників) і відбиває харак-еРні особливості суспільної організації
країни, що склалася відповідно історичного розвитку. Чинники формування
національно-стимулюючі формування попиту та відповідної йому пропозиції
та лімітуючі – ті, що обмежують попит чи пропозицію. Чинники, що
стимулюють попит/пропозицію на національному ринку туристичних послуг
або чинники динамічності його розвитку дозволяють визначити напрямок
цієї динаміки, тобто інтенсивний (за рахунок нових технологій,
удосконалення управління, підготовки кадрів тощо) чи екстенсивний (за
рахунок нарощування потужностей, залучення нових територій, додаткових
трудових ресурсів тощо) шлях формування ринку, а це, в свою чергу, є
основою прогнозування розвитку туризму та формування туристичної
політики. Безумовно, розвинений ринок туристичних послуг
характеризується переважанням динамічних чинників інтенсифікації
туризму. Лімітуючі чинники можуть бути постійнодіючими чи тимчасовими,
залежними від внутрішньо-економічної ситуації чи зовнішнього впливу.

За сутністю ці чинники поділяються на блоки:

– рівень соціально-економічного розвитку;

якість життя населення;

соціально-політична ситуація.

Кожен з блоків включає декілька груп чинників, які в свою чергу
складаються з характеристик, які параметризуються певними показниками
(таблиця 1.6).

До зовнішніх чинників впливу на формування та функціонування
національного туристичного ринку можна віднести економічну та політичну
стабільність держави, її участь в міжнародних організаціях різного рівня
та типу, характер двосторонніх відносин, ступінь інтегрованості в
світогосподарську систему, а також моду та імідж. Взаємодія внутрішніх
та зовнішніх чинників формує кон’юнктуру ринку та створює середовище
бізнес-діяльності, впливає на попит (його обсяг, структуру,
ритмічність), який забезпечується діяльністю національної індустрії
туризму зі створення відповідного кон’юнктурі турпродукту. Рівень
розвитку національної індустрії туризму визначається здатністю
задовольняти потреби кожної категорії споживачів відповідно до їх
національних споживчих стандартів за параметрами відповідності
кількісних і якісних ознак пропонованого туристичного продукту світовим
(регіональним) стандартам ‘ кон’юнктурі зовнішніх ринків.

Стабільність та сформованість національного туристичного ринку можна
визначити за взаємозв’язком міжнародного та внутрішнього туризму.
Стабільний розвиток національного туризму забезпечується саме наявністю
ємкого внутрішнього туристичного ринку, оскільки турпродукт створюється
на місцевому та національному ринках для забезпечення потреб як власних,
так і іноземних туристів, при цьому міжнародний туризм тільки підсилює
попит. Тому за масштабами, рівнем та структурою внутрішнього
туристичного руху можна передбачати можливості та перспективи розвитку
ринку міжнародного туризму в даній країні і відповідне включення країни
в світовий туристичний процес. За співвідношенням обсягів внутрішнього
та міжнародного туризму на національному ринку виділяють
країни-постачальники туристів, на ринках яких генеруються туристичні
потоки; країни, що приймають туристів, ринки яких продукують послуги;
країни «транзитного» туризму, що використовують вигоди
туристсько-географічного положення; країни, що залучаються до
туристичної діяльності, в яких національний ринок знаходиться на
початкових етапах формування.

Положення певного національного туристичного ринку на ринках вищого
порядку з відповідним економічним ефектом від такого положення,
забезпечується цілеспрямованою державною туристичною політикою,
спрямованою на формування туристично привабливого іміджу. Туристична
привабливість може розглядатися як основа регіональної туристичної
ренти. Вона включає:

а) наявні туристичні ресурси, їх значення в культурній спадщині та стан;

б) екологічну ситуацію в країні в цілому на в туристсько-рекреаційних
районах;

в) доступність пропонованих туристичних послуг: транспортну (наявність
прямих рейсів, види транспорту, їх сполучення та взаємозамінність) та
цінову (рівень цін на туристичні та інші послуги і товари, курс валют);

г) комфортність подорожування та якість обслуговування (різноманітна
пропозиція послуг гостинності, споживчі характеристики яких відповідають
співвідношенню ціна/якість).

Таким чином, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що розвиток
національного туристичного ринку забезпечується всім комплексом
об’єктивних умов і чинників, які сприяють створенню і функціонуванню
національної індустрії туризму як міжгалузевого комплексу, який
спеціалізується на створенні турпродукту, здатного задовольняти
специфічні потреби населення в проведенні дозвілля в подорожі шляхом
виробництва та реалізації товарів і послуг туристичного призначення.
Функціонування індустрії туризму скеровується національною туристичною
політикою, мета якої полягає в координації бізнесових та державних
зусиль задля ствердження позицій країни в світовому туристичному
процесі, в світогосподарських соціально-економічних та соціокультурних
системах.

Умовами розвитку національного туристичного ринку є рівень розвитку
національного господарського комплексу (особливо суміжних з туризмом
галузей), що створює можливості для розвитку туристичної галузі і
відповідної туристичної інфраструктури (мережа різнотипних засобів
розміщення різного рівня комфортності – готелі, мотелі, туристичні бази
тощо, інженерна інфраструктура), тобто матеріально-речових об’єктів, які
в сполученні з живою працею, роблять можливою туристичну діяльність. До
умов, крім розвитку туристичної інфраструктури, можна віднести рівень
розвитку транспорту, що складається з транспортної мережі, яка
характеризується густотою та інженерно-технічними параметрами;
транспортних засобів з їх технічними характеристиками (місткість,
швидкість, комфортність тощо); транспортної інфраструктури (аеропорти,
вокзали та інші засоби, що забезпечують транспортну роботу, включаючи
автоматизовані системи управління). Транспортна складова з її
інтенсивністю руху, доступністю (як економічною – рівень цін, так і
формальною – витрати часу на те, щоб дістатися до аеропорту чи вокзалу)
є важливою умовою формування як національного ринку туристичних послуг,
так і його взаємодії на регіональному та світовому рівнях.

Зазначені передумови створюють країні відносні переваги на ринках вищих
рівнів, а наявність абсолютних переваг, забезпечена
туристсько-рекреаційними природними і культурно-історичними ресурсами,
наявним георомаїттям, стимулює туристичний внутрішній і зовнішній попит.

Споживання туристичного продукту, створеного національною індустрією
туризму, забезпечується суб’єктами ринкової діяльності, а його рівень
характеризує ефективність діяльності національного туристичного ринку:
чим різноманітніший продукт здатна створювати національна індустрія
туризму, тим ефективнішою як в економічному, так і в соціальному плані є
її діяльність, тим більшу роль відіграє країна в світовому туристичному
процесі.

Література

Агафонова Л.Г., Агафонова О.Є. Туризм, готельний та ресторанний бізнес:
Ціноутворення, конкуренція, державне регулювання: Навчальний посібник. –
К.: Знання України, 2002. – 358 с.

Гуляев В.Г. Контракты, договоры, соглашения и формуляры в туристской
деятельности: Учебно-практическое пособие. – М.: ПРИОР, 1998. – 336 с.

Дурович А.П. Маркетинг в туризме: Учебное пособие. – Минск: Новое
знание, 2003. – 496 с.

Дурович А.П. Маркетинговые исследования в туризме: Учебное пособие. –
Минск: Новое знание, 2002. – 348 с.

Дурович А.П. Реклама в туризме: Учебное пособие. – Минск: БГЭУ, 2000. –
192 с.

Европейский гостиничный маркетинг: Учебное пособие. – М.: Финансы и
статистика, 2003. – 224 с.

Ильина Е.Н. Туроперейтинг: организация деятельности: Учебник. – М.:
Финансы и статистика, 2000. – 256 с.

Квартальнов В.А. Туризм: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 2002. –
320 с.

Кириллов А.Г., Волкова Л.А. Маркетинг в туризме. – СПб.: Издательство
СПб. университета, 1996. – 184 с.

Котлер Ф., Боуэн Дж., Мейкенз Дж. Маркетинг. Гостеприимство и туризм:
Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1998.

Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). – К.:
Альтерпрес, 2002. – 436 с.

20. www.itravel.ru/biblio/ – бібліотека літератури по туризму.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020