Науковий реферат

на тему:

Тваринництво

ПЛАН

Тваринництво як наука і галузь сільського господарства.

Походження домашніх тварин. Поняття породи.

Біологічні властивості сільськогосподарських тварин.

Основи селекції, племінної роботи та розмноження тварин.

Хімічний склад кормів.

Класифікація кормів за походженням.

Процес травлення у тварин та властивості корму, пов’язані з ним.

Поживність кормів. Нормована годівля тварин.

Господарське значення і біологічні особливості великої рогатої худоби.

Племінна робота та породи великої рогатої худоби.

Годівля і утримання худоби.

Технологія виробництва молока і яловичини.

Біологічні особливості та породи свиней.

Вирощування і утримання свиней.

Відгодівля свиней.

Біологічні особливості та породи сільськогосподарської птиці.

Розведення, годівля і утримання птиці.

Технологія виробництва яєць і м’яса курей

Тваринництво як наука і галузь сільського господарства

Тваринництво — це галузь агропромислового комплексу, що забезпечує
людину продуктами харчування, а промисловість — сировиною.

Тваринництво має велике народногосподарське значення. Воно являє собою
джерело забезпечення населення такими важливими продуктами харчування,
як м’ясо, молоко, яйця, а також дає для промисловості вовну, шкіру,
смушок та іншу сировину.

Тваринництво тісно пов’язане з іншими галузями сільського господарства.
Так, гній з тваринницьких ферм є цінним добривом для підвищення
родючості ґрунтів. Тваринництво дає змогу найбільш раціонально
використовувати непридатні для землеробства луки і пасовища. Для годівлі
тварин використовують не тільки спеціально вирощені рослинні корми, а й
різноманітні відходи зернового господарства, технічних і баштанних
культур, овочівництва тощо. Отже, тваринництво перебуває в тісному
взаємозв’язку з рослинництвом і саме від їх ефективного поєднання
залежить стійке та все зростаюче виробництво у сільському господарстві.

Теоретичною основою тваринництва є зоотехнія — наука, що на основі
біологічних властивостей тварин розробляє і впроваджує способи їх
ефективного розведення, годівлі, утримання і використання.

Розвиток зоотехнічної науки пов’язаний з іменами багатьох видатних
вчених.

П.М. Кулешов створив вчення про методи розведення і підбір тварин,
розробив класифікацію типів конституцій тварин та написав багато
підручників із зоотехнії.

М.Ф. Іванов займався питаннями селекції: розробив відтворювальне
схрещування тварин, вивів українську степову білу породу свиней,
асканійську тонкорунну породу овець. Вивчав біологічні властивості
домашніх тварин тощо.

Ю.Ф. Лискун домігся значного доробку в питаннях годівлі
сільськогосподарських тварин, вирощування молодняка, племінної справи у
скотарстві.

Великий вклад у розвиток тваринництва також внесли І.С. Попов (підручник
з годівлі тварин, таблиці поживності кормів), О.Ф. Мітендорф (основи
годівлі і розведення тварин), І.І. Іванов (штучне заплідненння тварин),
М.П. Червінський (розведення тварин), Г.О. Богданов (питання годівлі
тварин і складу кормів) та інші.

В Україні над питаннями розвитку тваринництва працює ціла мережа
науково-дослідних інститутів, племінних станцій та спеціалізованих
господарств. Це такі установи, як Львівcька академія ветмедицини ім.
С.З. Гжицького (м. Львів), Інститут землеробства і біології тварин УААН
(м. Львів), Інститут кормів УААН (м. Вінниця), Київська станція
тваринництва (Київська обл.) та ін.

Сучасну зоотехнічну науку поділяють на загальну та спеціальну.

Загальна зоотехнія охоплює широке коло питань, які пов’язані з
розведенням, годівлею, утриманням та зоогігієною всіх видів
сільськогосподарських тварин.

Спеціальна зоотехнія займається такими ж питаннями тільки стосовно
окремих галузей тваринництва (скотарства, свинарства, вівчарства,
конярства, птахівництва, кролівництва, хутрового звіринництва).

На сучасному етапі підвищення продуктивності в тваринництві пов’язується
саме із здобутками зоотехнічної науки та з високоякісним процесом
кормовиробництва.

Походження домашніх тварин. Поняття породи

Однозначно доведено, що всі свійські тварини походять від диких предків.
На це вказує анатомічна подібність у будові тіла диких і домашніх
тварин, палеонтологічні дослідження, можливість схрещування диких і
домашніх тварин, здатність домашніх тварин дичавіти, недавнє одомашнення
нових видів тварин (хутрові звірі) тощо.

Одомашнення тварин — це довготривалий процес, який розпочався 7-9 тис.
років, а за деякими даними і 10-12 тис. років тому і на сьогодення
завершився одомашненням лише близько 60 видів тварин.

За даними М.І. Вавілова, процес приручення диких тварин з метою їх
використання в домашньому господарстві людини проходив у п’яти основних
центрах земної кулі: Китайсько-Малайському, Індійському,
Південнозахідноазіатському, Середземноморському та Андійському.

У Китайсько-Малайському центрі були одомашнені курка, качка, гуска,
шовкопряд і інші види тварин.

Одомашнення курей, павичів, буйволів, зебу тощо пов’язується з
Індійським реґіоном.

Південнозахідноазіатський центр, який охоплює території сучасної
Туреччини, Ірану, Іраку, Афганістану та інших країн, пов’язаний з
прирученням великої рогатої худоби, коней, овець, кіз, свиней та інших
тварин.

У Середземноморському реґіоні також проходив процес одомашнення свиней,
великої рогатої худоби, коней, овець і крім того, качок, гусей, кролів
тощо.

В Андійському центрі, що знаходиться на Американському континенті були
одомашнені лама та мускусна качка.

Встановлено, що найраніше було одомашнено вівцю, потім свиней, велику
рогату худобу, пізніше коней.

Предками свійських овець є муфлон, архар і аргалі, що і тепер
зустрічаються в дикій природі. Свійські свині походять від європейських
та азіатських диких свиней. Диким предком власне ВРХ вважають тура, який
не зберігся до нашого часу. Предком одомашненого коня є дикий кінь —
тарпан, нащадком якого є сучасний дикий кінь Пржевальського.

Під впливом одомашнення дикі тварини зазнали багатьох змін. Збільшилась
їх маса, скелет став менш міцним, ніж у диких, мускулатура — ніжніша і
пухкіша. Змінилась масть тварин та покриви стали менш густими і
ніжнішими, за деяким виключенням (вівці). Під впливом одомашення значно
збільшилась молочна залоза, особливо у тварин молочного напрямку.
Змінились статеві функції, підвищилась плодючість тварин. Великі зміни
відбулися в травній та інших системах організму. Свійські тварини можуть
поїдати такі корми і в такій кількості, які були недоступні для диких
тварин. Темперамент домашніх тварин, порівняно з їх дикими предками,
став більш спокійний, змінились загальні форми тіла тощо.

Ізольоване розведення окремих груп тварин у певних умовах, що
відбувалось спочатку стихійно, а з 18-19 ст. і під впливим
цілеспрямованого штучного добору, привело до створення в межах кожного
виду багатьох порід сільськогосподарських тварин.

Породою називають створену працею людини достатньо велику групу домашніх
тварин спільного походження, що володіють подібними морфологічними,
фізіологічними і господарськими ознаками, які стійко передаються під час
розмноження.

Кожна порода складається з окремих груп тварин, тобто має певну
структуру. Основними структурними одиницями породи є лінія і родина.

Лінією називають групу тварин у породі, які походять від визначного за
певними ознаками чоловічого предка і мають з ним певні спільні спадкові
ознаки за продуктивністю і будовою тіла.

Родина — група тварин-потомків визначної материнської особини, які
певною мірою подібні з нею.

Чим чисельніша порода, тим більше в ній ліній і родин. Тварини окремих
ліній можуть бути і схожими між собою, і досить різними. Це ж саме
стосується і родинного складу породи.

Біологічні властивості сільськогосподарських тварин

Кожен вид і порода сільськогосподарських тварин характеризуються рядом
біологічних властивостей, до яких відносяться їх генетичний потенціал,
екстер’єрні та інтер’єрні ознаки, конституція, напрямок продуктивності,
плодючість тощо.

Генетичний потенціал являє собою сукупність носіїв генетичної
інформації, які визначають можливості тварин до виробництва продукції в
певних умовах годівлі, утримання, використання тощо.

Екстер’єр — це зовнішня форма тіла тварини. Екстер’єр оцінюють за
розмірами і співвідношенням різних частин (статей) тіла (розмір голови,
шиї, грудей, спини та ін.).

Інтер’єр — це особливості внутрішньої будови органів, тканин і клітин,
що визначають фізіологічні і біохімічні процеси в організмі тварини
(температура тіла, частота дихання, серцебиття, товщина шкіри тощо).

Конституція об’єднує сукупність фізіологічних і морфологічних
властивостей організму, що визначають його реакцію на вплив умов
довкілля. Конституція формується під впливом спадковості і умов
існування.

П.М. Кулешов виділив чотири типи конституції: грубу, ніжну, щільну і
рихлу.

Для тварин грубої конституції характерна розвинута товста шкіра з слабко
вираженою підшкірною тканиною, грубий масивний кістяк, об’ємна
мускулатура. Це тварини із добрим здоров’ям і великою фізичною силою,
невибагливі до утримання, пізньоспілі та малопродуктивні. Такий тип
конституції характерний для тварин робочого використання.

Тваринам ніжної конституції притаманна тонка шкіра з тонким і міцним
волоссям, шкіра утворює на шиї багато складок, підшкірна жирова тканина
малорозвинута. Для них характерні тонкі рогові утвори, тонкий кістяк,
добре розвинуті органи дихання, кровообігу і травлення. Це
високопродуктивні тварини молочних і деяких м’ясних порід.

Для тварин щільної конституції характерна еластична шкіра, міцний
кістяк, добре розвинуті м’язи. Тілобудова компактна і гармонійна.
Тварини мають добре здоров’я й інтенсивний обмін речовин. Такий тип
конституції характерний для порід молочного і м’ясо-молочного
використання.

Для тварин рихлої конституції характерна тістоподібна, рихла шкіра, яка
покрита тонким і м’яким волоссям, підшкірна жирова тканина сильно
розвинута, тонкий, але міцний кістяк, об’ємна мускулатура. Черево,
травний тракт і молочні залози розвинуті слабо. Такі тварини добре
відгодовуються і відкладають багато жиру. Цей тип конституції
характерний для м’ясних порід.

Г.О. Богданов та М.Ф. Іванов виділили ще п’ятий тип конституції
сільськогосподарських тварин — міцний. Тварини цієї конституції
характеризуються щільною рухомою шкірою, міцним кістяком і зв’язками,
сильною мускулатурою, добре розвинутими молочноми залозами. Ці тварини
виносливі, високопродуктивні, стійкі до хвороб. Для них характерний
високий життєвий тонус та висока продуктивність. Таку конституцію можуть
мати породи тварин різного використання.

Інтенсивність травлення є також важливою біологічною властивістю тварин,
що характеризує здатність тварин поїдати і ефективно перетравлювати
певну кількість кормів.

Плодючість домашніх тварин характеризує їх здатність до розмноження.
Основними показниками плодючості тварин є періодичність їх розмноження,
кількість потомства в приплоді, скоростиглість і тривалість
господарського використання.

Скоростиглість визначають, як здатність організму за певний час досягати
статевої і господарської зрілості. Статева зрілість наступає з моменту
фізіологічної можливості розмноження тварини, а господарська — з моменту
першого господарського використання для розмноження і отримання
потомства. Наприклад, корова народжує одне, рідко двоє і більше телят на
рік, статева зрілість яких настає в 6-9 місячному, а господарська в
16-19 місячному віці. Порівняно висока продуктивність великої рогатої
худоби зберігається до 10-12 річного віку.

Напрямок продуктивності характеризує здатність тварин породи давати
збільшену кількість певної продукції, порівняно з іншими породами.
Продуктивність тварин залежить від спадкових можливостей і умов
утримання. Наприклад, для курей виділяють несучий, м’ясо-яєчний і
м’ясний напрямки продуктивності, які відрізняються між собою, поряд з
багатьма іншими ознаками, яєчною продуктивністю.

На основі аналізу біологічних властивостей сільськогосподарських тварин
проводять їх оцінку, яка називається бонітуванням.

Бонітування проводять на основі зважування і вимірювання тварин, так як
між зовнішніми формами тілобудови і продуктивністю існує значний
зв’язок. Найважливішими промірами під час бонітування є висота в холці
та крижах, глибина грудей, коса і пряма довжина тулуба, обхват грудей і
п’ястка тощо.

На основі даних бонітування виділяють класи тварин. Найвищим рівнем
бонітування є клас еліта-рекорд, який присвоюється тваринам з найвищими
визначними показниками. Далі виділяють, в якісному зменшенні, такі
класи, як еліта, перший клас, другий клас, а для овець виділяють ще і
третій та четвертий класи.

Для порівняння між собою тварин різних типів тілобудови, визначення
відносного розвитку тварин, належності до певного напрямку
продуктивності обчислюють індекси будови тіла, які розраховують у
відсотках на основі відношення величини одного проміру до другого.
Наприклад, індекс формату (розтягнутості) розраховують діленням косої
довжини тулуба на висоту тварини в холці та множенням цієї величини на
100%; індекс компактності (збитості), аналогічно, — обхват грудей на
косу довжину тулуба та на 100%.

Основи селекції, племінної роботи та розмноження тварин

Інтенсифікація тваринництва вимагає наявності високопродуктивних тварин
певних якостей, яких можна отримати лише завдяки селекційно-племінній
роботі.

Племінна робота — це система організаційно-зоотехнічних заходів,
спрямованих на покращення і вдосконалення існуючої породи. У систему
племінної роботи входить годівля, утримання, використання племінних
тварин, організація розмноження і вирощування молодняка.

Селекція — це наука, що займається створенням високопродуктивних сортів
і гібридів рослин, порід тварин і штамів мікроорганізмів. Селекція
ґрунтується на відборі і підборі дослідного матеріалу.

Під відбором у тваринництві розуміють виділення із стада для збереження
і подальшого розведення кращих тварин. Для відбору тварин враховують,
насамперед, головні ознаки: продуктивність, конституцію, вагу, якість
потомства, родовід тощо, а пізніше і другорядні — масть, форму і розмір
рогів, довжину хвоста і ін.

На практиці розрізняють масовий та індивідуальний відбір. Під масовим
розуміють оцінку великої кількості тварин за сукупністю зовнішніх ознак
і продуктивністю. Індивідуальний відбір передбачає всебічну оцінку
окремої тварини. Створення всіх порід відбувається під контролем як
штучного, так і природного доборів.

Відбір тварин з племінною метою завершується підбором, тобто складанням
з відібраних тварин пар для розмноження, з тим, щоб отримати потомство з
найкращими якісними показниками.

Система підбору і парування тварин є основою їх розведення. У практиці
тваринництва виділяють два основні методи розведення
сільськогосподарських тварин: чистопородне і схрещування.

Чистопородне розведення — це парування тварин, які належать до однієї
породи. Застосовують для збільшення чисельності і збереження та
вдосконалення основних властивостей породи. Чистопородне розведення
проводять двома способами: неспорідненим та спорідненим паруванням.

Неспоріднене парування, або аутбридинг, передбачає підбір батьківських
пар, які не перебувають в родинній спорідненності.

Під час спорідненого розведення, або інбридингу, пари формують з родинно
споріднених особин. Наприклад, парують матір з сином, батька з дочкою,
тощо. Як правило, необхідно уникати спорідненого парування, бо невміле
його застосування призводить до зниження життєвості потомства,
ослаблення конституції і зменшення продуктивності тварин.

Під час чистопородного розведення може бути лінійне і родинне та
міжлінійне і міжродинне розведення. Лінійне розведення застосовують для
посилення цінних ознак лінії, а міжлінійне — для одержання нової лінії,
яка поєднувала б кращі ознаки вихідних ліній.

Другим методом розведення тварин є схрещування.

Схрещування визначають, як спаровування тварин різних порід та видів.

Схрещування тварин різних порід називається міжпородним, а різних видів
— міжвидовим.

Залежно від мети, виділяють наступні види міжпородного схрещування:
поглинальне, ввідне, відтворювальне, промислове і перемінне.

Поглинальне схрещування передбачає парування тварин двох порід —
малопродуктивної (поліпшуваної) і високопродуктивної (поліпшуючої)
протягом 4-5 поколінь. Застосовують для докорінного покращення
малопродуктивних порід.

Ввідне — це одноразове спаровування маток поліпшуваної породи з
плідниками поліпшуючої породи. Застосовують для покращення порід без їх
докорінної зміни.

Відтворювальне схрещування — це парування тварин двох чи кількох порід з
метою поєднання їх цінних якостей в одній новій. Це основний метод
виведення порід сільськогосподарських тварин.

Промислове схрещування ґрунтується на паруванні тварин різних порід з
метою одержання гетерозисних помісей першого покоління з підвищеною
продуктивністю. Різновидністю промислового схрещування є перемінне
схрещування, основна мета якого — це максимально посилити і використати
цінні особливості одержуваних помісей першого покоління. Для цього
помісних маток першого покоління спаровують з плідниками однієї з
вихідних порід, у другому поколінні — з плідниками іншої вихідної породи
і т. д.

Міжвидове схрещування передбачає парування тварин різних видів. Таке
схрещування називають ще гібридизацією. У практиці сільського
господарства найпоширеніша промислова гібридизація з метою одержання
робочих користувальних тварин з проявами ефекту гетерозису. Наприклад,
схрещуючи осла з кобилою отримують сильного і витривалого гібрида —
мула, а схрещування жеребця з ослицею дає — лошака. Одержувані гібриди
не здатні до розмноження. Рідше використовують гібридизацію для
докорінної зміни деяких видів тварин. Так, власне велику рогату худобу
схрещують із зебу, буйволами, яками тощо. Так, схрещування самців яків з
коровами великої рогатої худоби дає гібрида, який називають хайник.

Хімічний склад кормів

Годівля сільськогосподарських тварин базується на знаннях хімічного
складу кормів, фізіології тварин, перетравності і поживності кормів.

Кормами називають продукти, що містять поживні речовини в засвоювальній
формі і не впливають шкідливо на організм тварин.

Корми мають певний хімічний склад і поживність, які визначають його
якість.

Поживні речовини кормів — це органічні та мінеральні речовини (білки,
жири, вуглеводи, вітаміни, макро- і мікроелементи, та ін.), необхідні
для годівлі тварин.

Отже, якість корму залежить від його хімічного складу.

У кормах виділяють такі компоненти — суху речовину і воду, а також
органічну і мінеральну частини.

Вміст такого неорганічного компоненту корму, як води коливається в
широких межах — від 4 до 95%. Багато її в траві — 75-85%, силосі —
60-80%, коренебульбоплодах — 75-90%, водянистих кормах (барді, вижимках,
жомі) — 82-95%, незбираному та збираному молоці — 87-92%, мало в сіні та
в соломі — 15-17%, зерні — 13-15%, макусі, шроті, трав’яному борошні,
сухих дріжджах — 5-10%. Вміст води в кормах впливає на їх поживність та
зберігання. Чим більше води, тим нижча їх поживність і вони швидше
псуються.

Суха речовина є основною поживною частиною корму, яка включає органічні
речовини і мінеральні елементи.

Органічні речовини складають основну масу корму і представлені
азотистими (протеїн), безазотистими (жири і вуглеводи) та біологічно
активними речовинами (вітаміни, гормони, ферменти).

Азотисті речовини корму — це сирий протеїн, який є найбільш важливою
частиною корму і має в своєму складі білки, вільні амінокислоти і
небілкові азотисті сполуки — аміди. Білки — високомолекулярні органічні
речовини, які складаються із амінокислот. Вони бувають прості
(протеїни), побудовані лише з амінокислот, і складні (протеїди), які
складаються з простих білків та речовин небілкової природи (вуглеводів,
жирів, нуклеїнових кислот, фосфору та інших елементів). До амідів
відносяться проміжні продукти синтезу й руйнування білків.

За вмістом протеїну корми значно різняться. Багаті на протеїн корми
тваринного походження — кров’яне борошно — 70-80%, м’ясо-кісткове
борошно — 30-40%, сухі дріжджі — 45-50%, макуха і шрот — 30-45%, зерно
бобових 20-30%. У зерні злакових міститься в середньому 8-12% протеїну.
Мало протеїну в коренебульбоплодах — 0,5-2,5%, жомі — 1,2-1,5%, соломі —
4-6%.

Протеїн корму має дуже важливе значення для життєдіяльності організму
тварини. Він необхідний для синтезу білків тіла, молока, яєць. Ферменти,
гормони, імунні тіла — це також білки, що виконують каталітичну,
регуляторну, захисну та інші функції в організмі.

До біологічно активних речовин (БАР) кормів належать вітаміни, ферменти,
гормони. Серед БАР виключно велике значення належить вітамінам, які в
тваринному організмі беруть участь у каталітичних реакціях і регуляції
всіх життєвих процесів. Нестача в кормах вітамінів, в першу чергу A, C,
комплексу B, D тощо та інших БАР, спричиняє важкі порушення
життєдіяльності тваринного організму, тому важливо знати їх вміст в
кормах.

Безазотисті речовини корму об’єднують у своєму складі вуглеводи і жири.

Вуглеводи в кормах представлені клітковиною і безазотистими
екстрактивними речовинами (БЕР).

Сира клітковина — це складова частина рослинних клітинних оболонок, до
складу якої входять, крім целюлози, геміцелюлоза, пектинові речовини
тощо. Вона важко перетравлюється, тому що в травних соках тварин немає
ферментів, які б забезпечили її розщеплення. Такі ферменти виділяють
лише мікроорганізми, що є в шлунково-кишковому тракті. Найкраще
використовують клітковину жуйні, що мають чотирикамерний шлунок з
багатою мікрофлорою.

У годівлі тварин клітковина має важливе значення, як баластна речовина,
подразник рецепторів шлунково-кишкового тракту, що сприяє кращому
виділенню травних соків та перистальтиці шлунка і кишечника. Найбільше
клітковини міститься в соломі — 40-45%, сіні та полові — 20-35%. У
зернових кормах — 2-10%, висівках і деяких видах макух — 11-16%. Мало її
в коренебульбоплодах (близько 1%) і зовсім немає в кормах тваринного
походження.

До групи безазотистих екстрактивних речовин в основному відносять цукри,
крохмаль, глікоген, частину пектинових речовин і геміцелюлоз, камеді
(рослинний клей) і органічні кислоти. Найбільше кормове значення мають
цукри і крохмаль. Безазотисті екстрактивні речовини в організмі тварини
використовуються, як основне джерело енергії. Крім того, вони необхідні
для синтезу деяких амінокислот, біологічно активних речовин, молочного
цукру, жирів.

Багато цукрів містять цукрові буряки — до 17%, морква 6-8%, з відходів
промислового виробництва — меляса — до 60%. Крохмалю багато в картоплі —
до 25%, зерні — 40-70%.

Вміст жиру (ліпідів) в кормах коливається в широких межах. У
м’ясо-кістковому та рибному борошні кількість жиру може сягати 15%. У
макусі його міститься 6-8%, зерні вівса і кукурудзи 4-6%, а в
коренебульбоплодах лише до 0,1-0,2%.

Жири кормів дають в 2,25 раза більше енергії, ніж інші поживні речовини,
з ними до організму надходять жиророзчинні вітаміни (A, D, E, K) і
незамінні жирні кислоти — лінолева, ліноленова і арахідонова. Жири
сприяють більш економній витраті протеїнів і відіграють запасаючу роль у
тваринному організмі.

Мінеральні речовини кормів у організмі тварин включаються в склад
ферментів, білків, кісткової, нервової тканин тощо, приймають участь у
процесах травлення, обміну речовин і енергії та необхідні для його
нормального функціонування. У тваринних тканинах знайдено більше 60
хімічних елементів. Основні макроелементи (вміст більше 0,01%) — Са, Р,
Nа, Сl і К та мікроелементи (вміст менше 0,01%) — Fe, Cu, Zn, Mg і інші.

Мінеральна частина корму (зола), крім оксидів металів і ангідридів
кислот (чиста зола), містить і домішки — частинки вугілля, пісок,
кремнієву та вугільну кислоти тощо. Золи більше в стеблах і листках і
менше в зерні та плодах.

Хімічний склад корму може змінюватись в досить широких межах Залежно
від: ґрунтово-кліматичних умов вирощування рослин, удобрення ґрунту,
сорту і виду кормової рослини, агротехніки вирощування і фази заготівлі,
способу збирання, збереження, переробки тощо.

Класифікація кормів за походженням

Сільськогосподарським тваринам згодовують різноманітні корми, які
відрізняються за складом і поживністю та належать до різних
класифікаційних груп.

Корми групують залежно від їх походження та найбільш важливих якостей
(вмісту поживних речовин в одиниці маси, фізичних властивостей,
фізіологічного впливу та ін.).

За походженням (за основу взята класифікація Г.О. Богданова) корми
поділяють на зелені, соковиті, грубі, концентровані, кормові відходи
технічних виробництв, харчові відходи, корми тваринного і
мікробіологічного походження, мінеральні, небілкові азотисті та інші
добавки, вітамінні корми, антибіотики.

Зелені корми являють собою зелену масу, яку згодовують тваринам на
пасовищі і в скошеному вигляді. На зелений корм вирощують бобові і
злакові культури та їх суміші — горох, вику, кукурудзу, жито, овес,
злакові і бобові трави, а також соняшник, ріпак і деякі інші.

Соковиті корми. До цієї групи відносяться силосовані корми, сінаж,
коренебульбоплоди та баштанні культури.

В Україні з коренебульбоплідних і баштанних культур вирощують кормові
буряки, кормову моркву, брукву, турнепс, картоплю, кормові гарбузи,
кабачки та кавуни.

Силосовані корми — це вищезгадані соковиті корми, що зберігаються за
рахунок консерванта — молочної кислоти, яка накопичується під час
силосування в результаті молочно-кислого бродіння.

Грубі корми — це сіно природних і штучних сінокосів — сіно бобових і
злакових трав, сінне і трав’яне борошно, сінаж, солома зернових культур.

Зелені, соковиті й грубі корми називають ще об’ємними.

Концентровані корми містять в 1 кг понад 0,65 корм. од. До цієї групи
відносяться зернові злакові і бобові корми (ціле і дроблене зерно,
дерть, борошно), концентратні комбікорми і деякі відходи технічних
виробництв (макуха, шроти, висівки, зернова січка, солодові ростки,
тощо). Концентратні комбікорми — це суміші різних сухих подрібнених
зернових кормів з добавками мінеральних речовин, вітамінів, антибіотиків
та інших біологічно активних речовин. Концентратні комбікорми призначені
для доповнення основного раціону з грубих і соковитих кормів.

Часто на основі різних кормових компонентів та мікродобавок виготовляють
повнораціонні комбікорми, що повністю забезпечують потребу тварин у
азотистих, безазотистих, мінеральних та біологічно активних речовинах.
При виготовленні повнораціонних комбікормів, на відміну від концентрат
них комбікормів, широко використовують борошно з соломи і трав, жом
буряковий сухий, більшу різноманітність мінеральних та біологічно
активних компонентів тощо.

Кормові відходи технічних виробництв — це побічні продукти переробки
сільськогосподарської сировини на підприємствах цукробурякового,
олійного, борошномельного, пивного і спиртового виробництв. До них
належать: жом, меляса, макуха та шроти, кормові фосфатиди, висівки,
січка, борошняний порох, зернова лузга, пивна дробина, пивні дріжджі,
барда хлібна і картопляна тощо.

Харчові відходи — це відходи громадського та індивідуального харчування
населення. До них відносять очистки від картоплі й овочів, залишки
м’яса, риби, фруктів та залишки готових страв.

Корми тваринного походження — це відходи м’ясокомбінатів (м’ясне,
м’ясо-кісткове, кров’яне борошно), рибних промислів (рибне борошно),
молочної (цільне, збиране і сухе молоко, сироватка).

Корми мікробіологічного походження — це різні кормові добавки — джерела
білка й амінокислот. Мікробіологічна промисловість виробляє
білково-вітамінні добавки (БВД) та дріжджі.

Мінеральні добавки — це, в першу чергу, солі Са, P, Na (крейда, борошно
черепашок, ди- і моноамонійфосфат, мононатрійфосфат, кухонна сіль) та
деяких інших елементів. Особливу групу мінеральних добавок складають
білково-вітамінно-мінеральні добавки (БВМД) і премікси. БВМД призначені
для покриття нестачі протеїну, вітамінів і мінеральних речовин у
раціонах. Премікси — це мінерально-вітамінні добавки, які випускають з
наповнювачем (кормове борошно, висівки, сухі дріжджі).

Вітамінні корми та препарати дають тваринам в зимовий період. До
вітамінних кормів відносять вітамінне та трав’яне борошно, моркву,
силос, хвойне борошно, дріжджі, а також БВД, БВМД і премікси.

Вітамінні препарати виробляють на промислових підприємствах шляхом
хімічного і мікробного синтезу. Сюди відносять масляний концентрат
вітаміну A, D2, D3, риб’ячий жир (вітамін D), сухий препарат вітаміну A,
D3, комбіновані препарати — тетравіт тощо.

Кормові небілкові азотисті добавки використовують як джерело аміаку для
бактеріального синтезу білка в рубці жуйних тварин. Такими добавками є
карбамід, вуглеамонійні солі (ВАС) — карбонат і бікарбонат амонію, а
також ацетат амонію, 25%-ва аміачна вода, деякі види БВМД і ін.

Антибіотики — це продукти діяльності специфічних організмів, які
пригнічують і вбивають хвороботворні мікроорганізми. У тваринництві
використовують біоміцин, тетрациклін, гризин, бацитрацин тощо.

Процес травлення у тварин та властивості корму, пов’язані з ним

Правильна годівля тварин — це основа підвищення їхньої продуктивності та
зниження собівартості продукції. Годівля повинна враховувати не тільки
властивості корму, а й фізіологічні основи його перетравлення і
засвоєння твариною.

Травна система тварин складається з органів ротової порожнини, глотки,
стравоходу, шлунка, тонкого і товстого кишечників та залоз — печінки і
підшлункової.

Процес травлення у жуйних тварин (велика рогата худоба, вівці)
розпочинається в ротовій порожнині, де корм пережовується і змочується
слиною. Слина містить ферменти амілазу і мальтазу, що розщеплюють
вуглеводи.

Пережована кормова маса проковтується і через глотку й стравохід
,попадає у перший відділ шлунку — рубець і, пізніше, — сітку. Рубець,
сітка, а також наступний відділ шлунку жуйних — книжка, які називають ще
передшлунками, заселені бактеріями (1-10 млрд. шт. на 1 г вмісту) та
інфузоріями (1-2 млн. на 1 г вмісту). Мікроорганізми виділяють ферменти,
які розщеплюють целюлозу та інші вуглеводи до низькомолекулярних жирних
кислот — пропіонової, оцтової, масляної. Ці кислоти, всмоктуючись у кров
тварин, є джерелом енергії та попередниками для синтезу складових частин
молока.

Набубнявілий і розм’яклий корм з рубця і сітки відригується назад у
ротову порожнину і ще раз пережовується. Період відригувань триває 40-50
хв і повторюється 6-8 раз на добу. Повторно пережований корм знову
проковтується і попадає в сітку та книжку, де продовжується його
перетравлення та часткове зневоднення.

Далі травна маса попадає в останній відділ шлунку жуйних — сечуг, або
власне шлунок, де вона піддається дії шлункового соку. Сік містить
соляну кислоту і фермент пепсин, під дією якого білки корму
розщеплюються до пептидів і пептонів.

З сечуга харчова маса, або хімус, направляється у дванадцятипалу кишку
тонкого кишечника, де під дією ферменту підшлункової залози — трипсину,
білки і пептони розщеплюються до амінокислот. Тут же, під дією жовчі,
яка омилює продукти травлення і ферменту ліпази жири розщеплюються до
водорозчинних жирних кислот і гліцерину.

Основна маса поживних речовин засвоюється в тонкому кишечнику,
всмоктуючись через епітелій, але цей процес, та особливо зневоднення,
продовжується також і в товстому кишечнику. Через пряму кишку товстого
кишечника й анальний отвір неперетравлені рештки видаляються.

Травлення у жуйних триває 26-36 год, а у свиней — 16-18 год, птиці — 4-6
год.

У організмі тварини засвоюються не всі поживні речовини з’їденого корму,
тому його якість визначається не тільки хімічним складом, а й ступенем
перетравності.

Перетравність корму — це процес розщеплення корму на складові частини,
які засвоюються організмом тварини та видалення неперетравлених решток.
Чим більше перетравних речовин у кормі, тим вища його поживність.

Ступінь перетравності поживних речовин корму виражають коефіцієнтом
перетравності, який визначають як відношення кількості перетравлених
організмом поживних речовин, тобто засвоєних, до загальної їх кількості
у кормі у відсотках. На практиці перетравність різних кормів оцінюють за
перетравністю складових частин — клітковини, протеїну, жиру тощо у
дослідах на тваринах за різницею між кількістю речовин, спожитих ними в
кормі та виділених у калі. Перетравність корму, в свою чергу, залежить
не тільки від його хімічного складу, а й від виду і віку тварини,
кількості та якості корму, його підготовки, тощо. Наприклад, коефіцієнт
перетравності клітковини кукурудзяного силосу великою рогатою худобою
становить 71%, а свиньми лише 18%.

Поживність кормів. Нормована годівля тварин

Основним показником якості корму є його поживність, під якою розуміють
комплексний показник, який характеризує властивість корму задовольняти
потребу тварин в енергії та поживних речовинах.

Корми оцінюють за загальною енергетичною поживністю — це кормова
одиниця, крохмальний еквівалент і ін.; енергетичною поживністю — обмінна
енергія, перетравна, чиста енергія; протеїновою поживністю; мінеральною
поживністю; вітамінною поживністю.

У нашій країні загальну поживність різних кормів виражають кормовими
одиницями. За одну кормову одиницю взято поживність 1 кг вівса середньої
якості, під час згодовування якого зверх підтримуючого раціону у
дорослого вола відкладається 150 г жиру, або 1414 Ккал чистої енергії.
Всі інші корми порівнюють за поживністю з 1 кг вівса. Наприклад, 1 кг
зерна кукурудзи за загальною поживністю дорівнює 1,34 кормової одиниці,
1 кг моркви — 0,27 кормової одиниці. Це означає, що 1 кг вівса за
загальною поживністю можна замінити 0,75 кг кукурудзи або 3,7 кг моркви.

Підтримуючим вважається такий рівень годівлі тварин у непродуктивному
стані, під час якого вона не змінює своєї маси. Визначають поживність
корму в кормових одиницях, виходячи з хімічного складу корму і
коефіцієнтів перетравності. На їх підставі обчислюють вміст перетравних
поживних речовин. Останні перемножують на коефіцієнт переводу їх у
кормові одиниці і роблять поправку на повноцінність концентратів і
коренебульбоплодів та сирої клітковини грубих і зелених кормів та
продуктів їх переробки (силос, сінаж, трав’яне борошно).

Зважаючи на те, що оцінка поживності кормів у вівсяних кормових одиницях
має ряд недоліків (продуктивна дія поживних речовин встановлена лише для
відгодівлі дорослих волів, а рекомендована для всіх видів тварин без
врахування складу раціону, віку, напряму продуктивності тощо), І.С.
Попов та О.П. Дмитроченко запропонували оцінювати поживність кормів за
енергетичним критерієм — величиною обмінної енергії.

Обмінна енергія виражається у МДж (раніше виражали у енергетичних
кормових одиницях (ЕКО)) і визначається для кожного виду тварин окремо.
Наприклад, поживність 1 кг зеленої маси люцерни становить 0,22 кормових
одиниць загальної поживності, або 1,75 МДж обмінної енергії для великої
рогатої худоби, 1,99 МДж обмінної енергії для свиней, 1,98 МДж обмінної
енергії для овець.

Протеїнову поживність визначають за кількістю та якістю протеїну в
кормах. Вміст сирого або перетравного протеїну виражають у відсотках, в
грамах на 1 кг натурального корму або сухої речовини.

Мінеральна поживність корму визначається кількістю мінеральних речовин,
які надходять в організм тварини з кормами і частково з питною водою.

Крім загальної кількості мінеральних речовин, у раціонах тварин
визначають співвідношення між окремими елементами. Співвідношення між
кальцієм і фосфором повинно становити 1,5-2:1, тобто на одиницю фосфору
потрібно 1,5-2 одиниці кальцію.

Вітамінна поживність корму. Вітаміни входять до складу кормів у дуже
малих кількостях, але відіграють важливу роль у регулюванні процесів
обміну речовин в організмі. Вони є в складі багатьох ферментів. Нестача
вітамінів під час годівлі викликає порушення обміну речовин в організмі,
сповільнює ріст, знижує продуктивність, плодючість, життєздатність
приплоду, опірність організму тварин різним захворюванням.

Недогодовування, як і перегодовування, негативно позначається на
організмі тварин, підвищує собівартість продукції тощо. Тому важливе
значення в сільському господарстві має нормована годівля тварин.

Нормованою годівлею називають фізіологічно повноцінну і економічно
вигідну годівлю тварин, за якої тварини отримують всі необхідні поживні
речовини в потрібній кількості.

Основним завданням нормованої годівлі сільськогосподарських тварин є
забезпечення повної реалізації їх генетичного потенціалу продуктивності
за економного витрачання кормів.

На основі потреби тварин в енергії і поживних речовинах протягом певного
часу, встановлюють норму годівлі. В довідниковій літературі частіше
всього норму годівлі подають на одну добу, з врахуванням ваги тварини,
віку, фізіологічного стану, продуктивності тощо.

На підставі норм годівлі складають кормові раціони. Кормовим раціоном
називають набір певних кормів у відповідній кількості, які згодовуються
тваринам, згідно норми годівлі. Кормовий раціон, як і норма годівлі,
охоплює певний проміжок часу — добу, декаду, місяць, рік.

За поживністю кормовий раціон повинен обов’язково відповідати нормі
годівлі, а також бути достатнім за масою, враховувати певні особливості
тварин (масу, вік, рівень продуктивності тощо), наявність певних кормів
у господарстві, кліматичні умови тощо.

У виробничих умовах, як правило, раціони складають для групи тварин
певної статті, маси, віку та продуктивності, і таку годівлю називають
груповою. Для такої годівлі формують більш-менш однорідні групи тварин,
визначають норму і складають раціон із розрахунку на середню голову.

Відповідно до питомої ваги окремих кормів у складі раціонів виділяють
різні типи годівлі тварин. Наприклад, для дійних корів за кількістю
концентратів розрізняють концентратний, напівконцентратний,
малоконцентратний і об’ємистий типи годівлі.

Господарське значення і біологічні особливості великої рогатої худоби

Скотарство — це провідна галузь тваринництва, яка займається
вирощуванням великої рогатої худоби. В Україні завдяки функціонуванню
цієї галузі народного господарства отримується 99% молока і 40% м’яса
від загальних об’ємів виробництва цих продуктів.

Предком всіх порід великої рогатої худоби є азіатський і європейський
тури. Одомашнення худоби спочатку розпочалося в субтропічних країнах
Азії та Африки (8-9 тис. років тому), а потім в Європі (5-6 тис. років
тому).

Біологічні властивості великої рогатої худоби дозволяють до 15-18
місячного віку досягати маси 450-500 кг.

Забійний вихід м’яса, що визначається як відношення маси харчових
продуктів після забою тварини до загальної маси тварини перед забоєм,
виражене у відсотках, для великої рогатої худоби становить 50-70%.

Рекордні показники надою молока сягають 20-25 тис. кг молока в рік та до
100 кг на добу. Лактаційний (дійний) період триває 300- 305 днів,
сухостійний — 60-65 днів.

Тварини досягають господарської зрілості у 16-19-місячному віці і
використовуються, як правило, до 10-12-річного віку. Період тільності
280-285 днів. Теля народжується одне, рідше двоє і більше.

Травна система великої рогатої худоби, як жуйних тварин з багатокамерним
шлунком, дозволяє згодовувати їм дешеві об’ємні корми, які добре
перетравлюються. У скотарстві з високою ефективністю використовуються
такі грубі корми, як трава, силос, сінаж, сіно, солома та ін.

Скотарство — це джерело цінних органічних добрив, основним з яких є
підстилковий гній, на долю якого в Україні, серед органічних добрив,
припадає 70%. За рік одна корова продукує до 10 т гною.

Біологічні особливості великої рогатої худоби дозволяють широко
використовувати механізацію в скотарстві, що дає можливість організувати
виробництво молока та м’яса на основі промислової технології.

Поголів’я великої рогатої худоби в Україні одне з найчисельніших із
сільськогосподарських тварин. Наприклад, лише в Тернопільській області
на сьогоднішній час нараховується близько 600 тис. голів худоби.

Племінна робота та породи великої рогатої худоби

Племінна робота в скотарстві має свої особливості, які пов’язані з
напрямком продуктивності тварин.

Так, в молочному скотарстві, поряд з поліпшенням породності і
збільшенням молочної продуктивності, племінну роботу проводять у
напрямку підвищення жирності молока і зниження затрат кормів на
виробництво продукції.

Основні показники, за якими ведуть відбір і підбір у молочному
скотарстві, є величина надою, вміст жиру і білка в молоці, жива маса,
вирівняність лактації, оплата корму, відтворна здатність, племінні
якості, стійкість до захворювань. Особливе значення має пристосування до
машинного доїння.

Племінна робота з великою рогатою худобою м’ясного напрямку використання
спрямована на підвищення м’ясних якостей та скороспілості тварин.

У м’ясному скотарстві основою відбору є конституційно-виробничий тип в
цілому, враховується жива маса і особливості екстер’єру, приріст живої
маси і оплата корму.

У світі розводять біля 300 порід великої рогатої худоби. В Україні
зустрічається близько 60 порід та породних груп. Залежно від основного
напрямку використання, породи великої рогатої худоби поділяють на
молочний, м’ясо-молочний, або комбінований, і м’ясний напрямки
продуктивності.

Тварини молочного напрямку продуктивності мають дещо розтягнутий тулуб,
кутасті форми тіла, легку голову з тонкими рогами, високу і нешироку
холку, велику відстань між ребрами, тонку шкіру. На добре розвинутому
череві сильно виражені молочні вени, які прямують до об’ємного вимені.
Загальна тілобудова молочної корови наближається до зрізаного конуса.

Породи м’ясного напрямку продуктивності характеризуються компактним
тулубом, добре розвинутою мускулатурою, товстою шкірою. Передня, середня
і задня частини тулуба розвинуті приблизно однаково. Тваринам характерна
товста і коротка шия, голова мала з короткими рогами, проміжки між
ребрами невеликі, холка, спина і поясниця широкі, ноги короткі. Вим’я
слабо виражене. Надої молока невеликі — 1,5 — 3 тис. кг в рік. Жирність
молока 3,8-4,5%. Тварини цього напрямку продуктивності добре
відгодовуються, швидко ростуть, під час забою вихід м’яса становить
60-70%.

В Україні розводять породи великої рогатої худоби різних напрямків
продуктивності. З порід молочного напрямку найбільш поширені — червона
степова, чорно-ряба породи, а також в меншій мірі є білоголова
українська, червона польська, айширська, голштино-фризька, червона
датська, голландська та ін.

Червона степова порода становить близько 39% поголів’я тварин молочного
напрямку використання. Виведена складним схрещуванням тварин місцевої
сірої степової породи із західноєвропейськими породами в середині 18
століття.

Тваринам цієї породи характерна червона масть. Жива маса корів 480-520,
биків 800-900 кг. Молочна продуктивність корів 3-3,8 тис. кг в рік,
жирність молока 3,7%. Кращі корови-рекордистки дають за 300 днів
лактації від 9 до 12,4 тис. кг молока жирністю 3,3-4,1%. Забійний вихід
м’яса близько 60 %.

Для покращення породи використовують биків голштинської і айширської
порід.

Чорно-ряба порода виведена шляхом поглинального схрещування місцевих
українських порід із голландською худобою. Це друга за чисельністю
молочна порода в Україні.

Масть тварин — чорна з білим ряба. Жива маса корів 500-550 кг, биків
850-950 кг. Молочна продуктивність 3,5-4,5 тис. кг молока в рік.
Рекордні надої сягають 17,5 тис. кг. Жирність молока 3,7%. Тварини добре
пристосовані до машинного доїння. Забійний вихід м’яса 53-60%.

Для виведення нової чорно-рябої породи, яка б давала 6-7 тис. кг молока,
в Україні використовують бугаїв голштинської породи.

Червона польська порода виведена в 19 столітті у Польщі схрещуванням
місцевої худоби з бугаями ангельнської і датської порід, а пізніше в
окремих районах з шведською червоно-рябою породою.

В Україні червону польську худобу розводять у господарствах західних
областей. Худоба червоної масті, інколи з білими плямами на вимені та
череві. Тварини витривалі й пристосовані до місцевих умов годівлі, але
дрібні та з бідною мускулатурою. Продуктивність корів становить 2,6 тис.
кг молока жирністю 3,7-3,9%.

За останні роки поліпшення породи велось шляхом схрещування з худобою
різних порід.

Породи м’ясо-молочного, або комбінованого, напрямку продуктивності в
господарствах України представлені переважно симентальською породою (37%
м’ясо-молочного поголів’я). У меншій мірі зустрічаються лебединська,
бура карпатська, сіра українська породи. Тварини цих порід поєднують
ознаки як молочних, так і м’ясних порід.

Симентальська породавеликої рогатої худоби виведена у Швейцарії у 18
столітті та є досить поширеною у всьому світі. В Україну завезена
наприкінці 19 століття.

Масть тварин кремово-біла ряба, рідше червоно-ряба. Породі характерні
розвинуті м’язи і міцний кістяк. Жива маса корів близько 500 кг, биків
до 1 т. Молочність 3-3,8 тис. кг, за жирності 3,7-3,9%. Забійний вихід
м’яса 50-65%.

На основі симентальської породи зараз створюється нова червоно-ряба
порода молочного напрямку використання.

Лебединська порода виведена схрещуванням місцевої сумської худоби із
тваринами швіцької породи, яку завезли із Швейцарії.

Масть різна, частіше темно-сіра. Жива маса корів 500-550 кг, биків — 1
т. Річний надій молока 3,2-3,7 тис. кг, жирність 3,8-3,9%. Забійний
вихід м’яса 53%.

Худобу лебединської породи схрещують із тваринами швіцької породи
американської селекції та з тваринами джерсейської породи. Кінцевою
метою такого схрещування є створення нової молочної породи.

До порід м’ясного напрямку продуктивності належать герефордська,
шортгорнська, шароле, калмицька, казахська білоголова та інші породи,
які мало поширені в Україні.

Шортгорнська порода походить від місцевої худоби, яка розводилась в
Англії. За продуктивністю серед шортгорнів виділяють молочно-м’ясний і
м’ясний типи. В нашу країну ця порода була завезена в 30-х роках 20-го
століття.

За інтенсивної годівлі в 15 місяців тварини досягають живої маси до 500
кг. Маса дорослих корів 550-580 кг, биків — 900-950 кг. Забійний вихід
м’яса 65%. Молочність корів до 3 тис. кг молока жирністю 3,8%.

Тварини шортгорнської породи широко використовувались для виведення та
удосконалення місцевих вітчизняних порід. Зараз ведеться робота із
створення високопродуктивного м’ясного типу шортгорнів.

Годівля і утримання худоби

Для годівлі великої рогатої худоби використовують різні корми рослинного
і тваринного походження. Особлива увага під час складання раціонів
приділяється вмісту перетравного протеїну та незамінних амінокислот —
лізину, метионіну, триптофану. Корми з високим вмістом вуглеводів у
раціоні великої рогатої худоби нормалізують процеси травлення,
запобігають утворенню в шлунку тварин отруйних газів. Розщеплення
клітковини дає речовини, які використовуються в молокоутворюючих
процесах.

Для високопродуктивних дійних корів раціони балансуються за вмістом Ca,
P, Mg, K і S, а також іншими елементами. В раціоні повинні бути в
достатній кількості і вітаміни, нестачу яких ліквідовують вітамінними
кормами та синтетичними препаратами.

На склад молока і його кількість сприятливо впливають якісні зелені
корми, сіно, сінаж, силос, коренеплоди і більшість концентрованих
кормів. Деякі корми надають молоку специфічного присмаку і можуть
погіршувати якість масла і сиру (наприклад, турнепс, бруква, ріпак, дика
редька, полин, дика цибуля і часник).

Потреба дійних корів у поживних речовинах залежить від рівня
продуктивності, вмісту жиру в молоці, живої маси тварин, їх віку і
вгодованості, а також фізіологічного стану. Для корів виділяють основні
чотири періоди фізіологічного стану, різні за умовами годівлі:
сухостійний період (60-65 днів); перший період лактації (перші 100 днів
лактації); другий період лактації (другі 100 днів); третій період
лактації (останні 100-105 днів).

Дійний період у корови розпочинається після народження теляти. У день
отелення корові дають досхочу високоякісного сіна і до 15 літрів теплої
підсоленої води. На другий і третій день до сіна додають 1-1,5 кг
концентрованих кормів у вигляді пійла. Потім до раціону поступово
включають інші корми з розрахунком, щоб на 10-15-й день після отелення
корова одержувала повну їх норму.

Після отелення корови проводять її роздоювання, яке включає комплекс
заходів, спрямованих на підвищення молочної продуктивності корів. До них
відносяться: організація повноцінної годівлі тварин з поступовим
зростанням кількості кормів і їх авансуванням з розрахунку на 4-6 кг
молока понад фактичний надій (2-3 корм. од.), застосування правильного
доїння з масажем вимені, раціональне утримання тощо. Додатковими кормами
під час авансування є коренебульбоплоди, але найчастіше концентрати.

Влітку роздоювання корів проводять тільки за безперебійного забезпечення
їх досхочу зеленою масою і підгодівлі концентратами та мінеральними
добавками.

Після роздоювання корів до наміченої продуктивності годівлю
організовують так, щоб досягнутий рівень протримався якнайдовше. Не
рідше двох разів на місяць раціони для молочних корів слід корегувати
відповідно до їх продуктивності поступовим зменшенням даванки
концентрованих кормів.

Норми годівлі дійних корів встановлюють з урахуванням живої маси,
добового надою і жирності молока. Тільним коровам в останні два місяці
лактації в зв’язку з підвищеним обміном речовин і ростом плода норми
годівлі збільшують на 5-10%. Коровам нижчесередньої вгодованості і
первісткам необхідно збільшувати норму на одну і більше корм. од.
Збільшують або зменшують норму годівлі на 0,4-0,5 корм. од. на кожні 10
кг молока, якщо його фактична жирність більша або менша на 0,5% від
вказаної в таблиці норм годівлі.

Раціони для корів складають з наявних у господарстві кормів. На 100 кг
живої маси згодовують 0,5-2 кг грубих кормів, 5-10 кг соковитих, в тому
числі 7-8 кг високоякісного силосу. У раціонах з сіном доброї якості
близько 25-30% грубих кормів можна замінити високоякісною соломою ярих.
За великих даванок соковитих кормів, і особливо силосованих, грубих
дають мінімальну кількість (до 0,5 кг на 100 кг живої маси) і, навпаки,
під час максимальних даванках грубих дають мінімальну кількість
соковитих кормів. В обох випадках корова отримує достатню кількість
сухих речовин.

Даванку концентрованих кормів орієнтовно встановлюють з розрахунку на 1
кг молока та величини надою. Так, за 10-кілограмового надою дають до 100
г концентратів в розрахунку на 1 кг молока, за надою від 10 до 15 кг —
100-150 г, від 15 до 20 кг — 150-200 г, від 20 до 25 — 250-300 г, а за
надою 25 кг і вище — 300-350 г (до 500 г). Часто даванку концентратів
збільшують в більшій мірі.

Для складання раціонів важливо врахувати, що за силосного типу годівлі
треба включати корми, які багаті на легкоферментуючі вуглеводи —
цукрові, напівцукрові або кормові буряки. Цукрових буряків коровам слід
давати 0,6-0,8 кг на 1 кг молока, але не більше 15-18 кг на добу.
Кормових ж буряків — згодовують до 2-2,5 рази більше, ніж цукрових.

Свіжого жому дійним коровам дають до 10 кг на добу, кислого — до 5 кг.

Забезпечення корів цукром визначають за співвідношенням його до
перетравного протеїну — оптимальне відношення цукру до протеїну
коливається в межах 0,8-1,2:1.

За норми вміст сирої клітковини в сухій речовині повинен бути в межах
20-22%.

Потреба корів у кальції в розрахунку на одну кормову одиницю раціону
коливається в межах 6-7 г, у фосфорі — від 4 до 5 г.

Дійні корови відчувають підвищену потребу у вітамінах. У розрахунку на
одну кормову одиницю їхнього раціону повинно припадати 40-50 мг каротину
і від 900 до 1200 ІО вітаміну D.

Під час згодовування кормів з годівниць спершу дають концентрати, потім
соковиті і в кінці грубі, але можна згодовувати і їх суміш. Часто на
основі різних кормових компонентів та добавок виготовляють повнораціонні
комбікорми, які повністю забезпечують потреби тварин у поживних
речовинах і енергії.

Роздавання кормів рекомендують проводити після доїння.

У літній період основу раціонів становлять зелені корми. Під час
випасання корови за добу споживають до 60-70 кг зеленої трави. В цей
період тваринам додатково згодовують концентрати, мінеральні добавки, а
також, в разі потреби, силос або сінаж.

У сухостійний період перед отеленням необхідно організувати повноцінну
годівлю корів для нормального росту плоду, розвитку вимені, відкладання
поживних речовин в прозапас тощо.

Добовий раціон тільних сухостійних корів орієнтовно повинен включати 3-6
кг якісного сіна, 15-20 кг силосу, 5-10 кг коренеплодів і 1-3 кг
концентратів. У літній період такі тварини, крім випасання,
підгодовуються 2-3 кг концентратів.

Для биків-плідників годівля повинна бути індивідуальною, а раціон
складають з врахуванням інтенсивності використання, віку і живої маси.
На 1 корм. од. корму в раціоні бика повинно припадати 140 г перетравного
протеїну, 7 г Са, 6 г Р і 70-90 мг каротину.

Утримують велику рогату худобу утримують залежно природноекономічних
умов і технології виробництва продукції за різними системами:
стійлово-пасовищною, стійлово-табірною і стійлово-вигульною.

Для стійлово-пасовищної системи характерно, що тварин цілий рік
утримують в спеціально обладнаних приміщеннях — корівниках, а в літній
період ще й щоденно виганяються на пасовища.

Стійлово-табірне утримання практикується в районах з обмеженими площами
пасовищ. Зимою худобу утримують в корівниках, а протягом всього літа в
літніх табірних приміщеннях поблизу кормових угідь. Тварин в літній
період годують в основному скошеними зеленими кормами і силосом, інколи
використовують недалеке випасання.

Стійлово-вигульна система передбачає утримання худоби в приміщеннях і на
вигульних площадках біля ферм протягом всього року.

На промислових сільськогосподарських підприємствах застосовують —
прив’язне і безприв’язне утримання великої рогатої худоби з різними
модифікаціями.

Під час утримання на прив’язі корів розміщують у 2 або 4 ряди по 50
голів в кожному. Приміщення обладнуються годівницями із вмонтованими в
них автопоїлками і прив’язями для кожної тварини, транспортерами для
збирання гною, засобами для доїння корів, системою освітлення тощо.

Утримання тварин на прив’язі дозволяє точніше нормувати годівлю, краще
проводити догляд, але, разом з тим, збільшує затрати праці на
прив’язування і відв’язування, роздачу кормів тощо.

Безприв’язне утримання худоби не передбачає прив’язування тварин, які
знаходяться на глибокій підстилці. Корови розміщуються в приміщеннях без
внутрішнього обладнання. Кожного дня на одну корову використовують до 3
кг підстилки. Гній збирають 1-2 рази на рік. Поряд з таким корівником
обладнують вигульний двір і допоміжні приміщення для годівлі і доїння
тварин.

Безприв’язне утримання значно знижує затрати праці, але використовується
менше, так як має ряд суттєвих недоліків, пов’язаних з труднощами в
нормуванні годівлі кожної тварини, підвищеною їх рухливістю та ін.

Технологія виробництва молока і яловичини

Виробництво молока на промисловій основі базується на біологічних
особливостях великої рогатої худоби та передбачає машинне доїння корів.

Утримують дійних корів переважно прив’язним способом у фермах на 100 і
200 голів, які облаштовані всім необхідним для догляду, годівлі та
доїння тварин.

Стаціонарна доїльна установка, яку встановлюють на молочних фермах,
складається з вакуумного насоса, системи вакуумних трубопроводів, кранів
для підключення доїльних апаратів, агрегатів первинної переробки молока
і ін.

Доїльний апарат — це спеціальний пристрій для видоювання молока з вимені
корови, який складається 4-х доїльних стаканів, колектора, пульсатора,
резинових шлангів, відра і деяких інших частин.

В основу роботи доїльного апарата покладений принцип ссання вимені
телям. На молокофермах використовують 3-тактні (такти: ссання, зжимання,
відпочинок) — «Волга» та 2-тактні (такти: ссання, зжимання) — «Майга»,
«Імпульс» доїльні апарати.

Після видоювання молоко безпосередньо на фермі піддають первинній
переробці, яка включає очищення (фільтрування), охолодження, зберігання
за низької температури. Далі молоко транспортують на молокозаводи, де
піддають повній переробці.

Технологія виробництва яловичини включає виробничі процеси, пов’язані з
кормовиробництвом, системою годівлі та утримання худоби під час
вирощування та відгодівлі.

Для відгодівлі на м’ясо використовують молодняк, який не планують для
розмноження і отримання молока, а також відбракованих дорослих тварин.

Тварин розділяють на групи за статтю, віком, живою масою, початковою
вгодованістю і залежно від цього складають раціони відгодівлі.
Тривалість відгодівлі дорослої худоби 60-70 днів. Під час інтенсивного
вирощування відгодівля молодняку триває 180-240 днів і розпочинається з
6-8 місячного віку за початкової маси 180-200 кг. Завершується
відгодівля після досягнення тваринами маси 400-450 кг і більше.

У господарствах використовують два способи відгодівлі: нагул в літній
період на пасовищах і прив’язна стійлова відгодівля.

Нагул худоби — це найдешевший спосіб відгодівлі тварин під час випасання
її на природних чи штучних пасовищах. Якщо ж у господарствах мало
пасовищ, впроваджують комбінований нагул з підгодівлею худоби силосом і
зеленою масою. Додатково тваринам згодовують 15-20% (за загальнорю
поживністю) концентратів.

Під час стійлової відгодівлі худобі згодовують в основному силос, жом,
картоплю, барду, на долю яких припадає 75-80% (за загальною поживністю)
та 20-25% концентрованих кормів.

Добовий раціон відгодівлі повинен забезпечувати до одного кілограма
приросту живої маси тварини за добу за витрат кормів 6-6,5 кормових
одиниць.

Біологічні особливості та породи свиней

Сучасні свійські свині за походженням поділяються на дві групи. Одна з
них походить від європейського дикого кабана, друга — від азіатського.
Відповідно, основними центрами одомашнення слід вважати Європу та Східну
Азію. Одомашнення відбулось близько 5-4 тис. років до нашої ери.

Свинарство — це галузь тваринництва, що дає 30-35% м’яса від всього
м’ясного балансу країни і є скороспілим тваринництвом, що за
інтенсивного розвитку в короткі строки може дати значне зростання
виробництва м’яса.

Свині володіють рядом біологічних особливостей, що має велике значення
для їх розведення: висока плодючість і скороспілість, всеядність,
здатність легко пристосовуватись до різних умов довкілля, високий
забійний вихід м’яса високої якості тощо.

Свиням властива висока плодючість. Свиноматка здатна приводити два
опороси за рік, які мають 10-12, інколи до 16 поросят. Період
виношування (супоросності) короткий — 112-114 днів. Після народження
поросят достатнім вважається підсисний період 60 днів, а то і менше.

Скороспілість свиней висока. Свиноматки в 13-14-місячному віці дають
приплід. У 6-7 місяців та якісній відгодівлі свині досягають маси 80-120
кг, прибавляючи щодоби 600-800 г, а дорослі тварини — до 1-1,2 кг живої
маси.

У м’ясі свиней більше 40% сухих речовин, що дозволяє готувати з неї
широкий асортимент консервованих виробів. Після консервування і
тривалого зберігання свинина не знижує своїх смакових якостей. Забійний
вихід продукції високий: після м’ясної відгодівлі — 70-75%, а сальної —
83-85%.

Годівля свиней значною мірою пов’язана з їх всеядністю. Тварини добре
поїдають корми рослинного і тваринного походження, а також такі
специфічні види кормів, як відходи харчування людини тощо.

Свині легко пристосовуються до різних кліматичних умов та способів
утримання, що дає можливість їх вирощування від самих північних районів
Земної кулі та до екватора.

Удосконаленням та розведенням свиней різних порід в Україні займається
близько 27 племзаводів, 16 племінних радгоспів та понад 400 колективних
спілок. Основою генофонду свиней України є велика біла порода (80-85%
племінного поголів’я), українська степова біла (10-13%) та миргородська
(біля 3%) породи свиней.

Племінна робота в свинарстві спрямована на розведення свиней з
підвищеною скороспілістю і високими м’ясними якостями.

У племінних і товарних господарствах основним методом розведення є
чистопородне розведення свиней. Його метою є удосконалення існуючих
порід, збільшення їх чисельності і поширення, збереження постійності
ознак в певних рамках мінливості.

Для виведення нових порід і використання явища гетерозису в свинарстві
широко використовують міжпородне схрещування і гібридизацію. Наприклад,
в Лісостеповій зоні використовують двохпородне схрещування великої білої
та миргородської порід.

У свинарстві до розмноження допускають тварин з ознаками не нижче
першого класу. Кнурів оцінюють за походженням, здоров’ям, плодовитістю і
молочністю дочок, м’ясними і відгодівельними якостями потомства.
Свиноматок оцінюють за плодовитістю, молочністю, м’ясними якостями
приплоду.

На практиці оцінку кнурів і свиноматок проводять двома методами —
контрольною відгодівлею та контрольним вирощуванням.

Контрольна відгодівля приплоду кнурів і свиноматок відбувається на
спеціальних контрольних станціях, таких як Сумська, Чернігівська та
Черкаська дослідні станції тваринництва, Полтавський науково-дослідний
інститут свинарства та ін. На станції одержаних від господарств
підсвинків відповідно існуючої методики відгодовують, вивчають
відгодівельні та м’ясні якості, виявляють кращих тварин і дають
рекомендації щодо дальшого використання кнурів і свиноматок.

Контрольне вирощування — метод, який може застосовуватись на всіх
племінних господарствах. Потомство кнурів і свиноматок, яких оцінюють,
вирощують як ремонтний молодняк, враховуючи їх середньодобові прирости
живої маси, витрати кормів та, за спеціальною методикою, не забиваючи,
м’ясні якості. Кращі з вирощених тварин передаються в основне стадо.

Породи і породні групи свиней за напрямком використання поділяють на
м’ясні, м’ясо-сальні та сальні.

Напрям використання свиней можна приблизно визначити за особливостями
будови голови і хвоста. Так, свині сального типу мають коротке і зігнуте
рило, тоненький і закручений хвіст, тулуб короткий та компактний.
М’ясо-сальні породи свиней мають довге рило, товстий і прямий хвіст,
розтягнутий тулуб.

В Україні, як вже зазначалось, найбільш поширеними є три породи свиней —
велика біла, українська степова біла та миргородська породи.

Велика біла порода виведена шляхом тривалої цілеспрямованої селекції
свиней, які отримували від схрещування свиноматок місцевих українських
порід з кнурами великої англійської породи у 20-50-ті роки 20 ст. Це
найчисельніша порода в Україні.

Особливістю породи є наявність у ній тварин усіх існуючих типів свиней:
сального, м’ясо-сального та м’ясного.

Масть біла. Голова помірної величини із злегка вигнутим профілем, вуха
спрямовані вверх, вперед і в сторони. Тулуб довгий — у кнурів 178-183
см, свиноматок — 162-165 см, масивний. Ноги міцні. Шкіра без складок з
довгою густою щетиною. Жива маса кнурів сягає 300-350 кг, свиноматок —
240-260 кг. Багатоплідність (середня кількість потомства в одному
приплоді) — 10-12 поросят. Молочність, яка визначається у свиней як
приріст кубла молодняку за 1 місяць годівлі свиноматкою, — 45-50 кг.

Племінна робота зі свинями великої білої породи в даний час спрямована
на підвищення скороспілості, м’ясних якостей та зміцнення конституції
тварин.

Українська степова біла порода створена в Асканії-Новій Херсонської
області шляхом відтворювального схрещування місцевих білих порід свиней
з кнурами великої англійської породи. Робота проводилась під
керівництвом М.Ф. Іванова.

За поголів’ям в Україні займає друге місце та належить до м’ясо-сального
напрямку використання.

Масть тварин біла. Голова середнього розміру з трохи вигнутим профілем.
Вуха великі трохи нависають на очі. Тулуб довгий — у самців 170-180 і у
самок 158-162 см, ноги міцні. Шкіра щільна з довгою щетиною. Жива маса
кнурів 300-350 кг, свиноматок — 230-260 кг. Багатоплідність 10-11,5
поросят. Молочність 48-55 кг.

Українська степова ряба порода була також виведена в Асканії-Новій
відтворювальним схрещуванням української степої білої, беркширської та
мангалицької порід.

Масть — чорно-ряба. Голова середньої величини з прямим профілем. Вуха
великі, рідко злегка звисають над очима. Ноги міцні. Жива маса кнурів
280-300 кг, свиноматок — 200-250 кг. Багатоплідність 9-10 поросят,
молочність добра.

З свиней сального напрямку в Україні найбільш поширена миргородська
порода, яка створена відтворювальним схрещуванням місцевих українських
чорно-рябих свиней Полтавщини з кнурами беркширської, середньої і
великої білої англійських порід та деяких інших. Робота проводилась під
керівництвом А.П. Бондаренка.

Масть тварин чорно-ряба, рідше чорна або рудувато-чорна. Голова
середньої величини з невеликими вухами, що спрямовані вперед і вверх,
рідше злегка звислі. Профіль голови вигнутий. Тулуб короткий компактний.
Шкіра щільна, без складок з густою блискучою щетиною. Жива маса кнурів
230-250 кг, свиноматок — 200-220 кг. Багатоплідність 10-11 поросят,
молочність 48-50 кг.

До м’ясного спрямування належать такі породи, як полтавська, ландрас,
дюрок, уельс, сибірська північна та ін.

Полтавська порода — це нова вітчизняна порода, яка затверджена в 1993
році. Вона створена складним відтворюючим схрещуванням великої білої,
миргородської, ландрас, п’єтрен і уесекс-седебекської порід.

Масть біла. Жива маса кнурів 320-350 кг, маток — 220-240 кг.
Багатоплідність свиноматок 10,5-11,5.

За інтенсивної відгодівлі дають приріст 750-800 г на добу, витрачаючи на
1 кг приросту 3,6-3,9 кормових одиниці. Живої маси 100 кг досягають у
віці 175-185 днів. Забійний вихід м’яса 60-62%.

Кнурів полтавської породи використовують для промислового схрещування з
місцевими породами. Одержувані гібриди на 10-15 днів швидше досягають
маси 100 кг за нижчих на 0,3-0,5 корм. од. витратах кормів. Вихід м’яса
зростає на 4-5%.

Українська м’ясна породасвиней створена шляхом складного міжпородного
схрещування кращих свиней харківської, полтавської, білоруської
селекції. Робота із створенню нової м’ясної породи проводилась у два
етапи. На першому етапі кращі свині полтавського і білоруського типів
використовувались на матках харківської селекції. На другому етапі
розводили тварин з проектним генотипом «в собі».

Тварини характеризуються білою мастю, міцним тулубом і добре вираженими
м’ясними формами. Дорослі кнури мають живу масу 330-350 кг, матки —
220-250 кг. Середньодобовий приріст при відгодівлі до 120 кг — 700-800
г. Вихід м’яса в туші — 58-60%. Багатоплідність маток базових
господарств — 10,3-11,6 поросяти. У племзаводі дослідного господарства
Інституту свинарства УААН створено п’ять основних ліній: Цитруса,
Цуката, Центра, Цензура, Циклона і вісім родин — Центральної, Цінної,
Цуката, Цепочки, Цаплі, Цілини, Ціани, Цикади.

Основні племінні господарства: дослідні господарства Інституту
свинарства УААН, Інституту тваринництва УААН, Інституту тваринництва
степових районів, Інституту пшениці УААН та ін.

Порода ландрас виведена в Данії схрещуванням місцевих свиней із великою
англійською породою та селекцією отриманих помісей на високу
скороспілість та добрі м’ясні якості.

Масть тварин біла. Голова легка, видовжена, з великими звисаючими
вухами. Тулуб довгий з прямою спиною. Ноги прямі, міцні. Шкіра тонка з
рідкою щетиною. Жива маса кнурів 280-300 кг, свиноматок 200-220 кг.
Багатоплідність 10-13 поросят. Молочність 53-54 кг.

Свиней цієї породи використовують для ввідного і заводського схрещування
з метою покращення відгодівельних і м’ясних якостей інших порід.

Порода дюрок виведена у США. Свині міцної конституції, великі, рудої
масті. Тулуб довгий з аркоподібною спиною. Кнурі досягають живої маси до
400 кг і більше, матки — 340 кг. Багатоплідність 8 поросят.

Тварини відрізняються відмінними відгодівельними та м’ясними якостями.

Вирощування і утримання свиней

Годівля і утримання свиней залежить від віку, статті, фізіологічного
стану, пори року тощо. Основними кормами для свиней є концентровані
корми, коренебульбоплоди, силос, а в літній період ще і трава.

Існує вигульна і безвигульна системи утримання свиней. Вигульну систему
використовують для утримання кнурів, холостих і супоросних маток та
ремонтного (для розмноження) молодняка. Для організації прогулянок
використовують вигульні площадки або обладнання для активного моціону.

Відокремлених від свиноматок поросят і свиней на відгодівлі утримують
безвигульно.

Для годівлі свиней використовують раціони на основі концентрованих
кормів — повнораціонний концентратний (100% повнораціонного комбікорму
за поживністю) і концентратний (82% і більше концкормів) типи. У
господарствах, де використовують корми власного виробництва,
застосовують концентратний тип годівлі з введенням в раціон соковитих і
зелених кормів (концентратно-коренеплідий, концентратно-картопляний,
концетратно-трав’яний, змішаний концентратно-картопляно-коренеплідний).
Питома частка концентратів у таких типах годівлі може сягати 77% за
поживністю. Необхідно особливу увагу приділяти забезпеченості раціонів
протеїном та його співвідношенню з цукрами, наявності незамінних
амінокислот (лізину, метионіну і цистину), джерелом яких є зернобобові
культури, ріпак, а також корми тваринного походження.

Свині, особливо молодняк, погано перетравлюють клітковину, тому її
обмежують до 7-8% у молодняку свиней і до 10-12% від сухої речовини у
дорослих тварин.

Всі концентровані корми необхідно згодовувати тваринам у вигляді
комбікормів або повноцінних кормосумішей в поєднанні з зеленими і
соковитими кормами. Буряки, моркву, гарбузи, силос, зелену траву
використовують подрібненими у сирому вигляді, а картоплю — запарюють.

Всі корми зволожують і згодовують свиням у вигляді густих мішанок
(вологість до 70%). Згодовування рідких кормів призводить до гіршого
засвоєння поживних речовин, зниження продуктивності свиней та їх м’ясних
якостей.

Годівля кнурів враховує їх вік та інтенсивність використання. Для
нормального процесу сперматогенезу тваринам потрібна велика кількість
поживних речовин, особливо перетравного протеїну, макро- і
мікроелементів та лізину. Годують кнурів три рази на день. Маса
одноразової дачі не повинна перевищувати 2-3% маси тварини. Кнурів
потрібно також три рази на добу напувати.

Для кнурів використовують переважно концентратний і
концентратно-коренеплідний типи годівлі з використанням моркви,
комбінованого силосу, а влітку зеленої трави.

Тваринам до двох років на кожні 100 кг живої маси згодовують 2 корм.
од., а дорослим — 1,5 корм. од. Соковиті і зелені корми дають в
обмеженій кількості.

Утримують кнурів окремо від маток, бажано в іншому спеціальному
приміщенні, в індивідуальних станках. Для спарювання починають
використовувати з 10-12 місячного віку.

Годівля і утримання свиноматок залежить від їх використання. До моменту
парування самки повинні бути середньої вгодованості, не допускається як
голодування, так і ожиріння тварин. Раціони насичуються соковитими і
грубими кормами. Найкращими зеленими кормами для годівлі є люцерна,
конюшина та інші бобові культури. Влітку свиноматок найкраще утримувати
в таборах з використанням пасовищ. На кожні 100 кг живої маси холостої
матки згодовують 1,5-1,8 корм. од. кормів.

Поросних свиноматок у зв’язку з інтенсивним ростом плоду, особливо у
другу половину поросності, годують інтенсивніше. Особливо велика потреба
в цей період тварин у протеїні. Тому в раціонах годівлі збільшують
кількість концентрованих кормів, частково кормів тваринного походження і
зменшують кількість грубих.

Годують поросних свиноматок 2-3 рази на добу кормом у вигляді густої
мішанки. Перед годівлею напувають.

Утримують поросних маток перші 2 місяці виношування плоду групами по
8-10 голів, на 3-му місяці — по 2, а на 4-му, за 10-15 днів до опоросу,
кожну матку поміщають окремо. Перед опоросом свиноматка повинна
знаходитись у продезинфікованому станку з м’якою підстилкою. Опороси
проходять без сторонньої допомоги.

У перші години після опоросу свиноматку не годують, а дають лише воду.
Якщо в цей час її не забезпечити водою, матка може з’їсти послід, що в
свою чергу може призвести до поїдання поросят. Через 5-6 год після
опоросу їй згодовують 0,5-0,7 кг концентратів (пшеничні висівки або
дерть злакових культур) у формі пійла. За наступної годівлі кількість
концентратів збільшують до 1 кг. До повної норми годівлі кількість
концентратів доводять протягом 6 днів. Соковиті корми розпочинають
давати через 4-6 днів після опоросу. Отже, на повний раціон маток
переводять на 4-6-й день залежно від стану вимені.

Підсисний період триває до 60 днів, а за наявності в господарстві
спеціальних сумішей (замінників молока) і того менше.

Норми годівлі для підсисної свиноматки значно вищі, ніж для холостої і
поросної і залежать від віку матки і кількості поросят-сисунів. Підсисна
свиноматка за добу виділяє 4-6 кг молока, на утворення 1 кг якого
необхідно 0,85 корм. од. З врахуванням цього, на 100 кг живої маси дають
1,5-2 корм. од. і додатково на кожне порося — 0,35-0,5 корм. од. корму.
В цьому випадку одна корм. од. повинна містити 110-120 г перетравного
протеїну.

Приблизний раціон такої тварини повинен за поживністю включати:
концентратів — 50-60%, сінного борошна — 10-15% і соковитих кормів —
25-30%, в зимовий період, а влітку — концентратів 70-75% і решту зелений
корм. В раціоні підсисних маток обов’язковими є корми тваринного
походження.

Утримують підсисних свиноматок з поросятами в окремих просторих станках.

Особливу увагу необхідно приділяти годівлі свиноматки перед відлученням
поросят. За 3-4 дні до відділення поросят загальний рівень годівлі
знижують на 20-25% та виключають з раціону соковиті корми. В день
відлучення поросят маткам дають не більше половини добового раціону, а
далі переводять на норму годівлі холостих.

Після народження поросятам, щоб вони не кусали соски свиноматки,
обламують зуби-ікла і не пізніше як через 1,5-2 год після початку
опоросу підпускають до матки щоб вони виссали молозиво.

Поросят-сисунів вже з 4-5-денного віку розпочинають підгодовувати
підсмаженим зерном, а також дають крейду, деревне вугілля та чисту воду.
Із 7-8 дня поросят привчають до цільного і збираного молока та
комбікормів.

Для попередження анемії поросятам на 2-3-й день після народження
внутрішньом’язово вводять один із залізовмісних препаратів (фероглюкін,
феродекс і ін.) в дозі 150-200 мг заліза. За відсутності цих препаратів
для профілактики анемії готують розчин сірчанокислого заліза (2,5 г) і
сірчанокислої міді (1 г) в 1 л води. Кожному поросяті щоденно дають 10
мл цього розчину з водою або кормом. З 10-15-го дня після народження,
крім концентратів розпочинають давати трав’яне борошно, подрібненні
свіжу моркву, гарбузи і варені картоплю й буряки.

Годують поросят-сисунів 5-6 разів на добу невеликими даванками і після
кожної годівлі напувають свіжою водою.

Критичним для поросят є 21-25-й день після народження. Саме в цей час
молочна продуктивність свиноматки починає зменшуватись, а поросята з
кожним днем потребують все більше поживних речовин.

Кнурців, які не плануються на розмноження, каструють у віці 45-50 днів
або відразу після відлучення від свиноматки.

Відлучають поросят від свиноматок на комплексах за наявності повноцінних
стартових комбікормів у віці 35-45 днів, а то і менше, а в інших
випадках — 45-60-денному віці.

Після відлучення свиноматки поросят залишають у тому ж станку і протягом
8-10 днів рівень годівлі зменшують на 20-30%, використовуючи ті ж корми,
якими годували в період підсосу. Спочатку годують стільки ж раз, як і в
підсисний період, а потім — три рази на добу і стільки ж разів
напувають.

Після «перехідного» періоду поступово збільшують дачу кормів загальною
поживністю до 1-1,2 корм. од. і після досягнення живої маси 22-25 кг
переводять в цех або приміщення для дорощування. Їх об’єднують за віком
і масою у групи 20-30 голів. Якщо дозволяють умови, то поросят найкраще
залишати в тому ж станку маточника аж до періоду переведення їх на
відгодівлю або в цех ремонтного молодняку, що відбувається після
досягнення ними живої маси 38-40 кг.

У зв’язку з інтенсивним ростом відлучених поросят слід годувати за
раціонами, багатими на протеїн, мінеральні речовини і вітаміни. На 1
кормову одиницю раціону відлученого поросяти повинно припадати 120-140 г
перетравного протеїну.

Молодняку згодовують зернові корми бобових і злакових культур разом з
коренеплодами і невеликою кількістю збираного молока, що забезпечує їх
потребу у протеїні. Зелена трава, трав’яне борошно, комбінований силос,
рибне і м’ясо-кісткове борошно, кормові дріжджі та мінеральні добавки є
джерелом для тварин вітамінів та мінеральних речовин.

У розрахунку на 100 кг живої маси ремонтному молодняку вагою від 40 до
80-90 кг згодовують 4,4-5,0 корм. од., а вагою від 80 до 120-150 кг —
2,8-3,0 кормових одинці.

У 3-4-місячному віці з відлучених поросят відбирають молодняк для
розмноження (ремонтний), а решту (неремонтний) переводять на відгодівлю.

У сучасних сільськогосподарських підприємствах весь цикл виробничих
операцій з відгодівлі, вирощування, розмноження, утримання тощо свиней
об’єднують в єдиний технологічний цикл, який концентрується в
свинарському промисловому комплексі (СПК).

Відгодівля свиней

Залежно від господарських умов можуть використовуватись різні типи
відгодівлі свиней: до м’ясних і сальних кондицій, а також існує беконна
і напівсальна.

На м’ясну відгодівлю ставлять молодняк у 3-4-місячному віці за живої
маси 38-40 кг. Завершується відгодівля в 6-7,5-місячному віці за маси
тварин 100-120 кг і має два періоди: перший з 3- до 5-5,5-місячного віку
і другий тривалістю не більше 2 місяців. Середньодобовий приріст тварин
у першу половину відгодівлі повинен становити 300-500 г, а в другу —
600-750 г.

Важливою умовою раціону м’ясної відгодівлі є збалансованість за
протеїном та незамінимими амінокислотами — метіоніном, лізином,
триптофаном. За весь період відгодівлі повинно витрачатись не більше 4-5
корм. од. на 1 кг приросту.

Враховуючи здатність молодих поросят швидко рости, в перший період
відгодівлі їм згодовують максимальну кількість найбільш дешевих кормів.
Разом з концентрованими, соковитими та грубими кормами тваринам
згодовують корми тваринного походження — рибне, м’ясне, м’ясо-кісткове
борошно у кількості 50-300 г на голову за добу, а молочних відходів —
2-3 л.

У зимовий період основними компонентами відгодівлі є, за поживністю,
концентрати — 50-70%, грубі — 10-15%, в тому числі сінне борошно — 3-5%
і соковиті корми — 25-30%. У літній період тварин відгодовують
концентрованими і зеленими кормами. Але у різних районах України раціони
відгодівлі свиней неоднакові. Наприклад, на Поліссі основним кормом є
картопля, кількість якої в раціоні доводять до 50-60% загальної
поживності. Концентрованих кормів дають 30-35% і грубих — 10-15%.

У другому періоді відгодівлі даванку концентрованих кормів збільшують до
85-90% загальної поживності. В цей період бажано виключити з раціонів
корми, які знижують якість сала і м’яса (овес, соя, барда і особливо
рибне борошно).

До сальних кондицій відгодовують лише дорослих відбракованих кнурів та
свиноматок. Сальна відгодівля триває близько 3 місяців. Середньодобовий
приріст повинен становити 800-1000 г з витратою корму на 1 кг приросту
6,7-7,5 корм. од. За час відгодівлі вибракувані дорослі свині здатні
збільшити свою початкову вагу на 50-60%.

Спочатку тваринам згодовують дешеві об’ємні корми і лише в останній
місяць відгодівлі включають концентровані корми. Оскільки на початку
відгодівлі свині мають добрий апетит, тому в раціони включають багато
коренебульбоплодів, силосу, трав’яного борошна, полови, трави за
невеликої даванки концентрованих кормів. Під кінець першого періоду
відгодівлі та на початку другого даванку об’ємних кормів зменшують
одночасно збільшуючи даванку концентрованих — до 80% за поживністю. У
другий період відгодівлі дають корми, згодовування яких дає високоякісне
сало — ячмінь, просо, горох, жито, картоплю, буряки, комбінований силос
тощо.

Біологічні особливості та породи сільськогосподарської птиці

Птахівництво — одна з найшвидше прогресуючих галузей скороспілого
тваринництва, яка є джерелом отримання яєць, м’яса, пуху, пір’я.

Яєчна продуктивність курей-несучок в 6-8 раз перевищує їх власну вагу.
Від однієї качки, курки, індички за один рік можна виростити молодняк
загальною масою 170-200 кг.

Статева зрілість сільськогосподарської птиці — здатність нести яйця і
давати потомство — настає в 5-10-місячному віці. Наприклад, у курей
яєчних порід статева зрілість настає у 5-місячному віці, у м’ясних —
переважно на один місяць пізніше, качок — в 7 місяців, індичок — 8-9,
гусей — 8,5-10 місяців.

Яйця птиці є цінним харчовим продуктом, що містить багато білків,
вуглеводів, жирів, більше 20 мінеральних речовин і понад 12 вітамінів.
Основне значення для отримання яєць як продукту харчування людини мають
кури.

Птахівництво є джерелом цінного дієтичного м’яса. Так, м’ясо
курчат-бройлерів містить 22,5% білка і дуже мало холестерину, індиків —
21%, качок — 16%, гусей — 15% білка. Для порівняння, cвинина містить в
середньому 13,8% білка.

Птиця швидко росте, швидко відгодовується і набирає масу. Для індиків,
гусей, качок, а також курей м’ясних порід м’ясна продуктивність є
основною. Найшвидше від усіх ростуть каченята — за 2 місяці їх маса
зростає від 40 г до 2-2,5 кг. М’ясні курчата-бройлери за 48-50 днів
відгодівлі досягають маси 1,4-1,6 кг.

Особливістю сільськогосподарської птиці є те, що вона не має зубів і
корми перетираються у неї у м’язовому шлунку, який має щільну
рогоподібну оболонку.

Птахи мають вищу температуру, ніж інші тварини. Нормальна температура їх
тіла 40,5-42°С, що пов’язано з більш інтенсивним обміном речовин.

Біологія розмноження птиці дає можливість виводити молодняк у штучних
умовах — в інкубаторах і відразу у великій кількості. Крім того,
свійська птиця є виводковою — їх молодняк вилуплюється з яєць вкритий
пухом і через кілька годин починає самостійно вишукувати і споживати
корм.

Велике значення у практиці має і полігамність сільськогосподарської
птиці, тобто здатність одного самця спаровуватись з багатьма самками.

У сільськогосподарському виробництві використовується в основному 12
видів птиці, найбільше значення серед яких мають кури, качки, гуси та
індики.

Домашні породи курей походять від дикої банківської курки, що
зустрічається і тепер в лісах Південно-Східної Азії. Одомашнення курей
розпочалося більше 5 тис. років тому в Індії. Нині в світі нараховується
понад 600 порід курей.

За напрямком використання академік М.Ф.Іванов поділив усі породи курей
на несучі, м’ясні та м’ясо-яєчні.

Спеціалізованими породами курей несучого напрямку продуктивності є білий
леггорн, російська біла, андалузька голуба, мінорка та ін.

Білий леггорн. Порода виведена в США схрещуванням італійських порід
курей з місцевими. Вона є основною несучою породою курей у всьому світі.

Забарвлення пір’я біле, воно щільно лежить на птахові. Дзьоб і ноги
жовті, гребінь листкоподібний. Маса курок 1,8-2,0 кг, півнів 2,3-2,7 кг.
Несучість 240-270 яєць в рік, маса яєць 56-62 г. Порода скороспіла. Яйця
кури не насиджують.

Білий леггорн є основною вихідною породою для створення
високопродуктивних яєчних ліній і гібридів.

Російська біла. Порода виведена на основі схрещування місцевих курей з
породою білий леггорн.

Пір’я біле, дзьоб і ноги жовті, гребінь листкоподібний. Жива маса курок
2,1-2,4 кг, півнів 2,9-3,2 кг. Несучість 180-220 яєць з середньою масою
58-68 г.

В Україні значного поширення набули породи м’ясо-яєчного використання,
такі як плімутрок, первомайська, полтавська глиниста, прикарпатська
зеленоніжка, українська вушанка, українська чубата, загорська, ювілейна,
юрловська голосиста, род-айланд та ін.

Плімутрок. Кури цієї породи виведені в США на основі домініканських
курей, порід кохінхіни і брама.

За забарвленням існують різні різновидності породи: біла, чорна,
глиниста, полосата ін. В Україні зустрічається в основному полосата і
біла різновидності. Маса курок 2,8-3,0 кг, півнів 3,8-4,0 кг. Несучість
160-180 яєць в рік. Маса яєць 60 г.

Порода використовується, як основна материнська порода для схрещування з
м’ясними породами курей під час отримання м’ясних курчат-бройлерів.

Первомайська. Порода виведена в Україні схрещуванням порід род-айланд,
віандот і юрловської.

Забарвлення пір’я сріблясто-біле з чорними пір’їнками на шиї і хвості.
Гребінь трояндоподібний. Жива маса курок 2,7-3,0 кг, півнів 3,2-3,5 кг.
Несучість 150-180 яєць масою 57 г.

Полтавська глиниста. Виведена в Полтавській області на основі місцевих
курей.

Основна різновидність полтавських курей має глинисте забарвлення
(коричнево-жовте). Кінці махового пір’я чорні, хвіст коричнево-чорний.
Інші різновидності полтавських курей за забарвленням оперення — чорні і
зозулясті. Екстер’єрні ознаки: голова середньої величини, гребінь в
основному трояндоподібний, ноги середньої величини, дзьоб середній або
короткий, жовтого кольору. Очі жовто-червоні.

Для полтавських глинистих курей характерний такий рівень продуктивності:
жива маса курок 2,2, півнів 3,0 кг; в першій рік несучості кількість
яєць 200 штук; маса яєць 56 г, забарвлення коричневе.

З порід м’яного напрямку продуктивності відомі такі породи, як корніш,
брама, кохінхіни, лангшан, фавероль та ін.

Корніш. Порода створена в Англії на основі місцевих бійцевих, малайських
і породи азіль курей.

Основне забарвлення пір’я біле. Голова велика з стручко- і
листкоподібним гребенем. Жива маса курок 3,0-3,5, півнів 3,5-4,0 кг.
Молодняк росте швидко і в 50-56 діб досягає маси 1,5-2,0 кг. Несучість
130-150 яєць, масою 56-60 г.

Порода складає основну батьківську форму для розвитку м’ясного
промислового птахівництва.

Найбільше значення для промислового птахівництва мають три породи курей
— корніш, леггорн і плімутрок.

Більшість домашніх порід качок виведені з одомашненої качки-крижня. В
Україні найбільше значення має пекінська і українська біла породи качок.

Пекінська — порода м’ясного напрямку продуктивності. Оперення біле з
кремовим відтінком. Дзьоб і ноги оранжевого забарвлення. Качки важать
3,0-3,5, крижні — 3,8 кг. Несучість 100-130 яєць масою 85-90 г.

Українська біла. Місцева українська порода. Забарвлення біле. Жива маса
качок 3,0-4,0, крижнів 3,5-4,5 кг. Несучість 110-120 яєць. Каченята до
3-х місячного віку досягають маси 2,0-2,5 кг.

В Україні також розводять глинисті, сірі та інші породи качок, а також
мускусні качки.

Мускусні качки походять з Південної і Центральної Америки, одержали свою
назву через те, що в період розмноження крижні мають різкий мускусний
запах.

Цей вид набув поширення через кращі м’ясні якості порівняно з домашніми
породами качок. Мускусним качкам характерний чітко виражений статевий
диморфізм — самці майже в два рази більші від самок. У виробництві для
одержання м’яса і жирної печінки використовують як власне мускусних
качок, так і їх гібриди з домашніми качками (мілардів). Період
вирощування мускусних качок до 12 тижнів.

Порід та породних груп гусей в Україні нараховується близько двадцяти.
Домашні гуси походять від диких сірих гусей. Розводять гусей, як і
качок, в основному для отримання м’яса.

Велика сіра. Порода виведена в Україні схрещуванням роменських і
тулузьких гусей.

Оперення сіре, а на животі — біле. Жива маса гусок 5,0-5,5 кг, гусаків
6,0-7,0 кг. Несучість 27 яєць, масою 164 г. Гусенята до 80-денного віку
досягають маси 3,8-3,9 кг.

Роменська. Місцева українська порода, що виведена в Сумської області.

Зверху оперення сіре, тулуб білий. Ознаки продуктивності: жива маса
гусок близько 5,0, гусаків 5,5 кг; несучість 29 яєць, масою 160 г.

Холмогорська. Оперення біле або сіре. Голова велика з «шишкою» на лобі,
шия довга з великою висячою складкою («гаманцем») у верхній частині.
Жива маса гусей 5,0-5,6 кг. Несучість 20-40 яєць, масою 160-180 г.

Кращими породами в Україні є також оброшинські, горьківські, кубанські
та завезенні із-за кордону рейнські, італійські, ландшські породи гусей.

Індики походять від диких предків, що зустрічаються в Мексиці і США.

В Україні найпоширенішими є такі породи індиків, як бронзова,
північнокавказька, московська та ін.

Бронзова порода виведена в США схрещуванням місцевих диких індиків з
чорною англійською породою. Оперення чорного кольору з бронзовим
відливом. Маса індичок 7,0-8,0, індиків 12,0-18,0 кг. Несучість 70-90
яєць масою 75-90 г.

Північнокавказьку породу отримали схрещуванням місцевих індиків
Ставропольського краю Росії з бронзовими. Оперення чорне з бронзовим
зеленувато-золотистим відтінком. Маса індичок 6,0-7,0 кг, індиків
12,0-14,0 кг. Несучість 70-90 яєць.

Московська. Оперення бронзове або біле. Середня жива маса індичок
8,0-9,0 кг, індиків до 19,0 кг. Несучість 60-70 яєць.

Розведення, годівля і утримання птиці

Основним методом розведення птиці є чистопородне розведення, а на
товарних фермах — промислове схрещування, яке дає кроси птиці з
підвищеною життєздатністю.

Поняття кроса включає в себе гібрид птиці, який одержують схрещуванням
ліній однієї чи різних порід, а також самі вихідні батьківські форми.
Залежно від кількості ліній, які використовують для схрещування,
розрізняють «дво-«, «три-» і «чотирилінійні» кроси птиці. Кроси
створюються в середині однієї породи (прості) або на основі 2-3 порід
(синтетичні).

До розмноження відбирають здорову, міцну, спокійну птицю, яка добре
поїдає корм.

Півнів і курок спаровують у віці одного року і використовують 3-4 роки,
індиків у віці 1-1,5 і використовують 2-3 роки, качок — 1-річному віці і
використовують 2-3 роки. Для нормальної заплідненості яєць стадо
комплектують з розрахунку 1 півень на 10-12 курок, крижень — на 7-8
качок, гусак — на 3-4 гуски, індик — на 10-12 індичок.

На сучасних птахофабриках молодняк виводять в інкубаторах, що дає змогу
уникнути сезонності розмноження птиці, підвищити вихід молодняку тощо.
Інкубатори обладнують обігрівачами, системами зволоження і вентиляції
повітря, механізмами перевертання яєць. Найчастіше використовуються
промислові електричні інкубатори «Універсал» на 45, 50, 55 тис. яєць і
«Кавказ» — на 92 тис. яєць.

Яйця, що закладаються в інкубатор, повинні бути свіжими (не більше 2-3
днів), чистими, їх не можна мити чи витирати. Яйця закладають за певним
графіком — по кілька лотків кожного дня, з інтервалом 3-4 доби або за
один раз.

У камерах інкубатора підтримуються певні умови для виведення молодняку з
яєць, який називається режимом інкубації.

Режим інкубації включає регулювання температури, відносної вологості
повітря, вентиляцію, періодичне перевертання яєць.

Режими інкубації для різних видів птиці різні: для качок — температура
37,5 °С, тривалість 27 діб; гусей — 39,5 °С, тривалість 30 діб; індиків
— 37,5 °С, тривалість 27 діб.

Для курячих яєць в інкубаторі підтримується температура 37,5 °С,
відносна вологість повітря 55%. Тривалість інкубації 21 доба, за яку
необхідно провести 12 перевертань.

Виведений молодняк курей сортують і переводять на вирощування. Курчат
починають годувати через 12 годин після виведення. Перші дні дають
подрібнене зерно пшениці, кукурудзи, вівса, пшоно, сир, варені яйця. З
5-6-денного віку починають включати в раціон зволожені перегоном мішанки
з борошнистих кормів, макухи, риб’ячого та м’ясо-кісткового борошна,
сиру і зелені. Після 2-місячного віку молодняку починають згодовувати
ціле зерно. Обов’язковим у раціоні є риб’ячий жир, мікроелементи та
пісок або гравій. Протягом перших 10 днів курчат годують 8-10 раз на
добу, а пізніше — зменшують до 4-х раз.

У віці 130-140 днів молодих курочок відбирають для комплектування
основного маточного поголів’я. Яйцекладка в курей несучого напрямку
продуктивності розпочинається у 150-160-денному віці, а в м’ясних —
170-180-денному.

На птахофабриках дорослих курей годують переважно сухими кормами —
повнораціонними комбікормами. Вони можуть бути розсипні або
гранульовані, їх збагачують вітамінами, мікроелементами, а також додають
антибіотики. Використання комбікормів полегшує процес і покращує якість
годівлі, кількість корму точніше нормується тощо. Приблизно добова норма
комбікорму для курки-несучки становить близько 100 г, індички — 260,
індика — 500, качки 240 г. Також необхідно в годівницях постійно тримати
подрібнений до 2-4 мм гравій або пісок і воду.

У деяких господарствах з метою використання дешевих кормів власного
виробництва в раціон птахів, крім комбікормів, вводять ціле, подрібнене
чи проросле зерно злакових й зернобобових культур, м’ясо-кісткове, рибне
і трав’яне борошно, пшеничні висівки, макуху, збиране молоко, зелень,
коренебульбоплоди та інші корми, які дають у вигляді вологих мішанок.

У господарствах сільськогосподарську птицю утримують на підлозі і в
клітках.

Утримання на підлозі передбачає розміщення птиці в одноповерхових
пташниках на підстилці з торфу, соломи, тирси тощо. На 1 м2 розміщують
4-5 курок, обладнують місця для яйцекладки (одне на 6 курок),
встановлюють насісти у вигляді похилих драбин.

Утримуючи птицю в клітках, її розміщують у кліткових батареях, які
розставляють переважно багатоярусно, що дає змогу значно скоротити площі
для утримання. Процеси годівлі, напування, збору яєць, видалення
посліду, регулювання умов довкілля (температура, освітлення, вентиляція)
в таких пташниках автоматизуються.

Індиків, качок і гусей утримують переважно на підлозі. Приміщення ділять
на секції з певною кількістю особин: для качок по 25-30, гусей — 100-150
голів тощо. Біля таких приміщень влаштовують площадки для вигулу. Слід
відмітити, що в літній період гусей цілодобово утримують на пасовищах.

Технологія виробництва яєць і м’яса курей

У промислових масштабах виробництво яєць курей сконцентроване на
спеціалізованих птахофабриках, на яких використовують, як правило,
тільки гібридних (кросових) тварин, що дають 230-270 яєць в рік.

Технологічний процес отримання товарного яйця має ряд своїх
особливостей.

Так, спочатку птахофабрика з виробництва яєць отримує із племінних
господарств інкубаційні яйця або 1-добових курчат певних ліній, на
основі яких формуються батьківські стада лінійної птиці. Схрещуванням
ліній материнського і батьківського стада отримують високопродуктивні
виробничі кроси несучих курей, які використовуються для промислового
виробництва яєць.

Наприклад, дволінійний крос «Борки-2», який створений в Українському
науково-дослідному інституті птахівництва, отримують схрещуванням двох
ліній породи білий леггорн, а дволінійний крос, також цього інституту,
«Борки-117» отримують від схрещування батьківської лінії 20 породи білий
леггорн і материнської лінії 38 породи род-айланд. Використовують також
такі кроси курей яєчного напрямку, як «Білорусь-9», «Прогрес», «П-46»,
«Заславський-1», «Заславський-2», «Заславський-3» та інші.

Птахофабрики з виробництва яєць також можуть отримувати відразу готові
яєчні кроси, уникаючи необхідності утримання батьківських стад.

У віці 130-140 днів молодих курочок поміщають у цех несучок, де
отримують товарні яйця. Курей утримують у кліткових батареях, без
півнів. Щомісячно відбраковують хворих, линяючих, низькопродуктивних
тварин та замінюють їх високопродуктивними молодими.

З цеху яйця механізовано збирають і відправляють на склад, де їх
сортують, упаковують і відправляють на реалізацію.

Основним джерелом збільшення кількості та якості м’яса птиці є
спеціалізоване вирощування м’ясних порід та кросів птиці —
курчат-бройлерів, качок, гусей, індиків.

Технологічна схема вирощування м’яса курей передбачає утримання
батьківського стада, яке формується з ліній племінних тварин.
Схрещуванням певних ліній батьківського стада отримують гібридні кросові
яйця, з яких виводять високопродуктивних м’ясних курчат для виробничих
цілей.

Так, чотирилінійний крос «Бройлер-6», який завезений в 1973 році з
Нідерланд, отримують схрещуванням дволінійної батьківської форми типу
корніш (6 — батьківська, 7 — материнська) з дволінійною материнською
формою типу плімутрок (8 — батьківська, 9 — материнська). Поширені також
кроси «Гібро-6», «Бройлер-М», «Смена».

Гібридний молодняк після сортування передають у цех вирощування і
відгодівлі.

Відгодовують молодняк до 35-денного або 63-70-денного віку. Для
відгодівлі використовують повнораціонні комбікорми, які включають повний
набір необхідних поживних речовин.

Кращі кроси до 35-денного віку досягають маси 1,5-1,6 кг, а до
70-денного і до 2,5-2,8 кг за витрат комбікорму на приріст 1 кг живої
маси 2,2-2,3 кг.

Відгодівлю птиці проводять утримуючи її на підстилці, а останнім часом і
на сітчастих підлогах.

У спеціальних цехах відгодовану птицю забивають електрострумом. Тушки
обробляють, сортують, упаковують, охолоджують та відправляють на
реалізацію.

Список рекомендованих джерел:

Агрохімія / І.М.Карасюк , О.М.Геркіял, Г.М.Господаренко та інші / За
ред. І.М.Карасюка. — К.: Вища школа, 1995. — 471с.

Агрохімія: Лабораторний практикум / А.П.Лісовал, І.М.Давиденко,
Б.М.Мойсеєнко. — К.: Вища школа, 1994. — 335с.

Андреев Ю.М. Овощеводство. — М.:ПрофОбрИздат, 2002. — 256с.

Бабьева И.П., Зенова Г.М. Биология почв. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1989.
— 336с.

Бадина Г.В., Королев А.В., Королева Р.О. Основы агрономии. — Ленинград:
Агропромиздат, 1988. — 448с.

Барабаш О.Ю. Овочівництво. — К.: Вища школа, 1994. — 374с.

Барабаш О.Ю., Семенчук П.С. Довідник овочівника. — Львів: Каменяр, 1985.
— 218с.

Бейкер Х. Плодовые культуры: Пер. с англ. — М.: Мир, 1990. — 198с.

Білецький П.М. Овочівництво. — К.: Вища школа, 1970. — 420с.

Білецький П.М., Роман І.С. Овочівництво і плодівництво. — К.: Вища
школа, 1978. — 448с.

Болотских А.С. Настольная книга овощевода. — Харьков: Фолио, 1998. —
487с.

Бугай С.М. Рослинництво. — К.: Вища школа, 1978. — 384с.

Васюта В.М., Рыбак Г.М., Клименкос.В. Справочник садовода. — К.: Наукова
думка, 1990. — 352с.

Вирощування зернових культур у Лісостепу та Поліссі України / Зіневич
Л.Л., Глуздєєв В.Г., Круть В.М. і ін. — К., 1993. — 49с.

Витязев В.Г., Макаров И.Б. Общее земледелие. — М.: Изд-во Моск. ун-та,
1991. — 287с.

Гапоненко Б.К., Гапоненко М.Б. Ваш сад. — К.: Урожай, 1994. — 400с.

Гладюк М.М. Основи агрохіміі. Хімія в сільському господарстві. — К.,
Ірпінь: Перун, 2003. — 288с.

Похожие записи