Реферат на тему:
Будова органів і особливості війкових червів. Дегенетичні і моно
генетичні трематоди
(смоктальні черви)1. Будова органів і особливості війкових червів
Переважна більшість війчастих червів — вільноіснуючі тварини. Вони
живуть у морській або прісній воді, рідше в грунті та на його поверхні.
Багато з них ведуть хижацький спосіб життя, лише деякі види
пристосувались до паразитизму. Тепер відомо близько 3 тис. видів
війчастих червів. Більшість з них має невеликі розміри (кілька
міліметрів, рідше сантиметрів). Лише окремі види досягають 30—60 см
завдовжки. Тіло цих тварин вкрите війками.
Типовим представником війчастих червів є біла, або молочна, плаяарія
(мал. 78). Вона живе у прісних водоймах із стоячою водою. Планарія має
листкоподібне тіло, довжина якого коливається від 10 до 30 мм.
Тіло планарії зовні вкрите війками. Є шкірном’язовий мішок (м’язи
поздовжні, кільцеві й спинночеревні). В шкірі містяться слизові залози.
Порожнини тіла немає. Між внутрішніми органами знаходиться губчаста
тканина — паренхіма. Вона складається з маси клітин, у проміжках яких
міститься тканинна рідина.
Рот розміщений посередині тіла на черевному боці. Травна система
складається з глотки і розгалужених кишок, які закінчуються сліпо. Хижак
планарія живиться дрібними водяними тваринами, що повзають по дну.
Неперетравлені рештки викидаються через той самий ротовий отвір.
Органів дихання і кровоносної системи у планарії немає. Газообмін
здійснюється через поверхню тіла. Видільна система складається з двох
розгалужених каналів (у які продукти обміну надходять з протонефридіїв).
Канали розміщені по боках тіла і відкриваються назовні порами.
На передньому кінці тіла розміщений нервовий вузол. Головні нерви
відходять до двох очей, які реагують на світло. Від головного вузла до
заднього кінця тіла відходить кілька нервових стовбурів, з яких добре
розвинуті два бокових. Вони з’єднані між собою кільцевими перемичками.
Планарії — гермафродити. Після запліднення яйця відкладаються в кокон,
де й відбувається розвиток потомства. Регенерація у планарій розвинена
добре.
Мал. 78. Морфологія білої планарії:
а — травна І нервова системи; б — поперечний розріз тіла; 1 — ротовий
отвір, 2 — глотка; 3 — передня кишка; 4 — вічко; 5 — нервове кільце з
вузлами; 6 — нервовий стовбур; 7 — ліва І 8 — права задні гілки кишки; 9
— війки; 10 — епідерміс; 11 — кільцеві м’язи; 12 — поздовжні м’язи; 13 —
протонефриди; 14 — паренхіма; 15 — стінка кишки (ентодерма); 16 —
сім’яник; 17 — яєчник; 18 — порожнина кишки; 19 — нервова система; 20 —
спинночеревні м’язи
2. Дегенетичні і моно генетичні трематоди
(смоктальні черви)
До класу належить близько 4000 видів; усі вони є паразитами внутрішніх
органів хребетних та безхребетних тварин. Зовнішнім виглядом і будовою
сисуни нагадують війчастих червів, а відмінності їх пов’язані в
основному з паразитичним способом життя. Сисунам властиві складні
життєві цикли. Тіло їхнє плоске, листкоподібне, як правило, завдовжки
0,3—5 см. В тілі хазяїна вони утримуються присосками — ротовим та
черевним. Ротовий присосок оточує рот, що знаходиться на передньому
кінці тіла. Сисуни живляться тканинами хазяїна, які вони проковтують за
допомогою м’язистої глотки. Стінку тіла становить шкірном’язовий мішок,
до якого входять тегумент і непосмуговані м’язи, між ними розміщена
базальна мембрана. Тегумент утворений шаром клітин, що злилися між собою
(синцитій). М’язи мають поздовжні, кільцеві та діагональні волокна.
Ротовий отвір травної системи веде до мускулистої глотки, що являє собою
сильний сисний апарат. Глотка переходить у стравохід, розгалужені кишки,
які закінчуються сліпо.
Майже всі сисуни — гермафродити. Складні життєві цикли сисунів пов’язані
з проходженням низки стадій розвитку. На цих стадіях здійснюється
статеве розмноження як із заплідненням, так і без нього, тобто
партеногенетично, що забезпечує величезну кількість потомків, яка
необхідна для підтримання існування виду.
Печінковий сисун — паразит великої та дрібної рогатої худоби, коней,
свиней, іноді він зустрічається і в людини. Проміжний хазяїн — ставковик
малий. Живе сисун у жовчних протоках печінки і часто призводить до їх
закупорення, що супроводжується високою температурою, сильним болем,
жовтухою.
Яйце сисуна починає розвиватися при потраплянні у воду, де з нього
виходить вкрита війками личинка (міра
цидій). У тілі личинки є особливі зародкові клітини, здатні до
партеногенетичного розмноження. Личинка активно занурюється в тіло
ставковика і проникає в печінку хазяїна. Тут личинка перетворюється на
другу личинкову стадію (спороцисту). В ній відбувається подальший
розвиток зародкових клітин, що утворилися ще в мірацидії. З них
партеногенетичним шляхом утворюється наступна личинкова генерація
(редп). Спороциста розривається, і редії самостійно паразитують у тілі
хазяїна. Всередині редій утворюється (партеногенетично) нова генерація
редій, або наступне покоління личинок — церкарії. Церкарій залишає
молюска і активно пересувається у воді за допомогою хвоста. Потім він
прикріплюється до будьякого предмета, наприклад стебла рослини, і
вкривається оболонкою (інцистується). Якщо така личинка (адолескарій)
потрапить з водою чи травою в кишки тварини, яка є основним хазяїном
сисуна, то її оболонка розчиняється і паразит проникає в печінку, де
досягає статевозрілого стану.
Котяча двоустка — досить поширений паразит людини і ссавців (собак,
котів та ін.). Паразитує в печінці. Спричинює хворобу, яка може мати
летальний наслідок. В життєвому пиклі змінює двох проміжних хазяїнів —
прісноводних черевоногих молюсків та коропових риб. Основний хазяїн
вражається при поїданні сирої риби.
Заходи боротьби і профілактики. З метою швидшого викорінення цієї
хвороби слід виявляти й лікувати хворих людей з обов’язковим
знезаражуванням фекалій, не використовувати м’ясо, яке не пройшло
ветеринарносанітарного контролю, піддавати термічній обробці м’ясо,
призначене для вживання, і проводити санітарнопросвітницьку роботу серед
населення.
Використана література
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
