Реферат на тему:
Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації
агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні
Аналізуючи просторову базу розвитку сільського зеленого туризму, варто
звернути увагу на забезпеченість сільської місцевості соціальною
інфраструктурою. її утворює система підприємств, організацій, установ,
закладів, а також окремих об’єктів, служб і видів діяльності
різноманітних галузей економіки, що забезпечують особисті життєві
потреби населення. З позицій сільського туризму найбільший інтерес
становлять житловий фонд та ступінь розвитку комунікаційної
інфраструктури.
В Інституті економіки Національної академії наук типологізовано всі
сільські населені пункти України за рівнем забезпеченості їх
підприємствами та закладами повсякденного й періодичного обслуговування
населення. Виділено 7 типів, які об’єднано у три групи.
Перша група об’єднує поселення з низьким рівнем розвитку соціальної
сфери, тобто такі, де зовсім немає закладів обслуговування, або є
об’єкти не більше трьох її галузей. Це, як правило, магазин, клуб і
фельдшерсько-акушерський пункт або школа. До цієї групи відноситься
майже половина (48%) всіх українських сіл.
До другої групи ввійшли села, які мають об’єкти всіх галузей
повсякденного обслуговування (торгівля, охорона здоров’я, освіта й
культура) і хоча б однієї галузі періодичного обслуговування (служба
побуту, громадське харчування, зв’язок). Це села з середнім рівнем
розвитку соціальної сфери. До них належить чверть сільських населених
пунктів України.
Третя група сіл має представників усіх галузей повсякденного і
періодичного обслуговування, частина з них (близько 10 % загальної
кількості всіх сіл) має по декілька об’єктів однієї галузі —
спеціалізовані магазини, різні заклади культури (наприклад, окрім
обов’язкового будинку культури, є ще музей чи картинна галерея) тощо. Це
сільські поселення з достатнім, як для України, рівнем розвитку
соціальної сфери.
Подібне співвідношення і в Карпатському регіоні. Щоправда, тут частка
сіл першої групи помітно вища — 57 % . Однак, з іншого боку, доводиться
констатувати, що саме в селах цієї групи найкраще збережена
етнокультурна самобутність, яка виступає для туристів основним фактором
зацікавлення.
Загалом, оцінюючи просторову базу розвитку сільського туризму у
Карпатському регіоні за соціально-економічними критеріями, можна зробити
висновок, що вона є більш-менш достатньою для такого виду діяльності,
тобто цей елемент туризму за інших сприятливих обставин не лімітуватиме
його розвиток.
Вагомою основою внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного
сервісу в Карпатському регіоні є етнографічні особливості його корінного
населення.
Субетнографічні утворення Українських Карпат (бойки, лемки, гуцули)
склалися на периферії українського етнічного субстрату внаслідок процесу
історичного розвитку окремих давньоукраїнських племен в умовах певної
штучної відірваності від основного етнічного ядра й тривалого
перебування у сфері впливу культури сусідніх держав. Ці етнографічні
групи набули своєрідних рис у традиційно-побутовій культурі. їм
притаманні два рівні етнічної самосвідомості: рівень етнографічної групи
(усвідомлення своєї окреміпіності) та загальноукраїнський рівень
(усвідомлення своєї причетності до українства в цілому).
Етнографічні групи в ареалах автохтонного середовища їх проживання
визначають межі “своєї” території — етногеографічні райони. У
Карпатському туристичному регіоні до них відносимо: Лемківщину,
Бойківщину, Гуцульщину, Буковину, Покуття (в горах), Підкарпатську Русь,
Розточчя, Опілля і Мале Полісся (на рівнині). Найбагатшу й
найколоритнішу спадщину матеріальної та духовної культури в регіоні
зберегли мешканці Гуцульщини, Бойківщини, Буковини, Покуття й
Підкарпатської Русі (Закарпаття).
Гуцули — це автохтонна гірська субетнічна група українського народу
Карпат. На півдні Гуцульщина межує з Румунією (охоплюючи північні райони
румунської Мармарощини), на північному сході — з Прикарпаттям, на
північному заході — з Бойківщиною. Згідно з сучасним
адміністративно-територіальним поділом України до неї відносяться
Верховинський та південні частини Наддвірнянського і Косівського районів
Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького
районів Чернівецької області, Рахівський район Закарпатської області.
Походження гуцулів остаточно не з’ясовано. Очевидно, становлення
субетносу відбувалося в умовах тривалої коеволюції залишків фракійського
племені Карпів та оселення білих хорватів з переважанням їхнього
асиміляційного впливу.
Гуцули — це єдина етнічна група українського народу, для якої відгонне
скотарство (зокрема вівчарство) є провідною галуззю господарства. Цей
господарський профіль зумовлює своєрідність усього укладу життя та
культури гуцулів.
Лише у гуцулів традиційне житло досі зберегло свою давньоруську форму
двору із замкнутою по периметру системою будівель, яка має назву
“ґражда” (nop. давньоруське “град”). Це своєрідна фортеця патріархальної
пастушої родини, відособлено розміщена щодо гражд сусідів, дисперсно
розкиданих на ближніх і віддалених схилах гір.
Оригінальні хрещаті церкви верховинців також зберегли стильові ознаки,
характерні для давньоруських храмів домонгольського періоду.
Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором гуцулів виступає
вовняний одяг, декорований червоним і оздоблений металевими прикрасами.
У ритуальному (весільному) одязі гуцулів збереглося багато елементів
давньоруського костюму (наприклад, верхній одяг нареченої — гугля —
нагадує давньоруське корзно, а дівоча налобна прикраса — чільце — схожа
на давньоруські рясна).
У гуцулів зберігаються патріархальні традиції гірського скотарства:
вівчарство вважається суто чоловічою справою, пастухи, які весь теплий
сезон кочують полонинами зі своїми отарами, зберегли древні обряди,
пов’язані з культом вогню і воїна-мисливця.
Відповідно до основних занять скотарів у їх середовищі склалася
самобутня кухня, зорієнтована в основному на споживання молочних і
м’ясних страв (гуслянка, бринза, бараняче м’ясо), виник мальовничий,
суто етнослов’янський, одяг, що зберіг старожитні компоненти (гачі,
череси, крисані, кептарі).
Прадавня, ще язичницька, основа збережена гуцулами і в духовній
культурі. Зелені туристи мають можливість стати учасниками гуцульських
обрядів та ритуалів з поганськими (язичницькими) елементами. Наприклад,
розпалювання священної ватри й ритуальні танки воїнів-пастухів з
топірцями довкола неї, звичай паління різдвяних ватр з ритуалами
солярного циклу, урочисте відсікання коси нареченої у весільній
обрядовості, прощання (проща) з небіжчиком з усіма ритуалами
давньослов’янської тризни і поминань у поховальній обрядовості і багато
іншого.
Дисперсність сучасних гуцульських сіл або й зовсім відособлена система
розселення родин у межах величного ландшафту карпатського середньо- й
високогір’я, патріархальність побуту, пастуше ґаздування й самобутня
кухня верховинців — найколоритніші принади сільського зеленого туризму
цього краю. Кожна гуцульська хата сприймається як своєрідний музей
народного мистецтва: всі речі вжитку (посуд, меблі, килими, одяг)
оздоблюються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім
розписом тощо.
Агрорекреаційний сервіс у селах Гуцульщини вирізняється яскравим
етнічним колоритом, неперевершеним багатством обрядово-ритуальної
анімаційності відпочинку й виразним екологічним спрямуванням програм
дозвілля.
У гуцульських селах зелений турист зможе придбати традиційні сувеніри
цього краю: ліжники і одяг з вовни та шерсті, різьблені дерев’яні
підсвічники-трійці, тарелі, келихи, люльки, декоративні топірці й
булави, вишиванки, а також бринзу.
Бойки — це етнографічна група українців, яка мешкає у передгірській і
гірській частинах центральних районів Українських Карпат. Бойківщина на
заході межує з Польщею, на сході (умовно — по р. Ломниці) з Гуцульщиною,
південна межа проходить по Полонинському хребту між верхів’ями річок Уж
і Тересва, а північна — по наддністровському Передкарпаттю.
Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, до
Бойківщини відносять Долинський та частину Рожнятівського району
Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частину
Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів
Львівської області, а також Воловецький і частину Великоберезнянського
та Міжгірського районів Закарпатської області.
Бойки — це нащадки одного з могутніх кельтських союзів племен, які у VI
ст. з гірської території сучасних Австрії і Чехії просунулися на
південний схід (ближче до кордону багатої Візантійської імперії).
Історичний трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного
залишив оповідь про войовниче кельтське плем’я боїв, яке спускалося з
карпатських верхів і спустошувало візантійські Балкани. Згодом, у складі
Дулібського ранньодержавного утворення бої унаслідок 40-річних кривавих
війн з Аварським каганатом були майже винищені і поступово “розчинилися”
серед сусідніх слов’янських родів, передавши їм свій славний етнонім і
певний пласт архаїчної праєвропейської етнокультури.
Усвідомлення своєї окреміїпності й порубіжне положення сприяло певній
консервації традиційної культури, системи вірувань і повір’їв бойків.
Традиційний уклад життя бойків з правіків ґрунтувався на
вирубно-вогневому землеробстві й деревообробці, які потребували зусиль
усіх членів великих патріархальних родин. Тому в житловому будівництві
бойків збереглися замкнуті двори з видовженою хатою із високим дахом,
які (як і в гуцулів) будувалися автономно, на значній відстані один від
одного. Клуня бойківського обійстя (в якій зберігалося основне майнове
багатство землеробської родини) досі має архаічну назву “боїско”.
Основа бойківського господарства — ведення індивідуального землеробства
з використанням рискаля і сапи у поєднанні з інтенсивним тваринництвом
відгодівельного типу. Відповідно склалася ситна бойківська кухня, багата
на м’ясні страви (печені, ковбаси, сало, сальцесони тощо) та
хлібобулочні вироби.
стрижене волосся вважалося ознакою худородності й убогості.
У бойківському середовищі найвищої естетичної неповторності досягла
дерев’яна храмова архітектура. Класичні триверхі тридільні бойківські
храми з довершеними різьбленими царськими вратами й іншими декоративними
елементами інтер’єру нині визнаються шедеврами європейської культурної
спадщини.
Багатовуличні бойківські села з багатьма храмами, побожне населення з
міцними родинними зв’язками й високою етнічною свідомістю, багатою
обрядовою культурою, різноманітною хлібосольною народною кухнею, міцні
традиції заможного індивідуального ґаздування та любов до ужиткових
ремесел виступають основними принадами сільського зеленого туризму в
цьому краї.
Агрорекреаційний сервіс у селах Бойківщини вирізняється самобутнім
мовно-етнічним й обрядово-ритуальним колоритом, екологічним та
релігійно-культурним спрямуванням програм дозвілля.
Відвідання бойківських сіл “спокусить” зеленого туриста придбати
традиційні сувеніри цього краю: багато оздоблені ікони, вишиті ікони,
скатертини, рушники, дерев’яні різьблення, кераміку.
Лемки — це автохтонна найзахідніша етнографічна група українського
народу, що мешкає на обох макросхилах Бескидів, здебільшого поза межами
сучасних адміністративних кордонів України (“перекроєних” Сталіном у
період Другої світової війни).
Історична Лемківщина простягається між річками Сян та Попрад західніше
від річки Уж, углиб бескидських хребтів сучасних Словаччини і Польщі.
Доля лемків складалася найдраматичніше: з XI ст. південна частина
Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. рештою її території керувала
Польща, з розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини Лемківщина була поділена
між Польщею та Чехословаччиною, а по закінченні Другої світової війни
(1947 р. — операція “Вісла”) майже все лемківське населення було
насильницьки зігнано з своїх корінних теренів і депортовано з Польщі в
УРСР та розселено малими групами уздовж західно-польського кордону. Лише
словацька частина Лемківщини (Пряшівщина) уникла масштабного воєнного
терору, тож нині в словацьких Бескидах збереглися сотні лемківських сіл
(поряд — на сусідніх польських схилах Бескидів — лише одиниці).
Упродовж XX ст. асиміляційний тиск на лемків був особливо жорстким. І
досі поза межами України залишки їх штучно розмежовують на українців,
русинів і власне лемків. Найбільший ареал автентичного розселення лемків
на сьогодні зберігся в Словаччині (за останніми переписами, на
Пряпіівщині мешкає близько 40 тис. лемків, хоч у 1940—1950 pp. їх
кількість становила близько 200 тис. осіб).
У сучасних межах України лемки проживають у Пе-речинському районі та
південній частині Великоберезнянського району Закарпатської області.
Свій етнонім лемки, найвірогідніше, отримали від сусідів за вживання
поширеної тут діалектної частки “лем”, що означає “лише, тільки”.
Щодо походження, лемки — це одна з племінних груп численного
давньослов’янського союзу білих хорватів, ранньодержавна територія яких
простягалася від Волині та Поділля до кордонів Великої Моравії і
давньопольського королівства. Після запеклих трирічних воєн з
Володимиром Великим білохорватський союз остаточно розпався, частина
племен мігрувала на територію сучасних Хорватії, Сербії і Чорногорії, а
частина залишилася жити в Карпатах, увійшовши до складу Київської Русі.
рогатої худоби. Відсутність значних землеробських площ, висока
народжуваність і безробіття зумовили формування помірно-аскетичного
стилю життя цих горян. їхній одяг (плащ-чуга, сіряк, лейбик, опанча,
сірманя), зазвичай, має порівняно небагату вишивку і відзначається
простотою крою (єдиною прикрасою костюма слугували оригінальні
лемківські капелюхи з павиним пір’ям). Ця ж аскетична простота
притаманна й традиційній їжі лемків: основу їхнього раціону складають
прісний хліб (ощипля, осух), каші (чир, куляша, панцаки), галушки з
бринзою, маком чи капустою та узвари з сухофруктів, ягід чи гірських
трав.
Відвідини лемківських сіл неодмінно “спокусять” зеленого туриста
придбати традиційні сувеніри цього краю: вишиванки з геометричним
орнаментом, дерев’яні, з магічними візерунками, писанки чи яскраві
жіночі прикраси з бісеру.
Лемківські оселі, якими мальовничо “змережане” бескидське низькогір’я,
здатні привабити, насамперед, туриста, який прагне зануритися в дійсно
архаїчну атмосферу старожитньо-слов’янського побуту.
“Родзинкою” сільського зеленого туризму в цьому краї виступає дивовижна
органічність співіснування людини й природного середовища, незвична для
мешканців міста скромність побуту й архаїчна щира простота побутового
спілкування й культури взаємин з гостями. Тому навіть кількаденне
перебування в їхньому середовищі сприяє духовному очищенню, примиренню з
самим собою і глибшому усвідомленню сутності буття людини на цій землі.
Поряд з трьома найколоритнішими етнічними групами українського народу,
населення Карпатського регіону зберігає чимало самобутніх особливостей,
що склалися завдяки специфіці геопросторового положення й історичного
розвитку його окремих історико-культурних субрегіонів: Закарпаття,
Буковини, Покуття, Галичини.
Закарпаття (Підкарпатська Русь) — історико-культурний регіон, який майже
тисячоліття перебував під пануванням інших держав. Але в етнічній
самосвідомості закарпатців ще з доби Київської Русі від батька до сина
передавалася як заповіт чітка самоідентифікація: “ми — русини, а край
наш — Русь під Карпатами. А по той бік Карпат — Велика Русь-Україна”.
Тисячолітнє залежне співіснування у середовищі сусідніх народів (угорці,
румуни, молдавани, словаки, поляки й австрійці) суттєво позначилося на
культурі та мові мешканців цього краю.
Сільського зеленого туриста на Закарпатті очікує вражаюче багатство і
поліетнічна синкретичність сільського побуту, вишукана народна кухня,
яка ввібрала в себе кращі рецептури середньоєвропейських народів, а
також ексклюзивні “плоди” місцевого виноробства (у кожному селі свої
секрети виготовлення домашніх вин).
Буковина — це історико-культурний регіон, який також багато століть
перебував під пануванням інших держав. З XII ст. Буковина входила до
складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була
підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського
князівства, пізніше — Румунії.
Назва “Буковина” пов’язана з поширенням у цьому краї букових пралісів і
вперше зафіксована у XIV ст. у грамотах молдавських господарів. Нині
Південна Буковина належить до Сучавського повіту Румунії (населення її є
нащадками змішання слов’ян і волохів), а Північна Буковина переважно
збігається з територією гірських і передгірських районів Чернівецької
області.
від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст. на Буковині
осіла чимала община російських розкольників-некрасівців — онуків
донських козаків, які зазнали поразки в Булавинському повстанні. Також
сюди переселялися з-за Дунаю і Бессарабії розкольники-липовани.
Сьогодні Буковина “спокушає” зеленого туриста мальовничою плавністю
контурів Буковинських Карпат, вкритих буковими пралісами, миролюбністю й
гостинною щедрістю вдачі простих селян, їхньою релігійною відданістю й
самоідентифікацією як невід’ємною частиною столичного і
константинопольського православного світу, особливим плеканням
українських культурних традицій.
Покуття — це невеликий за розмірами історико-культурний регіон,
розташований у природному перед-гірському “закутку” у верхів’ях Дністра
та Пруту (до впадання у нього Черемошу) на стику трьох великих
історично-етнографічних регіонів: Галичини, Поділля та Буковини. Вперше
назва цієї землі згадується ще давньоруськими літописцями.
Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Гуцульщиною та
Буковиною, проте є й оригінальні риси. Найбільшою окрасою покутської
хати є мальовнича кераміка: миски, баняки і глечики різної форми.
Інтер’єр сільських осель відзначається великою кількістю барвистих
тканин і розмаїттям вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих
подушок, на жердках вивішують строкаті рушники.
Покутяни — нащадки давньослов’янських племен дулібів і білих хорватів.
їх матеріальна й духовна культура близька до культури гуцулів, але має
яскраво виражений землеробський характер.
Вони хлібосольні, гостинні, щедрі душею. Саме ці риси приваблюють
туристів у самобутній світ підкарпатського покутського села.
Галичина — це найбільший історико-культурний субрегіон Карпатського
туристичного реґіону, який охоплює землі історичного ядра
Галицько-Волинського князівства XII—XIII ст. і Галицької держави XIII—
XIV ст. У різні історичні періоди межі реґіону то розширювалися (до
Подунав’я на півдні і Берестейщини на півночі), то звужувалися (до
передгірної частини Івано-Франківщини та південної та центральної
частини Львівщини).
Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської
і Тернопільської областей. За зонально-ландшафтним принципом у сучасних
межах Галичини доцільно виділяти такі субрегіони: Галицьке Полісся (Мале
Полісся, Побужжя й Надстир’я), Галицьке Поділля (Розточчя, Опілля,
Гологори, Вороняки) і Галицьке Прикарпаття (Самбірщина, Дрогобиччина,
Ро-гатинщина, Станіславщина).
Найколоритнішим субрегіоном Галичини треба визнати Галицьке Прикарпаття
(з центром у Галичі — столиці Галицької Русі). Це перехідний
природно-етнографічний район між Карпатами та Поділлям, де збереглися
основні риси культури, притаманні українцям Карпат, збагачені
культурними запозиченнями з центрально-західного етнокультурного ареалу
українства.
Список використаної літератури:
Белявский И.К. Маркетинговое исследование: информация, анализ, прогноз:
Учеб. пособ. — М.: Фи-нансьі и статистика, 2001. — 320 с.
Берсуцкий Я. Г., Безверхая О. В. Государственное регулирование малого
бизнеса (опьіт и проблеми). — Донецк, 1997.
Биржаков М.Б. Введение в туризм. — СПб.: Герда, 2003. — 320 с.
Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. — К.:
Знання; КОО, 2001. — 277 с.
Вачевський М. В., Скотний В. Г. Маркетинг в сферах послуг. — К.: Центр
навчальної літератури, 2004. — 232 с.
Гетьман В. І. Екотуризм чи екологічний туризм: теорія і реальність //
Рідна природа. — 2002. — № 3. — С. 24—29.
Гібсон Пітер. Найкраща книжка про збут і маркетинг / Пер. з англ. — Л.:
Сейбр-Світло, 1996. — 208 с.
Горбилева З.М. Зкономика туризма: Учеб. по-соб. — Мн: БГ9У, 2004. — 478
с.
Горішевський П. В., Васильєв В. П., Зінько Ю. В. Сільський зелений
туризм: організація гостинності на селі: Підручник. — Івано-Франківськ:
Місто-Н, 2003. — 158 с.
Гринів Л., Мацола В. Розвиток рекреаційного підприємництва в Українських
Карпатах // Проблеми регіональної політики: 36. наук. пр. / Ін-т
регіональних досліджень. — Л., 1995. — С. 109—118.
Долішній М. І., Козоріз М.А., Мікловда В. П. та ін. Підприємництво в
Україні: проблеми становлення і перспективи розвитку. — Ужгород:
Карпати, 1997. — 363 с.
Дурович А. Реклама в туризме. Учеб. пособ. — Мн.: БГЗУ, 2001. — 192 с.
Євдокименко В. К. Регіональна політика розвитку туризму (Методологія
формування, механізм реалізації). — Чернівці: Прут, 1996. — 288 с.
Євдокименко В.К., Садова У. Я., Шевчук Л.Т. Соціальна інфраструктура
Карпатського реґіону: пошук перспектив розвитку. — Чернівці: Прут, 1995.
— 80 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
