Лікарські рослини
та їх застосування
(кмин, нагідки, фіалка)
Кмин звичайний (Carum carvi L.)
Кмин звичайний — дворічна рослина з родини зонтикових. У дикому стані
росте майже по всій території колишнього СРСР. Поширений • по лісових
галявинах, узліссях, на луках та по балках. Цю рослину культивують для
ефірної олії.
Рослина має пряме, гладеньке, порожнисте стебло до 80 см заввишки.
Листки трійчастопірчасті, лінійно-ланцетовидні. Квітки білі, на довгих
квітконіжках, у складних зонтиках, як у кропу Плід сплюснутий,
коричневого кольору Смак кмину пряний, плід запашний Цвіте у
червні-липні.
Для виготовлення ліків використовують плоди (насіння) кмину, траву й
кореневища. Плоди містять 3—7 % ефірної олії, до складу якої входить
50—65% карвону, 35—55 % лимонену, крім цього, спирти (карвакрол,
дигідрокарвсол, нео- та ізогідрокарвсол, дигідропінол) й -ацетальдегід.
Після перегонки із водяним паром ефірної олії з насіння можна одержати
14—22 % жирної олії, яка містить до 16 % густої речовини — замінника
масла какао. Плоди кмину мають також флавоноїди кверцетин і кемпферол, а
трава — ще й ізорамнетин.
Водні та масляні екстракти з насіння, як і всі рослинні гіркоти, мають
властивість збуджувати апетит, підвищувати секреторну й моторну функцію
шлунка, дещо збільшують жовчовиділення. Одначе основною фармакологічною
здатністю насіння рослини вважають спазмолітичну дію на гладенькі м’язи
органів травної системи та властивість гальмувати ферментативні процеси
при патології цієї системи.
Плоди кмину мають також діуретичну й лактогенну дію, сприяють виділенню
слизу та харкотиння.
Галенові препарати кмину застосовують під час спастичних станів і
порушень функції кишок (диспепсії різної етіології, ентерити, коліти з
метеоризмом, закрепи) Особливо широко їх використовують для лікування
дітей та хворих похилого віку.
Найчастіше плоди кмину призначають у комбінації з іншими лікарськими
рослинами. Так, ці плоди входять до складу багатьох лікарських зборів:
шлункового, вітрогінного, апетитного, послаблюваль-ного і седативного.
При дитячих хворобах, які супроводжуються здуттям живота в дитини,
беруть 1 столову ложку цього насіння, варять його в 1 склянці окропу
протягом 5—10 хв, підсолоджують цукром і дають дитині пити по 1 чайній
ложечці 5—6 разів на день.
Од метеоризму в дорослих кмин краще діє, коли його насіння (2 столові
ложки) змішати з насінням кропу (1 чайна ложка), додати стільки ж дрібно
порізаних листків деревію та 1 столову ложку вівса, заварити все це 2
склянками окропу, настояти протягом Ю^хв і вживати по 2 столові ложки
через кожні 2 год.
Добрим засобом од хронічного метеоризму вважають відвар із суміші таких
рослин: насіння кмину — 2 столові ложки, насіння кропу — 1 столова
ложка, листків деревію — 2 столові ложки, дрібно порізаної вівсяної
соломи — 3 столові ложки, кореня аїру — 1 столова ложка, подрібненого
кореня валеріани — 1 столова ложка. Три столові ложки цієї суміші (кожна
з горою) заливають 3 склянками сирої води, кип’ятять 15 хв і п’ють по 1
склянці тричі щодня (М. А. Носаль).
В науковій медицині використовують як відхаркувальний, проносний і
вітрогінний засіб олію з кмину. Для відхаркування її п’ють по 1 — З
краплі на чарку води тричі на день або вживають кминний спирт по 1
чайній ложці 3—4 рази щодня. Кмин входить до складу деяких
відхаркувальних препаратів (пектусин), а його насіння — до складу
вітрогінного, шлункового та заспокійливого чаїв.
Кмин — дуже поширена в нашій країні харчова пряно-ароматична рослина.
Здавна знали і любили його в народі й широко застосовували насіння
кмину—для випікання хліба, особливо житнього, виготовлення булочок та
млинців, для приготування супів і сиру. Навіть картопля в лушпинні
(«мундирах»), відварена з насінням кмину, має особливий аромат і смак.
Додають це насіння під час квашення капусти та засолювання огірків,
помідорів і вживають у виробництві лікерів. Літнього часу молоду рослину
у свіжому вигляді можна використовувати в салатах, взимку — у вигляді
порошку, корені — як прянощі.
Салат із кмину з капустою. 20—ЗО г молодих пагінців і листків кмину, 150
г квашеної капусти, 15 г соняшникової олії. Вимитим і дрібно посіченим
кмином посипають підготовлену капусту, заправляють її олією.
Порошок кмину з кропом. Висушене насіння кмину змішують порівну із сухою
зеленню кропу, подрібнюють за допомогою кавомолки й використовують для
заправки м’ясних та овочевих супів.
Супова заправка з кореневищ кмину. Промиті кореневища кмину подрібнюють
за допомогою м’ясорубки, кладуть у суп за 5—10 хв до готовності.
Дуже смачний сир із листками кмину, як солений, так і солодкий: дрібно
посічені листки змішують із сиром, додають соняшникової олії й солі або
сметани й цукру.
Жінкам, що годують дітей грудним молоком, для збільшення його кількості
рекомендують їсти хліб, випечений із кмином, та пити сметану, в якій
варився кмин. Спосіб приготування: 1 столова -ложка насіння кмину на 1
склянку сметани, кип’ятити на слабкому вогні 3 хв.
Кминове насіння корисне при судомах, невралгії та хворобах сечостатевих
органів, оскільки воно діє заспокійливо. Його вживають як дієтичний
засіб, додаючи як приправу до супу або іншої страви, до хліба й булочок
під час випікання.
Нагідки лікарські (Calendula officinalis L.)
Здебільшого ця однорічна рослина вирощується як декоративна. Належить до
родини складноцвітих. З лікувальною метою використовують квітки, які
зривають із пелюстками і сушать у затінку Цвіте рослина з липня до
кінця вересня.
Стебло рослини прямостояче, заввишки ЗО—60 см, гіллясте до самої основи,
покрите залозистими волосками. Листки видовжені. Квітки жовті або
оранжеві, на довгих ніжках, зібрані на верхівках стебел у кошикуваті
суцвіття. Ці кошики великі, з плоскими квітколожами і зеленими
обгортками. Обгортка складається з 1—2 рядів зелених
продовгувато-ланцетоподібних, на верхівці загострених листочків. Крайові
квітки язичкові, серединні — трубчасті, двостатеві, але безплідні і
продукують тільки пилок. Плоди—сім’янки, розташовані в 2—3 ряди;
зовнішні — серповидні або перснеподібні, великі, середні — більш мілкі,
гачкуватої форми.
В медицині використовують висушені квіткові кошики, які заготовляють в
період горизонтального розміщення язичкових квіток. Кошики обривають
біля самої основи квітконосної ніжки. Зібрану сировину швидко сушать на
відкритому повітрі (у тіні), в добре провітрюваному приміщенні або в
спеціальних сушарнях при температурі, не вищій від 45 °С, і посиленій
вентиляції.
Квіткові кошики містять близько 3,5 % флавоноїдів (гетерозид
ізо-рамнетину), флавохром, флавоксантин, близько 3 % каротиноїдів
(каротин, лікопін, віолоксантин, цитраксантин, рубіксантин). Особливо
багаті на каротиноїди яскраво забарвлені сорти нагідок. З квіток
виділені також вуглеводи парафінового ряду і 2 ситостерини, а в
суцвіттях нагідок є аскорбінова кислота, смоли, “До 4 % слизистих
речовин, біля 8 % органічних кислот (яблучна, пентадецилова,
саліцилова), незначна кількість ефірної олії.
Листки і стебла містять сапоніни (дають при гідролізі олеанову та
глюкуронову кислоти), ненасичені тритерпендіоли (арнідіол і фарадіол),
до 19% гіркої речовини календену та дубильні речовини.
З коренів нагідок виділені тритерпенові глікозиди (сапоніни), похідні
олеанолової кислоти — календулозиди А і В. У насінні знайдена жирна
олія, яка складається в основному з гліцеридів лаурииової та
пальмітинової кислот.
Експериментальне доведено, що препарати нагідок мають протиза-пальні,
бактерицидні, гіпотензивні, седативні властивості; крім того, вони
знижують рефлекторну збудливість і посилюють діяльність серця.
А. Д. Турова, досліджуючи настойку календули, призначала її жінкам з
гіпертонічною хворобою, що виникла внаслідок клімактеричних або
передклімактеричних вегетативних розладів. У результаті впливу препарату
на нервову систему знижувалась рефлекторна збудливість, уповільнювався
ритм серцевих скорочень. При цьому, зникав головний біль, поліпшувався
сон (пригнічувальна дія на центри довгастого мозку, зокрема на
судиноруховий центр), зменшувались задишка і набряки, зникали
пітливість, запаморочення, больові відчуття в ділянці серця, носові
кровотечі, поліпшувалась пам’ять. і
В. А. Шевельов проводив дослідження настойки календули в дозі 0,1—0,2 г
(в перерахунку на суху масу) на мишах і жабах. Встановлена пригнічуюча
дія її на центральну.нервову систему: рухи тварин і скорочення серця
сповільнюються, зменшуються рухомість, больова, чутливість. Дихання стає
глибоким і нечастим. Така дія препаратів календули була виражена не
тільки у здорових тварин, але й у збуджених фенаміном.
У дослідах на кішках встановлено, що препарати календули викликають сон
і заспокоєння. Сонливість у тварин триває 3—4 год, а пригнічення
спостерігали протягом 5—6 год. Тривалість і глибина пригніченого стану
залежали від дози. Слід зауважити, що пригнічення виникало і у кішок,
збуджених фенаміном.
У гострих дослідах на кроликах і кішках препарати нагідок знижували
артеріальний тиск, нормалізували дихання.
В клінічних умовах встановлено, що настій, сік, порошок, екстракт
нагідок знижують інтоксикацію, усувають явища диспепсії, зокрема нудоту,
блювання, відчуття тиску в надчеревній ділянці, поліпшують сон і апетит.
Як протизапальний засіб нагідки у формі мазі застосовують для лікування
ран, порізів, забитих місць, опіків, обморожень, фурункулів, довго не
заживаючих ран та нориць. В гінекологічній практиці для лікування ерозії
шийки матки, трихомонадного кольпіту, запальних захворювань статевих
органів використовують 2 % настойку календули (для спринцювань);
призначають її при проктиті, парапроктиті.
Як зміцнювальний засіб календулу застосовують у терапії внутрішніх
хвороб, при різних дистрофічних процесах слизових оболонок органів
травної системи. Нагідки лікарські досить ефективні при різних
шлунково-кишкових захворюваннях (гастриті, коліті, ентероколіті), а
також при запаленні жовчовивідних шляхів, печінки та селезінки.
Порошок із суцвіть нагідок разом з нікотиновою кислотою входить до
складу таблеток «КН», які призначають як симптоматичний засіб хворим із
злоякісними пухлинами шлунка, кишок, стравоходу. При цьому у хворих з
неоперабельними формами раку (особливо шлунка) спостерігається зменшення
інтоксикації, зникнення диспепсичних явищ, поліпшення апетиту і сну.
Квітки нагідок вживають всередину як потогінний, сечогінний засіб (при
каменях і піску в сечовому міхурі), при золотусі й рахіті, при нервовій
гарячці, запамороченні, бронхіті, гастриті, при виразковій хворобі
шлунка і дванадцятипалої кишки і як засіб, що регулює місячні у жінок.
Препарати календули широко застосовуються при лікуванні гінгівіту,
піореї, молочниці у дітей, ангіни (полощуть горло 2 % настоєм нагідок
через кожні 1, 5—2 год).
Нагідки разом з оксидом заліза входять до складу таблеток кафе-рид,
запропонованих для лікування недокрів’я.
Препарати календули не слід вживати при гіпотензії. У деяких країнах
Європи квітки нагідок широко застосовують як антисептичний,
ранозагоювальний та потогінний засіб, а свіжим соком рослини
користуються в разі укусів бджіл та ос.
Завдяки високому вмісту барвних речовин зовнішні язичкові квітки нагідок
інколи застосовують для ароматизації і фарбування сирів та інших
продуктів харчування.
У народі існує популярний спосіб виведення ластовиння з допомогою
нагідок. При цьому ластовиння блідне або й зникає, особливо якщо до соку
нагідок додати соки лимона та плодів смородини (порівну).
Свіжі та сухі квітки — приправа до супів, салатів, м’ясних страв, хоч на
перший погляд здається дивним, що їх можна вживати у їжу.
Настій нагідок готують у співвідношенні 1:10 з сухих квіткових кошиків і
вживають по 1—2 столові ложки 2—3 рази на день.
Для приготування настойки використовують крайові пелюстки квіток або
квіткові кошики. Співвідношення рослинної сировини і екстрагента (70 %
етилового спирту) дорівнює 1:10. Настойку призначають по ЗО капель 2—3
рази на день.
Мазь із нагідок застосовують як зовнішній засіб. Готують її змішуванням
свіжого соку рослини з ланоліном або вазеліном у співвідношенні 1:10.
Замість соку можна використати порошок пелюсток рослини (змішують з
ланоліном у такому ж співвідношенні).
При хронічних гепатиті, гепатохолециститі для посилення утворення жовчі
і як жовчогінний засіб застосовують настій суміші квіток нагідок (20 г),
квіток ромашки (10 г), трави звіробою (40 г), трави споришу (20 г),
квіток цмину піскового (40 г), коренів цикорію дикого і кори крушини (по
ЗО г). Одну столову ложку суміші заливають сирою водою (200 мл),
настоюють 12 год, кип’ятять 5—7 хв, напарюють ЗО хв і проціджують.
Вживають по півсклянки 3 рази на день після їди.
При гнійних кон’юнктивіті, блефариті, блефарокон’юнктивіті застосовують
примочки з напару суміші квіток нагідок, квіток волошки синьої і трави
курячих очок польових (по 20 г). Цю суміш заливають 300 мл окропу,
настоюють 1 год, кип’ятять 5—7 хв, проціджують через стерильну марлю.
Роблять примочки на очі 3—4 рази на день.
Фіалка триколірна (Viola tricoloris L.)
Ця невеличка однорічна рослина росте як звичайний бур’ян у посівах,
здебільшого серед озимини. Але трапляється й на узліссях, побіля доріг,
у ровах. Стебло її заввишки 10—15 см, гіллясте, з ребристою поверхнею.
Листки дрібні, ланцетоподібні. П’ятипелюсткова квіткова чашечка
забарвлена білим, жовтим та фіолетово-синім кольорами. На парових полях
можна побачити так звану польову фіалку — тільки з білими та жовтими
пелюстками, яка, однак, у народній медицині використовується, як і
триколірна, бо хімічний склад і морфологічні ознаки їх майже однакові.
Фіалку триколірну в Україні звуть ще брат-і-сестра, братчики, зв-зульки,
іван-та-марія, сирітки тощо. Як лікарська рослина відома вона у народній
медицині з глибокої давнини.
Для лікування використовують всю наземну частину фіалки, щ* містить
рутин, сапоніни, виннокам’яну та саліцилову кислоти, каротин,
аскорбінову кислоту. Найчастіше фіалку вживають всередину при хронічних
захворюваннях шкіри, авітамінозах, мляво гранулюючих ранах, трофічних
виразках, ревматичному артриті, подагрі. Здавна відома вона і як
стимулятор розвитку дитячого організму, як засіб запобігання цинзі.
У німецькій народній медицині настій фіалки (10—20 г трави на 1 склянку
окропу) дають тричі на день хворим із запаленням дихальних шляхів, а
також при коклюші, закрепі, запаленні сечового міхура, артеріосклерозі
та ревматизмі.
Цю рослину в суміші з іншими застосовують для лікування лускатого лишаю
(псоріазу). Настоюють в 1 склянці окропу 1 столову ложку суміші трави
фіалки триколірної, золототисячника звичайного (по 20 г), трави рутки
лікарської, пагінців пасльону солодко-гіркого, листків копитняку та
трави багна болотного (по 10 г). Вживають за 3 прийоми.
Фіалку триколірну заготовляють під час цвітіння, зрізуючи стебло на
невеликій висоті від поверхні землі. Сушать її у приміщеннях з
достатньою вентиляцією або надворі в затінку, зберігають у щільно
закритих паперових коробках. Зберігати фіалку довго (кілька років) не
слід, бо при цьому втрачається цінність її як вітамінного препарату.
Часто з фіалки триколірної готують чай. На 1 склянку окропу беруть 1
столову ложку фіалки, настоюють 10 хв. П’ють по 1—2 склянки на день.
Дітям, які кашляють, дають по 1—2 столові ложки кілька разів на день.
Для лікування фурункульозу готують чай із суміші трави«фіалки
триколірної (15 г), квіток нагідок (10 г), кореня лопуха (5 г). Одну
сто-слову ложку суміші настоюють у 200 мл холодної перевареної води, (
кип’ятять 1 хв, відціджують і п’ють по півсклянки тричі на день. Чай ї
впливає заспокійливо при статевому перезбудженні, рекомендується при І
прищуватості в юнаків.
1 Дві столові ложки суміші трави фіалки триколірної, листків м’яти і
холодної, шишок хмелю і кореня валеріани (по 15 г) кип’ятять 1—2 хв у 2
склянках води, настоюють 10 хв, проціджують крізь марлю і п’ють по
півсклянки вранці й перед сном.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
