Курсова робота

на тему:

Фінансова система держави

ПЛАН

Вступ

1. Фінансова діяльність держави: цілі; засоби, результати

2. Державні фінанси та їх призначення

2.1. Бюджетна система

2.2. Державний бюджет

2.3. Місцеві бюджети

2.4. Міжбюджетні відносини

3. Фінансова безпека і малий бізнес

4. Основи збалансованості фінансової системи держави

Висновок

Література

ВСТУП

Відомий вітчизняний вчений професор І.І.Янжул у 1890році.

“Финансове хозяйство или хозяйство

государства, его доходы и расходы

составляют подавляющий интерес

нашего времени…”

Справді фінанси пронизують наше життя з фінансовими категоріями ми
зустрічаємось повсюди, адже до них належать податки, доходи, прибуток,
бюджет та багато інших.

З розвитком держави фінансові відносини вдосконалювались і
ускладнювались, збагачувалися новими формами прояву і вже не
уособлювались лише у податках.

Фінанси відіграють надзвичайно важливу роль у суспільстві. Вони формують
його життєздатність, його потенціал забезпечуючи при цьому реалізацію
поставлених кожною людиною, кожним підприємством та державою в цілому
завдань і цілей. Щодня ми вступаємо у безліч різноманітних відносин,
важливе місце серед яких займають і фінанси. Уже давно фінансова
діяльність перестала бути привілеєм, хоча вони і не втратили своєї
провідної ролі у суспільстві. При цьому ефективність фінансової системи
залежить від двох основних чинників: фінансової освіченості громадян та
майстерності фінансистів-професіоналів. На фоні фінансової
безгрошовності населення діяльність фахівців втрачає міцну опору, без
якої дуже важко досягти належної організації у функціонуванні фінансів.

Без достатньої ж кількості висококваліфікованих професіоналів неможливо
забезпечити відповідну результативність фінансової діяльності,
надійність і стабільність фінансової системи. Цим обумовлюється значення
фінансової освіти у суспільстві, необхідність донесення фінансових
знань, умінь кожному.

І. Фінансова діяльність держави: цілі, засоби, результати

Цілі й завдання нового етапу розвитку України потребують активних
регулятивних дій з боку держави, тобто удосконалення напрямів, форм,
методів і механізмів економічної діяльності, важливим складником якої є
фінансова діяльність. Отож науковий теоретичний аналіз фінансової
діяльності держави, її ролі у процесі глибоких якісних перетворень в
економіці є необхідним етапом у розв’язанні проблем. Недооцінка
важливості розробки теоретичних питань веде до емпіричного пошуку шляхів
удосконалення форм і методів фінансової діяльності.

В економічній літературі для позначення взаємовідносин держави й
економіки використовується безліч термінів, зокрема: “економічна
діяльність держави”, “економічна політика держави” або “державна
економічна політика”, “державне втручання в економіку”, “державне
регулювання економіки”, “державно-монополістичне регулювання економіки”,
“державне підприємництво”, “державний сектор економіки”. Вживають також
поняття “економічна роль держави”, “економічні функції держави”,
“політика державного регулювання економіки” тощо. Найбільше відповідають
сутності взаємовідносин держава – економіка, як здається, поняття
“економічна діяльність держави”, “економічна політика держави”,
“економічні функції держави”.

Економічні функції держави реалізуються у процесі її економічної
діяльності, яка здійснюється відповідно до цілей економічної політики на
певному етапі розвитку економіки країни.

До економічної діяльності держави входять цілі, засоби їх досягнення,
сам процес і результат діяльності. Сукупність цілей і засобів їх
досягнення у процесі економічної діяльності становить економічну
політику держави.

У структурі економічної діяльності серед засобів(інструментів)реалізації
як стратегічних, так і тактичних цілей важливе місце посідає фінансова
діяльність держави. Вона має також власні стратегічні й тактичні цілі,
які повинні збігатися з цілями економічної діяльності та діяльності
держави в цілому. Певні цілі фінансової діяльності можуть розглядатися
тільки як засіб або проміжна мета досягнення стратегічної
загальноекономічної або загальнополітичної мети.

Найвищою метою фінансової діяльності є дотримання (досягнення)
макрофінансової рівноваги. У широкому значенні макрофінансова рівновага
має на меті забезпечити необхідними фінансовими ресурсами процес
національного макроекономічного відтворення, що відповідає загальній
стратегічній меті стабілізації та подальшого зростання економіки
України. У вузькому значенні макрофінансову рівновагу можна розглядати
як фінансовий баланс країни, в якому знаходять вияв загальнодержавні,
регіональні й галузеві фінансові баланси. До загальнодержавних належать:
державний бюджет, баланс фінансових ресурсів і витрат держави, баланс
грошових доходів і витрат населення, платіжний баланс.

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань цілі
фінансової діяльності поділяються на стратегічні й тактичні.

Стратегічні цілі розраховані на перспективу й передбачають вирішення
великомасштабних завдань, визначених економічною стратегією держави. У
процесі її розроблення прогнозуються основні тенденції розвитку
фінансів, формуються концепції їхнього використання, виробляються
принципи організації фінансових відносин. Вибір довгострокових цілей і
складання цільових програм у фінансовій діяльності необхідні для
концентрації фінансових ресурсів на головних напрямах економічного і
соціального розвитку країни.

Тактичні цілі спрямовані на реалізацію завдань конкретного етапу
розвитку суспільства шляхом своєчасної зміни способів організації
фінансових зв’язків, перегрупування фінансових ресурсів держави.

Значною мірою самостійною сферою фінансової діяльності держави є
фінансова політика-сукупність стратегічних і тактичних фінансових цілей,
визначених на певний період, які реалізуються у процесі фінансової
діяльності держави. Фінансова політика має самостійне значення і
водночас є головною умовою реалізації волі держави у будь-якій сфері
суспільного життя. Конкретне вираження фінансова політика знаходить у
чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їхнього використання
для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і
населення.

Сукупність фінансових методів і форм, інструментів і важелів, за
допомогою яких у процесі фінансової діяльності реалізується фінансова
політика, становлять фінансовий механізм.

Отже, фінансова діяльність держави-це процес здійснення стратегічних і
тактичних цілей фінансової політики за допомогою відповідних фінансових
інструментів, тобто фінансового механізму.

Фінансова діяльність держави являє собою двоєдиний процес: з одного
боку, це процес формування фондів фінансових ресурсів, а з другого –
процес їхнього використання. Цей процес здійснюється за допомогою таких
видів (форм) фінансової діяльності, як бюджетна податкова, а також
діяльність на фінансовому ринку. Згадані фінансової діяльності
взаємопов’язані і в цілому повинні забезпечувати реалізацію як
стратегічних, так і тактичних цілей фінансової політики держави. Причому
кожен із наведених видів фінансової діяльності має здійснюватися на
основі певних принципів, зміст яких полягає ось у чому:

1. Реалізація принципу сильного і сталого бюджету передбачає постійне
нарощування бюджетного потенціалу. Видатки бюджету мають йти на
забезпечення економічного зростання, а також забезпечення фінансовими
ресурсами як ефективного функціонування економіки, так і зміцнення
держави в цілому. Державний бюджет покликаний істотно впливати на
економічний розвиток усіх регіонів, мати реальні інвестиційні
взаємозв’язки з об’єктами народного господарства, забезпечувати
регіональну стратегію економічного розвитку країни.

2. Реалізація принципу упорядкування державних видатків та їхнього
скорочення, як переконує досвід економічно розвинених країн, має
здійснюватися шляхом структурної перебудови виробництва, житлової та
комунальної реформ, розвитку приватних освітніх і лікувально-оздоровчих
установ, страхової медицини, недержавних пенсійних фондів з урахуванням
необхідності забезпечення державних гарантій щодо фінансування
мінімальних соціальних стандартів, підтримки непрацездатних верств
населення.

3. Принцип використання джерел фінансування бюджетного дефіциту в
інвестиційних цілях.

4.Принцип бездефіцитності бюджетів органів місцевого самоврядування.

Основні принципи податкової діяльності, як виду фінансової діяльності
держави, розроблені А.Смітом у його праці “Дослідження про природу і
причини багатства народів” 1776, а також А.Вагнером у книзі “Наука про
фінанси” 1880. Слушні думки щодо принципів податкової діяльності в
умовах розвиненої ринкової економіки висловив відомий сучасний економіст
Дж.Е.Стігліц та ін.

В умовах перехідної економіки податкова діяльність, як нам здається, має
здійснюватися за такими основними принципами:

наукова обґрунтованість політики доходів, активне використання
податкових методів регулювання розвитку економіки;

інвестиційна і соціальна спрямованість;

пріоритетність прямого оподаткування;

диференційоване застосування податкових ставок;

надання податкових пільг тільки на визначені державою цілі тощо.

Діяльність держави на фінансовому ринку повинна здійснюватися на основі
принципу розміщення державних цінних паперів серед населення. При цьому
має забезпечуватися гарантійна перевага такого розміщення перед вкладами
заощаджень в іноземну валюту.

У сучасних умовах особливу увагу необхідно звертати на розширення
неподаткових форм і методів мобілізації доходів бюджету: оренду
державного майна, дивіденди від частки державної власності в
акціонованих підприємствах, реалізацію державного майна тощо.

У процесі фінансової діяльності на основі зазначених принципів держави,
приводячи в дію фінансовий механізм, реалізує визначені цілі фінансової
політики й отримує певні результати, які можна виразити за допомогою
системи кількісних абсолютних або відносних показників. Характеристики
окремих абсолютних показників загальних результатів фінансової
діяльності держави складаються із поданих нижче даних.

1. Головним індикатором розвитку економіки, ефективності виробничої та
фінансової діяльності є ВВП. Розглядаючи динаміку і обсяги ВВП, можна
зробити певні висновки про ефективність функціонування фінансів як
інструменту розподілу й перерозподілу ВВП, контролю за його
виробництвом, розподілом і використанням.

2. Обсяг фінансових ресурсів, створених у державі, це зведений показник,
до якого входять ресурси всіх секторів економіки. У державному секторі,
наприклад, до складу фінансових ресурсів входять: загальнодержавний фонд
фінансових ресурсів (ресурси державного бюджету), фонди фінансових
ресурсів місцевого самоврядування (ресурси місцевих бюджетів) ресурси
державних фінансових інструментів, ресурси міністерств, підприємств
тощо.

3. Обсяг бюджетних ресурсів (доходів зведеного бюджету) — це показник
податкових і неподаткових надходжень, доходи від операцій із капіталом,
офіційні трансферти, державні цільові фонди.

4. Обсяг витрат зведеного бюджету.

5. Загальний обсяг дефіциту зведеного бюджету (перевищення видатків над
доходами).

Сучасні економічні теорії і практика ілюструють не лише негативне
ставлення до наявності бюджетного дефіциту. Так, у США економічне
зростання у 80-ті роки супроводжувалося істотним бюджетним дефіцитом.
Коли у 1982 році з’ясувалося, що жорсткий монетаристський курс призвів
до помітного спаду виробництва, завдання зменшення бюджетного дефіциту
було відкладене на віддаленіший термін.

6. Загальний обсяг зовнішнього і загальний обсяг внутрішнього боргу,
якщо їх розглядати в динаміці, дають можливість зробити висновки про
використання як зовнішніх, так і внутрішніх державних позик для покриття
дефіциту державного бюджету.

В індустріальне розвинених країнах порівняно незначна частка сукупного
державного боргу відноситься на зовнішній борг. Переважна частка
державного боргу припадає на вітчизняних інвесторів. Так, у США 1995
року сумарний державний борг становив 4951 млрд.дол. До них на іноземних
кредиторів (разом із міжнародними організаціями) припадало лише 783,7
млрд.дол., або 16%.

6. Аналогічна картина спостерігається й у інших країнах із розвиненою
ринковою економікою.

До відносних показників, які характеризують загальні результати
фінансової діяльності держави, належить:

1. Питома вага у ВВП загального обсягу фінансових ресурсів, створених у
державі. Якщо динаміка цього показника знижується, це свідчить про
загальну позитивну тенденцію у розвитку макроекономічних процесів.
Високий відсоток фінансових ресурсів у ВВП означає, що у процесі
фінансової діяльності здійснюється їхній надмірний перерозподіл.

2. Питома вага у ВВП загального обсягу бюджетних ресурсів(доходів
зведеного бюджету).Скорочення частки бюджетних ресурсів може позитивно
впливати на економічні й соціальні процеси у народному господарстві,
сприяти створенню позитивного фінансового середовища для швидкого
розвитку ринкових відносин, забезпеченню макроекономічної рівноваги в
економіці.

3. Питома вага податків у ВВП. Фінансова наука не лише досліджує питання
про вплив податків на економіку, а й постійно веде пошук оптимальної
межі навантаження на конкретного товаровиробника. Одним із аспектів
такого дослідження є проблема визначення навантаження усієї країни в
цілому та його частка у ВВП. Цей показник дає можливість статистичне
визначити межі прогресивної (регресивності) національної податкової
системи, а також служить необхідною умовою удосконалення податкової
діяльності у межах панівної моделі регулювання економіки, здатної
виконати однаковою мірою фіскальну й стимулюючу функції. При вивченні
зазначеного показника упродовж певного історичного періоду, з
урахуванням загальних потреб та пріоритетів соціально-економічного
розвитку країни з’являється можливість дати оцінку нинішньої податкової
політики в країні.

4. Питома вага сукупних витрат держави (загального обсягу витрат
зведеного бюджету) у ВВП. Цей показник засвідчує місце держави у системі
ринкових відносин і певною мірою дає змогу визначити тип ринкової моделі
країни.

Для визначення економічної і соціальної ролі фінансової діяльності
держави показник — частка витрат у ВВП є найсуттєвішим. Збільшення
державних витрат до певного рівня позитивно впливає на економічне
зростання. Крім захисту правопорядку, прав власності, стабільної
грошової системи, держава повинна виробляти суспільні послуги, до яких
входять, наприклад, національна оборона, охорона здоров’я і
навколишнього середовища, освіта тощо. Однак збільшення державних витрат
згодом стримувати економічне зростання. Їхній оптимальний рівень для
кожної країни свій і залежить від стадії її розвитку. Так, наприкінці
XIX століття середній світовий рівень державних витрат у ВВП становив
8,3% (у США — 4,0%). Але вже у 20-х роках XX століття середній показник
у розвинених країнах виріс до 15,4%, у 60-х до 27,9 і на початку 80-х до
42,6%. Із 70-80-х років у розвинених країнах питома вага витрат у ВВП
стала скорочуватися. У 2000 році в країнах СРСР державні витрати у ВВП
становили 36,5% (у 1995 році-39,4%).

Отож фінансова діяльність держави стала необхідною умовою стабільності й
стійкості всього суспільного розвитку.

5. Питома вага у ВВП дефіциту бюджету. Поточний розмір бюджетного
дефіциту перебуває під істотним впливом циклічних чинників економічної
кон’юнктури, збільшуючись при економічному спаді та скорочуючись при
підйомі. Тому реальний фінансовий стан держави найкраще описується
показником структурного дефіциту.

Структурний дефіцит (або, відповідно, позитивне структурне сальдо
бюджету) — це дефіцит, який мав би місце при певній системі формування
доходів і витрат держави в умовах повної зайнятості (або, іншими
словами, коли фактичний ВВП дорівнює потенційному). Наприклад, у 1994
році в Норвегії структурний дефіцит був значно вищий за фактичний (6,9%
ВВП замість 1,3%, що свідчило про економічне зростання),в Японії —
істотно вищий (1,0% ВВП замість 5,8%), що відображало економічний спад.

Розмір структурного дефіциту (у відсотках до ВВП) значно стійкіше у
часі, ніж розмір фактичного дефіциту, при цьому середні їхні рівні за
досить тривалі періоди приблизно збігаються.

6. Питома вага у ВВП та в експорті країни зовнішнього боргу. На основі
цього показника виділяють три групи країн-боржників: із низьким рівнем
заборгованості, коли обидва показники менші за 60%, із помірною
заборгованістю, коли ці показники нижчі за 80 і 220 % відповідно, але
вищі за 60%, із надмірною заборгованістю, коли зазначені показники
перевищують 80 та 220% відповідно.

7. Питома вага у ВВП державного внутрішнього боргу.

Проаналізовані абсолютні й відносні показники, якщо розглядати їх у
динаміці, дають змогу оцінити ефективність фінансової діяльності, рівень
та можливості фінансового забезпечення розвитку країни і на цій основі
вносити відповідні корективи в економічну політику держави.

Отже, розгляд сутності, цілей, засобів та результатів фінансової
діяльності держави сприятиме глибшому усвідомленню потенційних
можливостей її впливу на соціально-економічні процеси, стане основою для
підвищення ефективності фінансової політики держави і вдосконалення
фінансового механізму.

2. Державні фінанси та їх призначення

2.1. Бюджетна система.

Сукупність усіх бюджетів країни утворює її бюджетну систему. Склад і
принципи побудови бюджетної системи завжди визначались державним та
адміністративно-територіальним устроєм країни, економічною системою,
вони знаходять законодавче закріплення відповідних нормативних
документах. В Україні бюджетна система складається з: 1) державного
бюджету, 2) місцевих бюджетів.

До місцевих бюджетів належать: бюджет Автономної республіки Крим
області, районні, бюджети районів умістах та бюджети місцевого
самоврядування. До бюджетів місцевого самоврядування належать бюджети
територіальних громад сіл, селищ, міст та їх областей.

Для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави
складається зведені бюджети. Так зведений бюджет включає: показники
Державного бюджету України, зведення бюджету Автономної Республіки Крим
та зведених бюджетів областей та міст Києва та Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету
автономної республіки Крим, зведених бюджетів районів та бюджетів міст
республіканського значення.

Державний бюджет області включає показники обласного бюджету, бюджетів
районів і бюджетів міст обласного значення.

Державний бюджет району включає показники районних бюджетів, міст
районного значення, селищних та сільських бюджетів району.

Державний бюджет міста з районним поділом включає показники бюджету та
бюджетів районів, що входять до його складу.

Бюджетні системи в кожній країні мають свої особливості: склад,
взаємозв’язок між бюджетами різних рівнів та видів. На бюджетний устрій
має вплив державний устрій та адміністративно-територіальний поділ
країни.

Отже бюджетний устрій-це організаційні побудови бюджетної системи, її
структури, взаємозв’язаними ланками бюджетної системи.

2.2. Державний бюджет

У фінансовій системі України центральне місце займає державний бюджет,
він є найбільшим централізованим фондом грошових коштів. Поряд з
фінансами, державний бюджет є самостійно економічною категорією і втілює
фінансові відносини, що виникають при утворенні централізованого фонду
грошових ресурсів країни та його використання на загальнодержавні
потреби. Бюджетні відносини виникають між державною, з одного боку, і
підприємствами, установами, організаціями, населенням з іншого боку з
приводу сплати податків, зборів, а також при використанні бюджетних
коштів.

Державний бюджет, як фонд грошових коштів, має специфічні ознаки:

великі розміри,

має силу закону,

у складі бюджету утворюються бюджетні, що сприяє зміцненню його
стійкості.

На розмір найбільшого в країні фонду грошових коштів впливають наступні
чинники:

рівень розвитку економіки, розміри виробленого валового національного
продукту,

методи господарювання (ринкові, командно-адміністративної),

склад системи оподаткування,

масштаби зрушень в народному господарстві і економічних завдань, які
передбачається вирішити і профінансувати за рахунок коштів бюджету.

Як інструмент впливу на розвиток економіки і соціальної сфери, бюджет
завжди використовується державою і був:

фінансовою базою для виконання покладених на неї функції по впливу на
економіку, по управлінню і обороні країни;

найважливішим джерелом фінансування невиробничої сфери;

інструментом для вирішення соціальних і національних проблем, джерело
виплат по соціальному забезпеченню населення;

інструментом міжтериторіального і міжгалузевого перерозподілу коштів;

за допомогою бюджету здійснюється вплив на розвиток продуктивних сил,
науково-технічний прогрес;

з бюджету значною мірою фінансуються затрати по охороні навколишнього
середовища ,по зовнішньоекономічній діяльності.

При переході до ринкової економіки зміцнюється роль бюджету, характер
бюджетних відносин, що проявляються у складі і структурі доходів та
видатків. Формування доходної частини відбувається на податковій основі,
все більшого значення набувають платежі від суб’єктів господарювання
т.ч. від фізичних осіб. Змінюється співвідношення між прямими і
непрямими податками в напрямку зростання поступлень від прямих податків.

Використання бюджетних коштів проходить шляхом фінансування життєво
важливих і прогресивних галузей економіки, створення необхідної
інфраструктури, вирішення потреб, пов’язаних з добробутом, зайнятістю
населення, соціальним забезпеченням. В умовах ринку бюджетні відносини
повинні будуватися таким чином, щоб здійснювати активний вплив на
господарську кон’юнктуру, сприяти розвитку ділової активності
підприємців.

Склад видатків Державного бюджету України:

1). фінансування загальнодержавних програм по підтримці і підвищенню
життєвого рівня народу, соціальний захист населення;

2). фінансування загальнодержавного значення установ невиробничої сфери
(освіта, культура, охорона здоров’я, наука);

3). фінансування виробничого і невиробничого будівництва,
проектно-пошукових та інших робіт відповідно до загальнодержавних
програм;

4). оборона;

5). охорона навколишнього середовища;

6). утримання правоохоронних і митних органів, податкової та
контрольно-ревізійної служби, захисту прав споживачів, законодавчої,
виконавчої, судової влади та прокуратури;

7). здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

8). надання дотацій, субвенцій обласним бюджетам та бюджету Автономної
Республіки Крим, міст Києва і Севастополя;

9). створення державних матеріальних та фінансових резервів;

10). обслуговування державного внутрішнього та зовнішнього боргів.

Формування доходів державного бюджету багато в чому залежить від методів
господарювання, завдань які вирішує держава, складу і принципів побудови
податкової системи.

Доходи Державного бюджету України утворюються за рахунок:

податків, які повністю або частково надходять в бюджет у відповідності
із діючими законами;

частини доходів від приватизації державних підприємств;

надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;

орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що
перебувають у загальнодержавній власності;

внесків до тимчасово приєднаних до Державного бюджету України
позабюджетних фондів;

надходжень від внутрішніх позик;

дивідендів, одержаних від цінних паперів, що належать державі;

інших доходів встановлених законодавством України.

Найбільшу питому вагу у структурі доходів Державного бюджету займають
податкові, а також внески до державних цільових фондів.

Якщо наявні доходи в бюджеті недостатні для фінансування всіх необхідних
потреб, то має місце бюджетний дефіцит, т.б. це перевищення видатків з
бюджету над його доходами. Негативною рисою бюджетів України, як і
більшості постсоціалістичних країн, є їх хронічна дефіцитність.

Причинами бюджетного дефіциту можуть бути:

1). значні інвестиції держави у розвиток економіки. Такий бюджетний
дефіцит є наслідком не кризових явищ, а певної політики уряду, який
проводить значні структурні зрушення у народному господарстві;

2). негативні, руйнівні наслідки непередбачених подій, таких як війна,
катастрофа, стихійні лиха;

3). криза в економіці, яка знаходить відображення зокрема і у бюджетному
дефіциті. Такий бюджетний дефіцит важче всього подолати; для цього
повинні бути заходи по фінансовому оздоровленню економіки, лише за цієї
умови можна розраховувати на збалансування бюджету.

Бюджетний дефіцит в Україні був “успадкований” від колишнього СРСР і
причини цього негативного явища треба шукати ще на початку 1960-х років.
Саме починаючи з цього часу в економіці СРСР почали нагромаджуватися
певні несприятливі тенденції, які з часом і стали однією з причин його
розпаду, де:

сповільнення темпів економічного розвитку;

недостатня ефективність економічних заходів і реформ (1964, 1965, 1979,
1985 років);

збільшення внутрішнього державного боргу;

зменшення надходження валюти від зовнішньоекономічної торгівлі через
погіршення кон’юнктури на ринку нафти;

значні незавершені капітальні вкладення у народне господарство;

заміщення фінансових ресурсів кредитними ресурсами, грошова емісія;

руйнівні наслідки антиалкогольної компанії тощо.

Одним з найважливіших напрямків сучасної фінансової політики уряду
України є досягнення сталої збалансованості бюджету. При розробці
заходів по вирішенню цієї складної проблеми слід врахувати, що сам
бюджетний дефіцит як такий не є злом. В борг жили і живуть наймогутніші
країни Заходу з ринковою економікою, головне — це розмір бюджетного
дефіциту, який співставляється із величиною створеного валового
національного продукту. Досвід західних країн доводить, що допустимим
розміром дефіциту бюджету є 2-3 %ВНП; в таких межах він не тільки не дає
негативних наслідків, а навіть сприяє розвитку економіки, пожвавленню
ділової активності. Така практика має назву “дефіцитного фінансування”.

Шляхи подолання бюджетного дефіциту:

оздоровлення економіки країни;

перебудова податкової системи в напрямку зменшення податкового тягаря і
стимулювання ділової активності;

скорочення бюджетних дотацій;

зменшення фінансування державних інвестицій;

запровадження обов’язкового медичного страхування;

економне і цільове витрачання бюджетних коштів;

посилення контрольної роботи за своєчасною і повною сплатою податків.

В сучасних умовах дефіцит державного бюджету України законодавчо
обмежується, а джерелом його покриття є державні внутрішні та зовнішні
запозичення.

Бюджетний процес.

Складанню проекту закону про Державний бюджет України передує велика і
тривала підготовча робота, яка проводиться органами державної влади і
управління.

Серед усіх процедур бюджетного процесу важливе місце займає визначення
основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.
Проект цього документу складається Кабінетом Міністрів України і
подається до Верховної Ради України для проведення парламентських
слухань з питань бюджетної політики, які розпочинаються 1 червня року,
що передує плановому. За результатами парламентських слухань Верховна
Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома
Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Проект закону про державний бюджет розробляється Міністерством фінансів
України, подається на розгляд у Кабінет Міністрів України, а у разі його
схвалення направляється до Верховної ради України не пізніше 15 вересня.
Не пізніше ніж 5 днів після цього Міністр України представляє проект на
пленарному засіданні Верховної Ради України.

Процес розгляду проекту закону про держаний бюджет досить тривалий; він
передбачає ухвалення відповідних рішень, проведення декількох читань
проекту, у ходу яких повинно бути досягнуто складання такого документу,
який би відповідав вимогам чинного законодавства, визначеним напрямам
бюджетної політики, базувався на основних макропоказниках економічного і
соціального розвитку держави.

Верховна Рада України, як найвищий законодавчий орган, затверджує Закон
про Державний бюджет України, в якому вказується:

загальна сума доходів і загальна сума видатків;

граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) Державного бюджету України
і державного боргу на кінець наступного бюджетного періоду, повноваження
щодо надання державних гарантій та їх обсяги;

бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету
України за бюджетною класифікацією;

доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

міжбюджетні трансферти;

додаткові положення щодо виконання бюджету.

Затверджений Верховною Радою Закон України “Про Державний бюджет
України” публікується в процесі для загального ознайомлення.

Виконання Державного бюджету України забезпечує Кабінет Міністрів
України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та
управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність
учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету. В Україні
застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету
України, згідно якої Державне казначейство України здійснює: операції з
коштів держбюджету; розрахунково-касове обслуговування розпорядників
бюджетних коштів, контролює бюджетні повноваження веде бухгалтерський
облік та складає звітність про виконання Державного бюджету.

Бюджетні асигнування для здійснення програм та заходів за рахунок
бюджету надається розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом прав, вони
поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників
нижчого рівня.

Головними розпорядниками коштів щодо Державного бюджету можуть бути
керівники органів, уповноважених Верховною Радою України, Кабінетом
Міністрів України забезпечувати їх діяльність, а також міністерства,
інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України,
Верховний Суд України тощо.

Розпорядниками коштів місцевих бюджетів можуть бути керівники місцевих
державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретарів,
керівники головних управлінь, відділів та інших самостійних структурних
підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Після закінчення бюджетного періоду Міністерство фінансів України
складає звіт про виконання Державного бюджету України, який до 1-го
травня року наступного за звітним повинен бути представлений Кабінетом
Міністрів України Верховній Раді України, яка його розглядає і
затверджує.

2.3.Місцеві бюджети

Найбільш численною ланкою бюджетної системи кожної країни є місцеві
бюджети. В даний час в нашій державі їх нараховується майже дванадцять
тисяч. Згідно Бюджетного кодексу України, до них належить: бюджет
Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети районів у містах та
бюджети місцевого самоврядування. В свою чергу, бюджетами місцевого
самоврядування визначаються бюджети територіальних громад сіл, селищ,
міст та їх об’єднань.

Особлива роль місцевих бюджетів пов’язана з тим, що вони є фінансовою
базою місцевого самоврядування, основним важелем проведення державної
регіональної політики, здійснення фінансового вирівнювання. За рахунок
коштів місцевих бюджетів фінансуються найбільш значні заходи держави в
галузі освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, тобто всі ті
витрати, які безпосередньо зачіпають інтереси широких верств населення.

Доходи місцевих бюджетів складаються з власних, закріплених доходів і
бюджетних трансфертів. До власних доходів місцевих бюджетів належить:

місцеві податки і збори;

плата за землю;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і
механізмів;

податок на промисел;

плата за забруднення навколишнього природного середовища;

фіксований сільськогосподарський податок ;

надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними
коштами;

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських
товариств, що знаходяться у власності територіальної громади;

кошти від відчуження комунального майна, в тому числі від продажу
земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

плати за оренду майнових комплексів комунальної власності;

надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

плата за гарантії, надані органами місцевого самоврядування;

гранти та дарунки;

власні надходження бюджетних установ, що утримуються з місцевих
бюджетів;

податок на прибуток комунальних підприємств;

платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого
значення.

До закріплених доходів бюджетів місцевого самоврядування включені:

прибутковий податок з громадян;

державне мито і єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у
частині, що належить відповідним бюджетам;

плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати,
що видаються виконавчими органами місцевих рад;

плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та за
торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності,
що справляються виконавчими органами місцевих рад;

адміністративні штрафи, які накладаються даними органами.

Найбільше значення у формуванні доходів місцевих бюджетів мають
податкові надходження і, перш за все, податок на прибуток підприємств
комунальної форми власності, прибутковий податок з громадян, платежі за
використання природних ресурсів. Не зважаючи на досить значний перелік
місцевих податків та зборів, вони поки що не відіграють значної
фіскальної ролі у формуванні місцевих бюджетів. Як правило, їх питома
вага складає лише 3-4% сукупних доходів місцевих бюджетів України для
структури дохідної частини місцевих бюджетів більшості
адміністративно-територіальних одиниць характерною є висока питома вага
бюджетних трансфертів, які надаються з Державного бюджету України.

Видатки місцевих бюджетів поділяються на дві групи:

1). видатки, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних
трансфертів;

2). видатки, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних
трансфертів.

Перша група видатків місцевих бюджетів відповідає повноваженням, які
органи державної влади делегуються органам місцевого самоврядування
друга група видатків-власним повноваженням місцевого самоврядування.

Структура видатків місцевих бюджетів протягом останніх років засвідчує
їх чітко окреслену соціальну спрямованість: на соціальний захист і
соціальне забезпечення, утримання об’єктів соціально-культурної сфери
(освіта, охорони здоров’я, культури, мистецтва, засобів масової
інформації, молодіжні програми, фізичну культуру і спорт) витрачається
майже 3/4 усіх коштів місцевих бюджетів України. Але не зважаючи на те,
що фінансування об’єктів соціальної та побутової інфраструктури поглинає
левову частку бюджетних коштів, їх хронічно не вистачає не тільки на
розвиток даних установ, але і на належне поточне утримання.

Не менш важливим напрямком витрачання коштів місцевих бюджетів є
видатками, пов’язані з економічною діяльністю місцевої влади капітальні
вкладення у промислові об’єкти комунальної власності, агропромисловий
комплекс, електроленергетику та інші галузі, обслуговування комунальної
системи, роботи по благоустрою, земельній реформі та землевпорядкуванню.

Бюджетний кодекс України передбачає, що внутрішня будова як державного,
так і місцевого бюджетів може складатися із загального та спеціального
фондів. У загальному фондів .У загальному фонді акумулюються кошти, які
мають загальнодержавний характер і підлягають подальшому перерозподілу.
У спеціальному фонді зосереджуються кошти, бюджетних установ, у тому
числі спеціальні, державних цільових фондів, які не підлягають
перерозподілу і використовують за цільовим призначенням.

Складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів є бюджет
розвитку, в якому зосереджуються бюджетні ресурси, призначені для
проведення інвестиційної та інноваційної діяльності. Джерелами
надходжень бюджету розвитку є: кошти від відчуження майна, яке
знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних
ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів,
нарахованих на акції (частки, пай) господарських товариств, що
знаходяться у власності громади; кошти від повернення позик, які
надавалися з місцевого бюджету та відсотків, сплачених за користування
позиками; кошти, що передаються з іншої частини місцевого бюджету;
запозичення, які здійснюють місцеві ради; субвенції в інших бюджетів на
виконання інвестиційних проектів.

Напрямки витрачання коштів бюджету розвитку: погашення основної суми
боргу Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування (крім боргу
за короткостроковими позичками, отриманими на покриття тимчасових
касових розривів у процесі виконання місцевих бюджетів); капітальні
вкладення; внески у статусі фонди суб’єктів діяльності.

2.4. Міжбюджетні відносини

У бюджетній системі України постійно виникають взаємовідносини між
бюджетами різних рівнів та видів їм притаманні великі за обсягами
зустрічні потоки бюджетних ресурсів. Основними формами цього руху є
міжбюджетні трансферти, взаємозаліки та взаєморозрахунки, об’єднання
коштів бюджетів для виконання спільних проектів і програм. Суб’єктами
міжбюджетних відносин виступають органи влади і управління, до
компетенції яких включені повноваження щодо складання, розгляду,
затвердження і виконання бюджетів. І тому у Бюджетному кодексі
міжбюджетні відносини розглядаються як відносини між державою,
Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо
забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для
виконання функцій, передбачених Конституцією та законами України.

Найважливішою передумовою існування міжбюджетних відносин є необхідність
здійснення перерозподілу бюджетних ресурсів усередині бюджетної системи,
яка в свою чергу спричинена розбіжностями між обсягами коштів,
акумульованих у бюджетах різних рівнів і видів та потребою в них.

Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між
рівнями бюджетної системи та видами бюджетів, проведене у відповідності
до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади і місцевого
самоврядування. Проте, розмежування доходів, здійснене на єдиних засадах
для бюджетів відповідного рівня не дає можливості збалансувати абсолютно
усі бюджети. Причиною цього є значні відмінності у формуванні доходів та
складі і обсягах видатків бюджеті територіальних одиниць, які мають
об’єктивний характер і спричинені:

різним рівнем економічного розвитку господарського комплексу
адміністративно-територіальних одиниць і його спеціалізацією;

різноманітністю природнокліматичних умов;

різним екологічним станом територій;

особливостями розташування населених пунктів, зокрема адміністративних
центрів;

насиченістю шляхами сполучення;

кількістю населення, його віковими складами;

сформованою протягом тривалого історичного періоду мережею об’єктів
соціальної та побутової інфраструктури та їх станом тощо.

Вплив даних та багатьох інших факторів визначає різний податковий
потенціал, який безпосередньо впливає на формування дохідної бази
місцевих бюджетів; різну вартість послуг, що надають місцеві органи у
розрізі адміністративно-територіальних одиниць; неоднакову потребу в
коштах, які спрямовуються на підтримку соціально-культурної сфери і т.п.

Остаточне збалансування бюджетів одного рівня, яке неможливо провести
лише шляхом розмежування їх доходів та видатків, досягається за
допомогою бюджетного регулювання, тобто перерозподільних процесів у
межах бюджетної системи ,шляхом надання коштів “бідним” у фінансовому
відношенні територіям або вилучення коштів у відносно “багатих”
територій.

У процесі бюджетного регулювання вирішується багато завдань основними
серед яких є:

досягнення відповідності між видатками і доходами усіх бюджетів, тобто
їх збалансування;

забезпечення рівномірності у поступленні доходів та запобігання перебоїв
у фінансуванні видатків;

створення заінтересованості органів місцевого самоврядування у повній
мобілізації доходів на своїй території;

забезпечення самостійності у використанні додатково одержаних коштів у
процесі виконання місцевих бюджетів;

перерозподіл бюджетних ресурсів між “багатими” і “бідними” у фінансовому
відношенні територіями;

ув’язка обсягів одержаної фінансової допомоги з конкретними зусиллями по
мобілізації податків і зборів, залученні додаткових доходних джерел;

здійснення фінансового вирівнювання.

В межах кожної країни об’єктивно існують розбіжності у фінансовому
потенціалі окремих територій, є особливості у формуванні дохідної бази
бюджетів і можливостях задоволення місцевих потреб. В зв’язку з цим
видатки місцевих бюджетів у співставленні з кількістю населення можуть
значно відрізнятися у територіальному розрізі. Фінансове вирівнювання
спрямоване на нівелювання таких відхилень, тому що їх існування створює
неоднакові умови для задоволення гарантованих державою соціальних,
адміністративних та інших послуг.

У складних процесах бюджетного регулювання необхідно відокремлювати
вертикальне і горизонтальне бюджетне регулювання. Вертикальне бюджетне
регулювання має на меті забезпечення необхідними доходами джерелами
бюджетів різних рівнів у відповідності до діючого порядку розмежування
повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування.
Вирішення цього завдання досягається шляхом розподілу видатків між
бюджетами і надання їм доходів, достатків для фінансування визначених
видатків.

Горизонтальне бюджетне регулювання покликано усунути розбіжності у
рівнях бюджетної забезпеченості в розмірі бюджетів місцевого
самоврядування. Іншими с ловами, основний зміст горизонтального
бюджетного регулювання полягає у фінансовому вирівнюванні бюджетів в
територіальному розрізі. Причому горизонтальне вирівнювання здійснюється
лише в межах бюджетів територіальних громад, окремо серед міських,
селищних та сільських бюджетів.

Збалансування доходів і видатків бюджетів, вирівнювання бюджетів,
вирівнювання бюджетної забезпеченості територій здійснюється за
допомогою особливих методів. Вибір методів бюджетного регулювання
залежить від того, яким чином розмежовані доходи між ланками бюджетної
системи у відповідності до поділу повноважень між державною виконавчою
владою і місцевим самоврядуванням. У світовій практиці використовуються
три основні способи розмежування доходів.

1). розподіл податків та інших доходів між бюджетами різних рівнів;

2). розщеплення поступлень від податків шляхом закріплення за кожним
рівнем бюджетної системи конкретних часток податку в межах єдиної ставки
оподаткування;

3). встановлення територіальних надбавок до загальнодержавних податків.

Застосування того чи іншого способу розмежування доходів залежить від
засад побудови бюджетної системи, які у свою чергу визначаються
державним устроєм країни.

В унітарних(єдиних) державах, як правило використовуються другий і
третій спосіб розмежування доходів усередині бюджетної системи, органи
місцевого самоврядування одержують власні доходи, збалансування місцевих
бюджетів досягаються за допомогою передачі частини зібраних на їх
території загальнодержавних податків або місцевій владі надається право
встановлювати надбавки до податків (у межах, визначених центральним
урядом).

У федеративних країнах частіше застосовується розмежування доходів,
тобто чіткий поділ податків та інших доходів між центральним бюджетом,
бюджетами членів федерації і місцевими бюджетами. Крім того, для
бюджетного федералізму характерна самостійність суб’єктів федерації у
встановленні власних податків-фіскальний федералізм, при цьому
поступлення доходів можуть також розщеплюватися між окремими ланками
бюджетної системи, які відповідають різним рівням управління.

В Україні з її перехідною економікою бюджетна система в перші роки після
здобуття незалежності мала багато рис, успадкованих від бюджетної
системи колишнього СРСР, зокрема їй була притаманна практика розщеплення
податків між різними рівнями бюджетів, яка сформувалася внаслідок
зміцнення централізованих засад в управлінні країною, обмеження прав
місцевих органів влади. Розмежування доходів між ланками бюджетної
системи в нашій країні до недавнього часу представляло симбіоз першого і
другого з відзначених методів.

До 1997 р. переважно використовувався метод розщеплення податків між
Державним бюджетом України і місцевими бюджетами; у 1997-1998рр.
намітилася тенденція до розподілу податків у Державний бюджет України
були передані непрямі податки, у місцеві бюджети — прямі; у 1999 р.
знову відбулося повернення до системи розщеплень податкових надходжень.
У 2000-2002 рр. діє система розподілу податкових надходжень.

Протягом тривалого часу у вітчизняній бюджетній практиці застосовувалися
наступні два методи бюджетного регулювання:1). метод відсоткових
відрахувань від загальнодержавних податків та доходів, які надходять на
території місцевого бюджету ;2). надання фінансової допомоги бюджетам у
певній визначеній сумі (бюджетні трансферти). В даний час перевага
віддана трансфертам.

Трансферти — це кошти, які безплатно і безповоротно передаються з одного
бюджету в інший. Міжбюджетні трансферти поділяються на чотири види.

Перший вид – це дотації вирівнювання, які надаються з Державного бюджету
України місцевим бюджетом. Основною метою даного виду трансфертів є
здійснення вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який її отримує,
тобто, у кінцевому підсумку, проведення фінансового вирівнювання.

Другий вид міжбюджетних трансфертів – це субвенції; вони можуть
надаватися як з державного, так і місцевих бюджетів. Характерною ознакою
субвенцій є цільове використання одержаних коштів, основні напрямки
якого визначено:

здійснення програм соціального захисту;

компенсація втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання
власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

виконання інвестиційних проектів;

утримання об’єктів спільного користування чи ліквідація негативних
наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та
їх об’єднань;

інші цілі.

Третій вид трансфертів представляє передачу коштів до державного або
місцевого бюджету з інших місцевих бюджетів у випадках, коли прогнозні
показники доходів місцевого бюджету перевищують розрахунковий обсяг
видатків. Четвертий вид міжбюджетних трансфертів-це інші дотації, які
надаються з державного бюджету до місцевих бюджетів.

3. Фінансова безпека і малий бізнес

В економічній літературі чіткого визначення категорії “фінансова
безпека” немає. Український професор О.І. Барановський зауважує, що
“фінансова безпека являє собою надзвичайно складну багаторівневу
систему, яка охоплює фінансову безпеку окремого громадянина, домашніх
господарств, населення, підприємців, підприємств, організацій тощо”.
Отже, йдеться про захищеність фінансових інтересів на макро — і
мікрорівнях.

В умовах глобалізації фінансових ринків розширюється рух капіталу між
країнами, для одних він приносить додаткові накопичення, для інших —
фінансову залежність від економічного розвинених країн. Завдяки
глобалізації досягається зближення світових культур, удосконалюється
міжнародне співробітництво, розширюються можливості науково-технічного
прогресу тощо. Однак глобалізація не позбавлена і суттєвих негативів, а
саме: зростає розрив між багатими і бідними державами-багаті стають іще
багатшими, а бідні — ще біднішими, що загострює безпеку останніх. Серед
особливих небезпек цього процесу слід назвати зростання тероризму
,злочинності й наркоторгівлі.

При цьому значне місце в розвитку економіки, у тому числі й малого
бізнесу, належить внутрішнім чинникам, серед яких відзначимо стихійний
процес приватизації, який розпочався після прийняття у лютому 1991 року
Закону України “Про власність”. У перші роки незалежності приватизація
відбувалася без урахування фінансових інтересів держави, вона не
сформувала господаря; який був би зацікавлений в оздоровленні
національної економіки.

У країні з’явився тіньовий капітал, який є реальною загрозою для
економіки, Президент України Л.Д.Кучма з цього приводу зауважив:
“Найбільш небезпечним є зміцнення позицій тіньового капіталу, його
настирливі намагання підпорядкувати економіку та державу власним
корпоративним інтересам”.

Цьому процесові протидіє НБУ, який останнім часом зайняв жорстку позицію
щодо боротьби з тіньовим капіталом. На думку вчених, майбутнє економічне
щодо боротьби з тіньовим капіталом. На думку вчених, майбутнє економічне
зростання зумовлюється глибиною розвитку банківської системи, що
вимірюється рівнем монетизації економіки.

Нині рівень монетизації зростає і сьогодні становить 27,97%. Обсяг
грошей поза банками сягає понад 26 млрд.грн. Країна відчуває потребу у
фінансових ресурсах, зумовлену значною мірою грубими помилками при
розподілі національного багатства у перші роки незалежності.

Реформування економіки, розпочате тоді, відбувалося украй непослідовно
грубими помилками, без урахування національних, при запізнілому
проведенні грошової реформи, збереженні монополії тощо. Як
результат-загострилася національна безпека, розпочався відплив
інтелектуального, матеріального і фінансового капіталів за кордон,
“розквітла” тіньова економіка.

В умовах, коли модель централізованого управління економікою була
зруйнована, а моделі для нових умов господарювання не розробили, було
запроваджено західноєвропейську модель без урахування особливостей
української економіки. До того ж реформу проводили фахівці, малообізнані
з ринковими законами і без чіткого уявлення, яке суспільство маємо
будувати, — капіталістичне чи соціалістичне?

Ці питання широко обговорювалися на конференціях, симпозіумах в
економічній літературну вищих колах влади. Однак фінансовий стан,
фінансова безпека викликають і сьогодні занепокоєння, ці проблеми
потребують невідкладного розв’язання, оскільки це загрожує не лише
окремим підприємствам й галузям, загострює соціально-економічну ситуацію
в цілому.

Варто наголосити, що малий бізнес, економіка України розвивалася і далі
розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників, сукупна дія
яких поки що недостатньо впливає на формування нових економічних
відносин, на зміцнення фінансового стану суб’єктів господарювання,
особливо на малий і середній бізнес. Зазначені чинники разом з іншими
затримали новий етап розвитку економіки України, який розпочався лише у
2000 році, коли відбувся перехід до інвестиційної моделі зростання. Уже
у 2001 році валовий продукт зріс на 9,1%,промислове виробництво — на
14,2 і сільськогосподарське-на 9,9%. Структурні зрушення відбулися також
у доходах і видатках державного бюджету-профіцит становив 0,6%.

Щодо зовнішніх боргів, то тільки Всесвітньому банкові заборгованість
сьогодні становить 2305 млн.дол. або 29,2% від загальної суми прямого
зовнішнього боргу країни. Борг Росії -1778,9 млн.дол., борг НБУ МВФ —
1921,5грн. Значний борг України Німеччині — 408,2 млн.дол.,
США-289,6млн.дол., іншим країнам 310,3 млн. дол.

Зовнішній борг ще довго впливатиме на розвиток малого й середнього
бізнесу і на економіку країни в цілому .Його зниження почнеться у 2003
році, коли буде погашено 34 млрд.доларів, у 2004-2006 роках — 1,92-2,37,
у 2007 р.-1,66, 2008-му-1,35, 2009-му-1,25 і 2010 році-1,15 млрд.дол. За
ці роки країна має отримати від міжнародних фінансових структур кредити
,яких частина яких буде використана на фінансування інвестиційних
проектів, а також на погашення зовнішнього боргу.

Отже, у таких умовах використання внутрішніх фінансових ресурсів набуває
першочергової ваги. У цьому плані заслуговують увагу експортні операції,
відкриття й освоєння нових перспективних ринків збуту промислової та
сільськогосподарської продукції.

Економіка дедалі більше залежить від бізнесу, тобто економічна
діяльність спрямована на отримання прибутку. При цьому доведено, що збут
продукції має відбуватися не через іноземних трейдерів, як зараз, а
українськими експортерами, які мають опанувати закони ринкової
економіки, механізми впливу надії зовнішніх недобросовісних
постачальників енергоресурсів; сировини захищати національних
товаровиробників, чим сприяти їхній фінансовій безпеці. Слід зауважити,
що реалізація продукції через іноземних трейдерів, за розрахунками
аналітиків, знижує її вартість на 20-50 % залежно від її якості.

Фінансова безпека, яка характеризує рівень забезпеченості суб’єктів
господарювання фінансовими ресурсами, перебуває в залежності від участі
комерційних банків у економічній діяльності підприємств. Останніми
роками українські банки значно розширили зв’язки з підприємствами. Якщо
у 2001році в економіку було надано кредитів на суму 27,8 млрд.грн., то
уже в 2002 –му -41,2 млрд.грн., у тому числі національній валюті — 23,9
млрд.грн. і в іноземній-17,3 млрд.грн.

Банківська система України може збільшити обсяги кредитів у реальний
сектор економіки, не порушуючи при цьому нормативів, визначених НБУ і
Базельською угодою. Однак фінансовий стан позичальників залишається
незадовільним. До того ж підприємства грубо порушують кредитні угоди з
банками, одержані кредити повертають зі значним порушенням строків
,окремі позичальники надають неправдиву інформацію про наявність
заставного майна, часто під усілякими приводами не повертають кредитів.
Кредити надані під гарантію уряду, теж мають безповоротній характер. І з
тих та інших причин комерційні банки досить обережно надають кредити не
лише малим і середнім підприємствам й великим комбінатам, які пропонують
перспективу, високоприбуткові проекти, пов’язані, скажімо, з
видобуванням і використанням метану з вугільних шахт Донбасу та інших
регіонів України.

Ризик банківських кредитів зростає ще й тому, що прогнозування
економічних процесів відбувається в умовах політичної та економічної
нестабільності, неузгодженості між різними гілками влади. У цій ситуації
вкрай важливо захистити передусім права кредиторів. Склалося так, що
законодавство працює на захист позичальника, жоден із них не відповів
ані адміністративно, ані перед судом за неповернення або нецільове
використання як кредитів, так і бюджетних коштів. Отже, потрібен закон
про захист кредиторів, який сприяв би подальшому спрямуванню кредиту
реальний сектор економіки.

Малий і середній бізнес має стати головним джерелом доходів населення,
формування так званого середнього класу .Пред ставники влади вже вкотре
обіцяють збільшити кількість робочих місць за рахунок зростання малого й
середнього бізнесу. Однак такий бізнес розвивається вкрай повільно, а
інколи спонтанно. Саме з цих причин України за кількістю таких
підприємств посідає серед країн колишнього СРСР останнє місце, а рівень
продукції у ВВП України у 7 разів менший, ніж у країнах ЄС.

Обстеження домашніх господарств України, проведене Світовим банком,
засвідчило, що кожна четверта людина живе бідно. Рівень споживання
становить лише 75% від норми. Кожен сьомий житель вважається вкрай
зубожілим — рівень споживання становить 60% від норми. Згідно з
міжнародним стандартом до категорії бідних належить сім’я, яка половину
коштів витрачає на харчування. Межа бідності для одного жителя
Центральної та Східної Європи визначено у 16-17 грн. на добу. До того ж
у розподілі доходів мають місце значні перекоси. За повідомленням ДПА
України, у 2001році налічувалося 127 мільонерів, у тому числі 97 осіб
мали річний дохід понад один мільйон, десять — понад 10 млн.грн., а одна
особа-40 млн.грн. Для порівняння зауважимо, що у США 20% населення
зараховано до найбідніших верств, себто які мали середній дохід 13320
доларів на рік.

Особливо погіршилося життя сільського населення. У 2001 році кожен
землевласник отримав близько 330 грн. орендної плати, що менше за
місячний прожитковий мінімум.

Статистика вельми тривожна. Слід відзначити й таку особливість
характерну для сільського населення. Певна частина людей, позбавлена
роботи, стає на облік, отримує допомогу з безробіття і одночасно
займається бізнесом (купівлею-продажем). Такий вид діяльності принижує
громадянську гідність а державу має додаткові збитки. Отже, потребує
удосконалення не лише законодавство й створення умов для використання
робочої сили на селі.

Не менш складним завданням для підприємств АПК є формування власних
фінансових ресурсів в умовах ринку .Адже ціна встановлюється не “згори”,
як це було у продовж десятиліть, а під впливом попиту й пропозиції
продукції. Але при цьому не слід забувати і ролі держави у формуванні
цін. Що до цього лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року
професор економіки і фінансів Колумбійського університету Джозеф
Е.Стігліц зауважує: “Невидима рука Адама Сміта — його ідея, що вільні
ринки ведуть до ефективності, неначе ними керує невидима рука, при наймі
частково є невидимою, оскільки її тут немає”.

Регулювальна роль держави полягає у виділенні коштів на підтримку малого
й середнього бізнесу, а саме на відшкодування комерційним банком
пільгових ставок за кредитами, стимулювання розвитку факторингу, лізингу
страхування, а також на пільгове оподаткування малого й середнього
бізнесу. При цьому слід зазначити, що ціни на внутрішньому ринку
залежить від світових цін. Це особливо торкається країн, які не здатні
впливати на світові ціни. Останні суттєво впливають на внутрішні ціни.
Перевищення пропозицій над попитом знижує внутрішні ціни, що, в свою
чергу, вимагає продажу продукції на зовнішньому ринку, який поступово
завойовує Україна.

Так серед експортерів зерна вона у першій п’ятірці. І це за умов що
урожайність зернових перебуває на рівні 30ц/га. Хоча потенційні
можливості країни великі. Вона може подвоїти урожайність зернових
культур, що сприятиме розширенню зовнішньої торгівлі й підвищенню
ефективності тваринницької галузі. Воднораз проблема збуту продукції
значно загострилася, а тому постає питання про розширення на селі
об’єктів інфраструктури, куди слід спрямувати кошти державного бюджету,
спонсорів, а також довгостроковий кредит.

4. Основи збалансованості фінансової системи держави

У період поступу України до створення власної моделі економічного
розвитку як держави в цілому, так і окремого регіону одним із найбільших
питань залишається пошук збалансування фінансової системи держави.

На загальнодержавному рівні уже робилися спроби пошуку шляхів
збалансування фінансової системи у частині затвердження і виконання
зрівноваженого бюджету держави, хоча, як правило спроби приводили лише
до формальної відповідальності запланованих доходів і видатків, а на
практиці виникав відчутний дефіцит бюджетних коштів, зростав державний
борг.

На регіональному рівні ситуація також складається не найкраще. Унаслідок
значних відмінностей у розвитку фінансової системи кожного окремо
взятого регіону, через що дохідна частина одних регіонів значно
перевищувала видаткову, а інших, навпаки, ледве покривала половину
видатків, держава досі збалансовувала регіональні фінансові системи лише
за допомогою міжбюджетних розрахунків-надання дотацій і субвенцій
щоправда, останніми роками у визначених за допомогою ґрунтовних
розрахунків обсягах. А пошук внутрішньо регіональних причин
розбалансованості, на жаль, ще досі не проводилися, як і не робилося
спроб визначення самої величини збалансованості фінансової системи
регіону.

У цілому фінансова система України є взаємопов’язаним поєднанням в
економічно-правовому середовищі об’єктивного процесу розподілу вартості
ВВП та суб’єктивного впливу на нього держави.

Практично фінансова система держави має свою внутрішню структуру, до
якої входять фінанси суб’єктів господарювання, страхування, державні
фінанси, міжнародні фінансові відносини, внутрішній фінансовий ринок.
(див. табл.1).

Таблиця 1

Внутрішня будова національної фінансової системи

Збалансованість фінансової системи держави-це оптимальне поєднання
регулювання важелів впливу держави на забезпечення виконання програмних
фінансових надходжень до державного бюджету й дотримання видаткової
частини у межах, які не перевищують припустимих.

Нині чи не єдиним способом збалансування фінансової системи держави на
регіональному рівні є застосування системи міжбюджетних розрахунків.
Хоча, звичайно ж, подібний метод далеко не розв’язує усіх проблем, а
подекуди навіть і загострює їх. (див. табл.2).

Таблиця 2.

Управління фінансовою системою

Так, регіони, які за економічним потенціалом спроможні самостійно
покривати видатки свого бюджету, змушені спочатку перерахувати значну
частку доходів до бюджетів вищого рівня, а пізніше просити повернути
необхідні суми коштів для покриття поточних видатків, обов’язково
детально обґрунтувавши доцільність їх проведення. Подібна ситуація
вигідна лише для економічно слабших регіонів, оскільки вони у такому
разі отримують додаткові кошти понад зароблені на покриття видатків. При
цьому на місцях немає будь-яких стимулів для пошуку шляхів додаткової
акумуляції коштів, через що країна у цілому змушена постійно збільшувати
як внутрішній, так і зовнішній борг для покриття хоча б першочергових
видатків.

Наочним підтвердженням вищезазначеного стану речей є дані таблиці й
рисунків 1, 2, за допомогою яких можна прослідкувати динаміку рівня
виконання державного і місцевого бюджетів за доходами й видатками у
порівнянні із відповідним рівнем виконання плану з міжбюджетних
розрахунків. У важно розглянувши показану на рисунках динаміку, можна
дійти висновку про значно вищу ефективність, роботи з виконанням
бюджетів на місцевому (120-140%), ніж на державному рівні (80-100%). Що
ж до міжбюджетних розрахунків, то за цим показником рівень виконання на
регіональному рівнів (див.табл. 3).

Таблиця 3.

Рівень виконання державного й місцевих бюджетів України

за 1998-2001 роки, %

Найменування Державний бюджет Місцеві бюджети

1998 1999 2000 2001 1998 1999 2000 2001

Офіційні трансферти 95,1 67,6 111,7 109,6 88,0 121,3 108,7 100,9

Усього доходів 7,1 83,6 106,7 92,7 131,2 122,3 136,6 І21,5

Міжбюджетні трансферти 88,0 121,3 106,8 90,8 95,1 67,6 111,7 109,6

Усього видатків 75,1 87,3 98,0 85,9 132,6 122,1 134,6 122,5

Швеція вирізняється високим рівнем доходів місцевих бюджетів (21,4% ВВП)
і низькою часткою трансфертів (14,2%). Місцеві бюджети Ірландії
формуються переважно за рахунок трансфертів (74,3 %).

Протягом XX століття формування багаторівневих бюджетних систем
промислове розвинутих країн відбувалося шляхом передавання ряду функцій
місцевих органів влади (і відповідно частини видатків місцевих бюджетів)
на загальнодержавний рівень (перша половина XXст.), а пізніше їх нового
міжрівневого перерозподілу(десятиріччя після Другої світової війни).Якщо
на початку минулого століття частка центрального уряду в загальній сумі
бюджетних видатків країни становила, наприклад, у Великобританії 64,8%,а
у Франції-70,5 %,то у 1950 році вона збільшилася відповідно до 76,6 і
85,6%, а у 1971 році знову зменшилася. Подібні процеси характерні не
тільки для унітарних, а й для федеративних держав. Зокрема, у 1900 році
на федеральний уряд припадало у Швейцарії 20,4% бюджетних видатків, у
Німеччині — 39,7%, а у США-34,1%. У 1950 році частка федерального уряду
збільшилася відповідно до 32,9,48,4 і 58,3%. До 1971 року у згаданих
державах відбувся перерозподіл бюджетних видатків на користь
регіональної та місцевої влади. У 1971-1981роках частка центру знову
збільшилася: у Швейцарії — з 25% до 31,6%, а у Німеччині — з 37,9% до
38,8%.Причому в Німеччині одночасно відбувся перерозподіл видатків між
регіональним і місцевим рівнями: частка земель збільшилася з 33,2% до
36,3%,а громад-знизилася з 28,9 % до 24,9%.

Отже, чому проблема досягнення збалансованості фінансової системи
держави в цілому й кожного регіону зокрема саме сьогодні є надзвичайно
актуальною? Хоча б з огляду на нераціональність, на нашу думку, наявної
політики урядових інституцій щодо акумуляції та розподілу бюджетних
коштів. Так, реальні доходи кожного регіону здебільшого достатні для
покриття регіональних видатків, але через наявну політику перерахувань
більшої частини доходів у центр із подальшим перерозподілом регіони
нашої держави перетворюються у “прохачів” — просять повернути їм власні
кошти, причому відсутнє будь-яке стимулювання збільшення доходів
регіону, чого немає у жодній економічно розвинутій країні.

Отже, одним із перших кроків до удосконалення збалансованості фінансової
системи є всебічний аналіз наявних показників щодо консолідації і
розподілу бюджетних коштів із метою їх ретельного розгляду узагальнення
й розробки методології визначення рівня збалансованості
(розбалансованості) фінансової системи країни. Лише у цьому разі
міжбюджетні відносини можуть поступово втратити свою вагу в процесі
виконання державного бюджету країни, але зрозуміло, що без відповідного
докладання зусиль подібний розвиток подій може значно затягнутися.

Висновок

Фінанси являють собою досить складне багатопланове суспільне явище, яке
характеризується різними сутнісними ознаками та формами прояву .Що дня
ми вступаємо у безліч різноманітних відносин, важливе місце серед яких
займають фінанси. Уже давно фінансова діяльність перестала бути
привілеєм професіоналів, хоча вони і не втратили провідної ролі у
суспільстві.

Отже, фінансова діяльність держави-це процес здійснення стратегічних і
тактичних цілей фінансової політики за допомогою відповідних фінансових
інструментів, тобто фінансового механізму. Отож фінансова діяльність
держави стала необхідною умовою стабільності й стійкості всього
суспільного розвитку одним з найважливіших напрямків сучасної фінансової
політики уряду України є досягненням сталої збалансованості бюджету. Для
удосконалення збалансованості фінансової системи є всебічне аналіз
наявних показників щодо консолідації і розподілу бюджетних коштів і з
метою їх ретельного розгляду .Та остаточне збалансування .бюджетів
одного рівня, яке неможливе провести лише шляхом розмежування їх доходів
та видатків, досягається за допомогою бюджетного регулювання, тобто
перерозподільних процесів у межах бюджетної системи, шляхом надання
коштів “бідним” у фінансовому відношенні територіям або вилученням
коштів у відносно “багатих” територій.

Щодо фінансової безпеки малого і середнього бізнесу і в тому числі
економіки України розвивалася і розвиваються під впливом зовнішніх і
внутрішніх чинників сукупна дія яких поки що недостатньо впливає на
формування нових економічних відносин на зміцнення фінансового стану
суб’єктів господарювання, особливо на малий і середній бізнес. Слід
зазначити, що економіка дедалі більше залежить від бізнесу, тобто
економічна діяльність спрямована на отримання прибутку.

Отже фінансова система є життєво важливою в економіці та суспільства та
виступають за порукою нормальної життєдіяльності.

Список використаної літератури:

Фінанси Укр.6/2003 Лященко Ю.І. — кандидат економічних наук; Максименко
І. А.- кандидат економічних наукст.61-67.

Фінанси України. 1/2003 Карпінський Б.А. — кандидат економічних наук;
Герасименко О.В. — ст.77-82.

Фінанси Укр.8/2003 Іваницький Д.О. ст.41-45.

Фінанси Укр.7/2003 Онищук Я.В. ст.51-60.

Фінанси Укр.6/2002 Крижанівська О.Ю. ст.26-29.

Фінанси Укр.8/2002 Кручок С.І. — кандидат економічних наук ст.40-48.

Фінанси Укр. 11/2002 Сухорівська О.Б. ст.61-68.

О.П.Кириленко. Фінанси (теорія та вітчизняна практика)
навч.посібник.-Тернопіль:Астон,2002-212с.

Василик О.Д. Теорія фінансів:підручник.-К.;НЮС-2001.-416с.

Опарін В.М. Фінанси (загальна теорія): навчальний посібник. — К.; КНЕУ,
1999-164с.

Фінанси Укр.3/2002 Хоромновський В.І. ст.54-58

Фінанси Укр.4/2002 Крижанівського О.Ю. ст.25-29.

Похожие записи