.

Життя Арсеньєва’ І.О.Буніна і традиції автобіографічної оповіді в російській літературі: Автореф. дис… канд. філол. наук / Н.В. Яблоновська, Дніпроп

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2587
Скачать документ

Дніпропетровський державний університет

Яблоновська Наталя Всеволодівна

УДК 882 (092) Бунін

«Життя Арсеньєва» І.О.Буніна і традиції автобіографічної оповіді в російській літературі

10.01. 02 – російська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 1999
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі російської та зарубіжної літератури Сімферопольського державного університету.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент
Борисова Людмила Михайлівна, кафедра російської та зарубіжної літератури Сімферопольського державного університету ім. М.Фрунзе.

Офіційні опоненти:
доктор філологічних наук, професор Маєвська Тетяна Петрівна, кафедра світової літератури Ніжинського державного педагогічного університету ім. М.Гоголя,
кандидат філологічних наук Шалюгін Геннадій Олександрович, будинок-музей А.П.Чехова в Ялті, директор.

Провідна установа – кафедра історії російської літератури Київського університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться «15 » лютого 1999 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.19 при Дніпропетровському державному університеті: 320625, м. Дніпропетровськ, пров. Науковий, 13.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського державного університету: 320625, м. Дніпропетровськ, пров. Науковий, 13.

Автореферат розісланий 15 січня 1999 р.

Вчений секретар
спеціалізованої
вченої ради Колісниченко Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В сучасному літературознавстві Бунін досліджувався більше, ніж інші письменники-емігранти «першої хвилі». Його твори, що стали за життя автора класикою, почали вивчатися на батьківщині ще у 60-ті роки – їх було нелегко викреслити з історії російської літератури. Але при цьому багато з того, що було написане в післяреволюційний час і пізніше, або виходило знівеченим цензурою (цикл «Під серпом і молотом» («Мандри»), «Спомини» та ін.), або зовсім замовчувалося («Окаянні дні»).
В останнє десятиріччя з’явився цілий ряд монографій . і дисертацій , присвячених творчості Буніна. В той же час відбувається «відкриття» російського зарубіжжя, означене масовою публікацією художніх творів і початком їхнього наукового вивчення. Однак ані в одній з новітніх робіт про Буніна його творчість не співвідноситься з цим пластом літератури. Між тим, глибоке вивчення зарубіжних творів Буніна, і зокрема «Життя Арсеньєва», неможливе поза контекстом літератури російської еміграції.
Сучасні дослідники часто пов’язують творчість Буніна з тенденціями розвитку європейської літератури ХХ сторіччя, наприклад, з романами М.Пруста (Ю.В.Мальцев, О.В.Сливицька), з російським модернізмом (Р.С.Співак, А.А.Дякіна). Але хоч Буніну і властива деяка «модерність», в цілому автор «Життя Арсеньєва» в своїх пошуках завжди «залишався в межах реалізму «з берегами» (О.М.Михайлов). Ще менш виправданими уявляються паралелі, що визначають між Буніним і Ф.Достоєвським, символістами, В.Набоковим, М.Горьким і В.Маяковським – письменниками, йому заздалегідь сторонніми (Є.І.Конюшенко). В той же час питання про традиції російської літератури XIX сторіччя в післяреволюційній творчості Буніна – не тільки в плані його індивідуальних письменницьких особливостей (в такому аспекті ця проблема осмислювалась А.А.Волковим, Е.К.Лявданським та ін.), але в зв’язку з загальними закономірностями розвитку літератури російського зарубіжжя – лишається практично невивченим. Проте одна з головних тенденцій в літературі «першої хвилі» полягає у відновленні класичних традицій російського реалізму, що частково втратили свій вплив у «срібній добі». Яскраве тому свідчення – доля автобіографічної оповіді в російській літературі ХХ ст.
Вивчення класичних традицій жанру художньої автобіографії є метою поданого дослідження. Виділення основних тем, мотивів і розповідних принципів, що зв’язують роман Буніна, з одного боку, з «Дитячими роками Багрова-онука» С.Т.Аксакова і трилогією Л.М.Толстого, а з другого боку, з «Літом Господнім»,«Богоміллям» І.С.Шмельова і «Подорожжю Гліба» Б.К.Зайцева, становить завдання дослідника.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Звернення до творчості І.О.Буніна, І.С.Шмельова, Б.К.Зайцева пов’язане з одним із пріоритетних напрямків у роботі кафедри російської і зарубіжної літератури Сімферопольського державного університету, яка приділяє велику увагу спадщині російської еміграції на щорічних Міжнародних Шмельовських Читаннях, а також у журналі «Крымский архив».
Наукова новизна отриманих результатів. Визначення жанрових меж російської художньої автобіографії та вивчення її особливостей як в діахронії (Толстой-Аксаков-Бунін), так і в синхронії (Бунін-Шмельов-Зайцев), дає змогу на конкретному матеріалі показати глибину й інтенсивність впливу класичної традиції на літературу еміграції «першої хвилі». В такому плані подане питання в дослідницькій літературі ще не розглядалося.
Практичне значення дисертації. Результати роботи можуть бути використані у вузівських курсах і спецкурсах літератури російського зарубіжжя, а також жанру автобіографічної оповіді, в науковій роботі дослідників творчості І.О.Буніна, І.С.Шмельова, Б.К.Зайцева, в практиці шкільного викладання літератури.
Апробація результатів дисертації здійснювалася у формі доповідей на IV, V і VI Міжнародних Шмельовских Читаннях в Лівадії (1995 р.) і Алушті (1996 і 1997 рр.), на VI і VII Міжнародних Пушкінських Читаннях у Севастополі (1996 р.) і Сімферополі (1997 р.), на VI Міжнародній конференції «Мова і культура» в Києві (1997 р.).
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, кожний з яких включає два підрозділи, висновків і списку використаної літератури, що нараховує 250 найменувань. Обсяг дисертації – 169 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі – «Творчість І.О.Буніна і доля автобіографічного жанру в літературі першої треті ХХ сторіччя» – розглядається історія розвитку жанру художньої автобіографії в російській літературі на початку сторіччя і причини звертання до нього І.О.Буніна.
У підрозділі 1.1. «Сучасний стан проблеми у літературознавстві» розкривається ступінь вивченості в сучасній науці жанру художньої автобіографії, визначаються його межі і основні ознаки (п. 1.1. 1. «Жанр художньої автобіографії в сучасних дослідженнях») та у зв’язку з цим ставиться питання про жанрову природу «Життя Арсеньєва» І.О.Буніна (п. 1.1.2. «Життя Арсеньєва» І.О.Буніна. Проблема жанру»). Навряд чи правильно кваліфікувати «Життя Арсеньєва» як твір «нового, ще не названого жанру» (К.Г.Паустовський), хоча «Життя Арсеньєва» Буніна, певно, відкрило нові можливості автобіографічної оповіді. Передусім, змінився традиційний хронотоп: у Буніна зливаються теперішнє і минуле, а місцем його дії стає весь світ від Середньої смуги Росії до Єгипту, Нубії. Пам’ять оповідача, що вміщує духовний досвід людства від райського стану до сучасності, допомагає Арсеньєву вільно переміщатися в часі і бути незалежним від його руйнівного впливу. Отже, мотив пам’яті стає організуючим початком оповіді, але це відбувається не під впливом новаторства європейських романістів, як стверджують В.В.Вейдле, Ю.В.Мальцев, О.В.Сливицька, а у зв’язку з розвитком того жанрового канону, що у XIX ст. відточувався в художньо-автобіографічних творах Л.М.Толстого і С.Т.Аксакова.
1.2. «Êðèçà àâòîá³îãðàô³÷íîãî æàíðó на ïî÷àòêó ХХ ñòîð³÷÷ÿ та її ïîäîëàííÿ у ë³òåðàòóð³ «ïåðøî¿ хвилі» ðîñ³éñüêî¿ åì³ãðàö³¿». Твори цього жанру не виняток в прозі 1900-1910-х рр.: «Дитинство» П.Романова (1903-1920), «Життя Тарханова» Є.Чирикова (1911-1914), «Котик Лєтаєв» і «Хрещений китаєць» А.Білого (1915 і 1921), автобіографічні оповідання І.Буніна «Далеке» (1904) і «Біля джерела днів» (1907), «Повість про дні мого життя» І.Вольнова (1912-1914), «Дитинство», «В людях» М.Горького (1913-1916). Художня автобіографія не випадково активізувалася в передреволюційні роки, коли для представників найрізноманітніших соціально-політичних і художніх течій визначальним постало питання про метафізичну сутність Росії. Заглиблюючись в історію окремої особистості, письменники водночас давали уяву про особливості російського національного характеру і побутового укладу. Водночас на початку сторіччя серйозно змінився самий об’єкт художньої автобіографії. Цей час ознаменувався занепадом дворянської культури, зламом родинних традицій, руйнуванням релігійно-моральних норм, які скріплювали сім’ю і зумовлювали духовне становлення героя. Все це, в решті решт, і призвело до кризи жанру.
Висока гармонія родинних стосунків відсутня вже в тетралогії М.Гаріна-Михайловського («Дитинство Тьоми» (1892), «Гімназисти» (1893), «Студенти» (1895), «Інженери»(1906)). Натомісць тут виникає постать батька, що на всі вчинки сина дивиться з точки зору солдатської дисципліни. Не природну синівську прихильність (основу родової спадкоємності) відчуває до батька герой в «Дитинстві Тьоми», а почуття ворожнечі. «Гарячим туманом взаємного ворогування всіх із всіма» був сповнений і будинок Каширіних в «Дитинстві» М.Горького.
Традиційно світлим залишився лише образ жінки – берегині родинного вогнища і національних традицій – матері у М.Гаріна-Михайловського, бабусі у М.Горького. Атмосфера загального родинного розладу ще більше згущується в «Повісті про дні мого життя» І.Вольнова. В «Суходолі» і «Селі» Бунін теж малює розпад старого укладу життя, але в своїх автобіографічних оповіданнях «Далеке», «Біля джерела днів», що визначили заздалегідь окремі епізоди «Життя Арсеньєва», навпаки протистояв тенденції засудження минулого. І якщо письменники-соціалісти (М.Горький, І.Вольнов) в невідомому, примарному «новому» шукали порятунку від російської дійсності, то для Буніна відмова від родового, від вікових народних традицій, що зберігають пам’ять про «золоту добу» Батьківщини, – власне, і є виродження.
В пору тоталітаризму криза жанру художньої автобіографії не тільки не була подолана, але поглибилася, В СРСР 1920-1930 рр. родина, а тим більше рід вважалися чимось другорядним у порівнянні з такими спільностями, як клас, народ . Для офіційних ідеологів історія починалася з 1917 р., а весь дореволюційний розвиток Росії вони визначали як «передісторію». Руйнуванню інституту сім’ї вельми сприяло знищення релігійно-моральних норм, які регулювали життя росіянина в минулому. Крім того, в новому суспільстві падав і інтерес до особистості. Героєм літературних творів стала маса.
Але в 20-ті-30-ті рр. жанр художньої автобіографії відроджується в літературі російського зарубіжжя. Майже водночас з’являються тут «Життя Арсеньєва» І.О.Буніна (1927-1933), «Богомілля» (1931) і «Літо Господнє» (1933-1948) І.С.Шмельова, тетралогія «Подорож Гліба» (1937-1953) Б.К.Зайцева, «Юнкери» (1928-1933) О.І.Купріна, «Дитинство Микити» (1920-1922) О.М.Толстого, «Речі людини» (1929), «Диво на озері» (1931) М.А.Осоргіна. Вигнанці, які пережили жахи революції, єдиним нормальним шляхом розвитку суспільства вважали еволюціонізм, духовною основою якого є бережливе ставлення до традицій і відданість вірі батьків. Типізуючі можливості жанру дозволяють співвідносити історію життя героя, його сім’ї із історією Росії та національним характером її народу, що якнайкраще відповідало першочерговій місії російської еміграції – зафіксувати образ старої Росії, зберегти її побут, віру. Поряд з іншими письменниками-сучасниками це завдання вирішував і Бунін.
У другому розділі – «Життя Арсеньєва» в історико-літературній ретроспективі» – роман Буніна співставляється з класичними творами автобіографічного жанру.

2.1. «І.О.Бунін і Л.М.Толстой». Весь творчий шлях Буніна пройшов під знаком Толстого. Вплив Толстого відчувається у чуттєвості і суб’єктивізмі описів. В «Юності» «темно-зелена кропива з тонкою квітучою верхівкою струнко тягнеться вгору; крислатий реп’ях з неприродно бузковими колючими квітками грубо росте вище малини… Зелена голкувата трава і молодий лопух, що пробились крізь торішній лист, зволожений росою, соковито зеленіють у вічній тіні, мов і не знають про те, як на листі яблуні яскраво грає сонце». Пор. у Буніна: стодола «принадно-дивна своєю сірою солом’яною громадою», «зловісною порожнечею», садиба «солодко спить», хмара сповнена «томливою красою». Арсеньєв зберігає у пам’яті і «потрійний полуничний ніс» застарілого пияка, і вуха собачки – «зовсім як зав’язаний бант», і у цьому, безперечно, є учнем Толстого, у якого портретна деталь варта багатьох сторінок описів, дозволяє миттєво передати характерну рису особистості – достатньо згадати коротку губку «маленької» княгині і «незмінну посмішку» Елен. Відповідно і притаманний пейзажам Буніна психологічний паралелізм має своїм джерелом не тільки фольклор, а й твори Толстого. Для світосприйняття Арсеньєва характерно, що більше за все з «Війни і миру» йому запам’яталося небо над Аустерлицем і думки Андрія Болконського, який вперше побачив це високе небо. Адже і самий бунінський герой, подібно до Іртеньєва або Болконського, звик порівнювати рухи своєї душі зі змінами у природі. Людина і в Толстого, і в Буніна органічно вписана у світ природи, злита з ним.
Композиційно «Життя Арсеньєва» майже повторює твір Толстого, що починається дитинством героя («Джерела днів» Буніна – «Дитинство» Толстого) і закінчується його юністю (остання повість трилогії Толстого названа «Юність», повна назва бунінського роману в останньому прижиттєвому виданні – «Життя Арсеньєва. Юність»). І Толстой, і Бунін збиралися описати більшу частину життя своїх героїв, ніж це кінець кінців було зроблено. Очевидно, така часова межа – юність – взагалі характерна для жанру автобіографічної оповіді. В основі художньої автобіографії, що вийшла з роману виховання, лежить ідея розвитку особистості. При зображенні зрілості героя вона блякне. Цією специфічною особливістю жанру автобіографічної оповіді пояснюється велика кількість художніх автобіографій, що залишилися незавершеними.
Інша особливість автобіографічного жанру – виведення загального, загальнолюдського з родового, родинного (у Толстого вона розвинулася згодом у «думку родинну» – одну з головних у його творчості). На відміну від сучасників-різночинців і від письменників початку ХХ ст., що описували у своїх творах розпад сім’ї і втрату родового почуття, Толстой був вихований у повазі до родинних засад, невипадково він разом з Аксаковим став родоначальником російської художньої автобіографії. Сім’я уявляється і Толстим, і Буніним як моральна, духовна і душевна, інтелектуальна основа. Для обох письменників життя сім’ї визначається не тільки побутом, а й духовною спорідненістю душ. Тому самітність героїв у «Дитинстві», «Отроцтві», «Юності» і «Житті Арсеньєва» породжує думку не про те, що сім’я як соціальний інститут пережила себе, а про її цінність, у чому були однаково переконані і Толстой, і Бунін. Варто зазначити, що для Буніна характерна така поетизація сім’ї, якої немає навіть у Толстого. В очах Арсеньєва-дитини його збанкрутілий батько здається добрим і розумним, сильним і спритним, про матір же зрілий Арсеньєв згадує як про найгіркішу любов свого життя. Розповідач у «Дитинстві» Толстого ідеалізує матір, але нещадний до пам’яті батька: його вади і слабкості винесені на суворий суд читачів у главі «Що за людина був мій батько?».
Такі розбіжності в описі схожого досвіду допомагають помітити різну роль розповідача у Толстого і Буніна. В «Житті Арсеньєва» втручання зрілого героя у давно минулі події мінімальне. У Толстого ж оцінка оповідача часто позбавляє сприйняття Миколеньки дитячої безпосередності.
В автобіографічній трилогії Толстого порядок оповіді співпадає з дійсною послідовністю подій. Письменник вважав встановлення зв’язку подій необхідною умовою створення автобіографічної оповіді. В романі Буніна, навпаки, часто лунають слова «раптом», «несподівано», «зненацька», що взагалі заперечують закономірність. Життя для Арсеньєва – це «безладне накопичування вражень, картин і образів». Таку ж відсутність зумовленості, вільне переміщення у часі і у просторі ми знаходимо і у структурі «Життя Арсеньєва». Герой легко змішує у споминах події, позбавляючи їх природної послідовності. Однак початок бунінській «свободі» було покладено саме автобіографічною трилогією Толстого, в якій основна дія часто переривається авторськими ліричними відступами, а також відомостями з життя дійових осіб (глава «Наталя Савівна» у «Дитинстві», «Історія Карла Івановича» в «Отроцтві» тощо), філософськими міркуваннями (наприклад, у главах «Любов» у «Юності») і т.п.
Один з найважливіших і драматичних моментів самосвідомості героя художньої автобіографії – зустріч зі смертю. Миколеньку Іртеньєва вражає несумісність образу матері, який живе у його пам’яті, з виглядом її мертвого тіла. І Арсеньєв сприймає мертву сестру Надю як нерухому пишну ляльку. І для Толстого, і для Буніна смерть – це інше буття, «повернення до загального і вічного джерела», «пробудження від життя» (вмираючи, князь Андрій усвідомлює, що він і живі «не можуть розуміти одне одного»). Смерть як перехід з одного стану в інший, як звільнення від матеріального існування у Толстого підкреслює метафора дверей (це двері, які бачить у сні Андрій Болконський), у Буніна на межі вічного і минущого знаходиться дзеркало (рання редакція гл. XVII кн. 1, перероблена в оповідання «Дзеркало»).
У «Дитинстві», «Отроцтві», «Юності» важливе місце відводиться впливові оточення на особистість героя, оцінці дійових осіб. В «Житті Арсеньєва» більш важливі, ніж взаємовідносини з людьми, почуття героя, причому подані у споминах, а отже, вивільнені від усього несуттєвого, вторинного, наприклад, скороминущих образ і непорозумінь. Такий ракурс перешкоджає побачити героя очима людей, які його оточують, але це не знижує об’єктивності авторської позиції у ставленні до нього.

2.2. «І.О.Бунін і С.Т.Аксаков». Вже раннє бунінське оповідання «Далеке» у зібранні творів Буніна (1915 р., видавництво товариства Маркс) мало «аксаковську» назву – «Сон Обломова-онука», точніше, вказувало одразу на дві впливові традиції – аксаковську і гончаровську. Аксаковська традиція у зображенні перших миттєвостей самосвідомості, що пробуджується у дитині, заявляє про себе і в іншому оповіданні Буніна, «Біля джерела днів». Оповідання «Далеке» і «Біля джерела днів» у період, коли створювалося «Життя Арсеньєва», було перероблене Буніним і опубліковане під назвами «Вісім років» (з підзаголовком «Життя Арсеньєва». Варіант першого начерку») і «Дзеркало» (з підзаголовком «З давніх начерків «Життя Арсеньєва»).
В «Дитячих роках Багрова-онука» Аксаков характеризує не тільки події життя дитини, особливо важливі для формування її особистості, а й самий феномен пам’яті, те, як відбувається відбір важливих для неї подій, зустрічей, знайомств – інколи дивний і незрозумілий дорослій людині момент «включення» цього механізму у дитинстві, що відокремлює несвідомий відрізок життя, який ніби і не прожито, від значно тривалішого періоду життя усвідомленого, тобто власне життя. Таємничій роботі пам’яті Аксаков присвятив вступ до своєї повісті і дві перші глави – «Уривчасті спомини» і «Послідовні спомини».
У «Житті Арсеньєва» мотив пам’яті набуває значного розвитку, стає центральним, організуючим, структурно складнішим у порівнянні з повістю Аксакова. Однак, поєднуючи різноманітні часові пласти свого життя в акті спомину, Бунін-Арсеньєв спирається на відкриття Аксакова-Багрова. Мотив родової, спадкової пам’яті, вперше заявлений Аксаковим (у «Родинній хроніці» розповідач обізнаний з подіями минулого так, ніби сам був їх очевидцем, до родинного переказу він ставиться, як до початку свого власного життя), випереджає бунінську прапам’ять.
Буніна зріднює з Аксаковим і думка про святість традицій, родинного і національного устрою. Така позиція Аксакова пов’язана з його близькістю до слов’янофілів, у Буніна – з гірким досвідом вигнання. Для Аксакова однією з причин неприйняття західної культури було його різко негативне ставлення до соціальної революції, сама ідея якої, здавалось, суперечила тисячолітнім принципам Російської державності. Аксаков не вірив у можливості будь-яких швидких, радикальних змін на краще у суспільному ладі. При всій ліберальності своєї позиції у ставленні до селян, кріпацького права і політики уряду, слов’янофіли завжди залишалися переконаними прибічниками самодержавства. На відміну від соціалістів, що висловлювали бажання внести у російський державний устрій елементи західного парламентаризму, «демократії» і західних утопічних теорій, слов’янофіли зверталися до витоків, «основ» російського народу, бачили майбутнє Росії у збереженні її традиційного устрою.
Світ без минулого, що позбавляє людину можливості «згадати», «дізнатися», для Арсеньєва втрачає свою цінність. Пієтет Арсеньєва перед минулим пояснює його неприйняття соціал-демократичного середовища з його «запереченням минулого і нинішнього Росії» і мрією «про її майбутнє, вірою у це майбутнє, за що і потрібно було «боротися». Це неприйняття Арсеньєвим середовища революціонерів – лише відгук ненависті автора роману до людей, які зруйнували його Батьківщину. Пізнавши в Одесі «окаянні дні» революції, Бунін зізнався: «Ніколи я не погоджуся з тим, що спустошена Росія… Я ніколи не думав, що можу так гостро відчувати». Свої «охоронні» настрої Бунін передає зрілому Арсеньєву, в якого виникає питання: «Як не відстояли ми всього того, що так гордо називали ми російським, у силі і правді чого ми, здавалось, були так упевнені?».
Буніна і Аксакова споріднює також зважене, помірне ставлення до слов’янофільської теорії. Письменникам близьке її бережливе, пильне ставлення до державного устрою, сім’ї, родової спадкоємності, пошук національного «коріння». Однак крайностей націоналізму не приймає ані Аксаков, якого «власні діти часом звинувачували у західництві» , ані Бунін, який з обуренням ставився до перебільшеної російськості «лубочної, сухозлітної» Росії. Але якщо Аксаков в усіх своїх міркуваннях залишається спокійним, толерантним, то різкість, емоційність бунінських висловлювань про «праве» крило неослов’янофільства може, на перший погляд, здатися західництвом. Однак творча позиція автора «Життя Арсеньєва» свідчить про протилежне: у переломний момент історії Росії письменник звертається до літературних, фольклорних та історичних образів Давньої Русі (вірші «Руслан», «Альонушка», «Скоморохи», «Святогір і Ілля», «Святий Прокопій», «Сон єпископа Ігнатія Ростовського», «Князь Всеслав» та ін., спомин про Давню Русь в оповіданні «Остання осінь» протистоїть авторському передчуттю кінця російського села, допетровська Русь приваблює головну героїню «Чистого понеділка»). Західна цивілізація викривається Буніним у «Добродії з Сан-Франциско», а оповідання про французьку революцію 1789 р. знищують міф про гуманність Заходу. І навіть польське коріння Буніна не заважає йому у «Житті Арсеньєва» віддати перевагу православній церківці порівняно з католицькими храмами.
«Життя Арсеньєва», як і «Дитячі роки Багрова-онука», відтворює життя людини у дитинстві із усією притаманною цьому періодові гостротою відчуттів, передає свіжість сприйняття юного героя. Арсеньєв живе і минулим, і сьогоденням, подібно до того, як у творі Аксакова розповідач не наділяє своїми думками юного героя.
І Багров, і Арсеньєв чуйно сприймають красу природи і усвідомлюють себе її невіддільною частиною. При цьому любов до природи не виключає у обох героїв деякої частки жорстокості у ставленні до неї – обом, наприклад, добре знайомий мисливський азарт. І так само позбавлене сентиментальності розуміння краси природи і Аксаковим, і Буніним. Описуючи брудні замети, каламутні калюжі, вони і в них знаходять чарівність життя.
Характерною особливістю «російського» виховання і в Аксакова, і в Буніна є ранній інтерес героїв до читання, спроба своїх сил у літературній творчості, а також подорожі. При цьому у «Житті Арсеньєва» мотив подорожі непомітно переходить у мотив життєвих мандрів.
У третьому розділі – «Життя Арсеньєва» у літературному процесі 1920-1930-х рр.» – досліджується зв’язок роману Буніна з найбільш визначними автобіографічними розповідями його сучасників – «Богоміллям», «Літом Господнім» І.С.Шмельова і «Подорожжю Гліба» Б.К.Зайцева.
3.1. «І.О.Бунін та І.С.Шмельов». Дослідження питання про творчі взаємозв’язки письменників-сучасників часто ускладнює історія їхніх особистих стосунків. Емігрантська літературна критика не раз зазначала несхожість двох найбільш талановитих письменників російського зарубіжжя – Буніна і Шмельова. Думка про цю несхожість підтримувалася і самими письменниками, що помітно з висловлювань найближчого оточення Буніна. Але людська «відмінність» не скасовує моментів художньої подібності у Буніна і Шмельова. На перший погляд, автобіографічна оповідь Буніна відрізняється від «Літа Господнього» своєю об’єктивністю. Бунін більше, ніж Шмельов, говорить про негативні сторони російської дійсності. Однак тіньові сторони у бунінському образі Росії помітні тільки на тлі яскравої шмельовської ідеалізації; у контексті творчості самого Буніна «Життя Арсеньєва» виглядає інакше: загальний тон оповіді тут незрівнянно світліший, ніж, наприклад, у «Суходолі». А з іншого боку, і на сторінках «Літа Господнього» багато світового болю: остання частина твору так і називається – «Скорботи».
Православність, церковний переказ виступає в автобіографічних розповідях Буніна і Шмельова як сила, що зв’язує воєдино життя різних поколінь, що знімає конфлікт «батьків і дітей». Арсеньєв, згадуючи молитву у Духів день, помічає, що цей обряд як ніщо інше зв’язує його з предками. У Шмельова релігійна ідея – прилучення героя до православності, його обрядовості – визначає композицію «Літа Господнього». Опис православних обрядів і свят у «Житті Арсеньєва» займає менше місця, ніж у «Богоміллі» і «Літі Господньому», однак ціннісно-орієнтована пам’ять Буніна також виділяє цей бік життя героя (подорожі на обідню у Різдво, Великий піст у домі Арсеньєвих, відвідання Альошею єлецької церкви та ін.). На відміну від Шмельова Бунін розумів християнство як одну з багатьох складових частин російського національного характеру, його верхній, духовний шар, поряд з яким у ньому присутнє і дике, азіатське начало. Дослідники (Дж.Вудворд, Б.Кірхнер) не раз підкреслювали близькість Буніну східних релігій – буддизму, даосизму. «Життя Арсеньєва» дає підставу для таких висновків. Звичайно, не доводиться й казати про якесь глибоке заглиблення Буніна у буддійську релігію, але деякі її поняття (нірвана, сансара, дао) здалися письменникові співзвучними його особистим світорозумінням.
Глибше, ніж буддизм, Бунін відчуває Старий Заповіт. Образ Бога-батька, що карає, простежується в оповіданнях «Русь», «Балада». Ідеєю божественної відплати пройнятий той епізод у «Житті Арсеньєва», де розповідається про загибель прикажчика, що доніс на соціаліста – Альошиного брата. І все-таки важко погодитися з тим, що Бог у бунінських творах – «страшний, темний, загадковий, причетний до начала язичницько-інстинктивного», «бог чуттєвого кохання», «бог смерті, а не безсмертя» (І.Ільїн). Старозавітний грізний Бог не заступає у Буніна Бога милосердного, що дарує врятування і життя вічне. Про це свідчать оповідання «Богиня Розуму», «Холодна осінь», «У Парижі», «Чистий понеділок», сторінки, присвячені родині Ростовцева у «Житті Арсеньєва».
Письменник, можливо, не завжди усвідомлює, що риси, які він особливо цінує у людях, виховані православ’ям. Але цей зв’язок, до пори непомітний, стає очевидним у моменти трагічних випробувань. Висока поетичність образу Росії в емігрантській творчості Буніна досягається завдяки таким реаліям, як Данилов і Макарьєвський монастирі, Троїцька Лавра, суздальські обителі. Автору «Мандрів» вони служать символом «незапам’ятної і непорушної Русі», де у самому розквіті добробуту не вичерпувалися ані потяг до Бога і вічності, ані піднесені докори землі і людині.
Церковна служба у сприйнятті бунінського героя – священна, поліфонічна, глибоко символічна «містерія». Естетикою православної служби захоплюється і Шмельов. У святі Спаса, наприклад, він приділяє особливу увагу шатам храму, одягові священнослужителів тощо.
Окрім «конфесіональної релігійності», у творах Буніна і Шмельова виявилася і «релігійність екзистенційна» , змістом якої є «відчуття нескінченного», «смак до нескінченного» (те «почуття якоїсь нескінченності», з яким Бунін, за власним визнанням, «жив усе життя»), прихильність до всього земного. «Екзистенційна релігійність» проймає «Життя Арсеньєва», але вона помітна і у шмельовських описах «млинців і пирогів», крізь які просвічує любов не тільки до Творця, а й до його Творіння. Власне, у шмельовських «млинцях і пирогах» значно менше утробності, чуттєвості, ніж у бунінському ставленні до світу, що нескінченно мучив його своєю чарівністю. «Млинці» у Шмельова – нехай яскравий, відчутний, але символ російських традицій. Росіяни зрозуміли і оцінили у повній мірі значення цього символу, втративши нормальний побут. Філософ О.Ф.Лосєв написав у 1932 р. з одного табору в інший, дружині, що тільки тут він, не любитель млинців та інших масничних задоволень, усвідомив у них «ласку життя, початок мирного влаштування, наївну і безпечну радісність самого буття» .
І для шмельовського Вані, і для бунінського Арсеньєва Росія – це не тільки країна, де вони народилися, але й її минуле. Щось схоже на бунінський мотив прапам’яті з’являється у «Літі Господньому», коли розповідач замислюється про російські святині, про рідну Москву: «Все мариться минулим, моїм минулим… – неначе у сні забутому».
Світ природи така ж важлива складова частина «російського» виховання, як і світ літератури. На відміну від автобіографічної оповіді Буніна, дитинство головного героя «Літа Господнього» проходить не у селі, а у місті, тому у шмельовського Вані немає того загостреного почуття природи, що вирізняє Арсеньєва. Однак світ природи у Шмельова теж живий. В уяві головного героя сонце, дерева, земля, плоди оживають: сонце «грається з нами, веселе», земля «жива, мовчить тільки», яблука «дивляться і посміхаються», огірки «весело купаються у кориті» тощо. Захисником природної гармонії у «Літі Господньому» виступає Горкін. Саме він навчає маленького Ваню покаятись у гріхах «матері сирій землі».
Відтворюючи юність своїх героїв, Бунін і Шмельов спираються на традиції аксаковської прози, де світосприйняття молодого Багрова захищене від втручання зрілого розповідача. Герой Буніна ніби прагне стати колишнім собою і у спомині ще раз пережити своє життя, зберігаючи і гостроту почуттів, і гостроту сприйняття світу. Шмельов навмисне спрощує характеристику церковних переживань шестирічного Вані, насичує його мову граматичними неправильностями, які також підкреслюють, що оповідь у «Літі Господньому» ведеться від особи дитини.

3.2. «І.О.Бунін і Б.К.Зайцев». Якщо Бунін і Шмельов часто сприймалися російською еміграцією як письменники-антиподи, то Бунін і Зайцев, навпаки, існували у свідомості критиків поруч. Виходячи з цього, однак, було б несправедливим вважати «Подорож Гліба» наслідуванням «Життя Арсеньєва» (Г.Струве). Письменників в їхніх автобіографічних книгах зв’язує загальне художнє подання життя як мандрів, шляхів. І подорож Арсеньєва, і подорож Гліба розгортаються не тільки у просторі, але і у часі. Вона – синонім самого життя і пам’яті про нього. Зайцев не раз повторює цю думку у романах тетралогії, звучить вона і у його щоденникові з символічною назвою «Мандрівник».
У російській літературі уявлення про типове художньо-автобіографічне «дитинство» довго асоціювалося з фільварковим побутом. Тому не з книг знайомі з ним герої Аксакова, Толстого, Буніна і Зайцева у своєму розвитку проходять ряд спільних моментів, пов’язаних з осягненням рідної природи, знайомством з народом, його мовою, звичаями, працею. Характерне для російського автобіографічного роману і раннє прилучення героя до літератури. Від того, що книги було взято не з публічної бібліотеки, а з «дідівських шаф», вони, здається, стали ріднішими.
Вже у біографіях Буніна і Зайцева багато спільного – батьківщиною письменників була Орловська губернія, і вони виховувались на єдиних традиціях, у одному мовному середовищі. Обидва однаково почували себе в еміграції – Зайцеву, як і Буніну, був близький не гамірний Париж, а французька провінція. Любов до провінції, як і любов до природи, – відгук фільваркового дитинства письменників.
Господарська діяльність, розваги, заняття літературою, релігійні обряди тісно перепліталися у житті садиби, але її основою все-таки був непорушний зв’язок із природою. Невипадково героїв Буніна і Зайцева об’єднує прагнення жити у злагоді з усім живим. Глібу знайоме і арсеньєвське пантеїстичне почуття злиття з природою.
Не метушливі столиці, а рідний будинок, садиба уособлюють для Арсеньєва і Гліба Батьківщину. Дім для них – це і власність, що дає особисту свободу, і осередок родинних традицій. Щоправда, зайцевський Гліб не відчуває себе спадкоємцем у тій мірі, яка притаманна Арсеньєву. Для Буніна традиція – це минуле у нинішньому, те, що вже накопичене. Зайцева, навпаки, привертає тільки майбутнє, проблема життєздатності традицій.
Але якщо не родова пам’ять, то станова гордість властива і зайцевському герою. Йому приємно думати, що його бабуся з аристократичного польського роду; зустрічаючи її, він дотримується принципу «стан зобов’язує». Гувернантка Лота для Гліба «трішки «з простих», не «наша», він відчуває і свою відміну від людей типу фельдшерки М’яснової або родини Новосьолових.
Естетичне почуття героїв Буніна і Зайцева виховане багатьма поколіннями їхніх дворянських родів. Для них зовнішня потворність побічно вказує на неблагополуччя внутрішнє: у різночинній інтелігенції героїв Буніна і Зайцева відштовхує «некраса», незатишність побуту. Гліба обурює не тільки повсякчасне безладдя дому Новосьолових, але і зовнішність фельдшерки М’яснової, огрядної дівчини з майже чоловічим почерком і червоними пальцями. Саме так Арсеньєва у братовому харківському середовищі відштовхували зовнішній вигляд і манера висловлювати думки багатьох його членів. Характерне й сприйняття Буніним та Зайцевим «нового» світу як «антиестетичного». У своєму щоденникові «Мандрівник» Зайцев описує типи «радянських» осіб: «виродок» з лівадійського виконкому з «ідіотично лютим обличчям» (фотографія була надрукована в «Іллюстрированной России»), радянський дипломат з лицем «клубного шулера». «Азіатчина» коробить Буніна на вулицях «революційних» Москви та Одеси.
Для системи часових координат «Життя Арсеньєва» характерне протиставлення «тоді» – «тепер» («Як не оцінили ми всього того» і т.д.), воно властиве і Зайцеву у «Подорожі Гліба»: тоді була духовно багата Росія, з її давнім Козельськом, Оптиною пустинню, зараз на її місці залишилися лише руїни.
На відміну від Буніна, який акцентує вагомість для Арсеньєва православності, Зайцев, що вважається фундатором «духовної» течії в емігрантській прозі, навмисне підкреслює нерозвиненість релігійного почуття Гліба у дитинстві і юності: «сліпота» героя контрастує з інтенсивністю духовного життя автора. Авторська іронія на адресу героїв, світ старовини, давні події російської історії, православні святині – все, повз що проходять Гліб і його рідні, виділяють розбіжність точок зору героя і розповідача у зайцівській тетралогії. Якщо у «Житті Арсеньєва» розповідач «пожвавлює» минуле, то Зайцеву, навпаки, ближче толстовський образ зрілого автора, ставлення якого просвічує крізь дитяче сприйняття.

ВИСНОВКИ
Співставлення «Життя Арсеньєва» Буніна з класичними автобіографіями, що затвердили жанровий канон, і з автобіографічними розповідями сучасників, доводить приналежність цього твору до жанру художньої автобіографії – – різновиду «роману виховання» (М.М.Бахтін), в основі якого лежить духовне становлення автобіографічного головного героя:
1) основою художніх автобіографій є факти біографії їхніх авторів, але реальні події змінені письменниками настільки, що вони перетворюються на «автобіографію вигаданої особи»;
2) у російській художній автобіографії існує дві традиції відображення минулого героїв – аксаковська (світ зображений очами дитини, втручання зрілого розповідача підкреслене незначно), яку розробляли Бунін та Шмельов, і толстовська, в якій оцінка оповідача часто позбавляє сприйняття юного героя дитячої безпосередності;
3) особливістю художнього часу є актуалізація родової пам’яті – сприйняття подій історії роду у безпосередньому співвідношенні із життям героя, або навіть прояв «прапам’яті», яка робить свого володаря свідком всієї російської і всесвітньої історії;
4) характерним для автобіографій XIX ст. художнім простором виступила російська садиба; у ХХ ст. історія внесла зміни у цю традицію – у художніх автобіографіях «першої хвилі» російської еміграції поряд із садибним дитинством зображується міське. Але незмінним для жанру залишився мотив дому як родового гнізда, що пов’язує з предками і водночас є фундаментом усього майбутнього життя героя. У письменників російського зарубіжжя це гіркий мотив зруйнованого родинного вогнища, до якого можна повернутися тільки у «творчому сні». Гіркість втрати рідного дому, яка звучить в емігрантських автобіографічних оповідях 1920-1930 рр., підкреслюють мотиви мандрівництва, вигнанництва.
5) основою сюжету цих творів стала історія морального формування героя, проблема «виховання почуттів» переростає у художній автобіографії у проблему російського національного характеру, традиційного життєвого устрою Росії;
6) характерними ознаками жанру російської художньої автобіографії виступає залучення її героїв до світу природи, зображення подорожей і читання як найважливіших складових «російського» виховання.

Основні положення дисертації відображено у публікаціях.
1. Крым в творческой биографии И.А.Бунина // Культура народов Причерноморья. – 1997. – №2. – С. 324-326.
2. Севастополь в «наследственной» памяти И.А.Бунина (Роман «Жизнь Арсеньева») // Крымские пенаты: Альманах литературных музеев Крыма. – №4. – Симферополь, 1997. – С. 124-130.
3. Украина в цепи эстетических впечатлений И.Бунина (Роман «Жизнь Арсеньева») // Сборник статей международной научно-практической конференции «Диалог культур: этнические реалии и будущее Крыма». – Симферополь: Таврия, 1997. – С. 80-82.
4. «Жизнь Арсеньева» И.А.Бунина и «Детские годы Багрова-внука» С.Т.Аксакова (поэтика автобиографического жанра) // Материалы VIII и IX Волошинских чтений. – Симферополь: Крымский Архив, 1997. – С. 166-175.
5. Жанр автобиографического повествования в литературе русского зарубежья («Жизнь Арсеньева» И.А.Бунина и «Лето Господне» И.С.Шмелева) // Материалы VI Крымских Международных Шмелевских Чтений «Русская литература ХХ века в контексте мировой культуры». – Алушта, 1997. – С. 110-115.
6. Языковые границы русского зарубежья // Материалы 6 международной конференции «Язык и культура». – Т. 4. – К.: Collegium, 1998. – С. 32-38. (В соавторстве с Л.М.Борисовой).
7. Жизнь Арсеньева» И.А.Бунина и автобиографическая трилогия Л.Н.Толстого (поэтика жанра) // Ученые записки Симферопольского государственного университета. – №6(45). – Симферополь, 1998. – С.139-147.
8. Жизнь Арсеньева» И.А.Бунина и «Путешествие Глеба» Б.К.Зайцева: литературная преемственность в изображении дворянской усадьбы // Культура народов Причерноморья. – 1998. – №3. – С. 300-305.
9. Россия на грани гибели: творчество И.А.Бунина начала ХХ века // Материалы Международных IV Крымских Шмелевских Чтений «Гражданская война и отечественная культура». – Симферополь: Крымский Архив, 1995. – С. 77-78.
10. Мотив памяти как организующее начало повествования в «Жизни Арсеньева» И.А.Бунина // Материалы Шестых Крымских Пушкинских Международных Чтений «Литература и религия». – Симферополь: Крымский Архив, 1996. – С. 157-159.
11. Духовно-нравственная проблематика автобиографических повествований И.А.Бунина и И.С.Шмелева // Материалы Международных V Крымских Шмелевских Чтений «Русская литература и российское зарубежье». – Алушта, 1996. – С. 49-50.
12. «Жизнь Арсеньева» И.А.Бунина: литературная преемственность в изображении дворянской усадьбы // Материалы Седьмых Крымских Пушкинских Международных Чтений «Русская литература и провинция». – Симферополь: Крымский Архив, 1997. – С. 165-167.
13. Автобиографическое повествование в русской литературе начала ХХ века. – Симферополь, 1997. – 25 с. Деп. В УкрИНТЭИ 13. 01. 97 г., №29 – Уi 97. // Реферат в ж. «Експрес-новини: наука, технiка, виробництво», №5-6, 1997.

Яблоновська Н. В. «Життя Арсеньєва» І.О.Буніна і традиції автобіографічної оповіді в російській літературі. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01. 02 – російська література. – Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1999.
Дисертацію присвячено дослідженню роману І.О.Буніна «Життя Арсеньєва» з точки зору традицій автобіографічної оповіді в російській літературі. У роботі визначаються ознаки і межі жанру художньої автобіографії, виділяються основні теми, мотиви, розповідні принципи, якими роман І.О.Буніна пов’язаний з «Дитячими роками Багрова-онука» С.Т.Аксакова і трилогією Л.М.Толстого, з одного боку, і «Богоміллям», «Літом Господнім» І.С.Шмельова, «Подорожжю Гліба» Б.К.Зайцева, з іншого. Співставлення «Життя Арсеньєва» Буніна з класичними автобіографіями, що затвердили жанровий канон, і з автобіографічними розповідями сучасників, доводить приналежність цього твору до жанру художньої автобіографії – різновиду «роману виховання» (М.М.Бахтін), в основі якого лежить духовне становлення автобіографічного головного героя.

Ключові слова: проза Буніна, художня автобіографія, автобіографічна оповідь, література російського зарубіжжя, класичні традиції.

Яблоновская Н.В. «Жизнь Арсеньева» И.А.Бунина и традиции автобиографического повествования в русской литературе. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. – Днепропетровский государственный университет, Днепропетровск, 1999.
Диссертация посвящена исследованию романа И.А.Бунина «Жизнь Арсеньева» с точки зрения традиций автобиографического повествования в русской литературе. В работе определяются признаки и границы жанра художественной автобиографии, выделяются основные темы, мотивы, повествовательные принципы, связавшие бунинский роман с «Детскими годами Багрова-внука» С.Т.Аксакова и трилогией Л.Н.Толстого, с одной стороны, и «Богомольем», «Летом Господним» И.С.Шмельова, «Путешествием Глеба» Б.К.Зайцева, с другой. Сопоставление «Жизни Арсеньева» Бунина с классическими автобиографиями, утвердившими жанровый канон, и с автобиографическими повествованиями современников, доказывает ее принадлежность к жанру художественной автобиографии – разновидности «романа воспитания» (М.М.Бахтин), в основе которой лежит духовное становление автобиографического главного героя:
1) основой художественных автобиографий являются факты биографии их авторов, но реальные события изменены писателями настолько, что они представляют собой «автобиографии вымышленного лица»;
2) в русской художественной автобиографии существуют две традиции воссоздания прошлого героев – аксаковская (мир изображен глазами ребенка, вмешательство зрелого рассказчика подчеркнуто незначительно), которую разрабатывали Бунин и Шмелев, и толстовская, в которой оценка повествователя часто лишает переживания юного героя детской непосредственности;
3) особенностью художественного времени является актуализация родовой памяти – восприятия событий истории рода как имеющих непосредственное отношение к жизни героя, или даже проявление «прапамяти», делающей ее обладателя свидетелем всей русской и всемирной истории;
4) характерным для автобиографий XIX в. художественным пространством явилась русская усадьба; в ХХ в. история внесла коррективы в эту традицию – в художественных автобиографиях «первой волны» русской эмиграции усадебное детство уже соседствует с городским. Но неизменным для жанра остался мотив дома как родового гнезда, связывающего с предками и одновременно служащего прочным фундаментом всей будущей жизни героя. У писателей русского зарубежья это горький мотив разрушенного домашнего очага, к которому можно вернуться только в «творческом сне». Горечь утраты родного дома, звучащую в эмигрантских автобиографических повествованиях 1920-1930 гг., подчеркивают мотивы странничества, изгнанничества ;
5) основным сюжетным стержнем этих произведений стала история нравственного формирования героя, проблема «воспитания чувств» перерастает в художественной автобиографии в проблему русского национального характера, традиционного уклада жизни России;
6) характерными признаками жанра русской художественной автобиографии выступает приобщение ее героев к миру природы, изображение путешествий и чтения как важнейших составляющих «русского» воспитания.

Ключевые слова: проза Бунина, художественная автобиография, автобиографическое повествование, литература русского зарубежья, классические традиции.

Yablonovskaya N.V. «Life of Arseniev» of I.A.Bunin and tradition of an autobiographical narration in Russian literature. – Manuscript.
Thesis for a candidate of Science in Philology by speciality 10.01.02 – Russian literature. – Dnepropetrovsk State University, Dnepropetrovsk, 1999.
The thesis is devoted to the research of I.A.Bunin’s novel «Life of Arseniev» from the point of view of the traditions of an narration in Russian literature. The indications and boundaries of autobiographical genre are determined in the work, the main themes, motives, narrative principles, which linked Bunin’s novel with «Children’s years of the Bagrov-grandson» of S.T.Aksakov and L.N.Tolstoy’s trilogy, on the one hand, and I.S.Shmelev’s «God’s Summer», B.K.Zaytcev’s «Gleb’s Travelling», on the other, are selected. The comparison «Life of Arseniev» with the classical autobiographies which have ratified a genre canon, and with autobiographical narrations of the contemporaries, proves it a membership to a autobiographical genre – to a variety « of the novel of education » (М.М.Bahtin), in which basis lies the spiritual development of an autobiographical main hero.

Key words: prose of Bunin, art of autobiography, autobiographical narration, literature of Russian emigration, classical traditions.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020