Реферат на тему:

Родина пасльонових (Solanaceae)

У сімействі близько 90 родів і не менше 2500 видів, широко
розповсюджених у тропічних, субтропічних і помірних областях, головним
чином у Центральній і Південній Америці.

Томати        

Представники родини — трави, або чагарники невеликі дерева з черговими
(іноді в області суцвіття супротивними), простими листками. Квітки
звичайно в пазушних верхоквіткових суцвіттях, двополі, актиноморфні або
рідше злегка зигоморфні. Чашечка звичайно 5-лопатева чи 5-роздільна, що
залишається, часто при плодах збільшена. Віночок від колесовидного
до трубчастого, 5-лопатевий, рідко двогубий. Тичинок звичайно 5 або
в зигоморфних квітках менше (4-2); пильовики розкриваються чи подовжньо
верхівковими порами. Нектарний диск звичайно розвитий. Гінецей звичайно
з 2 плодолистиків, рідко з 5 плодолистиків, звичайно з верхівковим
простим стовпчиком із двулопастним рильцем; зав’язь звичайно двогніздова
(іноді хибно-3 чи 5-гніздова) чи рідко 5-гніздова, звичайно з численними
насінезачатками. Плід — чи ягода септицидна коробочка, рідко плід що
розпадається.Семена з ендоспермом.

Мал. 1. Типи плодів пасльонових

1 — никандра фізалісовидна (Nicandra physalodes), ягода в пухирцевидній
крилатій чашечці; 2 — фізаліс звичайний (Physalis alkekengi), поздовжній
розріз ягоди в пузиревидной некрилатої чашечці; 3 — беладона звичайна
(Atropa bella-donna), ягода; 4 — паслен сосочковий (Solanum mammosum),
ягода з виростами; 5 — білена чорна (Hyoscyamus niger), коробочка з 
кришечкою, що відкривається; 6 — дурман звичайний (Datura stramonium),
коробочка, що розкривається стулками; 7 — баклажан (Solanum melongena),
ягода.

Квітки пасльонових запилюються різними комахами, а в тропічних країнах
також птахами, а іноді навіть ссавцями.

Родина пасльонових підрозділяють на 2 підродини — нолановие
(Nolanoideae) і власне пасльонові (Solanoideae). Перше нерідко
розглядають як самостійне родина нолановие (Nolanaceae). Підродина
ноланових відносно більш примітивно, чим пасльонові. Воно включає
2 близьких роди — нолана (Nolana, близько 75 видів, розповсюджених
від Перу до Патагонії і на Галапагосских островах) і алона (Alona,
5-6 видів у Чилі). Це чи трави маленькі чагарнички з черговими,
цільними, більш-менш суккулентними листами, що виростають головним чином
уздовж морських узбереж. Гинецей у них з 5 плодолистиків.

Всі інші пологи родини пасльонових входять у велику підродину
пасльонових. Воно, у свою чергу, підрозділяється на 5 триб. Самою
примітивною трибою вважається триба никандровие (Nicandreae), що
складається з одного монотипного роду никандра (Nicandra), що живе
в Перу і Болівії. Це однолітня трава з грубими ребристими жорстко
опушеними стеблами, зубцюватими чи лопатевими листами, одиночними
квітками, 3-5-гнездной зав’яззю і досить многосемянной ягодою, укладеної
в сильно розростається при плодах чашечку. Никандра физалисовидная
(N. physalodes) широко поширилася як бур’яниста рослина в багатьох
районах нашої країни на баштанах, виноградниках, по городах і в доріг,
проникнувши на Кавказ, в оазиси Середньої Азії і на Далекий Схід. Зрідка
неї розводять з лікарськими цілями і як декоративна рослина. У никандри
мається цікаве пристосування проти самозапилення. В ефемерних квітках
цієї рослини рильце увядает уже протягом  години після запилення
і стовпчик обпадає.

Найбільшою трибою родини пасльонових є триба власне пасльонових
(Solaneae), куди входить кілька десятків родів. Зав’язь у них
2-гнездная, рідко многогнездная (наприклад, у томата). Триба, у свою
чергу, підрозділяється на трохи подтриб, з яких сама примітивна —
подтриба дерезових. Сюди входять дерева, чи чагарники трави. Найбільш
відомий і самий великий рід дереза (Lycium) укладає близько 100 видів
листопадних чи вічнозелених прямостоячих чи кучерявих, звичайно колючих
чагарників, розповсюджених у тропічних, субтропічних і почасти помірних
областях, головним чином у Південній Америці. У нашій країні 7 видів
у пустелях, напівпустелях і степах на південно-сході європейської
частини, на Кавказу й у Середній Азії. Деякі види розводять для огорож
і як декоративні.

До подтрибе дерезових відноситься і такий широко відомий рід, як
беладона, чи атропа (Atropa), що складається з 4 видів, розповсюджених
від Європи і Середземномор’я до Індії. Найбільш відома беладона
звичайна, чи беладона (A. bella-donna, табл. 56), — багаторічна
трав’яниста рослина з високим стеблом, квітками здебільшого
з буро-фіолетовим чи грязно-пурпуровим (іноді жовтим) віночком
і многосемянной чорної (іноді жовтої) блискучою ягодою. Беладона —
коштовна лікарська рослина, введена в культуру. Усі частини рослини
містять алкалоїди (атропін, гиосциамин і ін.) і отрутні. Привабливі
на вид ягоди беладони іноді є причиною отруєння дітей.

У трибі пасльонових окрему подтрибу складають також пологи скополия
(Scopolia) і білене (Hyoscyamus). Великі багаторічні трави зі стовщеним
кореневищем. З 6 видів скополии, розповсюджених від Середньої
і Південної Європи до Індії, Тибету і Японії, у нашій країні
в дикоростучому стані живе лише один вид — скополия карниолийская
(S. carniolica) у широколиственних лісах на заході європейської частини
і на Кавказу. В усіх частинах, але головним чином у кореневищі і коренях
містить алкалоїди гиосциамин і скополамин. Інші види — скополия
ясно-жовта (S. lurida), що живе в Гімалаях, і скополия тангутская
(S. tangutica), що виростає в Тибету, містять, крім того, алкалоїд
атропін. Усі 3 види обробляють як коштовні лікарські рослини.

У роді білена (Hyoscyamus) близько 20 видів, що виростають на Канарські
островах, у Європі, Північній Африці (до центральної частини), Західної
і Середньої Азії. У СРСР — 8 видів, з яких найбільше значення має білена
чорна (Н. niger), що у європейській частині СРСР заготовлюють як
лікарську сировину. Введена в культуру. Білена містить алкалоїди
гиосциамин, скополамин, атропін і деякі інші. Семена цієї блекоти
за формою і кольору подібні з насіннями маку й у домішці до нього
викликають отруєння. Запилення в блекоти перехресне. Розміри її
грязно-жовтих, воронковидних віночків, що володіють фіолетовими плямами,
що вказують дорогу до нектару, саме відповідають розмірам більш великих
джмелів. Перехресне запилення забезпечується тим, що рильце розташоване
вище пильовиків.

Подтриба пасльонових займає центральне положення в однойменній трибі
родини. Тут потрібно насамперед згадати досить великий рід фізаліс
(Physalis), близько 100 видів якого широко поширені в тропічних,
субтропічних і почасти помірних областях, переважно в тропічній Америці.
Фізаліси характеризуються дуже великої пузиревидно роздутої при плодах,
червоної чи жовтогарячий чашечкой. У фізаліса звичайного (P. alkekengi)
чашечка при плодах особливо велика і ярка, тому ця рослина користається
великою популярністю як декоративне. Плоди деяких видів, як фізаліса
звичайного і фізаліса перуанського (P. peruviana), цілком їстівні
і відрізняються своєрідним і приємним смаком.

До триби пасльонових відноситься також і така загальновідома культурна
рослина, як овочевий перець (Capsicum annuum). У ботанічній літературі
число видів роду капсикум коливається від 20 до 50. На жаль, систематика
цього роду знаходиться в такому хаотичному стані, що число його видів
неможливо визначити. Види капсикума (у літературі звичайно називаного
«овочевим перцем», хоча далеко не всі його види овочеві рослини) дико
виростають у Центральній і Південній Америці і на Галапагосських
островах, а також на півострові Флорида. Це невеликі чагарники, чи
напівчагарники багаторічні трави (у культурі звичайно використовувані як
однолітні) із багатонасінневих червоних, жовтогарячих або жовтхи , іноді
білуватих чи коричнюватих плодів різної форми. У тропічних країнах
широко культивують кілька видів капсикума, з яких звичайний овочевий
перець, чи паприка (C. annuum), вирощують як однолітня рослина в країнах
з помірним і субтропічним кліматом; у нашій країні — на Україні,
у Молдавії, на Кавказу й у Середній Азії. Його вихідний дикоростучий
багаторічний різновид поширений на півострові Флорида, у Вест-Індії,
Мексиці, Центральній Америці і Колумбії. Гострота смаку плодів роду
капсикум залежить від фенольної летучої речовини капсаицина. Особливо
високим є зміст капсаицина в плодах капсикума чагарникового
(С. frutescens), точне місце походження якого залишається невідомим.
Приправа, одержувана з плодів цього виду, відома за назвою соусу
табаско. Капсикум чагарниковий обробляють у Центральній Америці, Мексиці
й у південних областях США. Плоди видів роду капсикум широко
використовували в Америці ще ацтеки, що повсякденно присмачували їжу
дрібно стовченими сухими плодами. Колумб після першої ж подорожі привіз
капсикум з Вест-Індії. У Росії перше згадування про овочевий перець
міститься в рукописі «Благопрохладний квітка, чи Травник» (1616).

Але, безумовно, найважливішим для людини є найбільший у сімействі рід
паслен (Solanum), що нараховує близько 1700 видів, тобто  більше
половини видового складу всього родини. Він широко розповсюджений
у тропічних, субтропічних і помірних областях обох півкуль, але головним
чином у Південній Америці. Це багаторічні, рідше однолітні трави,
напівчагарники з прямостоячими чи кучерявими стеблами, іноді невеликі
дерева. Плід — 2-гнездная многосемянная ягода. У нашій країні близько
20 дикоростучих видів паслена. У їхньому числі паслен солодко-гіркий
(S. dulcamara) — лазячий напівчагарник, здебільшого з ліловими квітками
і яскраво-червоними ягодами. Зустрічається майже по всій європейській
частині і на півдні Західного Сибіру. Іншої, ще більш розповсюджений
у нас вид, — це паслен чорний (S. nigrum) — однолітник з білими квітками
і чорними (рідко зеленими) ягодами, що росте як бур’ян у городах і садах
і на бур’янистих місцях. Обидва види містять алкалоїд соланін і тому
отрутні і викликають отруєння в людини і домашніх тварин. До роду паслен
відноситься ряд найважливіших для людини культурних рослин. Перше місце
серед них займає картопля (від німецького слова Kartoffel). У культурі
відомо в основному 2 близьких види — картопля андийский (S. andigena),
здавна оброблюваний на території Колумбії, Еквадору, Перу, Болівії
і Північно-Західної Аргентини, і наша звичайна картопля клубненосний
(S. tuberosum), називаний також чилійським. Родіна його — Середній Чилі
і прилягаючі острови (включаючи острів Чилое). Цей вид одержав дуже
широке поширення в країнах з помірним кліматом. Місцеве населення
гірських районів Південної Америки вирощує також і деякі інші види. Усі
види картоплі відносяться до секції туберариум (Tuberarium) роду паслін,
що нараховує разом з дикими клубненосними видами близько 200 видів, що
виростають переважно в Південній і Центральній Америці. Культурні види
картоплі розмножуються бульбами (у селекційній роботі також насіннями).
Уведення картоплі в культуру (спочатку шляхом експлуатації диких
заростей) почалося приблизно 14 тис. років тому індіанцями Південної
Америки. У Європу (Іспанію) картопля вперше була завезена близько
1565 р., відкіля поширився по інших країнах. У Росію картопля вперше
потрапила в XVII в., але початок широкій культурі картоплі поклав указ
Сенату в 1765 р. і завезення через границю партії насінної картоплі,
розісланого по країні.

Цікавий процес запилення в картоплі. П’ять його тичинок, складених разом
у конус, щільно прилягають до  їхнього стовпчика, що стирчить вище,
головчасте рильце якого трохи нахилене вниз. Пильовики при струсі
висипають невелика кількість пилка. При відвідуванні квітки комахи
спочатку зачіпають нахилене вниз рильце, і якщо на них уже був пилок
від іншої квітки, то запилюють його. Але тому що квітки картоплі
відвідують лише порівняно деякі комахи, те звичайно відбувається
самозапилення. Самозапилення це відбувається завдяки тому, що рильце
випрямляється і стає саме на ту лінію, по якій обпадає пилок.

Іншим дуже важливим культурним представником роду паслен є баклажан, чи
бадриджан (S. melongena). Це багаторічна трав’яниста рослина з високим
стеблом, великими листами, фіолетовими квітками і більш-менш округлими,
грушоподібними чи циліндричними плодами. Плоди жовті, з коричневими
смугами, білі, зелені чи фіолетові. Плоди баклажана жарять, гасять,
маринують, з них готують баклажанну ікру, соте й ін. У дикому виді
баклажанів виростає в Індії і Бірмі. Баклажан уперше був введений
у культуру в Індії, відкіля його культура поширилася в інші країни,
зокрема  в Китай. Ще за 500 років до нашої ери в Китаї культивувалася
дрібноплідна форма баклажана.

З культивованих пасльонів варто згадати ще наранхиллу (naranjilla), або
лало (Solanum quitoense), «золотий плід Анд». Фахівці вважають, що
наранхилла має велику майбутність, хоча в даний час мале хто знає про цю
чудову рослину за межами Колумбії й Еквадору. Це винятково смачний
десертний плід, що використовують також для готування желе, джему
й інших цілей. Свіжовитиснений сік цих плодів використовують в Еквадорі
та Колумбії для готування «сорбету» (sorbete) — зеленого, пінливого
напою з привабливим кисло-солодким смаком ананаса і полуниці. У Панамі,
Гватемалі і Коста-Риці, де цю рослину було інтродуційовано, свіжий сік
перетворюють у заморожений концентрат. Рослина являє собою чагарник
висотою 1-2 м, з опушеними листами й округлими, жовто-жовтогарячими
плодами, покритими білими волосками, що видаляються легко. У сприятливих
умовах рослина плодоносить протягом  усього року.

Серед видів великого роду пасльонових є цілий ряд інших культурних
представників.

До роду пасльонових дуже близько стьоїть і багатьма ботаніками
поєднується з ним томат, або помідор (Lycopersicon esculentum), який
культивується у безлічі сортів у всіх частинах світу. У роді томат
близько 7 видів, що живуть на Тихоокеанському узбережжі Південної
Америки (Колумбія, Еквадор, Перу і Чилі) і на Галапагосских островах.
 місцевою мовою пауатль ця рослина називається томати (tomati), але при
його інтродукції в XVI в. в Іспанію, Португалію його стали називати
«золотим яблуком» (pomo d’oro — звідси «помідор»).

У велику родину пасльонових, але в якості окремої підгрупи входять
південноамериканський рід цифомандра (Cyphomandra)
і середземноморсько-азіатський рід мандрагора (Mandragora). У роді
мандрагора близько 6 видів, розповсюджених від Піренейського півострова
до Східних Гімалаїв і Тибету. Більшість видів мандрагори являють собою
багаторічні трави, майже завжди безстебельні, з дуже великими листами
в розетці, що досягає в діаметрі 1-2 м і більш. М’ясисті, багаті
крохмалем корені мандрагор мають своєрідне розгалуження: часом корінь
дає два вертикальних відростки і трохи нагадує фігуру людини. Через цю
свою особливість мандрагора з найдавніших часів овіяна легендами, що
приписують їй магічну силу. Крім того, вона містить алкалоїд гіосціамін
і в середні століття вважалася одним з найцінніших лікарських зіль.

У Західному Копетдазі, у Туркменії, був відкритий новий вид — мандрагора
туркменська (М. turcomanica). Тут вегетація цієї рослини починається
з осені, з початком сезону дощів, коли воно розвиває розетку великих
листів. Цвітіння в умовах теплих зим Західного Копетдагу відбувається
на початку листопада і продовжується до середини квітня. Запилюються
квітки різними комахами. Дозрівання плодів спостерігається з травня
до кінця червня. З настанням жаркого сухого періоду рослина як би
завмирає і скидає засохлі листи. Зрілі плоди мандрагори туркменської
великі (діаметром до 5-6 див), жовтогарячі, ароматні і цілком їстівні.

На відміну від безстебельних середземноморських видів мандрагори
гімалайсько-тібетська мандрагора стеблевая (М. caulescens) має розвите
стебло і більш дрібні листи. У той же час найближчий родинний їй вид —
мандрагора тибетська (М. tibetica) — являє собою дрібне плотнорозеточное
рослина. Як можна припустити, у даному випадку пристосувальна еволюція
йшла по шляху фіксації ювенільної фази вегетативної сфери.

Далі в системі підродини пасльонових випливає невелика триба дурманових
(Datureae), що характеризується тим, що в результаті розвитку двох
помилкових перегородок, що розділяють кожну з двох плацент спочатку
двугнездной зав’язі, зав’язь стає як би чотирьохгніздовою. Плід
у дурманових — чи коробочка ягода. Найбільш відомим представником цієї
триби є рід дурман (Datura), що нараховує близько 10 видів багаторічних
чи однолітніх трав, що живуть у тропічних і тепло-помірних країнах,
головним чином у тропічній Америці. Квітки у видів дурману великі,
з білим воронковидним віночком довжиною від 6 до 20 см і більш. Усі вони
відрізняються великими довготрубчастими квітками з дурманним запахом
і запилюються переважно довгохоботковими нічними метеликами, які
звідусіль летять на запах дурману, зневажаючи іншими рослинами.
У процесі еволюції подовження трубки віночка в багатьох представників
роду йшло паралельно зі збільшенням довжини хоботка деяких метеликів
бражників (Sphingidae). У результаті виникли види дурману, що можуть
запилюватися лише визначеними видами бражників, потрапляючи в повну
від них залежність. Плоди дурманів — оригінальні шиповатие коробочки, що
розкриваються чотирма стулками. Ці отрутні рослини містять ряд
алкалоїдів і знаходять застосування у фармакопеї, а як анестезуючі були
відомі ще древнім перуанцям. Місцями види дурману культивують у якості
декоративних. У нас у країні найбільше широко відомий однолітній дурман
звичайний, чи смердючий (D. stramonium), що зустрічається як рудеральна
рослина на пустирях, городах, в огорож і будівель майже по всій
європейській частині країн СНД. Вирощуються як лікарська рослина
на півдні України й у Краснодарському краї. Усі частини рослини містять
отрутні алкалоїди (гіосциамін, скополамін, атропін і ін.). У південних
районах СРСР культивуються дурман нешкідливий (D. innoxia) родом
з Америки і дурман індійський (D. metel) родом з Південно-Західного
Китаю, незрілі плоди яких містять скополамин.

До дурману дуже близький і нерідко поєднується з ним
південноамериканський рід бругмансія (Brugmansia), що складається
з 5 видів чи чагарників невеликих дерев з дуже великими довжиною до 30
см шкірястими листами. Величезні яскраві трубчасті квітки, що висять
на довгих квітконіжках, ранком розкриваються, а вдень, у жару, знову
захлопуються, що повною мірою використовують для себе види дрозофили.
Мушки збираються у віночку відразу після його розкриття. Незважаючи
на те, що дрозофили знаходяться в квітці поблизу від пильовиків, вони,
очевидно, участі в запиленні не приймають. Після закінчення декількох
днів віночок квітки, населеного мушками, обпадає і разом з ним падають
на землю підрослі личинки дрозофіл, продовжуючи харчуватися  пилком, що
залишився у віночку. Імовірно, плодові мушки завершують свій життєвий
цикл разом із квіткою їхній особи, що притулила. М. Карсон, що
спостерігав визначені види дрозофіл, що поселяються в квітках бругмансии
білосніжної (В. candida), вважає, що ці види плодової мушки можуть
існувати тільки в співжитті з бругмансией. Запилюються квітки більш
великими комахами, здатними проникати в квітку знизу нагору. Подовжені
м’які чи трохи дерев’янисті плоди, що нерозкриваються, бругмансії
містять великі клиноподібні насіння. Як  декоративну рослину широко
відомий «деревоподібний дурман», що представляє собою гібрид між
бругмансією білосніжною і бругмансією деревною (В. arborea).

З інших представників триби слід зазначити надзвичайно цікавий рід
соландра (Solandra), близько 10 видів якого поширені в тропічній
Америці. Більшість соландр являє собою довго- і товстостеблові ліани,
які живуть у тропічних гірських лісах і  великі дерева, що обвивають.
Піднімаючи по їхніх стовбурах на велику висоту, ліана розпластує
на верхівці крони дерева прості цільнокрайні шкірясті листи і підставляє
сонцю великі красиві, злегка зигоморфні дзвінкові квітки на товстих
квітконіжках. Багатонасінневі ягоди рослин, вільно охоплені розрозслою
яскравою чашечкою, добре помітні зверху на поверхні крони дерева-хазяїна
і тому охоче поїдаються птахами, що і розносять на далекі відстані
їх ниркоподібні дрібні насіння.

Деякі особи соландри в похилому віці або майже зовсім утрачають зв’язок
із ґрунтом, продовжуючи функціонувати як полуепіфіти або як справжні
епіфіти. Найбільше красиво квітучі види роду культивують у тропічних
садах і оранжереях як декоративні. Особливо популярна соландра
крупноцветковая (S. grandiflora), що обплітає живим килимом забори
і стіни будинків.

Цікаво, що запилення деяких представників триби дурманових здійснюється
не тільки різними комахами, але також і кажанами. Це простежено для роду
тріанея (Trianaea), 3 види якого поширені в гірських лісах Північних
Анд. У цих рослин досить великі квітки розташовуються на кінцях довгих
висячих галузей. і виділяють рясний нектар. Квітки розкриваються
ввечері, випускаючи різкий неприємний запах, що залучає кажанів.

Триба цестрових (Cestreae) одержала найменування по найбільш помітному
роді цеструм (Cestrum), що поєднує близько 150 видів, що живуть
у тропічних і субтропічних областях Америки. Це чи чагарники невеликі
дерева з цільними, здебільшого вузькими, часто опушеними листами.
Їхня квітки, зібрані у верхівкові чи пазушні суцвіття з маленької
чашечки і довгим воронковидним чи трубчастим віночком, відкриваються
в основному по ночах, видаючи сильний запах. Особливо відрізняється цим
цеструм нічний (С. nocturnum), названий у себе на батьківщині «нічним
жасмином». Цей чагарник, повсюдно вирощуваний у тропічних садах,
утворить величезна кількість дрібних зеленувато-білих до кремових
квіток, що по ночах випускають дуже приємний і сильний аромат, залучаючи
до себе нічних комах-запильників. Л. Оверланд (1960), вивчаючи механізм
відкривання і закривання квіток «нічного жасмину», прийшов до висновку,
що речовини, що обумовлюють їх сильний нічний запах, локалізовані
в паренхимних клітках верхівки пелюстка. Виникнення запаху є результатом
не настання темряви, як можна було б припускати, а наслідком
внутрішнього ритму рослини, що не залежить від зовнішніх умов.
Відкривання і закривання молодих квіток протягом  доби синхронізується
з циклом появи і зникнення запаху: широко відкриті (по ночах) квітки
пахнуть, закриті (удень) — не пахнуть. Зі старінням квітки циклічність
поступово збивається; зовсім же старі, уже запліднені квітки
і не пахнуть, і не закриваються. Деякі види цеструма, як цеструм
польовий (С. campestre), запилюються колібрі. Плоди цеструмов — довгасті
ягоди.

До даної триби належить також і рід тютюн, чи никотиана (Nicotiana), що
нараховує 66 видів, з яких 45 живуть у поза-тропічних частинах Америки,
а 21 вид присвячений до Австралії і Полінезії.

Це в основному однолітні трави, зрідка багаторічні трав’янисті рослини,
але зустрічаються також чагарники. Квітки з трубчастим воронковидним або
дзвінковим великим віночком. У запиленні тютюну в Америці беруть участь
колібрі. Плід — яйцеподібна, 2-4-стулчаста коробочка, наповнена
численними дрібними сітчасто-крапковими насіннями. Рослини з важким
неприємним запахом. Багато видів роду містять нікотин і інші токсичні
алкалоїди. В усіх країнах, де живуть дикоростучі тютюни, неодноразово
спостерігалися випадки отруєння їхніми листами і молодими втечами
домашніх тварин.

У культурі найбільш відомий тютюн дійсний (N. tabacum) і тютюн махорка
(N. rustica). Листи махорки використовують не тільки для паління,
але вони також є основною сировиною для одержання лимонної кислоти,
нікотину і нікотинових медичних препаратів — нікотинової кислоти
(вітамін РР), нікотину-сульфату, що ефективно застосовують для боротьби
із сільськогосподарськими шкідниками. Тютюн вирощували в Америці задовго
до відкриття її європейцями. У Європу тютюн завезли наприкінці 
XV і в першій половині XVI в. і спочатку вирощували як декоративну
і лікарську рослину.

До тютюнів близький рід петунія (Petunia), представлений близько
30 південноамериканськими видами; деякі з них повсюдно культивуються як
декоративні. У нас найбільш відома петунія гібридна (P. hybrida).

Украй своєрідний стосовний до цестровим рід маркея (Markea), 18 видів
якого живуть по перевазі в лісах тропічної Америки — від басейну ріки
Амазонки до Мексики. Деякі види маркеи являють собою ліани з довгими
витонченими стеблами і простими цельнокрайними листами, зібраними
в пучки на кінцях гілочок. Обвиваючи навколо опори, стебла маркеи
уповзають по деревах усе вище і вище, утворити у верхній частині крони
дерева-хазяїна термінальні суцвіття з бархатистими короткотрубчатими
актиноморфними, часто пурпурно-зеленими квітками. С. Фогель
у 1958 р. простежив, що квітки деяких видів маркеї, такі, як маркея
дресслери (М. dressleri), закриті в денний час і відкриваються тільки
по ночах, залучаючи своїм запахом місцевих лісових пацюків, що і є
основними запильниками цих рослин. Інші види роду ведуть епифитний
спосіб життя, що особливо характерно для маркеи кучерявенької (М. ulei).
Цей дрібний чагарник з малопомітними непоказними квітками зустрічається
в густих зрілих лісах від Панами до Перу. Його особи здатні поселятися
як у тінистій кроні дерева, так і на верху крони, під відкритим палючим
сонцем. Тонкі повітряні корені епіфітних рослин, покриті пухкою
оболонкою, а також водопроникні молоді стебла і листи інтенсивно
усмоктують у себе з повітря і вологу, і кисень, і вуглекислий газ,
і навіть мінеральні речовини, що попадають у повітря разом із дрібними
частками ґрунту. Епіфіти посилено розвиваються в сезони дощів,
накопичуючи у своїх пухких тканинах воду, що використовують потім
у посушливий час року. Цими своєрідними судинами вологи і живильних
речовин испокон століть користаються мурахи, влаштовуючи усередині
стебел деяких видів маркеи довгострокові притулки. Симбіоз з мурахами
вигідний і чагарнику, оскільки мурахи не тільки захищають свій живий
будинок від комах-шкідників і інших зовнішніх ворогів, але також
привносять на субстрат разом з екскрементами живильні речовини для
рослини.

Мал. 2. Схизантус пір’ястий (Schizanthus pinnatus).

1 — суцвіття; 2 — лист; 3 — квітка; 4 — момент розсіювання пилка.

Дуже близький до роду маркея як у систематичному відношенні, так
і по способі життя рід хуануллоа (Juanulloa). Рослини, що належать
до цього роду, відрізняються від видів роду маркея своїми вузькими
трубчастими опушеними квітками. Серед 12 видів хуануллоа, розповсюджених
від Мексики до Болівії, маються не тільки епифити, але навіть
і напівпаразити, що живуть на деревах. Володіючи цілком розвитими
і нормально функціонуючими зеленими листами, напівпаразитні рослини
утворять гаустории, що поступово проникають у деревину молодих галузей
дерева-хазяїна, висмоктуючи із судин воду з розчиненими в ній
мінеральними солями.

Найбільш посуненою трибою родини є триба сальпіглосових
(Salpiglossideae). Рослини, що належать до неї, часто мають зигоморфні
квітки з 2-4 фертильними тичинками і септицидними плодами типу, що
розкриваються, коробочки зі здеревілої зовнішньої епідерми.

Одним із примітних родів триби є схизантус (Schizanthus) — ендемичний
чилійський рід, що нараховує близько 10 видів. Від інших пасльонових
він відрізняється яскраво вираженим двогубчастим вкрай зигоморфним
віночком. З 5 тичинок тільки 2 фертильні, 2 перетворені в стамінодії,
а п’ята дуже скорочена. Цікавий механізм запилення квіток: дві фертильні
тичинки розташовуються усередині губи, утвореної двома нижніми лопатами
віночка. Коли чи бджола метелик опускається на цю губу, пильовики
енергійно вибухають, вистрілюючи пилок у повітря. Деякі з пильцевих
зерен звичайно попадають на комаха, що переносить їх до іншого квітці.
Деякі види цього роду здавна культивують як декоративні. Особливо
популярний схизантус пір’ястий (S. pinnatus) — багаторічна залозисто
опушена рослина з ажурними листками і численними яскравозабарвленими
квітками, називаний «квітка-метелик» чи «орхідея бідняків». У культурі
виведений цілий ряд форм, що відрізняються фарбуванням пелюстків.

Інший, що заслуговує уваги рід сальпіглоссових — брунфельсия
(Brunfelsia) — складається з 40 видів, що виростають у тропічній
Америці. Це широко розповсюджені в тропічній зоні декоративні чи дерева
чагарники, що цвітуть у сезон дощів і названі тому «дощовими деревами».
Листи брунфельсии цельнокрайние, шкірясті, розташовані частіше на кінцях
гілочок, іноді зібрані в пучки. Квітки злегка зигоморфні, сині, пурпурні
чи білі, з 4 фертильними тичинками. З віком квітки змінюють фарбування,
як у бурачникових. Плоди більшості видів — соковиті чи шкірясті ягоди,
оточені злегка разросшейся чашечкой і утримуючі великі призматичні
насіння з м’ясистим ендоспермом. Деякі з видів дуже декоративні.

Рід сальпиглоссис (Salpiglossis), що дав назву трибі, у кількості
5 видів живе в Південній Америці. Сальпиглоссис виїмчастий (S. sinuata)
зустрічається як декоративне в культурі.

Паслін солодко-гіркий (Solanum dulcamara L.)

HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96
%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B
0%D1%86%D1%96%D1%8F» \o «Біологічна класифікація» Біологічна
класифікація

Царство:

HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B8
» \o «Рослини» Рослини (Plantae)

Відділ:

HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE
%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%96» \o «Покритонасінні»
Покритонасінні (Magnoliophyta)

Клас:

HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C
%D0%BD%D1%96» \o «Дводольні» Дводольні (Magnoliopsida)

Ряд:

Solanales

Родина:

Пасльонові (Solanaceae)

Рід:

Solanum

Вид:

Паслін солодко-гіркий

(Solanum dulcamara L.)

Напівчагарник родини пасльонових (30-180 см заввишки) з повзучим
дерев’янистим горбочкуватим кореневищем. Стебла довгі, звивисті,
кутасті, розгалужені, плеткі, в нижній частині дерев’янисті, голі або
трохи опушені. Листки чергові (2,5 — 12 см завдовжки, 0,6 -1 см
завширшки), довгасто-яйцеподібні, загострені, при основі часто
серцеподібні або мають дві маленькі довгасті частки. Верхні листки часто
трироздільні або розсічені. Суцвіття щиткоподібно-волотисте, при основі
вилчасте, на довгому квітконосі. Квітки правильні, з подвійною
оцвітиною. Чашечка п’ятизубчаста, маленька, блюдцеподібна. Віночок
зрослопелюстковий, ліловий, рідко білий або рожевий, колесоподібний, із
складчастим п’ятироздільним відгином ( 12-18 мм у діаметрі). Тичинок
п’ять, пиляки вузькі, зрослися в конусоподібну трубку навколо стовпчика.
Маточка одна, зав’язь верхня, стовпчик один з головчастою приймочкою.
Плід — яйцеподібна або еліпсоїдна, яскраво-червона, блискуча звисла
ягода ( 1-3 см завдовжки).

Росте у Вільшняках, по берегах річок, озер. Рослина тіньовитривала.
Цвіте у травні — серпні. Поширена і заготовляють по всій Україні.

Практичне використання

Лікарська, отруйна, інсектицидна, танідоносна, Декоративна рослина.

У народній медицині з лікувальною метою застосовують молоді трав’янисті
пагони з листками при хворобах Шкіри, особливо сверблячих екземах і
запаленнях, при бронхіальній астмі, простудних захворюваннях, запаленнях
сечового міхура, проносах, нерегулярних менструаціях, як
ранозагоювальний і глистогінний засіб. Застосовують листки також при
водянці, жовтяниці, коклюші; зовнішньо — при золотусі та ревматизмі;
ягоди — при венеричних хворобах, епілепсії, приступах мігрені, відвар
квіток — при легеневих хворобах і катарах дихальних шляхів.

У гомеопатії есенцію із свіжих молодих пагонів використовують при грипі,
кропив’янці, ревматизмі, отруєннях ріжками, корчах. Листки та ягоди
пасльону солодко-гіркого отруйні, лікуватися ними треба лише під
наглядом лікаря. Вовк містять гліокоалкалоїд соланін, глюкозид
дулкамарин, крохмаль, смолу, білкові речовини. Дулкамарин за своєю дією
подібний до атропіну. Відомі випадки отруєння тварин і птахів. Отруєння
ним порушує координацію рухів у великої рогатої худоби, викликає пронос,
серцебиття.

Стебла і листки мають інсектицидну дію, відвар з пих (5-6 кг свіжих
стебел на відро води) застосовують для обприскування проти гусені і
личинок різних видів комах. Пагони і листки містять таніди (до 11 % ),
придатні для дублення шкур.

Рослина Декоративна як у період цвітіння, так і в період достигання
плодів, придатна для вертикального озеленення на зволожених місцях.

Збирання, переробка та зберігання

Збирають трав’янисті верхівки стебел на початку або під час цвітіння.
Сушать у затінку. Зберігають у ящиках, вистелених папером, окремо, як
отруйну рослину.

Список використаної літератури

Єлін Ю.Я., Зерова М.Я., Лушпа В.І., Шаброва С.І. Дари лісів. – К.:
«Урожай», 1979

PAGE

PAGE 19

Похожие записи