Реферат на тему:

Екологія і етнос

План

1. Роль природного довкілля в формуванні етносу.

2. Екологічні проблеми в контексті української культури.

3. Поняття екологічної культури. Екологічна культура українського
етносу.

1. Роль природного довкілля в формуванні етносу.

Пошук оптимальних шляхів розв’язання екологічної кризи, оптимальних форм
людської діяльності в природі потребують не лише досконалого знання
сучасних методологічних підходів і технологій, а й культурно-історичних
особливостей ставлення народу, нації до природи. Тому питання про роль
довкілля в становленні і розвитку етносу знаходиться в центрі сучасних
філософських досліджень. І, зрозуміло, воно стосується і сучасної
екології.

Чому предметом дослідження є саме етнос? Справа в тому, що в етносі
поєднані екологічні, соціальні і національні особливості людини. В
сучасній літературі етнос розглядається як вихідна еколого-соціальна
система, в якій зафіксовані особливості реальності національного буття.
А етногенез відповідно визначається як процес еволюції етносу, кінцевим
результатом якого є поява нації. Тобто, поява найвищої таксономічної
спільності, яка відрізняється специфічністю відносин між людьми і між
людьми і природою.

На етапі формування нації властиві територіальна, мовна і економічна
єдність. В подальшому її існуванні важлива роль належить ментальним
складовим — усталеній національній самосвідомості, рисам національної
психології та національному характеру, відданості національним символам
та цінностям.

У вивченні ролі довкілля в розвитку суттєвих соціокультурних проявів
людини представлені принаймні 2 визначених протилежних підходи:

1 — соціофілософський,

2 — природничонауковий.

Так, А.Дж.Тойнбі в «Осягненні історії» розглядає розвиток суспільства як
взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх факторів. На його думку, кожна
цивілізація виникає як Відповідь, Відгук на Виклик середовища. Причому,
середовище, за Тойнбі, є подвійним за своєю суттю — суспільно-природне.
Тому воно є джерелом викликів як природних, так і людських.

Як постулат, А.Дж.Тойнбі формулює закон компенсації природних і людських
викликів. Його зміст можна сформулювати наступним чином: надмірно
сильний Виклик з боку природного середовища компенсується слабкістю
Виклику з боку людського. І навпаки . Цілком можливо, що життя нації
поєднано з таким динамічним сполученням чинників природного і
соціального характеру, яке є унікальним і дозволяє нації зберегти
внутрішню сталість.

Лев Гумільов в своїх теоретичних міркуваннях представляє другий напрямок
обгрунтування ролі природних факторів в становленні етносу. В його
теорії етногенезу етнос не стільки результат історичного процесу
розвитку людських спільнот, скільки результат контактів, зв’язків цих
спільнот з природою, довкіллям. Л.Гумільов вважав, що, по-перше,
«поведінка» є головною, визначальною прикметою етносу і, по-друге, вона
— поведінка етносу — детермінується ландшафтом — місцем на планеті, де
склався і самовизначився етнос. Рушійна сила етногенезу, за
Л.Гумільовим, не стільки суспільне виробництво, скільки специфічний вид
енергії. Її джерело — променеві флуктуації космічного походження. Коли
вони потрапляють в певні географічні зони, де мешкають люди, то
породжують ефект, так званого, «пасіонарного вибуху».

Отже, на думку Л.Гумільова, етноси, як і популяції тварин, живуть за
рахунок енергетичного обміну з природою. І при цьому підтримують чи
порушують баланс енергетичної рівноваги. Пасіонарний вибух — це надлишок
енергії, яку отримують люди. Вона змушує їх активно діяти в напрямку
експансії, тобто — розширення зон свого життєвого простору. Стадії
етногенезу — це фази поступового згасання енергії, що виникла від
початкового імпульсу.

Л.Гумільов вважає, що цього імпульсу вистачає в середньому на 1200 —
1500 років. І, відповідно, таким є період існування етносу. Протягом
всього цього часу поєднаність з ландшафтом певного типу є суттєвою
характеристикою етносу, бо відчутна зміна ландшафту визначає кінець
буття даного етносу.

Таким чином, на засадах природничонаукової етнології, етнос визначається
як категорія природи, а не історії чи культури. За визначенням
Л.Гумільова, етнос — колектив людей, що виник природним чином на грунті
оригінального стереотипу поведінки. Цей колектив існує як енергетична
система, котра протиставляє себе усім іншим таким же колективам,
виходячи із відчуття компліментарності. Термін «відчуття
компліментарності» вказує на характер зв’язків між членами етнічної
спільноти. В його основі — генетичний потяг між людьми, що мають
спільний стереотип поведінки.

Л.Гумільов обгрунтовує існування як симбіотичних зв’язків етносів, що
проявляються як приязнь, доброзичливість в контактах етносів, так і
негативну компліментарність, яка проявляє себе в існуванні «етнічних
химер».

Зрозуміло, зв’язок етносів з певним довкіллям, їх визначеність
особливостями ландшафтів є очевидним. І це обов’язково треба
враховувати, аналізуючи вихідні фази етногенезу. Але, як підкреслюють в
роботі «Національне буття серед екологічних реалій М.Кисельов і Ф.Канак,
стосовно сучасних етносів «ландшафтна прикмета є здебільшого умовна і
ненадійна. Втім, існує принаймні один аспект детермінованості етносу
ландшафтом, який і сьогодні заслуговує на увагу дослідників. Йдеться про
множину первинних, традиційних, пов’язаних з географічними умовами
способів діяльності етносів у природі, які в сучасному існуванні нації
проявляються у трансформованому вигляді, але опосередковано зберігають
спорідненість з певними ландшафтами. В екологічному смислі значимим є
те, що така спорідненість визначає певні етнокультурні способи
природоставлення і природокористування. Врахування цих моментів, на
думку М.Кисельова і Ф.Канака, дозволяє визначити риси екологічно
безпечної концепції природокористування. По-перше, аналіз етнокультур
відкриває шлях до експлікації та системної реконструкції традиційних
форм природокористування. А також до їх кваліфікованої експертної оцінки
з екологічної, економічної та гуманістичної точок зору. Сьогодні є
очевидним, що спосіб природокористування, домінуючий в техногенній
цивілізації, зруйнував інші, традиційні способи. Зайняти домінуюче
положення «західний» спосіб природокористування зміг завдяки його
ефективності та гуманістичній орієнтації, що реалізувалася в турботі про
збільшення обсягів масового споживання та зростання якості життя
сучасних поколінь західного суспільства. Екологічна ж складова до
середини ХХ ст. взагалі не прораховувалась.

По-друге, аналіз етнокультур дає можливість проаналізувати сучасними
методами перспективу використання тих із відсунутих на другий план
способів природокористування чи їхніх елементів, які є екологічно
значимими і можуть дати людству шанс на виживання. Зрозуміло водночас,
що такі форми природокористування мають утворювати задовільне підгрунтя
для виходу людства зі стану, в який воно приречено впадати існуючи в
умовах техногенної цивілізації — стану безперервного балансування між
вимиранням від нестатків та самознищенням внаслідок вичерпання ресурсів
та екологічної катастрофи.

Витіснення або деформація способів господарювання, що вплетені в буття
живої природи і ритмічно налаштовані на фази природних змін — збирання
плодів, полювання, пасовищне скотарство, землеробство було для людства
визначальним кроком у самоствердженні. Кроком на шляху виходу,
вивільнення людини із системи залежностей від природних сил і руху її до
реальності свобідних дій і ілюзії влади над природою.

Упродовж сторіч людина накопичувала і удосконалювала
науково-інтелектуальні та техніко-технологічні можливості для реалізації
своїх цілей в природі. Але вже від середини Х1Х ст. на рівні наукової
свідомості стає очевидним, що існуючі форми природокористування, що
базувалися на завойовницькому ставленні до природи спричинили надмірний
техногенний тиск на довкілля, що приведе через дуже нетривалий час до
екологічної катастрофи.

Але якщо люди в процесі освоєння природи зруйнували якийсь ландшафт чи
пошкодили певний біоценоз, то вони могли б виправити становище —
створити штучний ландшафт. Теоретично можна припустити і можливість
«вписування» створеного, штучного ландшафту в природну систему, щоб
допомогло відтворитися зруйнованим ландшафтам та біоценозам.

В.І.Вернадський оптимістично ставився до питання про позитивні людські
можливості в природокористуванні. Однак, він застерігав, що не будь-яке
перетворення природи може давати тривалий позитивний наслідок. Звісно,
можна перетворити первісний ліс на культурний, ліс — на сад, дюну у
лісовій зоні — на ліс. Але гарантовано і надовго перетворити, скажімо,
степ на ліс людина не може. Не може, тому, що через деякий час почнеться
зворотній процес, і всі зусилля будуть націлені на те, щоб протистояти
«наступу» природних процесів.

2. Екологічні проблеми в контексті української культури.

Розглянутий напрямок проблем — осмислення ролі довкілля в формуванні
історико-національних форм існування людини — має такий цікавий ракурс —
проблему становлення національної культури під впливом специфіки
довкілля. Кожна національна культура складається з багатьох компонентів,
що синтезуються у складну органічну цілісність. Вона і характеризує
певну історичну спільність людей з усіма специфічними виявами. Серед
багатоманітності аспектів виявлення специфіки певної національної
культури присутній і екологічний аспект. У контексті екологічного
аналізу стають зрозумілішими складні специфіковані риси і ознаки
національної культури — як предметні, так і духовні. Причому осмислені
як в історичному минулому, так і в сьогоденні та в прогнозуваному
майбутньому.

Осмислення екологічного буття нації є зараз дуже актуальним для України.
Це важливо як для розвитку самосвідомості нації, так і для розв’язання
екологічних проблем. Серед досліджень, проведених в цьому напрямку треба
назвати роботу професора М.Кисельова і професора Ф.Канака «Національне
буття серед екологічних реалій».

Якщо говорити про ідейно-історичні витоки названої проблематики, то слід
згадати творчість російського культуролога М.Данілевського. Зокрема,
його роботу «Росія та Європа». М.Данілевський розглядає
культурно-історичні типи та народи, з яких ці типи складаються як
глибоко укорінені на певному географічному просторі. Він доходить
висновку, що загальні суттєві риси культури по-різному реалізуються в
конкретно-географічних і конкретно-історичних умовах. Отже, національна
культура залежить від природного оточення, ландшафту, в якому існує
нація.

Серед українських дослідників слід особливо назвати М.Грушевського. В
його грунтовній праці «Історія України — Руси» значне місце належить
історичному аналізу залежності розвитку української культури від
природного середовища. Йдеться про вплив природного середовища на
культурні орієнтації, про осмислення історії українського народу крізь
призму відношення «культура — природне середовище».

Одним з перших в Україні питання впливу природного середовища на
культуру дослідив П.О.Тутківський. Він доводив, що через рельєф, ґрунти,
гідросферу і клімат здійснюється вплив на флору, а через неї — і на
фауну; і через усі елементи ландшафту — на побут, культуру,
сільськогосподарську, економічну та духовну діяльність людини.

Є.Маланюк підкреслює, що слово «гарний» у значенні «красивий» вживали і
позначаючи внутрішні якості, доброти. Такої ж думки дотримувався і
Г.Сковорода, наголошуючи: «У нас користь є красою, краса ж з користю
неподільна.» Таке ставлення до землі, зачарування природою, тісний
внутрішньодуховний зв’язок українця з довкіллям не відповідає
західноцивілізаційним світоглядним орієнтаціям на перетворення природи,
завоювання її. Екофільність українського етносу як риса його культури
скоріш орієнтує на дотримання законів природи, інтуїтивне проникнення в
її суть.

Специфічними світоглядними орієнтаціями ментальності українців є
спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, де панує не
логіка раціо, а палкий поклик серця. Цю особливість визначають як
«кордоцентризм».

?

?Якщо ж говорити взагалі про вихідні тези аналізу взаємовпливу
природного середовища і етносу, що здійснюється українськими
дослідниками, треба особливо виокремити 3 тези:

Наша культура не лише національна, а її глибший та ширший зміст
визначений саме географічним положенням.

Культура розглядається як форма адаптації нації до того природного і
культурного простору, в межах якого вона виникає і розвивається.

Культура України, її специфіка пов’язана зі специфічним географічним
положенням України — «між Сходом і Заходом»

В умовах яскравого виявлення обмеженості техногенної цивілізації, що
проявляється в глобальних кризах різних сфер життя людини, виявляється
суперечність традиційних техногенних орієнтацій прогресу і гуманістичних
складових людського розвитку. Ця ситуація активізує принциповий перегляд
методологічних пропозицій та світоглядних засад наукового і практичного
освоєння світу. Актуальними стають вимоги повернення до людини в
багатоманітності її природних, життєвих і соціопрактичних рис.

3. Поняття екологічної культури. екологічна культура українського
етносу.

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини
дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі.
В сучасній філософії екології це відтворено в понятті «екологічна
культура».

Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність
людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе,
взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля (Див.
В.Крисаченко. Екологічна культура.К.:1996).

Екологічна культура — це цілепокладающа діяльність людини (включаючи і
наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію
природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та
намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до
внутрішнього світу людини.

Екологічна культура — це функціональна основа існування людини. Вона
уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Екологічна культура українського етносу формувалась в його історії. Так,
дослідники звертають увагу на те, що вже в первісних общинах з’явилося
не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

Наприклад, місця, де жити, вибиралися, зрозуміло, за принципом зручності
(близькість води, добрий захист), але й красота місця (наприклад,
положення Києва), можливо, впливала (бо були аналогічні за зручністю
місця в районі Вишгорода, Трипілля).

Так, І.Нечуй-Левицький, досліджуючи міфологічну культуру українського
народу в творі «Світогляд українського народу. Ескіз української
міфології» (1876) наголошує на зв’язку української міфології зі
ставленням до природи. Він зауважує, що небесні явища «вразили фантазію
і мисль українського народу. Небо, засіяне зірками, сонце, місяць,
хмари, дощ, вітер, грім, блискавка — все те поперед усього звертало на
себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раніше, ніж
земля і все, що на землі. Ще більш зачіпало людську думку зміна літа й
зими, тепла й холоду, дня й ночі, вічна і незмінна боротьба на небі
світлих і темних сил».

І.Нечуй-Левицький підмічає цікаву закономірність. Однаковість сприйняття
часу всіма членами етносу було предметом суворої регламентації. Саме цей
фактор — однаковість часосприйняття — є домінантою психічного
наслідування спільноти. Однаковість часосприйняття була закріплена в
обрядах, традиціях, ритуалах, усній творчості. І через них
перетворювалась в програму відтворення такого ставлення до природи, де
продукти життєдіяльності етносу (подібно до інщих ценозів) включаються
до кругообігу речовин у біосфері.

В певному розумінні, це була своєрідна програма «екологічного
виховання». Причому, дуже дієвого, порівняно з сьогоденним.

І.Нечуй-Левицький підкреслює і «природоорієнтованість» давньоукраїнської
релігії. Образи своєї релігії українці брали з природи. Так. земля
сприймалася не просто як територія, А саме в ній існували корені етносу
, традиції. В рідній землі зберігалися могили пращурів, землю ж берегли
для нащадків.

Крім того, своєрідним чином зв’язок людини і природи відображався в
українській міфології. Так, форми українських міфів дуже близькі до
природних форм. І.Нечуй-Левицький підкреслює, що в українських міфах ми
не бачимо схильності до негарних, неестетичних велетенських міфічних
образів (головатих, рогатих, з антинатуральними інстинктами), які
характерні для німецької і великоруської міфології. Український народ в
міфах «держиться міри». Відчувається тяжіння до правди і естетичності,
про що свідчать яскраві колядки і щедрівки.

Такі особливості культури, ставлення до природи було зумовлено
специфікою буття українців на землі — землеробством, яке
характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її,
розмірінність, незалежність. Такі буттєві обосливості проявилися в
становленні в українському характері в прагненні покладатися насамперед
на власні сили. А також в становленні раціонального підходу до побуту,
формуванні власної відповідальності.

Вважається, що саме близькість до землі, «землеробське буття» є засадами
найцікавішої риси соціальної генези української культури — схильності до
утворення специфічних спільнот. Так, феномени «гурту» — групи людей, що
об’єднуються для реалізації певної цілі та «громади» — товариства
рівноправних вільних працівників є явищами української культури.

Землеробство є своєрідним символом української культури. Весь уклад
життєдіяльності українця — праця. Звичаї, відпочинок, ментальні
орієнтації — були детерміновані природними циклами та
сільськогосподарським календарем. Саме звідци фахівці виводять типові
риси національного характеру: тонке відчуття гармонії довкілля,
працелюбство, терплячість, м’який гумор, ліричність, відчуття господаря
та певний індивідуалізм, розвинене почуття справедливості, що спонукає
до постійних пошуків правди. Землеробство — складний феномен, в якому
органічно перетинаються практичні і духовні орієнтації. Воно давало
змогу здобувати не лише хліб насущний, а і хліб духовний.

Визнано, що українська культура за своїми витоками є переважно
сільською. Але це цілком відповідає першому історичному смислу поняття
«культура» — оброблювання грунту, землі, певні традиції, що виростають
на цих засадах. Саме традиційність людського, що і виражає сутність
культури, протистоїть наступу техногенної цивілізації, що руйнує
культуру. В межах філософських концепцій, що розглядають цивілізацію як
антогоніст культури (О. Шпенглер, М.Бердяєв, М.Хайдеггер), розвиток
техногенної цивілізації розглядається як формування умов, в яких
культура руйнується і гине. Щось подібне сталося із українською
сілянською культурою. Культура потребує існування коренів. Для
українського етносу і нації — це землеробство і відповідне ставлення до
землі, відповідні світогляд і мораль. Цивілізація «вирубає» коріння. О.
Шпенглер визначає стан цивілізації як наявність сталого, що змінює
становлення, як смерть, що настає за життям.

Ставлення українського селянина до землі було схоже на обожнення. Землю
називали «святою», «матір’ю. Навіть окремі сузір’я українці називали за
аналогією з предметами землеробства. Так, Велику Ведмедицю називали
Возом, Малу Ведмедицю — Пасікою. Уся міфологічна космологія стародавніх
українців є перенесенням із землі на небо форм землеробського сімейного
побуту. У зверненнях своїх до сил небесних українці насамперед присили:
«Роди, Боже, як торік».

Характерним для української культури є також і те, що в українському
землеробському етносі органічно поєднувалися етичні та естетичні
компоненти. Моральність, практичність та краса в світосприйманні
українця були єдиним цілим.

Отже, органічний зв’язок традиційних форм життєдіяльності етносу з його
ставленням до природи, з особливостями ландшафту є предметним полем для
вивчення синтетичних за характером етноекологічних проблем. Вони стали
предметом нової галузі, що формується останніми роками — етноекології.
Традиційні форми життєдіяльнсті, властиві певному етносу, проявляються
не лише в специфічному ставленні до природи, в певних формах
природокористування. В цих проявах можна знайти і вихідні засади
національної духовної культури.

На підсумок потрібно наголосити на таких суттєвих моментах розглянутих
проблем.

В історії культури українського етносу присутній як
загальноцивілізаційний вплив, що спричиняється дією світоглядних засад
Європейської культури у відношенні людини до природи, так і діють
специфічні — внутрішньокультурні — засади ставлення українського етносу
до природи.

Так, спільність дії світоглядних засад можна побачити у первісні часи,
коли жоден етнос не може не ставитися до природи утилітарним чином.
Подібне ставлення і є стороною розвитку землеробства.

Втім, вже за часів Київської Русі відношення до природи українського
етносу є не лише утилітарним, а й духовно-естетичним. Багатство культури
відбивало розмаїття природи. Тобто, слід наголосити на значній ролі
природного довкілля і на специфічному ставленні до нього, яке
зафіксовано в українській культурі.

Специфіка землеробського способу буття українського етносу спричинила
спрацювання таких своєрідних культурних засад у ставленні людини до
природи, як образи матері-землі і сина-хлібороба; осягнення
внутрішньодуховної залежності людини від природи; більш споглядальне,
ніж активне ставлення до світу, що породжує орієнтацію на збереження
природи як на дійсно людське ставлення до неї.

Хоча засади християнського світогляду суттєвим чином вплинули на
українську культуру, вона є результатом специфічного з’єднання
інноваційного з традиційним, християнського з язичницьким, що відбилося
в трактуваннях взаємин людини з природою. Так, з одного боку, опозиція
«людина — природа» трактується так, що перша (людина) — активне начало,
а друга (природа) — пасивне. Втім, присутні і погляди, за якими
одухотворюється і обожнюється сама природа.

Якщо західна філософська традиція, що втілена в історії Європейського
суспільства, вилучає природу і ставлення до неї зі сфери дії моральних
категорій, то в культурі українського етносу навпаки — морально-етичні
регулятиви відносяться до всього світу, отже — і до природи. На підставі
таких міркувань в літературі, що присвячена етноекологічним проблемам,
висловлюється думка про позитивні можливості в розв’язанні екологічної
кризи «незахідного» способу природоставлення — адаптованого до сучасних
умов і трансформованого відповідно до них. Способу, який би грунтувався
на екофільних етнічних традиціях як східної, так і західної культури.

Західна цивілізація з її етичними настановами на напружену працю як шлях
створення якнайкращих умов для життя людини, формувала стимули для
бурхливого розвитку науки, техніки і новітніх технологій. В цих умовах
домінуючими стали світоглядні орієнтації, на підставі яких
стверджувалася віра в можливість людської раціональності розв’язати всі
проблеми людського буття, в тому числі — керувати природою. Така
ситуація спостерігалася до середини ХХ ст., коли усвідомлення глобальної
екологічної кризи породило сумніви в правильності методології, що
базувалася на класичному типі раціональності. Пошук методологічної
стратегії пізнання і діяльності, яка є адекватною специфіці
коеволюційного розвитку біосфери і людини призвів до вивчення, поряд з
іншими, і етноекологічної проблематики. Екофільні традиції етнокультур
являють собою багате евристичне поле для виявлення світоглядних і
методологічних засад природонеруйнівних форм людської життєдіяльності.

Література:

Грушевський М. Історія України — Руси. К.:1991. Т.1.

Этническая екология.М.:1991.

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. М.:1993

Гумилев Л. Этносфера: история людей и история природы. М.:1993.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. М.:1991.

Природа і етнос. К..1994.

Гиренок Ф.И. Ускользающее бытие. М.:1994.

Крисаченко В.С. Екологічна культура. К.: Заповіт, 1996.

Життя етносу: соціокультурні нариси. К.: 1997.

Кисельов М.Екологічна свідомість українців: традиція та сьогодення.
//Вісник НАН України.- 1998. — № 7-8.

Канак Ф. Г.Сковорода про єдність з природою як прикмету людського буття
//Григорій Сковорода: образ мислителя. К.: 1997.

Кисельов М.М.,Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. К.:
2000.

Похожие записи