.

Характеристика видатних пам\’яток фортифікаційного зодчества України (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 13761
Скачать документ

Пошукова робота

Характеристика видатних пам’яток фортифікаційного зодчества України
Північ Хмельницької області – літописна Болохівська земля історичного
Волинського краю – репрезентована замками в давньоруських містах
Ізяславі й Старокостянтинові.

Ізяслав – багатий літописний град Болохівської землі – лежить у луці
широкоплесої поліської красуні Горині на південній окраїні
кількасоткілометрового пралісового поясу Малого Полісся. Від буремного
періоду XVI-XVIII ст. у ньому збереглося кілька атракційних пам’яток
оборонно-сакральної архітектури, зокрема костел Іоанна Хрестителя (1599
р.), бернардинський монастир (початок XVII ст.) та костел Св. Иосифа
(1750- 1760 рр.).

Від могутнього колись кам’яного замку, на місці давньоруського дитинця,
закладеного в середині XIV ст. Любартом Ге-диміновичем й значно
розбудованого в 1539 p., після руйнівного османського вторгнення на
Поділля в 1672 р. до нашого часу збереглися лише руїни. У не менш
занедбаному стані перебуває магнатський палац XVIII ст.

Старокостянтинів – одне з найбільших пізньосередньовіч-них міст Поділля
– лежить у луці широкоплесого Случа. Місто засноване у 1561 р. Тоді ж
(1561 -1571 pp.) на гострокутому мисі, утвореному впадінням Ікопоті у
Случ, розпочалося будівництво кам’яного замку, від міста його
відокремлювали оборонний вал з частоколом і глибокий рів, заповнений
річковою водою.

Старокостянтинівський замок неодноразово витримував штурми кримських
татар. На початку національно-визвольної війни українського народу під
проводом Б. Хмельницького в місто переможно вступили полки М. Кривоноса.
18 липня 1648 р. під Старокостянтиновом селянсько-козацькі загони,
очолювані М. Кривоносом, розбили шляхетські полки коронного гетьмана
Речі Посполитої Ієремії Вишневецького та Домініка Заслав-ського. У
вересні цього ж року тут було вщент розгромлено польську армію, яка
відступала з-під Пиляви. Найбільшого плюндрування місту й замку завдало
османське вторгнення на Поділля у 1672 p., однак після повернення
поляків у край в 1699 р. замок і князівський палац були відбудовані.

Зараз від Старокостянтинівського замку XVI-XVIII ст. залишилося
небагато: перший поверх в’їзної башти і частина прилеглої кам’яної стіни
з бійницями (XVI ст.). У північній частині замку височіє двоповерховий
князівський палац, замкова церква і дзвіниця XVII-XVIII ст. (рис. 5.18):

На відміну від Західного й Центрального Поділля, у східній частині
реґіону збережених замків практично немає. Вінниччина у середині XVII
ст. стала епіцентром вибуху гніву народного проти ненависних польських
поневолювачів. Буремні події національно-визвольної війни українського
народу під проводом Б. Хмельницького буквально не залишили каменя на
камені від могутніх магнатських замків у Буші, Барі тощо, помістях
Середнього Подніпров’я й Східного Поділля.

До нашого часу на Вінниччині збереглися лише руїни замку у Буші (башта
XVII-XIX ст.), Озаринцях (1657 р.), Селищі (башта Черленківського замку
XVI ст.), Шпикові (Надбрамна башта замку Свейковських, XVII ст.), палац
Потоцького в Туль чині (XVIII ст.) та оборонні монастирські мури першої
полови ни XVII ст. у центрі Вінниці (в яких нині діє обласний краєзнав
чий музей та архів).

Статус Державного історико-культурного заповідника надано пам’яткам смт
Буша, з яких наявні перебудована в XIX ст. башта та засипані землею
льохи-підземелля колишнього замку. Однак, туристів вабить сюди,
передусім, унікальне дохристиянське святилище ранніх слов’ян з
барельєфним зображенням міфологічного сюжету.

Єдиним “замковим” містом сусідньої Черкащини є Тальне. У ньому зберігся
Мисливський замок, збудований у 1896- 1903 pp. у романтичному стилі
французьких приміських замків епохи ренесансу. Однак, Тальне прославив
на весь світ не він, а грандіозне трипільське протомісто IV тис. до н.
е., нещодавно відкрите археологами.

Справжньою “перлиною” фортифікаційного зодчества Півдня України є
Акерманська фортеця у Білгороді-Дністровсько-му Одеської області (рис.
5.19).

Вілгород-Дністровська фортеця над Чорним морем має понад тисячолітню
історію. У VI ст. до н. є. на ці береги прибули грецькі колоністи. Вони
заснували білокам’яне античне місто-державу Тіра – багате торгове
поселення на прадавньому торговому шляху вгору по Дністру вглиб
лісостепових землеробських районів Великої Скіфії та підкарпатського
царства Агатір-сів. У 330-х pp. до н. є. Тіра ввійшла до складу
Скіфського царства і карбувала монету його володаря Атея, а після його
смерті в битві з македонцями була включена до складу царства Олександра
Македонського. З II ст. до н. є. до IV ст. н. є. Тіра відігравала роль
стратегічного портового міста Римської й Східно-римської імперій.

УIX ст. на білокам’яних руїнах давньогрецької колонії Тіри слов’яни
(тиверці) побудували нове місто, назвавши його Білим городом,
Білгородом. УХ – середині XIII ст. Білгород входив у склад Київської
Русі. На межі XIII-XIV ст. у Білгороді закріпилися генуезькі мореплавці,
заснувавши торгову факторію. Для захисту від татарів італійці
перебудували сплюндровані давньоруські укріплення на кам’яний замок
західноєвропейського типу. Його артилерія перекрила входи-виходи у
Дністровський лиман (з якого генуезькі купці піднімалися вгору по
Дністру у Кам’янець, Галич і Львів). У 1362 р. генуезців було прогнано,
а Білгород оголошено вільним містом. У першій половині XV ст., під час
правління молдавських господарів Олександра Доброго і Стефана Воєводи,
Білгород входив до складу Молдавської держави. Навколо старого замку
волоськими воєводами споруджуються потужні кам’яні стіни з бійницями і
баштами, насипається величезний земляний вал, територія укріплення
обноситься глибоким ровом.

Турецькі завойовники чотири рази намагалися захопити неприступний
Білгород (1420 p., 1454 p., 1475 p., 1487 p.). I лише під час четвертої
спроби, коли до стін гордої фортеці підійшов сам “володар світу” –
султан Баязет Другий на чолі багатотисячної армії яничарів та союзна
татарська орда кримського хана Менглі-Гірея, на 16-й день безперервних
штурмів Бєлгородська твердиня впала. Турецька адміністрація на початку
XVI ст. здійснила широкомасштабні реконструкції фортифікацій й оснастила
твердиню потужним арсеналом далекобійної артилерії. Таким чином,
Акерманська фортеця перетворилася на опору османського панування в
Північному Причорномор’ї.

Запорізькі козаки в 1541, 1594-1595 pp., і пізніше в XVII- XVIII ст.
здійснювали безстрашні рейдові удари по Акерман-ській та інших морських
турецьких фортецях, але закріпитися на звільненій землі вони не могли –
бракувало сил.

У другій половині XVIII ст. почалися затяжні російсько-турецькі війни,
ключову роль у переможному ході яких зіграло українське козацтво. У
третій раз російські воїни заволоділи Акерманською фортецею в період
російсько-турецької війни 1806-1812 pp. і, згідно з Бухарестською мирною
угодою 1812 p., Білгород і все Задністров’я були остаточно включені до
складу Російської імперії. А в 1832 р. Білгород-Дністровська фортеця
припинила своє існування як військово-оборонний об’єкт і з того часу
почала розбиратися місцевими мешканцями на будівельний камінь.
Відновлення фортеці триває з другої половини XX ст.

Загальна площа Акерманської фортеці близько 8 га, довжина периметра
зовнішніх мурів – 2 км, висота стін – до 7 м, а товщина – до 5 м. Вздовж
стін розташовані 26 башт, всередину фортеці ведуть п’ять брам.

Знайомство з Білгород-Дністровською фортецею туристи, як правило,
починають від головного входу: звідси найкраще відкривається її
панорама. До наших днів добре збереглись: Великі ворота, Перший
(Громадянський) двір, мінарет, Башта Ові-дія, або Дівоча башта,
Башта-сховище, Гарнізонний двір, Цитадель, або Генуезький замок.

Білгород-Дністровська фортеця – один з найатракційніших туристичних
об’єктів України. Поряд із Кам’янець-Поділь-ською, Хотинською,
Мукачівською і Меджибізькою фортецею вона входить у п’ятірку кращих
фортифікацій України, які щорічно відвідують десятки тисяч туристів. Тож
її повна відбудова, державна охорона й анімаційно-туристичне відродження
– справа честі для нашої держави.

Окреме місце у фортифікаційній спадщині України займає Крим. Цей древній
край – осередок розвою багатьох античних і середньовічних культур, кожна
з яких залишила свій слід на цій благодатній землі. На жаль, лише
фундаменти археологічних розкопок залишилися до наших днів від фортець
таврів і скіфів. Оборонна стіна – від військово-морського форту римлян у
Хараксі. Залишки стін Херсонеса, башта Алустону та ще декілька
поодиноких пам’яток – від епохи візантійського домінування на кримському
узбережжі. Однак, чимало унікальних пам’яток оборонного зодчества Криму
збереглися практично у всій своїй величі й нині притягують до себе
багатотисячні туристичні потоки. Це – генуезькі фортеці у Судаку й
Феодосії та печерні міста-фортеці Гірського Криму.

Маловідома пересічному туристові атракція очікує на нього в самому
Сімферополі. Адже сучасне місто виросло на місці білокам’яного Неаполя –
столиці Кримської Скіфії (III ст. До н. є. – II ст. н. е.). Колись її
оперізували потужні стіни з зубчатими баштами, вибудувані найманими
грецькими зодчими, а всередині містилися просторі кам’яні резиденції
скіфської знаті, царський палац, храми та мавзолей-усипальниця царів
Скілура й Палака. Армії царів Боспорського царства під час
широкомасштабних воєнних операцій-“зачисток” спільно з римськими
гарнізонами Західної Таврики в II ст. остаточно розпорошили кримських
скіфів та перетворили на руїни їхню степову столицю Неаполь. У другій
половині XX ст. стараннями сімферопольських археологів одну з кам’яних
башт скіфського Неаполя було відбудовано, і нині вона є своєрідною
туристичною візитівкою центру кримської автономії.

А наймогутніша циклопічна твердиня древніх таврів досі збереглася на
мисі Ай-Тодор на схід від славнозвісного романтичного міні-замку XIX ст.
– Ластівчиного гнізда.

Таври називали цю фортецю Бріксаба, римляни – Харакс. її дугою оперізує
потужна стіна, насухо складена з велетенських кам’яних блоків, окремі з
яких не під силу припідняти навіть десяткові чоловіків. Висота
збереженої частини стіни сягає 2,0-2,5 м, довжина – понад 100 м. Довгий
час (з V ст. до н. є. до Іст.н. є) це таврське укріплення не могли
розгромити ні грецькі десанти з Херсонеса і Феодосії, ні війська
боспорських царів (бойові ескадри яких час від часу “чистили” від
таврських піратів жвавий морський торговий шлях уздовж
південнобе-режжя). І лише з приходом римлян таври поступили їм цей
чудовий форпост зі зручною бухтою у підніжжі.

У 63 р. в ході стратегічного зміцнення центуріоном Т. Плав-тієм
Сільваном римської присутності у Північному Причорномор’ї (згідно з
розпорядженням імперотора Нерона) морський десант з Равенської ескадри
захопив таврське укріплення на Ай-Тодорі й обладнав у ньому римську
фортецю Харакс. Під час розкопок археологами тут було знайдено кераміку
з клеймами із абвіатурою Равенського флота. Того ж року Понтійський
корпус Равенської ескадри з трьома тисячами морських піхотинців
здійснили ряд рейдових бойових операцій по очищенню Південного берега
Криму від таврських піратів. Про це свідчить Іосіф Флавій (промова
іудейського царя Агріппи на звеличення Рима). Але щойно в 69 р. римляни
забралися з Хараксу (для участі в громадянській війні), сюди знову
повернулися таври.

Лише після славетних перемог імператора Траяна у 119-122 pp. морські
піхотинці Понтійської ескадри імперії відбудовують укріплений
замок-кастел Харакс. Вони будують тут водогін, казарми і невеликі
армійські терми, зводять постаменти й вівтарі богам. Гарнізон Хараксу
підпорядковувався головнокомандувачу римських морських і сухопутних сил
Таврики, штаб-

квартира якого знаходилася в Херсонесі. Між 240-244 pp. римляни поспіхом
евакуювалися з Хараксу після масштабного готського вторгнення в межі
Римської імперії на Дунаї і в Криму та завоювання ними залежного від
імперії Боспорського царства. Окремі історичні джерела вказують на те,
що готи-тетрак-сити продовжували використовувати фортецю Харакс, і вона
стала одним з форпостів Кримської Готії.

Однак, повернемося до майже цілковито збережених середньовічних фортець
півострова.

Судацька фортеця – це символ замкового туризму в Криму. Вона входить у
десятку найатракційніших фортифікацій України й охороняється державою як
Державний архітектурно-історичний заповідник “Судацька фортеця”. Площа
заповідної території складає 29 га. На території заповідника функціонує
археологічний музей і виставковий зал зі змінною експозицією (рис.
5.20).

Судак – одне з найдавніших міст Криму з багатою подіями історією.
Візантійці називали його Сугдея, русичі – Сурож, генуезці – Солдайя,
арабські географи – Судак. Початок міста датують 212 р. і пов’язують з
племенами аланів, які осіли в Криму у III ст. і заснували свій торговий
порт Сугдея (з іранської – “чиста”, “свята”). Під час розкопок 1928 р.
під фундаментами візантійської Круглої башти (найдавніша, єдина, що має
округлу форму) археологи знайшли залишки глиняного лощеного посуду й
інші предмети таврського походження. Тож очевидно, що алани оселилися не
на порожньому місці, а осіли в прадавньому селищі таврських землеробів.

Невдовзі аланська Сугдея стала ключовим перевалочним пунктом на
торговому Великому Шовковому шляху, значну частину якого контролювали
аланські племена Північного Кавказу, Кубані й Криму. З VI ст. Сугдея
потрапляє під владу Візантії. Разом з греками-візантійцями сюди
приходить православ’я, з’являються християнські храми і монастирі.

З другої половини VII ст. Сугдея й більшість території Криму входить до
складу Хазарського каганату, з початку VIII ст. у місті знаходилася
ставка хазарського воєначальника, який командував туменом – 10-тисячним
військом. Після розгрому Хазарського каганату київським князем
Святославом Сугдея з переважаючим грецьким населенням радо повертається
в лоно християнської Візантійської імперії. У цей час ведуться значні
роботи з реконструкції міських укріплень, адміністративних і житлових
споруд. Ю Туристичне краєзнавство

Період X – початку XIII ст. став часом розквіту міста й перетворення
його в найбільший торговий центр усього Північного Причорномор’я. Тісні
торгові стосунки пов’язували в IX-XII ст. Сурож з приморським
давньоруським князівством Тмутаракан-ню, а через нього – з Чернігівським
і Київським князівствами та Новгородською землею. Тож про град Сурож
залишилося чимало поетичних згадок у билинній фольклорній спадщині
Давньої Русі. У VI-XIII ст. місто неодноразово зазнає нищівних навал
кочових тюркських племен. Хазари, печеніги, половці, турки-сельджуки
захоплювали, плюндрували й обкладали даниною це багате місто. З кінця XI
ст. воно потрапляє під протекторат половців, а в 1217 р. місто
захоплюють турки-сельджуки. У 1223 р. під час походу в Східну Європу
монгольські війська вперше з’явилися під стінами міста. Перезимувавши в
Криму, вони повернулися в Центральну Азію. Наступний раз монголи
підступили до стін міста в 1239 р. – нажахане небаченою ордою, що
затопила собою все навкруги, населення на кораблях залишало місто.

З утворенням Золотої Орди місто у середині XIII ст. входить до складу її
Кримського улусу і вимушений щорічно відправляти караван данини в
ханську ставку – Орду в гирлі Волги.

У другій половині XIII ст. Монгольська імперія простягнулася від Карпат
на заході до узбережжя Китайського моря на сході, від околиці сибірських
лісів на півночі до Перської затоки й середземноморської Сирії на
півдні. Монгольська адміністрація навела лад на стародавніх торгових
шляхах, що зв’язували християнську, мусульманську й далекосхідну
цивілізації та всіляко сприяла розвитку торгівлі, яка стала основним
джерелом її дармового збагачення. Вигідні умови трансконтинентальної
торгівлі, що обіцяла європейським купцям нечувані раніше бариші, стали
причиною запеклої боротьби за володіння портами на березі Чорного моря
між торговцями з італійських міст Венеції, Генуї і Пізи.

З поблажливої згоди золотоординських ханів у місті закріплюються
італійці, і місто входить до складу Венеціанської республіки (татари ж
стягували з міста данину і час від часу робили розбійницькі набіги на
його сільське передмістя). Легедар-ний мандрівник (і таємний посол)
Марко Поло відвідав місто в 1274 р. і відпочивав тут у будинку свого
дядька – венеціанського купця Матео.

Правління венеціанців стало періодом розквіту Судака. Місто стало відоме
далеко за межами Криму як найважливіший торговий центр північно-східної
європейської ойкумени. Тут товпилися на торжищі й укладали взаємовигідні
угоди купці з Західної Європи, Північної Африки, Близького Сходу,
Передньої Азії, Закавказзя, Індії, звідси споряджалися каравани в
Середню Азію, у Китай та Московію. І навіть Чорне море тогочасні
арабські географи називали не інакше як Судацьким морем. Значення міста
як міжнародного торгового центру, багатих “воріт до Сходу” Венеціанської
республіки було настільки великим, що з 1287 р. у місті постійно
перебував уповноважений венеціанський консул.

Місто завжди перебувало у стані посиленої охорони. Консул не мав права
проводити жодної ночі поза містом. З заходом сонця ворота фортеці
замикалися, і звідний міст через заповнений водою рів піднімався. На
стінах уночі виставлялася варта з барабанщиком і сурмачем, а вулицями
міста ходили патрулі.

Багатство міста не давало спокою основним європейським конкурентам
венеціанців – Генуезькій республіці, яка суперничала й десятками років
воювала з Венецією за торгове домінування у Середземному й Чорному
морях. Тривалий час вони вичікували слушної нагоди, щоб заволодіти
чорноморськими портами, і така нагода трапилася. Після проголошення
державною релігією Золотої Орди мусульманства, намісник її Кримського
улусу Туглук-Тимур у 1350-х pp. проганяє із міста все християнське
населення і руйнує міські стіни, щоб жителі не могли чинити опору
ординській владі. А в 1359 р. помирає зо-лотоординський хан Бердибек, і
Золоту Орду лихоманить кривава міжусібна боротьба між претендентами на
ханський трон. Кращої нагоди годі було сподіватися, і 19 липня 1365 р.
гену-езці висаджують десант, проганяють з міста татарський гарнізон і
захоплюють ще 18 поселень південнокримського узбережжя. Щоб закріпитися,
генуезці негайно беруться активно відбудовувати стару
візантійсько-венеціанську фортецю, зміцнюють її новими баштами та
мурами. Результат тієї перебудови – Генуезька фортеця – малоушкодженою
збереглася до наших днів. Генуезьку адміністрацію очолював консул, якого
палата дожів призначала на один рік. Однак, при генуезцях Солдайя
(Судак) помітно втрачає своє значення як центр чорноморської торгівлі –
генуезці переміщують його в Кафу (Феодосію) – свій головний опорний
пункт на узбережжі Чорного моря, а місцеві мешканці вимушено
переорієнтовуються на оброблення землі.

У 1475 р. до Кримського узбережжя прибуває турецька ескадра, висаджує
десанти яничарів і раптовими штурмами здобуває десятки приморських міст.
Останніми мужньо захищалися генуезькі твердині Кафа й Солдайя, під
стінами яких згромадилася вся османська армія й союзна татарська орда.
Сили були занадто нерівними, а далека Генуя нічим не могла допомогти
своїм віддаленим факторіям. Тож після кількох тижнів облоги, коли в
місті закінчилися запаси продовольства, турки ввірвалися в Солдайю.
Залишки італійського гарнізону на чолі з консулом Христофоро ді Негро
забарикадувалися в головному міському храмі, сподіваючись, що турки
помилують святиню, але яничари спалили їх разом із храмом.

Турецьке володарювання в Судаку тривало 300 р. Це був період повного
занепаду донедавна квітучого міста. Місто поступово руйнується,
ліквідуються християнські храми, змінюється етнічний склад жителів.
Налякані морськими походами запорізьких козаків жителі беззахисного
Судака в XVII ст. масово покидають селище й перебираються під захист
мурів більших міст. До кінця турецького панування Судак мало чим
відрізнявся від пересічного провінційного мусульманського села. У кінці
XVII ст. турецький мандрівник Евлія Челебі нарахував тут тільки 50
турецьких солдатів.

Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Кримський
півострів входить до складу Російської імперії. Після приєднання до
Росії Судак розвивається як центр виноградарства і виноробства. Князь Г.
А. Потьомкін створив у Судаку економію з виноградниками, винзаводом і
підвалами. Запросив іноземних фахівців, виписав з Іспанії й Італії
культурні сорти винограду. Зусиллями П. С. Палласа в Судаку було
організоване перше в Російській імперії училище виноградарства і
виноробства. У 1982 р. Судак одержав офіційний статус міста.

Судацька фортеця V-XV ст. розташована на вершині Фортечної гори висотою
150 м, що круто обривається з південного боку до моря. Вона має два
пояси оборони (нижній і верхній), між якими розташовувалося
середньовічне місто. Весь простір Усередині фортеці, що нині пустує, був
щільно забудований житловими кварталами з тісними західноєвропейськими
вуличками Дво- і триповерховими будинками, а також храмами, складами
зброї і продовольства, тавернами тощо. Масивні кам’яні стіни фортеці
мають висоту 6-8 м і товщину 2 м. Більшість башт названі іменами
генуезьких консулів, при яких вони будувалися чи реконструювалися. Про
це повідомляють вмонтовані в баштові стіни плити з написами на
середньовічній латині та геральдична символіка: герб Генуї, ліворуч –
герб правлячого дожа, праворуч – герб консула Солдайї. Зокрема, це:
Сторожева башта (XIV ст.), башта Якобо Торселло (1385 p.), башта Беріабо
ді Франкі ді Пагано (1414 p.), башта Пасквале Джудіче (1392 p.), Кругла
башта (VI-XIV ст., закладена візантійцями), башта Коррадо Чікало (1404
р. – рельєфна плита з башти із зображенням герба Генуї й орлів по боках
нині зберігається в Одеському археологічному музеї), башта Лукіні де
Фліско Лавані (1409 p.), башта Джованні Маріоне (1388 р. – на її
північній стіні є плита з трьома гербами, що зображують лева, хрест,
зубцювате поле), башта Гварко Румбальдо (1394 р. – на її геральдичній
плиті вирізані три щити з гербами, посередині хрест, з боків геральдичні
леви і фігури двох жінок в італійському середньовічному вбранні),
Безіменна (XIV ст.), Консульська башта (XIV ст.) та Георгіївська башта
(XIV ст.). Поза межами фортечних стін розташована ще одна башта –
Фредеріко Астагвера або Портова (1386 p.), що захищала територію порту
Солдайї. Вона квадратна у плані, триповерхова, з бійницями й амбразурами
для гармат.

Поруч із баштою Астагвера знаходиться невеликий, добре збережений
середньовічний храм Дванадцяти Апостолів. Його спорудили візантійці в VI
ст. Під час останньої відбудови храм набув рис вірменської церкви.
Усередині храму є унікальний фресковий живопис, який потребує серйозної
праці художників-реставраторів.

Головні ворота фортеці захищені двома в’їзними баштами (Торселло і ді
Пагано). Перед воротами відновлений барбакан – напівциркульна стіна
передмостового укріплення. Над воротами є кам’яна плита з написом
латиною: “1389 року, дев’ятого дня липня, під час правління взірцевого і
могутнього чоловіка пана Батиста ді Зоалі, колись (?) Андоло,
високоповажного консула Солдайї. Богу віддяка”.

У верхньому оборонному поясі знаходиться цитадель, вона складається з
Консульського замку і башт, з’єднаних стіною, що йде по самому гребені
гори. Консульський замок над самим скельним урвищем утворюють головна
башта-донжон (в якій, власне, були покої консулів Венеціанської, а
пізніше Генуезької республік) і башти в північно-східному куті замку.
Обидві башти з’єднані товстими стінами, між якими знаходиться внутрішній
двір. Усередину донжона ведуть кам’яні сходи. У його підвальному поверсі
є два приміщення: склад пороху і зброї та цистерна для води. На першому
поверсі обладнана простора світлиця з каміном, ліворуч від нього є
амбразура, а праворуч – прямокутна ніша.

Усередині фортеці збереглися й інші споруди: прямокутна цистерна і
круглий басейн-водосховище, підземні каземати, залишки двох казарм
Кирилівського полку, побудовані у XVIII ст. за розпорядженням князя
Потьомкіна, а також храм, що ввібрав у себе архітектурні стилі Заходу і
Сходу, оскільки в різні часи служив православною грецькою церквою,
італійським костелом, турецькою мечеттю та протестантською німецькою
кірхою.

Вершину Фортечної гори увінчує двоповерхова чотирикутна Дозорна башта
(або Дівоча – “Киз-куле”). Сюди можна пробратися вузенькою стежиною над
обривом уздовж стіни попри Георгіївську та Безіменну башти. З Дівочою
баштою пов’язано низку легенд. Ще наприкінці XIX ст. на одній зі стін
тут чітко просліджувалася фреска, що зображувала католицьку мадонну,
серце якої простромлене сімома мечами. Вочевидь, на першому поверсі
башти знаходилася замкова капела, присвячена Святій Діві Марії. Звідси,
либонь, походить друга назва цієї башти – Дівоча.

У наші дні за кількістю відвідувачів-туристів Судацька фортеця з великим
відривом посідає перше місце серед усіх фортифікаційних пам’яток
України. Упродовж літнього сезону крізь її ворота проходить понад сотня
тисяч гостей Криму. Щороку в серпні Судацька фортеця “оживає” і
перетворюється на величезне середньовічне містечко зі своїми кварталами,
ремісничими майстернями під відкритим небом, торговищем та стрільбищем.
У рамках міжнародного фестивалю історичного фехтування “Лицарський
замок”, який організовує національна Федерація історичного фехтування і
реконструкції, тут відбуваються масштабні баталії за участю лицарської
кінноти, піхотинців та артилерії, лицарські герці, змагання мечників,
лучників, арбалетників тощо (детальніше про туристично-анімаційне
відродження Судацької фортеці мова йтиме нижче).

Феодосійська фортеця – менш знана й відвідувана туристами, однак не менш
славна історичними подіями, ніж Судацька.

Місто Феодосія набагато давніше за Київ і чимало інших європейських
столиць, адже було засноване давніми греками ще в 529 р. до н. є.
Заснували місто іонійські мореплавці з Мілета, які втікали від перського
поневолення, й нарекли Феодосія – “Богом дана”. Але насправді Феодосія
має ще давнішу історію. Збереглися писемні свідчення, що перші мілетські
колоністи ступили не на порожню землю, а осіли в таврському селищі
Ардабра, що перекладалося як “Місто Семи Божеств”.

Незабаром місто-держава перетворилося у настільки значний торговий
центр, що суперничало з Херсонеською державою та Пантікапеєм – столицею
Боспорського царства.

У період найвищої воєнної могутності Боспорського царства Феодосія
вступає у затяжну 20-річну війну за незалежність свого полісу. Близько
400 р. боспорський цар Сатир обложив Феодосію. Союзником боспорян були
могутні Афіни, а союзником Феодосії – грецьке місто-держава Гераклея
Понтійська, торгова суперниця Афін на Чорному морі. Феодосія мала
великий порт, що не замерзав і вміщав до сотні суден. Місто оточували
високі стіни, воно було настільке заможне, що мало змогу безперебійно
поповнювати свої запаси продовольства і наймати додаткові загони воїнів.
Облога Феодосії царем Сатиром тривала понад десять років (як колись
облога Трої), однак нічого не дала і, згідно з Демосфеном, Сатир сам
загинув у бою під Феодосією. Його син і наступник цар Левкон,
зрозумівши, що без сильних союзників Феодосію не здобути, уклав союз зі
скіфами. І близько 380 р. місто врешті-решт капітулювало, однак на
вигідних для себе умовах: громада міста зберегла право на самоуправління
(на що вказує титул Боспорського царя “архонт Бос-пора і Феодосії”.

Античну Феодосію спустошили морські й суходільні навали готів і аланів у
250-тіpp., не оминула її й гунська навала IVст. Пізніше малолюдне селище
потерпало від наскоків тюрків, хазарів, печенігів, половців і
турків-сельджуків.

У другій половині XIII ст. на руїнах древнього міста венеціанці будують
нові укріплення. їх невдовзі руйнує намісник Кримського улусу Золотої
Орди. А з 1340-х pp. генуезці переносять у селище Кафу центр своїх
володінь на чорноморському узбережжі. Вони будують могутню фортецю з
товстими стіна-

ми й високими баштами. Місто мало два пояси оборонних стін, цитадель
знаходилася на горі Мітрідат.

Монголо-татари не змирилися з появою в себе під носом грізної фортеці. У
1347 р. Кафу облягає багатотисячна орда золото-ординського хана
Дженібека. Однак приступи не давали сподіваного результату – італійці
хоробро утримували міські стіни. Серед татарської армії спалахнула
епідемія чуми, яка щодня забирала життя вдвічі більшої кількості вояків,
ніж тих, хто гинув під час штурмів. І тоді розлючений невдачами хан
звелів закидати з катапульт Кафу трупами мертвих татарів. Епідемія чуми
заволоділа містом і нажахані генуезці мусили терміново згорнути оборону
й евакуюватися на галерах в Італію. Скрізь, де вони зупинялися по дорозі
в рідну Геную, виникали вогнища невиліковної хвороби. Так, оборонці
Кафи-Феодосії принесли з собою в Західну Європу небачену раніше епідемію
чуми, яка впродовж 1347-1351 pp. “викосила” 75 млн осіб – чверть
тогочасного населення країн Західної Європи.

Татари, а з 1475 р. турецька адміністрація перетворили Кафу на основний
торговий порт Північного Причорномор’я та сумнозвісний центр
работоргівлі в Криму. Турки перейменували місто на Кеффе, і воно стало
резиденцією султанського намісника в Криму. У XV-XVII ст. Кеффе
представляла з себе квітуче місто в обрамленні садів та виноградників,
що нараховувало близько 70-100 тис. мешканців – приблизно стільки ж,
скільки й у сьогоднішній Феодосії. У місті діяло 17 католицьких храмів,
2 монастирі, понад 40 вірменських церков, православні храми, синагоги і,
звісно, мусульманські мечеті з високими мінаретами. Його оточували
високі кам’яні стіни з численними баштами та залізними воротами й
навісними мостами через глибокий оборонний рів.

Під стінами Кеффе неодноразово з’являлися чайки запорізьких козаків.
Скажімо, у 1616 р. запорожці під керівництвом гетьмана П.
Конашевича-Сагайдачного опанували Синопом і Трапезундом (фортеці на
південному березі Чорного моря), а потім раптовим ударом знищили весь
турецький флот, що стояв у бухті, взяли приступом Кеффе і звільнили
кілька тисяч українських невільників, призначених для продажу в рабство.

Після приєднання у 1774 р. Криму до Російської імперії місту була
повернута його первісна назва – Феодосія. Однак, місто втратило свою
колишню велич і на багато років опинилося в запустінні. Російський
мандрівник Сумароков, який відвідав Феодосію, писав: “Фонтани не
плюскотять, зникла зелень дерев, фортечні стіни в уламках. Тільки сотня
хижок розставлена серед сумних руїн, і легкий вітерець, переносячи порох
жител з однієї купи в іншу, зарівнює їх останні сліди”. Але прокладення
в 1892 р. залізниці сприяло новій розбудові Феодосії як портового центру
Північного Причорномор’я.

Наймогутнішу турецьку фортецю Криму під час зведення нових будівель
почали розбирати і використовувати як будівельний матеріал. Тоді ж
зникли і величні султанські мечеті, і турецькі лазні, і багато інших
пам’яток середньовічного зодчества.

Нині у різних частинах Феодосії височіють збережені башти середньовічної
генуезької фортеці. Найгарнішою є башта Св. Костянтина в Ювілейному
парку. її споруджено в 1382 p., перебудовано в 1443 р. і згодом
реставровано турками. На Карантинному пагорбі (на південній окраїні
сучасного міста) збереглися залишки генуезької цитаделі, збудованої у
1340- 1352 рр.: ділянка стін з воротами та кілька башт, серед яких
добротним станом й масивністю виділяється башта Папи Климента IV,
побудована в 1345 р. на виділені ним кошти. Нижче цитаделі є кілька
невеликих вірменських церков оборонного типу, зведених у тому ж XIV ст.:
Св. Стефана, Св. Іоанна Богослова, Св. Іоанна Предтечі і Св. Григорія.
Серед низки інших збережених храмів оборонного типу середньовічної Кафи
варто відвідати: Введенську церкву VII-IX ст.; вірменську церкву
Архангелів Гавриїла і Михаїла, побудовану в 1408 р. з місцевого каменю,
її архітектура нагадує італійські середньовічні храми; вірменську церкву
Св. Сергія (Сурп-Саркиз), побудовану в 1363 р. італійським скульптором
Біоджолі, та її середньовічну дзвіницю XV ст. Варто оглянути діючу
мечеть Муфті-Джамі, споруджену турками в 1623 р.

Розвиток курортної інфраструктури та поступове перепро-філювання
Феодосії з промислово-портового на туристично-від-починковий центр
кримського узбережжя спонукає замислитися над шляхами пожвавлення
екскурсійного інтересу до генуезької цитаделі на Карантинному пагорбі. З
цією метою варто зосередити зусилля на створенні в межах цитаделі
Історичного музею й арсеналу середньовічного артилерійського озброєння.
Адже інтерес до величної Кеффе – столиці турецьких володінь у Криму й
місця воєнно-морської слави запорізького козацтва – зростатиме з року в
рік.

Місто Бахчисарай – це туристична столиця Гірського Криму зі статусом
Державного історико-культурного заповідника. Туристичною славою
Бахчисарай завдячує трьом видатним пам’яткам середньовічного оборонного
зодчества: Ханському палацу, печерному Успенському монастиреві та
грізному печерному місту-фортеці Чуфут-Кале.

Середньовічний Бахчисарай лежить на дні глибокого каньйону з
трьохсотметровими урвищами між Зовнішньою і Внутрішньою грядами
Кримських гір на висоті 150-340 м. Засновниками його є перші хани
кримських татар, які відкололися від Золотої Орди й у XIV ст. утворили
власну державу. Ханською столицею спершу була неприступна фортеця
Чуфут-Кале (“Фортеця коштовностей”), що “приліпилася” до скель на висоті
550-600 м, але зі зміцненням воєнно-політичної могутності ханства її
було перенесено нижче в долину, де виріс Бахчисарай, назва якого з
тюркської перекладається як “Місто-сад”.

У XV-XVIII ст. Бахчисарай славився своїми ремеслами, тут жили ювеліри,
мідники, гончарі, чоботарі (виготовляли популярні сап’янові чоботи і
східні туфлі) та зброярі, вироби яких – ножі, кинджали, шаблі, рушниці –
вважалися кращими “а турецькі. Однак, після Кримської війни і приєднання
Криму до Російської імперії почалася масова втеча татар у Туреччину,
занепали ремесла й місто майже спорожніло, а завершило його занепад
примусове виселення татар з Криму за наказом Сталіна.

Нині головна вулиця Бахчисарая не втратила свого середньовічного шарму.
По обидва її боки туляться крамниці, ремісничі майстерні, харчевні й
тісні житлові будиночки, ліворуч над вулицею нависають скелі, а попід
ними досі збереглися будин-ки-мушараби середньовічного типу. Головна
вулиця міста виводить до Ханського палацу і веде далі вздовж каньйону до
монастиря й фортеці Чуфут-Кале.

Ханський палац (Хан-Сарай) – це у прямому змісті слова Унікальна
пам’ятка східної архітектури XVI-XVIII ст., цей кочівницький житловий
комплекс середньовічного феодального типу не має аналогів у світі. Син
могутнього Менглі-Гірея хан Адиль-Сахиб-Гірей (правив у 1532-1551 pp.)
на початку свого правління переніс ханську резиденцію з ущелини
Ашлама-Дере

на широке плато долини річки Чурук-Су і заклав тут величний замок з
палацом-гаремом, мечеттю, приміщеннями для воїнів і численної челяді.
Для цього русло річки було трансформовано і воду пущено в рів, що по
периметру оточував стіни ханського замку-палацу (рис. 5.21). Нині цей
палац займає площу трохи більше 4 га, але в часи Адиль-Сахиб-Гірея вона
була набагато більшою. До оборонної стіни і західних воріт палацу
прилягали сади, де проводили дозвілля хан та його числені жінки і діти.

Незважаючи на руйнування невблаганним часом і пожежами, архітектурний
комплекс Ханського палацу зберігся, а з 1990-х pp., після повернення
татар на свою історичну батьківщину, активно відновлюється. З 2004 р.
відкрила двері для паломницько-туристичного відвідування (як і належить
– без взуття) велична двоповерхова Велика ханська мечеть (Хан-Джамі) XVI
ст. з двома високими шпилястими мінаретами пообіч. її внутрішній декор
аскетичний, головну увагу відвідувачів привертає філігранна в’язь 12
священних висловів Корана. Поряд із мечеттю – споруда медресе й
цвинтар-усипальниця (мезарлик) ханської династії Гіреїв. Далі по
периметру двора йдуть службові будівлі, стайні, а навпроти – корпуси
гарему. Поряд із воротами на другому поверсі містилася ханська варта.

До першого будівельного періоду палацу належать Мала мечеть у
монументальному стилі, близькому до візантійського, та Фонтанний дворик
палацу. Тут є два фонтани. Першим привертає увагу мармуровий Золотий
фонтан (Mar-зуб), багато декорований рослинним орнаментом і арабською
в’яззю висловів з Корану. Він споруджений у 1733 р. за правління хана
Кап-лан-Гірея. Однак прославив Бахчисарай менший і на перший погляд
непоказний Фонтан сліз (Сельсе-біль) у протилежному куті дворика. Цей
унікальний пам’ятник скульптурного зодчества створений в 1764 р.
видатним майстром Омаром у пам’ять рано померлої коханої дружини
Крим-Гірея – красуні Діляре. На ньому серед орнаменту вирізане людське
око, з якого краплина за краплиною стікає, неначе людські сльози
обличчям, вода. Цей фонтан став символом живої людської скорботи,
втіленої в холодному камені.

Майстер Омар збудував також монументальний мавзолей (дюрбе) Діляре-Бікеч
у кращих традиціях османської архітектури XV-XVI ст.

йбільшою світлицею палацу є монументальний Зал Ради і Суду (Диван) з
кольоровими вітражами кінця XVI ст. (орнамент і кольорова гама скла не
повторюються в жодному з вікон). У Дивані збиралася Рада старійшин
Кримського ханства, без згоди яких хан не розпочинав жодної державної
справи – для цього вздовж стін залу тягнулися м’які дивани з розшитими
подушками, а біля північної стіни височів ханський трон. Серед пізніше
реконструйованих при Крим-Гіреї палат палацу – Золотий кабінет, Кімната
ханського спадкоємця, Посольський зал (нині тут музей-виставка східної
зброї), Кавова кімната, Літня альтанка, Кімната цирюльника. У
внутрішньому дворику розбито квітучий сад з басейном та мармуровою
копією Фонтану сліз. У гаремному корпусі розміщена етнографічна
експозиція, яка знайомить з традиційним татарським костюмом, побутом і
матеріальною культурою.

Крім самого палацового комплексу, в Бахчисараї об’єктами туристичного
зацікавлення є: Старосільська палеолітична стоянка первісної людини в
ущелині Канлі-Дере під масивним скелястим навісом, а також мавзолей
(дюрбе) на території сучасного Будинку інвалідів, в якому поховані перші
кримські хани Хаджі-Девлет-Гірей і його син Менглі-Гірей. Мавзолей
побудований у 1501 p., поруч з ним є старий будинок з червоним
черепичним дахом – це колишнє медресе, тобто вища мусульманська духовна
школа.

Після знайомства з Ханським палацом усі туристичні групи, які відвідують
Бахчисарай, поспішають далі, щоб побачити найбільше диво Криму –
Чуфут-Кале – найкраще збережене середньовічне печерне місто-фортецю.

Отож, нижче розглянеємо ще одну відособлену групу найбільш відомих для
туристів-краєзнавців пам’яток історії й оборонної архітектури
української держави – печерні монастирі й міста-фортеці гірського Криму.

З доби середньовіччя у Кримських горах налічується більше десятка
печерних поселень, серед яких найбільшими, справжніми містами-фортецями
є Чуфут-Кале, Ескі-Кермен і Мангуп. Мартин Броневський, знатний посол
короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши їх у
1578 p., занотував таке: “Руїни ці настільки древні, що ні турки, ні
татари, ні самі греки не знають назв їхніх”.

Будівничими цих гірських твердинь є аси (самоназва аланів, предків
сучасних осетин, на Русі їх називали касогами) та готи.

у III-IV ст. алани консолідували сарматські племена у могутнє Аланське
царство, яке, за свідченнями китайських і римських літописів,
простягалося від Каспійського моря до Дунаю і відрогів Південних Карпат.
Алани контролювали північну гілку Великого Шовкового шляху, і саме це
їхнє багатство спонукало гунські орди до вторгнення у сарматські степи з
глибин пустельної Центральної Азії. Алани найдовше опиралися гунам, а
відтак мусили скоритися. Частина їх залишилася у передгір’ях Північного
Кавказу і Криму, а частина склала бойовий кістяк багатоетнічної армії
Атіли й під його знаменами пройшла через усю Західну Європу аж до
Франції й Іспанії.

Тоді ж, у 370-х pp. після смерті царя Германаріха, під захист пралісових
урочищ гірського Криму слідом за аланами потягнулися з Нижнього
Подніпров’я окремі роди остготів. Після смерті Атіли орди тюркських
кочівників повернулися з Поду-нав’я у степи Причорномор’я й Підкавказзя.
Тож для захисту від їхніх розбійних вторгнень союзні общини аланів і
готів змушені були вирубувати свої оселі високо серед скель у місцях,
куди не зможуть пробратися коні зловісних гунів, й будувати цілі печерні
міста-фортеці з потужними наскельними укріпленнями.

Нижче розглянемо найвідоміші з цих середньовічних пам’яток.

Успенський монастир знаходиться саме посередині крутого шляху балкою
Мар’ям-Дере з долини від Ханського палацу на гірське узвишшя Чуфут-Кале.
Монастир був заснований у кінці VIII ст. й існує з перервами ось уже
понад тисячу років.

Виникнення печерних монастирів VIII ст. у горах Криму пов’язане з
іконоборництвом у Візантії, започаткованим візантійським імператором
Левом III Ісавром (717-741 pp.), який видав вердикт проти вшанування
ікон, і продовженим його наступником імператором Костянтином V (741 –
775 рр.), який скликав церковний собор, що засудив іконопочитання як
ідолопоклонство. Насправді імператори не стільки турбувалися про чистоту
Христової віри, як переслідували суто прагматичні цілі. Вони прагнули
відібрати величезні земельні й фінансові маєтності церкви й таким чином
“залатати дірки” спорожнілої внаслідок безперервних воєн казни імперії.
Отож, у VIII ст. великі Монастирі Візантії ліквідовувалися, їхнє майно і
земля переходили у власність держави, будівлі перетворювалися на
казарми, ченців силоміць змушували одружуватися чи відправляли в армію.
Ці репресії влади викликали масову втечу іконопочита-телів у глухі
віддалені області імперії. Багатолюдні маси грецьких ченців стікалися й
у Крим – у його горах на околицях візантійського міста Херсона
(Севастополя) невдовзі виросли скельно-печерні монастирі Качі Калъон,
Шулдан, Челтер, Ін-керманський та Успенський.

Успенський монастир уникнув монголо-татарського погрому і з утворенням у
XIV ст. Кримського ханства став центром православної церкви в Криму. Тут
була резиденція митрополита. Віротерпимі татари не чинили шкоди
православним ченцям, а хани навіть неодноразово навідувалися в обитель
за благословенням чи порадою мудрих старців, вплутаних у хитромудрі
політичні інтриги тих часів.

У роки боротьби Росії із Туреччиною за Крим імперські мужі й О. Суворов
вирішили собі переселити всіх кримських християн у Північне Приазов’я
(щоб ослабити економіку Кримського ханства). Це силоміцьке переселення
кримських греків і вірмен очолило духівництво Успенського монастиря
(згодом, у XX ст., аналогічну схему застосував щодо всіх мусульман Криму
радянський вождь Сталін). Натомість після приєднання Криму до Росії
імператриця Катерина II наказала у примусовому порядку переселяти на
півострів селян з російської “глибинки”. Відтак, уже в середині XIX ст.
обитель була відновлена і названа Успенським скитом. Його було закрито
радянською владою у 1921 р. і відновлено на початку 1990-х pp.

Архітектурний ансамбль монастиря утворюють: будинок ігумена, прискельні
будинки і печери господарського і культового призначення, печерні келії,
святе джерело, що жебонить серед скельної товщі. Широкі сходи ведуть у
вирубану в скельній товщі печерну Успенську церкву з колонами і
наскельним фресковим розписом.

Після короткого перепочинку на території Успенського монастиря всі
туристичні групи поспішають вгору крутою стежиною, щоб побачити
легендарне Чуфут-Кале.

Чуфут-Кале (Кирк-Ор) – це друге за величиною (після Ман-гупа) печерне
місто-фортеця гірського Криму, що височіє над долиною Бахчисарая (рис.
5.22).

Місто знаходиться на відрозі гірського плато, що панує над трьома
глибокими долинами. З одного боку лежить прямовисне провалля глибиною
250-300 м, з двох інших – стрімчакові скелясті уступи крутістю 60-70°. І
лише з четвертого боку по гребеню плато до фортеці в’ється вузький
путівець. Однак дорогу йому заступає потужна стіна товщиною 2,5 м і
в’їзна башта з вузенькими Південними воротами (рис. 5.23). Сюди попри
фортечну стіну веде довга вузька доріжка, тож під час шкварчання потоків
розплавленої смоли й окропу та нищівного обстрілу зі стіни пробратися
вздовж неї до воріт твердині було практично неможливо. З боку Бахчисарая
здається, наче будинки і фортечна стіна цього середньовічного міста
приліпилися прямо на неприступній голій скелі, тому поети порівнювали
його з орлиним гніздом. Кращий поетичний опис фортеці залишив геніальний
польський поет Адам Міцкевич у сонеті “Дорога над проваллям у
Чуфут-Кале”.

Після того, як тюркські кочівники наводнили кримські степи й передгір’я,
алано-аське населення долини в середині V ст. вирубало в скелях
сусіднього гірського плато печерне сховище на випадок ворожих вторгнень.
Поступово аси перебиралися в гори під захист неприступних круч, оскільки
тут було зручніше оборонятися від численних нападників. У VI ст.
візантійські архітектори з Херсонеса допомогли християнам-асам, які
заселяли околиці міста, збудувати могутні фортеці. Так херсонесці
створили укріплену “буферну зону”, відгородивши себе від ворожого степу
країною Асів, яку хазари нарекли “Кирк-Ор”, тобто “Сорок фортець”. Ця
назва приліпилася і до столиці асів, яку значно пізніше (з XVII ст.)
татари почали називати Чуфут-Кале.

У Чуфут-Кале в X-XI ст. перебралася значна частина асів, і всю площу
плато було щільно забудовано одно- і двоповерховими кам’яницями. Умілі
каменотеси вирубали у скельній товщі просторі приміщення на кілька
кімнат з вікнами й опорними колонами, а видобутий камінь використовували
для зведення оборонної стіни та шести башт. Просторі печери міста
розташовані в чотири яруси і з’єднуються між собою. У центральній башті
була арка в’їзних воріт, викутих із заліза. Кирк-Ор перетворилося у
квітуче місто, через нього проходила гілка Великого Шовкового шляху, що
вів зі Степу у Херсонес – головний візантійський порт Криму. У IX ст.
місто стає центром Фульської єпархії Константинопольської церкви. Крім
православних асів, у місті й прилеглих долинах мешкали численні общини
вірмен-християн та хазарів-іудеїв.

У 1299 р. орда хана Ногая спустошила квітучі міста Криму й приступила
під стіни Чуфут-Кале. Татари довго не могли здобути гірську твердиню і
тоді пішли на хитрість: кілька діб вдень і вночі били барабани і татари
кидалися на приступи, але до стін не доходили. Коли ж оборонці змучилися
від постійного нервового напруження, їхня пильність притупилася,
стінобитні машини татар проламали стіну й вони ввірвалися у фортецю.
Татари вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в ясир. До XIV ст.
татари відбудовують і заселяють цю фортецю. Вони розмістили тут свій
гарнізон і оселили ремісників-караїмів, що сповідували юдаїзм. Містом і
його округою правили Кирк-Орські беки.

Посеред Чуфут-Кале зберігся величний мавзолей-дюрбе з арабським написом
“Це гробиця великої володарки Джаніке-ханум, доньки хана Тохтамиша”. її
верховний правитель Золотої Орди з роду чингисідів віддав заміж за
Єдигея – хана могутнього ногайського улусу Орди, володіння якого
простягалися від пониззя Дунаю до Дону. Якраз тоді, в 1397-1420 рр.
ногайський володар Єдигей і середньоазіатський хан Тимур розпочали
криваву війну проти верховного золотоординського хана Тохтамиша, що
тривала на просторі від України до Монголії, від Москви і Кулікового
поля до Афганістану й врешті-решт призвела до розпаду Орди. Після
загибелі чоловіка і родичів, Джаніке сховалася в Кирк-Орі і з 1420 р. до
самої смерті (1437 р.) єдиноосібно правила ним. Відтак, долину і місто
успадкував сусідський Солхатський хан Хаджі-Гірей, один з синів
середньоазіатського султана Гіас-ад-діна і родоначальник династії
кримсько-татарських ханів. У 1449 р. він переніс сюди свою столицю.
Уклавши договір про спільні воєнні дії з московським князем Іваном III,
він продовжував боротьбу з володарем Золотої Орди. Але невдовзі був
прогнаний чингисідами з Криму, переховувався при дворі Великого князя
литовського Вітовта і лише в 1459 р. за ратної підтримки
литовсько-руського війська і загонів місцевих кримських беків зміг
повернути собі Кримське ханство й проголосив його незалежність від
Золотої Орди.

Однак, незалежність кримських татар протривала недовго. Після смерті
Хаджі-Гірея у 1466 р. почалася нова міжусібна боротьба за владу між його
синами, тож; ханський спадкоємець Менглі-Гірей утік шукати захисту в
генуезького консула за високі стіни Кафи, а після захоплення її турками
в 1475 р. потрапив в турецький полон і три роки провів під арештом у
Стамбулі. У 1478 р. кримські беки і Менглі-Гірей визнали васальну
залежність Криму від Османської імперії, і султан посадив хана своїм
намісником у Криму.

Стараннями хана фортифікації столичної татарської фортеці було заново
перебудовано й зміцнено. Він розширив межі міста на схід. Довжина
східної міської стіни, вибудованої з блоків тесаного каміння, становить
128 м. Східні в’їзні дубові ворота оббиті кутим залізом, вони затиснені
між двома масивними баштами з бійницями для вогнепальної зброї. У XVI
ст. у Кирк-Орі було понад чотириста наземних будинків, а населення
досягало 4-5 тис. осіб. Менглі-Гірей започаткував традицію утримувати
тут у замкнутих печерних (“кам’яних мішках”) родовитих бранців (скажімо,
на початку національно-визвольної війни українського народу з 1648 р. у
підземеллі Чуфут-Кале утримувався коронний гетьман Речі Посполитої
Потоцький, захоплений в полон у битві під Корсунем).

З середини XVII ст. татари залишають Кирк-Ор, там залишилися жити тільки
караїми (асимільовані татарами хазари, які дотримувалися дідівського
юдейського віросповідання, запровадженого в якості державної релігії
Хазарського каганату ще в IX ст.). Татари-мусульмани вважали їх євреями,
тому місто з цього часу стали називати Чуфут-Кале, що в перекладі з
татарської означає “Єврейська фортеця”. Караїми прожили тут ще два
століття, останні мешканці залишили пустельне плато в 1852 р.

З караїмських часів у Чуфут-Кале чітко збереглися три основні вулиці:
Бурунчакська, Середня і Кенаська (назви умовні) з витертими у скельній
поверхні глибокими рівчаками від коліс возів, які понад тисячу років
сновигали цими кам’яними вулицями. На Кенаській вулиці стоять два
караїмські молитовні будинки-кенаси. Старішу кенасу XIV ст. оточує
тераса з кам’яними колонами. Тут було місце зборів общини. Друга кенаса
датована XVIII ст. Усередині кенаси виглядають аскетично: перший
маленький зал, відділений перегородкою, має ослони, сидячи на яких
молилися поважні старці, на підлозі великого залу молилися чоловіки, а
на верхньому балкончику, за дерев’яними ґратами – жінки (щоб не
відволікати мужів під час молитви).

Проте, кращою архітектурною окрасою Чуфут-Кале є мавзолей Джаніке-ханум,
доньки золотоординського повелителя Тохтамиша зі священного
монгольського роду чингисідів, відомої політичної діячки, правительки
Кирк-Ору, правовірної мусульманки, яка в 1416 р. з Хорезму здійснила
паломництво-хадж у Мекку у супроводі багатого каравану й особистої
охорони з 300 монгольських витязів. За заґратованими дверима мавзолею
лежить кам’яний надгробок з посмертним написом-звеличенням Джаніке-ханум
арабською мовою. Неподалік від мавзолею 1437 р. видніються руїни мечеті,
побудованої в 1346 р. А далі вздовж північного краю міста тягнеться
глибоке провалля й відкривається неозора панорама Головної гряди
Кримських гір.

Печерне місто фортеця Тепе-Кермен (“Замок на Горі”) розташоване на
скелястій вершині однойменної гори-останця за 5 км на південний захід
від Чуфут-Кале. Останець висотою 534 м піднімається над навколишньою
місциною на 220 м. У ньому налічується близько 250 печер житлового,
культового і господарського призначення, розташованих у декілька
поверхів. Оборонну функцію виконували печери-каземати горішнього ярусу з
вузькими бійницями та тунелями сполучення для маневреності пересування
воїнів.

Тепе-Кермен проіснував з V до XIV ст. Він прикривав підступи до
Чуфут-Кале з боку долини річки Кача й Алуштинської долини. Засновниками
поселення є аси (як і сусіднього Чуфут-Кале). Місто зазнавало нападів
утигурів, військ Хазарського каганату, печенігів та половців, але
остаточно спорожніло після татарської навали орди хана Ногая в 1299 р.

Окрасою міста є просторий (4,5 х 10,5) печерний храм VIII-IX ст. з рядом
із шести кам’яних колон довкола вівтаря, двома висіченими в закутку
гробницями, залишками грецьких написів. Архітектурні особливості церкви
споріднюють її з печерними храмами Каппадокії.

Сусідня скеля-останець Киз-Кермен (“Дівочий замок”) з V ст.
використовувалася саме як замок. З трьох боків її оточують прямовисні
урвища висотою 170-210 м, і лише з півночі вузький гребінь сполучає
скелю з плато. Гребінь у V-XIV ст. перегороджувала висока кам’яна стіна.
За площею Киз-Кермен не поступався сусіднім містам Чуфут-Кале й
Тепе-Кермен, однак більша частина його території не забудовувалася й
служила укриттям для селян з довколишніх сіл і черед худоби в період
ворожих навал, а в мирний час – для розташування торгових фортеці, замки
і монастирі як краезнавчо-туристичні об’єкти караванів, торгів тощо. У
місті вирубані печери для виноробства.

Печерне місто-фортеця Ескі-Кермен розташоване біля с Червоний Маяк на
вузькому плато столоподібної гори-остан-ця, що піднімається над
суміжними долинами на ЗО-40 м. Заснували його на початку VI ст. аси, які
внаслідок воєнного тиску військ могутнього Тюркського каганату, кордони
якого простягалися від Дніпра до Монголії, змушені були перебратися з
родючих долин на вершину гори й розбудувати тут потужну фортецю. Після
розпаду Західнотюркського каганату на його руїнах постав Хазарський
каганат, війська якого з VII ст. регулярно розширювали свої володіння в
Криму, підкорюючи гірські та приморські міста півострова. У VIII ст.
владу хазарського кагана мусили визнати й мешканці Ескі-Кермена (у ті
важкі часи, за літописною згадкою, навіть Київ перебував у політичній
залежності від каганату й сплачував данину хазарам). Однак, у 787 р.
мешканці столиці Кримської Аланії очолили повстання християн (асів і
готів) Західного Криму проти хазарського поневолення. Війська каганату
жорстоко придушили цей виступ і повністю сплюндрували укріплення
Ескі-Кермена. У X ст. візантійський намісник Херсонеса, зміцнюючи
підступи до міста, побудував на прямовисній скелі сусіднього плато замок
з бапітою-донжоном Киз-Куле. У ній засів передовий ромей-ський загін,
силами якого херсонський топарх відбудував міські укріплення самого
Ескі-Кермена. Місто проіснувало ще два століття і в 1299 р. було взяте
штурмом і піддане руйнуванню татарськими ординцями хана Ногая –
повелителя західного улусу Золотої Орди. Відтоді мешканці сюди більше не
поверталися.

В Ескі-Кермені збереглася низка атракційних ранньосередньовічних
алано-візантійських фортифікацій: висічений у скелі вузький коридор
головного входу у фортецю, залишки оборонних стін над обривами (висотою
2,8 м) і північної Дозорної башти (вирубана в скельному стрімчаку), а
також комплекс печерних казематів, сполучених між собою висіченими у
скелі тунелями. На вершину плато веде кам’яна дорога з вичовганими У
скельній поверхні коліями від коліс повозок. Весь простір фортеці тисячу
років тому був суцільно забудований двоповерховими житловими будинками
під черепичними дахами, палацом володаря країни Сорока Фортець та
адміністративними кам’яницями. І лише захищене зовнішньою стіною
передмістя пустувало, слугуючи загоном для худоби з навколишніх селищ на
випадок ворожого вторгнення в цей квітучий край.

Унікальним явищем у світовій фортифікаційній практиці є вирубані в
скельних стрімчаках оборонні “башти” з прорубле-ними бійницями для
обстілу підходів до фортеці Ескі-Кермен. З верхнього плато всередину них
ведуть вирубані в скелі сходи, а самі “башти” сполучені між собою
тунелями. Унікальним за своєю суттю є й фортечний колодязь, прорубаний у
скельній товщі до природної розщелини, зі стелі якої жебоніла вода. У
колодязь круто спускаються вирубані ґвинтові сходи, що налічують 95
сходинок.

Увагу привертає вирубаний у скелі храм Трьох вершників XII ст., названий
так першими дослідниками, які побачили на стіні храму рештки фрескового
розпису у формі трьох вершників, середній вершник – Георгій Побідоносець
– проштрикує списом розпластаного на землі змія-дракона. Під фрескою є
сліди висіченого грецького напису: “Вирубано церкву і написано святих
мучеників Христових для спасіння душі й на відпущення гріхів”. У
скельній стіні храму вирубана ніша-вівтар, а на підлозі – ніші для двох
поховань. Вище над храмом Трьох вершників у скелі вирубана Успенська
церква (XIII ст.), в якій виявлено залишки настінного фрескового розпису
Успіння Пресвятої Богородиці. До храму ведуть покручені сходи, вирубані
у майже прямовисній скелі. Проте, найбільшим печерним храмом
Ескі-Кермена є єпархіальний собор “Судилище”, який складається з
чотирьох приміщень, розділених кам’яними колонами.

Неподалік Ескі-Кермена в сусідній ущелині західніше від руїн
візантійського замку Киз-Куле є ще одна вирубана у скелі
церква-усипальниця, відома як храм Донаторів (тобто
жертво-давців-фундаторів). На стінах храму збереглися фрагменти
фрескового стінопису, зокрема чоловіка і жінки в багатому
середньовічному вбранні, на кошти яких вирубано цей храм.

Печерне місто-фортеця Мангуп (Феодоро) – найвеличніше й найбільше за
площею (90 га) серед середньовічних печерних міст-фортець гірського
Криму (рис. 5.24). Воно розташоване біля с Залісне на плато
столоподібної гори-останця Мангуп, що на півночі обривається до суміжної
долини прямовисним уступом заввишки 200 м. Уступ налічує чотири
миси-стрімчаки: Чамну-Бурун, Чуфут-Чеарган-Бурун, Еллі-Бурун й
Тешклі-Бурун, розділені глибокими лісистими балками фортеці, замки і
монастирі як краєзнавчо-туристичні об’єкти

каземати Місто-фортеця Мангуп має унікально вигідне місцерозташу-вання.
З вершини гори відкривається незабутня панорама Криму. Можна окинути
поглядом майже всю територію колишнього Мангупського князівства від
масивів Чатир-Дагу і Бабуган-Яйли на сході до балаклавських висот і
Чорного моря на заході. За прилеглою до мису Чамну-Бурун горою
видніється печерне місто Ескі-Кермен, на півночі височіють скелі фортець
Тепе-Кермена і Качі-Кальона, а за пагорбами передгір’я видніються
кримські степи.

За даними археологів, першими поселенцями гори в І-II ст. стали таври,
змушені перебиратися на кручі в зв’язку з воєнною експансією, з одного
боку, кримських скіфів, а з іншого – легіонерів римського гарнізону
Херсонеса. У V-VI ст. місцеві готи під тиском утигурів, вожді яких осіли
в Пантікапеї, а згодом і полчищ Тюркського каганату, збудували на
стрімчаку Тешклі-Бурун невелику фортецю. Через дві сотні років після
погрому Кримської Аланії й спустошення квітучих міст Ескі-Кермена й
Киз-Кермена військами Хазарського каганату кримські готи в XI ст., за
сприяння інженерів Візантійської імперії, розпочали будівництво великого
міста Дорос-Феодоро, що зайняло згодом майже всю територію плато Мангуп.
Про це свідчать епіграфічні написи, викарбувані на кам’яних плитах
фортеці, та численні писемні джерела середньовіччя (щоправда, збережені
до сьогодні фортифікації Феодоро датуються більш пізнім часом – XIV-XV
ст.). Масивні стіни з баштами оперізували все плато з півночі, заходу і
частково з півдня. їх не було тільки там, де скельне урвище сягало
декількох десятків метрів. Житлові квартали тулилися ближче до води.
Досі у верхів’ях ярів Та-бана-Дере та Гамам-Дере (Лазневий яр) б’ють
потужні джерела питної води та виявлені залишки середньовічного
водопроводу.

Після розгрому в 907 р. київським князем Святославом Хазарського
каганату до складу Київської Русі відійшло чимало нових земель, у тому
числі весь Керченський півострів Криму ввійшов у Тмутараканське
князівство. У 989 р. син Святослава Володимир Великий здобув Херсонес,
прийняв християнство і поширив свою протекцію на значну частину поселень
Західного Криму. Цим часом датуються знайдені в Мангупі предмети
давньоруського експорту. А з 1204 р. Херсон і вся область Клімати після
розгрому Візантії хрестоносцями переходить у підданство правонаступниці
Візантії – Трапезундської імперії.

У середині XIII ст. під тиском турків-сельджуків вірменський князівський
рід Гаврасів перебрався з Трапезундської імперії у Крим і обрав своєю
новою резиденцією гарно укріплену фортецю на Мангупській скелі, що
нагадувала їм гори рідної Вірменії. Саме Гавраси розбудовують цю
твердиню, розширюючи межі міста на все плато. Незабаром під владою
князів Феодоро опиняється більша частина Південно-Західного Криму;
західноєвропейські документи, за традицією, називали це князівство
Готією.

Населення його мало поліетнічний склад – тут мирно спів-віснували общини
погречених нащадків давніх скіфів, асів, готів, ромеїв, хазар-караїмів
та вірмен.

Князівство Феодоро вело жваву торгівлю з Візантією, Руссю і Сходом. З
середини XII ст. розпочинаються його воєнні зіткнення з венеціанцями, а
згодом генуезцями за володіння портами південно-західного узбережжя.
Відмова володарів Феодоро сплатити данину татарському хану Ногаю і
вбивство його посла спричинили в 1299 р. масштабну навалу татар-ногайців
у Крим. Тоді під навалою ординів впало чимало могутніх печерних фортець
гірського Криму, в тому числі неприступний Кирк-Ор (Чуфут-Кале). Але
місто-фортеця Феодоро зуміло витримати облогу 100-тисячної
золотоординської орди і, незважаючи на всі потуги, хан Ногай відступив
від його стін.

Вдруге під стіни Феодоро 100-тисячна армада ногайців насунула в 1399 р.
їх вів Єдигей – хан могутнього ногайського улусу Орди, який кинув виклик
верховному повелителю Золотої Орди Тохтамишу (праправнуку Чингіс-хана) і
в союзі з середньоазіатським ханом Тимуром розпочав криваву війну за
розкол Золотої Орди й здобуття абсолютної влади над своїм улусом, що
простягався від Дунаю до Дону. Орда Єдигея спопелила весь Крим
(оскільки, згідно з договором 1380 p., генуезці Кримського узбережжя
були союзниками-васалами хана Тохтамиша), здобула могутні укріплення
Кафи, прогнавши звідти генуезького консула, та Херсонеса. І лише
наскельне місто-твердиня Феодоро зуміло встояти під шквалом татарських
приступів. Татари скоротили володіння князівства на добрих дві третини й
на противагу ворожій християнській твердині розбудували за 20 км від неї
не менш потужну фортецю Кирк-Ор (Чуфут-Кале). Скористалися ослабленням
князівства й верткі генуезці, які негайно закріпилися під стінами самого
Херсонеса, захопивши зручну Балаклавську бухту, для охорони якої
збудували замок Чембало (одна з його башт збереглася до нашого часу)
(рис. 5.25):

Рис. 5.25. Генуезька фортеця Чембало у Балаклавській бухті

У XV ст. князівство Феодоро, перебуваючи в оточенні ворожих татарських
та генуезьких володінь, продовжувало відігравати помітну роль у
міжнародній політиці. Його православні володарі підтримували тісні
зв’язки з сусідніми православними державцями: литовсько-українськими
князями, Московським князівством та Валахією (Молдовою).

Історія зберегла для нас імена останніх мангупських князів “володарів
Феодоро і Помор’я”: Олексія (?-1434 pp.), його синів Олексія, Ісаака й
Олубея та внука Олександра.

Князеві Олексієві вдалося поріднитися з візантійським імператорським
родом Палеологів, видавши в 1426 р. доньку Марію за останнього правителя
Трапезундської імперії, а сина Іоанна одруживши з Марією Асаною з
імператорського дому Палеологів. Це дало право князям Мангупа після
падіння Трапезундської імперії використовувати в якості свого родового
герба двоголового орла Палеологів – офіційний герб Візантійської імперії
(згодом, після шлюбу доньки останнього візантійського імператора Софії
Палеолог з великим князем Іоанном III, московські царі також
“привласнили” собі цей герб, проголосивши Москву “третім Римом і
спадкоємицею Візантії”).

За князя Олексія продовжувалася боротьба з генуезцями за контроль
західнокримських портів. На противагу генуезькому замку Чембало, що
контролював Балаклавську бухту, Олексій розбудував фортецю Каламіту
(1427 р.) для охорони власного порту в гирлі р. Чорної та Північній
бухті Севастополя. У 1433 р. Олексій висунув генуезькому консулу Кафи
Батисті де Фаранрі своє право на Чембало і, не дочекавшись відповіді,
привів війська в Балаклавську бухту. Солдати генуезького гарнізону ледве
встигли евакуювалися в Кафу. У відповідь на це дожі Генуї відправили до
берегів далекої Таврії бойову ескадру з двадцяти галер і 6 тис. добірних
солдатів під командуванням Карла Ло-мелліно. У червні 1434 р. італійці
відбили Чембало, сплюндрували Каламіту, жорстоко розправилися з їхніми
захисниками, в битві важко поранили самого князя Олексія (він помер
через півроку), а його старшого сина Олексія і воєвод полонили і в
кайданах відправили морем в Геную. Після цього К. Ломел-ліно підкорив
генуезькому пануванню всі узбережні поселення від Севастополя до
Феодосії, а далі, увірувавши в свою непереможність, рушив з Кафи на
Солхат (м. Старий Крим) – столицю кримсько-татарського хана Хаджі-Гірея,
однак був вщент розбитий татарами і сам ледве врятувався втечею за стіни
Кафи.

Таким чином, генуезькі володіння в Криму в 1434 р. залишилися без
військового захисту, войовничі татари ще більше зміцнили свої позиції, а
третя політична сила в Криму – Ман-гупське князівство – без володаря.
Тож італійці повернули з полону на трон Феодоро сина князя Олексія,
попередньо взявши з нього присягу на вірність Генуезькій республіці.
Однак, він продовжував проводити незалежну політику, спрямовану на
зміцнення могутності князівства. Після приходу до влади його брата
Ісаака князівство Феодоро сягнуло вершини своєї могутності. Ісаак
заручився тісним воєнним союзом з генуезьким консулом Кафи, видав свою
старшу доньку Марію за молдавського господаря Стефана III, а молодшу
бояри-посли Великого князя московського Іоанна III сватали за царського
сина. Породичатися з Московією не встигли. Навесні 1475 р. Ісаак помер,
і до влади, спішно прибувши з Валахії, прийшов старший син Ісаака,
Олександр, але буквально через декілька днів після його коронування на
кримське узбережжя під Кафою висадився багатотисячний десант Османської
імперії.

Одного місяця вистачило туркам на те, щоб завоювати неприступні
італійські фортеці Кафи (капітулювала за 5 днів), Судака й інших
поселень Південного берега Криму та захопити в полон генуезького консула
й татарського хана Менглі-Гірея. Уже в липні 1475 р. турецька армія
підійшла до Мангупа. Запекла облога скельної твердині тривала довгих
шість місяців, незважаючи на те, що турки мали десятикратну перевагу
сил, найбоєздатнішу в світі армію та найсучаснішу далекобійну артилерію.
Тільки в грудні турки, збагнувши, що силою фортецю нізащо не здобути,
вдалися до хитрощів. Вони протрубили збори і в повному бойовому порядку
відступили, сховавши в засаді невеликий полк яничарів. Зраділі феодорити
розчинили ворота… Турки розграбували місто, всіх чоловіків стратили (у
тому числі і князя Олександра), а жінок, дітей і князівську родину
забрали в рабство. Територія князіства ввійшла до складу Османської
імперії, а в Мангупі розквартирували турецький гарнізон (перебував тут
до російсько-турецьких воєн XVIII ст.). З огляду на новий етнічний склад
населення, в XVI ст. в Мангупі постали мечеть, синагога, кенаса, турки
провели реконструкцію цитаделі.

Мартин Броневський, посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана
Гірея, відвідавши Мангуп у 1578 p., занотував таке: “Тепер там
залишилися тільки грецька церква Святих Костянтина й Олени й інша,
Святого Георгія, зовсім незначні. Там живе один грецький священик та
кілька євреїв і турки: все інше приведене в жахливе руйнування”. А після
приєднання Криму до Російської імперії Мангуп залишили його останні
мешканці.

Фортифікації Мангупа-Феодоро збереглися у достатньо атракційному стані й
досі справляють неабияке враження на всіх відвідувачів цієї непересічної
пам’ятки. Це гідний національний еквівалент славнозвісних печерних міст
малоазійської Кап-падокії (Туреччина), що мало чим поступається їм за
красою й розмахом будівельних робіт.

Серед міських фортифікацій виділяються руїни головних воріт з прилеглою
ділянкою стіни на підйомі на мис Теніклі-Бурун. На цьому мисі
знаходиться цитадель Мангупа, від західного до східного провалля мис від
зовнішнього світу відгороджує кам’яна стіна, а біля воріт височіють
руїни двоповерхового донжона-палацу, спорудженого асами в V-VI ст. і
перебудованого візантійськими зодчими в X ст. та князем Олексієм в 1425
р. Після останньої перебудови оборонний донжон остаточно набув рис
палацу з широкими вікнами й орнаментованими лиштвами внутрішнього
фасаду. Уламки мармурових колон, капітелі з тонким різьбленням,
різьблені лиштви вікон і дверей, що прикрашали приміщення палацу,
свідчать про неабияку майстерність каменерізів, знайомих з
архітектурними традиціями Візантії, Малої Азії і Вірменії. Під час
розкопок тут були знайдені уламки дорогого привізного посуду з Єгипту і
Персії, що вказує на широкі торгові зв’язки князівства з країнами
Середземномор’я.

У цитаделі над урвищем мису Тешклі-Бурун розташований великий печерний
комплекс, що отримав назву Барабан-Коба. Це система печерних бойових
казематів з бійницями, зв’язаних між собою переходами, вирубана при
вершині скельного урвища. Воїни, які перебували в цих казематах,
контролювали дорогу до головних воріт Мангупа й обороняли підступи до
них. З плато кам’яні сходи спускаються у цілковито вирубану в скелі
церкву. Посередині оборонної лінії казематів колись була кам’яна башта,
під нею у товщі скелі вирубана двоповерхова в’язниця і судилище. У
просторій печері-судилищі є кам’яна чотирикутна колона, що підтримує
сволок. Якщо вдарити по ній, лунає звук, що нагадує бій барабана. Звідси
й назва печерного комплексу – Барабан-Коба. Уздовж стін печери-судилища
у період турецького панування були вирубані невеликі одномісні камери
для в’язнів.

Поза цитаделлю вздовж всього західного краю мису Тешклі-Бурун тягнуться
печери господарського і культового призначення. У верхів’ї яру
Табана-Дере колись були другі міські ворота, а нижче тягнеться ще один
пояс укріплень. Турки відвели цю частину міста караїмській общині.
Караїмські ремісники славилися обробкою шкір, тож у скельній поверхі яру
видовбано цілу низку чанів для дублення шкір.

Серед храмів Мангупа звертають на себе увагу атракційні Руїни
князівської капели з апсидою, побудованої в VIII ст. У традиційному
візантійському стилі біля воріт цитаделі. Це октагональної форми
базиліка Святих Костянтина та Єлени – імператорського подружжя Візантії,
які охрестилися й проголосили християнство державною релігією
Східноримської імперії. Цей храм було зруйновано турками в 1475 р. Ще
більш цікавою атракцією є печерні церква і монастир VIII-XV ст. вирубані
в скельній товщі нижче фортеці. Прохід туди почи нається в одній із
природних печер, звідки вирубані в скел’ круті сходинки ведуть у
горішній грот, а звідти – у печерну церкву. На її стінах збереглися
залишки фрескового розпису XIV-XV ст. Напроти церкви викуті печерні
келії для ченці: і господарські приміщення монастиря.

Найдавнішим печерним культовим комплексом Криму є Качі-Кальон,
розташований біля с. Передущелине за 8 км від Бахчисарая. Назва скелі
перекладається як “Хрестовий корабль”, оскільки скеля нагадує ніс судна,
а глибокі тріщини утворюють на її поверхні зображення велетенського
хреста. Для ранніх християн така виразна культова символіка послужила
приводом для вигнання звідси язичників й заснування печерної обителі ще
в VCT. Однак, і за тисячі років до приходу християн гігантський грот
Качі-Кальону, з глибини якого просто посеред скелі витікає джерело
крижаної води (джерело Св. Анастасії), виконував функції культового
центру племен індоорійської спільноти IV-II тис. до н. є. та їхніх
правнуків таврів у І тис. до н. є. – IV ст. н. є.

Перші християни вирубали поряд із гротом десятки чернечих печер-келій,
скельних каплиць із гробницями і церков. Ще більше печер господарського
призначення – одних лише винних чанів для видушування винограду вчені
нарахували аж 120. Чотири велетенські природні гроти були розмежовані
дерев’яними стінами і використовувалися в господарських цілях (склади,
хліви-загони для худоби тощо). У п’ятому гроті було обладнано просторий
собор з вирубаними у скельних стінах хрестами, обведеними червоною
фарбою.

П’ятиповерховий житловий печерний комплекс складається з понад 50 печер,
вирубаних одна над одною в прямовисному скельному урвищі. Келії
сполучалися між собою вузькими бровками-тротуарчиками та вирубаними
сходинками. Далі тягнеться велике кладовище з кам’яними
“ящиками”-гробницями й різьбленими надгробками. Ззовні монастир
оточувала кам’яна стіна метрової товщини (майже вся розібрана в XIX
ст.), є фундамен-

ти кількох оборонних башт VII-X ст. Після татарського завоювання Криму
монастир Качі-Кальону продовжував існувати. Запустіння його пов’язане з
примусовим виселенням із півострова всіх християн армією О. Суворова в
період російсько-турецьких воєн кінця XVIII ст.

Неподалік Мангупа є ще два середньовічні монастирі. Монастир Шулдан
знаходиться в ущелині перед Тернівкою. Його засновано грецькими
монахами-іконоборцями в кінці VIII ст. Тут зберігся храм-базиліка із
хрещальнею та єпископським кріслом у вівтарі, висіченому в скелі. На
стінах досі помітні сліди розпису, що датуються XII-XIII ст. Прохід сюди
веде через цілий лабіринт природних гротів і штучно вирубаних печер
житлового й господарського призначення.

А за Тернівкою є значний за розмірами печерний монастирський комплекс
Челтер. У ньому нараховується понад 50 печер, розташованих у чотири
поверхи. Більшість з них було пристосовано для господарських цілей.
Архітектура окремих печер підтверджує початок їх використання ще в
дохристиянські часи. Зокрема, найбільш атракційним є просторе печерне
приміщення з архаїчними грубо тесаними колонами, в якому пізніше в різні
періоди були вирубані і зернові колодязі, і виноград очавильня, а в
східній частині – християнська церква з апсидою. Наземні будинки
монастиря, що стояли на схилах, не збереглися.

Обидва ці монастирі загинули від татарської навали орд хана Ногая в
кінці XIII ст. Хоча, не виключено, що вцілілі ченці повернулися сюди, і
життя в обителях тривало ще кілька століть.

Фортеця Каламіта й Інкерманський Свято-Климентів-ський печерний монастир
утворюють єдиний архітектурний ансамбль на під’їзді до Севастополя.

Перше укріплення на Монастирській скелі з’явилося в VI ст. як форпост
Херсонеса. З XIII ст. Каламіта захищала торговий порт Мангупського
князівства – містечко Авліту. Після розширення генуезької присутності в
Криму Каламіта стала вкрай небажаним торговим конкурентом Кафи. Під час
військового зіткнення Мангупського князівства з генуезцями в 1433 р.
вислане з Італії військо розграбувало і спалило місто. Однак за кілька
років мангупський князь Олексій відбудував фортецю. Вона займала площу
1,8 га, була оточена високими стінами й п’ятьма баштами із зубцюватими
парапетами, за якими на дерев’яних підмостках стояли воїни.

Верхній ярус печер південного урвища Монастирської скелі також виконував
функції оборонного бастіону з бійницями та вузькими проходами для
пересування воїнів. Сюди з внутрішнього двору Каламіти вели круті сходи,
вирубані у скельній товщі. Оборонний верхній ярус печер не мав
сполучення з надземними ярусами печер культово-житлового й
господарського призначення. Загалом, таких печер у Монастирській скелі
нараховується понад дві сотні.

У 1475 р. фортецю захопили турки і назвали Інкерманом. Турецький
гарнізон перебував тут до XVIII ст. (рис. 5.26):

У нижній частині Монастирської скелі у III-VIII ст. виник грецький
монастир. За легендою, заснував його Папа Римський Св. Климент, учень
апостола Петра, у 98 р. відправлений римським імператором Траяном у
заслання в “дику” віддалену окраїну імперії. Сюди ж згодом монофелітами
було зіслано Папу Римського Св. Мартина Сповідника, в обителі він
упокоївся в 655 р.

битель, і лише з 1990-х pp. сюди повернулися монахи.

Найбільших руйнувань фортеця Каламіта і монастир зазнали під час оборони
Севастополя від німецьких загарбників у 1941 -1942 pp. Зараз від фортеці
Каламіта залишилися одна з башт та фрагменти напівзруйнованих стін.

Рис. 5.27. Комплекс ранньохристиянського середньовічного печерного
монастиря (Інкерман)

Натомість, усі печерні храми збереглися. З них виділяється церква Св.
Климента, яку, за переказами, засланий римський первосвященик
власноручно висік у скельній товщі й прожив поряд з нею з 92 р. до 101
р. У VIII ст. грецькі монахи-іконобор-ці розширили цей храм, надавши
йому форму базиліки з двома рядами колон, що поділяли церкву на три
нефи. Згодом Інкер-манський скит прославив своїм перебуванням ще один
опальний до імператора Папа Римський Мартин. Костянтином II його було
зіслано в Херсонес, де первосвященик помер і був похований в одній з
чернечих гробниць. Комплекс ранньохристиянського середньовічного
печерного монастиря бачимо на мал.

Таким чином, крім замкових споруд, в Україні збереглася значна кількість
історичних монастирських комплексів.

Монастирі завжди були центрами паломництва віруючих, туристів та
краєзнавців. До найвизначніших духовних пам’яток України належать такі
монастирі: Мукачівський (XVIII- XIX ст.) у Закарпатській області,
Крехівський (XVII-XIX ст.) й Уневський (XV-XVII ст.) у Львівській
області, Гошівський (XV-XX ст.) і Манявський скит (XIV-XVII ст.) в
Івано-Франківській області, Зимнянський (XII-XVIII ст.) у Волинській
області, Межиріцький (XV-XVII ст.) і Корецький (XVII ст.) у Рівненській
області, Почаєвська лавра (XVI-XIX ст.) у Тернопільській області,
Києво-Печерська лавра (XI ст.) у Києві, Мгарський (XVIII-XIX ст.) у
Полтавській області, Святогір-ський (XVII-XIX ст.) у Донецькій області
та ін. На території нашої держави, згідно зі списком пам’яток
архітектури, збереглося понад 100 монастирів. Вони, як і замкові
комплекси, для захисту від постійних навал ворогів (татари, ляхи)
обносилися зовнішними оборонними стінами. Архітектура та комплекс
оборонних споруд монастирів-фортець майже не відрізняються від замків.
Прикладами таких фортець є монастирі в Зимному, Летичеві, Міжгір’ї,
Уневі, Межиріччі, Маняві, Мукачеві, Почаєві, Лаврові, Лядові, Інкермані
тощо.

Нижче розглянемо детальніше цю групу пам’яток оборонно-культового
зодчества, просуваючись із заходу (де їх збереглося найбільше) на схід.

На території Львівської області з раннього середньовіччя до нашого часу
збереглися три оборонні монастирі в селах Уневі, Крехові та Лаврові.

Оборонна Святоуспенсъка Унівська лавра оо. Студитів “ховається” серед
розлогих пралісів горбогір’я Гологорів (Пере-мишлянський район
Львівщини) (рис. 5.28).

Студити – це орден, заснований на початку IX ст. Теодором Студитом з
Константинополя. Упродовж багатьох століть монахи цього чернечого уставу
найпалкіше опиралися експансії католицизму на українські землі і лише у
XVIII ст. останніми на західноукраїнських землях вимушено прийняли унію
й перейшли під юрисдикцію УГКЦ.

Археологічні дослідження підтвердили існування давньоруського
православного монастиря в Уневі ще в кінці XIII ст. – за князювання Лева
Даниловича – коли на західноукраїнські Фортеці, замки і монастирі як
краезнавчо-туристичні об’єкти землі, рятуючись від монголо-татарського
спустошення, масово втікали-перебиралися ченці з Києво-Печерської лаври
та інших монастирів Подніпров’я й Поділля. На новому місці вони
організували склодувне виробництво, мали свої пасіки та інші угіддя.
Перша писемна згадка про православну Унівську обитель датована 1395 р.
Нею опікувалися галицькі князі, а з середини XIV ст. – православні
литовські князі з роду Гедиміно-вичів.

Невдовзі після того, як татари спалили дерев’яну обитель, за її
відбудову взявся місцевий лицар Олександр Ванько Лаго-довський. Народний
переказ про ці події оповідає таке: Ванько Лагодовський важко занедужав
на хворобу ніг і гадав, що вже не зможе піднятися з ложа. Однак, однієї
ночі йому у сні явилася Пресвята Богородиця й повеліла їхати на схід від
його маєт-ностей і шукати серед пралісів Гологорів цілющого джерела.
Пошуки привели Лагодовського до джерела біля згарища старого руського
монастиря. Після чудодійного зцілення його водою лицар присягнув
Богородиці відродити храм і чернечу обитель. Що й зробив упродовж
1549-1574 pp., присвятивши цьому все своє життя й стративши майже всі
маєтності (до речі, цілюще святе джерело досі б’є прямо під оборонною
стіною Унівської лаври).

Монастир оточений високими оборонними стінами з бійницями та кутовими
вежами. По їх периметру з боку подвір’я розташовані келії. Посеред
укріпленого дворища лаври у масивному готичному стилі (з пізнішими
ренесансними добудовами) зведено оборонний собор Успення Пресвятої
Богородиці (XV-XVI ст.) з бійницями попід дахом та карбованим гербом
роду Шептиць-ких на контрфорсі.

У XV – початку XVI ст. Унівський монастир підлягав галицькому
митрополитові, однак грамотою від 13 листопада 1589 р.
константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир від цієї
залежності й затвердив за ним статус архимандрії, тобто чернеча обитель
перетворилася на самоуправну лавру. Це дало поштовх розвитку шкільництва
та книгодрукування. Унівська лавра стала одним з найбільших в країні
осередків давньоукраїнської культури. Монастир прославив своїм
перебуванням Іван Випіенський – невтомний борець проти примусового
покатоличення й ополячення українського народу. У стінах Унівської лаври
І. Вишенський у 1606 р. написав славнозвісне “Посланіє до стариці
Домініканії” – палкий полемічний трактат проти свавілля монахів
войовничого католицького ордену Домініка-нів, які не стільки проповіддю,
скільки вогнем і мечем викорінювали православну “єресь” з уярмленого
українського народу.

Розквіт монастиря повязаний із шляхетським родом Шеп-тицьких. У другій
половині XVII – першій половині XVIII ст. архимандритами монастиря були
Варлаам (з 1688 р.) та Афана-сій (з 1713 р.) Шептицькі. У 1648-1770 рр.
при лаврі діяла друкарня, відома багатьма раритетними стародруками.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Львівщина відійшла до
складу Австро-Угорської імперії. її уряд у 1787 р. видав указ про
ліквідацію багатьох замків і монастирів Галичини, серед яких була й
Унівська лавра.

Галицький митрополит М. Левицький (1774-1858 pp.) у 1817 р. домігся від
австрійського уряду дозволу на відродження Унівської лаври. Він
перебудував південне крило монастиря на митрополичу резиденцію і прожив
тут 40 років, активно розбудовуючи Галицьку митрополію УГКЦ. За цю
подвижницьку працю у 1856 р. Папа Пій IX звеличив М. Левицького до чину
кардинала. Тлінні останки митрополита покояться у монастирському храмі
Успення Пресвятої Богородиці.фортеці., замки і монастирі як
краєзнавчо-туристичні об’єкти. Ченці повернулися в Унів у 1919 р. після
того, як Андрей ЦІептицький передав Унівську резиденцію галицьких
митрополитів інокам Студитського уставу. Лавра проіснувала до 1946 p., з
якого енкаведисти перетворили її на концтабір для католицького
духовенства, а пізніше – інтернат для психічно хворих. З відродженням
УГКЦ у 1991 р. Святоуспенська Унівська лавра знову передана монахам
Студитського уставу.

У наші дні Святоуспенська Унівська лавра оо. Студитів налічує вісім
монастирів чернечого чину студитів як в Україні, так і поза її межами.
Лавра славиться відпустами, і кожного року, у третю неділю травня, в
Лаврі відбувається проща за участю сановних осіб УГКЦ та десятків тисяч
паломників з усієї України. Щорічно лавру з екскурсійною ціллю відвідує
понад 5 тис. туристів.

До основних об’єктів паломницько-екскурсійного огляду в Унівському
монастирі залічимо: комплекс укріплень монасти-ря-фортеці: оборонний рів
та мури з бійницями і кутовими вежами; монастирські кам’яні келії XIX
ст., що тягнуться вздовж внутрішнього периметра оборонних стін;
Успенську церкву-фортецю XVI ст. з бійницями і могутніми контрфорсами
(височить у внутрішньому дворі твердині, має стилістичні ознаки готики);
будинок митрополита А. Шептицького, збудований у XIX ст.; експозицію
старожитніх розп’ять та надгробків у внутрішній галереї твердині;
експозицію старожитніх ікон та інших реліквій XVI-XIX ст. у лаврському
музеї; тесаний з каменю меморіальний хрест XVI ст. та мурована дзвіниця
лаври; святе джерело, що б’є прямо під стінами обителі.

Оборонний Крехівський Василіянський монастир Се. Мико-лая знаходиться за
12 км від Жовкви біля Крехова. Засновано його було близько 1618 р. на
горі Іоїла. За народними переказами, монастир заснували два монахи
Києво-Печерської лаври – Іоїл та Сильвестр. Вони викули у скелі, що
згодом отримала назву “Скала Іоїла”, печери й оселилися в них. А на
вершині скелі збудували каплицю Покрови Пресвятої Богородиці і поруч
каплицю Апостолів Петра і Павла (рис. 5.29).

З часом, коли кількість ченців зросла, монастир перенесено на теперішнє
місце (до підніжжя гори Побійної). У середньовіччі монастир наглухо
замикали стіни й башти, а перед ними – глибокий оборонний рів з єдиним
перекидним мостом. На початку XVII ст. монастирський ансамбль складався
з чотирьох церков, корпусів келій, оборонних мурів з кутовими баштами та
в’їзною баштою-дзвіницею у стилі бароко.

На території монастиря є мурована церква Св. Миколая (1721 -1737 pp.) та
дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, заново відбудована в 2002
p., а також двоповерхові корпуси келій 1755-1902 pp. та господарські
будівлі. За східною оборонною стіною у кінці XVIII ст. розбитий
монастирський сад. Ззовні по периметру сад оточений кам’яною стіною,
вимурованою в 1795 р.

Діяльність монастиря було відновлено в 1990 р. Тепер це най-відоміший
релігійний центр Львівщини. У наш час у монастирі діє Вища духовна
василіянська семінарія. Від початку заснування до наших днів Крехівський
монастир славиться відпустами в дні святкування літнього Миколая – 20,
21 і 22 травня. Нині, у відпустові дні до монастиря сходяться тисячі
паломників з усієї України й сусідньої Польщі.

Поряд із Крехівським монастирем є ще кілька паломницько-екскурсійних
атракцій: Іоїлівська скеля з печерами, святе джерело та меморіальна
стела XVII

Іоїлівська скеля-стрімчак має лабіринт печер, викутих лаврськими
ченцями-першопоселенцями Іоїлом, Сильвестром та їх послідовниками.
Печери-келії скелі Іоїла є об’єктом масового релігійного паломництва,
подібно до Києво-Печерських, Поча-ївських і Страдецьких чернечих печер.

Святе джерело знаходиться біля підніжжя скельного масиву, над ним
обладнано каплицю Матері Божої.

Постамент з кам’яною триметровою колоною зведений на честь успішної
оборони Крехівського монастиря козацькою залогою на чолі з І. Мазепою
від татарської орди (стела знаходиться на узліссі біля польової дороги
на Нову Скварняву). Пам’ятник нагадує про драматичні події
польсько-турецької війни. У її розпал у вересні 1672 р. турецька армада
з союзними татарською ордою і козацькими полками гетьмана П. Дорошенка
зусебіч взяли в облогу Львів.

Для захисту Крехівського монастиря від розбійного мародерства татар П.
Дорошенко направив невеликий козацький загін на чолі з молодим І.
Мазепою. І. Мазепа організував дієву відсіч татарським нападникам. У
розпалі запеклих штурмів неприступних монастирських стін один з їх
оборонців влучним гарматним пострілом вбив воєначальника татарського
загону, який доводився племінником хану Селім-Гірею. Нажахані поганою
прикметою, татари відступили від християнської святині.

Дізнавшись про смерть племінника, розлючений Селім-Гірей наказав дощенту
сплюндрувати Крехівський монастир. П. Дорошенко, остерігаючись знищення
монастиря та виявлення серед його оборонців козацької залоги – а ця
обставина одразу б розірвала нетривкий союз з ханом – змушений був
негайно передати ченцям лист-ультиматум з вимогою викупу за вбивство
ханського родича. Крехівські ченці зібрали все, що було коштовного у
святині, виплатили викуп в сумі 4500 талерів й отримали ханську розписку
про поквитування. Таким чином, своєчасне втручання П. Дорошенка
врятувало і монастирську святиню, і життя тоді ще маловідомого сотника
І. Мазепи.

Відтак, на місці загибелі зухвалого ханенка та на честь успішної оборони
монастиря було зведено пам’ятник у формі кам’яної триметрової колони.

Лаврський монастир Св. Онуфрія – найдавніший діючий до сьогодні монастир
на території Західної України, довкола якого невдовзі розрослося
поселення, що отримало назву Лаврів (тобто, приналежний лаврі).

Святого старця-відлюдника Онуфрія, який 63 роки провів у пустелі без
спілкування з людьми у пошуках духовного самовдосконалення, свято
шанували на Русі. Образ пречистого старця, якому навіть після смерті
“два леви яму єму копали, виривали і плакали, і ридали, і гірко волали”,
надихав давньоруських монахів на відлюдне духовне подвижництво в печерах
і віддалених від людей печерних скитах.

За даними істориків і археологів, Лаврська обитель і село при ній
виникли в кінці XIII ст. Засновником монастиря прийнято вважати князя
Льва Даниловича (на підставі князівської грамоти від 8 жовтня 1292 р., в
якій монастир згадується у складі його родових володінь). Відтоді
монастир багато раз зазнавав спустошень і пограбувань, але заново
відроджувався й продовжував існувати навіть у періоди найбільших гонінь.

Так, наприклад, запис у протоколі львівського лавничого суду від 27
липня 1589 р. засвідчує заяву членів Ставропігійного братства про* те,
що монастир Св. Онуфрія Степаном Дропа-ном “був фундоваций і
дотований… і відданий під духовну юрисдикцію ігумена Унівського
монастиря, що підлягає київському і галицькому митрополитові, а під
світську – пану старості львівському”.

У період свого найбільшого розквіту в другій половині XVII ст. (коли
монастир прийняв унію й увійшов до ордену оо. Василіян Київської
митрополії) і наступному XVIII ст. Лаврський монастир відігравав роль
одного з головних релігійних центрів регіону на рівні з Крехівським,
Унівським і Почаївським монастирями. При монастирі існувала велика
бібліотека й архів. В архіві, зокрема, були грамоти князя Льва,
польських королів, писані золотом рукописи, безцінні стародруки, грамоти
гетьманів, владик та молдовських господарів. У 1939 р. архів і
бібліотеку Лаврова працівники НКВД вивезли у сусіднє с Стрілки і
спалили.

Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом Михайла
Рожка з’ясувала, що розбудова монастиря тривала до 1909 р. Оборонний мур
монастиря датований археологами XIII-XVIII ст., а сучасний корпус
чернечих келій – 1902-1909 рр. У міжвоєнний період XX ст. в монастирі
діяв Василіянський ліцей. У наш час (з 1994 р.) обитель знову належить
чернечому ордену оо. Василіян.

Лаврівський монастир відроджується як центр масового релігійного
паломництва. Обитель збирає прочан на прощі й святкові відпусти,
приурочені до свят Св. Онуфрія, Благовіщення, Вознесіння, Різдва Іоанна
Хрестителя, Чесного Хреста.

Оглядаючи архітектурний ансамбль Лаврівської обителі, слід, передусім,
виділити монастирський собор.

Церква Св. Онуфрія збудована у XV ст. у стилі бароко. Дзвіниця церкви
Св. Онуфрія теж збудована у XV ст. за давньоруськими архітектурними
канонами. Вівтар церкви сягає доби Галицько-Волинської держави. У ньому
археологи виявили нішу-аркасолію, в якій, очевидно, були захоронені
тлінні останки князя-засновника обителі. Після чернечого постригу старий
Лев Данилович прийняв християнське ім’я Онуфрій. Свої останні роки
князь-чернець прожив у Спаському монастирі, але похований був у своєму
родовому Лаврському монастирі у крипті Онуфрі’івської
церкви-усипальниці. Також у храмі збереглися настінні фрески XV ст.

Під церквою Св. Онуфрія є підземний склеп-некрополь XV- XVIII ст.
Підземелля храму є усипальницею одного з найхороб-ріших князів
Галицько-Волинської Русі – Льва Даниловича, сина Данила Галицького.
Український історик Д. Зубрицький залишив нам опис місця поховання князя
Льва, яке було розкрите після нищівної пожежі Лаврського монастиря у
1767 р. з волі ігумена Полікарпа в присутності настоятелів найближчих
монастирів. У підземній гробниці було відкрито два саркофаги, оббиті
срібними листами з художнім оздобленням. На одному з саркофагів було
вирізано ім’я “Лев”. Д. Зубрицький залишив відомості про те, що срібні
листи були переплавлені і використані для відбудови згорілого монастиря,
а прах Льва Даниловича перезахоронено у ніші вівтаря храму.

У 1860 р. з веління австрійського уряду церкву Св. Онуфрія було
реконструйовано. Під час так званих упорядкувальних робіт з підземного
некрополя храму на монастирський цвинтар було винесено й перепоховано
більшість тлінних останків підземних поховань. Імовірно, у цей же час
було таємно перепоховано священні для ченців обителі останки
українського князя Льва Даниловича, навіть сама пам’ять про якого
надихала на боротьбу за українську культурно-етнічну й політичну
автономію в складі поліетнічної імперії Габсбургів. Місце останнього
перепоховання руського князя досі залишається нез’ясованим (хоча є
непрямі вказівки на те, що останки Льва Даниловича надійно схоронені від
чужинецького плюндрування десь на території обителі або в гірських
околицях Лаврова).

Крім давньоруських саркофагів (до нашого часу не збереглися), у
підземному склепі-некрополі покоїться прах багатьох видатних духовних і
світських осіб України. Серед них, зокрема, покояться православний
митрополит Київський Антоній Винницький (XVII ст.), греко-католицькі
єпископи Перемишльські Інокентій і Юрій Винницькі, православні
молдавські господарі (тобто князі) Костянтин Басараб і Степан
Петричайка. На території Лаврської обителі є ще дві легендарні пам’ятки.
Це, по перше, дуб Льва Даниловича – старезне дерево, що нараховує понад
700 років. За переказами, під цим дубом любив відпочивати князь. Дуб
зберігся у західній частині монастиря. По друге, фундаменти
давньоруської церкви Іоанна Хрестителя на вершині Лаврської
(Іванівської) гори. Навколо знаходиться монастирське кладовище, на якому
перепоховано (після перенесення зі склепу церкви Св. Онуфрія в 1860 р.)
останки багатьох давніх духовних і світських діячів України XIV- XVIII
ст.

Івано-Франківська область відома двома історичними монастирями
оборонного типу: Гошівським та Манявським скитом.

Манявський скит – це найвисокогірніший карпатський середньовічний
монастир-фортеця української держави, що нині перетворився на одну з
екскурсійно-туристичних “візитівок” Івано-Франківщини. Скит “ховається”
в гущавині заповідного ялинника, його територія обведена потужною
кам’яною стіною з оборонними баштами під високими ґонтовими дахами,
спорудженими у давньоруському архітектурному стилі (рис. 5.30).

За переказами, обитель було засновано ще у XIII ст. православними
монахами Іоаникієм та Пахомієм – ченцями-гали-чанами з Києво-Печерської
лаври, які втекли сюди після Ба-тиєвого погрому Києва у 1242 р.

Засновником нового монастиря і його першим ігуменом був Йов (Іван)
Княгиницький з Тисмениці (духовний сподвижник полеміста І.
Вишневського), який виховувався на грецькому Афоні. Мабуть, через це
заснований ним скит стали називати Руським (тобто українським) Афоном.
Йов Княгиницький власноручно розписав першу чернечу церковцю й заклав
школу іконопису.

Перша письмова згадка про монастир датована 1611р. У 1611 – 1612 рр. тут
зводиться церква Воздвижения Чесного Фортеці, замки і монастирі як
краєзнавчо-туристичні об’єкти Хреста, у 1620-1621 pp. монастир обведено
оборонним муром з трьома баштами.

У 1620 р. Манявський скит підпорядкувався безпосередньо
константинопольському патріархові й одержав від нього право ставропігії.

У буремні XVI-XVII ст. у скиті знаходило прихисток населення довколишніх
сіл Підкарпаття під час численних татарських набігів та вторгнень військ
польських, молдовських і турецьких завойовників. У 1676 р. монастир був
сплюндрований турками, але вже у 1681 р. завдяки щедрим субсидіям
українських гетьманів і молдавських господарів Манявський скит було
повністю відбудовано.

У середині XVII ст. скит налічував близько 200 ченців і десятки
підпорядкованих монастирів у Галичині, Буковині й Молдавії. Скит
славився багатьма промислами, найперше – солеварінням і бортництвом.
Манявські послушники майстерно володіли різними ремеслами, мали
високорозвинені різьблярство й іконопис.

Саме тут у кінці XVII – на початку XVIII ст. чернець-худож-ник Йов
Кондзелевич (1667-1740 рр.) створив шедевр українського малярства –
Богородчанський іконостас (цю назву іконостас отримав через те, що після
закриття скиту австрійською владою 8 вересня 1785 р. громада Богородчан
викупила його й перевезла до своєї парафіяльної церкви, в якій він
зберігався до 1813 р.). У розпал Першої світової війни церква згоріла,
але іконостас незадовго до цього встигли вивезти на реставрацію у
Відень. Зараз цей шедевр національного малярства експонується в
Національному музеї у Львові. І саме тут знаходилася велика бібліотека
стародруків, частина якої зараз зберігається у Відні, а частина – у
Львові.

У Манявському скиті знайшли свій останній притулок гетьман України І.
Виговський (1664 р.) та його дружина Ольга. З 1785 р. постановою
австрійської влади монастир було закрито, і він простояв пусткою 200
років.

У наші дні скит продовжує своє існування як чернеча обитель –
Хрестовоздвиженський монастир УПЦ КП.

Від Манявського скиту туристам також варто здіснити пішу прогулянку до
“Блаженного каменя” та до величного Манявського водоспаду, який
оголошено пам’яткою природи.

Гошівський Василіянський монастир Преображення Господ нього XVI-XIX ст.
знаходиться на Ясній горі, що височить на південній окраїні Болехова у
Гошіві.

Перша згадка про монастир датована 1509 p., коли він увійшов до реєстру
Київської митрополії як обитель Студитського уставу. Тодішня обитель
знаходилася на південь від теперішньої, у лісовому урочищі “Чорний
ділок”. У 1570 р. після одного з татарських плюндрувань споруди обителі
відновив лицар польського війська Кучулад з Тухольщини. У 1618 р. татари
вдруге спалили монастир і церкву. У 1629 р. Євстахій Шумлян-ський знову
відбудовує спалені церкву і монастир. Але татари невдовзі вкотре
плюндрують монастир у лісовому урочищі “Чорний ділок” (назву урочища,
власне, й пов’язують із чорним монастирським згарищем, яке десятками
років стояло пусткою між періодами відбудови).

У 1737 р. монастиреві було подаровано стародавню ікону Матері Божої, яку
спеціальною грамотою митрополита Афана-сія Шептицького визнано
чудотворною. Власник села Микола Гошовський, зворушений чудодійною силою
ікони, у 1759 р. подарував отцям василіянам на вічні часи гору, названу
згодом “Ясна гора”, і сюди було перенесено монастир й закладено
дерев’яну церкву, в головному престолі якої помістили цю чудотворну
ікону Божої Матері. Слава про неї ширилася на всю Україну, тож у Гонгів
на прощі почали сходитися тисячі прочан.

У 1835-1836 pp. на вершині Ясної гори було зведено кам’яні споруди
сучасного монастиря, а в 1842 р. завершено будівництво мурованої церкви
Св. Преображення Господнього (зведена на місці колишньої дерев’яної) з
дзвіницею.

Монастир було закрито радянською владою у 1950 р. (ченців репресували) й
відновлено лише після її падіння у 1991 р. У монастирі знаходиться копія
чудодійної ікони Гошівської Богородиці, яку в Римі благословив Папа Іван
Павло II. Для прочан відновлено також молитовну каплицю Божої Матері та
Хресну дорогу на Ясну гору (символічний прообраз Хресної дороги Господа
на гору Голгофу). У наш час монастир на Ясній горі щорічно відвідує
понад 100 тис. паломників.

Ціла низка давньоруських монастирів зосереджена в Подільському
Придністров’ї, найбільшими серед них є обителі в Бакоті та Лядові.

У с Монастирок Борщівського району Тернопільщини розташований
найдавніший з печерних храмових комплексів Поділля, датований ще
дохристиянською добою.

З доісторичних часів у скелях над Нічлавою існував печерний
давньослов’янський культовий центр. Основою його є язичницький храм у
найбільшій печері протяжністю 42 м, яку дослідники так і назвали –
Язичницька. Поруч розташовані менші печери, а головне – велетенська
пласка брила-дольмен (діаметр – 4 м, товщина – 0,65 м), невідомо яким
чином поставлена на ряд менших валунів, яка виконувала роль жертовника,
ймовірно, ще з доби Трипілля. Пізніше, з приходом християн, ченці
вирубали на поганському жертовнику хрест і, за прийнятою в Київській
Русі традицією, на місці слов’янського капища заклали невеликий
православний монастир. Споруди сусіднього з печерою монастиря дійшли до
нас з XVI ст., коли люди заново обживали цей край.

Вакотський Михайлівський печерний монастир закладений ченцями з
Києво-Печерської лаври в XI ст. поряд з літописним містом Бакотою у
120-метровій скельній “стінці” Дністровського каньйону (при вершині
Білої гори). Обитель заклали в місцині, багатій на джерельну воду (поряд
донині б’ють три джерела), мед та рибу.

Народний переказ оповідає, що коли монголо-татарська орда хана Батия в
1241 р. приступила до Бакоти, все місцеве населення й ченці поховалися в
печерах монастиря. Можливо, їм таки вдалося пересидіти ту навалу.

У складі Галицько-Волинського князівства монастир перебував до 1255 p.,
з якого, згідно з Іпатіївським літописом, “при-ехаша татари ко Бакоте і
приложися Милей к ним…”. Після тієї події Пониззя на сто років
переходить у пряме підпорядкування татарських баскаків (за твердженням
частини науковців, під татарами подолянам стало жити набагато
вольготніше, ніж під ярмом податей зажерливих галицьких бояр, бо кожен
“дим” сплачував баскаку помірний фіксований податок у натуральній
формі).

Перша письмова згадка про Бакотський монастир пов’язана з описом подій
приходу на Поділля литовських князів братів Юрія і Федора Коріатовичів у
1362 р. На той час це була шанована в краї обитель.

У 1431 -1434 pp. селяни Бакотської волості повстали проти феодального
закріпачення й покатоличення. Вони прогнали поляків і оголосили себе
вільними людьми. їхні отамани намагалися знову повернути край під
татарський протекторат, однак армія королівської Польщі жорстоко
придушила це повстання й роздала подільські села у маєтність польським
шляхтичам та підшляхтичам. З часу включення Поділля й Брацлавщини до
складу Речі Посполитої розпочинається епоха розбійних татарських
вторгнень, які спустошували цілі повіти і десь у кінці XV-XVI ст.
остаточно сплюндрували Бакотський монастир.

У 1883 -1892 pp. проф. В. Антонович провів археологічне дослідження
монастиря, описав 17 ніш у стінах печер та 19 гробниць у скельній
підлозі. Найбільша печера протяжністю 10 м і висотою близько 2,5 м
служила за церкву. Тут виявлені давньоруські написи. Значна частина
печерних келій унаслідок давнього зсуву обвалилася у Дністер.

Невтомний дослідник подільської старовини проф. В. Антонович у 1883 р.
відкрив світовому загалу ще один печерно-сакральний комплекс, унікальний
тим, що заснували його тиверці ще задовго до утворення Київської Русі.
Язичницький печерний храм IV-VIII ст. знаходиться в розколині скелі над
Вушанкою біля Буші Ямпільського району Вінничини. Усередині храму
зберігся єдиний у своєму роді кам’яний барельєф, що відображає вірування
давніх слов’ян.

Свято-Усікновенський печерний монастир XI-XX ст. у Ля-дові
Могилев-Подільського району Вінницької області – найбільший із печерних
комплексів Поділля.

Серед місцевого населення існує легенда, що засновником і першим
мешканцем печерної обителі був Св. Антоній. Замолоду він відвідав
Константинополь, а на Святому Афоні прийняв чернечий постриг і ім’я
Антоній. У 1013 p., повертаючись з Афонських гір у Київ, Антоній деякий
час проповідував християнство серед тиверців, для чого обрав собі за
житло тріщину у білосіжній вапняковій скелі над Лядовою. З того часу
вирубана Св. Антонієм Печерським келія досі носить його ім’я і є місцем
паломництва (разом із святим Антонієвим джерелом).

Лядовський монастир складається з трьох печерних церков – Усікновіння
глави Св. Іоанна Предтечі, Св. Параскеви-П’ятниці та Св. Антонія
Печерського – й ряду печерних келій, гробниць і ніш господарського
призначення.

Літописні згадки про монастир у Лядові доволі скупі. Відомо, що його
ченці благословляли прихід у 1159 р. на Пониззя народного улюбленця
князя-ізгоя Івана Берладника, який вивільнив народ від важких поборів
галицьких бояр. У 1241 р. під час навали орди хана Батия придністровську
печерну обитель спіткала та ж доля, що й Печерську лавру Києва. За
князювання Коріатовичів у сплюндровану обитель повернулися православні
монахи. Після численних татарських спустошень краю та турецького
панування на Поділлі у спорожнілі печери монахи повернулися аж на
початку XVIII ст. У печерній обителі облаштувалися ченці Василіянського
чину. Російська влада розігнала Василіянський Лядовський монастир у 1745
р. Невдовзі уряд переселяє сюди кілька православних монахів, і
Лядовський монастир вкотре відроджується.

У 1929 р. більшовики підірвали церкви монастирського комплексу, а
найцінніше майно розікрали та попалили. Відновлення обителі розпочалося
з 1998 p., коли сюди переселилася група ченців з Почаївської лаври на
чолі з ієромонахом Антонієм.

Багату спадщину обороних середньовічних монастирів зберегла історична
Волинська земля. Серед кількох десятків древніх обителей краю виділимо
найвідоміші серед паломників та туристів монастирі: Межиріцький,
Зимненський, Корецький, Дерманський, Бердичівський та Почаївський.

Свято-Троїцький Межиріцький монастпир-фортеця XV- XVII ст. у Межирічі на
Рівненщині розташований неподалік (за 4 км) середньовічної столиці
Волинського краю – Острога – резиденції можновладних князів Острозьких.
Закладено його було на мисі, утвореному злиттям річок Вілії і Світеньки,
очевидно, ще в давньоруські часи. Муровану обитель закладено за князів
Федора чи Василя Острозького на початку XV ст.

Монастир складається з п’ятиглавої хрестовокупольної Свя-то-Троїцької
церкви, двох корпусів келій, господарських корпусів і надбрамної
дзвіниці. По периметру його оточують товсті стіни з рядом бійниць та
могутні триповерхові кутові башти з гарматними амбразурами й бійницями
для мушкетів і рушниць. Свято-Троїцька церква також пристосована для
оборони шляхом прибудови потужних контрфорсів та парапетів з бійницями,
її архітектура органічно поєднує традиції давньоруських храмів та
елементи готики й ренесансного декору. Корпуси келій прилягають до
кам’яних оборонних башт.

На початку XVII ст. з переходом останнього представника роду Острозьких,
краківського каштеляна Януса, у католицизм, обитель прибирають до рук
католицькі ченці ордену францисканців. Вони переобладнують церкву на
костел, будують корпуси келій, зміцнюють оборонні башти. Однак, у 1866
р. російський уряд розганяє францисканців, а обитель повертає
православним монахам. У 1946 р. радянська влада закрила монастир, і лише
після її падіння обитель вкотре “ожила”.

Свято-Троїцький Корецький монастир-фортеця XV-XVII ст. розташований на
Рівненщині у Коріці. Первісно це була фортеця з мурованими із каменю
стінами й баштами, у подвір’ї якої стояла дерев’яна церква Святої
Трійці. Монастир відкрито тут у 1620 р. власником міста Карлом
Корецьким.

Монастир складається з тринефної Свято-Троїцької церкви, довкола якої
розміщені двоповерхові корпуси келій з трапезною та триярусна дзвіниця.

Від початку XVII ст. тут порядкували францисканці. З 1830 р. російська
влада розігнала їх, а обитель перепрофілювала на православний жіночий
монастир. У ньому похована меценатка Анна Оленіна Андро, в яку був
пристрасно закоханий російський поет О. С. Пушкін. Після падіння
радянського режиму з 1990-х pp. жіночу обитель відроджено.

Бердичівський монастир фортеця ордену капуцинів – це кращий
середньовічний оборонно-сакральний архітектурний ансамбль Житомирської
області.

Монастир-фортеця височіє на Замковій горі – скелястому мисі над
Гнилоп’яттю – прямо в центрі сучасного Бердичева.

Фортецю на Замковій горі в XIV-XV ст. заснували лицарі Великого
князівства Литовського Тишкевичі. Розквіт Бердичева припав на початок
XVII ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи
київського. Він відбудував замок, знищений навалою кримських татар, під
час якої сам потрапив у полон. Пізніше, на знак подяки Богові за своє
визволення, київський воєвода заснував у замку монастир. Туди були
запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кар-мель у
Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Я.
Тишкевич власноруч вписав у 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

Брати чернечого ордену кармелітів, створеного у XI ст. під час хрестових
походів, були призвичаєні до зброї навіть краще, ніж до справ
молитовних. Вони заходилися розбудовувати фортецю на справжнісінький
замок на зразок замку Великого магістра іоанітів на Мальті. Тож на
початку XVIII ст. монастир являв собою першокласну фортецю із
непробивними для артилерії стінами, кам’яними баштами з бійницями для
перехресного обстілу з гармат і ручної вогнепальної зброї,
валами-бастіонами, оснащеними далекобійними гарматами. За стінами замку
постійно перебував численний міський гарнізон, у підземеллях зберігалися
значні запаси зброї, гарматних ядер, пороху і продовольства. На
озброєнні “чернечої обителі” числився арсенал із шестидесяти гармат.
Досі у товщі Замкової гори під баштами й костелом монастиря збереглася
розгалужена мережа просторих кам’яних сховищ-казематів, катівень й
в’язничних “мішків” та справжній лабіринт заплутаних підземних ходів.

Отцям кармелітам знадобилося всього 8 років (1634-1642 рр.) на те, щоб
вибудувати таку твердиню. З нагоди освячення монастиря у 1642 р.
київський воєвода Я. Тишкевич подарував Кармелітам родинну реліквію –
коштовну ікону Богородиці роботи візантійських майстрів. Невдовзі ікона
Бердичівської Матері Божої прославилася як чудодійна і стала об’єктом
паломництва прочан-католиків з усієї Речі Посполитої. За чудотворною
силою її прирівнювали до образу Ченстуховської Матері Божої (теж, до
речі, роботи візантійських іконописців Східної церкви), яку в XIV ст.
польський князь Опольський вивіз у Ченстухово з давньоруського стольного
граду Белза.

Упродовж буремних XVII-XVIII ст. Бердичівський мона-стир-фортеця
витримав кільканадцять облог. Зокрема, у 1768 р. твердиня зуміла
вистояти під шквалом артилерійських обстрілів і запеклих штурмів
російських військ генерала М. Кречет-нікова, який упродовж трьох тижнів
намагався “викурити” звідти загін барських конфедератів на чолі з
Казиміром Пулав-ським. Від тієї облоги в цегляній кладці головних воріт
досі залишилися окремі чавунні гарматні ядра, що застрягли там під час
обстрілу монастиря.

Автором проекту був комендант Кам’янець-Поділь-ської фортеці, голландець
за походженням і архітектор за покликанням Ян де Вітте. За бажанням
старійшин католицької общини Бердичева та братїї монастиря він зробив
святиню подібною до костелу Св. Юра у Львові. Інтер’єри храму були
оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом
“al fresco”. Розписував храм італійський іконописець Фрідеріче Веніаміно
(пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври).
Після освячення у 1754 р. у храм було перенесено чудодійну ікону
Бердичівської Матері Божої, і він став найбільшим центром католицького
паломництва в Україні.

Після окупації Української Народної Республіки армією більшовицької
Росії монастир було розграбовано, а коштовна ікона назавжди зникла.
Однак, після падіння радянського режиму іконописцями було відтворено
точну копію славнозвісного образу. У 1998 р. її було освячено й
короновано Папою Римським Іоанном Павлом II та передано назад у
“верхній” монастирський костел, де з того часу знову притягує тисячі
паломників Санк-туарій Божої Матері Бердичівської.

Свято-Успенська Почаївська лавра – найбільша православна паломницька
святиня Волині, Галичини, Поділля, Білорусі й Молдови, друга за
значущістю релігійна святиня україн,ської фортеці, замки і монастирі як
краезнавчо-туристичні об’єкти народу. Лавра знаходиться на півночі
Тернопільської області в межах історичного Волинського краю. Разом із
пам’ятками сусіднього (24 км) Кременця, Почаївська лавра входить у
Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник
(рис. 5.31):

Почаївська лавра височіє на високій Почаївській горі, що панує над всією
околицею більш ніж на 75 м. Позолочені куполи дзвіниці і лаврських
храмів в ясну погоду видно з відстані до ЗО км. Гору з трьох боків
оточує містечко Почаїв. ,

В архіві Почаївської лаври збереглася рукописна “Книга позовів і
документів” за 1661 р., в якій стверджується, що кілька монахів
Києво-Печерської лаври оселилися тут ще в 1240 р. після сплюндрування
Києва ханом Батиєм. У народній пам’яті закарбувався переказ про те, як
на Почаївській горі в часи монгольської навали двом ченцям і пастуху
Івану Босому явилася Божа Матір у вогненному стовпі. На скелі, де
ступила Пречиста, відбилася її стопа, з якої заструменіло святе цілюще
джерело. Монастир збудовано на скелі, води поблизу нема, тому поява її
ступні – справжнє диво. Відтоді Почаївська гора з укріпленим монастирем
на вершині в усі часи служила символом опору

українського народу насильницькому окатоличенню “вогнем і мечем”, яке
несли з собою зверхні польські магнати-“місіо-нери”.

Перші документальні відомості про монастир “грецького обряду” в Почаєві
є в грамоті польського короля Сигизмунда І (1527 р.)> Де він
характеризується як дуже шанований у народі, стародавній і славний.

У 1597 р. українська дідичка Анна Гойська дарувала монастиреві маєтності
й свою чудотворну ікону Божої Матері, згодом названу Почаївською. Цей
образ став головною святинею лаври і відтоді глибоко шанується
українським народом. Ікону створено на Афонській горі у XIII-XIV ст. на
замовлення константинопольської патріархії. З нею грецький митрополит
Неофіт у 1559 р. прибув з Візантії в Україну для збору пожертв на
відбудову патріаршого престолу, сплюндрованого турками. У віддяку за
щедрі пожертви Анни Гойської митрополит благословив її цією іконою, і
вона залишилася у маєтку Гойських. У замковій каплиці Гойських образ
перебував понад ЗО років, причому за цей час перед ним відбулося
декілька чудесних зцілень. Анна ж після прозріння перед іконою її
сліпого від народження брата Пилипа Козинського була глибоко вражена цим
дивом і, вважаючи себе негідною одноосібно володіти такою іконою,
передала її сусідньому Почаївському монастиреві. Тоді ж вона зробила і
так званий фундушевий запис, щедро обдарувавши обитель великими
земельними маєтками і щорічними пожертвами.

Невдовзі в монастир прибув той, хто прославив його – преподобний Іов
Почаївський, у миру – Іван Залізо. Десятирічним хлопчаком він вступив до
Угорницького монастиря, рано прийняв чернечий постриг, а в ЗО років, як
і належить за православними канонами, був висвячений на ієромонаха.
Чутки про його чернечі подвиги досягли можновладного володаря
Волинського краю – православного князя Костянтина Костянтиновича
Острозького. Це він був натхненником та фундатором першої повної
друкованої Біблії церковно-слов’янською мовою, яка побачила світ у 1581
р. А через рік після цієї події преподобний Іов на запрошення князя
прибув на Волинь, у Дубно, до Чес-нохресного монастиря, яким і керував
протягом двадцяти років.

Після смерті ясновельможного князя отець Іов, “утікаючи від людської
слави і бажаючи мати славу єдино від тайновидця фортеці, замки і
монастирі як краезнавчо-туристичні об’єкти Бога”, як згодом писали його
сучасники, потайки залишив Дубно і подався на Почаївську гору. Братія
обрала його ігуменом-настоятелем монастиря Отець Іов реформував
Почаївський монастир із пустельно-скитського (коли монахи жили в окремих
печерних келіях і збиралися разом лише в церкві на службі Божій) на
спільно-житійний за уставом Студитського монастиря в Константинополі. Це
означало, що встановлювався чіткий порядок щоденного життя братії із
призначенням кожному ченцеві праці в церкві та в монастирському
господарстві, а також запроваджувалися постійні богослужіння. За
преподобного Іова у 1649 р. коштом місцевої православної шляхти,
переважно родини Домашевських, було збудовано велику муровану Троїцьку
церкву в стилі українського бароко.

Преподобний Іов залишив послідовникам і нащадкам досконалий взірець
сполучення християнського аскетизму із суспільним служінням. З одного
боку, він часто зачинявся у тісній кам’яній печері-келії, де протягом
трьох днів, а то й цілого тижня “мав за їжу лише сльози” і молився за
світ. З другого боку, полум’яні антиуніатські й антипротестантські
проповіді отця Іова, його активна участь у соборах Української
православної церкви викликали повагу до нього навіть у недругів України
та українського православ’я.

Іов Почаївський упокоївся у столітньому віці 28 жовтня 1651 р. і
невдовзі церквою був канонізований (прилучений до лику святих). Його
нетлінні мощі донині покояться біля його тісної печерної келії.

Почаївський монастир витримав чимало облог. Зокрема, за царювання
польського короля Яна Собєського (1674-1696 pp.), У розпал Збаражської
війни з турками влітку 1675 р. татарські полки з трьох боків обложили
Почаївську лавру. З фортифікаційної точки зору тогочасні невисокі
укріплення монастиря давали татарам сподівання на легке здобуття й
пограбування обителі. Зі сходом сонця 23 липня 1675 р. татари ринулися
на приступ монастирських стін. За переказами, у ту ж хвилю ігумен
закликав усю братію, яка зібралася в соборі Успіння Пресвятої
Богородиці, до палкої молитви. І з першими словами акафісту Пресвятій
Богородиці над Почаївською лаврою з’явилася Мати Вожа у супроводі
сяючого війська небесних ангелів з оголеними Мечами в десницях. Татар
охопило сум’яття, вони розгубилися і почали задкувати геть від лаври,
деякі сміливіші вояки стали стріляти в небесне воїнство, але пущені в
небо стріли негайно поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Тоді
серця татар скував жах. У сліпій паніці ординці кинулися втікати, кінні
під час хаотичної втечі топтали, калічили й убивали пішців. Окрилені
появою Пресвятої Богородиці – небесної опікунки святині – захисники
монастиря кинулися навздогін ординцям і захопили багатьох татар у полон.
Чимало полонених татар, які стали свідками небесного дива, згодом
прийняли християнську віру і залишилися в монастирі назавжди.

З 1720 р. розпочався греко-католицький період в історії По-чаївської
лаври. Тих ченців, котрі не побажали прийняти унію, прогнали геть,
натомість в обителі облаштувалися ченці греко-католицького
василіянського чину. Справжнім меценатом монастиря у цей період став
вельможний граф Микола Потоць-кий. Найперше він добився визнання
Почаївської Матері Божої всім католицьким світом – Римський Папа Климент
XIV коронував ікону золотими діадемами. А сам монастир коштом М.
По-тоцького було суттєво розбудовано. Посеред обителі постав головний
храм – величний бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці (висота –
56 м, довжина – 54 м, ширина – 40 м) – який однак абсолютно не вписався
в архітектурні канони Східної церкви й довгі десятиліття сприймався
прочанами суто як чужинецький костел. Адже при його будівництві
німецький архітектор Готфрід Гофман керувався рідними для нього
протестантськими костелами в стилі пізнього центральноєвропейського
бароко (скажімо, лише з 1831 р. після повернення лаври у православ’я в
Успенському соборі нарешті з’явився іконостас, тоді ж інтер’єр собору
розписали згідно з канонами Східної церкви).

У 1831 р. російська влада повернула монастир православним, у 1833 р.
російський синод надав монастиреві статус Лаври. З другої половини XIX
ст. архітектурний ансамбль обителі набуває сучасних рис, старі
укріплення й чернецькі корпуси реконструюються, частково розбираються,
постають нові споруди: 65-метрова лаврська дзвіниця, архієрейський
будинок, надбрам-ний корпус, друкарня. Формування монастирської обителі
завершилося спорудженням Троїцького собору (1906-1912 pp., архітектор О.
Щусів).

Основні об’єкти туристично-паломницького огляду в Почаїв-ській лаврі:

o Скеля з відбитком стопи Пресвятої Богородиці і цілющим джерелом.
Святиня українського народу – об’єкт масового міжнародного паломництва.

o Чудотворна ікона Почаївської Богоматері. Створена в XV ст. болгарським
ченцем-маляром. Має коштовну золоту раму, щедро інкрустовану діамантами
й рубінами. Ікона є святинею українського народу й об’єктом масового
міжнародного паломництва.

Печерна церква преподобного Іова. У викутій Іовом печері, в якій він
тижнями усамітнювався для молитов, нині зберігаються нетлінні мощі
святого. Об’єкт масового релігійного паломництва.

Комплекс середньовічних монастирських укріплень. Зокрема, варто ззовні
оглянути похилі кам’яні стіни з могутніми контрфорсами.

o Монастирський комплекс з корпусами келій, архієрейським будинком (1825
р.) та іншими житловими і господарськими будівлями.

o Успенський собор XVII cm. Дзвіниця Успенського собору триярусна,
заввишки 65 м (за висотою – третя в Україні після дзвіниць
Києво-Печерської лаври та собору Св. Софії), її видно при під’їзді до
Почаєва за 32 км. На верхньому ярусі дзвіниці знаходяться
дзвони-куранти. Вага найбільшого дзвону становить 11,5 т.

o Троїцька церква (1649 р.) і Троїцький собор (1906-1912 pp.).

o Дерев’яна Покровська церква 1643 р. – пам’ятка давньоукраїнського
сакрального зодчества. Знаходиться в центрі Почаєва.

Нині Почаївська лавра є всесвітньо відомим центром паломництва. На прощу
у лавру в дні святкувань Успіння Богородиці (28 серпня) і преподобного
Іова (10 вересня) сходяться християни з усієї України, а також з
Молдови, Румунії, Білорусі й Російської Федерації. При лаврі діє готель
для прочан.

Києво-Печерська лавра – це основна національна святиня українського
народу, що має офіційний статус Національного Києво-Печерського
історико-культурного заповідника (рис. 5.32):

Першим документально відомим печерним самітником київських круч був
Іларіон – пресвітер церковці Святих Апостолів у Берестові (заміській
резиденції київських князів), з 1051 р. – перший українець, висвячений у
сан київського митрополита, автор легендарного “Слова про Закон і
Благодать”. Саме Іларіон ще за бутності своєї пресвітером викопав у
кручі для себе печеру й усамітнювався у ній для молитов й посту.

Цю печеру обрав місцем свого перебування преподобний Ан-тоній
(уродженець Любеча на Чернігівщині) після повернення у Київську Русь з
Афонського монастиря Візантії. Ще юнаком Антоній став послушником одного
з монастирів Києва. Однак, після смерті в 1015 р. КНЯЗЯ Володимира
Великого й початку міжусібної боротьби за київський престол між його
синами Антоній подався з Києва у Грецію. На горі Афон Антоній прийняв
чернечий постриг і одержав благословення для упорядкування й примноження
чернечого життя на руських теренах. Балагурно-життєрадісне чернецтво
тодішніх київських монастирів вразило афонського аскета, тож він
оселився подалі від гамірної столиці. Невдовзі слава про аскетичного
пустельника поширилася і до нього приєдналися ще 12 богобійних
самітників. Вони заклали Дальні печери, обладнали першу печерну
церковцю. Звідси й походить назва монастиря – Печерський. Ігуменом над
ними Антоній призначив Варлаама (сина родовитого київського боярина),
відтак перебрався на протилежний північний схил яру, викопав там для
себе нову печеру й усамітнився в ній. З цієї печери починається історія
заснування Ближніх печер.

З ласки київського князя Ізяслава у володіння монахів перейшло все плато
між яром і Берестовим (так звана Верхня лавра). Тут вони заклали
дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці і перебралися у наземні
келії. А в печерах продовжували перебувати лише окремі відлюдники, в них
у спеціальних камерах-криптах почали ховати усопшу братію (тут, для
прикладу, можна побачити раки з мощами билинного Іллі Му-ромця чи
славетного Нестора Літописця). Невдовзі князь Ізя-слав попросив
преподобного Варлаама очолити новозбудований монастир Св. Димитрія
Солунського (християнське ім’я князя Ізяслава – Димитрій, тож цю обитель
він зрубав на честь свого святого покровителя). А другим ігуменом
Печерським став преподобний Феодосій (уродженець Василькова на
Київщині). Через бідну зовнішність він не був прийнятий у жодному зі
столичних монастирів і прихисток знайшов лише в заміській обителі
печерних самітників, де став учнем і сподвижником преподобного Антонія.

За ігуменства преподобного Феодосія Печерський монастир перетворюється
на центр духовного життя Київської Русі. З його стін вийшло близько ЗО
єпископів, запрошених очолити високі церковні кафедри в удільних
столицях Русі. Печерські ченці стають засновниками й ігуменами десятків
нових монастирів, вони запрошувалися в якості духівників і вчителів
богослов’я в усі князівські родини.

Києво-Печерський монастир вперше згадується під 1051 р. У “Повісті
врем’янних літ”, укладеній преподобним Нестором Літописцем на підставі
компонування давніших писань і усних переказів язичницької доби (в тому
числі Літопису Аскольда). Монастир стає центром давньоукраїнського
літописання (одну лише “Повість…” кількаразово редагували відповідно
до династично-політичних уподобань тогочасних київських володарів та
формування канонів церковно-слов’янської історії). Тоді ж у
монастирських стінах формуються канони давньоруського сакрального
зодчества, малярства, медицини, філософії тощо.

На землях, подарованих лаврі князями, в Берестовому у 1070-ті pp.
починається інтенсивне кам’яне будівництво. На початку XIII ст. воно
завершується створенням величного архітектурного ансамблю. На той період
було зведено Успенський собор (1073-1089 pp.) – головний храм монастиря,
Троїцьку надбрамну церкву, Трапезну і кам’яні мури зі стрільницями
навколо Верхньої лаври. Ченці перебиралися жити в наземні келії, а
печери перетворилися на місце поховань.

В епоху Київської Русі монастир був не тільки релігійним центром,
активним провідником християнської релігії, а й значним осередком
давньоукраїнської культури. У ньому жили й працювали відомі
письменники-літописці, художники, лікарі, зодчі. Серед них –
засновник-укладач “Повісті врем’янних літ” Св. Нестор, літописці Іаков,
Никон, Іоанн, перші автори “Патерика” Симон і Полікарп, лікарі Агапіт,
Даміан тощо.

Найбільшого спустошення монастир зазнав у 1240 р. під час взяття Києва
монголо-татарськими полчищами хана Батия. Вдруге монастир був
сплюндрований у 1482 р. під час нападу на Київ кримсько-татарського хана
Менглі-Гірея.

Проте, лавру кожного разу відбудовували відповідно до нових естетичних
уподобань. Наприкінці XVII ст. почався останній етап кам’яного
будівництва, який завершився у 1760-х pp. створенням унікального
архітектурного ансамблю в стилі бароко. Майже в такому вигляді він і
зберігся до нашого часу.

Ще з XII ст. монастирськими літописцями були описані житія Печерських
Святих XI-XII ст. У XV ст. на основі цих житій склалася “Книга Святих
Отців Печерських”, більше відома як “Патерик Печерський” – цінне джерело
з історії, філософії й духовної культури України давньоруського періоду.

З 1596 р. обитель очолює боротьбу проти насильницького покатоличення
українського народу, розвиває активну просвітницьку діяльність.

У 1632 р. печерського архімандрита преподобного Петра Могилу висвячено у
сан митрополита Київського (зі збереженням лаврського настоятельства).
Його подвижницькою працею в умовах жорсткої експансії католицизму й
уніатства було зміцнено позиції українського православ’я. У Києві
митрополит відкрив

духовну школу, що згодом “виросла” у Києво-Могилянську академію – перший
університет України західноєвропейського взірця. У 1643 р. П. Могила
канонізував похованих у печерах чорноризців. їхні тіла були проголошені
“святими мощами печерських угодників”. З цього часу печери лаври
перетворюються на об’єкт масового релігійного паломництва (загалом, у
печерах знайдено 118 поховань, 49 з них домонгольського періоду). Того ж
року печерська друкарня для всіх православних видає “Правило молебне до
Преподобних Отців наших Печерських і усіх Святих, слава яких у Малій
Русі просяяла, певає-моє, коли і де хто ізволить”.

У 1627 р., зусиллями П. Могили, з монастирської друкарні виходить перший
український тлумачний словник “Лексикон славеноруський”, у 1635 р. –
перше друковане видання “Патерика Печерського”. У подальші роки для
контраргументації католицьким місіонерам (отцям домініканам, кармелітам,
єзуїтам та ін.), які наводнили Україну, тут друкується польською мовою
“Патерикон” та “Опис землі чудес, як у самому Печер-ському монастирі,
так і в обох святих печерах” (“Тературги-ма”) з розповіддю про чини
печерських монахів, чудеса, які творять їхні мощі у Ближніх і Дальних
печерах та першими картами цих підземель. А в 1674 р. з монастирської
друкарні виходить “Синопсис” – перший підручник української історії.

У 1688 р. Печерський монастир першим на теренах колишньої Русі набуває
статусу Лаври. Київська митрополія Української православної церкви,
підпорядкованої константинопольському патріарху, у XVII ст. охоплювала
територію сучасних Правобережної України, Білорусі й Литви (православні
землі Речі Посполитої). У період національного відродження XVI- XVII ст.
у лаврі творили видатні діячі української культури Єлисей Плетенецький,
Памво Беринда, Захарій Копистенський, Іов Борецький, Петро Могила,
Опанас Кальнофойський, Іно-кентій Гізель тощо.

У 1698-1701 pp. на кошти гетьмана І. Мазепи навколо Верхньої Лаври було
збудовано кам’яні фортечні мури, що відповідали всім вимогам тогочасного
рівня військово-інженерного зодчества. Кам’яні стіни з бійницями
замінили благенькі старожитні дерев’яні частоколи і цегляні стіни,
закладені ще в давньоруські часи, що вже не давали надійного захисту під
час Ворожих навал. Загальна довжина оборонних стін сягала 1190 м,
товщина – близько 3 м, висота – до 7 м. По периметру монастирського
подвір’я вздовж усіх стін, на висоті трьох метрів від землі тягнувся
поміст для стрільців у вигляді аркади, а над помостом у стіні – ряд
стрільниць для стрільби з рушниць. Згодом ці масивні мури стали
складовою частиною Печерської (Київської) фортеці (рис. 5.33),
спорудженої в 1701 – 1723 рр. як опорний пункт російського царя Петра І
у масштабній війні зі шведським королем Карлом XII. У ній тривалий час
перебували київська адміністрація й міський гарнізон.

На кутах фортечних стін монастиря збереглося чотири башти: Св. Іоанна
Кущника, Св. Онуфрія, Часова та Малярна. Над одними з шести воріт
монастиря-фортеці – Економічними (виходять на Соборну площу) – гетьманом
І. Мазепою у 1696- 1698 pp. було збудовано п’ятиглаву Всіхсвятську
церкву – перлину української архітектури стилю козацького бароко XVII
ст. У заглибині північної стіни церкви викарбувано геральдичний щит її
фундатора І. Мазепи.

З 1926 р. архітектурний комплекс лаври став державним
історико-культурним заповідником, а монастир у 1928 р. закрито. З 1930
р. тут розміщені найбільші музеї Києва та України. З 1942 р. до 1961 р.
зусиллями архієпископа Давида Абашидзе діяльність монастиря було
відновлено (Д. Абашидзе відомий також тим, що під час його інспекційної
перевірки Тифліської духовної семінарії з лав її спудеїв було виключено
Й. Джуга-швілі – майбутнього радянського вождя Сталіна).

Комуністичні репресії і гоніння лаврського духовенства тривали аж до
падіння радянського режиму. Тож лише з 1988 р. територія Дальніх, а з
1990 р. і Ближніх печер знову перейшла до діючого чоловічого монастиря
Української Православної Церкви Московського патріархату, тут відкрито
духовні семінарію й академію. Щодня о 6.00 та 9.00 у лаврі служиться
ранкова літургія, а з 17.00 – вечірня служба. Відправляються літургії й
акафісти і в підземних храмах лаври.

Територія заповідника площею 26 га міститься в південно-східній частині
Києва. Вона має горбисту поверхню з двома плато і кількома терасами. На
верхньому плато розташовані пам’ятки давньоруської культури, а також
унікальні споруди XVII- XVIII ст. Це так звана Верхня лавра. її
територію оточують фортечні мури з чотирма кутовими баштами і трьома
брамами. На території Нижньої лаври знаходяться будівлі українського
зодчества XVII-XVIII ст. Загалом, на території лаври налічується 102
кам’яні споруди, визнані пам’ятками архітектури. Серед них, зокрема,
такі: Печери Дальні та Ближні, Успенський собор, Аннозачатіївська
церква, Всіхсвятська церква, церква Різдва Пресвятої Богородиці,
Трапезна церква, Троїцька над-брамна церква, Хрестовоздвиженська церква,
Церква Спаса на Берестові, Микільський монастир, Головна дзвіниця,
дзвіниця на Дальніх печерах, келії ченців, Митрополичі покої (музей
декоративного мистецтва), Ковніровський корпус (золота скарбниця),
друкарня (музей книги), башта Св. Іоанна Кущника з амбразурами для
гармат (XVII ст.), фортечні мури XVII ст., стіна Дебаскета.

Основу сучасного монастиря утворюють лабіринти Ближніх і Дальніх печер
(загальна довжина сягає близько 900 м, глибина – від 5 до 20 м). На
початку XI ст. печери використовувалися ченцями як житло, тут вирубано
келії і підземні церкви для молитв. У XIX ст. у зв’язку з масовим
відвідуванням печер

прочанами з усього світу лаврські підземелля було упорядковано: підлоги
вимощені чавунними плитами, стіни укріплені цегельною кладкою,
поштукатурені, в окремих місцях розписані.

Дальні (Феодосієві) печери вважаються найдавнішими, закладеними на
початку X ст. братчиками-першооселенцями. Вони набагато глибші та довші
(383 м), ніж Ближні, і розташовані частково під монастирським садком,
частково – під самим монастирем. Найдовше відгалуження – Варязькі печери
– тягнуться далеко у південно-східний бік від монастиря. Дальні печери
мають два входи – східний (з боку Дніпра) та західний (з боку
Аннозачатіївської церкви). У Дальніх печерах розміщені три підземні
церкви: Різдва Пресвятої Богородиці, Фео-досіївська та Благовіщення
Пресвятої Богородиці. Найбільша з них – Феодосіївська, у ній знаходиться
найдавніший чотириярусний іконостас, прикрашений рослинним орнаментом.
Також тут в окремій ніші є мироточиві глави – одне з див Печер-ської
лаври. Одна з глав, за переказом, належить учневі Апостола Петра – Св.
Климентові Римському.

До відкритих для паломників лабіринтів Дальніх печер прилягають так
звані Варязькі підземелля довжиною 172 м. Тут ще з часів Аскольда і
Діра, ймовірно, була стоянка розбишацьких варязьких дружин, що плавали
Дніпром “із варяг у греки” (назва приліпилася до печер після того, як у
кінці XI ст. ченці знайшли тут схований варягами скарб золотого і
срібного посуду та коштовностей). Окремі дослідники припускають, що тут
до хрещення Русі існував язичницький центр київських полян, а згодом –
варязька поганська божниця.

Історія Ближніх (Антонієвих) печер починається з печери, викопаної
преподобним Антонієм собі на усамітнення після того, як він упорядкував
чернече життя на київських кручах й призначив братії першого ігумена.
Довжина Ближніх печер становить 293 м. В їхніх стінах викуто келії, ніші
для поховань та аркасолії, заглиблені у стіни на 0,5 м, близько 2 м
довжиною та 1 м висотою. Діє три підземні церкви – Введенська,
Варла-амівська та церква Св. Антонія Печерського – збереглася келія отця
Антонія, в якій він упокоївся в 1073 р.

Крім Ближніх, Дальніх і Варязьких печер під усією лаврою існує безліч
інших підземель господарського (льохи, підвали), оборонного (потайні
ходи під фортечними стінами) і протизсувного значення (водовідвідні
штольні).

Головне місце в архітектурному ансамблі Києво-Печерського монастиря
займає Успенський собор 1073-1078 рр. За легендою, місце для майбутнього
собору вказав ігумену Феодосію сам Господь, позначивши його вогнем та
росою. Наріжний камінь храму власноручно заклали у 1973 р. Великий
київський князь Святослав та його варязький воєвода Шимон на віддяку за
врятування свого життя у погромі руського воїнства в битві з половцями
на Альті у 1068 р.

Божим знаменням-осторогою для Київської Русі, затопленої кров’ю
братовбивчої князівської міжусібної боротьби, став сильний землетрус
1230 p., який зруйнував наріжну південну стіну головного собору
золотоверхої руської столиці. Однак, ні це знамення, ні кривавий погром
руських військ у битві на Калці не консолідували князів Київської Русі
(рівно за десять років після першої руїни Успенського собору у 1240 р.
внаслідок монго-ло-татарської навали на руїну перетворилася вся Київська
Русь).

Успенський собор служив усипальницею київських князів, литовської та
української шляхти, багатьох церковно-політичних діячів України. Тут
поховані сестра Володимира Мономаха Євпраксія Всеволодівна, митрополит
Петро Могила тощо. Під час татарських навал XIII-XIV ст. і пожеж
(зокрема 1718 р.) собор неодноразово плюндрувався, та його знову
відбудовували в оновлених архітектурних формах. З 1929 р. у соборі діяв
музей. Успенський собор було підірвано енкаведистами у 1941 р. під час
здачі Києва фашистській армії. Відповідно до Указу Президента України
Леоніда Кучми у 1997-2000 pp. Успенський собор наново відбудовано й
освячено.

Троїцька надбрамна церква – ще один збережений давньоруський храм лаври,
збудований над головною лаврською брамою у 1106-1108 pp. Засновником
храму є син чернігівського князя Святослав Давидович (сучасні інтер’єри
храму були розписані та декоровані у стилі українського бароко
київськими майстрами XVIII ст.).

Поряд з Успенським собором у центрі Соборної площі височить Велика
лаврська дзвіниця, зведена у 1731 – 1744 рр. за проектом архітектора І.
Г. Шеделя на місці колишньої дерев’яної, яка згоріла під час пожежі 1718
р. Висота її сягає 96,52 м (на той час вона була найвищою спорудою
Східної Європи). Поєднала в собі стилі бароко й класицизму. На
четвертому ярусі 12 Туристичне краєзнавство дзвіниці з 1744 р.
встановлені куранти, у 1903 р. їх замінено новими, зробленими за зразком
курантів московського кремля, які досі видзвонюють щокожну чверть
години. Дзвіницю увінчано рядом дзвонів, у тому числі трьома найважчими
вагою 343, 201 і 199 пудів (відлиті, відповідно, у 1825 p., 1719 p. і
1810 р.) та 8 малими.

Печерська лавра має кілька входів. У Верхню лавру ведуть Святі ворота й
Економічні ворота; у Нижню – Західні і Східні. А між собою Верхня і
Нижня частини монастиря з’єднані Печерними вратами. На лаврських стінах
пообіч Святих воріт зображені два сонми Святих, які складають Собор
Печерських Святих.

Поза межами лаврських стін є ще одна древня святиня – кам’яний храм
Преображення Господнього, більше відомий як Спас на Берестові. Саме тут
була заміська князівська резиденція (у 1015 р. у ній почив Св. Равноап.
князь Володимир Великий). Церква Святих Апостолів (у якій служив
Іларіон) не збереглася, та в 1113-1125 рр. на її місці звели Спаський
храм (тоді він був у два рази вищий і довший за нинішній). При ньому
існував окремий чоловічий монастир. У 1158 р. тут був похований
засновник Москви і палій Києва князь Юрій Довгорукий. У 1240 р. церкву
зруйнували монголи. Але в 1640-1642 р. П. Могила відбудував храм. У його
інтер’єрі збереглися фрагменти фресок XII ст., а серед пізніх розписів є
ктиторський портрет митрополита П. Могили.

З огляду на виняткову історико-культурну цінність архітектурного
ансамблю лаври, 14-та сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО зі збереження
всесвітніх культурних та природних надбань (Канада, м. Банф) 7-12 грудня
1990 р. визнала Києво-Печерську лавру пам’яткою світового значення.

До складу заповідника ввійшли музеї Книги і друкарства України,
Українського народного декоративно-прикладного мистецтва України,
Театрального, музичного та кіномистецтва України, Історичних
коштовностей та Державна історична бібліотека.

Ровесниками Києво-Печерської лаври є оборонно-сакральні ансамблі
древнього Чернігова. Вони утворюють Національний архітектурно історичний
заповідник “Чернігів стародавній”.

Основна частина пам’яток архітектури заповідника “Чернігів стародавній”
знаходиться у старій частині міста, яка розташова-

на на березі Десни і називається “Вал”. Це князівський дитинець
стародавнього Чернігова, розбудований на справжній замок князем
Мстиславом; у XVII-XVIII ст. Вал був козацькою фортецею. З того часу
вздовж Валу на чатах завмерли козацькі гармати.

Розквіт Чернігова пов’язаний з князюванням славетного Мстислава
Володимировича, який успадкував риси свого легендарного діда Святослава.
За Мстислава Чернігів став столицею всього давньоруського Лівобережжя
від Оки на півночі до чорноморської Тмутаракані на півдні. Тоді ж у
Чернігові постали величні давньоруські храми. Мстислав та його дружина
Ана-стасія залишили після себе Спасо-Преображенський собор – це
найдавніший християнський храм Київської Русі, що зберігся до нашого
часу (заснований у 1030 р.). П’ятиглавий храм зведено грецькими зодчими
у візантійському стилі. У ньому поховано Мстислава Володимировича і
княгиню Анастасію, князів Святослава Ярославовича, Ізяслава і, ймовірно,
Ігоря Святославовича – головного героя епічного “Слова о полку
Ігоревім”. Родовою церквою-усипальницею чернігівських князів
Свято-славовичів є одноглавий Борисоглібський собор, побудований у 1123
р. князем Давидом Святославовичем.

Духовно-історичним осередком міста є Болдині гори, що піднімаються над
заплавою Десни на висоту до 35 м і охоплюють її широкою дугою. Болдині
гори ще в язичницькі часи використовувалися в сакральному значенні. Тут
до наших днів зберігся один з найбільших давньоруських некрополів, який
нараховує понад 200 поховальних насипів. Перші з’явилися ще в IX ст.
Найбільші – Гульбище і Безіменний – легендарні. З курганом Гульбище
пов’язана легенда про богатиря, який став прообразом билинного Іллі
Муромця. Підставою для цього стали результати розкопок цього кургану. У
ньому археологи виявили найбільший з відомих нині давньоруських мечів, а
також інші обладунки надзвичайно великих розмірів. З Болди-них гір
відкривається краєвид заплави Десни і Святого гаю з озером, в якому
наприкинці X ст. охрестили чернігівців.

На початку XI ст. Чернігів стає значним релігійним центром Київської
Русі. У 1069 р. сюди прибув засновник Києво-Печерської лаври чернець
Антоній і створив на південній околиці міста підземний монастир. Ця
обитель спочатку іменувалась Болдинським монастирем, тепер – Іллінським
монастирем.

У печерах, названих ім’ям Антонія, кожен монах жив усамітнено у своїй
печерці. На загальну молитву вони сходилися у підземну церкву Похвали
Богородиці. Через деякий час біля печер спорудили невелику Іллінську
церкву. Загальна довжина досліджених археологами Антонієвих печер
складає 350 м. Підземний комплекс включає в себе декілька галерей,
каплицю і три церкви. Ці храми слід відзначити окремо. Адже печерна
церква Св. Феодосія XII-XVIII ст. – це найбільша підземна церква
України. А так звана Печера Духів – це одна з перших підземних церков
України, що збереглася у цілковито незміне-ному стані до наших днів.

У 1239 р. Чернігів захопили і зруйнували монголо-татари. Богородицький
монастир занепав, хоча за даними археологів життя продовжувало жевріти в
печерах. Роком другого народження монастиря та Іллінської церкви став
1649 р. Вони були відновлені гетьманом Лівобережної України Степаном
Подобай-лом. Він загинув у боях з поляками і був похований біля
Іллінської церкви. Пам’ятний знак гетьману встановлено перед дзвіницею
церкви.

Архієпископ Лазар Баранович у кінці XVII ст. приступає до спорудження на
захід від Іллінської церкви величного архітектурного ансамблю. Так
постали Введенська церква (1679 p.), Троїцький собор (1695 p.), з того
часу монастир став називатися ТроїцькоТллінським. Троїцький собор,
збудований за проектом Іоанна Баптиста в 1679-1695 рр., завершується
п’ятьма банями і з заходу двома квадратними у плані кутовими вежами. Під
підлогою собору є великий семикамерний склеп, відкритий для огляду.
Згодом, у 1775 p., зводиться барокова п’яти-ярусна Троїцька дзвіниця
висотою 58 м, з якої відкривається панорама Чернігова.

Єлецький Успенський монастир Чернігова розташовано на підвищеному
правому березі Десни між давнім Чернігівським дитинцем (територія Валу)
і Троїцько-Іллінським монастирем. Літописні джерела зберегли легенду, що
монастир засновано в середині XI ст. князем Святославом Ярославовичем у
зв’язку з появою на одній з тутешніх ялин ікони Божої Матері. У середині
XII ст. на місці, де з’явилася свята ікона, спорудили мурований храм на
честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого часу
архітектурна споруда. Собор увінчаний єдиною масивною главою,
триапсидний 25-метрової висоти, його було видно навіть з навколишніх
сіл. Він зберігся до наших днів.

У 1239 р. монголо-татари сплюндрували місто. До кінця XV ст. Чернігів
перебував у занепаді. З 1623 р. напівзруйнований Єлецький монастир
відбудовують греко-католики. Найвідомі-ший тогочасний ігумен Кирило
Ставровецький у 1646 р. випустив першу в Чернігові друковану книгу
“Перло многоценное”. У 1649 р. Чернігів укотре переходить від Польщі до
Росії. Монастир знову стає православним. Серед тогочасних ігуменів
монастиря слід назвати такі видатні постаті української історії, як:
Лазар Баранович, Іоанн Максимович, Данило Туптало (відомий як Св. Дмитро
Ростовський). У кінці 1921 р. монастир було закрито, і тільки з 1991 р.
релігійне життя на Єлецькій горі відроджується, тут організовано жіночий
монастир.

До складу сучасного ансамблю Єлецького Успенського монастиря входить
Успенський собор XII ст., надбрамна дзвіниця XVII ст., трапезна
Петропавлівської церкви і келії того ж періоду. Некрополь обителі на
Єлецькій горі має багато славних поховань, у тому числі великого князя
Трубчеського Всеволода Святославовича, полковника Якова Лизогуба й ін.

Поряд з Єлецьким монастирем височіє величний земляний насип. Це
легендарний курган Чорна могила, насипаний, як вважають археологи, в
960-х pp. над похованням останнього чернігівського дохристиянського
князя. Поховання було проведено за обрядом трупоспалення. У врочистому
поховальному вогнищі спалили самого князя, його юного зброєносця і вірну
жінку-княгиню.

Є в Чернігівській області ще одна легендарна оборонна чернеча обитель
козацької доби – Густинсъкий монастир. Свого часу Т. Шевченко порівнював
його з відомим “Сент-Клерським абатством” Франції. Фундатором збережених
донині мурованих монастирських стін і храмів був гетьман Іван
Самойлович. Ченцями у ньому були переважно скалічені чи втомлені від
ратних трудів козаки. У Густинському монастирі творився один з
найвідоміших українських літописів, який так і називається –
Густинський. Монастир був закритий радянською владою і довго стояв
занедбаним. Тепер тут відроджено жіночий монастир і реставровано основні
споруди.

Святогірська Успенська лавра – це єдиний старожитній печерний монастир
на сході країни у Святогорську Донецької області. Клопотаннями В.
Януковича у 2004 р. московським патріархом Алексієм монастирю даровано
статус лаври.

Монастир закладено у XVI – на початку XVII ст. на високому правому
березі Сіверського Дінця в місцевості, яка здавна носила назву “Святі
гори”. Історичні документи XVI ст. часто згадують Святі гори як один з
прикордонних дозорів на межі з Диким Полем. Перша писемна згадка про
Святогірську обитель датована 1624 р. У вапняковій товщі високого
білосніжного скельного відслонення-урвища монахи вирубали для себе
печери та печерну церкву. У XVII ст. тут з’явилися перші наземні
споруди, а територію монастиря було обведено високою фортечною стіною.

Святогірський монастир-фортеця зазнавав неодоразових татарських облог і
плюндрувань. Зокрема, татари повністю спалили його в 1679 p., однак
повсякчас обитель відбудовували. Пусткою монастир стояв з 1783 р. по
1844 р. та з 1919 р. по 1992 р. Його сучасний архітектурний ансамбль
утворюють Успенський собор (1859-1860 pp.), церква Св. Миколая (XVII
ст.), Покров-ська церква з трапезною і дзвіницею (1847-1851 pp.), келії
(1887 р.), підземний хід (XVII ст.), паломницький павільйон (XIX ст.),
оборонні башти і мури (відбудовані в XIX ст.) та інші споруди
господарського призначення.

Рекомендована література

1. Вуйцик В. С. Львівський державний історико-архітектур-ний заповідник.
– Л.: Каменяр, 1991.

2. Высоцкий И. Золотые ворота в Киеве. – К., 1982.

3. Горбик В. О., Денисенко Г. Г. Проблеми дослідження і збереження
пам’яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал.
– 2003. – № 3. – С. 143-151.

4. Грушевский М. Южнорусские господарские замки в половине XVI в. //
Университетские известия. – 1890. – Февраль. – С. 1-33.

5. Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8.06.2000 р.

6. Замки Львівщини // Галицька брама. – 2003. – № 10-12. – С 106-108.

7. Игнаткин Й.А. Охрана памятников истории и культуры: Справ, пособ. –
К.: Вища школа, 1990.

8. Іванов О. Замки і палаци Західної України: історія – культура –
туризм (Історико-архітектурні пам’ятки замкового мистецтва). – К.: Наш
світ; Укргеодезкартографія, 2004.

9. Історико-краєзнавча діяльність Українського товариства охорони
пам’яток історії та культури / Історичне краєзнавство в Українській РСР.
– К., 1989.

10. Історія Львова в документах і матеріалах. – К.: Наукова думка, 1986.

11. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Л.: Каменяр, 1991.

12. Лесик О. В. Замки та монастирі України. – Л.: Світ, 1993.

13. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні. –
Л.: Центр Європи, 1997.

14. Мацюк О. Оборонне зодчество України // Пам’ятки України. – 1990. – №
2.

15. Мацюк О. Фортеці і замки України // Пам’ятки України. – 1991. – №2.

16. Мацюк О., Штойко П. Картосхема оборонительных сооружений Западного
Подолья / Тезисы докладов VI Подольской историко-краеведческой
конференции. – Каменец-Подольский, 1985. – С. 84-85.

17. Наниев П. И. Белгород-Днестровская крепость: фотоочерк. – Одесса:
Маяк, 1975. – 17 с.

18. Національна система туристсько-екскурсійних маршрутів “Намисто
Славутича”. – К., 1998. – 401 с.

19. Олеський замок: Путівник. – Л.: Каменяр, 1981.

20. Пам’ятки архітектури і містобудування України: Довід. Держреєстру
національного культурного надбання / В. В. Вечер-ський, О. М. Годованюк,
Є. В. Тиманович та ін.; за ред. А. П. Мардера, В. В. Вечерського. – К.:
Техніка, 2000. – 664 с

21. Пам’ятки архітектури Тернопільської області: Фотопутівник. –
Тернопіль, 1995.

22. Памятники градостроительства и архитектуры УССР: В 4 т. – К.,
1983-1986.

23. Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. –
К., 1987.

24. Пламенецька О., Вечерський В. Фортеці й замки в Україні // Пам’ятки
України. – 1996. – № 2. – С 13-25.

25. Пламенецька О. Комплекс у Кам’янці-Подільському // Пам’ятки України.
– 1998. – № 3-4. – С 88-95.

26. Пламенецька О. Фортеці й замки України // Пам’ятки України. – 1986.
– № 3-4. – С 34-41.

27. Ричков П. Західноукраїнські міста-фортеці XVI-XVIII століть //
Пам’ятки України. – 1990. – № 2. – С 20-22.

28. Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі / Київська Русь:
культура, традиції. – К., 1982. – С. 14-19.

29. Рожко М.Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця. – К.: Наукова
думка, 1996.

30. Рутинсъкий М.Й. Географія туризму України: Навч.-метод. посіб. –
2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. –
160 с

31. Симин О. Фортеці Києва VI-XIX століть. – К.: МП “Леся”, 2003. – 144
с.

32. Сицинский Ю. Оборонительные замки Западного Подолья. – К., 1928.

33. Тимощук Б. Твердиня на Пруті. – Ужгород, 1978.

34. Тронъко П. Т. Охорона пам’яток історії і культури – справа
всенародна // Український історичний журнал. – 1980. – №9. – С 118-124.

35. Троян М. В. Мукачевский замок: Историко-краеведчес-кий очерк. – 2-е
изд., перераб. и доп. – Ужгород: Карпаты, 1982. – 56 с.

36. Фадеева Т.М. Тайны горного Крыма. – Симферополь: Бизнес-Информ,
2002. – 256 с.

37. Федак П. Пам’ятки Замкової гори. – Ужгород, 1999.

38. Фортификация Украины / Материалы Международной конференции с проблем
охраны фортификационных сооружений в Украине. – Каменец-Подольский,
1993.

39. Шкрабюк П. Крехів: дороги земні і небесні. – Л.: Місіонер, 2002. –
413 с.

40. HYPERLINK “http://mycastles.narod.ru” \t “_blank”
http://mycastles.narod.ru / Ірина Пустиннікова. Замки і монастирі
України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020