Реферат на тему:

З історії діяльності українського наукового інституту в Берліні та
українського вільного університету в Мюнхені

Упродовж століть із різних причин — соціально-економічних, об’єктивних
і суб’єктивних — українці емігрували до країн Європи, Азії, США, Канади,
інших континентів. Не становила винятку і Німеччина. Як відомо, на її
території здавна поселялися політичні емігранти, творча інтелігенція, у
тому числі й з України, а також ті, хто з економічних причин шукав
роботу, щоб працювати й жити для задоволення своїх життєвих потреб.

На терені Німеччини перебувала значна кількість українців — полонених із
російської армії в роки Першої світової війни. Значна кількість із них
залишилася, натуралізувалась і жила, знайшовши в Німеччині свою нову
домівку.

Після поразки української національної революції в 1917-1920 роках у
Німеччину прибула значна кількість українських емігрантів. Це були
представники політичних партій та організацій, військові з армії
Української Народної Республіки та Української Галицької армії
Західно-Української Народної республіки, імущих верств, майно яких
конфіскувала радянська влада. Усі вони були фактично противниками
більшовицької форми правління в СРСР, яка пізніше перетворилася в
сталінську тоталітарну систему. Як відомо, своїх супротивників
сталінський режим знищував, репресував, засилав до концтаборів і тюрем.

Емігрувавши до Німеччини, а це були переважно молоді люди, вони прагнули
здобути вищу освіту, набути професії, щоб гідно репрезентувати українців
у німецькому суспільстві. Німецькі власті надавали їм можливість
студіювати в університетах Лейпцига, Мюнхена, Тюбінгена, інших міст. Але
найбільше їх навчалося в Берліні. Тут уже на початку 1921 р. було
засновано Спілку студентів-українців у Німеччині [1].

Авторитетним науковим центром української еміграції став Український
науковий інститут (УНІ), створений у Берліні 10 листопада 1926 р.
Інститут був заснований Українським товариством допомоги біженцям, яке
очолювала дружина колишнього гетьмана Української Держави Павла
Скоропадського — Олександра Скоропадська. Інститут існував як філія
Берлінського Фрідріх-Вільгельм університету [2].

Урочисте відкриття інституту відбулося наприкінці жовтня 1926 р. На
відкритті були присутні представники німецького міністерства освіти,
німецької науки, адміністрація Фрідріх-Вільгельм університету, багато
представників української громади в Берліні, у тому числі гетьман Павло
Скоропадський, студенти, які щойно вступили до інституту.

Директором інституту був запрошений колишній міністр закордонних справ
Української Держави Д. Дорошенко. Він виступив на відкритті інституту з
рефератом «Історія взаємин України і Німеччини від найдавніших віків
княжої доби по нинішній день». Виголошувалися промови, зачитувалися
привітальні листи, телеграми. Німецький професор Вільденбанд у своїй
промові наголосив, що відкриття інституту є святом культур двох народів
[3].

Згідно зі статутом УНІ мав сприяти поглибленому дослідженню минулого та
сучасного українського народу, встановленню та зміцненню зв’язків між
українськими та західноєвропейськими, головним чином, з німецькими
науковими колами, знайомити їх з досягненнями українських вчених,
опікуватися молоддю, що студіювала в Німеччині. Для неї адміністрація
інституту виділяла матеріальну допомогу, сприяла здобуттю молодими
українцями вищої освіти.

З метою нормального функціонування інституту була створена спільна
українсько-німецька Кураторія, до складу якої з німецького боку входили
колишній міністр, командуючий військами, що були в Україні в 1918 р.,
генерал В. Грьонер (голова Кураторії), директор Слов’янського інституту
в Берліні професор Басмер, професор Зерінг. Українську сторону
репрезентували відомий політичний, громадський, науковий діяч О.
Скоропис-Йолтуховський (заступник голови Кураторії), професор І. Мірчук.
У 1934 р. на місце генерала Грьонера прийшов професор А. Пальме, який
займав посаду голови Кураторії до весни 1938 р. З початком 1939 р.
головним Куратором інституту став професор, доктор Герулліс. В інституті
було створено чотири науково-дослідні кафедри: української історії, яку
очолював Д. Дорошенко, історії української державності — В. Липинський,
духовної культури — І. Мірчук, історії матеріальної культури — В.
Залозецький. Тут розпочали свою наукову і викладацьку діяльність відомі
українські вчені — професор Краківського університету письменник і
літературний критик Б. Лепкий, член Академії наук у Києві, колишній
ректор Карлового університету в Празі, хімік І. Горбачевський, відомий
мовознавець колишній професор університету в Чернівцях і в Празі
академік С. Смаль-Стоцький, історик української літератури, ректор
Українського інституту в Празі професор О. Колеса, археолог В.
Щербаківський, історик українського мистецтва Д. Антонович,
літературознавець професор Л.Білецький, професор фінансового права О.
Одарченко, філософ, професор Д. Чижевський, відомі українські історики,
професори С. Томашівський, І. Крипякович та багато інших [4].

Діяльність Українського наукового інституту була різнопланова:
науково-дослідна, педагогічна, науково-інформаційна, видавнича тощо. У
кожній із цих галузей працівники інституту досягли неабияких успіхів.

Плідною була науково-дослідницька діяльність. Відомі своїми досягненнями
Д. Дорошенко, В. Липинський, І. Мірчук, В. Кучабський, В.
Старосольський, В. Кубійович та ін.

Наукові досягнення співробітників інституту, як правило,
оприлюднювалися, вони виступали з доповідями і рефератами перед
аудиторією або в самому інституті, або в берлінському Фрідріх-Вільгельм
університеті. Крім того, в інституті практикувалися виступи з доповідями
німецькою мовою як співробітниками, так і запрошеними вченими, зокрема
німецькими. Так, перед інститутською аудиторією виступали доктори Г.
Шпехт, Г. Штадтміллер, Балис, професори Р. Травтман, П. Дільс, К.Г.
Маєр, ректор Університету в Софії Арнаудов, професор О. Бурггардт. Ряд
німецьких учених читав лекції на українську тематику. Зокрема, професор
А. Пенк у Берлінському університеті читав лекції на тему «Україна,
країна степів і льосу», професор Кенігзбергського університету Франц фон
Ріхтгофен — «З історії прабатьківщини слов’ян», професор Лейпцігського
університету Р.Травтман викладав історію написання літописцем Нестором
«Повести временных лет», секретар академії наук у Загребі доктор І.Есіг
читав лекції про «Слово о полку Ігоревім» [5].

Німецькою мовою співробітники інституту читали лекції в німецьких вузах
та наукових установах. Професор Д. Дорошенко читав лекції у німецьких
вузах на тему «Історія українського народу». Професор І. Мірчук виступав
з лекціями з української духовної культури в Балтійсько-Слов’янському
семінарі Східноєвропейського інституту в Берліні. Г.Є. Келлер-Чикаленко
викладала українську мову в Тюбінгельському університеті. У 1934 р. в
Берлінській Католицькій академії читав цикл лекцій на теми східного
християнства доктор В. Вергун. Професор Д. Чижевський в університеті
Галле впродовж 1933-1934 років читав лекції з історії України та
культури. Особливо активну викладацьку діяльність здійснював доктор З.
Кузеля, який викладав українську мову та українознавство у вищій школі
закордонних студій у Берліні. Із цією школою Український науковий
інститут мав тісні наукові зв’язки.

З.Кузеля виступав також з лекціями з історії культури, економіки України
в Німецькому академічному клубі в Берліні, членами якого були
представники зарубіжних країн. Співробітник інституту доцент В.
Леонтович працював науковим співробітником в Інституті міжнародного
права при Берлінському університеті. Він читав лекції і в Вищій
торговельній школі в Берліні. Там же читав лекції з історії української
духовної культури професор І. Мірчук.

Важливою ланкою наукової роботи в Інституті було влаштування
адміністрацією курсів українознавства для німців, що цікавилися історією
України, східноєвропейськими проблемами. На курсах у 1933-1934 рр.
політичну історію України читав доктор Б.Крупницький, матеріальну
культуру українського народу доктор З.Кузеля, українську культуру
професор І.Мірчук, історію українського державного права — В.Леонтович.
Великою популярністю серед німецьких слухачів користувалися лекції та
доповіді німецькою мовою академіка С. Смаль-Стоцького, докторів К.
Лоського, Д. Чижевського, Б. Матюшенка, В. Старосольського, В.
Кубійовича, І. Турина, А. Рудницького та багатьох інших [6].

Важливе місце в науковій діяльності інституту займала участь науковців у
німецьких та міжнародних конференціях, симпозіумах, конгресах. Вони
виступали з доповідями та повідомленнями з найрізноманітніших проблем,
цим самим апробували свої наукові досягнення перед представниками
передових наукових середовищ Європи та світу. Учені інституту брали
участь у конгресах слов’янських географів та істориків, конгресі
польських істориків у Варшаві, ХІІ з’їзді німецького філософського
товариства в Магдебурзі, VШ міжнародному філософському конгресі в Празі,
міжнародному демографічному з’їзді в Берліні, в конгресі «Міжнародного
господарського товариства» в Штутгарті. У 1932 р. в Празі відбувся
Другий українськи й науковий з’їзд. У ньому з доповідями виступили 7
представників інституту [7].

З метою зміцнення своїх наукових зв’язків з німецькими колегами,
представниками наукових середовищ інших країн науковці українського
наукового інституту брали активну участь у виставочній діяльності з
різних галузей культурного життя. У 1928 р. в Кельні була організована
міжнародна виставка «Преса», зусиллями співробітників наукового
інституту був організований відділ української преси. З цією метою
інститут видав складений доктором М. Гнатишаком «Katalog im Lichte der
deutschen Presse und Literatur der Internationalen Pressausstellung 1928
in Koln».

У лютому 1933 р. в Берліні інститут організував велику виставку
української графіки. До відкриття виставки інститут видав ілюстрований
каталог. Історичний нарис про розвиток українського графічного мистецтва
написав професор Д.Антонович. Німецька преса дала позитивний відгук на
цю виставку [8].

У січні 1936 р. співробітники Українського наукового інституту спільно з
Географічним інститутом Берлінського університету організували
українську демографічно-статистичну виставку.

На виставці були представлені демографічні й господарські карти й
діаграми українських етнічних земель. Мета цієї виставки була
проінформувати німецьке суспільство та зарубіжний світ про демографічні,
економічні й культурні відносини на українських землях, що входили до
складу сусідніх держав. Матеріали виставки прихильно оцінили відомі
вчені та громадські діячі, такі, як професор А. Пенк, доктор Норберт,
професори Панцер, К. Леш та інші. Були влаштовані екскурсії на виставку
німецьких та іноземних відвідувачів. Про неї багато писала преса [9].

Український науковий інститут готував матеріали для постійно діючої
виставки східноєвропейських народів. Її організатором був німецький
Інститут з вивчення прикордоння і зарубіжжя. На виставці був
представлений український відділ, матеріали якого розповідали про
історію, культуру, життя українського народу.

Інститут займався активною видавничою діяльністю. З 1927 року почали
виходити «Записки (Abhandlungen) Українського наукового інституту». У
них вчені інституту друкували матеріали українською і німецькою мовами з
різних галузей науки. Впродовж 1927-1931 рр. вийшло три томи «Записок».

У тому ж таки 1927 р. почали виходити науково-інформаційні повідомлення
(Mitteilungen des Ukrainischen») про українську науку, діяльність
українських науково-дослідних установ.

Зусиллями науковців інституту видавалася серія «Beitrage zur
Ukrainekunde» («Причини до українознавства»). В українській і німецькій
редакціях виходив «Ukrainische Kulturberichte» («Український культурний
бюлетень»), який інформував німців та іноземців про культурне та
господарське життя в Україні, вміщував інформацію про діяльність
інституту.

У 1933-1938 рр. інститут видавав «Вісті», на сторінках яких друкувалися
матеріали про культурно-наукове життя німецького народу, а також про
життя і діяльність української еміграції. «Вісті» вміщували зміст
рефератів, прочитаних в інституті, рецензії, статті з життя німецького
студентства, про культурні надбання українського народу, про нове
німецьке законодавство, давали хроніку, інформації про діяльність
інституту [10].

Учені інституту Д. Дорошенко, М. Кордуба, І. Лоський, В. Кучабський
співпрацювали з історичним квартальником «Zeitschrift osteuropaische
Geschichte», що відновив свою діяльність у 1931 р. У ньому українські
автори друкували свої рецензії, огляди, хроніку, бібліографію, статті
історичної та економічної тематики. Українські автори друкували свої
праці німецькою мовою.

Чимало зробили співробітники інституту для підготовки молодих наукових
кадрів. Інститут практикував надання стипендій молодим українцям, що
студіювали у німецьких вищих навчальних закладах, а також тим, хто
готувався в інституті до наукової діяльності. З-поміж стипендіатів, що
готувалися в стінах інституту, вийшли вчені, відомі згодом своїми
науковими працями. Серед них були історики, філологи, природники,
економісти, філософи, соціологи, політологи. Необхідно назвати лише
деяких з них: П.Вергун, В.Кучабський, Д.Олянич, І.Лоський, М.Антонович,
К.Чехович, М.Гнатишак, І.Драбатий, Р.Димінський. Вони своїми науковими
доробками уславили українську науку в багатьох її галузях [11].

наукових співробітників інституту, сприяли їхній активній
науково-дослідницькій діяльності, що, безумовно, позитивно відображалося
на кінцевому результаті. Бібліотекою, архівом користувалися німецькі
вчені при написані ними наукових праць, дисертацій, книжок на українську
тематику.

Працівники Українського наукового інституту в Берліні своїми науковими
досягненнями сприяли розвитку багатьох напрямів української наукової
думки, багато з яких були заборонені радянською тоталітарною системою. І
лише нині, в часи незалежної України, багато наукових напрямків
відродилися і розвиваються. Суттєвим є той факт, що сучасні українські
вчені користуються науковим доробком співробітників-вчених наукового
інституту, які склали славу українській науці.

Український науковий інститут у Берліні проіснував до весни 1945 р.,
коли через військові події змушений був припинити свою діяльність. Від
попадання бомби будинок інституту був ущент зруйнований, майно, особливо
цінна бібліотека, знищені.

***

У повоєнні роки на німецькій землі в Мюнхені розгорнув діяльність ще
один важливий український науковий центр — Український Вільний
Університет (УВУ). Він був створений українськими емігрантами —
провідними науковими, політичними і державними діячами в 1920 р. у
Відні. У 1921 р. у зв’язку з переїздом великої кількості українських
емігрантів до Чехословацької республіки університет було переведено до
Праги [12]. Там він проіснував аж до 1945 р., коли через заборону
радянського військового командування його персонал змушений був
переїхати до Німеччини, в Мюнхен. З дозволу американської військової
адміністрації працівники університету почали розгортати діяльність по
організації навчального процесу та науково-дослідницьку роботу.

Переїхавши до Мюнхена, УВУ опинився в надзвичайно складній фінансовій
кризі. У той час багато різних українських культурно-освітніх
емігрантських установ скорочувались або й зовсім припиняли свою
діяльність. Але Сенат УВУ не міг погодитися на його закриття з огляду на
плідне довголітнє існування та на значення й вагу, яких він набув серед
наукових кіл української еміграції та й зарубіжного світу.

Марно було сподіватися на фінансову допомогу з боку німецького уряду,
бо, як відомо, Німеччина та її народ по війні самі знаходилися в руїнах
та тяжкому економічному становищі. Та допомога таки надійшла. Як
згадував перший ректор УВУ мюнхенського періоду доктор, професор Іван
Мірчук, тодішній Баварський уряд під проводом президента міністрів д-ра
Егарда став допомагати Українському Університету невеликими, але
регулярними дотаціями.

Необхідно наголосити, що ця фінансова допомога відіграла надзвичайно
важливу роль у налагодженні Українським Вільним Університетом своєї
повоєнної діяльності. Велику роль у цьому, крім згадуваного президента
міністрів доктора Едгарда, відіграли міністр освіти доктор Гундгамер,
керівник державної канцелярії Швенд, керівник Шкільного реферату
Фінгеле, Мюнхенська міська адміністрація [13].

Значну фінансову допомогу в цей тяжкий період надав університету
Апостольський візітатор українців-католиків у Західній Європі Кир Іван
Бучко. Згодом фінансову підтримку надавали університету керівники
католицької церкви, українські установи та поодинокі громадяни, завдяки
якій його співробітники розгорнули активну викладацьку та
науково-дослідну діяльність.

Співробітники УВУ ставили перед собою такі завдання: досліджувати та
вивчати історію, культуру, економічне становище України та зв’язки з
сусідніми народами; виховувати нові покоління науковців, політичних і
громадських діячів; публікувати об’єктивні наукові праці про життя і
діяльність українського народу; доносити до світової громадськості
правдиву інформацію про Україну та український народ.

У перші роки перебування в Мюнхені в університеті навчалося понад 400
студентів, для яких читали лекції понад 80 висококваліфікованих
викладачів. Згодом з різних причин, особливо через фінансові труднощі,
кількість студентів зменшувалася, мінялась і кількість викладачів. З
покращенням фінансового становища УВУ розгортав ширшу навчальну та
науково-дослідницьку діяльність [14].

Необхідно зазначити, що в повоєнний час у Німеччині знаходилося понад
200 тисяч українців, переважали ті, хто був вивезений з України на
роботи до третього рейху, так звані «остарбайтери», які не захотіли
повертатися до СРСР. Значну частину складали емігранти, які вийшли з
України перед поверненням радянської влади. У таборах, в яких жили
емігранти, існували гімназії, по закінченню яких випускники продовжували
своє навчання в Українському Вільному Університеті.

Чимало було таких людей, які раніше навчалися у вищих наукових закладах,
але через різні обставини їх не закінчили, тому продовжували навчання в
УВУ, отримували дипломи з вибраних спеціальностей. Дуже часто бувало й
так, що маючи незакінчену вищу освіту, люди, які виїхали за океан,
поверталися навіть з Канади, США та інших країн для завершення вищої
освіти в УВУ. Вони знову поверталися додому, за океан, по закінченню УВУ
і, маючи диплом, влаштовувалися на достойну роботу.

На початку 1950-х років спостерігався процес від’їзду значної кількості
українських емігрантів до інших країн — США, Канади, Латинської Америки
тощо. Туди ж виїздили викладачі та студенти. Але адміністрація
університету докладала зусиль, щоб продовжити свою діяльність,
здійснювати навчання студентів та вести науково-дослідницьку роботу. За
час з 1946 по 1956 р. було видано 100 магістерських та 156 докторських
дипломів. Діяльність університету знаходила все більше визнання серед
громадськості. Свідченням цього було розпорядження міністра освіти в
Баварському уряді Гундгамера від 16 вересня 1950 р. про офіційне
визнання статусу Українського Вільного Університету з одночасним
визнанням його наукових ступенів і дипломів.

У зв’язку з виїздом студентів в інші країни постало питання про те, щоб
надати їм можливість закінчити освіту. З цією метою університет відкрив
Делегатуру УВУ в Нью-Йорку та ряд екзаменаційних комісій, а у м.Сарселі
(Франція) — Делегатуру УВУ та Інститут заочного навчання [15].

Університетська професура доклала чимало зусиль, щоб дати студентам
фундаментальні знання, активізувати в них зацікавленість до
науково-пошукової діяльності в усіх сферах української науки. За час
існування університету по його закінченні багато студентів дістали
можливість вибитися в науковому, політичному й громадському житті,
посіли високі керівні, відповідальні посади. Чимало їх досягло високих
наукових ступенів, вони стали викладачами у вищих навчальних закладах
багатьох країн світу.

Для прикладу необхідно нагадати про працю університетських професорів в
іноземних інститутах та університетах. Так, професори О. Андрушків
викладав в Seton Hall University Нью-Йорк, М. Вєтухів — в Колумбійському
університеті, О. Пріцак — в університеті в Гамбурзі, Я. Рудницький — в
Манітобському університеті, Р. Смаль-Стоцький — в Маркет-університеті в
Мільвок, Д. Чижевський — в Гарвардському університеті, Ю. Шевельов — в
Колумбійському університеті, доцент О. Горбач — в університетах
Геттінгена та Марбурга.

Викладачі Вільного Університету брали активну участь у Вищих літніх
курсах українознавства, що їх влаштовували в Штрасбурзі, Лондоні, Люмені
і Мюнхені. У стінах університету виступали з лекціями професори Г. Кох,
Г. Іберсбергер, П. Рорбах, Й. Армстронг та ін. [16].

Педагогічний інститут УВУ влаштовував у літній період педагогічні курси
для вчителів народних і суботніх шкіл для вихователів молодіжних
організацій. На курси українознавства запрошувалися учні старших класів
гімназій і студенти, де вони вдосконалювали українську мову, отримували
кваліфіковані знання з української історії, літератури, мистецтва та ін.

Протягом лише 1968-1981 УВУ закінчили 1585 студентів і курсантів з 17
країн світу. Серед них українці, німці, поляки, чехи та представники
інших національностей.

Вчені університету плідно займалися і займаються науково-дослідницькими
пошуками. Їхні праці друкувалися у «Наукових збірниках», на сторінках
яких побачила світ велика кількість науково-обгрунтованих статей,
повідомлень із найрізноманітнішої тематики: історії, філософії,
психології, літературознавства, мовознавства, географії, економіки,
українознавства та інших наук.

У зв’язку з розширенням тематики досліджень при УВУ були відкриті
Інститути психології, літературознавчий та суспільно-економічний, а для
вивчення проблем Сходу — Чорноморський інститут. Надзвичайною
популярністю користується серед читацького загалу енциклопедія
українознавства англійською мовою «Україна та її нарід». В її написанні
брали участь відомі науковці З. Кузеля, Р. Димінський, В. Садовський, В.
Кубійович, Я. Рудницький, М. Антонович. Це видання вийшло під редакцією
І.Мірчука. До цього часу працівники університету видали численні
монографії, підручники, статті, альбоми про мистецтво, інші наукові
праці, що є вагомим доробком і вкладом в українську науку. Зокрема, лише
в 1952-1975 роках УВУ видав десять томів своїх Наукових записок, три
томи Наукового збірника, 22 монографії та цілий ряд інших видань [17].

Вчені УВУ брали активну участь у наукових міжнародних конференціях, де
виступали з науковими доповідями, повідомленнями, рефератами. Вони
поширювали знання про український народ, його культуру, економіку,
правовий стан у минулому й сьогоденні. У березні 1953 р. Психологічний
інститут УВУ спільно з німецьким Союзом психологів провели конференцію
на тему «Напруження поміж Сходом і Заходом у світлі психології». З
українських науковців у конференції брали участь професори О.
Кульчицький, Г. Ващенко, І. Мірчук, В. Янів, Є. Смалько, а з німецького
боку — професори Феттер (Vetter), Цайзе (Zeise), Люкерт (Luckert). Їхні
виступи були опубліковані в окремому англомовному бюлетені і в
німецькому журналі «Die geistige Welt». У листопаді 1955 р. у Штутгарті
Психологічний інститут влаштував семінар на тему «Людські й тваринні
фактори в психологічному житті». В обговоренні теми взяли участь
українські та німецькі вчені — професори І. Мірчук, О. Кульчицький,
німецькі — Пфлюгфельдер, Дебрунер та ін. [18].

Співробітники університету брали участь у східноєвропейських семінарах,
що їх влаштовували Східноєвропейський інститут в Мюнхені та УВУ в 1955 і
1956 роках. На цих семінарських курсах німецькі студенти отримували
знання з найважливіших проблем Східної Європи, у тому числі й України.

Активну участь вчені УВУ брали в роботі німецької секції ЮНЕСКО в
Мюнхені під керівництвом проф. Рогге. З доповідями виступали професори
В. Кубійович, В. Янів, І. Мірчук. Лише в 1972-1981 рр. університетом
проведено 122 конференції та зустрічі з ученими Німеччини, Болгарії,
Австрії, Польщі та ін. Десятки разів вчені університету виступали на
міжнародних конференціях, які влаштовували університети Європи, США,
Канади, інших країн і континентів.

У роки незалежності України Український Вільний Університет встановив
тісні зв’язки з міністерством освіти і науки України, Київським,
Львівським, Івано-Франківським та іншими університетами, багатьма
науково-дослідними інститутами НАН України. Проводяться спільні наукові
конференції, семінари. До УВУ виїздять студенти, аспіранти, викладачі на
літні науково-навчальні семінари.

Своєю діяльністю науковці та професорсько-викладацький склад
Українського Вільного Університету в Мюнхені багато зробив для
пропаганди наукових знань серед зарубіжної громадськості Європи, США,
Канади, Австралії та інших країн і континентів.

Вчені Українського Вільного Університету й нині плідно працюють на ниві
багатьох галузей української науки. На жаль, ми не маємо даних про
досягнення колективу університету за останні роки. Найважливішим є те,
що українські вчені знайшли теплий притулок на німецькій землі і своєю
працею зробили дуже багато для зміцнення наукових, людських зв’язків між
Україною і Німеччиною.

Список літератури:

Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця 1919-1939. — К.: Вид.
Олени Теліги, 1999. — С. 103.

Ярош В., Сулима М. Українці в Берліні 1918-1945. — Торонто: Бескид,
1996. — С. 81, 82.

Білецький Л. Дмитро Дорошенко. — Вінніпег, 1949. — С. 15, 20.

Український науковий інститут у Берліні // Енциклопедія українознавства.
Словникова частина. — Париж — Нью-Йорк. Вид. Молоде життя, 1980. — Т. 9.
— С. 3433.

Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції
між двома світовими війнами. Ч. 1. — Прага: Б. в., 1942. — С. 212.

Там само. — С. 213.

Там само.

Український науковий інститут у Берліні // Енциклопедія українознавства.
Словникова частина. — Париж — Нью-Йорк: Вид. Молоде життя, 1980. — Т. 9.
— С. 3334.

Ярош В., Сулима М. Вказ. праця. — С. 126.

Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен-Львів: Атлас, 1994. —
С. 315.

Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції
між двома світовими війнами. Частина перша. — Прага. — Б.в., 1942. — С.
216, 217.

Десять років діяльності Українського вільного університету в Празі //
Український вільний університет в Празі в роках 1926-1931. — Прага:
Б.в., 1931. — С. VII.

Мірчук І. Вступне слово // Науковий збірник Українського вільного
університету. Ювілейне видання. — Т. VI. — Мюнхен. Вид. УВУ, 1956. — С.
ХХІ.

Янів В. Український вільний університет // Енциклопедія українознавства.
Словникова частина. — Париж — Нью-Йорк. Вид. Молоде життя, 1980. — С.
3119.

Василенко В. Наукова, освітня та видавнича діяльність української
еміграції в Німеччині в 1945-1951 рр. // Бористен. — 1998. — № 5. — С.
19.

Янів В. Вказ. праця. — С. 3420.

Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині та Австрії по Другій
світовій війні в роках 1952-1975. — К.: Вид. Олени Теліги, 1998. — С.
32.

Мірчук І. Вказ. праця. — С. ХІІІ. Зміст Видання

© Кучер Володимир Іванович, 2006

Похожие записи