Реферат на тему:

Основні напрями посткласичної економічної теорії в першій половині
XIXст.

Основні напрями посткласичної економічної теорії в першій половині
XIXст.

1. Критичний напрям посткласичної економічної теорії. Теорія факторів
виробництва Ж. Сея. Дрібнобуржуазна критика ідей класичної школи в
працях П. Прудона і С. Сисмонді. Теорія недови-робництва Т. Мальтуса.

2. Витоки суб’єктивної школи політекономії. Економіко-матема-тичні
моделі А. Курно і Й. Тюнена. Г. Госсен і його суб’єктивно-психологічні
закони.

3. Теорія «національної системи» Ф. Ліста й історична школа в Німеччині.

Один із важливих напрямів посткласичної політекономії пов’язаний
насамперед з ім’ям Ж. Сея (1767-1832), який народився у Франції в
буржуазній родині, здобув гарну освіту. Спочатку він працював у
торговельній конторі, а потім викладав політекономію в Коледж де Франс,
вів активну громадську діяльність (член комітету фінансів в уряді
Бонапарта). До основних праць Ж. Сея належать «Трактат політичної
економії, або Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і
споживаються багатства» (1803 p.), «Повний курс практичної політичної
економії» (1829 p.), «Катехізис політекономії» (1817 p.). Учений
запропонував плюралістичне тлумачення вартості, відповідно до якого
вартість може мати чимало визначень, оскільки залежить від різноманітних
чинників: суб’єктивної оцінки корисності товарів; витрат виробництва;
співвідношення попиту і пропозиції. Основними, на його думку, є витрати
факторів виробництва.

У теорії факторів виробництва, тісно пов’язаній з теорією послуг, Ж. Сей
сформулював ідею економічної «тріади», в якій кожен фактор виробництва
закономірно одержує свою частку загального прибутку (табл. Д 1).

Економіст розглядав процес виробництва як гармонійне співробітництво
власників ресурсів і підприємств, що споживають ці ресурси.
Підприємницький прибуток є винагородою капіталіста за раціональне
використання придбаних ресурсів. Якщо підприємець бере позику, то
відсоток є відрахуванням з підприємницького прибутку. Ж. Сей сформулював
основні положення теорії компенсації, суть якої полягає в тому, що
застосування машин, які потребують витрат, має компенсуватися
поліпшенням добробуту всього населення. Застосування машин приводить як
до збільшення безробіття, так і до зростання продуктивності праці і
реальної зарплати, тому не може бути причиною кризи. Крім того, учений
запропонував оригінальну теорію відтворення, або теорію збуту,
відповідно до якої будь-яке виробництво саме породжує прибутки, на які
купуються товари (закон ринків Сея). Ціни на товари цілком еластичні і
швидко реагують на зміни кон’юнктури, отже, попит і пропозиція
автоматично пристосовуються одне до одного. В результаті надвиробництво
товарів неможливе. В економічній концепції Ж. Сей замість ідеї
експлуатації найманої праці, розробленої А. Смітом і Д. Рікардо,
запропоновано ідею гармонії класових інтересів. Учений, як і А. Сміт,
був прихильником лібералізму або фритредерства в економічній політиці і
відстоював ідею «дешевої» держави, тобто скорочення державних витрат і
зведення до мінімуму втручання держави в економіку.

Одним з найактивніших послідовників теоретичних ідей Ж. Сея був Ф.
Бастіа (1801-1850), в економічній літературі йдеться навіть про школу
Сея — Бастіа.

Ф. Бастіа був французьким комерсантом, який виступав за вільну торгівлю.
Його по праву вважають прихильником фритредерського напряму школи Ж.
Сея. Основні роботи Ф. Бастіа — «Економічні софізми» (1846 p.),
«Економічні гармонії» (1849 р.), в яких він розвинув теорію факторів
виробництва і послуг Ж. Сея. Він вважав, що фірмам-виробникам надають
послуги також позичкові капіталісти. Ця послуга полягає в «відстроченні»
споживання грошового капіталу, а позичковий відсоток є платою за
відстрочене споживання. Він розглядав земельну ренту як різновид
відсотка на капітал, вкладений у землеробстві. Між фермерами і
земельними власниками немає протиріччя. Суспільство, на його думку, є
гармонійним співробітництвом класів, що обмінюються своїми «послугами».
Економічна свобода підприємництва — гарантія еквівалентності такого
обміну. Ідея «гармонії» інтересів усіх класів суспільства, запропонована
Ф. Бастіа, стала основою розробки моделей безкризового розвитку
економіки і може бути застосована для аналізу економічних відносин
суб’єктів, що функціонують в умовах, за яких чинники економічних криз ще
не склалися. Більш того, модель гармонійного суспільства застосовується
для визначення особливостей циклічного розвитку сучасної економіки.

В історії економічної думки одним з відомих критиків ідей класичної
школи є П. Прудон (1809-1865) — французький економіст, теоретик
анархізму і дрібнобуржуазного реформаторства. Виходець з бідної
селянської родини, він не зміг здобути систематичну освіту, займався
самоосвітою, одержавши ступінь бакалавра. Вів активне
суспільно-політичне життя, виступав з різкою критикою великої приватної
власності. Основні праці П. Прудона — «Що таке власність» (1840 p.),
«Система економічних протиріч, або Філософія злиднів» (1845-1846 pp.),
«Сповідь революціонера» (1849 p.), «Загальна ідея революції» (1851 p.);
«Війна і світ» (1861 р.), «Про федеративний принцип» (1863 р.), «Про
політичні можливості робітничого класу» (1865 p.).

П. Прудон розробив власну теорію поділу праці. На його думку, в основі
економічного розвитку лежить поділ праці, що сприяє як зростанню
багатства, так і погіршенню матеріального становища працюючих. Поділ
праці має «гарні» і «погані» сторони. «Гарні» сторони пов’язані із
зростанням продуктивності праці на основі механізації виробництва;
«погані» — це зростання безробіття і злиднів унаслідок відновлення
капіталу і впровадження нової техніки. Суспільство повинно усунути
«погані» сторони поділу праці і поліпшити «гарні» за допомогою
«конституйованої» вартості. Згідно з теорією «конституйованої» вартості
Прудона продукти набувають вартості тільки в обміні. Виробництво створює
натуральне тіло продукту, а обмін — його суспільну форму.
«Конституйовану» вартість учений характеризував як комбіновану вартість,
оскільки вона комбінує результати праці різних галузей в обміні; як
синтетичну, тому що вона об’єднує споживну і мінову вартість; як
пропорційну, адже вона встановлює пропорції між галузями суспільного
поділу праці, а також як рівноважну вартість, бо вона запобігає
рівновазі (збігу) інтересів продавців і покупців.

На основі теорії вартості П. Прудон розробив теорію грошей, суть якої
полягає в тому, що коли товари обмінюватимуться за «конституйованою»
вартістю, то гроші не потрібні, тому що сама вартість є еквівалентом
товару. Замість паперових грошей мають бути «робочі» гроші, які є
посвідченням, що видається товаровиробникам народним банком. Вони
показують, скільки товарів та якої вартості виробив кожен виробник.
Необхідну продукцію виробники одержуватимуть у народному банку за
«робочі гроші». У результаті створюється безгрошова організація
товарообміну. На його думку, безгрошовий товарообмін має великі
переваги, тому що товари справді обмінюються еквівалентно, ліквідуються
нетрудові прибутки і класові протиріччя. Концепція безгрошового обміну
Прудона пов’язана з його теорією прибутків. Усі прибутки він поділив на
трудові і нетрудові. Трудовий прибуток — це передусім зарплата, що
створюється особистою працею. Основною формою нетрудового прибутку є
позичковий відсоток. На основі позичкового відсотка з’являється
промисловий і торговельний прибуток. За П. Прудоном, усі ці форми
нетрудових прибутків є результатом нееквівалентного обміну між різними
класами. Отже, власність великого капіталу — це нагромаджені нетрудові
прибутки. Власність дрібних власників — результат трудових зусиль.

Держава повинна захищати інтереси трудящих класів за допомогою
впровадження безгрошового товарообміну та надання виробничо-споживчим
асоціаціям безпроцентних кредитів. Для підвищення ефективності цих
заходів учений запропонував здійснити кілька політичних реформ, які
передбачають таке управління суспільством, за якого досягалася б
загальна справедливість і послідовна реалізація плану «соціальної
ліквідації». Відповідно до цього плану, держава як апарат управління
дублює багато господарських функцій різноманітних асоціацій трудящих,
тому має бути ліквідована, а її управлінські функції повинні бути надані
асоціаціям. В економічному вченні Прудона критика капіталізму набуває
досить різкого соціалістичного характеру. Він вважав, що без третіх осіб
(«трудящої буржуазії») неможливий розвиток капіталізму, і пропонував
утопічну модель безгрошового товарообміну. П. Прудон також є засновником
дрібнобуржуазної реформістської теорії, суть якої полягає в тому, що
капіталізм можна реформувати шляхом удосконалення сфери обміну.

Ідеї класичної школи були творчо розвинуті й одночасно піддані
дрібнобуржуазній критиці в працях С. Сисмонді (1773-1842), який
народився в Женеві, за походженням аристократ, здобув гарну освіту.
Родина багато переїжджала, остаточно оселившись в Італії на невеликій
фермі. Наприкінці життя С. Сисмонді приїхав до Женеви, де вів досить
активну політичну діяльність, працюючи над «Історією французів» (29
томів). Його основні праці — «Про комерційне багатство» (1803 p.), «Нові
початки політекономії, або про багатство в його відношенні до
народонаселення» (1819 p.).

Розробляючи основні положення своєї економічної концепції, С. Сисмонді
слідом за А. Смітом і Д. Рікардо трактував вартість як суму прибутків,
вважаючи, що населення витрачає прибутки здебільшого на особисте
споживання, тому виробництвом можна знехтувати. Учений створив своєрідну
модель кризового розвитку капіталізму, згідно з якою дія природного
закону народонаселення приводить до перевищення пропозиції робочої сили
над попитом на неї, отже, реальна зарплата менша за мінімальний рівень.
Оскільки купівельні можливості знижуються через низьку зарплату, то
зменшується сукупний суспільний попит. На його думку, впровадження
техніки з метою одержання більшого прибутку підвищує продуктивність
праці найманих працівників, але й збільшує безробіття. У результаті
загальний купівельний попит працівників зменшується, а купівельний попит
капіталістів недостатній, тому що вони частину прибутку змушені
витрачати на нагромадження капіталу. Зрештою сукупна пропозиція
перевищує сукупний попит. За тривалого існування цієї макроекономічної
диспропорції настає криза надвиробництва.

Можливими шляхами виходу з кризи С. Сисмонді насамперед вважав:
збільшення розмірів споживання третіх осіб (селян, ремісників, дрібних
торговців); обов’язковий розвиток зовнішнього ринку, особливо торгівлі
зі слаборозвиненими країнами, щоб мати прибуток від нееквівалентної
торгівлі; гальмування за допомогою державного втручання, вільної
конкуренції підприємців; підвищення споживчого попиту населення
(забезпечення працівників мінімумом зарплати, скорочення робочого дня й
організація соціального страхування). На його думку, механізація
виробництва породжує безробіття і падіння купівельного попиту, отже,
капіталізм, заснований на машинному виробництві, є регресом суспільства,
а не прогресом, оскільки породжує економічні кризи.

Розглянувши основні положення економічного вчення С. Сис-монді, можна
зробити певні висновки. С. Сисмонді критикував капіталізм з
дрібнобуржуазних позицій, його економічна теорія — це одна з теорій
економічного романтизму, а на практиці — пропаганда антифритредерської
економічної політики. Він виступав за активну макроекономічну діяльність
держави з метою регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції, тому
його економічна концепція є провісником багатьох сучасних теорій
макрорегулювання економіки.

Використовуючи протиріччя класичної політекономії, М. Мальтус
(1766-1834) виклав свою теорію вартості і прибутків, піддавши критиці
положення класичної школи. Він народився в Лондоні в родині поміщика,
здобув ґрунтовну домашню освіту, закінчив коледж Кембриджського
університету. Ставши священиком, викладав економіку в коледжі цього
університету. Основні праці Т. Мальтуса — «Досвід про закон
народонаселення у зв’язку з майбутнім удосконалюванням суспільства»
(1798 p.), «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814 p.),
«Теоретичні підстави політики обмеження експорту іноземного хліба» (1815
p.), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815 p.), «Принципи
політичної економії» (1820 p.).

Т. Мальтус сформулював так звану теорію народонаселення, згідно з якою
зростанням населення управляє «природний закон». Суть цього закону
полягає в тому, що населення зростає в геометричній прогресії, а засоби
існування — в арифметичній, унаслідок чого утворюється розрив між
темпами зростання населення і продуктів споживання. Зменшити цей розрив
можна у результаті насильницького скорочення населення (ведення війн,
зменшення заробітної плати нижче мінімального рівня), заохочення
безшлюбності, під час епідемій тощо. Учений вважав, що збільшити
виробництво предметів споживання неможливо, тому що діє абсолютний закон
спадної родючості землі, суть якого полягає в тому, що додаткові
вкладення капіталу в землю не дають відповідного приросту
сільськогосподарської продукції. Він запропонував свою теорію
відтворення, де основною є проблема реалізації продуктів. Оскільки попит
перевищує пропозицію, то проблема реалізації стає нерозв’язною, і настає
криза недовиробництва. Виходом з кризи є активізація попиту третіх осіб
(земельних власників, армії, церкви, держави). Ці треті особи мають
потребу у прибутках і, одержуючи їх, стимулюватимуть виробництво
товарів. Теорія вартості Мальтуса еклектична і суперечлива. Під вартістю
розуміється, з одного боку, кількість праці, витраченої на виробництво
даного товару, з іншого — кількість праці, необхідної для виготовлення
товару, який обмінюється на даний. Прибуток товаровиробника Т. Мальтус
трактує як різницю між ціною і вартістю товару, прибуток є надлишком до
вартості і може бути отриманий у процесі обміну товарів. Учений є
передусім прихильником зростання невиробничого споживання. Він уперше
чітко сформулював думку про межу продуктивності землі як фактора
виробництва. Економічне вчення Мальтуса відрізняється зайвою
біологізацією економічних відносин і процесів, антикризові заходи,
запропоновані ним, носять реакційний характер.

Поява суб’єктивної школи в політекономії була зумовлена необхідністю
пошуку й обґрунтування нового підходу до встановлення цін на продукцію
підприємств, альтернативного витратно-трудовому методу ціноутворення.
Суб’єктивна школа була започаткована в працях А. Курно, Й. Тюнена і Г.
Госсена.

А. Курно (1801-1877) — французький математик, філософ і економіст,
виходець з родини дрібного буржуа, закінчив коледж і вищу школу в
Парижі. У 28 років одержав ступінь доктора математики і кафедру в
Паризькому університеті, був ректором університету і головою комісії з
народної освіти Франції та генеральним інспектором навчальних закладів.
Основні праці А. Курно — «Дослідження математичних принципів теорії
багатства» (1838 p.), «Принципи теорії багатства» (1863 p.).

Економічну концепцію вченого становить математичний опис кількох моделей
організації товарного виробництва: повної монополії (під якою
розуміється природна монополія, коли одна фірма є власником унікальних
товарів або ресурсів), дуополії (дві монополії в галузі), обмеженої
монополії (багато продавців і багато покупців) та вільної конкуренції
(безліч продавців і покупців). А. Курно встановив залежність попиту від
ціни товару:

D =f(P)

де D — попит; ? — ціна.

Наведена формула є математичним вираженням закону Курно, суть якого
полягає в тому, що попит обернено залежний від ціни. Учений першим
застосував поняття «еластичність попиту». Він охарактеризував тільки
цінову еластичність, зазначаючи, що товари відрізняються за еластичністю
та функцією попиту. Виторг товаровиробника він визначав як добуток ціни
та обсягу попиту:

А. Курно вважав, що кожен підприємець, бажаючи максимізувати виторг,
повинен насамперед оптимізувати ціну своєї продукції, тобто знайти
екстремум функції pf(P). Причому максимальна ціна продукції не є
оптимальною, тому що може різко знизити обсяг попиту. Оптимальною є така
ціна, що врівноважує витрати виробника і попит споживача:

D =f(P) = ?(?) = S,

де А: — витрати виробництва; S — пропозиція товарів виробниками.

Розроблений ученим закон попиту став основою сучасної теорії і практики
маркетингу фірми. Взагалі економіко-математичний аналіз, здійснений А.
Курно, відіграв значну роль у розвитку економічної теорії, сприявши
появі математичної школи. Слід зауважити, що застосування математичних
методів в економічному аналізі мало два наслідки: позитивний полягав у
тому, що теорію політекономії було збагачено математичними висновками і
формулами; негативним наслідком стала зайва формалізація економічної
теорії. Й. Тюнен (1783-1850) — німецький економіст, поміщик, займався
теорією політекономії і був практиком організації інтенсивного
сільського господарства й оптимального розміщення його галузей. У 1863
р. (після смерті ученого) була надрукована його праця «Ізольована
держава в її відношенні до сільського господарства і національної
економіки», в якій була розроблена економічна модель інтенсивного
сільськогосподарського виробництва. Учений припустив існування
ізольованої сільськогосподарської області з приблизно однаковою
родючістю земельних ділянок і містом у центрі області (рис. Д 1).

Завдання, розв’язуване Й. Тюненом, полягало в оптимізації транспортних
витрат у такий спосіб, щоб виробники сільськогосподарської продукції
одержували прибуток. З цією метою він сформулював правила оптимізації
транспортних витрат: виробник сільгосппродукції, організовуючи
виробництво, повинен враховувати, що чим далі земельна ділянка
розташована від міста, то вищими будуть транспортні витрати за такого
самого рівня родючості. Оптимальним буде таке розміщення галузей
сільського господарства, яке утворить систему концентричних кіл спадної
прибутковості (інтенсивності), причому що ближче до міста, то витрати
менші, а прибуток більший. З’ясовуючи, яке з кіл є межею розміщення
продуктивних сил, Й. Тюнен дійшов висновку, що сільськогосподарське
виробництво стане нерентабельним на такій відстані від міста, коли
транспортні витрати зрівняються з чистим прибутком.

Рис. Д1. Кола ефективного розміщення галузей сільського господарства

Й. Тюнен, як і А. Курно, слідував методології граничного аналізу,
застосовуючи її не тільки до вирішення проблем раціональної організації
сільського господарства, а й до взаємозамінності праці і капіталу в
структурі витрат виробника. Учений зазначав, що коли темпи зростання
витрат виробництва перевищують темпи зростання чистого прибутку, то
потрібно зменшити питому вагу або витрат праці, або витрат капіталу в
загальній структурі витрат. Отже, Й. Тюнен першим найбільш повно і вдало
застосував метод граничного аналізу, вирішуючи конкретне практичне
завдання. Він вважається родоначальником теорії граничної корисності.
Його роботи започаткували економетрику (математичну економіку), що на
основі статистичного матеріалу розробляє економіко-емпіричні моделі
розвитку.

Г. Госсен (1810-1858), німецький економіст, математик, юрист, належить
до числа найвидатніших представників суб’єктивної школи політекономії. У
1844 р. вийшла друком його праця «Розвиток законів суспільного обміну і
правил суспільної торгівлі, що випливають звідси». Г. Госсен, спираючись
на теорію утилітаризму Є. Бента-ма, зазначав, що всі дії суб’єктів
повинні мати на меті особисту економічну вигоду. Під економічною вигодою
суб’єкта розуміється досягнення ним раціонального споживання обмежених
благ і послуг. Він вважав, що для досягнення поставленої мети споживач
повинен приймати рішення про покупку, керуючись двома
суб’єктивно-психологічними законами. Суть першого закону полягає в тому,
що розмір задоволення від кожної додаткової одиниці товару знижується і
в разі насичення потреб досягає нуля. Згідно з другим законом,
максимального задоволення суб’єкт досягає за тієї самої кількості
матеріальних благ, коли корисність кожного блага однакова. На цих
законах ґрунтується сучасна теорія споживання обмежених благ, суть якої
полягає в тому, що товари мають цінність тільки тоді, коли їх кількість
менша за потребу в них. На думку ученого, приватні виробники повинні так
розподіляти свою працю, щоб гранична цінність кожного блага дорівнювала
граничній вазі витраченої праці. Г. Госсен є одним із родоначальників
математичної школи. Теорія споживчого вибору також спирається на теорію
споживання Госсена, а його закони становлять основу сучасної
мікроекономіки.

Наприкінці XIX ст. з’явилася історична школа, яка перетворилась на
окремий напрям політичної економії, її основним представником був Ф.
Ліст (1789-1846) — німецький економіст, юрист. Народився у м.
Рейтлінгені (південна Німеччина) у родині заможного ремісника. Вивчав
право в Тюбінгенському університеті, у 28 років став професором
«практики державного управління» у цьому університеті. Ф. Ліст був
активним політичним діячем, брав участь у спілці за об’єднання
Німеччини, перебував на державній та дипломатичній службі. У 1841 р.
була видана праця Ф. Ліста «Національна система політичної економії», в
якій він назвав політекономію А. Сміта космополітичною, тому що вона не
виокремлювала національні особливості розвитку країн, а аналізувала
загальні економічні закони. Учений вважав, що різні країни перебувають
на різних рівнях розвитку, і для кожної країни характерна своя
«національна економія», якою управляють особливі економічні закони.
Визначаючи особливості розвитку Німеччини, він вирізняв кілька рівнів
розвитку будь-якої нації (дикий, пастушачий, землеробський,
землеробсько-промисловий, промислово-торговельний). На думку Ф. Ліста,
Німеччина не досягла найвищого промислово-торговельного ступеня і тому
має вживати певних заходів, щоб досягти рівня економічного розвитку
багатьох країн. Це насамперед протекціоністська політика держави, яка
захищає національний ринок; розвиток національної промисловості, що
передбачає перехід від мануфактурної стадії виробництва до машинної;
політичне об’єднання Німеччини; колонізація вільних східних земель. Ф.
Ліст зазначав, що фритредерська зовнішня торгівля можлива тільки тоді,
коли Німеччина досягне найвищого рівня економічного розвитку.

Ігноруючи аналітичні методи економічних досліджень, він ототожнював
кілька різнорівневих за суттю понять, вважаючи, що політекономія — це
національна система, під якою розуміється державна економічна політика.
Наслідком надмірного захоплення емпіричними методами досліджень було те,
що вирішення складних питань соціально-економічного розвитку Німеччини
він пов’язував передусім із здійсненням кількох політичних заходів,
часом реакційно-шовіністичного характеру. Концепція Ліста стала
теоретичною основою появи так званої старої історичної школи в
Німеччині. Економічне вчення Ф. Ліста підтримала група німецьких
економістів, які представляли цю школу: В. РоІІІер (1817-1894), професор
Лейпцизького університету (основна праця — «Нарис політичної економії»,
1843 p.), Б. Гільдебранд (1812-1878), професор Йєньського університету
(основна праця — «Національна економія сьогодення і майбутнього», 1848
р.), К. Кніс (1821-1898), професор Гейдельберзького університету
(основна праця — «Політична економія з погляду історичного методу», 1853
p.).

Особливістю методології старої історичної школи є те, що всі її
представники підтримували ідею «історичного методу» аналізу, відповідно
до якого в кожній країні встановлюється свій «національний» порядок, що
диктується особливими законами економічного розвитку. На механізм дії
особливих економічних законів значно впливає правовий порядок у країні,
етичні відносини, особливості психології нації тощо. Отже, варто
відмовитися від загальної економічної теорії, замість неї займатися
проблемами економічної історії, оскільки що може бути національнішим,
ніж національна історія? Представники цієї школи підтверджували основну
ідею Ф. Ліста про те, що політекономія — це наука про національне
господарство, причому основним методом економічних досліджень повинен
стати історико-емпіричний метод. У такому вигляді економічна концепція
старої історичної школи стала теоретичним обґрунтуванням специфічного
(прусського) шляху розвитку капіталізму в Німеччині. Іноді цю школу
визначають як специфічну модель макрорегулювання економіки Німеччини
кінця XIX ст.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Похожие записи