Курсова робта
Дослідження флори гори Рахово та її детальне вивчення
Вступ
Куди б ми не пішли на лоно природи: чи то в ліс, чи на галявину, поле,
скрізь нас привітно зустрічають усмішки рідної землі чарівні квіти. Їх
кольори ввібрали всі барви веселки, утворюючи суцільний кольоровий
килим. Функції рослин в житті людства незаперечні. Зокрема важливу роль
відіграють трав’янисті рослини, що використовуються в різних галузях
господарства: кулінарії, фармакології, косметології та ін.
Об’єктом дослідження в даній роботі є гора Рахово. Предметом
дослідження? флора цієї гори.
Актуальність роботи полягає в тому. Що ми є свідками масового знищення
рідкісних рослин. Кожної весни міста буквально засипані букетами, які
продаються на всіх вулицях.
Зникають цінні екземпляри раритетних рослин з Храму природи. А вони є
неоціненним скарбом, дарунком Творця людині.
Технічний прогрес призвів до кращого вивчення видового складу основних
харчових, лікарських. Технічних, медоносних рослин у навколишній
природі, вивчення особливостей їх зростання, поширення та орієнтованих
запасів.
Мета: дослідження флори г. Рахово та її детальне вивчення.
Завдання: 1. Визначення флористичного складу даної території
дослідження;
2. Визначення пануючої родини та пануючого виду;
3. Ознайомитись з науковою літературою по даній темі;
4. Визначення лікарських рослин г. Рахово;
5. Визначення та внесення під охорону зникаючих видів рослин та
червонокнижних видів.
Огляд літератури.
Перші відомості про флору Прикарпаття знаходимо в працях Гаккета (1790 –
1796), Вессера (1809) і Вітнона (1826-а, 1824-б). Проте вони дуже скупі
і нерідко включають сумніви, оскільки територія охоплювала їхніми
дослідженнями, виходила далеко за межі Прикарпаття започаткував
Заводські 1825, який досліджував флоронаселення тодішніх Стрийського і
Станіславського повітів. Дещо пізніше він опублікував список рослин
Галичини і Буковини, в якому наведено 1941 види.
У другій половині 19ст. дослідження в Стрийському повіті проводили
Huckel (1865) і Zipzer (1867). Приблизно в цей же час Huckel (1865,
1866) досліджував флоронаселення Самбірського і Дрогобицького повітів.
Праця Huckela 1866р. завершена списком судинних рослин Дрогобицького
повіту, до якого внесено 835 види.
Вивчення північної частини Прикарпаття 19ст. завершує Wotoszczok 1893
хорологією флори Стрийських і Самбірських Карпат, в якій вміщені
відомості про розповсюдження 509 видів судинни рослин.
Дослідження флори в Станіславському повіті після Заводського проводили
Сахно, Turczynski, Borowiczka.
В цей час інтенсивні дослідження в Коломийському повіті вели
Slendzinski, Wajgl. Видали узагальнену працю про флоронаселення
Станіславського і Коломийського повітів.
До робіт, які містять певну інформацію про флоронаселення Прикарпаття,
слід відносити також публікації Ремана. У цей же час дослідження боліт
біля сіл Струтель і Новоселиця Івано-Франківської області проводив
Windakiewicz у праці якого наведені списки виявлених тем мохоподібних й
відомості про деякі судинні рослини.
На 19ст. припадають й перші систематичні огляди окремих критичних груп
для територій, в котрі включене й Прикарпаття.
Вивчення папоротеподібних Буковини, зокрема присвячена робота Дьорфлера.
У повоєнний період центром вивчення флори Прикарпаття стала кафедра
ботаніки Чернівецького державного університету ім.. Федьковича,
співробітники якої, зокрема, І.В. Артемчик, З.Н. Горохова, А.І.
Погребняк, В.І. Стефаник, зібрали багато матеріалів у Чернівецькій і в
частині Івано-Франківської областях. Але критично проаналізовані і
частково опубліковані вони лише в 1992р. У цій праці є багато історичних
недоліків, на які звернено увагу в окремій публікації. Але згодом
висвітлені в ній матеріали мають велике значення для пізнання
флоронаселення регіонів, частини яких знаходимо в межах Чернівецької
області.
З поміж ботанічних праць повоєнного періоду переважають праці
фітоценотичного напряму. З них варто відзначити монографію З.Н.
Горохової і Т.Н. Солодкової в якій наведено список 640 видів
господарсько-корисних рослин лісів Чернівецької області з вказівками їх
рясності й розповсюдження в прийнятих в роботі ботаніко-географічних
районах з поміж яких виділене й Прикарпаття.
Відомості про місцезнаходження окремих видів знаходимо також в каталогах
музейних фондів (1976-1980), який видає Львівський державний
природознавчий музей ман України, у довідковому посібнику «Хорологія
флори України» (1986), у монографії «Злаки України» та деяких інших
публікацій.
Найповніші зведення про флоронаселення окремих ботаніко-географічних
районів Українських Карпат у тому числі і Прикарпаття є «Визначник
рослин Українських Карпат» (1977). Проте підготовлено його в основному
на базі «Флори УРСР», «Визначника рослин України» (1965) та матеріалів,
які зберігалися у фондах Гербарію Інституту ботаніки НАН України.
Геологічна будова.
Територія Івано-Франківської області входить до складу двох великих
геоструктур них одиниць: Карпатської геосинклінальної області і
південно- західної окраїни Руської платформи.
У межах геосинклінальної області виділяються дві основні одиниці:
Карпатська складчаста область і Передкарпвтський крайовий прогин.
Карпатську складчасту область від південно-західної окраїни Руської
платформи відділяє область інтенсивного неогенового прогинання – Перед
карпатський крайовий прогин – заповнений потужною товщею міоценових. За
характером геологічної будови прогин ділиться на дві зони:
а) зовнішню, яка утворилася на палеозойських і мезозойських відкладах
Волино-Подільського закінчення Руської платформи та стародавніх
складчастих структурах, що облямовують її з південного заходу;
в) внутрішню, яка утворюється на складчастій, флішевій основі.
На території південно-західної окраїни Руської платформи найбільш
древні утворення представлені кристалічними породами [1].
Стратиграфія.
На території Івано-Франківщини на поверхні відслонюються різні за
своїм віком породи: поясозойські, мезозойські, поясогенові, неогенові і
четвертинні.
Найбільш древні поясозойські утворення мають дуже мале територіальне
поширення, і їх виходи на поверхню відомі тільки в Чивчинських горах
[1].
Домезозойські утворення Чивчин. Виявлені вони потужним комплексом
метаморфічних порід, у розрізі яких виділяються дві самостійні
структурно-фаціальні зони: південна і північна. Перша в основному
збудована породами білопотіцької, бутинської і діловецької світ. Друга
охоплює райони розвитку порід берлебанської і мегурської світ.
Карбон і Перм Мармароської зони.
На древніх метаморфічних породах місцями залягає 50-100-метрова товща
темно кольорових порід, представлених тонким переверстуванням
дрібнозернисти пісковиків, алевролітів, вапняків та глинистих сланців,
переповнених гранітизованими рослинними рештками.
Кам’яновугільні породи незгідно перекриваються строкатою товщею
красноплесівської світи з базальним конгломератом в основі. У розрізі
красноплесівської світи виділяються три товщі:
а) базальна грубоуламкова;
б) вулканогенно осадочна;
в) тригенногіпсоносна.
Палеозой південно-західної окраїни Руської платформи.
у долині Дністра відслонюються прекрасні виходи силуру і девону.
Відслонення силурійських порід по Дністру в межах області тягнуться на
відстані близько 20км. Від с. Устячко на заході до с. Городниці на
сході.
У межах Івано-Франківської області по долині Дністра в с. Устячко
виходять верхи силуру, представлені породами іванівського горизонту.
Іванівський горизонт складається з чергування сірокольорових і
червонокольорових пачок. Перші в осному представлені вапняками та
аргалітами, а другі – масивними алевритовими аргілітами і проверстками
слинистого вапняку. В породах часто трапляються скам’янілості табулят,
пелеципод, брахіопад, моховаток, остракод і панцерних риб. [1]
Породи іванівського горизонту наверху поступово переходять у
нижньодевонський комплекс червоних теригенних порід дністровської світи.
У її розрізі наявні косоверствуваті пісковики, алевроліти і аргіліти
озерного і алювіального походження. В окремих пластах трапляються масові
скупчення решток панцерних риб. На території Передкарпаття відклади
палеозою розкриті свердловинами тільки в Зовнішній зоні прогину. [1]
Тріас.
Відклади тріасу трапляються тільки в Чивчинських горах. З огляду на
літологію вони представлені вапняками і доломітами. Детальне вивчення
відкладів дозволяє на території Чивчин виділити: два основні літолого
фаціальні типи розрізу: доломітовий, пов’язаний з південною частиною
Чивчин, і вапняковий, котрий тяжіє до зони насуву Мармароського
кристалічного масиву на Рухівську зону. Загальна потужність тріасу
досягає 200м.
Юра.
Корінні виходи юри трапляються в межах Волино-Подільської плити та в
Чивчинських горах.[1]
На території Івано-Франківщини в межах Зовнішньої зони Перед
карпатського прогину і Волино-Поділля трапляються тільки відклади
верхньої юри. Ці утворення, потужність яких досягає 150-500м,
представлені породами нижнівської світи.
Крейда.
Крейдові відклади на території області виявлені морськими платформеними
і геосинклінальними фаціями. Перша відміна поширена в межах
Волино-Подільської плити і в Зовнішній зоні Перед карпатського прогину,
друга – у Внутрішній зоні Перед карпатського прогину і в складчастій
області Карпат.
У межах поширення платформених фацій у розрізі крейди виділяються
відклади верхнього альбу, сеномату, турону, сенону.
Верхньоальбські відклади відслонюються у різних місцях на схилах долини
Дністра та його приток. У їх складі знизу вверх виділяються:
а) кварцево-глауконітові піски і місцями слабо зцементовані пісковики.
Потужність 2м;
б) моховатко-голкошкірові, органогеннодетритні, місцями піщанисті,
вапняки, переповнені уламками їжаків, молюсків і моховаток. Потужність
10-20м.
в) опоки та опалові спонгіоліти з халцедоновими стяжіннями і інколи
пластовими кременями. Потужність коливається у межах 0-20м.
Палеоген.
У кінці пізньокрейдового часу почалася перебудова флішового басейну, в
результаті чого значно змінились умови осадконакопичення. У розрізі
потужного і фаціального мінливого палеогенового флішу виділяються два
комплекси:
1) нижній, який об’єднує пісковикові і ритмічні строкаті та
зеленувато-сірі породи палеоцену і еоцену;
2) верхній, олігоценовий, який включає чорні бітумінозні глинисті
верстви, молодшу товщу сірих кросненських шарів та глинисті відклади
поляницької світи.[1]
У палеоцені в Скибовій зоні й у Внутрішній зоні Перед карпатського
прогину майже всюди відклалися масивні пісковики ямненської світи з
яремчанським горизонтом строкатих глинистих порід в основі.
Неоген.
В кінці олігоцену геосинклінальна область Карпат піднялася і стала
сушею. Вузькі неглибокі морські водойми збереглися з обох боків дещо
піднятої території у межах Перед карпатського і Закарпатського
неогенових прогинів, де в міоцені сформувалися потужні маласові
відклади.
Найбільш древня ланка міоценових відкладів-потужний комплекс соленосних
порід воротищенської світи, які в районі Болехова-Рожнятова-Солотвино
діляться на три підсвіти: нижньоворотищенську, загірську і
верхньоворотищенську.[1]
У межах Перед карпатського прогину і на південно-західної окраїни
Руської платформи дуже поширені відклади тортону.
Більш молоді верхньотортонські відклади на території Перед карпатського
прогину досягають звичайної потужності і належать до двох світ:
тиранської і косівської.
Перша з них представлена гіпсами і ангідритами з проверстками мергелів,
глин та алевролітів. Місцями трапляються невеликі лінзи кам’яної солі.
Більш молода косівська світа складається з потужної товщі темно-сірих
глин з проверстками алевролітів, пісковиків і рідко туфів та
туфо-пісковиків. У верхній частині розрізу місцями трапляються досить
потужні конгломерати. [1]
Розрізи неогену як в Перед карпатському прогині, так і в межах
Волино-Подільської плити закінчуються сарматськими відкладами.
Тектоніка.
Аналіз історії геологічного розвитку, тектонічних і фаціальних
особливостей дозволяє в межах області виділити два основні регіони:
поденно-західну окраїни Руської платформи і Карпатську геосинклінальну
область.
Південно-західна окраїна Руської платформи.
У географічному плані та частина Поліського плато, що входить до складу
Івано-Франківської області, розміщена в межах пологої сідловини, яка
розділяє два палеозойські прогини: Львівський на півночі і Кишинівський
– на півдні. Для подільської сідловини, так як і для всієї західної
окраїни Руської платформи, дуже характерним є загальне поступове
занурення кристалічних порід фундаменту з північного сходу на південний
захід, від Українського кристалічного масиву до каледонського геосин
клінальної області, яка облямовує платформу. У цьому напрямку помітне
збільшення потужностей осадочних товщ раннього і середнього палеозою.
[1]
Перед карпатський неогеновий прогин.
Як ми вже зазначили, в межах Передкарпатського крайового неогенового
прогину виділяються дві структурні зони: Внутрішня і Зовнішня.
Зовнішня зона Перед карпатського прогину в ранньому міоцені була сушею і
почала опускатись тільки в вельветі і в нижньому тортоні. У пізньому
тортоні і ранньому сарматі прогинання стає дуже інтенсивним, і на її
території накопичуються потужні осадові відклади. З цим періодом і
післясарматикою складчастістю повязується завершальна стадія формування
Зовнішньої зони прогину як самостійної тектонічної одиниці. Цей етап був
також заключним у житті Карпатської геосинклінальної області загалом.
Внутрішня зона Перед карпатського прогину сформувалась, на відміну від
Зовнішньої, на флішевій складчастій основі. У її будові бере участь
потужний комплекс піщано-глинистих соленосних малос, інтенсивно зім’ятих
у складки і нерідко порушених скидовими дислокаціями. Внутрішня зона
прогину полого насунута на Зовнішню зону. Про південно-західну границю
Внутрішньої зони прогину тепер говорити важко, тому що значна її частина
перекрита насунутими скибами Складчастих Карпат.
На території Внутрішньої зони прогину вздовж насунутого краю Скибової
зони місцями різко піднімається складчастий флішовий фундамент і на
поверхню виходять палеогенові і навіть верхньокрейдові породи. Такі
підняття є в районі Биткова-Майдана і на південний схід від р. Прут.
Лінійна витягнутість смуги глибинних складок дозволяє виділити її в
самостійну Бориславсько-Покутську підзону. Глибше занурена частина
Внутрішньої зони, яка розташована на північний схід від цієї підзони,
ввійшла в геологічну літературу під назвою «Самбірської підзони». [1]
Складчасті Карпати.
Характерна риса тектоніки складчастої обласної області Українських
Карпат – покривно-лускувата будова з чітким південно-східним протяганням
складок. Складний характер будови-це наслідок карпатської фази
складчастості, яка відбувалась в три етапи:
а) на границі олігоцену і міоцену;
б) в пізньому тортоні;
в) в середньому пліоцені.
У межах Івано-Франківської області виділяються такі великі
структурно-фаціальні одиниці, як Скибова, Чорногірська, Рухівська,
Рухівська і Мармароська зона. [1]
Геоморфологія.
Різноманітність геологічних відкладів і стилів тектонічної будови
Івано-Франківської області, складна і довга історія розвитку екзогенних
процесів, зумовили неоднаковий характер її поверхні. Відповідно до трьох
основних тектонічних зон області – платформи, передового прогину і
складчастої зони – на території області утворилося три основних типи
рельєфу: рівнинно-пластовий на платформі, флювіальний в зоні прогину і
гірський складчастий в геосинклінальній зоні.
Флювіально-акумулятивний рельєф.
Цей тип рельєфу поширений у При прутській частині Покуття, в смузі так
званого Коршів-Гвоздецького пасма, яке є давніми високими терасами,
четвертою, п’ятою, шостою, сьомою Прута. Але вони досить густо і глибоко
почленовані лівими притоками цієї ріки (Грушка, Чорнава, Гелелуя тощо),
які утворили на цих терасах численні ерозійні форми і надали їхньому
рельєфові скульптурно-ерозійного вигляду, але з мякими схилами і
широкими заплавами долин. Отже,тут поширені флювіальноакумулятивний
рельєф, ускладнений долиннобалковими ерозійними формами. Подібний тип
рельєфу є також і на давніх акумулятивних терасах Дністра, площа яких по
правому березі його долини досить велика і поширена поверхні
Вільшаницько-Чернелицького пасма на його вищих точках.
Такий ускладнений долинно-балковими формами флювіально-акумулятивний
рельєф дуже поширений у Перед карпатській частині області. Ріки Свіча з
Сукілем, Лімниця з Сивкою, Луква, Бистриця Солотвинська і Надвірнянська,
Прут з Черемошом та їх притоки винесли з Карпат в кінці міоцену,
пліоцену і плейстоцену, тобто в період континентального розвитку
Передкарпаття, величезну кількість уламкового матеріалу, який відклали
передусім у карпатських передгір’ях, а також рознесли водами Дністра і
Прута вздовж їх долин у вигляді серії високих терас і чимало відклали
цього матеріалу в Чорному морі.
Поблизу Карпат відкладався найбільш грубоуламковий, але все ж таки
обкатаний матеріал, який утворив алювіальні, а також флювіогляціальні
товщі валунно-галечників та гравійно-суглинистих відкладів, що перекрили
грубою (20 – 40м) поволокою більшість площі Передкарпаття. Акумуляція
флювіогляціалу і алювію відбувалась з певними перервами: то посилення,
то послаблення її, що було пов’язано як з кімнатними змінами, так і з
тектонічними рухами в Карпатах і Передкарпатті утворилася ціла серія
терас, кількість і вік який досі ще не визначено однозначно.
Більшість вітчизняних геоморфологів налічує на річках. Передкарпаття,
передусім на Дністрі та Пруті, сім терас (без низької заплави), з яких
давні (сьома, шоста і певною мірою п’ята) тераси мали покривний
характер, тому що їх відклади поширюються на дуже великій площі, від
Карпат аж до Поділля, приблизно по лінії
Бурштино-Монастирська-Бучач-Товсте.
Акумулятивний рівень, який розміщений приблизно на 50 – 60м нижче
Красненського, називають рівнем Лоєвої за назвою с. Лоєва
Надвірнянського району, в якому цей рівень вперше описаний. Рівень
Лоєвої піднімається на 100-120м над сучасними ріками і найбільш
поширений у Передкарпатті. Він представлений терасовою поверхнею на
межиріччях Стривігора-Дністра, Дністра-Бистриці Під бузької, Стрия-
Свічі в Львівській області; на межиріччях Свічі-Лімниці,
Лімниці-Бистриці Солотвинської, Бистриці Надвірнянської-Прута, на
значній частині межиріччя Прута-Дністра в Придністровському Поділлі і на
буковинських межиріччях Прута-Черемоша, Черемоша-Серета Молдавського
тощо. Лоєвський рівень теж складений крупними валунами і галечником не
тільки поблизу Карпат, але й на значній відстані від них, що свідчить
про велику потужність водних потоків, які переносили уламковий матеріал
і на велику кількість цього матеріалу. Характерною рисою петрографічного
складу цього матеріалу є те, що в ньому поряд з твердими ямненськими і
вигодськими пісковиками містяться домішки кременистих порід: жовтих і
рожевих ямм, ямноподібних кременів тощо, які зрідка трапляються у
корінному заляганні лише в Марамароському кристалічному масиві.
Абсолютні висоти цього рівня досягають 500м біля Карпат і знижуються до
300м біля Дністра.
Водні ресурси.
У широкому розумінні водними ресурсами називаються всі води, що
знаходяться в вільному стані, тобто води поверхневого і підземного
стоків, ґрунтова волдога, води льодовиків, штучних водних об’єктів,
океанічні, морські й атмосферні. Під водними ресурсами для потреб
матеріального виробництва слід розуміти придатні для використання запаси
поверхневих і рідземних вод якоїсь певної території. Це в основному,
прісні води рік, озер, водосховищ, грунтів та підземні води. Загальна
кількість води вимірюється 1422,3 млн км3.
Поверхневі води Івано-Франківщини представлені річками басейнів Дністра
і Прута, водосховищами, ставками та озерами. Основним джерелом
поповнення водних ресурсів є атмосферні опади.[1]
Річки басейну Пруту.
Другий річковий басейн Івано-Франківської області – р. Прут. Прут – це
ліва притока Дунаю. Він має загальну протяжність 910км і площу басейну
близько 27500км2. у межах області, від витоку до м. Снятин Прут має
довжину близько 150км. Джерела Пруту починаються на північних схилах
Чорногірського хребта на висоті понад 1750м над рівнем моря. До Делятина
Прут тече майже меридіально, пересікаючи Горчани. Долина рік тут
глибока, вона то розширюється біля виходів мяких сланцевих порід,
утворюючи досить великі уголовини, то звужується при перетині зон
пісковиків. Схили долини звичайно круті, переважно покриті піском,
нахили на цій ділянці дуже великі, і річка тече із значною швидкістю 1,5
– 3м/сек. Русло звичайно камянисте, часто трапляються водоспади,
найбільший з них Яремчанський каскад.[3]
Від Делятина Прут повертає на схід в межах Передкарпаття і тече в
південно східному напрямку. На цьому відрізку Прут протікає у широкій
терасовій долині, яка розділяє Передкарпаття і Покутську височину. Від
Ланчина до Снятина дно долини плоске і широке, русло розбивається АН
густу сітку рукавів, приток, тощо. Є багато староріч. До Заболотова
правий берег ріки крутий, часто лісистий, лівий – довгий, пологий,
покритий луками і полями. Від Заболотова до Снятина лівий берег Пруту
крутий, порізаний ярами і балками. Хоча ріка тече в рівній долині, однак
ухили тут ще великі, швидкість течії досягає майже 1м/сек.. з правого
боку Прут приймає численні притоки, які стікають з Карпат, це значною
мірою визначає режим ріки.[3]
Режим Пруту характерний частими поводками в усі пори року. Навесні
поводки зумовлені таненням снігу. Найбільші підняття води бувають у
літній період внаслідок зливних і затяжних дощів в горах. Восени в кінці
жовтня і на початку листопада також спостерігається підвищення рівнів
води.[3]
Льодовий режим тут, як і на інших карпатських ріках,надто нестійкий.
Ріка замерзає в кінці грудня і на початку січня, скресання і льодохід
починаються в кінці лютого і на початку березня. Середня тривалість
льодоставу близько 45 – 50 днів і коливається в окремі роки в межах 10 –
80 днів.
З найбільших притоків Пруту відзначимо Черемош, Рибницю і Містинку.
Озер на території Івано-Франківської області дуже мало. Більша частина
озер є заплавними (стариці). Розміри їх невеликі, живляться вони
головним чином від річкових паводків. У сухий період року вони часто
висихають, або перетворюються в болота. Цей тип озер трапляється у
заплавах майже всіх великих рік Передкарпаття, Опілля і Придністров’я.
крім цього типу заплавних озер природного походження у долинах рік
поширені озера штучні, які створені людиною. Вони відіграють велику роль
у регулюванні стоку рік. Поширені вони на всіх ріках, особливо їх багато
на малих, другорядних і третьорядних притоках. Найбільші ставки є в
долинах Свіжа (Княгинецьке водосховище, площа 184га), Гнилої Липи
(Бурштинське водосховище, площа 1260га), Чечвинське (площа35га) та інші.
Інший район поширення ставків – Покутська височина. Тут їх
використовують головним чином для рибного господарства, в них розводять
переважно коропа. Третій тип озер області – озера карстового походження;
вони нечисленні і невеликі, поширені головним чином у районі Городенки.
У Чорногірських горах, в давньольодовиковому ярусі трапляються невеликі
карові озера.[3]
Грунти.
Ґрунтознавці виявили в межах Івано-Франківської області такі основні
типи і відміни грунтів:
1) дерново- підзолисто-глеєві;
2) опідзолені грунти:
а) світло-сірі опідзолені;
б) сірі опідзолені;
в) темно-сірі опідзолені;
3) чорноземи опідзолені;
4) чорноземи глибокі мало гумусні;
5) лучно-болотні;
6) болотні;
7) торфовища низинні;
8) дернові;
9) бурі гірсько-лісові;
10) буроземно-підзолисті;
11)гірсько-лучно-буроземні. [5]
Географічне положення цих типів і відмін грунтів підпорядковується
певним закономірностям, а саме:
опідзолені чорноземи, сірі опідзолені грунти і глибокі мало гумусні
чорноземи поширені переважно в північній лісостеповій частині області –
Придністровському Покутті, Галицькому Опіллі та Прилип енському
горбочір’ї;
дерново підзолисто- глеєві та дернові грунти є переважно на
Передкарпатті, на древніх і молодих терасах. Які утворюють рельєф цієї
зони;
бурі, бури земно-підзолисті та гірські лучно-буроземні грунти характерні
для схилів гірських хребтів Карпат;
лучно-болотні, болотні грунти та торфовища поширені переважно в долинах
річок, на їх заплавах
Дерново-підзолисто глієві грунти.
У Передкарпатті ці грунти утворюють основний фон. Найбільш поширені вони
в Коломийському, Надвірнянському, Калузькому та Івано-Франківському
районах на середніх і високих терасах. Вони пов’язані з плакорними і
пологосхиловими місцевостями, на яких утруднений або зовсім відсутній
поверхневий стік води, внаслідок чого ці грунти повністю або поверхнево
оглеєні.
Ґрунтовими породами для дерново-підзолисто-глейових грунтів були
давньоалювіальні переважно без карбонатні суглинки та легкі глини,
принесені сюди карпатськими ріками. [8]
Характерна риса цих грунтів – чітка диференціація на горизонти за
підзолистим типом. Гумусово-елювіальний горизонт з них безструктурний,
світло-сірого кольору і має різну глибину залежно від ступеня вираження
підзолистого процесу. Чітко виражений ілювіальний горизонт характерний
темно-бурим забарвленням, великою щільністю, призматичною структурою,
інтенсивним новоутворенням мінералів, особливо гідратів окисів алюмінію
та заліза. Він в’язкий, липкий, здатний до набухання. За ілювіальним
горизонтом йде неглибокий перехідний горизонт, під яким залягає
материнська порода. [5]
За ступенем вираження підзолистого процесу дерново-підзолисто глейові
грунти поділяються на слабо-, середньо-, сильно підзолисті.
В умовах рівного рельєфу і надмірного зволоження за наявності щільного
водонепроникливого ілювіального горизонту грунти ці надмірно зволожені
та оглеєні. Це негативно відбивається на їх фізико-хімічних властивостях
і знижує родючість. [8]
Фізико-хімічні аналізи свідчать про їх глибоку вилугованість. Бідність
основами і валовими запасами поживних елементів. Усі
дерново-підзолисто-глейові грунти бідні на перегній, який скупчений у
верхньому горизонті. Бідність верхніх горизонтів на мінеральні колоїди
та малі запаси гумусу зумовлюють невисоку вбирну здатність цих грунтів.
[8]
Клімат.
Клімат Івано-Франківської області в цілому помірно континентальний. Хоч
кожній рельєфній зоні властиві незначні природні відмінності, територію
області поділяють на дві кліматичні зони: східну – рівнинну і західну –
передгірну. Клімат східної лісостепової частини характеризується теплим
літом і помірно м’якою зимою.[2]
Найтепліший місяць – липень із середньо-місячною температурою від +18 до
+200С, найхолодніший січень (середня температура місяця від -4 до -60С).
Весна починається з середини березня. Погода влітку в основному сонячна
і малохмарна. Похолодання настає наприкінці жовтня. Опадів у цій частині
області випадає 500-550мм на рік. Максимальна кількість припадає на
червень-липень. У передгірній і гірській частинах області через велику
пересіченість місцевості клімат різноманітний. У долинах річок літо
тепле, вологе, середня температура лише сягає +180С. на височинах літо
трохи холодніше. Весна починається у березні. Опадів за рік у гірській
частині випадає 800-1100мм. [2]
Зима помірно мяка, середня температура січня коливається від -3 до -60С.
часто бувають відлиги. Сніговий покрив стійкий у горах і лежить до
середини травня. На полонинах дмуть сильні вітри. Сонячні дні тут
найчастіше бувають у другій половині літа тут на початку осені. Теплий
період у горах значно коротший ніж на рівнині. [2]
Рослинний покрив.
Флористичний склад рослинного покриву Івано-Франківська область об’єднує
гірські і передгірні та рівнинні ландшафти. Кожному з них властивий свій
специфічний рослинний покрив. Тому і в сучасному і в минулому флора
Івано-Франківщини характерна і багатством, і строкатістю флористичних
елементів. На території області одночасно виростають бореальні і
європейські неморальні, монтанні, і гірсько-дизюнктивні та степові види.
[1]
До кореального типу географічних елементів належать насамперед ялина
європейська, сосна звичайна, сосна кедрова, брусниця, квасениця,
грушанка середня, тирлич язичковий, калина та інші. Тут виростають такі
цікаві і рідкісні види, як мешканець хвойних лісів українських Карпат:
папороть, блехнум колосистий (Blechnum spicata), одно квітка звичайна
(Moneses uniflora).
До Європейського типу географічних елементів належать рослини, які
характерні для широколистяних лісів (букових, дубових, грабових). Це
насамперед бук лісовий, граб звичайний, дуби звичайний та скельний, липи
європейська та серце листа, явір, тис ягідний. Останній у значній
кількості на території Івано-Франківщини зберігся лише на Передкарпатті,
в околицях Коломиї. Серед травянистих видів відзначимо цікаві види, які
поширені, передусім у гірській місцевості: ситрептопус листообгортний,
живокіст серцевидний, первоцвіт високий, переліска багато листяна та
інші.
Серед представників гірсько-диз’юнктивного типу географічних елементів
назвемо цибулю переможну, Картузу Матініолі, анемону парцисоцвіту, осоку
вічнозелену. [1]
Типи рослинності області.
В історичні часи пануючим типом рослинності на території
Івано-Франківської області були ліси. І тепер за лісами зберігається
панівна роль. На рівнині і в передгірних районах ліси займають понад 30%
території, а на схилах Карпат досягає 60%.
Майже не збереглася у непорушному стані природа трав’яна рослинність,
оскільки більша частина безлісних територій розорана під
сільськогосподарські угіддя. Серед трав’янистих формацій найбільш
поширені луки, які займають певні площі по заплавах найбільших річок,
зокрема Дністра, серед лісів та на безлісних вершинах гір – полонинах.
Болота і на рівнині, і у високогір’ї дуже нечисленні. На невеликих
ділянках збереглися фрагменти степової рослинності. [1]
Лісова рослинність.
На рівнинній частині області і в пониженнях передгір’я панують такі
чотири лісові формації:
грабово-дубові ліси;
дубові ліси;
букові ліси;
заплавні або долинні ліси, з домінуванням, в першу чергу, вільхи чорної.
У гірській частині особливо поширені букові та ялинові ліси, значно
менші площі займають соснові, ялицеві і мішані хвойно-широколистяні
ліси. [9]
Лучна рослинність.
Лучна рослинність на території рівнинної частини Івано-Франківщини
поширена в заплавах рік та поверхніх терасах і вододілах.
На Поділлі заплавні луки займають долини рік Гнилої Липи, Лімниці,
Бистриці, Пруту, Рибниці та інших. Утворюються в умовах постійного
поверхневого і ґрунтового зволоження.
Степова рослинність.
Степова рослинність спорадично, невеликими ділянками збереглася у
північній частині області на Покутті і Передкарпатті, Опіллі.
Степи Івано-Франківщини фітоценотично неоднорідні. Домінанти первинних
типів цих степів – вівсюнець скельний, ковила волосиста, або тирса,
осока низька, гірська. На місці зрушених первинних степових ценозів
поширилося угрупованні з домінуванням бородача звичайного. Його
розглядають як сунсеційну стадію у розвитку угрупувань осоки низької та
костриці валлійської. [9]
Рослинність високогір’я.
Вище верхнього лісового поясу на схилах Українських Карпат починається
високогір’я. найкраще вертикальна поясність у високогір’ї виявлена в
межах івано-Франківщини на схилах найвищого хребта Українських Карпат –
Чорногорки. До 1700м над р. м. простягається субальпійським поясом
пролягла після лісова смуга, рослинний покрив якої складається з після
лісових трав’янистих і чагарникових угрупувань, що сформувались на місці
зрубаного лісу. [9]
Верхню межу лісу утворює ялина місцями до неї домішується сосна кедрова.
Безпосередньо до верхньої межі лісу прилягає смуга ялинового рідколісся
і сланкої дерев’янистої рослинності. Дерева ялини в складі рідколісся
відзначаються своєрідними кронами прапороподібної форми. Смугу сланкої
дерев’янистої рослинності утворює криволісся з гірської сосни-жерепа і
вільхи зеленої та зарості ялівцю сибірського.
Болотна рослинність.
Найменше на Івано-Франківщині болотної рослинності. На рівнині болота
зосереджені по заплавах великих річок – Дністра, Прута, Бистриці,
Лімниці. Особливо поширені низинні болота, переважно осокові, осоково
гіпнові, злаково-осоково-гіпнові. Великий інтерес викликають високогірні
болота. Наприклад, у межах верхнього лісового і субальпійського поясів
Українських Карпат відомі сфагнові жерепняки і рідкісні сфагнові
ялинники на пухівкого-сфагнових і пухівково-осоково-сфагнових болітцях
оліготрофного і мезотрофного типу. [9]
Лісові ресурси.
Івано-Франківщина – одна з найбільш лісистих областей України. При
загальній лісовій площі 627,3тис. га. і лісопокритій площі 518,2тис.
га., лісистість області досягає 37,2%, поступаючись тільки перед
Закарпаттям. Загальні запаси ліквідної деревини становлять понад 95млн
м3. запаси і середні прирости деревини на один гектар лісу тут
відповідно в 2,0 і 1,4 раза більші, ніж по цілій країні в цілому.
Методика та об’єкти досліджень.
Типи геоботанічних досліджень.
Основними типами геоботанічних досліджень є маршрутний і стаціонарний.
Маршрутний у свою чергу поділяється на рекогносцирувальний і детально
маршрутний.
Рекогносцирувальний тип дослідження застосовується тоді, коли перед
дослідом поставлено завдання дати значну геоботанічну характеристику
території, визначити основні ландшафти і закономірності в їх розподілі,
дослідити і з’ясувати залежність між рослинними угрупуваннями рельєфом і
грунтами.
Детально-маршрутний тип дослідження застосовують тоді, коли
геоботанікові треба зібрати повні відомості не тільки про тип
рослинності, а й про основні асоціації цих типів. Результат досліджень і
висновки з них подаються в докладному звіті. На карту наносять не тільки
типи рослинності, а й контури асоціації. Під час детально-маршрутного
дослідження геоботанік збирає вичерпний матеріал для використання
території у сільському і лісовому господарствах.
Стаціонарний тип дослідження забезпечує детальне геоботанічне вивчення
рослинності. Цей тип дослідження застосовують вивчаючи агрофітоценози,
сінокоси, пасовища, лісові масиви, окремих господарств.
Метод профільних ліній. Досліджуючи рослинність, часто застосовують
метод профільних ліній, суть якого в тому, що по всій досліджуваній
території прокладають профілі розміщені один від одного на відстані 0,1;
0,5; 1; 0; 2,0км.
Дослідження, по вивченні рослинності м. Рахово, проводились з 2003 по
2006 рр. В результаті цих досліджень було зібрано 64 види рослин, які
об’єднуються у 34 родини.
Найбільша кількість рослин, які зростають на даній території
дослідження, відносяться до родини Poace, Fabaceac, Azteraceoe,
Rozaceae, Lamiaceae. Решта родин представлені рівною кількістю видів.
Табл. 1. Конспект флори.
Родина Вид Частота
трапляння
Злакові Poace
Бобові Fabaceac
Складноцвіті Azteraceoe
Розові Rozaceae
Губоцвіті
Lamiaceae
Первоцвіті
Primulaceae
Хвощові
Equizetaceae
Амарилісові
Amaryllidaceae
Лінійні Liliaceae
Ранникові
Zorophulariaceae
Гвоздикові Ceryophullaceoe
Тирличеві Centionaceae
Хрестоцвіті
Brazzicaceae
Безщитникові
Athyriaceae
Китяткові Polygalaceoe
Звіробійні Aypericaceae
Подорожникові
Plantaginaceae
Дзвоникові
Campanulaceae
Невиразнолускаті Hypolepidaceae
Ситникові
Juncaceae
Гречкові
Poligonaceae
Опагрові Onagraceae
Зонтичні Apiaceae
Зозулинцеві Orchidaceae
Маренові
Брусничні Vacciniaceae
Геранієві Geraniaceae
Жовтецеві Ranunculaceae
Бальзамінові
Balzaminaceae
Чистові Ciztaceae
Кропивові Uzticaceae
Липові Tiliaceae
Березові Betulaceae
Букові Fagaceae 1. Очеретянка звичайна Phalozoidez arundinaceac (L)
2. Половиця тонка Agroztiz tenuiz
3. Трясучка середня Briza media (L)
4. Молінія голуба Holinia cacrulea (L)
5. Медова трава м’яка Holcuz molliz (L)
6. Заяча конюшина Anthylliz macrocphala (Wend)
7. Конюшина лучна Trifolium protenze (L)
8. Юрік красильний Genizta tinetoria (L)
9. Конюшина гірська Trifolium montanum (L)
10.Лядвенець рогатий Lotuz corniculatuz
11. Королиця звичайна Leucanthemum vulgare (Lam)
12. Волошка лучна Centaurea jacea (L)
13. Деревій тисячолистий Achillea millefolium (L)
14. Золотушник звичайний Zolidago virgaurea (L)
15. Скереда покрівельна Crepiz tertorum (L)
16. Триреберник непахучий Tripleurozpermum inodorum (L)
17. Суниці лісові Fragaria vezca (L)
18. Гадючник звичайний Filipendula vulgariz (Moench)
19. Малина звичайна Rubuz idacuz
20. Перстач прямолистий Potentilla erecta (L)
21. Приворотень стрункий Alchemilla graciliz (Opiz)
22. Ожина сиза Rubuz ceaziuz
23. Чебрець повзучий Thymuz zerpillum (L)
24. Горлянка повзуча Ajuga reptanz (L)
25. Жабрій чотиригранний Caleopziz tetrahit (L)
26. Котяча м’ята звичайна Nepeta cataria (L)
27. Зірочник злаковидний Ztellaria gramimea
28. Глуха кропива біла Lamium album (L)
29. Первоцвіт весняний Primula veriz (L)
30. Вербозілля звичайне Lyzimachia vulgariz (L)
31. Хвощ польовий Eguizetum orvenze (L)
32. Хвощ великий Eguizetum majuz (Garz)
33. Підсніжник звичайний Calapthuz nivaliz (L)
34. Білоцвіт весняний Leucojum vemum (L)
35 Купина пахуча Polygonatum odoratum (Mill)
36. Конвалія травнева Convollaria majaliz (L)
37. Дзвінець великий Rhinanthuz major (Ehrh)
38. Очанка стистута Euphrazia condensate (Iord)
39. Зірочник лісовий Hellaria holostea (L)
40. Терлич ваточковий Centiana ezelepiadea (L)
41. Різушка галя Arabidopziz thalina (L)
42. Безщитник жіночий Athyrium filix – fiminea (L,Roth)
43. Китятки звичайні Polygala vulgaziz (L)
44. Звіробій звичайний Hepericum perforatum (L)
45. Подорожник середній Plantego media (L)
46. Дзвоники персиколисті Campanula perzicifolium
47. Орляк звичайний Pteridium aguilimum (L)
48. Ожина чайова hurula luzuloidez (Lam)
49. Гірчак перцевидний Polygonum hydropiper (L).
50. Нечуй-вітер зонтичний Hieracium umbellatum
51. Астранція велика Aztrantia major (L)
52. Любка дволиста Platanthera hifolia
53. Підмаринник справжній Galium verum
54. Чорниця Vaccinium myztilliz
55. Герень лісова Geranium zylvaticum
56. Жовтець їдкий Ranunculuz acriz
57. Розрив-трава дрібноквіткова Impatienz porviflora
58. Сонцецвіт місцевидний Heliantheum
59. Кропива дводомна Urtica dioica (L)
60. Липа серцевидна Tilia cordata (Mill)
61. Береза бородавчаста Betula pendula
62. Ліщина звичайна Coruluz avellana (L)
63. Бук європейський Faguz zilvatica (L)
64. Дуб черешковий Quercur robur (L) cop3
zoc
cop2
zoc
cop2
cop1
cop1
cop1
cop1
zoc
cpo1
cop1
cop1
zoc
zoc
cop1
zp
cop1
cop1
zoc
cop1
cop1
zp
cop2
cop1
cop3
cop1
zp
zp
cop1
cop1
cop1
zp
zp
cop1
zp
cop1
cop2
cop1
cop2
cop1
cop1
cop1
cop1
cop2
cop1
cop1
cop1
cop1
cop1
zp
zp
cop1
zp
cop2
cop1
cop1
cop2
zp
cop1
cop1
zp
cop2
cop1
При вивченні частоти зустрічності видів ми використовували систему
Друде, за якою:
сор3 ? рослини зустрічаються дуже рясно, покривають неменше половини
площі;
сор2 ? велика кількість рослин покривають від 1/5 до 1/2 площі;
сор1 ? достатньо велика кількість рослин площа покриття до 1/2;
sol ? рослини зустрічаються поодиноко
sp ? мала кількість рослин, зустрічаються зрідка або розпорошено.
Аналіз флори
Частота зустрічності видів
Табл.2.
Зустрічність Кількість видів % від загальної кількості
cop3
cop2
cop1
zoc
zp 2
9
35
6
12 3,12
14,06
54,68
9,37
Рослинність г. Рахово розподіляється у такому співвідношенні
6 рослин які майже суцільно покривають досліджувану територію становлять
9,37% від загальної кількості рослин
2 рослини які зустрічаються дуже рясно, становлять 3,12% від загальної
кількості.
Одиничні місця зростання притаманні 9-ти видам і становлять 3,12%
35 видів з достатньо великою рясністю складає 54,68% загальної кількості
рослин.
Табл.3. Систематичний аналіз флори
Родина Кількість видів Кількість видів у % Кількість родів Кількість
родів у %
Складноцвіті Azteraceae
Розові Rozaceae
Бобові Fabaceae
Губоцвіті Lamiaceae
Злакові Poaceae
Первоцвіті Primulaceae
Хвощові Equizetaceae
Амарилісові Amaryllidaceae
Лілійні Liliaceae
Ранникові Zorophulariaceae
Гвоздичні Ceryophullaceae
Тирличеві Centionaceae
Хрестоцвіті Brazzicaceae
Безщитникові Athyriaceae
Китяткові Polygalaceae
Звіробійні Hypericaceae
Подорожникові Plantaginaceae
Дзвоникові Campanulaceae
Невиразнолускаті Hypolepidaceae
Ситникові Juncaceae
Гречкові Poligonaceae
Зонтичні Apiaceae
Зозулинцеві Orchidaceae
Маренові
Брусничні Vacciniaceae
Геранієві Geraniaceae
Жовтицеві Ranunculaceae
Бальзамінові Balzaminaceae
Чистові Ciztaceae
Кропивові Urticaceae
Липові Tiliaceae
Березові Betulaceae
Букові Fagaceae
Онагрові Onagraceae 6
6
5
6
5
2
2
2
2
2
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
2
2
1
9,37
9,37
7,81
9,37
7,81
3,12
3,12
3,12
3,12
3,12
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
1,56
3,12
3,12
1,56 6
6
5
6
5
2
1
2
2
2
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
2
2
1 9,52
9,52
7,93
9,52
7,93
3,17
1,58
3,17
3,17
3,17?????????????????????????????????????????????????????????????
На досліджуваній території було зібрано 64 рослини, які відносяться до
63 родів, що об’єднуються у 34 родини. Найбільша кількість родів у
родинах Складноцвіті Azteraceae, Розові Rozaceae і Губоцвіті Lamiaceae.
Наступними родинами, які мають по 5 родів є родини Бобові Fabaceae,
Злакові Poaceoe. На третьому місці родини, які представлені тільки двома
родами це – Первоцвіті Primulaceae, Амарилісові Amarilliaceae, Лілійні
Liliaceae і Ранникові Zorophylariaceae. Решта родин мають тільки по
одному представнику.
Деревні види представлені трьома родинами. Родини Березові Betulaceae і
Букові Fagaceae мають по два види, Липові Betulaceae представлені одним
видом. Загалом ці три родини складають основний деревостан Рахово.
Ценотичний аналіз флори гори Рахово
Територія гори Рахово є досить різноманітною щодо наявності
флороценотипів. У зв’язку з цим збір гербарного матеріалу проводиться на
ділянках з різними екологічними умовами.
Таблиця 4.
Розподіленість видів рослин за флороценотипами
Флороценотипи
неморальний бореальний лучний степовий рудеральний гігрофільний
Кількість видів 13 5 20 13 9 4
Кількість видів у % 20,3% 7,8% 31,2% 20,31% 14,06% 6,25%
Отже, як видно із таблиці 4 на досліджуваній території найбільша
кількість видів рослин лучного типу. На даній ділянці досліджуваної
території виявлено 20 видів рослин, що складає 31,2% (табл. 3). Це
рослини відкритих місцезростань, світлолюбні, приурочені до мезофільних
умов: Leucanthemum vulgare, Achillea millefolium.
Наступним флороценотипом за кількістю виявлених в ньому видів є
степовий. Це лучно-степові рослини відкритих місцезростань з
недостатньою зволоженістю. Їх виявлено 13 видів, що приблизно дорівнює
20,31%: Briza media, Holeuz molliz.
Неморальна флора. Це тіневитривалі рослини, що надають перевагу поживним
грунтам та помірній зволоженості. Вони скаладають 20,3% усіх видів
рослин гори, що дорівнює 13 видам: Eguizetum orvenze. Рудеральна та
сегетальна флори разом складають синтропний елемент. Їх відсоток складає
приблизно 14,06%, а число видів рівне 9. Це бур’яни, що ростуть на
пустирях, смітниках, будівельних майданчиках.
Найменше виявлено кореальних та гігрофільних видів 5 і 4 відповідно.
Відсоток кореальних видів рослин складає 7,8%. Це рослини північних
хвойних лісів, що ростуть на бідних, кислих грунтах, ті не витривалі.
Гігрофільних видів рослин було виявлено 4, що складає приблизно 6,25%
усіх рослин даної досліджуваної території. Це рослини боліт і
прибережних зон водойм:
Діаграма
Флороценотичний аналіз флори
Рідкісні та зникаючі види г. Рахово
На території, яку ми досліджували були знайдені невеликі популяції таких
рідкісних видів: Aztrantia majoz (L), Galanthuz nivaliz (L), Leucojum
vernum, Platanthera bifolia (L), Convollaria majaliz (L).
Астранція велика Aztrantia majoz (L), родина Зонтичні Apiaceae.
Статус Центрально-Європейський гірський вид особливості біології.
Багаторічно полікарпічна рослина висотою 50-70 см з коротким
кореневищем. Стебло вгорі розгалужене, облиснене. Нижні листки з довгими
черешками, з 3-7 глибокопальчистонадрізаними пластинками з
видовжено-обернено-яйцевидними, часто 2-3 надрізаними, пилчастими
частками, які закінчуються щетинкою, стеблові – зменшені, сидячі. Квіти
в простих зонтиках, 3,5-4,5см. в діаметрі оточені білувато-рожевою
обгорткою. Крайні квіти в зонтику на більш довгих квітконінеках,
тичинкові серединні-двостатеві. Зубці чашечки великі, затвердіваючі,
видовжено ланцетні, іноді коротко зубчасті, які перевищують квіти. Плід
без колонки, з чашолистками, 5-6мм завдовжки перикарпії покриті
пухирчастими лусочками. Цвіте в червні-липні.
Екологія та місця поширення. Заходить в субальпійський пояс до висоти
1600м, на вологих схилах, над гірськими потоками в заростях під сирими
скелями. Індиферентний вид, охоче виселяється на випнякових субстратах,
хвойних та широколистих лісах, узліссях,лісових галявинах.
Підсніжник звичайний Galanthuz nivaliz (L). Родина Амарилісові
Amaryllidaceae.
Особливості біології Багаторічна весняна травяниста рослина висотою від
8 до 20см підземною цибулиною, яка обгорнута трьома бурими шкірястими
лусками. Прикореневі листя лінійні, сіро-зелені, тупі,виходять із пазух
лусочок. Стебло прямостояче. Квіти на повислих черешках поодиноко
виходять із пазух зеленого, з білою облямівкою, при квітника. Зовнішні
при віночкові листочки в числі 3 відстовбурчені, білі,
овально-продовгуваті. Три внутрішні листочки вдвічі коротші,
дзвониковиткі, прямі, серцевидно-клиновидні, з зеленою плямою на кінці.
Плід – три гнізда коробочка. Цвіте з лютого на квітень-травень. Дуже
світлолюби ва лісова рослина з повним циклом весняного розвитку. [10]
Екологія та місця поширення. Заходить у субальпійський пояс до висоти
1635м, на луках, вологих лощинах на місцях тривалого залягання снігу.
Білоцвіт весняний Leucojum vernum.
Родина Амарилісові Amaryllidaceae.
Особливості біології. Багаторічна травяниста рослина висотою до 35, з
підземною цибулиною, обгорнутою однією або двома лусками. Стебло
прямостояче, двогранне, з 3-4 лінійними, яскраво-зеленими листками, які
по довжині більші за нього. Із пазухи при квітника виходить тільки одна
квітка, рідше дві. Квітка дзвониковидна, яка утворюється вільними білими
пелюстками. Листочки оцвітини 15-22мм завдовжки. Плід – коробочка;
насінина бліда, гладенька, з при насінником. Цвіте з кінця лютого до
кінця квітня.[10]
Любка дволиста Platanthera bufolia (L)
Родина Зозулинцеві Orchidaceae.
Багаторічна травяниста рослина висотою 30-60см з досить глибоко
проникаючими в землю двома продовгуватими бульбами, що утворилися при
розширенні додаткових коренів. В прикореневій частині стебла розміщені
дві сухі бурі луски, дещо вище два зближених супротивних еліптичних
листка з добре помітним жилкуванням, до основи звужені в крилатий
черешок. Пластинка листка гола блискуча, разом з черешком 12-17см
завдовжки. Верхні стеблові листки лінійно списовидні, значно менші за
розмірами, сидячі. Суцвіття – прямий, рухлий, циліндричний колос. Квіти
на довгих ніжках виходять із пазух при квітників, двостатеві, білі, з
приємним запахом, оцвітина 3-членна, з 2 кілець. При квітники ланцетні,
тупуваті, на кінці не загрубіла шпорка. Завязь нижня, сидяча. Плід –
коробочка. Цвіте в травні-липні.[10]
Рослина – лісовий вид, який зустрічається в букових лісах і чагарниках
по їх узліссях, іноді в мішаних листяно-хвойних деревостанах.
Лікарські рослини г. Рахово.
На даній території також були знайдені і лікарські рослини, які
використовуються в народній медицині і в сучасній фармакології.
Суниця лісова – Fragaria vecza (L)/
Родина Розові Rozaceoe.
В лікувальних цілях використовують плоди і листки суниці. Це багаторічна
трав’яниста рослина з бурим кореневищем та сланкими довгими пагонами, що
вкорінюються у вузлах. Квіти білі в щитковому суцвітті, плоди – червоні,
довгасті ягоди. Суниці застосовували з лікувальною метою ще в глибоку
давнину. Настої від ягід і листків суниць використовують при подагрі,
каменях у нирках і печінці, при цинзі та інших авітамінозах, а також при
маткових кровотечах. Вважають, що плоди суниць здатні розчиняти й
виводити печінкові і ниркові камені і запобігають утворенню нових.
Літературні джерела свідчать, що відомий шведський ботанік Кара Лінней
вилікувався від подагри, вживаючи у великих кількостях ягоди суниць. В
сумішах з іншими рослинами суниці вживають при іншій, невралгіях,
ревматизмі, при загальних процесах жовчо та сечовивідних органів,
сечокам’яній та жовчокам’яній хворобах, нефриті і навіть дизентерії.
Суниці лісові захищають організм від пошкоджень, які виникли внаслідок
дії радіації, регулюють обмін речовин, допомагають виведенню з організму
токсинів і холестерину утворених у процесі метаболізму.
Хвощ польовий – Eguizetum arvense (L)
Родина Хвощові Eguisetaceae
Це багаторічна трав’яниста рослина з спороносними пагонами. Гілки
розміщені вздовж стебла направленими косо вверх лутовками. Вся рослина
жорстка і шершова, без запаху, кисла на смак. Якщо заварювати щоденно:
на склянку води одна ложка хвоща. Пити як чай, додаючи меду. Це
прекрасний засіб для очищення організму від шлаків. [6]
Деревій звичайний Achillea millefolium (L)
Складноцвіті Azteraceae
Цю рослину здавна використовували як лікувальний засіб у народній
медицині. На Запорожській Січі листки і квітки деревію використовували
навіть для лікування вогнепальних ран. Офіційна медицина рекомендує
вживати лише квіти деревію як тонізуючий та загальнозміцнюючий та
стимулюючий засіб у вигляді настою чи рідкого екстракту трави, головним
чином, як кровоспинний засіб при внутрішніх та зовнішніх кровотечах, при
захворюванні шлунково-кишкового тракту та як збуджує апетит. Препарати
деревію мають загально зміцнювальні, протизапальні, антиспастичні,
в’яжучі та слабкі місцево-анестезуючі властивості. [6]
Звіробій звичайний Hyperium perforatum (L)
Родина Звіробійні Hyperiaceae
Цвіте звіробій з червня по серпень. Колись у відварі трави звіробою
гуцулки купали дітей, хворих золотухою. Цю рослину застосовують для
лікування хвороб шлунку, печінки, легенів. Іманін, який виробляють
тканини звіробою вбиває до 40 видів мікробів. [6]
Чебрець повзучий Thymuz zerpillum (L)
Родина Губоцвіті Lamiaceae
Це дрібний пів-кущик заввишки 5-15 см, із дерев’янистими стовбурчиками.
Квіти лекраві, лілово-рожеві. Ця запашна рослина цвіте з червня до
вересня. Чебрець найкраще заготовляти під час цвітіння. Трава чебрецю
містить ефірну олію дубильні та гіркі речовини. Це рослина з
антисептичними, болезаспокійливими, та седативними властивостями. До
відкриття антибіотиків, карвакрол, виділений з трави чебрецю вважали
найсильнішим антибактеріальним чинником. У народній медицині настій
трави чебрецю рекомендують вживати всередину як відхаркувальний та
протизапальний засіб, при гострому бронхіті, туберкульозі легень та
інших захворюваннях дихальних шляхів.[6]
Еколого-біологічні особливості найбільш поширених видів гори Рахово
Трясучка середня Briza media (L)
Багаторічна трав’яниста рослина, заввишки 20-80 см, утворює рихлі,
дернисті купинки з короткими підземними кореневищами. Стебла гладенькі,
листки по краю шорсткі, піхви їх гладенькі, язички піхов листків тупі.
Ґудзики хвилясті, горизонтально відхилені, тонкі, колоски серцевидні,
або маже округлі, дещо сплющені, 5-12 квіток, 4-7 мм завдовжки, часто
набігаючи- фіолетові. Листки мішкувато-здуті, зібрані черепитчато, по
краях плівчасті. Цвіте у V-VIII. Росте на сухих луках, вирубках у лісі,
в кущах, вздовж доріг, на відкосах ровів, по межах. Поширена у західних
районах України, на Поліссі і півночі лісостепу.
Конюшина лучна Trifolium pratenze (L)
Вона є дво- або багаторічна рослина, заввишки до 60 см, з висхідними
стеблами. Листя трійчасте. Квіти зібрані в округлі головки, рожеві,
брудно-пурпурові або пурпурові. Цвіте в VI до IV. Росте на
середньовологих луках, лісових галявинах, біля доріг на схилах. Поширена
в лісових та лісостепових районах.
Конюшина гірська Trifolium montanum
З білими квітами росте на сухих луках, узліссях, місцями серед кущів.
Перстач прямостоячий (Potentilla erecta) (L)
Багаторічна трав’яниста рослина до 25 см заввишки. Кореневище коротке,
нерівномірно потовщене, циліндричне, здерев’яніле, ззовні темно-буре на
зламі червонувате. У сприятливих умовах кореневище може досягати до 8 см
у діаметрі. Стебло розгалужене, прикореневі листки трійчасті або
п’ятірні на довгих черешках, стеблові-трійчасті, сидячі, з двома
прилистками. Квіти золотисто-жовті на досить довгих квітконіжках.
Віночок чотирьохпелюстковий. Плід багатогорішок, горішки нитковидні,
світло-коричневі. Цвіте з травня по вересень.
Конкурентно слабкий вид з широкою еколого-ценотичною амплітудою.
Подорожник середній Plantago media (L)
Багаторічна трав’яниста рослина з коротким вертикальним кореневищем і
численними нитковидними коренями. Яйцевидні широко еліптичні або майже
округлі, цілокраї, голі, блискучі, з трьома-п’ятьма дуговидними жилками
листки зібрані в прикореневій розетці. Стебло – 10-15 см заввишки. Квіти
дрібні, з буруватим віночком. Плід-двогнізда коробочка з темнокоричневим
блискучим насінням. Цвіте в травні-серпні, плоди достигають у
серпні-жовтні.
Лядвенець рогатий Lotuz corniculatuz (L)
Рослина з повзучими пагонами. Стебло порожнисте, голе, 30-60 см. Квіти
жовті, зібрані в 10-12-ти квіткові зонтики, жовті, до 13 мм. Цвіте
червень-липень. Зростає на трав’янистих схилах, на луках.
В результаті природного відбору виробились певні форми дерев’янистих
рослин. Для лісової зони можна виділити дев’ять листопадні (береза,
осина, дуб); вічнозелені хвойні кущі (ялівець)) напівкущі (чорниці);
ліани (акурський виноград).
Прийнято виділяти такі категорії дерев’янистих рослин: дуже великі
дерева (вище 40м), дерева першої величини – висотою від 26 до 40 м
(сосна), дерева другої величини – висотою від 15 до 20 м. (груша),
дерева третьої величини – висотою від 7 до 15 метрів (клен польовий,
яблуня), низькі дерева або деревця, висотою від 5 до 7 м (фісташка),
високі кущі – висотою 2,5-5 м (ліщина), кущі середньої величини –
висотою 1-2,5 м, низькі кущі – висотою 0,5-1 м; напівкущі – висотою до
0,5м (чорниці)
На даній території, а саме г. Рахово, проростають 64 рослини, з яких 5
видів це дерева: це Tilia cordata, Betula verrucoza, Coryluz avellana,
Quercuz robur.
Ліщина звичайна – Coryluz avellana (L)
Деревовидний кущ (2-4м заввишки). Кора темно-сіра з характерними
сочевичками. Гілки дугоподібно розходяться в різні боки, утворюючи
оберненоконусоподібну крону. Пагони і молоді листки опущені. Бруньки
заокруглені з війчастими лусочками. Листки чергові,
обернено-яйцеподібні, широкі (7-16 см завдовжки і 4-8 см завширшки), при
основі скошеносерцеподібні, нерівномірно зубчасті, на коротких черешках.
Тичинкові квіти без оцвітники, зібрані у видовжені сережки, луски їх
густо опущені, а голі пиляки мають вгорі характерний пучок волосків.
Маточкові квіти у двоквіткових розвилка, що розміщені в пазусі покривної
луски і приховані в черепичастій кулястій брунці, з якої виступають
червонуваті приймочки. Плід-горіх у зеленій дзвоникуватій обгортці.
Ліщина звичайна росте в підліску листяних і мішаних лісів.
Тіньовитривала рослина. Цвіте у березні-квітні, плоди достигають у
серпні.
Практичне використання. Харчова, жироолійна, медоносна, лікарська,
танідоносна, фарбувальна, деревинна, декоративна, фітомеліоративна
рослина.
Завдяки високому вмісту жирів і білків плоди ліщини мають високу
калорійність і є цінним продуктом харчування. До складу ядра горіхів
входять жир (57,4-62,5%) крохмаль і цукри (2,5%), вітамін В, каротин,
мікроелементи.
Особливо ціниться олія, яку добувають з ядра горіхів.
Плоди ліщини у великій кількості поїдаються лісовими птахами і звірами.
У народній медицині горіхи ліщини застосовують при нирковокам’яній
хворобі, олію – проти глистів, висушену плюску – при проносах, кору –
проти пропасниці, листки – як антисептичний засіб.
Листки й кора ліщини містять дубильні речовини, а в корі знаходяться
барвники, якими можна фарбувати шкіру в жовтий колір.
Деревина відзначається рівномірною будовою, блискуча, пружна, гнучка. З
неї виготовляють обручі, столярні й токарні вироби.
Як декоративна рослина вона заслуговує більш широкого використання в
озелененні міст. Придатна для створення груп у парках і лісопарках,
майже зовсім не пошкоджується шкідниками. Має ряд декоративних форм.
Горіхи збирають у суху, ясну погоду в стадії повної стиглості, струшують
їх з дерев.
Береза бородавчаста – Betula pendula (або Betula verrucoza)
Дерево (10-20м заввишки) з гладенькою білою корою, при основі стовбура
кора чорно-сіра, глибокотрищинувата. Крона ажурна з пониклими смолистими
бородавками. Листки, чергові, ромбічно-яйцеподібні або трикутно-ромбічні
з шорококлиноподібною основою, гострозубчасті по краю, з обох боків
гладенькі. Квітки одностатеві, рослина однодомна. Тичинок дві. Маточка
одна з нижньою зав’яззю з двома червонуватими нитчастими приймочками.
Плід – довгастий горішок з двома перетинчастими крилами.
Береза бородавчаста росте в соснових, мішаних і листяних лісах. Зрідка
утворює чисті лісостани, морозостійка рослина. Цвіте у квітні-травні.
Поширена береза бородавчаста на Поліссі, в Розточчі-Опіллі, в північній
частині Лісостепу, в Степу по берегах великих річок, в Карпатах,
Прикарпатті й Закарпатті. Берези займають 5,4% державного лісового фонду
України.
Бук лісовий – Faguz zylvatica. Дерево заввишки 20-40м. Стовбур вкритий
гладенькою сріблясто-сірою корою. Пагони червонувато-бурі, молоді
пагони, волосисті з червоними загостреними коричневими бруньками. Листки
яйцеподібні, цілокраї, майже шкірясті, зверху темно-зелені блискуч,
зісподу світліші, короткочерешкові.
Квіти двостатеві. Зав’яз нижня, тригнізда. Плід – блискучий, коричневий,
тригранний горішок. Цвіте в травні, плоди достигають у вересні-жовтні.
Поширений в Карпатах, де росте на висоті 250-1400 м, над рівнем моря, а
також острівцями в західному лісостепу.
Висновки
На території було виявлено 64 вид рослин.
Усі рослини відносяться до шести флороцетипів. Найчисельніший з яких є
лучний 31,2%.
Найчисельнішою і найбільш поширеною є родини Azteroceoe 9.37, Rozaceoe
9,37, Lemiaceoe 9,37, Fabaceoe 7,81.
На досліджуваній території знайдені такі рослини. Що занесені до
Червоної книги України Aztrantia major, Galanthuz nivaliz, Leocojum
vernum, Plantanthera bofolia.
Найбільшу рясність мають 9 видів (14,09%) і унікальними на території
гори є 6 видів: Potentilla erecta, Crepiz fertorum.
Розпорошено зустрічається 12 видів, що складає 18,75%.
PAGE
PAGE 11
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
