Реферат на тему:

“Анатомічна будова кореня, стебла травянистих

одно- та дводольних рослин”

ПЛАН

1. Види коренів. Анатомічна будова кореня, його функції

2. Стебло рослин

Використана література

1. Види коренів. Анатомічна будова кореня, його функції

Корінь — вегетативний орган з необмеженим ростом, який забезпечує
закріплення рослин у субстраті, поглинання і транспорт води та
розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності
ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез
органічних речовин, виділення в грунт продуктів обміну речовин і
вегетативне розмноження.

Поява кореня в процесі еволюції рослин — важливий ароморфоз, одне з
пристосувань до життя на суходолі. Вперше справжні корені з’являються у
папоротеподібних. Потім у квіткових рослин завдяки ідіоадаптаціям
формуються різні типи коренів, здатних виконувати додаткові функції.
Так, у деяких рослин у коренях відкладається запас поживних речовин, що
зумовлює їх потовщення, утворення коренеплодів (морква, редиска, буряки)
або кореневих бульб (жоржини, пшінка).

Зародок кореня закладається одночасно з брунькою в зародку насінини і
називається зародковим коренем. Під час проростання насінини цей корінь
перетворюється на головний, або первинний, корінь, здатний до галуження.
Паралельно з ростом на ньому з’являються бічні корені першого порядку,
які, в свою чергу, дають корені другого порядку, на них виникають корені
третього порядку і т. д. Крім головного і бічних коренів у рослин
утворюються й додаткові корені, які формуються на стеблах, листках, але
не на корені.

Сукупність усіх цих коренів (головного, бічних різних порядків та
додаткових) утворює кореневу систему. За формою розрізняють два типи
кореневих систем: стрижневу і мичкувату (мал. 1). Стрижнева має добре
виражений головний корінь, який займає в грунті вертикальне положення;
від нього відходять бічні корені, що розміщуються в грунті радіальне.
Вона трапляється у більшої частини дводольних рослин.

У мичкуватої системи всі корені майже однакові за розмірами, за
походженням це додаткові корені, які пучком ростуть від основи стебла.
Мичкувата коренева система формується під час кущіння. При цьому на
підземній частині стебла утворюється вузол кущіння, з якого розвиваються
додаткові корені, що й веде до утворення мичкуватої кореневої системи.
Така система характерна для більшості однодольних рослин.

Відмінності між цими двома основними кореневими системами виявляються
вже під час проростання насіння. У Дводольних рослин із зародка насінини
проростає один корінець, який потім стає головним коренем. У однодольних
рослин найчастіше проростає кілька корінців. Потім ишіи ріст
припиняється і на підземній частині стебла Формується мичка додаткових
коренів.

Мал. 1. Різні форми коренів (о) та їх розвиток (б) у квасолі (А) і
пшениці (В):

1 — ниткоподібний; 2 — веретеноподібний; 3 — ріпчастий (2, 3 —
запасливі); 4 — стрижнеподібний (типовий); 5 — мичкуватий; 6 — вузол
кущіння

Є рослини (багато серед трав’янистих дводольних), які мають змішану
кореневу систему (у них одночасно функціонують головний, бічні і
додаткові корені).

Мал.2. Ріст кореня верхівкою (а) і посилений ріст бічних коренів після
видалення верхівки кореня (б)

Корінь росте своєю верхівкою, заглиблюючись у нижні шари грунту. У разі
пошкодження кінчика головного кореня починається посилений ріст його
бічних відгалужень (мал. 2). Цю властивість кореня використовують при
вирощуванні розсади культурних рослин із стрижневим коренем. У молодих
рослин відщипують кінчик головного кореня, що припиняє його ріст у
довжину і спричинює ріст бічних і додаткових коренів у верхньому,
найродючішому шарі грунту. Після відщипування частини головного кореня
розсаду висаджують на постійне місце зростання за допомогою загостреного
кілочка — пікетки, звідси цей процес дістав назву пікірування.

Морфологія коренів, глибина і ширина їх проникнення в грунт залежать від
виду рослин, умов їх існування, методів штучного впливу на ріст рослин.
За об’ємом кореневі системи рослин завжди більші, ніж їхні надземні
частини.

Анатомічна будова кореня (мал. 3). Корінь, як і інші органи рослини, має
клітинну будову. Різні його ділянки складаються з неоднакових клітин, що
утворюють зони кореня. Це добре видно на молодих коренях цибулі,
квасолі, соняшнику, пшениці та інших рослин.

На поздовжньому розрізі головні, додаткові й бічні корені мають подібну
будову і в них можна виділити такі зони: зона росту з кореневим
чохликом, зона розтягування (власне росту) і початок диференціації
клітин, всисна і провідна зони.

Зона росту займає верхівку кореня завдовжки 2—3 мм. Це зона клітин, які
активно діляться, меристема кореня.

Мал. 3. Зони кореня і його первинна будова:

а — загальний вигляд; б — поздовжній розріз; в — поперечний розріз у
зоні кореневих волосків: / — зона росту з кореневим чохликом; // — зона
розтягування і початку диференціації клітин; /// — всисна зона; IV —
провідна зона; 1 — волосконосний шар (епіблема, ризодерма); 2 — кореневі
волоски; 3 — ксилема; 4 — кора кореня; 5 — центральний циліндр; 6 —
початок росту бічного кореня; 7 — перицикл; 8 — флоема; 9 — серцевина

Усі тканини кореня виникають з цієї твірної тканини. Зона росту вкрита
кореневим чохликом, який захищає верхівку кореня від пошкоджень під час
просування кореня в грунті. Клітини кореневого чохлика мають підвищений
тургор. Вони живуть недовго, поступово відмирають і злущуються. Замість
відмерлих клітин постійно утворюються нові за рахунок зони поділу, яку
прикриває кореневий чохлик (його немає у водяних рослин).

У зоні розтягування клітини ростуть, видовжуються і стають
циліндричними. У них з’являються великі вакуолі. Сукупний ріст клітин
цієї зони створює силу, завдяки якій корінь заглиблюється в грунт. Цьому
сприяють «якірні» властивості кореневих волосків наступної зони кореня.
Ця зона також невелика, всього кілька міліметрів. У верхній її частині
клітини починають спеціалізуватися, і в зоні всисання повністю
перетворюються на судини, трахеїди та інші види клітин кореня.

Всисна зона (завдовжки від кількох міліметрів до 1— 6 см)
характеризується наявністю кореневих волосків — видовжених на 0,2—1,0 см
виростів зовнішніх клітин кореня. Ядро клітини переходить у кореневий
волосок і зазвичай розміщується в його верхівці. Завдяки великій
кількості волосків (кілька сотень на 1 мм2) у рослин всисна поверхня
збільшується в десятки разів. Наприклад, загальна площа всисної зони
кореневої системи озимої пшениці може перевершувати площу надземної
частини в 130 разів і становити 100 000 м2 на 1 га.

Кореневі волоски недовговічні, вони живуть 10—20 діб, а потім відмирають
і злущуються. Нові волоски утворюються в процесі росту верхівки кореня в
довжину. З ростом кореня в глибину переміщується і зона кореневих
волосків.

За різних умов на коренях навіть однієї й тієї самої рослини кореневі
волоски розвиваються неоднаково. Так, у сухому грунті вони розвиваються
інтенсивніше, ніж у вологому. Коли вологи багато, вони не розвиваються
зовсім. У болотяних або водяних рослин кореневих волосків зазвичай не
буває, проте вони утворюються, коли ці рослини переходять на грунтові
умови зростання. У епіфітних рослин, які мають повітряні корені,
кореневі волоски розвиваються тільки тоді, коли корінь стикається з
твердим субстратом. У деяких рослин роль кореневих волосків виконують
гіфи гриба, з яким вони вступають у симбіоз.

Провідна зона, або зона бічних коренів (зона галуження), становить
більшу частину кореня, вона розміщена над кореневими волосками і досягає
кореневої шийки (місця переходу кореня в стебло). У цій зоні утворюються
провідні судини і бічні корені. Провідна зона — це посередник між
всисною зоною кореня і надземною частиною рослин.

У кореня розрізняють первинну і вторинну будову. Первинну будову мають
молоді корені. В одних рослин така будова зберігається упродовж усього
життя (більшість однодольних і незначна частина дводольних), а в
більшості рослин первинна будова кореня змінюється на вторинну. Первинну
будову мають корені всіх рослин у зоні кореневих волосків. На
поперечному розрізі (див. мал. 45, в) добре помітні дві відокремлені
частини: центральний циліндр, в якому є радіальний пучок, і периферична
частина, що утворює кору кореня з кореневими волосками.

Кора кореня складається з ризодерми і первинної кори. Ризодерма
(епіблема) — це первинна покривна тканина, клітини якої утворюють
кореневі волоски. З ростом кореня клітини ризодерми відмирають, і
покривною тканиною кореня стає екзодерма (за збереження первинної
будови) або перидерма (за вторинної будови). Під ризодермою розміщена
первинна кора кореня. Вона складається з паренхімних клітин, між якими е
міжклітинники. Зовнішній шар клітин (екзодерма), що розміщений під
ризодермою, складається з великих живих клітин. У них відкладаються
крохмаль та інші поживні речовини. Ці клітини виконують захисну функцію
і здатні пропускати воду та мінеральні солі від кореневих волосків до
центрального циліндра. Після відмирання клітин ризодерми екзодерма
перетворюється на покривну тканину.

Від центрального циліндра кора кореня відокремлена одним шаром мертвих
клітин ендодерми. Внутрішні стінки цих клітин потовщені, скорковілі, не
пропускають води і газів. Між мертвими клітинами ендодерми розміщені
живі пропускні клітини, вони тонкостінні, розташовані навпроти судин
центрального циліндра і легко пропускають розчини речовин до
центрального циліндра.

Центральний циліндр займає середню частину кореня і складається з різних
тканин. У периферичній частині його є перицикл, що складається з одного
ряду тонкостінних клітин. Клітини перициклу (вторинна твірна тканина)
періодично діляться і дають початок бічним кореням (звідси —
коренетвірний шар), камбію, паренхімі кореня, додатковим брунькам
коренепаросткових рослин. Основу центрального циліндра (усередині
перициклу) становить паренхімна тканина, в якій радіальне розміщений
судинний пучок кореня, що складається з ксилеми і флоеми. Судини ксилеми
утворюють промені, що йдуть від периферії до центра, їх зазвичай буває
три — п’ять, зрідка — близько 20. Між променями ксилеми розміщені групи
клітин флоеми.

У більшості рослин (дводольних і голонасінних) первинна будова кореня
зберігається недовго і переходить у вторинну будову. Така перебудова
пов’язана з утворенням на певному етапі їхнього розвитку (після появи
перших листків) у центральному циліндрі кореня вторинної меристеми —
камбію. За рахунок клітин камбію утворюються вторинні елементи ксилеми і
флоеми. У дерев і кущів вторинна ксилема і флоема наростають кільцями,
тому будова кореня подібна до будови стебла. Первинна кора та ендодерма
поступово відмирають і злущуються, а з перициклу утворюється перидерма.
Нові шари перидерми закладаються у глибших шарах вторинної флоеми. Так
поступово виникає вторинна будова кореня.

2. Стебло рослин

Стебло як осьова частина пагона здійснює зв’язок усіх частин рослини,
збільшує її поверхню за рахунок галуження, утворює і несе на собі
бруньки і листки, забезпечує транспорт води, мінеральних та органічних
речовин, вегетативне розмноження і фотосинтез, запасає поживні речовини.
Порівняно з коренем пагін рослини має складнішу будову, оскільки він на
ранніх етапах розвитку розчленовується на спеціалізовані частини і
складається з осі та листків, що розташовані на ньому. Стебла без
листків, хоча б зародкових або рудиментарних, як і листки без стебла,
хоча б укороченого, утворюватися не можуть. Стебло за оптимальних умов
росте постійно, даючи бічні відгалуження і збільшуючи листкову поверхню.

Перший (головний) пагін розвивається із бруньки зародка насінини. На
пагоні виділяються вузли і міжвузля. Вузол — це місце прикріплення
листків до стебла. Міжвузля — відстань між сусідніми вузлами. Зазвичай
на пагоні кілька, іноді багато вузлів і міжвузлів, вони повторюються
вздовж осі пагона. Міжвузля можуть бути довгими, тоді пагін називають
видовженим (ростовим); вкорочений пагін має короткі міжвузля. На стеблах
деяких рослин з дуже короткими міжвузлями зближені листки утворюють
прикореневу розетку (кульбаба, морква). Плодові дерева і кущі утворюють
обидва типи пагонів: вкорочені з малим приростом — «плодушки», на яких
формуються квітки, згодом плоди, І видовжені, як правило, безплідні.
Найдовші міжвузля бувають у ліан.

Кут між листком І стеблом називають листковою пазухою. В пазусі листка
розміщуються бруньки — характерний утвір стебла — зачатки нових пагонів,
які виникають у певному порядку на осі. Вони забезпечують тривале
наростання пагона та його галуження. Розрізняють бруньки за місцем їх
розташування (пазушні, верхівкові) та за функціональним призначенням
(вегетативні, квіткові, сплячі, додаткові). Верхівкові бруньки розміщені
на верхівках стебла та його бічних відгалужень. Зовні бруньки захищені
лусками (видозмінені листки). У зимуючих бруньок зовнішні луски щільні,
шкірясті, можуть вкриватися кутикулою або клейкими смолянистими
речовинами. Під лусками знаходиться вкорочений зародковий пагін з тісно
зближеними зачатковими листками, які вкривають твірну тканину конуса
наростання. У пазухах зачатків нижніх листків є зачатки пазушних
бруньок, з яких розвиваються бічні пагони.

Мал. 4. Вегетація пагона:

а — пагін каштана після обпадання листя; б — бруньки каштана; в —
ростовий (видовжений) пагін; г — плодовий (вкорочений) пагін; д —
розвиток пагона з бруньки; 1 — верхівкова брунька; 2 — бічна (пазушна)
брунька: 3 — міжвузля; 4 — листковий рубець; 5 — вузол; 6 — місце
кріплення брунькової луски; 7 — сочевички; 8 — листкові сліди

У дерев І кущів пазушні бруньки бувають ростовими (вегетативними), із
зачатками листків і стебла, і квітковими Із зачатками квіток або
суцвіть, їх можна розрізнити за формою: ростові — видовжені, Із
загостреною верхівкою, а квіткові — округлі й більші.

Деякі пазушні бруньки можуть залишатися у стані спокою невизначено
довго. Це сплячі бруньки. Вони розвиваються і дають пагони в разі
пошкодження верхівкових бруньок, зламування стебла над ними.

Важливим є формування додаткових бруньок, які закладаються на стеблах,
листках, коренях І забезпечують вегетативне розмноження квіткових
рослин.

Ріст стебла у висоту забезпечує верхівкова брунька, або брунька зародка
насінини. Клітини твірної тканини конуса наростання постійно діляться. У
процесі поділу утворюються нові зачатки листків і бруньок. Після поділу
клітини ростуть, внаслідок чого видовжуються міжвузля І все стебло. У
міру віддалення від конуса наростання здатність клітин до поділу
зменшується і починається диференціація їх, що супроводжується
утворенням основних тканин.

Можливий також інший шлях росту стебла: вставний, або Інтеркалярний. У
цьому разі твірна тканина розділена ділянками клітин, здатних до поділу.
Ділянка поділу розміщена зазвичай в основі міжвузлів. Такий ріст
характерний для злакових.

Галуження стебла. У процесі росту стебла можуть галузитись, особливо у
дводольних рослин (див. мал. 46, д). При цьому бічні гілки утворюються з
пазушних бруньок головного стебла. Кожна бічна гілка, як і головне
стебло, є не що інше, як пагін з верхівкою та бічними бруньками.
Верхівкова брунька забезпечує видовження гілок, а з пазушних виростають
нові бічні пагони, які також галузяться. Пошкодження або відламування
верхівкової бруньки спричинює посилене галуження пагона.

У розгалуженої рослини головне стебло називають віссю першого порядку,
бічні стебла, що розвинулись з його пазушних бруньок, — осями другого
порядку, на них утворюються осі третього порядку і т. д. На деревах може
бути до 10 таких осей. Розгалужену надземну частину деревної рослини
називають кроною. За формою крони бувають кулеподібними (клен
гостролистий), пірамідальними (тополя), колоноподібними (кипарис) та ін.
Усі гілки у кроні різновікові. Наймолодші з них — гілки останнього
порядку. Крони плодових і декоративних дерев формують обрізуванням з
урахуванням їхніх природних особливостей.

Використана література:

Біологія. Посібник. – К., 2001.

Енциклопедія юного біолога. – К., 2000.

Похожие записи