.

Джгутикові. Основні представники. Особливості будови і функції органів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
385 5525
Скачать документ

Реферат

з зоології

Джгутикові. Основні представники. Особливості будови і функції органів.

Споровики. Гемоспоридія. Риси організації споровиків. Життєвий шлях
молярійного плазмодія.

Інфузорії. Інфузорія-туфелька. Особливості будови та функції організму.

Губки. Загальна характеристика, будова і життєві особливості типу.

Клас джгутикових об’єднує найпростіших, що мають один або кілька
джгутиків. Джгутикові — дуже своєрідна група організмів. Одні з них —
типові рослинні форми, що мають хлорофіл і живляться тільки автотрофно
шляхом фотосинтезу; інші — хлорофілу не мають і живляться тільки
гетеротрофне, що поряд з деякими іншими особливостями свідчить про
приналежність їх до світу тварин. Нарешті, деякі джгутикові —
міксотрофи; вони є ніби зв’язуючими ланками між рослинами і тваринами.

Евглена має веретеноподібну форму тіла. На передньому кінці має один
джгутик. Тіло вкрите пелікулою. Ядро одне. В цитоплазмі багато дрібних
хроматофорів, що мають хлорофіл. Біля переднього кінця розміщена
скоротлива вакуоля з резервуаром, що відкривається назовні біля основи
джгутика. Поряд із скоротливою вакуолею розміщене червоне світлочутливе
вічко — стигма.

На світлі евглена синтезує органічні речовини з неорганічних, подібно до
зелених рослин, а в темноті вона втрачає хлорофіл і живиться звичайно
осмотично розчиненими у воді готовими органічними речовинами.

Комірцеві джгутикові – поодинокі або колоніальні форми, що мають
особливий протоплазматичний комірець, який оточує джгутик і відіграє
роль в уловлюванні поживних часток.

Споровики — виключно паразитичні форми. Більшість споровиків паразитує
всередині клітин різних тканин безхребетних і хребетних тварин, а також
людини. Характеризуються складним циклом розвитку, чергуванням статевого
і безстатевого розмножень і утворенням у більшості спор, подібних до
цист інших найпростіших. Спори мають густу оболонку і містять один або
кілька дрібних зародків, так званих спорозоїтів. З організму живителя
спори виводяться в зовнішнє середовище і можуть проковтуватися іншим
живителем, який таким шляхом заражається. У деяких споровиків —
малярійних плазмодіїв — усі стадії розвитку проходять в організмі їх
живителів—людини, птахів, комарів. В цих споровиків спорозоїти
розвиваються в тілі комара і передаються птахам або людині з слиною
комара при укусі. У зовнішнє середовище, отже, спорозоїти малярійних
плазмодіїв не попадають, і спори тому не утворюються.)

У ряду споровиків на деяких стадіях розвитку є джгутики, що свідчить про
споріднення споровиків з джгутиковими.

Гемоспоридії (Нaemosporidia). Винятково шкідливу роль відіграють
споровики ряду кров’яних споровиків — гемоспоридій, до якого належать
малярійні плазмодії — збудники малярії — тяжкого трансмісивного
захворювання людини. Найбільш поширені три види малярійних плазмодіїв.
Кожний вид спричинює захворювання певною формою малярії:

Plasmodium vivax — збудник триденної малярії,

Plasmodium malariae — збудник чотириденної малярії,

Plasmodium falciparum — збудник тропічної малярії.

Ці види плазмодіїв трохи відрізняються один від одного своєю морфологією
і тривалістю періодів безстатевого розмноження.

Життєвий цикл малярійних плазмодіїв зв’язаний із зміною живителів. Одна
частина цього циклу проходить в організмі людини, де відбувається
безстатеве розмноження плазмодіїв; друга його частина проходить в
організмі специфічного переносника малярії — самки малярійного комара
Anopheles, де здійснюється статеве розмноження плазмодія. Отже, для
малярійних плазмодіїв людина — проміжний живитель, а самка комара
Anopheles — остаточний. Заражаючись плазмодіями при ссанні крові хворого
на малярію, комар потім заражає іншу людину, вводячи їй плазмодіїв з
своєю слиною при укусі.

Збудник малярії вводиться комаром у кров людини в стадії спорозоїта.
Веретеновидні рухливі спорозоїти проникають у клітини стінок кровоносних
судин і в тканину печінки, селезінки та інших органів, набувають тут
амебоподібної форми, збільшуються в розмірах і починають розмножуватися
множинним поділом (шизогонія, або меруляція). В цій стадії розвитку
плазмодій називається шизонтом, а утворені в результаті його поділу
молоді особини — тканинними мерозоїтами. Кожний шизонт дає початок
кільком десяткам дрібних мерозоїтів, які заглиблюються в інші тканинні
клітини, поділяються там і дають наступне покоління.

Описаний процес тканинної шизогонії може повторюватися кілька разів. Ця
частина життєвого циклу плазмодія дістала назву тканинного, або
позаеритроцитарного циклу.

Інфузорії — найбільш високоорганізовані одноклітинні. Диференціювання їх
тіла і спеціалізація різних органоїдів досягає в них такого ступеня
складності, що тільки одноклітинність є підставою називати інфузорії
«найпростішими». Більшість з них живе в прісній і морській воді.

Органоїдами руху в інфузорій є численні дрібні війки. Ядер велике ядро —
макронуклеус і мале ядро — мікронуклеус; для ряду інфузорій характерною
є наявність двох або кількох мікронуклеусів.

Тіло туфельки вкрите війками, рухи яких цілком координовані. Туфелька
має, крім того, здатність трохи стискуватися, згинатися тощо. Такі рухи
тіла туфельки здійснюються завдяки наявності в ектоплазмі скоротливих
фібрил — міонем. Ектоплазма містить також численні паличковидні тільця —
трихоцисти, які є органоїдами захисту і нападу. При діянні будь-якого
подразника трихоцисти викидаються назовні у вигляді найтоншої нитки,
кінцевий відділ якої має гвіздкоподібний вигляд. Ядер — два:
макронуклеус і мікронуклеус.

На одній із сторін тіла туфельки є особлива заглибина, що називається
передротовою, або перистомом. На дні перистома знаходиться рот, або
цитостом, що веде в короткий канал — глотку, або цитофаринкс. Перистом
має численні війки, які служать для захоплення поживних часточок з
навколишнього середовища. Пройшовши через рот і глотку, частки поживи
попадають в ендоплазму; навколо часток поживи утворюються травні
вакуолі, які переміщуються в ендоплазмі певним шляхом, поки
перетравлюється пожива. Неперетравлені залишки видаляються з тіла через
спеціальний отвір (порошницю), що лежить біля заднього кінця тіла.

Органоїди виділення представлені двома пульсуючими вакуолями, що лежать
біля переднього і заднього кінців тіла. Кожна пульсуюча вакуоля
складається з пульсуючого резервуара і довгих каналів, що впадають у
нього, по яких у резервуар надходять продукти розпаду з різних частин
тіла. При скороченні резервуара його вміст виводиться в навколишнє
середовище через видільну пору. Пульсуючі вакуолі скорочуються по черзі.

Розмножуються туфельки безстатевим і статевим способами. Безстатеве
розмноження відбувається поперечним поділом надвоє. Поділові всього тіла
передує поділ надвоє макронуклеуса і мікро-нуклеуса.

Статеве розмноження здійснюється кон’югацією. Цей процес проходить ось
так. Інфузорії тимчасово з’єднуються попарно своїми перистомами,
макронуклеус кожного кон’юганта розчиняється, а мікронуклеус в
результаті двох послідовних поділів розпадається на чотири частини. Три
з них розчиняються, а четверта поділяється ще раз надвоє. Одна з
утворених таким шляхом частин мікронуклеуса (стаціонарне ядро) лишається
на місці, а друга (блукаюче ядро), разом з цитоплазмою, яка її
обволікає, переміщується в тіло другого кон’юганта. В цей же час
блукаюче ядро разом з обволікаючою його цитоплазмою другої інфузорії
переходить у тіло першої. Кон’юганти ніби взаємно запліднюють один
одного. Після цього в тілі кожної інфузорії частини свого і чужого
мікронуклеусів зливаються, інфузорії розходяться, в кожній із них з
нового ядра розвиваються макро- і мікронуклеус, і інфузорії починають
поділятися.

Губки — найпростіше організовані багатоклітинні тварини, що не мають ні
справжніх органів, ні диференційованих тканин і дуже своєрідно
побудовані з двох шарів клітин. У світовій фауні відомо до 5 тис. видів
тварин цього типу.

Живуть губки переважно в морях; деякі живуть у прісних водах. Це —
нерухомо сидячі тварини, що мають вигляд наростів, кірок і подібних
утворень на стеблах підводних рослин, на каменях тощо. Такого виду губка
являє собою колонію, що утворилася пупкуванням і складається з численних
особин, які так зрослися між собою, що встановити межі між окремими
індивідуумами немає можливості. Проте серед губок є й поодинокі форми,
наприклад губка Ascetta, і на їх прикладі найлегше скласти уявлення про
будову губок.

Ascetta має вигляд бокала, одним кінцем («підошвою») прикріпленого до
субстрату. На кінці, протилежному до «підошви», є великий отвір —
оскулум, що: веде у внутрішню порожнину, яка називається атріальною. По
всій поверхні губки розкидані численні дрібні пори, які ведуть у
канальці, що пронизують стінку тіла і відкриваються в атріальну
порожнину.

Стінку тіла губки становлять:

шар плоских клітин, що утворюють зовнішній покрив тіла і вистилку
канальців;

шар хоаноцитів — джгутико-комірцевих клітин, що вистилають атріальну
порожнину.

Між названими шарами клітин є драглиста маса — мезоглея, що містить
нечисленні клітини: склероблати, які продукують скелетні утворення (у
Ascetta — вапнисті голки), пігментні клітини, статеві і розкидані
поодинці нервові.

Живляться губки так: вода з завислими в ній найдрібнішими частками
поживи надходить через пори і канальці в атріальну порожнину і виходить
з неї через оскулум; при цьому частки поживи захоплюються
джгутико-комірцевими клітинами (хаоноцитами), які вистилають атріальну
порожнину, і всередині цих клітин перетравлюються (фагоцитоз).

Розмножуються губки брунькуванням і статевим способом. При статевому
розмноженні з заплідненого яйця розвивається личинка планула
(паренхімула), що перетворюється потім у губку.

Будова більшості інших губок ускладнена внаслідок ускладнення їх
іригаційної системи (так називається сукупність пор, канальців,
атріальної порожнини і оскулуму).

Прісноводна губка бадяга (Spongilla), яка належить до кремне-рогових
губок, вживається в нашій народній медицині у висушеному вигляді для
розтирань (при ревматизмі); кремневі скелетні голки бадяги при цьому
подразнюють шкіру, посилюючи кровообіг.

Література:

Ю.Т. Вервес, П.Г. Балан, В.В. Серебряков. Київ „Генеза”. Фізіологія
2001. с.73-76, с.95-102.

Б.М. Мазурович. Безхребетні тварини. Зоологія.

В.Б. Цибуха. Біологія. Львів.

Б.Є. Биховський, О.В. Козлова. Київ „Радянська школа”, Біологія тварин,
1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020