.

Характеристика видатних пам\’яток фортифікаційного зодчества України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2945
Скачать документ

Реферат на тему

Характеристика видатних пам’яток фортифікаційного зодчества України
Меджибізька фортеця – це могутнє кам’яне укріплення XIV-XVIII ст.,
зведене на місці дерев’яного давньоруського князівського дитинця XI ст.
(рис. 5.17):

Назва містечка походить від того, що воно розташоване “межи Бугами” (до
радянської влади – Богами. – Авт.): у цьому місці Південний Буг
з’єднується зі своєю лівою притокою Бужком. Перша літописна згадка про
Меджибіж міститься в “Повісті врем’янних літ” під 1146 р. і сповіщає, що
Великий князь київський Ізяслав Мстиславович передав удільному князеві
Святославу Всеволодовичу у володіння п’ять міст, у тому числі
“Ме-жибоже”. На той час це було жваве ремісничо-торгове місто
напівавтономної Болохівської землі зі своєю пристанню на Возі,
князівським замком-дитинцем та могутніми міськими укріпленнями. Вони
були зруйновані монголо-татарською навалою хана Батия у 1241 р. й
остаточно зрівняні з землею відповідно до веління золотоординського
воєначальника Бурундая.

Коли Поділля відходить під захист Литовської держави, Меджибіж
укріплюють кам’яними мурами. Тривала боротьба за володіння українськими
землями закінчилася Кревською унією між Литвою й Польщею.

Після приєднання королем Казимиром у 1434 р. Волинської землі до
польської корони Меджибізька фортеця на деякий час переходить у
власність князя Любарта Гедиміновича і зміцнюється ним за взірцем
Луцького замку. У 1444 р. поляки остаточно включили Меджибіж і Хмільник
до Польського королівства, створивши Меджибозьку округу. До 1539 р.
королівське місто Меджибіж управлялося старостами. Воно часто згадується
в хроніках у зв’язку з постійними нападами татарських орд, адже лежало
на з’єднанні двох сумнозвісних татарських шляхів: Чорного і
Кучманського.

У 1539 р. Микола Сенявський – коронний гетьман Речі Посполитої й воєвода
руський – отримав від короля Сигизмунда привілей на володіння частиною
Меджибожа. Рід Сенявських, яким місто належало цілих 190 років, запросив
з Кам’янця архітектора Йова Претвича й майже повністю перебудував й
суттєво розширив фортецю. До того ж фортифікаціями обвели й саме місто.

У грамоті на право самоврядування за агдебурзьким статусом, наданій
Меджибожу в 1593 р. Адамом-Ієронімом Сеняв-ським, записано у повинність
міщан: “Перепони, кобилиці, башти, вежі, паркани, брами повинні завжди
справляти і мати свою варту… на воротах… Кожний міщанин, який має
дім, повинен мати рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль… а
я гарматами й гаківницями буду забезпечувати, а в кожному десятку треба
мати двох озброєних або двоє в латах…”. Там таки вказується, що “до
оборонного будівництва навколо міста підлягають всі міщани, як
християни, так і євреї, без жодного винятку…”.

Кілька поколінь Сенявських неодноразово громили під стінами Меджибожа
татарські орди. Скажімо, в 1616 р. під стінами міста стояла стотисячна
ханська орда, але з огляду на міцність укріплень кидати її на штурм
твердині хан не наважився.

На початку національно-визвольної війни українського народу під проводом
Б. Хмельницького у 1648 р. козацьке військо захопило Меджибізьку
фортецю, та вже наступного року її відбили польські війська. У 1650 p.,
коли військо Б. Хмельницького йшло через Меджибіж на Кам’янець,
польський гарнізон вдруге уступив її козакам, та знову ненадовго. Коли
Б. Хмельницькому вдалося втягнути у війну трансильванського князя
Ра-коці, частина його армії в 1657 р. намарне намагалася взяти
Меджибізьку твердиню приступом.

У XVI-XVIII ст. Меджибіж славився торгівлею та ремеслами. У місті діяли
ремісничі цехи ткачів, гончарів, ковалів, шевців та кравців. Меджибізькі
міщани підтримували жваві торгові зв’язки з Львовом та його братством,
Київом, Польщею. У місті було кілька церков з братствами при них, у тому
числі Успенська – зразок оборонної сакральної архітектури XVII ст.

Фортифікації Меджибізької фортеці утворюють: зі сходу – бастіон з
бійницями секторного обстрілу й двома півкруглими баштами, зв’язаними з
барбаканом, а через нього – з донжоном; з півдня – стіна з чотирма
ярусами бійниць, ззовні підсилена контрфорсами. З західного боку був
в’їзд через рів та навісний міст. За ровом на пагорбі знаходилася
батарея, завданням якої було прикривати доступ до південної стіни. На
північно-західному рові стоїть дуже могутня п’ятигранна Лицарська башта,
фланкуючий вогонь якої прикривав доступ до західного і північного крил.
У XVIII ст. на підмурках північної і теж напільної бастеї зведено
восьмигранну башту.

Барбакан, що виступав перед надбрамною баштою, захищав підступи до
брами. Він мав свою браму і являв собою прямокутний проліт розміром 10 х
8 м, накритий коробовим склепінням заввишки 10 м. Над склепінням,
очевидно, розміщувався бойовий майданчик, оточений зубчастим парапетом.
Тож у разі, якби ворог прорвався через першу перешкоду – браму барбакану
(герсу), він опинявся у вузькому напівтемному проході перед замкнутою
в’їзною (внутрішньою) брамою під зливою нищівного перехресного обстрілу
з навколишніх дерев’яних галерей. Аналогічну будову в’їзних воріт мають
Золоті ворота в Києві та Володимирі – видатні пам’ятки оборонного
зодчества Київської Русі (перша половина XI ст.). Тож Литовсько-руська
держава успадкувала й продовжувала розвивати передові здобутки
давньоруського оборонного зодчества.

Пізніше, коли султан-завойовник Магомет IV включив Поділля до складу
Османської імперії, турки за час свого перебування в Меджибожі
(1672-1699 pp.) здійснили ряд реконструкцій новозахопленої твердині.
Зокрема, до барбакану було добудовано східний бастіон, а на зовнішніх
батареях амбразури замінено турами. Це ще більше посилило її
обороноздатність.

З 1730 р. по 1831 р. фортецею володіли князі Чарторийські. Але за участь
у польському повстанні все їхнє майно було конфісковане, і в фортеці
розмістили російський гарнізон, а невдовзі її взагалі кинули
напризволяще.

Від литовської фортеці XIV ст. після всіх пізніших перебудов до нашого
часу збереглися лише дві башти (у тому числі донжон) та найдовша західна
оборонна стіна.

Фортеця Меджибожа навіть у напівзруйнованому стані досі вражає своїми
могутніми неприступними кам’яними стінами. Товщина стін сягає 3,5 м, а
висота – 17 м. Вони мають три яруси складних бійниць для ведення
гарматного й рушничного обстрілу, на другий і третій ярус вели дерев’яні
бойові галереї. Зсередини до стін прилягають різноманітні господарські
та житлові будівлі.

У плані фортеця має форму видовженого трикутника, що на сході впирається
гострим кінцем у мис. Довжина фортеці – 130 м, ширина західної стіни –
85 м. Із західного боку знаходиться в’їзд. Двір фортеці оточений
кам’яними зубчастими стінами з трьома кутовими баштами.

Три башти фортеці розташовані відповідно до потреб оборони:
північно-західна п’ятикутна Лицарська з рядами амбразур видається за
лінію стіни біля в’їзної брами, восьмикутна триповерхова башта височить
на північному розі укріплення, південний бік, захищенний Бугом, має
монолітну чотириповерхову кутову башту – Східний бастіон – величезних
розмірів, своєрідної і складної конфігурації.

Східна башта-тура на горішньому ярусі завершується чотирма напівкруглими
вежами, що з’єднуються попарно з кожного боку. Вона стоїть на місці
давньоруського замку-дитинця. З-під башти-донжона розходиться лабіринт
склепінчатих підземних ходів (нині запущених), які сполучали її з
передовим фортом Синявських на острові Раковець та іншими стратегічними
об’єктами.

А далеко винесена за лінію стін Лицарська башта мала призначення ще й
спостережного пункту. З її високого оглядового майданчика було видно
довколишні степи, варта на ній першою сповіщала про небезпеку. Мури всіх
трьох башт майже чотириметрової товщини і мають артилерійські бійниці на
всіх ярусах.

Посеред двору Меджибізької фортеці Рафаїлом Сенявським у 1586 р. було
збудовано кам’яний однонефний гарнізонний костел (згодом турецьким
гарнізоном він використовувався як мечеть, російським – як православна
полкова церква). Після всіх переобладнань містить елементи готичної,
барокової й псев-доготичної архітектури, хоча в основі архітектури храму
лежить ще романський стиль. Храм має бароковий фронтон і високий дах, що
завершується вежею зі шпилем.

У східному куті фортеці до донжона Сенявські у середині XVI ст.
прибудували палац у стилі ренесансу, підмурками якому служили глибокі
просторі склепінчаті підземелля, що теж мали бойове призначення. Палац
прилягає до найнеприступ-нішого осередку замку – Східного бастіону –
чотириповерхової башти з рядами багатоканальних (скерованих у різних
напрямах) бійниць для ведення перехресного обстрілу, розчленованих
кам’яними фризами. Ззовні ренесансний князівський палац декоровано
білокам’яною різьбою й високим аттіком.

Біля самого входу в фортецю впритул до західної стіни прибудований ще
один палац кінця XVIII – початку XIX ст. з великими віконними
прогалинами в стилі псевдоготики. Фасад палацу прикрашений бароковим
фронтом. Імовірно, тут мешкали офіцери російського гарнізону.

На території фортеці працює музей. Однак, нині велична Меджибізька
твердиня гостро потребує інвестора, який здійснив би повну її відбудову.
Поява принадного комплексу історичної анімації, реставрація
респектабельних палаців та організація в одному з них
готельно-ресторанного комплексу дасть змогу Меджибожу стати справжньою
туристичною “меккою” не лише

для заможних хасидських паломників, а й для широкого сегмента
європейських і українських туристів у рамках багатоденного “Замкового
туру Україною”.

Крім фортеці, у місті-заповіднику туристам рекомендуємо оглянути:
архітектурний ансамбль ринкової площі з ратушею із годинником (друга
половина XVI ст.), оборонний Святотроїць-кий домініканський костел (1600
p.), православну Успенську церкву оборонного типу (перша половина XVII
ст.), оборонну синагогу (друга половина XVII ст.).

За 2 км на схід від Меджибожа на лівому березі Південного Бугу
Сенявськими було збудовано ще одну фортецю, яка виконувала роль
передового форпосту міських укріплень на стратегічних підступах з боку
Дикого Поля. Неподалік від фортеці є також руїни костелу і келій
домініканського монастиря оборонного типу, збудованого в 1600 р.
(зруйновано споруду в 1962 р. за наказом голови місцевого колгоспу,
якому раптом вкрай забракло будівельного каміння).

Меджибіж – це батьківщина релігійної течії хасидизму, тут з 1740 р. по
1760 р. мешкав, проповідував і похований засновник хасидизму – Ісраель
Бешт (1698-1760 pp.), який взяв собі духовне ім’я Баал Шем Тов. У
Меджибожі також поховані ще один цадик хасидів – Оптер Рав (ребе Авраам
Йегошуа Гешель, 1745-1825 pp.) та внук Баал Шем Това – ребе Борух
Тульчи-нер (1750-1810 pp.).

Баал Шем Тов половину свого життя подорожував теренами Західної України,
пішки обійшов Галичину, Покуття й Буковину (де на той час мешкала
найбільша кількість єврейських общин Європи), проповідував ідеї
гуманізму, вчив євреїв, творив чудеса та скрізь знаходив численних учнів
та послідовників.

Не написавши жодної книги, він став людиною-легендою. Його могила вже
більш ніж два століття є місцем масового паломництва не тільки хасидів,
але й інших ортодоксів і навіть світських євреїв з усього світу.

Сатанівський замок – середньовічна твердиня на Збручі за 80 км на північ
від Кам’янця-Подільського, прославлена в історії героїчним опором
300-тисячній непереможній армаді османського султана Магомета IV.

Сатанів заснований ще в ранньослов’янську добу. На околиці містечка
збереглася 30-кілометрова ділянка Троянового валу, яким слов’яни
відгороджувалися від алано-яських й аварських кочових орд, що
накочувалися сумнозвісно відомим Волоським шляхом понад Дністром. Назва
“Сатанів”, згідно з нашими краєзнавчими розвідками, “приліпилася” до
містечка після насильницького запровадження князівською владою
християнства у цих “глухих”, віддалених від великих міст землях. Відомо,
що саме біля Сатанова на трьох горах-товтрах століттями існував
найбільший культовий центр слов’ян Поділля (уличів і ти-верців), у
центральному святилищі якого (як у поморській Ар-коні) височів ідол бога
Світовида (Збруцький ідол). За даними археологів (знайденими на капищі
хрестиками), це святилище проіснувало ще понад сотню років після
офіційного прийняття Руссю християнства, і лише в кінці XI ст. його
прибічники схоронили (до кращих часів) ідол Світовида у водах Збруча,
однак навіть після руйнування культового центру князівськими
дружинниками продовжували потай притримуватися дідівських вірувань.
Через це, ймовіро, перші ченці-місіонери, прислані у Надзбруччя,
охрестили найбільше й найупертіше містечко серед непролазних товтрових
нетрів над Збручем назвиськом “Сатанів” (пережитки народних вірувань і
культової практики ці-лительства, порчі й “боротьби” з силами зла досі
широко побутують у колоритних селах лісистого товтрового Надзбруччя).
Інша версія походження назви містечка – від латинського “Sat an non?”,
виголошеного римським сотником Тонилієм, є нічим іншим, як гарною
вигадкою освічених книжників початку XIX ст.

Уперше Сатанів згадується в 1385 р. Міські укріплення розбудували
воєводи князів Коріатовичів. У 1404 р. польський король Ягайло після
вторгнення на Поділля дарував Сатанів, Зінь-ків і їхні околиці лицареві
Петрові Шафраник). З 1431 р. по 1523 р. ці маєтки належали лицарському
родові Одровонжів, а відтак перейшли до Сенявських.

U*-1I6A;eCtG~K?MT?WA\?l ouexyyyyyyyyyyoeeeeeeeeeeeeeeee

танівських міщан став Северин Наливайко – натхненник одного з найбільших
в історії України антипольських селянських повстань.

У 1617 р. й 1618 р. місто вкотре спустошили набіги татар. Щоб поліпшити
його занепалий економічний стан, власниця Сата-нова Катерина Сенявська
надає поселенню магдебурзьке право. Міщани Сатанова активно включилися у
національно-визвольну війну українського народу під проводом Б.
Хмельницького, у 1648 р. здобули й відчинили козакам ворота міста й
замку. У 1651 р. козаки й татари взяли замок штурмом.

Трагічна сторінка історії Сатанова пов’язана з вторгненням
багатотисячної армади османського султана Магомета IV на Поділля. Під
навалою найбоєздатнішої у світі турецької армії не встояли в 1672 р.
неприступні Кам’янецька й Меджибізька фортеці та десятки інших
подільських замків. Коли ж полки яничарів приступили під стіни
невеличкого Сатанова, міщани вчинили їм несподівано запеклий опір.
Шалені приступи турків не припинялися кілька тижнів. Запекла оборона
велася до останнього подиху і на міських мурах, і в замку, і за стінами
оборонного Троїцького монастиря, синагоги й міських церков.

Урешті-решт увірвавшись у місто й замок, знавіснілі турки вирізали все
населення містечка (близько 4 тис. осіб). Дивом до нашого часу
збереглася пам’ятка тогочасної драми – пошрамована ікона Христа в
сатанівській Юр’ївській церкві з написом про те, що її порубали турки.
Ікону серед попелища знайшли вояки Речі Посполитої, які в наступному
1673 р. відбили у турків поселення й заходилися відновлювати його
укріплення. Вдруге турки здобули й сплюндрували Сатанівський замок у
1676 р., і під їхньою владою ці землі перебували до 1699 р. У 1722 р.
коронним гетьманом Сенявським було відбудовано замкові й міські
укріплення (на що вказує таблиця, вмурована у міські ворота Сатанова).
Місто перетворилося на значний торговий центр, тут мешкали багаті
єврейські, грецькі й вірменські купці. З 1772 р. по 1939 р. Сатанів –
прикордонне місто (по Збручу проходили кордони між Австро-Угорською і
Російською імперіями, згодом – між Польщею й СРСР).

Сатанівський замок, точніше його руїни, з вини місцевої влади перебуває
у вкрай занедбаному стані, у його стінах з 1895 р. міститься цукровий
завод, який нині більше простоює, ніж працює.

Замок в плані п’ятикутний, не зовсім правильної форми: три сторони
завдовжки 105 м, четверта – 85 м, п’ята – 65 м. Висота стін досягала 11
м, товщина – 1,5 м, загальна площа замку не перевищує 1,5 га. На всіх
рогах були башти. До нашого часу дожили лише ті три, що виходять на
Збруч. Вони триповерхові, пірамідальної форми (з шириною при основі 8,5
м), повністю виступають за лінію мурів і мають ряди багатоканальних
бійниць для ведення перехресного обстрілу. Мури, що з’єднували башти,
були подвійними: внутрішні мури (не збереглися) стояли на валу і через
те були вищими за зовнішні, між паралельними лініями мурів пролягав
глибокий рів.

З давньоруських пам’яток у Сатанові збереглися залишки круглої башти
XII-XIII ст., тобто збудованої ще задовго до перших писемних згадок про
містечко. Експедиція О. Мацюка з’ясувала, що це дуже рідкісний в Україні
зразок мурованого будівництва часів Галицько-Волинської Русі. її бійниці
мають форму, яка пізніше ніде не повторюється: ззовні вони дуже вузькі,
а з внутрішнього боку розширюються (щоб було зручніше стріляти з лука).

З середньовічних міських укріплень Сатанова збереглася монолітна
квадратна надбрамна башта міських воріт (ширина граней – 11м). Має три
яруси амбразур і горішній ярус стрільниць. Над аркою воріт збереглися
дві кам’яні таблиці, вмуровані у фронтон башти. На верхній зображено
родовий герб володарів Сатанова. А на нижній є такий фундаційний напис:
“Адам Микола з Гранова Сенявський… каштелян краківський, найвищий
поводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню
відновив року 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її
стільки раз захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала
побудувати оцю браму, щоб Отоманській Порті загородити дорогу до Речі
Посполитої, щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів,
лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не
здолають, надто коли закрити перед ворогами. Одному тільки Богові,
Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі. Року божого 1724”. Ззовні
надбрамну башту прикрашають фрагменти колись пишного ренесансного й
барокового декору.

Збереглася до наших днів й оборонна кам’яна синагога єврейської общини
Сатанова, збудована в 1514-1532 рр. у стилі Соломонового храму древнього
Єрусалима. Вона розташована неподалік міської надбрамної башти. Храм має
довжину 18 м, ширину – 16 м, висоту – 12 м, укріплений бійницями. Є
елементи декору у стилі ренесансу.

Поселення, яке розрослося в Товтрах над Збручем поза міськими стінами
Сатанова, носить назву Сатанівська Слобідка. Тут на кручі серед густого
лісу височіє ще одна перлина фортифікаційного зодчества – укріплений
Свято-Троїцький монастир XVI-XVIII ст. (відроджений на початку 1990-х
pp.).

Перші монахи-відлюдники оселилися в печерах, викутих у кручах Збруча
серед пралісів-медоборів, ще в давньоруську добу. Серед старих мешканців
села побутував переказ, що першу обитель заклали вихідці з Бакотського
печерного скиту. А мурований православний монастир постав на товтровій
кручі при князях Коріатовичах у середині XIV ст.

У період розквіту (XV-XVII ст.) на території монастиря стояло три
церкви, у тому числі собор Святої Трійці (зберігся). Існують записи, що
на розібраній дерев’яній церкві Св. Мико-лая містився фундаційний карб
“1600 рокъ”. Монастир підтримував тісні зв’язки з Києво-Печерською
Лаврою й Києво-Моги-лянською академією. З нього вийшов відомий
просвітитель Мос-ковії Арсеній Сатановський (Корецький), який перебував
при дворі російського царя Михайла Федоровича й видав у Москві “Словник
руської словесності”.

З 1707 р. православна Свято-Троїцька обитель переходить у руки
ченців-уніатів. Монастир отримує значні земельні володіння, зокрема, за
документами 1786 р. йому належало 99 душ кріпаків, канівський граф
Потоцький пожертвував на розбудову обителі 30 тис. злотих, а граф
Сенявський – значні ролейні і сінокісні наділи і право на користування
лісовими угіддями Товтр. У 1711 p., повертаючись з Прутського походу,
монастир відвідав Петро І. Ці відвідини запам’яталися блюзнірською
ви-ходкою царського блазня, який під час розмови Петра І з ієромонахом
І. Чижевським підкрався й ножницями обтяв довгу бороду шанованого в краї
проповідника.

Після приєднання до Російської імперії, з початком зворотного процесу
переслідування владою уніатської церкви у 1793 p., монастир вдруге
перейшов у підпорядкування православних. У XIX ст. монастир стояв
закритим, однак у 1899 р. в його стінах осіли православні черниці.
Початок сталінського терору у 1929 р. фортеці, замки і монастирі як
краезнавчо-туристичні об’єкти 281

призвів до нового закриття монастиря. У 1942 p., незважаючи на війну,
сюди наважилися повернутися черниці під настоятельством ігумені Рафаїли.
Вони відреставрували церкву та келії, заходилися обробляти землю,
тримати худобу, шити ковдри та подушки на продаж, допомагати бідним
сім’ям. Німці їх не зачіпали, однак атеїстична радянська влада в 1962 р.
вдруге розігнала монахинь, сплюндрувала й закрила обитель, а все її
цінне майно розікрала. І щойно на хвилі національного й духовного
відродження у 1989 р. Свято-Троїцький монастир повернули православним
монахам.

З трьох боків Свято-Троїцький монастир оточують двометрової товщини
кам’яні мури заввишки до б м. З четвертого, північного боку – скельне
урвище до урізу Збруча з викутими у ньому печерами. Келії мають готичні
склепіння й вузькі вікна-бійниці. Біля в’їзних воріт височіє
триповерхова дзвіниця. Під житловими й господарськими будовами існують
просторі підземні каземати, в яких, бувало, і катували, і в довічному
ув’язненні утримували, і живцем замуровували тих, хто сповідував віру
Христову не так, як би цього хотілося католицьким володарям Подільського
краю. Також є підземні ходи у навколишні ліси, якими в часи найважчих
татарських і турецьких облог ченці евакуювали себе й майно обителі.

Під стінами монастиря у скельному урвищі є рукотворна чернеча печера,
яка складається з кількох тісних келій з кам’яними ложами і нішами під
ікони й свічки та вузького десятиметрового коридору між ними з
одним-єдиним віконцем, продовбаним назовні.

Летичівський замок закладено на високому мисі, утвореному злиттям
Південного Бугу та його притоки Вовка, приблизно на півдорозі з Кам’янця
у Меджибіж.

Поселення над Бугом існувало з давньоруських часів. Періодом XI-XIII ст.
датуються археологами залишки його дерев’яно-земляних укріплень. У
середині XIV ст. їх зміцнили воєводи князів Коріатовичів. Ця
дерев’яно-земляна фортеця проіснувала до кінця XVI ст., зазнавши
неодноразових татарських плюндрувань.

Магдебурзьке право Летичів отримав у 1429 p., з 1601 р. місто стало
центром повіту. За наказом сейму Речі Посполитої у 1598 р. кам’янецьким
старостою на місці старої й дуже понищеної дерев’яно-земляної фортеці
Коріатовичів зводиться кам’яний замок.

Замок був прямокутним у плані, з чотирма круглими кутовими та
чотирикутною в’їзною баштами. До нашого часу залишилася лише одна з цих
башт із бійницями і горішнім зубчатим заборолом. Оборонний характер у
місті має також Успенський костел 1606-1638 pp.

.

Рекомендована література

1. Вуйцик В. С. Львівський державний історико-архітектур-ний заповідник.
– Л.: Каменяр, 1991.

2. Высоцкий И. Золотые ворота в Киеве. – К., 1982.

3. Горбик В. О., Денисенко Г. Г. Проблеми дослідження і збереження
пам’яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал.
– 2003. – № 3. – С. 143-151.

4. Грушевский М. Южнорусские господарские замки в половине XVI в. //
Университетские известия. – 1890. – Февраль. – С. 1-33.

5. Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8.06.2000 р.

6. Замки Львівщини // Галицька брама. – 2003. – № 10-12. – С 106-108.

7. Игнаткин Й.А. Охрана памятников истории и культуры: Справ, пособ. –
К.: Вища школа, 1990.

8. Іванов О. Замки і палаци Західної України: історія – культура –
туризм (Історико-архітектурні пам’ятки замкового мистецтва). – К.: Наш
світ; Укргеодезкартографія, 2004.

9. Історико-краєзнавча діяльність Українського товариства охорони
пам’яток історії та культури / Історичне краєзнавство в Українській РСР.
– К., 1989.

10. Історія Львова в документах і матеріалах. – К.: Наукова думка, 1986.

11. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Л.: Каменяр, 1991.

12. Лесик О. В. Замки та монастирі України. – Л.: Світ, 1993.

13. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні. –
Л.: Центр Європи, 1997.

14. Мацюк О. Оборонне зодчество України // Пам’ятки України. – 1990. – №
2.

15. Мацюк О. Фортеці і замки України // Пам’ятки України. – 1991. – №2.

16. Мацюк О., Штойко П. Картосхема оборонительных сооружений Западного
Подолья / Тезисы докладов VI Подольской историко-краеведческой
конференции. – Каменец-Подольский, 1985. – С. 84-85.

17. Наниев П. И. Белгород-Днестровская крепость: фотоочерк. – Одесса:
Маяк, 1975. – 17 с.

18. Національна система туристсько-екскурсійних маршрутів “Намисто
Славутича”. – К., 1998. – 401 с.

19. Олеський замок: Путівник. – Л.: Каменяр, 1981.

20. Пам’ятки архітектури і містобудування України: Довід. Держреєстру
національного культурного надбання / В. В. Вечер-ський, О. М. Годованюк,
Є. В. Тиманович та ін.; за ред. А. П. Мардера, В. В. Вечерського. – К.:
Техніка, 2000. – 664 с

21. Пам’ятки архітектури Тернопільської області: Фотопутівник. –
Тернопіль, 1995.

22. Памятники градостроительства и архитектуры УССР: В 4 т. – К.,
1983-1986.

23. Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. –
К., 1987.

24. Пламенецька О., Вечерський В. Фортеці й замки в Україні // Пам’ятки
України. – 1996. – № 2. – С 13-25.

25. Пламенецька О. Комплекс у Кам’янці-Подільському // Пам’ятки України.
– 1998. – № 3-4. – С 88-95.

26. Пламенецька О. Фортеці й замки України // Пам’ятки України. – 1986.
– № 3-4. – С 34-41.

27. Ричков П. Західноукраїнські міста-фортеці XVI-XVIII століть //
Пам’ятки України. – 1990. – № 2. – С 20-22.

28. Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі / Київська Русь:
культура, традиції. – К., 1982. – С. 14-19.

29. Рожко М.Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця. – К.: Наукова
думка, 1996.

30. Рутинсъкий М.Й. Географія туризму України: Навч.-метод. посіб. –
2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. –
160 с

31. Симин О. Фортеці Києва VI-XIX століть. – К.: МП “Леся”, 2003. – 144
с.

32. Сицинский Ю. Оборонительные замки Западного Подолья. – К., 1928.

33. Тимощук Б. Твердиня на Пруті. – Ужгород, 1978.

34. Тронъко П. Т. Охорона пам’яток історії і культури – справа
всенародна // Український історичний журнал. – 1980. – №9. – С 118-124.

35. Троян М. В. Мукачевский замок: Историко-краеведчес-кий очерк. – 2-е
изд., перераб. и доп. – Ужгород: Карпаты, 1982. – 56 с.

36. Фадеева Т.М. Тайны горного Крыма. – Симферополь: Бизнес-Информ,
2002. – 256 с.

37. Федак П. Пам’ятки Замкової гори. – Ужгород, 1999.

38. Фортификация Украины / Материалы Международной конференции с проблем
охраны фортификационных сооружений в Украине. – Каменец-Подольский,
1993.

39. Шкрабюк П. Крехів: дороги земні і небесні. – Л.: Місіонер, 2002. –
413 с.

40. HYPERLINK “http://mycastles.narod.ru” \t “_blank”
http://mycastles.narod.ru / Ірина Пустиннікова. Замки і монастирі
України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020