РЕФЕРАТ

на тему:

“Значення органів чуття для людини”

Як витікає з опису будови та функцій нервової системи, одним з її
компонентів є сприймальний (рецепторний) апарат. З нього розпочинається
сприйняття. Рецептори розміщені в усіх органах і тканинах, частина з них
зосереджена в спеціальних органах: зору, слуху, нюху, смаку, дотику.
Разом з нервовою системою вони зумовлюють сприйняття дій факторів як
внутрішнього, так і зовнішнього середовищ. Завдяки ш можливі наші
відчуття, пізнання світу, пристосування до умов існування.

Усю систему, яка забезпечує сприйняття, передавання та обробку
інформації про певне явище внутрішнього чи зовнішнього середовища
організму, називають аналізатором. Існують різні аналізатори. Кожний
аналізатор складається із сприймальних утворів (рецепторів), нервів, що
відходять від них, та відповідних ділянок кори й підкірки головного
мозку, де й відбуваються остаточний аналіз і синтез збудження і
формування наших відчуттів. Органи чуття є периферичними частинами
аналізаторів. Вони зумовлюють такі основні види чутливості: нюх, смак,
дотик, зір, слух, рівновагу і положення тіла в просторі.

Нюх — процес сприйняття запахів речовин. Елементи, що сприймають запахи
речовин, розміщені в слизовій оболонці верхньої і частково середньої
носових раковин. Вони представлені нюховими клітинами, рецепторами.
Рецепторні клітини мають короткі (15—20 мкм) периферичні відростки і
довгі центральні. Тіла цих клітин розміщені в товщі слизової оболонки,
поверхня якої досягає 240— 500 мм2. Нюхові рецептори становлять орган
хімічного чуття. У людини їх близько 40 млн, а у собак, наприклад, у
багато разів більше (близько 225 млн). Цим пояснюється висока здатність
собак вловлювати запахи.

Периферичні відростки клітин закінчуються кулястими потовщеннями. Ці
потовщення на своїй верхівці мають 10—12 загострених волосків, що
складаються з 9 пар ниток. Нюхові волоски є своєрідними антенами, які
активно взаємодіють з молекулами пахучих речовин.

Вважають, що молекули пахучих речовин осідають на поверхні слизової
носових раковин і розчиняються в секреті залоз, які також розміщені в
слизовій носа. Розчинені речовини подразнюють нюхові волоски і кулясті
потовщення. Звідси імпульси по нюхових нервах надходять у центри нюху
головного мозку, розміщені в проміжному мозку й корі. Там формується
відчуття запаху речовин, які вдихаються.

Система нюхових рецепторів, нюхових нервів і центрів нюху становить
аналізатор нюху. Цей аналізатор менш важливий для життя людини, ніж зір
і слух. Втрата нюху виявляється в неможливості відчувати запахи речовин
у повітрі (а вони можуть виявитися не байдужими для здоров’я),
розпізнавати зіпсовану їжу. Для працівників парфумерної, харчової
промисловості, сфери харчування втрата нюху може стати причиною зміни
професії.

Смак — процес сприйняття смакових властивостей речовини, що потрапляє на
рецептори язика і порожнини рота. Життєва роль смакових відчуттів, як і
нюхових, менша, ніж зорових і слухових. Однак вони не втратили свого
значення, оскільки забезпечують визначення якості споживаної їжі,
сприяють поліпшенню апетиту.

Сприймання смаку зумовлене смаковими сосочками з цибулинами, розміщеними
в слизовій язика. У дітей, а іноді й у дорослих смакові цибулини
містяться на губах, надгортаннику і навіть на голосових зв’язках.
Смакових цибулин у людини близько 2 тис. Вони мають напівкруглу форму і
складаються з видовжених смакових і опорних клітин, які щільно
прилягають одна до одної. На одному з кінців клітини є 40—50 тоненьких
ворсинок. На поверхні смакових клітин починаються нервові волокна.
Гадають, що речовини їжі осідають на ворсинках смакових клітин і
спричинюють їх подразнення. Збудження із смакових рецепторів цибулин
передається через волокна язикового нерва в міст і довгастий мозок, а
звідти — до зорових горбів і кори великого мозку. Так формується
сприйняття у вигляді різних смакових відчуттів. Уся ця система створює
аналізатор смаку. Він здійснює аналіз смакових якостей харчових речовин.

Чутливість рецепторів неоднакова по всій поверхні язика. Так, найбільша
чутливість до солодкого — на кінчику язика, до гіркого — на корені, до
кислого — по боках, до солоного — на кінчику й боках.

Дотик виникає під час подразнення рецепторів шкіри, слизових оболонок.
Збудження в цих рецепторах виникають при доторкуванні, натисканні, дії
тепла й холоду та інших впливів. Користуючись дотиком, ми можемо
визначати такі фізичні властивості предметів, як форма, твердість —
м’якість, характер поверхні, тепло — холод і похідні від них. Больові
відчуття можна розглядати як одну з форм дотику.

Рецептори розміщені в епідермісі та власне шкірі. Будова їх неоднакова.
Видатний учений у галузі гістології нервової системи О. С. Догель
(1852—1922) виділяв не менш як 14 видів рецепторів. Вони мають форму
пластинок, колб і різняться не лише за формою, а й за функціями. Одні
сприймають дотик, інші тиск, холод, тепло, біль. Деякі рецептори здатні
одночасно сприймати механічні і температурні подразнення.

Найближче до поверхні в епідермісі розміщені нервові закінчення, які
сприймають дотик. Навколо волосяних сумок шкіри розміщені дуже чутливі
рецептори, що вловлюють незначні відхилення волосин при ніжному
доторкуванні до них. Найбільша чутливість властива нервовим закінченням
губ, кінчику язика, менша — кінчикам пальців рук, долоням. Низькою
чутливістю до дотику характеризується шкіра спини, стоп, живота.

Нервовий механізм дотику. Збудження, що виникає в рецепторах шкіри,
надходить по доцентрових волокнах нервів у кору великого мозку в ділянці
задньої центральної звивини, де розміщена зона шкірном’язового чуття.
Слід зазначити, що перш ніж потрапити в кору, воно проходить через
нижчерозташовані відділи головного мозку. В центральній нервовій системі
формується відчуття, яке називають дотиком. Складається уявлення про
предмет, що діє на рецептори.

Уся система, яка охоплює рецептори шкіри, нервові волокна і центри
головного мозку, де відбувається приймання, аналіз і синтез збудження,
становить шкірний аналізатор. Його порушення в будьякій частині
призводить до розладів дотику.

Значення дотику в житті людини значно менше, ніж зору і слуху. Проте у
разі втрати зору він дає можливість людині певною мірою орієнтуватись у
навколишньому середовищі.

Будова і функції органа зору. Зір — це біологічний процес, який
забезпечує сприйняття форми, розмірів, кольорів предметів, що оточують
нас, орієнтування серед них. Він можливий завдяки функції зорового
аналізатора, до складу якого входить сприймальний апарат — око. Функції
зору полягають не лише в сприйнятті світлового випромінювання. Ним
користуються для визначення відстані, об’ємності предметів, наочного
сприйняття навколишнього середовища.

З усіх органів чуття людини найбільше навантаження має орган зору. Це
зумовлено читанням, письмом, переглядом телепрограм та іншими видами
отримання інформації й роботи.

Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату, які
розміщені в очній ямці — заглибленні кісток передньої частини черепа.
Очне яблуко має кулясту форму і складається з трьох оболонок: зовнішньої
— волокнистої, середньої — судинної і внутрішньої — сітчастої (мал. 1).

Зовнішня волокниста оболонка в задній частині очного яблука утворює
білкову оболонку, або склеру, а спереду вона переходить у проникну для
світла рогівку. Середня — судинна — оболонка називається так через те,
що в ній багато судин. Розміщена під склерою. Передня частина цієї
оболонки утворює райдужну, яка завдяки пігментним речовинам має те чи
інше забарвлення. В центрі райдужки (райдужної оболонки) міститься
зіниця — круглий отвір, здатний змінювати свій розмір залежно від
інтенсивності освітлення шляхом безумовного рефлексу. Для цього в
райдужці є м’язи, які звужують або розширюють зіницю. Отже, райдужка
виконує роль діафрагми, яка регулює кількість світла, що надходить до
світлосприймального апарату, і захищає його від руйнування, здійснюючи
звикання органа зору до інтенсивності світла і темряви (світлова і
темнова адаптація ока). Судинна оболонка утворює рідину — водянисту
вологу камер ока.

Внутрішня оболонка — сітківка — прилягає ззаду до середньої (судинної)
оболонки. Складається з кількох шарів клітин. Зовнішній шар, що прилягає
до судинної оболонки, складається з пігментних клітин. Потім іде кілька
шарів нервових клітин, серед яких світлосприймальними клітинами є
колбочки і палички. Місце, де зоровий нерв виходить із сітківки,
позбавлене фоторецепторів, не сприймає світла і називається сліпою
плямою. Збоку від нього розміщена жовта пляма. Тут містяться в основному
колбочки, які забезпечують найбільшу гостроту зору. Навколо жовтої плями
трапляються і колбочки, і палички, а ще далі на периферії — лише
палички.

Палички містять зоровий пігмент — родопсин, колбочки — йодопсин. Палички
є рецепторами присмеркового зору, вони збуджуються під впливом слабкого
світла, але при цьому людина не розрізняє кольорів і бачить нечітко.
Колбочки — рецептори денного зору. Вони пристосовані до сприймання
яскравого світла і різних кольорів. Кольоровий зір пояснюється тим, що в
сітківці є три види колбочок: одні збуджуються червоним світлом, другі —
зеленим, треті — синім. Відчуття всіх інших кольорів виникає внаслідок
збудження цих колбочок у різних співвідношеннях. Бувають випадки, коли
людина не розрізняє деяких кольорів — кольорова сліпота, дальтонізм. Це
пов’язано з порушенням функцій колбочок певного виду.

Розглянемо хід променів світла через оптичний апарат. Спочатку світло
проходить крізь рогівку, рідину, що міститься між нею і райдужною
оболонкою, зіницю, кришталик (у вигляді двоопуклої лінзи), склисте тіло
(прозоре середовище густої консистенції) і, нарешті, потрапляє на
сітківку. У разі, коли промені світла, пройшовши крізь оптичні
середовища ока, фокусуються не на сітківці, що свідчить про аномалії
зору: якщо спереду від неї — близорукість, якщо позаду — далекозорість.
Для корекції близорукості використовують двоввігнуті, далекозорості —
двоопуклі стекла окулярів.

Мал. 1. Будова ока:

а — вертикальний розріз; б — фрагмент сітківки; в — світлочутливі
клітини; / — війковий м’яз; 2 — райдужна оболонка; 3 — передня камера
ока; 4, 5 — оптична вісь; 6 — зіниця; 7 — рогівка; 8 — зв’язка капсули
кришталика; 9 — кон’юнктива; 10 — кришталик; 11 — склисте тіло; 12—
білкова оболонка; 13 — судинна оболонка; 14 — сітківка; 15 — жовта
пляма; 16 — місце виходу зорового нерва (17); 18 — паличка; 19 —
колбочка; 20 — пігментний шар; 21 — нервові клітини; 22 — ядро

При потраплянні світла на фоторецептори (колбочки й палички) в них
виникають складні фотохімічні, електричні, іонні та ферментативні
процеси, які зумовлюють нервове збудження — сигнал. Він надходить по
зоровому нерву до підкіркових (покрив середнього мозку, зоровий горб
тощо) центрів зору. Потім спрямовується в кору потиличних часток мозку,
де сприймається у вигляді зорового відчуття.

Весь комплекс нервової системи — рецептори світла, зорові нерви, центри
зору в головному мозку, становить зоровий аналізатор.

Крім очного яблука до органа зору належить і допоміжний апарат. Він
складається з повік, шести м’язів, що рухають око. Задню поверхню повік
вкриває оболонка — кон’юнктива, яка частково переходить на очне яблуко.
До допоміжних органів ока належить сльозовий апарат. Він складається із
сльозової залози (розміщена в ямці лобової кістки), сльозових канальців,
мішка та нососльозової протоки. Сльозова залоза виділяє секрет — сльози,
в якому міститься лізоцим, що згубно діє на мікроорганізми, її 5—12
канальців відкриваються в щілину між кон’юнктивою і очним яблуком у
зовнішній кут ока. Зволоживши поверхню очного яблука, сльози відтікають
до внутрішнього кута ока (до носа). Тут вони збираються і через
сльозовий канадець потрапляють у сльозовий мішок, що також розміщений у
внутрішньому куті ока. З мішка через нососльозову протоку сльози
стікають у порожнину носа, під нижню раковину (тому іноді можна
помітити, як під час плачу сльози течуть з носа).

Гігієна зору. Знання шляхів відтікання сліз з місця утворення —
сльозових залоз — дає змогу виконувати такий гігієнічний прийом, як
«протирання» очей. При цьому рух рук з чистою серветкою (бажано
стерильною) слід спрямовувати від зовнішнього кута ока до внутрішнього,
протирати очі в бік носа, в бік природного руху сліз, сприяючи таким
чином видаленню чужорідних тіл (пилу), що потрапляють на поверхню очного
яблука.

Орган зору слід оберігати від потрапляння сторонніх тіл, пошкоджень. Під
час роботи, де утворюються часточки, уламки матеріалів, стружка,
потрібно використовувати захисні окуляри.

У разі погіршення зору слід, не зволікаючи, звертатися до
лікаряокуліста, виконувати його рекомендації, щоб уникнути подальшого
розвитку хвороби. Інтенсивність освітлення робочого місця повинна
відповідати характеру виконуваної роботи: чим точніші виконувані рухи,
тим інтенсивнішим має бути освітлення. Воно не повинно бути яскравим і
тим більше слабким, а саме таким, що потребує найменшого напруження зору
і сприяє ефективній роботі. Для цього розроблені нормативи освітленості
залежно від призначення приміщення та роду діяльності. Кількість світла
визначають за допомогою спеціального приладу — люксметра. Оптимальною
вважається освітленість робочого місця, що становить 600 люкс. Контроль
правильності освітлення здійснюють медикосанітарні служби та
адміністрація установ і підприємств. У домашніх умовах джерело світла
(настільну лампу) розташовують зліва, на відстані 50—60 см від робочої
поверхні. Використовують світильник потужністю не вище 75—100 Вт.

Слід пам’ятати, що яскраве світло спричинює погіршення гостроти зору.
Тому потрібно уникати дивитись у бік джерел яскравого світла, як
штучних, так і природних, без світлозахисних окулярів.

Для запобігання погіршенню зору в зв’язку з високим навантаженням на очі
потрібно виконувати певні правила: під час читання й писання освітлення
має бути достатньо рівномірним, щоб не викликало втоми; відстань від
очей до предмета читання, писання або дрібних предметів, з якими
працюють, має становити близько 30—35 см. Предмети, з якими виконують
роботу, слід розміщувати зручно для очей. Телепередачі дивитись не
ближче ніж за 2—3 м від екрана. При цьому слід обов’язково підсвічувати
приміщення прихованим джерелом світла.

Велике значення для підтримання нормального зору відіграє харчування
вітамінізованою їжею взагалі і особливо наявність ретинолу (віт. А),
якого багато в тваринних продуктах, а провітаміну — у моркві, гарбузах.
Здоровий спосіб життя, у тому числі правильне чергування режиму праці та
відпочинку, харчування, відмова від шкідливих звичок, таких як паління і
вживання алкогольних напоїв, значною мірою сприяють збереженню зору і
здоров’я взагалі. Гігієнічні вимоги до збереження органа зору настільки
широкі й різноманітні, що наведеними вище обмежуватися не можна. Вони
можуть змінюватися залежно від виду діяльності, їх слід з’ясовувати у
лікаря і дотримуватись.

Будова і функції органа слуху. Слух — вид чутливості, що забезпечує
сприйняття звукових коливань. Його значення неоціненне в психічному
розвитку повноцінної особистості. Завдяки слуху пізнається звукова
частина навколишнього середовища, пізнаються звуки природи. Без звуку
неможливі звукові, мовні спілкування між людьми, людьми і тваринами,
людьми і природою, без нього не могли з’явитися й музичні твори.

Гострота слуху у людей неоднакова. У одних вона знижена або нормальна, в
інших підвищена. Бувають люди з абсолютним слухом. Вони здатні визначати
на слух висоту заданого тону. Музичний слух дає змогу точно визначати
інтервали між звуками різної висоти, пізнавати мелодії. Особи з музичним
слухом характеризуються почуттям ритму, вміють точно повторити заданий
тон, музичну фразу.

Користуючись слухом, люди можуть визначати напрям звуку і за ним — його
джерело. Ця властивість дає змогу орієнтуватися в просторі на
місцевості, розрізняти, хто саме говорить серед кількох присутніх. Слух
разом з іншими видами чутливості (зором) попереджає про небезпеку, що
може виникнути під час праці, перебування на вулиці, на природі.

Людина сприймає звуки з частотою коливань від 16 до 20 000 за секунду. З
віком сприйняття високих частот знижується. Знижується сприймання звуку
і в разі дії звуків значної сили, високих і особливо низьких частот.

Орган слуху частково розміщений у товщі скроневої кістки черепа і
складається з трьох основних відділів: зовнішнього, середнього і
внутрішнього вуха. Перші два призначені для проведення звуків, третій
містить звукосприймальний апарат і апарат рівноваги (мал. 2).

Зовнішнє вухо представлене вушною раковиною, зовнішнім слуховим ходом.
Вушна раковина вловлює і спрямовує звукові хвилі в слуховий хід, однак у
людини вона майже втратила своє основне значення. Зовнішній слуховий хід
проводить звуки до барабанної перетинки. В його стінках є сальні залози,
які виділяють вушну сірку.

Середнє вухо розміщене між зовнішнім слуховим ходом і внутрішнім вухом.
Воно складається з барабанної порожнини, яка через євстахієву (слухову)
трубу сполучається з носоглоткою. Барабанна порожнина об’ємом близько 1
см3 має барабанну перетинку, слухову трубу, містить три слухові
кісточки, сполучені між собою: молоточок, коваделко, стремінце. Ці
кісточки передають звукові коливання з барабанної перетинки до овального
вікна внутрішнього вуха, зменшуючи амплітуду і збільшуючи силу звуку.

Барабанна перетинка розміщена на межі між зовнішнім і середнім вухом. Це
округла за формою пластинка розміром 9 х 11 мм. Вона сприймає звукові
коливання. Слухова труба сполучає середнє вухо з порожниною носової
частини глотки.

Мал. 3. Будова вуха:

а — вертикальний розріз, б — слухові кісточки; в, г, д, е — завитка та
її елементи; 1 — слуховий хід; 2 — молоточок; 3 — коваделко; 4 —
стремінце; 5 — завитка; 6 — слухова (євстахієва) труба; 7 — порожнина
середнього вуха; 8 — барабанна перетинка; 9 — чутливі волоски; 10 —
волокна слухового нерва, 11 — чутливі клітини (рецептори); 12 — покривна
пластинка (мембрана); ІЗ — канал завитки; 14 — підтримувальні клітини;
15 — основна мембрана; 16 — волоскові клітини з чутливими волосками

Внутрішнє вухо, що складається з перетинчастого і кісткового лабіринтів,
являє собою систему порожнин і каналів, заповнених рідиною. Функцію
слуху виконує завитка — спірально закручений канал (2,5 оберта). Решта
частин внутрішнього вуха забезпечує збереження рівноваги тіла в
просторі.

Звукові коливання від барабанної перетинки за допомогою слухових
кісточок передаються через овальне вікно рідині. Поблизу від овального
вікна, яке закрите основою стремінця, розміщене кругле вікно, закрите
еластичною мембраною. Саме завдяки такій будові рідина в каналах здатна
коливатись. Вібруючи, рідина подразнює рецептори, які розміщені в
спіральному (кортіївому) органі завитки.

Спіральний орган — це рецепторний звукосприймальний апарат, що міститься
в завитковій протоці завитки на внутрішній поверхні базальної мембрани
(пластинки). Рецептори (сприймальні клітини) мають видовжену форму. Один
кінець їх зафіксований на базальній мембрані, а протилежний містить
30—120 волосків різної довжини. Ці волоски коливаються разом з
коливанням рідини в каналі і торкаються мембрани, що звисає над ними. В
результаті в них виникає збудження, яке передається по волокнах
слухового нерва, що відходить від рецепторів. Виникає мікрофонний ефект,
за якого механічна енергія коливання ендолімфи перетворюється на
електричну нервового збудження. Характер збудження залежить від
властивостей звукових хвиль. Високі тони вловлюються у вузькій частині
завитки. Низькі тони реєструються на широкій частині базальної мембрани
у верхівці завитки.

Від рецепторів спірального органа збудження надходить по слуховому нерву
в підкіркові, кіркові (у скроневій частці) центри слуху. Уся система —
елементи, що вловлюють і передають звукові хвилі, — зовнішнє, середнє і
внутрішнє вухо, рецептори, нервові волокна, центри слуху в головному
мозку — становить слуховий аналізатор.

Як уже зазначалося, внутрішнє вухо виконує подвійну роль: сприйняття
звуків (завитка зі спіральним органом), а також регулювання положення
тіла в просторі, збереження рівноваги. Остання функція забезпечується
вестибулярним апаратом, що складається з двох мішечків — овального і
круглого — і трьох півколових каналів, розширених у своїй основі. Канали
й мішечки сполучені між собою і заповнені рідиною. На внутрішній
поверхні мішечків і розширень півколових каналів розміщені чутливі
волоскові клітини. Від них відходять волокна нервів.

Кутове прискорення сприймається головним чином рецепторами, розміщеними
в півколових каналах. Вони збуджуються під тиском рідини каналів.
Прямолінійні прискорення реєструються рецепторами мішечків присінка
(мал. 125). Чутливі волоскові клітини занурені в желатиноподібну
речовину — мембрану отолітів. Верхня частина цієї мембрани має вкраплені
в неї кристалики кальцію гідрокарбонату — отоліти. Під впливом
прямолінійних прискорень ці кристалики дією своєї маси змушують мембрану
згинатися. При цьому відбувається деформація волосків, і в них виникає
збудження, яке передається по відповідному нерву в центральну нервову
систему.

Функцію вестибулярного апарату загалом можна уявити так. Рух рідини, що
є у вестибулярному апараті, зумовлюється переміщенням тіла, трусінням,
хитанням, що викликає збудження рецепторних клітин. Збудження
передається по черепномозкових нервах у довгастий мозок, міст. Звідси
воно прямує в мозочок, а також у спинний мозок. Цей зв’язок зі спинним
мозком зумовлює безумовнорефлекторні (мимовільні) рухи м’язів шиї,
тулуба, кінцівок, завдяки чому коригується положення голови, тулуба, що
запобігає падінню.

При усвідомленому визначенні положення тіла збудження надходить з
довгастого мозку і мосту через зорові горби в кору великого мозку.
Вважають, що кіркові центри контролю рівноваги й положення тіла в
просторі розміщені в тім’яній і скроневій частках мозку. Завдяки
кірковим центрам аналізатора можливий усвідомлений контроль рівноваги і
положення тіла, забезпечується прямоходіння.

Гігієна слуху. Щоб зберегти слух, слід оберігати його орган від
шкідливих фізичних, хімічних факторів та інфекцій. Під фізичними
факторами розуміють такі, що можуть спричинювати травми окремих частин
вуха: постійний шум, звукові коливання надвисоких і наднизьких частот,
механічне очищення слухового ходу від сірки.

Мал. 4. Отолітовий апарат (а)

та його місце локалізації у внутрішньому вусі (б):

1 — отоліти; 2 — мембрана отолітів; 3, 4 — волоскові клітини
нейроепітелію; 5 — опорні клітини; 6 — нервові волокна; 7 — швколові
канали; 8 — овальний і 9 — круглий мішечки; 10 — завиткова протока

З ультра та інфразвуками людина стикається тільки в умовах виробництва.
Для запобігання шкідливому впливу їх на органи слуху слід дотримуватись
правил техніки безпеки.

Шкідливо впливають на орган слуху постійні шуми в умовах великих міст,
на підприємствах. Медикосанітарна служба проводить боротьбу з цими
явищами, а інженернотехнічна думка спрямована на розроблення технології
виробництва із зниженням рівня шуму. Гірша справа з регулюванням рівня
звуку музичних апаратів прихильниками гучної музики. У таких осіб рівень
сприйняття звуків знижується. Порекомендувати можна одне — привчити себе
до помірної гучності.

Захворювання органа слуху внаслідок дії хімічних речовин бувають
головним чином у разі порушень техніки безпеки в поводженні з ними. Тому
слід дотримуватись правил роботи з хімічними речовинами.

Пошкодженню органа слуху хвороботворними мікроорганізмами можна
запобігти своєчасним оздоровленням носоглотки, з якої збудники
проникають у середнє вухо через слухову трубу і спричинюють спочатку
запалення, а в разі несвоєчасного лікування — зниження і навіть втрату
слуху. Для збереження слуху неабияке значення мають профілактичні
заходи: організація здорового способу життя, дотримання режиму праці та
відпочинку, фізична підготовка, розумне загартування.

Для людей, які страждають на слабкість вестибулярного апарату, що
виявляється в неможливості користуватися транспортом, бажані спеціальні
тренувальні вправи. Ці вправи спрямовані на зменшення збудливості
апарату рівноваги, їх виконують на спеціальних кріслах, тренажерах.
Найдоступніше тренуватися на гойдалці, поступово збільшуючи час
перебування на ній. Крім того, застосовують гімнастичні вправи: колові
рухи голови, тіла, стрибки, перекидання. Само собою зрозуміло, що
тренування вестибулярного апарату потрібно здійснювати під контролем
лікаря.

Усі розглянуті аналізатори зумовлюють гармонійний розвиток особистості
тільки при їх тісній взаємодії.

Використана література:

Біологія: Навч. посіб. / За ред. та пер. з рос. В. О. Мотузного. — 3тє
вид., випр. і допов. — К.: Вища шк., 2002.

PAGE

PAGE 11

Похожие записи