Реферат на тему
Характеристика видатних пам’яток фортифікаційного зодчества України
Боржавський замок (у Берегівському районі) – одна з найдавніших
твердинь краю. Хроніка Аноніма свідчить, що ще з VII-VIII ст. на місці
сучасного села Вари, де зливаються бурхливі води річок Тиса і Боржава,
стояв дерев’яний замок Боршо, в якому жили слов’яни – підлеглі
болгарського князя Са-лана. У 903 р. після вторгнення кочівницької
угорської орди хана Аспаруха ця фортеця після кровопролитної триденної
облоги була зруйнована. Але невдовзі на місці дерев’яної фортеці
угорськими королями була збудована кам’яна прикордонна фортеця. Вона
зазнала сильного плюндрування під час тата-ро-монгольської навали на
Західну Європу у 1242-1243 рр., й остаточно була зруйнована у 1566 р.
під час одного з завойовницьких турецьких рейдів на Закарпаття.
Найбільша кількість замків нашої держави збереглася на теренах
Передкарпаття й Західного Поділля – історичного рубежу багатовікової
оборони українців і поляків Речі Посполитої від татарсько-турецької
експансії.
У замковому “намисті” України Передкарпаття репрезентоване кількома
оборонними твердинями на чолі з величною Хотинською фортецею.
Галицький замок (XIV-XVII ст.) – історичний осередок сучасного міста
Галича – збудований у 1367 р. на місці укріплень старого руського форту
на високій кручі над розлогою лукою Дністра. Лише за період 1590-1633
pp. на місто й замок було здійснено 29 татарських нападів. У 1621 р.
татари спалили місто й зруйнували замок.
У 1627 р. за проектом італійського інженера Ф. Корассіні Галицький замок
було відновлено й перебудовано з дерев’яного на кам’яний. Але вже в 1676
р. татарсько-турецька армада знову сплюндрувала цю твердиню. Та з огляду
на його стратегічне значення, замок знову й знову відроджувався з руїн.
У 1796 p., згідно з розпорядженням австрійської влади, замок розібрали
майже вщент. Відбудова його розпочалася лише у 1990-ті pp.
Нині зі стін Галицького замку відкривається незабутня панорама
дністровської долини з неозорими стрічками ланів Опіл-ля та пралісами
Підкарпаття. Після завершення реставраційної відбудови та відтворення
інтер’єрів Галицький замок, без перебільшення, стане найвишуканішою
пам’яткою середньовічної оборонної архітектури Івано-Франківської
області.
Пнівський замок XVI-XVII ст. височить на пагорбі над
Би-стрицею-Надвірнянською у Пневі Івано-Франківської області поряд з
Надвірною (власне, сучасне місто Надвірна виникло як підзамкове
поселення (підзамче) дворових людей, які служили “на дворі” замку).
Належав Пнівський замок магнатам румунського походження Куропатвам, які
перебували на військовій службі у польських королів (рис. 5.11):
Рис. 5.11. Пнівський замок на Івано-Франківщині
До побудови Станіславської фортеці це була найміцніша твердиня
Підкарпаття. Замок замикав собою вхід у гори на шляху до Угорщини. У
XVI-XVII ст. він витримав численні облоги татар і турків, у 1589 р. був
здобутий татарами, у 1621 р. – опришками, у 1648 р. (під час визвольної
війни українського народу) – загоном Семена Височана. Але заново був
зміцнений і в 1676 р. зумів витримати нищівну облогу турецької армії,
оснащеної наймодернішою важкою артилерією. Наприкінці XVIII ст. замок
перейшов у державну власність Австрійської імперії і невдовзі був
розібраний на будівельне каміння місцевими підприємцями і лихварями.
Пнівський замок представляє собою неправильний п’ятикутник з шістьма
наріжними оборонними баштами різної конфігурації, кожна з яких має три
яруси стрільниць. До наших днів збереглися атракційні двоярусні стіни
товщиною 1,5-2,0 м. У нижньому ярусі мурів тягнуться округлі бійниці для
гармат, уздовж верхнього – стрільниці для ручної вогнепальної зброї.
Оборонний рів, через який колись перекидався підвісний міст, нині майже
знівельовано. На території замку археологами виявлено численні підвальні
приміщення та підземні ходи, нині повністю засипані.
Повна відбудова замку не складає особливих технічних труднощів –
реалізація цього проекту перетворить Пнівський замок на комерційно
високоприбутковий об’єкт масової екскурсійно-туристичної уваги
рекреантів, які перебувають на відпочинку в Карпатах чи курортах у
Трускавці й Моршині.
Хотинщина – це один з найдавніше заселених й найлегендарніших історичних
країв України. її терени “пам’ятають” сотні кривавих битв і запеклих
облог, багатьох видатних діячів України, Центральної і Південної Європи.
Цю землю топтали армії, очолювані каганами Аварського каганату, яськими,
печенізькими, половецькими і татарськими ханами, господарями
Молдовського князівства, боярами Румунії, султанами і пашами Турецької
імперії, королями й магнатами Польщі, полководцями найбільших
європейських імперій Романових і Габсбургів.
Але справіку Хотинщина з Хотином були оборонним форпостом на обводах
ранніх державних утворень українців – Дулібського союзу племен,
Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинської держави та
Подільського князівства Коріатовичів.
Археологічними дослідженнями встановлено, що на території сучасного
Хотина вже у VII ст. існувало слов’янське укріплення. На стрімкому
неприступному правому березі Дністра слов’яни побудували дерев’яну
фортецю, яка з часом обросла довкола поселенням.
Виникнення ранньосередньовічного міста Хотина (яке в 2002 р. відзначило
своє 1000-ліття) пов’язують з включенням території між Карпатами і
Дністром до складу Київського князівства наприкінці X ст. (приблизно в
993-1001 pp.), коли великий київський князь Володимир остаточно підкорив
літописні племінні княжіння східних хорватів і тиверців. Одним із
центрів князівської влади став Хотинський замок, споруджений на рубежі
X-XI ст. на скелястому мисі заввишки 20 м, розташованому між каньйоном
Дністра і вузьким дугоподібним каньйоном струмка, який огинав цей мис із
західного і північного боків. Будучи адміністративним центром, замок
контролював також єдину дорогу, що виходила з віковічних лісів берегом
струмка до переправи на Дністрі саме біля підніжжя скелі, на якій
височіла твердиня.
Згідно з традиціями давньоруського оборонного зодчества, перші
укріплення були дерев’яно-земляними. їх основу становили земляний вал,
зміцнений зрубними конструкціями, та заборола.
З кінця XI ст. Хотин входив до складу Теребовельського, із 1140-х pp. –
Галицького, з 1199 р. – Галицько-Волинського князівств. У середині XIII
ст. князь Данило Галицький і його син Лев Данилович організували
спорудження кам’яних замків, мури яких могли витримувати удари
стінобитної і каменоме-тальної техніки, що була на озброєнні
монголо-татар. Очевидно, тоді ж перебудували і Хотинський замок. На
місці дерев’яно-земляних укріплень був збудований кам’яний мур заввишки
7,5 м. Він оточував майданчик у північній частині нинішньої цитаделі
(приблизно третину її площі). Тут археологи виявили уламки плінфи та
штукатурки з фресковим розписом і кириличними літерами, характерними для
XIII ст. Ці рештки вказують на те, що одночасно з муром спорудили
цегляно-кам’яну церкву. З напільного боку в скелі було видовбано рів
трикутної форми завширшки 6 м. Замок відігравав роль одного з важливих
форпостів Галицько-Волинського князівства в Середньому Подністров’ї.
У 1340-х pp. Хотин потрапив до складу Угорського королівства, а в 1359
р. – Молдавського князівства. Його правителі приділяли увагу Хотинському
замку, який був значно зміцнений у другій половині XIV ст. і розширений
у другій половині XV ст.
Улітку 1476 р. Хотинська фортеця зазнала першого нападу турецького
війська. Залога твердині витримала осаду, і турки були змушені
відступити ні з чим.
Нині Хотинська фортеця XIII-XVIII ст. – один з наймоно-літніших й
найгарніших замків України, що за своєю міццю й архітектурними
особливостями стоїть в одному ряду з кращими середньовічними
замками-фортецями Туреччини, Угорщини, Іспанії, Франції, Англії і
Шотландії (рис. 5.12).
Фортеця має 40-метрові стіни товщиною до 3 м. Ззовні вони прикрашені
орнаментом з червоної цегли. Символіка цього орнаменту досі залишається
загадкою для вчених. Єдиним в’їздом до фортеці слугує дерев’яний міст.
Усередині фортеці знаходяться більший “двір Воїнів” і менший “Княжий
двір”, на фундаменті давніших княжих палат XIII ст. стоїть
Комендантський палац, вибудований у другій половині XV ст. Його стіни
прикрашені орнаментом: шахівниця червоної цегли та білокам’яних блоків.
Портали та різьблене оздоблення вікон виконані в готичному стилі. Свого
часу в цьому палаці мешкав турецький паша, окреме крило було відведене
під його гарем. Усередені інтер’єри зал й опочивалень були обставлені у
східному стилі, серед зелених “висячих” садів плюскотіли плавальний
басейн й фонтанчики. Під палацом знаходяться два просторі підземелля, де
колись зберігалися зброя та харчі. Посеред більшого двору в скельній
товщі пробито глибокий колодязь (діаметр – 2,5 м, глибина – 65 м), з
якого здійснювалося водопостачання
Рис. 5.13. Внутрішній двір Хотинської фортеці
А загалом внутрішні двори фортеці припідняно на 15 м відносно поверхні
поза її стінами.
Фортеця має п’ять башт заввишки до 60 м: надбрамну, комендантську,
північну, східну та південно-західну. Найбільшою з башт є північна, що
складається з трьох ярусів бійниць для важкої артилерії та прямокутного
у плані (12 х 18 м) бойового майданчика з дахом у формі
пірамідоподібного шатра.
Ззовні Хотинську фортецю оточує потужний протипіхотний земляний вал
заввишки 8 м протяжністю понад 1 км та муровані бастіони Нової фортеці
XVIII ст. На її території знаходяться фундаменти дев’яти турецьких
лазень, кам’яна гарнізонна церква 1835 р. і руїни турецького мінарету
(варварськи підірваного Червоною армією).
Нову фортецю споруджено у 1718 р. за проектом французьких військових
інженерів, її кам’яно-земляні укріплення прямокутні в плані (розміром
1200 х 250 м).
Під стінами Хотинської фортеці відбулася одна з найбільших і
найдоленоснцыих битв в історії України, що вирішила долю всієї
Центрально-Східної Європи.
Передісторія її така. У розпал турецько-польської війни 22 серпня 1620
р. до Хотина прибуло 10-тисячне польсько-козацьке військо коронного
гетьмана С. Жолкевського. Серед реєстрових козаків у його складі були
чигиринський підстароста Михайло Хмельницький і його 25-річний син
Богдан. 24 серпня це військо попрямувало до Ясс (у Молдову). Там
відбулися запеклі бої з турками і татарами. Під час того нерівного
протистояння з уп’ятеро численнішою турецькою армадою Михайло
Хмельницький загинув, а його син Богдан потрапив у полон, у якому
перебував понад два роки. А ворогуючі сторони почали згромаджувати свіжі
сили.
Упродовж вересня та початку жовтня наступного 1621 р. Хотинська фортеця
та її околиці стали ареною запеклої Хотинської війни, в ході якої
польсько-козацьке військо гетьмана Речі Посполитої Яна Кароля Ходкевича
(що налічувало всього 35 тис. вояків) та Запорізьке військо під орудою
славетного гетьмана України Петра Сагайдачного (налічувало 41,5 тис.
козаків) зустрілося з 200-тисячною татарсько-турецькою армією.
Одним з відомих учасників цієї війни був 24-річний Петро Могила (нині
канонізований Українською Православною Церквою) – небіж славетного
молдавського князя Єремії Могили, майбутній засновник Києво-Могилянської
академії.
Султан Сулейман II Пишний – найгрізніший султан-заво-йовник в історії
Османської імперії – на чолі 200-тисячної армади йшов на завоювання
земель Заходу. В його плани входило захоплення Львова, Кракова, Відня,
земель Австрії, Баварії та Італії. Армія завойовника сунула суходолом
уздовж Дністра та пливла проти течії на понад сотні бойових галер. Такої
ворожої армади Центральна Європа не бачила ще з часу монголо-татар-ської
навали хана Батия. У мемуарах Евлія Челебі згадується вислів Сулеймана
про те, що під стінами Хотина у війську козацькому він буде снідати, а в
самій фортеці, у війську польському – обідати.
Гетьман П. Сагайдачний усвідомлював, чим для України може обернутися
мусульманське поневолення. З-поміж двох ворогів Держави Війська
Запорізького він обрав того, хто ніс українцям повний духовний і
фізичний етноцид. На раді козаки запри-сяглися стояти під Хотином на
смерть. І як постановили, так і чинили.
Незважаючи на малодушність поляків, козацькі полки добу за добою п’ять
тижнів витримували численні атаки мусульманських завойовників. У тому
запеклому протистоянні полягло, за свідченнями, близько половини вояків
з обох сторін. Масовий героїзм українських козаків у ті криваві дні
осені 1621 р. зруйнував далекосяжні завойовницькі плани Османської Порти
і на багато десятиріч зупинив турецьку експансію в Європу.
???????????н був важко поранений, але навіть спливаючи кров’ю
продовжував керувати обороною (невдовзі після перемоги від отриманих під
Хотином ран гетьман 10 квітня 1622 р. помер у Києві).
Урешті-решт, зазнавши нечуваних людських втрат, Сулейман Пишний змушений
був усмирити власну пиху й піти на укладення невигідного для себе миру з
представниками короля Речі Посполитої (так званий Хотинський мир). На
знак миру султан подарував королю свого білого слона – небачену раніше в
Україні тварину.
Цікаво, що знекровлене козацьке військо за цю перемогу одержало від
польського короля Владислава як завжди “щедру” винагороду: обоз
провіанту, 48 бочок меду та 24 куфи горілки. А важко пораненому гетьману
Сагайдачному королем жалувано 12 срібних фляжок з настояною на травах
горілкою.
На честь цієї доленосної для України й усієї Європи перемоги в наші дні
під стінами фортеці встановлено пам’ятник славетному гетьману Петру
Сагайдачному.
Наступна битва під стінами Хотинської фортеці відбулася 11 листопада
1673 р. У ній коронний гетьман Ян Собєський на чолі 30-тисячного
польсько-козацького війська вщент розгромив 40-тисячну армію турків, чим
остаточно підірвав їхні зазіхання на західноукраїнські й польські землі
Речі Посполитої (велична картина-панорама цієї битви експонується в
Одеському замку, що на Львівщині).
За умовами Карловицького миру 1699 p., Річ Посполита передала Хотин
Молдавському князівству. Проте з 1712 р. в замок увійшли турецькі
війська. Водночас розпочалось спорудження Нової фортеці. Основу її
укріплень складав потужний земляний вал із сімома бастіонами, на яких
встановлювалися далекобійні гармати. Зовнішній бік валу зміцнювала
кам’яна стіна, перед якою проходив вимощений каменем рів. Під ровом було
прорито 17 мінних галерей, кожна з яких вела до підземних камер,
призначених для підриву порохових зарядів. До фортеці в’їжджали через
південну Стамбульську, західну Те-мешварську та північно-східну Водну
брами, збудовані у вигляді кам’яних башт, і допоміжну Пашинську
(Бендерську) браму, розташовану під південно-східним бастіоном.
Внутрішню площу Нової фортеці забудували капітальними одно- і
двоповерховими будівлями, до яких належали: палац паші, житловий корпус
для офіцерів, мечеть з мінаретом, казарми, службові та складські
приміщення, пекарня, лазня, майстерні, конюшні тощо (не збереглися). У
Новій фортеці розміщувався гарнізон кількістю до 20 тис. воїнів.
Упродовж наступного XVIII ст. (з 1715 р.) неприступна Хотинська фортеця
продовжувала відігравати роль центру турецьких володінь у Північній
Буковині (як сусідня Кам’янець-Подільська фортеця – центру Подільських
володінь Туреччини). У Хотинському замку знаходилася резиденція
турецького воєначальника-паші.
Замок неодноразово (у 1739 р. і 1769 р.) штурмували російські армії на
чолі з фельдмаршалом Голіциним. Але лише в 1789 р. об’єднана
російсько-австрійська армія змогла здобути до того сторіччями
неприступну твердиню над Дністром (проте лише з 1806 р. росіяни змогли
закріпитися у Хотині).
На захід від Хотинської фортеці понад Дністром у Городенківському районі
Івано-Франківської області розташовані ще два оборонні замки –
Чернелицькій і Раковецький.
Чернелицький замок XVII ст. бастіонного типу був зведений для оборони
неспокійного східного кордону Галичини від рейдів турецьких військ,
розквартированих у Хотині (рис. 5.14). Це був найбільш східний форпост
Речі Посполитої на правому березі Дністра.
Рис. 5.14. Чернелицький замок: в’їзна башта з родовим гербом
Рис. 5.15. Микулинецький замок
Багате ремісниче поселення Микулинці вперше згадується у 1096 р. на
сторінках “Поучения дітям” Володимира Мономаха.
У XI ст. містечко входило в Теребовлянське князівство, у XII ст. – в
Галицьке, з 1199 р. – у склад Галицько-Волинської держави. Після
монголо-татарської навали хана Батия й численних (мало не щорічних)
набігів татарських людоловів у XIV-XVI ст. поселення виродилося у
невелике село.
Однак, у 1550 р. його власниця рішуче взялася за будівництво тут
мурованого замку для захисту підданих від татарського розбою. Під
захистом твердині життя пожвавішало, і вже в 1595 р. для Микулинців
вдалося виклопотати статус міста з магдебурзьким правом і дозволом тричі
на рік організовувати ярмарки.
Микулинецький замок належав князям Конєцпольським і Збо-ровським. Він
витримав десятки облог, кілька разів руйнувався. Зокрема, після запеклої
півмісячної облоги невеличка Мику-линецька твердиня у 1672 р. впала під
натиском багатотисячної турецької армади султана-завойовника Магомета
IV. Озвірілий від такого впертого опору султан повелів вбити всіх
чоловіків міста, а жінок та дітей забрати в ясир. На початку XVIII ст.
Микулинецький замок відбудовують його нові господарі – Сенявські,
Любомирські, а з другої половини XVIII ст. – вельможний магнатський рід
Потоцьких. У 1815 р. його купує австрійський барон Кнопка й організовує
у ньому суконну фабрику.
До нашого часу збереглося близько половини замкових фор-тифікацій: дві
наріжні башти з ярусами бійниць і ділянки стін між ними. Сучасна
дослідниця пам’ятки І. Пустиннікова з тривогою зазначає, що нині
територію Микулинецького замку перетворено на сміттєзвалище і він
“помирає на очах”. І це при тому, що замку якнайкраще пасує стати
торговим брендом популярного на Тернопільщині пива. Місцева пивоварня
цілком могла б спрямувати частину своїх обігових коштів, спеціально
звільнених державою від оподаткування, на архітектурно-естетичне
впорядкування замкової території й виступати спонсором організації у
стінах замку фестивальних акцій.
Поряд із замком у старому парку XIX ст. знаходиться палац Людвіги
Потоцької, збудований у 1760-х pp. у стилі класицизму. Дослідження
місцевих сірчаних джерел спонукало австрійського барона Кнопку відкрити
тут у 1815 р. аристократичну бальнеооздоровницю. Відтоді курортний
статус палацу не змінювався, і нині в його головному корпусі й бічних
флігелях діє Тернопільська обласна бальнеологічна лікарня (профіль –
шлунково-кишкові захворювання, порушення обміну речовин).
Бережанський замок – осередок Державного історико-архі-тектурного
заповідника. Він на всю Європу прославився завдяки тому, що впродовж
двох століть цю твердиню не могла взяти жодна армія.
Перша письмова згадка про Бережани датується 1375 р. Розквіт поселення
припав на буремне XVI ст., коли польський король Сигизмунд І подарував у
1530 р. це жваве поселення князеві Миколі Сенявському й надав йому
статус міста з магдебурзьким правом.
М. Сенявський, найнявши італійських інженерів, упродовж 1534-1554 pp.
зводить у Бережанах на острові посеред Золотої Липи справжній замок за
канонами передової європейської воєнної інженерії (за новоголландською
системою, розробленою Г. де Бопланом), а в його дворі – розкішний
бароковий князівський палац та не менш розкішний фортечний
костел-усипальницю Святої Трійці у стилі готики й ренесансу (у ньому
було поховано майже всіх представників княжої династії, у тому числі
княгиню Анну Сенявську, надгробок якої зберігся і нині є окрасою
музейної експозиції в Одеському замку на Львівщині). У палаці
Сенявськими було зібрано багату колекцію творів європейського мистецтва,
яку перед Першою світовою війною вивезли до Кракова. У другій половині
XVI-XVII ст. замок кілька разів добудовувався і модернізувався,
змінюючись від суто оборонної споруди до оборонно-житлового (палацового)
комплексу.
Бережанський замок і палац були сильно пошкодженими під час артобстрілів
Першої світової війни і з тієї пори не відновлювалися. Однак, він і досі
вражає своєю величчю. Товщина фрагментів південно-західної стіни сягає 6
м, такі ж величезні розміри мають кутові башти п’ятикутної у плані
твердині. Башти мають складну систему бійниць з двома-трьома схрещеними
ходами, що давало змогу вести прицільний обстріл під різними кутами.
Нині доцільно (і комерційно доволі перспективно) інвестувати кошти у
повну відбудову ренесансного палацово-замкового комплексу Бережан як
еталонного середньовічного князівського замку-резиденції. Відроджений
комплекс зможе надавати нічліжні, гастрономічні,
експозиційно-екскурсійні й анімаційно-туристичні послуги, а головне –
стане справжньою туристичною окрасою Поділля.
Рекомендована література
1. Вуйцик В. С. Львівський державний історико-архітектур-ний заповідник.
– Л.: Каменяр, 1991.
2. Высоцкий И. Золотые ворота в Киеве. – К., 1982.
3. Горбик В. О., Денисенко Г. Г. Проблеми дослідження і збереження
пам’яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал.
– 2003. – № 3. – С. 143-151.
4. Грушевский М. Южнорусские господарские замки в половине XVI в. //
Университетские известия. – 1890. – Февраль. – С. 1-33.
5. Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8.06.2000 р.
6. Замки Львівщини // Галицька брама. – 2003. – № 10-12. – С 106-108.
7. Игнаткин Й.А. Охрана памятников истории и культуры: Справ, пособ. –
К.: Вища школа, 1990.
8. Іванов О. Замки і палаци Західної України: історія – культура –
туризм (Історико-архітектурні пам’ятки замкового мистецтва). – К.: Наш
світ; Укргеодезкартографія, 2004.
9. Історико-краєзнавча діяльність Українського товариства охорони
пам’яток історії та культури / Історичне краєзнавство в Українській РСР.
– К., 1989.
10. Історія Львова в документах і матеріалах. – К.: Наукова думка, 1986.
11. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Л.: Каменяр, 1991.
12. Лесик О. В. Замки та монастирі України. – Л.: Світ, 1993.
13. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні. –
Л.: Центр Європи, 1997.
14. Мацюк О. Оборонне зодчество України // Пам’ятки України. – 1990. – №
2.
15. Мацюк О. Фортеці і замки України // Пам’ятки України. – 1991. – №2.
16. Мацюк О., Штойко П. Картосхема оборонительных сооружений Западного
Подолья / Тезисы докладов VI Подольской историко-краеведческой
конференции. – Каменец-Подольский, 1985. – С. 84-85.
17. Наниев П. И. Белгород-Днестровская крепость: фотоочерк. – Одесса:
Маяк, 1975. – 17 с.
18. Національна система туристсько-екскурсійних маршрутів “Намисто
Славутича”. – К., 1998. – 401 с.
19. Олеський замок: Путівник. – Л.: Каменяр, 1981.
20. Пам’ятки архітектури і містобудування України: Довід. Держреєстру
національного культурного надбання / В. В. Вечер-ський, О. М. Годованюк,
Є. В. Тиманович та ін.; за ред. А. П. Мардера, В. В. Вечерського. – К.:
Техніка, 2000. – 664 с
21. Пам’ятки архітектури Тернопільської області: Фотопутівник. –
Тернопіль, 1995.
22. Памятники градостроительства и архитектуры УССР: В 4 т. – К.,
1983-1986.
23. Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. –
К., 1987.
24. Пламенецька О., Вечерський В. Фортеці й замки в Україні // Пам’ятки
України. – 1996. – № 2. – С 13-25.
25. Пламенецька О. Комплекс у Кам’янці-Подільському // Пам’ятки України.
– 1998. – № 3-4. – С 88-95.
26. Пламенецька О. Фортеці й замки України // Пам’ятки України. – 1986.
– № 3-4. – С 34-41.
27. Ричков П. Західноукраїнські міста-фортеці XVI-XVIII століть //
Пам’ятки України. – 1990. – № 2. – С 20-22.
28. Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі / Київська Русь:
культура, традиції. – К., 1982. – С. 14-19.
29. Рожко М.Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця. – К.: Наукова
думка, 1996.
30. Рутинсъкий М.Й. Географія туризму України: Навч.-метод. посіб. –
2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. –
160 с
31. Симин О. Фортеці Києва VI-XIX століть. – К.: МП “Леся”, 2003. – 144
с.
32. Сицинский Ю. Оборонительные замки Западного Подолья. – К., 1928.
33. Тимощук Б. Твердиня на Пруті. – Ужгород, 1978.
34. Тронъко П. Т. Охорона пам’яток історії і культури – справа
всенародна // Український історичний журнал. – 1980. – №9. – С 118-124.
35. Троян М. В. Мукачевский замок: Историко-краеведчес-кий очерк. – 2-е
изд., перераб. и доп. – Ужгород: Карпаты, 1982. – 56 с.
36. Фадеева Т.М. Тайны горного Крыма. – Симферополь: Бизнес-Информ,
2002. – 256 с.
37. Федак П. Пам’ятки Замкової гори. – Ужгород, 1999.
38. Фортификация Украины / Материалы Международной конференции с проблем
охраны фортификационных сооружений в Украине. – Каменец-Подольский,
1993.
39. Шкрабюк П. Крехів: дороги земні і небесні. – Л.: Місіонер, 2002. –
413 с.
40. HYPERLINK “http://mycastles.narod.ru” \t “_blank”
http://mycastles.narod.ru / Ірина Пустиннікова. Замки і монастирі
України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
