Реферат на тему:

Світоглядно-методологічні концепції біології.

Методологія редукціонізму.

Редукціонізм являє собою одну з методологічних програм філософії науки.
Варіанти її втілення можна знайти в різних науках — математиці, фізиці,
хімії, біології.

Спираючись на засади редукціоніської методології філософи і теоретики
природознавства намагались розв’язати якнайменше 2 фундаментальні
проблеми. По-перше, відкрити загальні закони і принципи певних об’єктів
— фізичних, хімічних або біологічних і побудувати цілісну картину
відповідної реальності. По-друге, і це пов’язано з вирішенням першої
проблеми, здійснити синтез знання в межах відповідної науки.

Методологія редукціонізму спирається як на основну пізнавальну дію на
процес редукції (від латинського reductio — повернення назад, до
попереднього стану) . Методологія редукціонізму обґрунтовує як шлях до
відкриття загальних законів функціонування структури об’єктів “зведення”
закономірностей більш простих, зведених систем більш високого рівня
організації до нижчого рівня. При цьому вважається, що закономірності
нижчого рівня повністю вичерпують і пояснюють функціонування і і
структуру вищого рівня, більш складних систем.

Корені редукціонізму знаходяться в історії наукового пізнання. Загальні
орієнтації на процедуру “зведення” складного до простого ми знаходимо в
методології механіцизму.

Механіцизм — це історично перша методологічна програма власне наукового
пізнання. З доби Відродження коли на підставі накопичення багатоманітних
емпіричних фактів, натурфілософські спекулятивно-теоретичні побудови
стають недоречними, з філософії виокремлюються самостійні науки,
формуються їх власні предмети і методи. Поступово в історії науки, себе
проявляють механіка, фізика, хімія, біологія.

Починаючи з ХVст., тобто першою з філософії виокремлюється механіка.
Вона представила перші взірці теоретичного знання. В межах механічної
картини світу фундаментальними законами природи визнавались закони
механіки.

Вони вважались основою всіх сфер реальності. Відповідно їх
використовували для пояснення живого, людини і суспільства. Саме
механічна картина світу породила такі теоретичні образи як
“організм-машина”, “людина-машина”. За принципами механічної картини
світу живе вважалося ідеальним втіленням законів механіки.

Отже, в історії наукового пізнання ми бачимо спробу пояснити будь-які
явища, в тому числі живе, виходячи з законів механіки. Така
пізнавально-методологічна програма називається механіцизмом. Тобто,
механіцизм – певна методологія, на підставі використання якої в науці
Нового часу сформувалась механічна картина природи. І в її межах –
механічна картина біологічного світу.

Основним методологічним принципом механіцизму є принцип редукції. В
механічній картині світу всі складні явища — соціальні і біологічні –
зводились до простих – механічних. Отже, механіцизм є першим в історії
науки втіленням методології редукціонізму.

Смисловою основою редукції є абсолютно розумна і продуктивна ідея пошуку
фундаментального “в глибині” об’єкту – на вихідному рівні його
організації, в вихідній підсистемі, зведення багатоманітного до
принципово загального. Відповідно до соціокультурного і наукового фону
такі намагання відтворювались , скажімо, в уявленнях Піфагора про світ,
як гармонію чисел, Демокрита – про атом, Аристотеля – про світ, що є
подібним організму, Декарта – про людину-машину, Гоббса – про закони
геометрії і фізики як універсальні закони світу.

Онтологічним обґрунтуванням редукції є, по-перше, те, що особливості
більш складної системи(цілого) визначаються закономірностями
підсистем(частин), що вона їх включає. А по-друге, всі існуючі об’єкти
як живої, так і неживої природи, соціального світу є результатом
еволюції від простого до складного.

Гносеологічним обґрунтуванням редукції є така закономірність наукового
пізнання, що в процесі розвитку науки на підставі фундаментального
знання здійснюється синтез наукового знання, як в межах окремої науки,
так і в межах сучасної наукової картини світу.

Втім, як будь-яка методологічна процедура, редукція є продуктивною в
певних межах. За ними – перебільшення її ролі і ігнорування інших
методологічних орієнтацій, які враховують ті особливості об’єкта, які
ігнорує редукція.

Так, в процесі редукції не враховується історія розвитку живого і його
системна цілісність. Отже, редукція як гносеологічний прийом є
принципово обмеженою. Але вона може бути успішною, якщо використовується
для відповідних пізнавальних завдань. Певне відродження методологічної
програми редукціонізму в біології спостерігалося на початку і в середині
ХХ ст. в зв’язку з бурхливим успіхами фізико-хімічної біології, генетики
і молекулярної біології. Наприклад, розшифровка генетичного коду
породила надію на можливість пояснення багатоманітних форм і проявів
живого виходячи з набору простих визначених правил кодування і законів
хімічної взаємодії.

Відродження програми редукціонізму в 60-ті – 70-ті роки ХХ ст. Пов’язано
також зі спробами філософів науки і методологів біології розв’язати
проблему побудови єдиної теоретичної біології. Саме в пошуках стандартів
побудови узагальнюючої теорії пропонувалися шляхи математизації і
фізикалізації теоретичної біології аналогічно теоріям в математиці чи в
теоретичній фізиці. Але всі спроби таких талановитих методологів науки
як М.Рашевський, М.Розен, Р.Том, М.Гартман, Р.Еренберг не привели до
успіху. Видатний фізик-теоретик Е.Шредінгер, зважаючи на виключну
складність теоретичного відтворення живого, зауважив в своїй відомій
книзі «Що таке життя? З точки зору фізика.», що коли дослідник робить
живе об’єктом вивчення методами сучасної фізики і хімії, то він вже не є
живим.

Глибоко вивчаючи проблему можливості побудови теоретичної біології
аналогічно теоретичній фізиці, Е.Шредінгера наголошував на принципових
складностях цього шляху. Він підкреслював, що структура живого організму
докорінно відрізняється від структури будь-якого об’єкту, з яким працює
фізик чи хімік. Так, фізик має справу з періодичними кристалами, в той
час як важлива частина живої клітини — хромосомна нить, що є
аперіодичним кристалом. Крім того, відповідно до законів фізики,
закономірність поведінки атомів може бути визначена, коли кількість
атомів дуже велика. В організмі — навпаки, доволі малі (з точки зору
фізики) групи атомів відіграють головну роль в упорядкуванні і
закономірних процесах. Так об’єм гена дорівнює кубу зі стороною 300А, що
дорівнює 100 або 150 атомним відстаням. Отже ген вміщує біля мільйону чи
декількох мільйонів атомів, що для статистичної фізики дуже мала
кількість для виведення закономірної поведінки. Але в даному випадку
можна використати квантову механіку. Е.Шредінгер вважає, що можливі
певні аналогії між мутаційною теорією Г. де Фріде, розглядає мутацію як
стрибкоподібну, переривчасту зміну гену, і квантовою механікою, яка має
справу з молекулярними закономірностями.

Принципову складність теоретично відтворити специфіку живого засобами
фізики Е.Шредінгер вбачає в тому, що живе здатне підтримувати певний
рівень упорядкованості. Будь який процес, явище природи постійно
збільшує ентропію. Але живе залишається живим, так як постійно вилучає з
оточуючого середовища від’ємну ентропію. І, таким чином, мов би
компенсує збільшення ентропії, що відбувається протягом життя. Саме
тому, за висновком Е.Шредінгера, діяльність живого організму не можна
звести до проявів законів фізики.

Відомий методолог біології М.Рьюз намагався здійснити теоретизацію
сучасної біології шляхом теоретичної фізики. Він вважав, що можна для
цього використати методологічну модель логічного емпіризму. Саме
відповідність понять і концепцій біології критеріям науковості,
розробленим логічним емпіризмом, зробив їх дійсно теоретичними.
Ідеальним теоретичним станом біології М.Рьюз вважав її існування як
частини фізики чи хімії.

Вихідним станом зведення біології до фізики і хімії вчений вважав
редукцію класичної генетики до молекулярної. Втім він зауважує, що в
процесі аналізу таких явищ, як мутації, кросинговер «дві генетики»
вступають в конфлікт і редукція виявляються неможливою. Так, в класичній
генетиці вважається, що одиниця функції, одиниця мутації і одиниця
кросинговеру — одне і теж. З точки зору молекулярної генетики — ці
одиниці відрізняються.

Крім того М.Рьюз не може ігнорувати і той факт, що саме історичність
біології не дозволяє їй стати повністю фізико-хімічною. Поки фізика і
хімія залишаються переважно неісторичними, зведення біології до цих наук
є малоймовірним.

Якщо оцінювати «Методологічний стан» природознавства, яким він є
наприкінці ХХ ст., то зрозуміло що він змінився. Фізика стає історичною
завдяки синергетиці, теорії нерівноважних систем. Виникла фізика живого.
Але вона виникла не за методологічною програмою редукціонізму, а
всупереч їй. Синергетика, тотологія, що визначають принципові
методологічні орієнтації сучасного природознавства, виходять з
урахування системної цілісності, що самоорганізується. Саме на цьому
шляху можливий новий синтез як біологічного, так і взагалі
природничонаукового знання.

Отже, редукціоніська методологічна модель теоретизації біології проявила
свою обмеженість.

Таким чином, редукціонізм — одна з методологічних моделей наукового
пізнання. Така, що вона працює в певних межах, а за ними проявляє свою
недосконалість.

Якщо говорити про «досягнення» редукціонізму, то, скажімо, механістична
картина світу — це певний синтез наукових знань про неживу і живу
природу. Якщо говорити про фізику; то об’єднання наукових знань в межах
статистичної картини світу дозволило зробити універсальні схеми
поведінки складних макроскопічних систем, єдність поведінки мікро і
макрооб’єктів.

Успіхи фізики елементарних частинок дозволили виявити єдність
фундаментальних фізичних взаємодій, що мало наслідком синтез фізики
елементарних частинок і космології.

В біології намагання відкрити фундаментальні молекулярні основи суттєвих
проявів живого призвели до синтезу таких напрямків, підходів біології,
як структурно-функціональний і еволюційний.

Разом з цим, треба звернути увагу на той факт, що з позиції методології
якщо конкретна редукціоністська методологічна програма не спрацювала, то
вона має бути замінена на більш радикальну редукціоніську програму, на
«кращу». В межах таких настанов інші — антиредукціоніські програми
розглядаються як тимчасові, такі, які з необхідністю, з часом будуть
включені в редукціоніські.

Слід звернути увагу також на такий суттєвий момент редукціонізму.
Зрозуміло, що перш за все, можливість і потреба редукції обґрунтовується
структурою самої дійсності. Але, як зауважує В.Купцов, редукціонізм
пов’язаний і зі специфікою наукового пізнання. Воно кінець кінцем являє
собою сукупність пізнавальних процедур і способів організації знань, які
носять інтегральний характер.

Отже, інтеграція, що здійснюється в науці, проявляється загалом в тому,
що багатоманітність явищ, індивідуальних, неповторних описується доволі
визначеною науковою термінологією, мовою науки.

Отже, якщо розуміти редукціонізм як зведення складного до простого, то
методологічні процедури цієї моделі відповідають самій суті науки.
Дійсно, процес наукового пізнання — це рух до знання все більш
узагальненого. Втім на цьому фоні не зникла багатоманітність наукових
теорій. Вони не редуковані до якоїсь єдиної і найбільш загальної теорії.

Отже, редукціонізм — одна методологічних програм наукового пізнання, що
здійснюється на певних онтологічних і гносеологічних засадах. Підставою
використання редукціонізму є також особливості самої науки. Тому
редукціонізм — це досить дієва методологічна програма природознавства і,
зокрема, біології. Біологічний об’єкт є багаторівневою ієрархізованою
системою. Рух пізнання «в глибину» біологічного об’єкту з ціллю пошуку
фундаментальних законів живого — здійснення редукціоніських орієнтацій.
Біологічний редукціонізм — це рух до пізнання законів функціонування
живого на молекулярному рівні. Біологічний редукціонізм — це також
спроба здійснення єдності біологічного знання. Це намагання знайти
відбитки законів поведінки вищих рівнів (видового, популяційного,
організмового) функціонування нижчих рівнів (молекулярно-генетичного).

Однак, як і будь-яка методологія редукціонізм має свої межі. Претензії
на глобальність цієї програми не є досить обґрунтованими.

Якими ж є прояви обмеженості редукціонізму? По-перше, він не в змозі
вірно розв’язати питання про співвідношення частини і цілого. Зрозуміло,
що ціле залежить від особливостей частин. Але, як правило, ціле
визначається специфічними законами, які не притаманні окремим частинам,
елементам.

Так, живий організм — складна системна цілісність, частина якої
(підсистеми) також є складними системами. Можна вивчати закони
функціонування окремих систем організму, але сам він існує лише як ціле.
Коли порушується цілісність, закони функціонування окремих систем
організму вже не мають для живого вирішального значення.

Якщо внаслідок травми ушкоджується і перестає працювати серце,
можливості функціонування інших систем органів вже не можуть відтворити
таку якість організму, як бути живим.

Отже, ціле неможливо зрозуміти як таке, що функціонує лише на основі
законів його елементів. І тоді, принципово важливим для виявлення
законів живого як цілісної системи є не зведення її до найглибших рівнів
організації, а навпаки — виведення з законів взаємодії частин
(підсистем, елементів, рівнів) законів функціонування цілого.

Таким чином, специфічні, суттєві особливості і закони живого виявляються
у пізнавальному русі до більш високих рівнів організації —
популяційного, видового, до біосфери включно, враховуючи і процес
еволюції цих систем. Тому більш адекватними методологічними спробами
побудови єдиної теоретичної біології є моделі, що виходять з потреби
відтворити в теорії в єдності цілісність і розвиток живого (наприклад,
концепція Югая Г.А.). Особлива роль в розумінні живого як специфічної
цілісності, що не зводиться до глибинних рівнів організації належить
концепції біосфери Вернадського. Закони функціонування і еволюції її
неможливо відкрити а ні на молекулярно-генетичному, а ні на більш
високих рівнях організації живого. Це специфічні закони складних систем,
що самоорганізуються і саморозвиваються.

Література.

 

Шредингер Э. Что такое жизнь с точки зрения физика? — М., 1972.

Методология биологического редукционизма //Вопр. философии. — 1974. — №
11.

Майр Э. Популяция, виды, эволюция. — М., 1974.

На пути к теоретической биологии. — М., 1974.

Философский энциклопедический словарь.- М., 1983. Статья «Редукционизм».

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. —
С-Пб., 1996. — Т.3, гл.IV §8, гл. V.

HYPERLINK «http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/kypcov.html»
Философия и методология науки. Под редакцией В.Купцова. — М., 1996.

Карпинская Р.С. Методология биологического редукционизма //Вопр.
философии. — 1974. — № 11.

Еволюціонізм.

Особливістю теоретичного відтворення живого є необхідністю відобразити в
теорії водночас його цілісність і розвиток. Інакше не можна сподіватися
на пізнання сутності живого. Оскільки розвиток є атрибутивною його
ознакою не можна пізнати сутність живого якщо не зрозумілі закони його
розвитку.

Еволюціонізм являє собою методологічну концепцію біології, яка базується
на врахуванні такої атрибутивної ознаки живого, як розвиток.

Еволюційні ідеї посідають особливе місце в біології ХYІІІ ст. Саме тоді
формуються передумови еволюційної теорії, яка стала фундаментальним
теоретико-біологічним обґрунтуванням закономірного розвитку живого.

Серед видатних вчених, чия теоретична діяльність сприяла утвердженню
методології еволюціонізму в біології слід назвати Ж.Бюффоне і К.Ліннея.

Бюффон в своїй 36-томній “Природній історії” в детальному вигляді виклав
і обґрунтував концепцію трансформізму. Лінней в штучній класифікації
узагальнив накопичений за довгий історичний період емпіричний матеріал.
Хоча він і розумів обмеженість штучної класифікації, визначаючи природну
систему класифікації як ідеал для біології.

В середині ХYІІІ ст. серед вчених біологів вже існувала задача створення
природної класифікації живих форм, хоча ідея органічного зв’язку
пізнання сутності живого з його розвитком ще не була домінуючою.

Характерним чином методологічне осмислення розвитку живого як його
суттєвої особливості відбулося в ембріології ХYІІІ ст., де існували дві
протилежні методологічні концепції – преформізму і епігенезу. Їх засади
були принципово відмінними. Так, преформісти (Ш. Бонне, А. Галлер та
ін.) спиралися на абстрактно-споглядальну позицію і вважали, що проблема
ембріонального розвитку має бути розв’язана з позицій загальних
принципів буття. І тому, надавали перевагу абстрактно-раціональному
підход, вважаючи емпіричні дослідження несуттєвими.

Навпаки, прибічники епігенезу надавали переважного значення емпіричним
дослідженням, оскільки вважали, що організм “структурується” з
безформної маси. Наприклад, К.Вольф розглядав епігенез як результат дії
двох суттєвих початків – сили, що регулює “поживні соки”, і “здатності
їх до затвердіння”. Епігенетики відмовились від ідеї господнього
творіння і поставили проблему походження життя і його розвитку. К.Вольф
зробив геніальне припущення про можливість виникнення живого, що
зароджується з неорганічних речовин.

Починаючи з середини ХYІІІ ст. концепції трансформізму широко
розповсюдились в біології. Припущення мінливості видів в певних межах
під впливом зовнішніх умов, на підставі гібридизації стало майже
загальним моментом в методологічних підходах цього часу. Трансформізм,
що виходив з узагальнення величезної кількості емпіричних фактів
підійшов до проблеми існування глибинних, суттєвих взаємозв’язків між
біологічними видами та родами. Але сутність цих зв’язків ще не була
зрозуміла і висвітлена відповідно до специфіки біологічних об’єктів.
Роз’язання такої задачі потребувало переходу до методології
еволюціонізму.

Методологічними прообразами теорії еволюції дослідники вважають
ламаркізм, катастрофізм і уніформізм.

Перша розгорнута концепція еволюції органічного світу належить Ж.-Б.
Ламарку. Будуючи її вчений взяв до уваги такі суттєві факти, як
існування різновидів, що займають проміжне положення між двома видами;
зміну видових форм при переході їх в інші географічні умови; труднощі
класифікування близьких видів, факти гібридизації; вивчення
палеонтологічних матеріалів, зміни окультурених рослин і одомашнених
тварин.

Наведені дані Ламарк осмислює на певних методологічних засадах. Так, він
вважає за важливе розглядати зміни біологічних форм в часі. Отже, час
уявляється як фактор еволюції. Крім того, що є також принциповим,
розвиток живого Ламарк розглядає як природний процес від нижчих до вищих
форм. По новому також вчений кваліфікую роль середовища в існуванні
біологічних форм. А саме: природне довкілля є суттєвим фактором еволюції
живого.

На підсумок, Ламарк сформулював еволюційну концепцію, яка базувалась на
таких принципах:

Принцип градації (прагнення досконалості, підвищення організації).

Принцип прямого пристосування до умов зовнішнього середовища, що
здійснювалось через 2 закони: 1 – закон зміни органів під впливом
тривалого тренування, 2 – закон наслідування новими поколіннями таким
чином набутих змін.

Концепція Ламарка стала історичною варіацією втілення методології
еволюціонізму в біології ХYІІІ ст. Хоча йому не вдалося роз’язати такі
серйозні проблеми як відношення спадковості і мінливості, як проблеми
телеологічності органічного світу та інші.

Утвердження методології еволюціонізму як адекватної специфіки
біологічних об’єктів пов’язано з еволюційною теорією Ч.Дарвіна.
Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, вчений навів ці
узагальнення в своїй фундаментальній роботі “Походження видів” (1859).
Треба сказати, що еволюційні ідеї вплинули на становлення Ч.Дарвіна як
дослідника і теоретика біології. В своїй творчості він спирався на
уявлення про пізнаваність законів природи, можливості їх пояснення на
основі спостереження. Ч.Дарвін у вихідних засадах своєї теорії
заперечував креаціонізм і телеологію, а також антропоцентризм,
розглядаючи людину як ланку єдиного еволюційного процесу органічного
світу.

Свою теорію еволюції органічного світу Дарвін створює на основі певних
трактувань спадковості і мінливості і їх взаємозв’язку. Треба зауважити,
що і Ламарк виходив із уявлення про важливу роль цих факторів для
еволюції – саме вони лежать в основі пристосування виду до середовища.
Ламарк вважав, що пристосувальна мінливість наслідується і це призводить
до появи нових видів.

Дарвін розумів, що безпосередньо зв’язувати спадковість, мінливість і
пристосування не можна. Тому, зв’язок спадковість – мінливість вчений
розглядає як опосередкований, вводячи 2 важливі ланки.

Перша пов’язана з уявленням про “боротьбу за існування”. Вона є
наслідком того, що кожен вид продукує більше особин, ніж здатне
витримати середовище, чи самі вони здатні вижити з інших
(внутрішньобіологічних) обставин.

Дарвін вводить уявлення про 2 види мінливості. Перша проявляє себе як
здатність всіх особин даного виду в певних умовах зовнішнього середовища
однаковим чином реагувати на ці умови (кліматичні, енергетичні та інші).
Тобто, йдеться про адаптивну модифікацію і такі зміни не наслідуються.

Другий тип мінливості – зміни, що носять спадковий характер. Тому,
відмічав Ч.Дарвін, незначні відмінності в подальших поколіннях
підсилюються. Отже, в другому випадку йдеться про мутації. Ч.Дарвін
підкреслював, що головну роль в еволюції відіграє саме другий тип
мінливості.

Друга ланка, що пов’язує уявлення про спадковість і мінливість і
відрізняє еволюційну теорію Дарвіна від еволюційної концепції Ламарка, є
уявленням про природний добір як механізм, що дозволяє знищувати
непридатні форми і створювати нові види. Як відомо, висновки про
існування і роль природного добору вчений зробив по аналогії з дією
штучного добору.

Отже, методологічними засадами дарвінівської моделі еволюції органічного
світу є наступні принципи:

боротьба видів (організмів) за існування;

взаємозв’язок спадковості і мінливості;

природний добір.

Отже, в еволюціоністській моделі Ч.Дарвіна знайшло втілення
науково-теоретичне уявлення про історію біологічного світу як
закономірний процес, що відбувся відповідно до природних причин і
механізмів.

В ХІХ ст. затвердилось уявлення про те, що світ органічних форм
створений природним чином, без потойбічних сил. Методологія
еволюціонізму сприяла розумінню світу живого, що має об’єктивні
закономірності, які можна пізнати засобами науки.

Еволюційна теорія Ч.Дарвіна здійснила синтез різноманітних біологічних
знань і також результатів селекційної практики. Ствердження теорії
природного добору відбувалося в ідейній боротьбі з іншими варіантами
еволюціоністських концепцій – неоламаркізмом, мутаціонізмом,
неокатастрофізмом.

Принциповими етапами в ствердженні в біології теорії природного добору в
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. були бурхливий напрямок теорії
філогенезу, формування еволюційної біології на підставі проникнення
еволюційних ідей в різні галузі біологічного знання, синтез принципів
генетики і дарвінізму та створення основ синтетичної еволюції.

Подолання суперечностей між еволюційною теорією і генетикою стало
можливим зі створення синтетичної теорії еволюції (СТЕ). Синтез генетики
і еволюційного вчення був якісно новим етапом в розвитку як генетики,
так і еволюційної теорії. Він виявився в створенні принципово нового
ядра системи біологічних і знань, і методологічних засад біологічного
пізнання. Синтез генетики і еволюційних поглядів, створення СТЕ став
початком нового періоду в розвитку біології як науки – періоду
некласичної біології.

Теоретичні засади СТЕ буди закладені роботами С.Четверикова, Р.Фішера,
С.Райта, Дж.Холдейна, М.Дубініна та ін. Фундаментальними теоретичними
узагальненнями, що зробили можливою СТЕ, були хромосомна теорія
спадковості, математичні моделі еволюційного процесу, закон
Харді-Вайнберга для ідеальної популяції, узагальнення емпіричних
досліджень мінливості в природних популяціях.

В основі СТЕ знаходиться уявлення про те, що “елементарним об’єктом”
еволюції є не вид (як в еволюційній теорії Дарвіна), а популяція. Саме
популяція розглядається як реальна цілісна система взаємопов’язаних
елементів (організмів, особин), що здатна до саморозвитку. Спадкові
зміни в межах популяції здійснюються під впливом певних еволюційних
факторів, що змінюють генотипічний склад популяції. Серед таких факторів
треба назвати мутаційний процес (дає елементарний еволюційний матеріал),
популяційні хвилі (коливання чисельності популяції в певний бік від
середньої кількості її особин), ізоляція (сприяє поділу популяції на
декілька самостійних), природний добір (визначає вірогідність досягнення
особинами репродуктивного віку).

Формування СТЕ означало перехід до популяційної концепції, до
“популяціоцентризму” (на відміну від організмоцентризму) в біології. В
методологічному смислі це означало раціональне поєднання
структурно-функціонального і історичного підходів в пізнанні сутності
живого, що зробило можливим відтворення в цілісній системі біологічного
знання законів розвитку і функціонування органічного світу як цілого.

Глобальний еволюціонізм.

Методологія еволюціонізму в кінці ХХ ст. ствердилась майже у всіх
галузях природознавства. Теоретичні і методологічні особливості
сучасного природознавства дозволяють створити єдине бачення еволюції
світу. Закони розвитку природи пов’язують в єдине ціле космогенез ,
виникнення Сонячної системи і планети Земля, виникнення і розвиток
живого та виникнення людини і суспільства. Методологією, що дозволяє
відтворити всезагальність розвитку природи є глобальний еволюціонізм. З
його позицій Всесвіт уявляється як ціле, що розвивається.

Методологія глобального еволюціонізму дозволяє розуміти розвиток
Всесвіту як цілого в напрямку ускладнення своєї структурної організації.

Література.

История биологии с древних времен до начала ХХ в. – М., 1972.

Рьюз М. Философия биологии. – М., 1997.

Крисаченко В.С. Моделі пояснення еволюції: уніформізм чи катастрофізм?
// Філософська та соціологічна думка. – 1989. — №6.

Найдыш В. HYPERLINK
«http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/naydish-title.html» Концепции
современного естествознания. – М., 1999.

Реале Д., Антисери Д. Западная философия. От истоков до наших дней. –
С-Пб., 1997. – Т.4. – Ч.7.

Похожие записи