.

Водорості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
7 16442
Скачать документ

Реферат

на тему:

“Водорості”

У групу водоростей поєднують нижчі рослини, тіло яких не розчленовано
на органи і тканини і називається сланню (талломом). Водорості
надзвичайно різноманітні й у систематичному відношенні являють собою
сукупність декількох відособлених відділів рослин, – імовірно,
самостійних по своєму походженню й еволюції. Про це говорять істотні
розходження в наборі пігментів у різних групах водоростей, деталях
тонкої структури хлоропластів (які у водоростей часто називають
хроматофорами), продуктах фотосинтезу, що накопичується в клітці, у
будівлі жгутикового апарата і т.д.

Ламінарія

Серед водоростей є дрібні одноклітинні, колоніальні і багатоклітинні –
іноді дуже великі – організми. Різна і фарбування водоростей: крім
хлорофілу, що існує в декількох формах (a, b, c, d, e) і каротиноїдів, у
їхніх хлоропластах присутні й інші пігменти: фікоціанін, фікоеритрин,
фікоксантін, ксантофілл і т.д., що часто маскують основне зелене
фарбування, роблячи тіло водоростей бурим, червоним, жовто-зеленим,
золотавим і т.д.

Клітки більшості водоростей мають клітинну стінку, що складається з
аморфного, утвореного геміцелюлозами і пектиновими речовинами матрікса,
у який занурені волокна целюлози. Нерідко до складу клітинної стінки
водоростей входять і інші, специфічні, компоненти: солі кальцію
(ацетобулярія, харові водорості, багато червоних водоростей), солі
заліза (вольвокс), спорополленін (хлорелла, сценедесмус і ін.), хітин
(кладофора, едогониум). Ці компоненти нерідко формують структуру, схожу
на панцир. У діатомових водоростей матрікс клітинної стінки також
пектиновий, але містить як кістякову речовину не целюлозу, а кремнезем.

Хлоропласти (хроматофори) водоростей, на відміну від хлоропластів вищих
рослин надзвичайно різноманітні за формою. Вони можуть мати вид чи зерен
дисків, розташованих у постінному шарі цитоплазми, бути чашоподібними
(хламідомонада), у виді кільця, що оперізує клітку (улотрікс), мати вид
стрічки, розташованої по спіралі (спірогира). В одноклітинних рухливих
водоростей на передньому кінці клітки добре помітне цегляно-червоне чи
вічко стигма, що складається з гранул, що містять пігмент астаксантин
(гематохром). У більшості водоростей такі вічка є частиною хлоропласта.

Різноманітні також способи розмноження водоростей, їхні життєві цикли,
особливості чергування статевого і безстатевого поколінь.

Макроцистіс – велетень серед водоростей

Водорості, що не мають покривів, що захищають їх від висихання і
провідних елементів, що доставляють воду до різних ділянок тіла, не
можуть активно існувати в умовах зниженої вологості. Більше усього
водоростей живе безпосередньо у водяному середовищі. По способі життя їх
можна розділити на планктонні (фітопланктон) – мікроскопічні водорості,
пасивно зважені в товщі води і нездатні протистояти плинам; нейстонні
(фітонейстон) (від гречок. “неїн” – плавати) – також мікроскопічні
водорості, що живуть у самому верхньому шарі води, у поверхневій плівці,
що безпосередньо граничить з атмосферним повітрям і бентосні
(фітобентос) – водорості, прикріплені до чи ґрунту предметам на дні
(звичайно в прибережній зоні водойм).

Серед бентосних водоростей виділяють групу мікроскопічних водоростей
вапняного субстрату (кальцефілів). Вони виділяють органічні кислоти, що
розчиняють вапно, у результаті чого субстрат, на якому вони поселяються
– скелі, раковини, корали, виявляється пронизаний тонкими канальцями.
Тому іноді ці водорості називають ще “свердлувальними”.

Основну масу природних водойм чи складають моря й океани, у воді яких
міститься близько 35 м солей на 1 л води, чи прісноводні басейни, у воді
яких солі міститися приблизно в кількості 0,01 – 0,5 м на 1 л. Видовий
склад водоростей прісноводних водойм і морів різний. Так, наприклад,
майже всі бурі і червоні водорості живуть у морях, приблизно половина
діатомових водоростей представлена морськими видами, половина –
прісноводними.

Прісноводний фітопланктон складається переважно з зелених
(Chlamydomonas, Chlorella, Volvox, Pandorina, Eudorina, Gonium, а в
заболочених водоймах – Cosmarium, Closterium, Desmidium і ін.),
синьо-зелених (Anabaena, Microcystis, Aphanizomenon) діатомових
(Asterionella, Tabellaria, Fragilaria) і золотавих водоростей.

У морському фітопланктоні переважають діатомові і перідинієві
водорості, а зелені і синьо-зелені менш численні. З останніх тільки
Oscillatoria erythraea може розвиватися так сильно, що викликає
“цвітіння” води в тропічних морях. А от жгутикові форми з відділу
пірофітових водоростей у морях представлені великою кількістю видів, чим
у прісних водах.

Крім морських і прісноводних водоростей, існують види цих рослин, що
зустрічаються в солоних озерах, концентрація солей яких може бути
найрізноманітнішої – аж до насичених розчинів. Їх поєднують в екологічну
групу водоростей солоних вод (галофитон). Цікаво, що морські форми в
солоних озерах не зустрічаються – вважається, що такі форми вдруге
розвилися з прісноводних, що пристосувалися до підвищеної концентрації
солей.

Дуже цікаву екологічну групу складають термофільні водорості
(термофітон), що живуть у гарячих мінеральних джерелах. Більшість їхніх
видів найкраще почуває себе при +35… +40 ос, але деякі можуть жити і
при температурі +85 ос. Деякі водорості пристосувалися існувати і
забруднених гарячих водах, що спускаються фабриками і заводами.

Але водорості можна зустріти не тільки у водоймах. Аерофільні їхньої
форми (аерофітон) – населяють поверхня скель, каменів, живуть на корі і
листах дерев, на заборах, стінах і дахах будинків і навіть на вовні
тварин. Такі форми задовольняються невеликою кількістю води у виді дощу,
що випадає, роси, бризів прибою, водоспаду і т.д.

Особливу екологічну групу складають ґрунтові водорості (фітоедафон),
середовищем мешкання яким є мікропорожнечі в поверхневому шарі ґрунту і
плівка води, що обволікає її частки.

Ще одна цікава група – кріофітон, холодолюбиві водорості, що
розвиваються на поверхні підталого снігу і льоду. Їх відомо приблизно
100 видів, серед них яких переважають зелені, діатомові і синьо-зелені
водорості, але невеликим числом видів представлені і золотаві, і
пірофітові.

Кріофільні водорості, що інтенсивно розвиваються на поверхні снігу,
офарблюють його в різні кольори. У залежності від складу видів сніг може
здобувати червоні, зелені, жовті, бурі відтінки.

Червоне фарбування снігу додає хламідомонада сніжна (Chlamydomonas
nivalis), у клітках якої міститься червоний пігмент астаксантін.
Червоний сніг – досить звичайне явище на Кавказу, Північному Уралу, на
Камчатці, в Арктиці, і т.д. Інтенсивність кольору варіює від рожевого до
темно-малинового в залежності від кількості водоростей на одиницю площі,
товщина пофарбованого шару снігу досягає декількох сантиметрів, а площа
пофарбованих ділянок може доходити до декількох квадратних кілометрів.

У Високих Татрах зустрічається інший вид хламідомонади – Chlamydomonas
flavo-virens, що офарблює сніг у жовто-зелений колір. У Гренландії,
Альпах відзначали позеленіння снігу, причиною якого були не тільки види
роду Chlamydomonas, але і види роду Raphidonema і деякі десмідиєві
водорості. Бурувато-жовте фарбування звичайно додають снігу діатомові.

Фукус

Водорості відіграють величезну роль у загальному круговороті речовин у
природі. У Світовому океані маса фітопланктону складає близько 1,5 млрд.
т, а за рік морські водорості створюють близько 550 млрд. тонн біомаси,
що складає приблизно 1/4 всіх органічних речовин планети. Водорості
являють собою початкову ланку в ланцюгах харчування водяних екосистем, а
також є також важливим постачальником кисню в атмосферу.

Водорості, що живуть у ґрунті, активно беруть участь у процесах її
формування.

Геохімічна роль водоростей зв’язана насамперед із круговоротом кальцію і
кремнію. Рифи – величезні геологічні утворення, створені живими
організмами, найчастіше острова і навіть цілі архіпелаги, на яких живуть
люди. Постійними будівельниками рифів є не тільки корали, але і різні
групи водоростей, здатні концентрувати у своєму тілі карбонат кальцію.
Це переважно червоні, зелені і синьо-зелені водорості. В оболонках
кліток червоних водоростей літотамний (Lithothamnion), що іноді
називають кам’яними водоростями, відкладається така велика кількість
карбонату кальцію, що вони здобувають міцність каменю, замуровуючи
частини колоній, що відмирають.

У деяких рифах водорості навіть переважають над коралами. Наприклад, у
рифах островів Фіджі в Тихому океані їх майже в три рази більше, ніж
коралів. Часто гіллясті низькі кущики, кулясті і сланкі корковидні
колонії червоних кораллінових водоростей, переплітаючи разом, утворять
по краї коралового рифа вапняну масу у виді гребеня.

Процес утворення рифів продовжується вже сотні мільйонів років. Вивчення
древніх рифових будівель дозволяє судити про розташування суші і моря в
минулі геологічні епохи, про розвиток життя в ті далекі часи. Так,
основну масу вапняків хребта Кара-Чатир у Південній Фергані в
кам’яновугільний час створили рифоутворюючі сифонові водорості. У Криму
по ріці Каче виявлені рифи пермського періоду, майже цілком утворені
сифоновою водорістю міццією. Такі ж міццієві рифові вапняки описані в
Югославії, Греції, Японії, США (штати Оклахома і Колорадо), Північному
Іракові. В Альпах потужність товщі вапняків, що представляє собою
водорослево-коралловие рифи юрського періоду, досягає 1000 м. У юрському
періоді виникли і рифові будівлі червоних водоростей у Криму, утворивши
мальовничі вершини Яйли, Ай-Петрі, Чатирдаг і ін.

Рифові вапняки – коштовний будівельний матеріал, карбонат кальцію рифів
відрізняється високою чистотою і його використовують при виробництві
найвищих марок цементу. У Східному Саяне і на східному схилі Уралу до
древніх рифів присвячені поклади алюмінієвих бокситових руд. З рифовими
будівлями тісно зв’язані родовища нафти Башкирії: поховані під могутнім
шаром більш молодих порід древні рифи, утворені водоростями і
моховинками в кам’яновугільному періоді, виявилися колекторами
величезних запасів “чорного золота”.

Панцир кліток діатомових водоростей, як уже було сказано, містить у собі
велика кількість кремнію (до 75 % від сухої маси всієї клітки). При
сприятливих умовах діатомеї інтенсивно розмножуються, витягаючи з води
розчинену в ній кремнієву кислоту. Навесні під час масового розвитку
(“цвітіння” води), у поверхневому шарі нараховується до 12 млн. кліток
діатомей у 1 л води. У Світовому океані ці водорості щорічно витягають з
води і використовують для побудови своїх панцирів до 150 х 109 т
кремнезему. А відмираючи, клітки діатомей опускаються на дно – за 1000
років вони можуть утворити осад товщиною до 30 див. Так виходять породи,
що називаються діатоміти і можуть місцями досягати потужності в кілька
сотень метрів.

Водорості древніх епох “відповідальні” і за створення інших гірських
порід. У третинних відкладеннях Киргизи і Туви присутні харацити –
вапняки, складені майже винятково залишками харових водоростей. А в
штаті Колорадо, у парку Пері знайдений дванадцатиметровий шар
раннедевонского харацита, що простирається на 240 м. Скупчення графіту в
доломітах Трансваалю ( що відноситься до архейської ери) – не що інше як
залишки колоній водоростей, що жили 2 млрд. 600 млн. років тому. По
своїх особливостях вони найбільш близькі до синьо-зеленого.

У багатьох районах земної кулі поширені товщі своєрідних вапняків, що
одержала назви “плойчаті вапняки”, “скорлупові породи” чи
“строматоліти”, що в перекладі значить “килимовий камінь”. Зовні ці
вапняки нагадують численні стопки годинних стекол, щільно притиснуті
друг до друга. Установлено, що строматоліти – це будівлі колоній
синьо-зелених водоростей. За багато тисячоріч вони утворили шаруваті
товщі вапняків потужністю до 200 м, що простираються іноді на кілька
кілометрів. Такі вапняки зустрічаються в Європейській частині Росії, на
Уралі, у Східному Сибіру, Чукотці, у Західній Європі, Китаї, Манчжурии,
Екваторіальній Африці, Канаді, США. Самі могутні, до 1000 м висотою,
водорослевие будівлі описані в Австралії.

Вивчення строматолітів дозволяє визначити, як проходили берегові лінії
давно зниклих морів і океанів, які були умови на планеті в ті минулі
часи. І це представляє не тільки науковий інтерес, але має і велике
практичне значення, тому що для пошуків корисних копалин, зв’язаних з
докембрийським породами (залізних, марганцевих, кобальтових, уранових
руд, золота, міді, фосфоритів) геологам важливо знати про умови, що
існували тоді на Землі.

Якщо розглянути в мікроскоп звичайна крейда, то при невеликих
збільшеннях у ньому добре видні вапняні раковини форамініфер, але при
збільшеннях більш ніж у 1000 разів там виявляється і безліч прозорих
пластинок величина яких не перевищує 10 мкм. Це так називані кокколити –
частки вапняного панцира золотавих водоростей кокколітофорид. За
допомогою електронного мікроскопа встановлено, що крейдові породи майже
на 95% складаються з кокколітів.

Людина не тільки дихає киснем, виділюваним водоростями, ловить рибу, що
існує завдяки водоростям і використовує будівельний матеріал, створений
древніми водоростями. Він активно використовує і самі водорості, і
продукти їхньої переробки. У багатьох країнах водорості використовують
як харчові продукти: вони багаті білками, вітамінами і мікроелементами,
особливо солями йоду і брому, завдяки чому їх рекомендують
використовувати в дієтичному харчуванні. Так, ламінарію (морську
капусту) рекомендують при порушеннях функції щитовидної залози, для
профілактики атеросклерозу. З деяких водоростей (спіруліна) виготовляють
різні харчові добавки, покликані збагатити звичайний раціон сучасної
людини необхідними для здоров’я речовинами. Деякі бурі водорості
застосовують для годівлі домашнього тварин і як добрива.

Саргасси – водорості тропічних морів

З морських водоростей одержують широко застосовувані в багатьох галузях
промисловості агар-агар і альгин. По фізичних властивостях агар схожий
на тваринний желатин, але залишається твердим при більш високій
температурі. Агар використовують у мікробіології для готування середовищ
при культивуванні мікроорганізмів, на основі агару роблять капсули і
таблетки з антибіотиками, вітамінами, сульфопрепаратами, особливо коли
потрібно повільне рассасивание. Агар додають замість крохмалю в хліб для
хворих діабетом, застосовують як ліки при розладах кишечнику. Широко
застосовують агар у харчовій промисловості. На ньому готують желе,
мармелад, м’які цукерки, варення, тому що він охороняє їх від
зацукровування; його використовують при виготовленні м’ясних і рибних
консервів у желе, для очищення вин. Альгин і альгинати, одержувані з
бурих водоростей, володіють чудовими властивостями, що клеять. Їх
додають у харчові продукти. у таблетки при виготовленні лікарських
препаратів, використовують при виробленні шкір, при виробництві папера і
тканин. З альгинатов роблять розчинні нитки, використовувані в хірургії.

Співвідношення диплоидной і гаплоидной фаз у життєвому циклі водоростей
по-різному. Редукційний розподіл може відбуватися безпосередньо після
злиття гамет (зиготическая редукція), у результаті чого всі клітки
рослини, що розвивається, виявляються гаплоидними. Наприклад, у багатьох
зелених водоростей зигота – єдина диплоидная стадія в циклі розвитку, а
уся вегетативна фаза проходить у гаплоидном стані.

В інших водоростей, навпроти, що розвивається з зиготи вегетативна фаза
диплоидна, а редукційний розподіл відбувається тільки безпосередньо
перед утворенням гамет (гаметическая редукція). Такі, наприклад, усі
діатомові водорості і деякі бурі (представники порядку фукусових).

Нарешті, у ряду водоростей редукційний розподіл ядра, що проходить після
деякого часу існування диплоидного таллома, приводить до утворення не
гамет, а суперечка (спорическая редукція). Відмінність полягає в тому,
що суперечки не зливаються попарно – кожна з них дає початок новій
рослині, клітки якого виявляються гаплоїдними. Надалі на такій рослині –
уже без редукційного розподілу – утворяться гамети, злиття яких знову
приводить до утворення диплоїдного організму. У цьому випадку говорять
про чергування поколінь: диплоїдного – утворюючого суперечки – спорофіта
і гаплоїдного – гаметофіту. Спорофіт і гаметофит можуть бути практично
однакові по зовнішньому вигляді (ізоморфна зміна поколінь, характерна
для ряду видів зелених, – ульва, кладофора, деяких порядків бурих і
більшості червоних водоростей) чи різко розрізнятися (гетероморфна зміна
поколінь, широко розповсюджена серед бурих водоростей, але що
зустрічається й у зелених і червоних).

Систематика водоростей

У систематичному відношенні водорості являють собою сукупність декількох
відособлених груп рослин, імовірно, самостійних по своєму походженню й
еволюції. Поділ водоростей на групи в основному збігається з характером
їхнього фарбування, що, у свою чергу, зв’язано з набором пігментів, а
також засновано на загальних особливостях будівлі. При такому підході
виділяється 10 груп водоростей: Синьозелені (Cyanophita), пирофитовие
(Pyrrophyta), золотаві (Chrysophyta), діатомові (Bacillariophyta),
жовто-зелені (Xanthophyta), бурі (Phaeophyta), червоні (Rhodophyta),
евгленовие (Euglenophyta), зелені (Chlorophyta) і харовие (Charophyta).

У нашій країні більшість систематиків дотримують точки зору про поділ
всіх організмів на чотири царства – бактерії, гриби, рослини і тварини.
До власне водоростей у цьому випадку відносяться всі перераховані вище
групи (відділи в царстві рослин), крім синезелених. Останні, будучи
прокариотическими організмами, попадають у царство бактерій.

Існують і інші класифікації. Наприклад, деякі закордонні систематики
поділяють усі живі організми на п’ять царств: Monera (доядерние),
Protista (еукариотические одноклітинні чи складаються з багатьох клеток,
не диференційованих на тканині), Animalia (тварини), Fungi (гриби),
Plantae (рослини). У цьому випадку Синьозелені водорості також відносять
до царства Monera, тоді як інші відділи водоростей попадають у царство
Protista, тому що, не маючи диференційованих тканин і органів, не можуть
вважатися рослинами. Існує і така точка зору, відповідно до якої різні
групи водоростей одержують ранг окремих царств.

Синезелені водорості (ціанобактерії)

Як уже були сказано, Синьозелені водорості є прокариотическими
організмами, тобто не мають типовими, обмеженими мембранами клітинних
ядер, хроматофорів, мітохондрій, елементів ендоплазматической мережі і
вакуолею з клітинним соком. Тому їх звичайно відносять не до рослин, а
до царства бактерій. Подібність же їх з еукариотическими водоростями
виражається в особливостях біохімії пігментів і фотосинтезу. При цьому
найбільш подібним із синьозеленим набором пігментів і запасних живильних
речовин володіють червоні водорості. Для обох цих груп також характерна
відсутність рухливих жгутикових стадій.

Свердлувальні (1, 2) і туфообразующие (3, 4) Синьозелені водорості

Синьозелені водорості можуть бути як одноклітинними і колоніальними, так
і утворювати нитчаті тіла. Клітки цих організмів можуть бути пофарбовані
по-різному в залежності від співвідношення пігментів: хлорофілу а
(зелені), каротиноидов (жовті, жовтогарячі), фикоцианина (сині),
фикоеритрина (червоні). У їхній цитоплазмі знаходяться включення
запасних живильних речовин (глікоген, волютин, цианофициновие зерна), а
також газові вакуолі, чи псевдовакуоли, – порожнини, заповнені газом. У
периферичній цитоплазмі розташовані тилакоиди, у мембрани яких
«убудовані» молекули хлорофілу і каротиноидов. Кнаружи від
цитоплазматической мембрани знаходиться клітинна стінка, до складу якої
входить муреин (полімер, що складається з аминосахаров і амінокислот) –
речовина, що є основним компонентом клітинної стінки бактерій і не
зустрічається в еукариотических водоростей і грибів. У багатьох
синезелених водоростей поверх клітинних стінок знаходяться ще і
слизуваті шари, причому єдина слизувата оболонка часто покриває кілька
кліток.

Синьозелені водорості – перші автотрофні фотосинтезуючі організми, що
з’явилися на Землі. По своїй будівлі на них дуже схожі і найбільш древні
з відомих дотепер живих організмів – кулясті мікроскопічні тільця
діаметром від 5 до 30 мкм, виявлені в Південній Африці і маючих вік
більш 3 млрд років.

Різні структури синьозелених водоростей

Розвинені в докембрійських морях у величезній кількості ціанобактерії
змінили атмосферу древньої Землі, збагативши її вільним киснем, а також
з’явилися першими творцями органічної речовини, що стали їжею для
гетеротрофних бактерій і тварин.

Червоні водорості

Відділ червоних водоростей, чи багрянок, (Rhodophyta) включає більш 600
пологів і близько 4000 видів. Найдавніші червоні водорості, виявлені в
кембрійських відкладеннях, мають вік близько 550 млн років.

Деякі систематики виділяють цю групу в окреме підцарство в царстві
рослин, оскільки багрянки мають ряд особливостей, що істотно відрізняють
їх від інших еукаріотичних водоростей. У їхніх хроматофорах крім
хлорофілів a і d і каротиноидов міститься ще ряд водорозчинних пігментів
– фикобилинов: фикоеритрини (червоні), фикоцианини й аллофикоцианин
(сині). У підсумку фарбування таллома варіює від малиново-червоної (якщо
переважає фико–еритрин) до блакитнувато-сталевої (при надлишку
фикоцианина). Запасним полисахаридом червоних водоростей є «багрянковий
крохмаль», зерна якого відкладаються в цито–плазме поза хлоропластами.
По своїй структурі цей полисахарид ближче до амілопектину і глікогену,
чим до крохмалю.

Багрянки: 1 – каллітамніон; 2 – делессерія

Суперечки і гамети багрянок позбавлені жгутиків, а цикл їхнього розвитку
включає не двох, як в інших водоростей, а три стадії. Після злиття гамет
із зиготи розвивається диплоидний організм (у тієї чи інший, іноді
скороченої, формі) – спорофіт, що робить диплоидние ж суперечки. З цих
спор розвивається друге диплоидное покоління – спорофіт, у клітках якого
у визначений час відбувається мейоз і утворяться гаплоидние суперечки. З
такої спори розвивається третє покоління – гаплоидний гаметофит, що
робить гамети.

До складу клітинної стінки багрянок входять пектини і гемицеллюлози,
здатні сильно набухати і зливатися в загальну слизувату масу, що укладає
протопласти. Нерідко слизуваті речовини склеюють нитки таллома, що
робить їх слизькими на дотик. У клітинних стінках і межклетниках
багатьох багрянок містяться фикоколлоиди – утримуючі сірку полисахариди,
широко застосовувані людиною в господарській діяльності. Найбільш відомі
з них – агар, каррагинин, агароиди. Багато хто багрянки відкладають у
клітинних стінках карбонат кальцію, що додає їм твердість.

У більшості червоних водоростей талломи утворені багатоклітинними
нитками, що переплітаються, прикріпленими до субстрату за допомогою
ризоидов, рідше в цій групі можна зустріти одноклітинні (порфиридиум) і
пластинчасті (порфіру) форми. Розміри талломов багрянок – від декількох
сантиметрів до метра.

Здебільшого червоні водорості – мешканці морів, де вони завжди
прикріплені до каменів, раковинам і іншим предметам на дні. Часом
багрянки проникають на дуже великі глибини. Один з видів цих водоростей
був виявлений у Багамськ островів на глибині 260 м (освітленість на
такій глибині в кілька тисяч разів менше, ніж у поверхні моря). При
цьому водорості того самого виду, що ростуть глибше, мають, як правило,
більш яскраве фарбування – наприклад яскраво-малинову на глибині і
жовтувату на мілководдя.

Один з типових представників багрянок – каллитамнион щитковидний
(Callithamnion corymbosum) – утворить витончені кустики яскраво-рожевого
кольору до 10 див висотою, що складаються із сильно розгалужених ниток.
У морях на скелях росте немалион (Nemalion), слизуваті блідо-рожеві
шнури якого досягають 25 див довжини і 5 мм товщини. У видів роду
делессерия (Delesseria) талломи схожі на яскраво-червоні листи – вони
утворилися шляхом зрощення бічних галузей головної осі. У розповсюджених
у теплих морях видів роду кораллина (Corallina) талломи складаються із
сильно просочених вапном члеників, з’єднаних один з одним зчленуваннями
з невеликим змістом сповісти, що додає всій рослині гнучкість, що
допомагає протистояти дії хвиль і рости в місцях сильного прибою.

Немалион

Червоні водорості знаходять широке застосування в господарській
діяльності людини. Відомо, що вони є коштовним харчовим продуктом, що
містить досить багато білка, вітамінів і мікроелементів. У країнах
Східної Азії, на Гавайських і інших островах з них готують різноманітні
блюда, нерідко їдять сушеними чи зацукрованими. Найбільш відомі такі
їстівні багрянки, як родимения (Rodimenia) і порфіру (Porphyra),
розповсюджені в багатьох морях. Листоподібний пурпурний таллом видів
порфіри прикріплюється підставою до субстрату і досягає в довжину
близько 50 див. У Японії навіть розвите промислове культивування цих
водоростей. Для цього в прибережній смузі на мілководдя укладають
камені, пучки чи галузей розтягують спеціальні мережі з товстих мотузок,
закріплюючи їх на бамбукових тичинах так, щоб вони трималися в поверхні
води. Через якийсь час ці предмети суцільно обростають порфірою.

Агар-агар, про властивості і застосування якого розповідалося на початку
статті, відомий у Японії з 1760 р. Майже до середини ХХ в. його
одержували винятково з червоної водорості гелидиума, але в даний час для
цієї мети використовують близько 30 видів багрянок. У Росії сировиною
для агару служить анфельція, розповсюджена в північних частинах
Атлантичного і Тихого океанів. Добувають її в Білому морі й в узбережжя
Сахаліну. Агароиди же в нас одержують з чорноморської водорості
филлофори.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019