.

Життєвий світ людини та переживання нею стану самотності як предмет філософського аналізу: Автореф. дис… канд. філос. наук / Н.Г. Каралаш, Чернів. д

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2705
Скачать документ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. Ю.ФЕДЬКОВИЧА

УДК 130.3

КАРАЛАШ НАТАЛІЯ ГРИГОРІВНА

ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ ТА ПЕРЕЖИВАННЯ НЕЮ СТАНУ САМОТНОСТІ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

Спеціальність 09.00.09 – філософія науки

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Чернівці – 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича

Науковий керівник – доктор соціологічних наук, професор Маковецький Адам Мефодійович, завідуючий кафедрою філософії Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ожеван Микола Андрійович, Національний інститут українсько-російських відносин (м. Київ);
кандидат філософських наук, доцент Троянський Володимир Андрійович, доцент кафедри соціальної медицини, ООЗ та суспільних наук Буковинської державної медичної академії

Провідна організація: Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, кафедра філософії гуманітарних наук,
Міністерство освіти України, м. Київ

Захист відбудеться “ 15 ” жовтня 1999 року о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича за адресою: 274000, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 (14-й корпус).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького державного університету (274000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий “ 15 ” вересня 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент Карпо В.Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Життєвий світ людини інтегрує в собі оточуюче природне середовище, сферу соціального і духовного (соціум, етнос, держава, мораль, мистецтво, філософія, релігія тощо), сукупність необхідних їй речей, а також внутрішній духовний світ, який активно функціонує в її індивідній буттєвості та соціумі, в соціально-комунікативних процесах. Соціальні інститути типу держави, права, науки, сфери освіти і т.п. існують як складові соціуму, в просторі якого розгортається індивідне життя. Ці елементи соціальної системи мають надіндивідну природу і впливають на людину як сили, що формують її духовний світ через засоби соціалізації, виховання, примусу і т. ін.
Функціонування суспільства базується на різних способах життєвияву особистості і певною мірою програмує її діяльність і поведінку. Проте людина, як соціальна істота, існує і діє не тільки у зовнішньому бутті, а й у своєму власному, внутрішньо духовному, екзистенційному, коли внутрішній і зовнішній світи співіснують як щось єдине. При цьому людина мріє про щось, намічає контури свого майбутнього, радіє чи страждає, йде назустріч іншим людям чи замикається у собі, відчуваючи потребу побути наодинці з собою, усамітнитись. Це – так зване добровільне усамітнення.
Другий вид усамітнення породжувався соціальними факторами -примусовим відчуженням людини від роду чи племені, а пізніше, вже в рабовласницькому суспільстві, відлученням її від церкви, що вважалося найбільшим покаранням індивіда, рівнозначним його духовній смерті.
Третій вид самотності та усамітнення породжений індустріальним суспільством, незамінними супутниками якого є феномен відчуження і самовідчуження, постійний вплив на людину різноманітних учень, офіційної ідеології, засобів масової комунікації тощо.
Особливе місце серед форм людського існування посідає комунікація як суб’єкт-суб’єктна взаємодія. Як свідчить досвід, чим інформативнішими стають міжіндивідуальні стосунки, тим менше та рідше в них здійснюється “зустріч людських доль” (Г.С.Батіщев), менше реалізується повнота буття кожного із суб’єктів спілкування, а самі комунікативні процеси стають менш відвертими і менш душевними.
Дедалі помітнішим стає прагнення черпати із сфер соціальних комунікацій лише щось інструментальне, суто прагматичне. Спостерігається зведення людських стосунків до об’єктно-речової активності, відбувається абстрагування від усього того, що не вписується в діяльнісний кругообіг. Всі ці процеси і явища вимагають їх всебічного теоретичного обгрунтування, що й спричинило вибір теми дослідження представленої до захисту дисертації.
Ступінь наукової розробки теми. Теоретичне осмислення феномену самотності бере свій початок з епохи раннього протестантизму (перша половина XVI ст.), який недооцінював спілкування людини з людиною і пропагував ідею безпосереднього діалогу з Богом. Проте широке вивчення названого явища представниками різних форм суспільної думки розпочалося лише в першій половині XIX ст., з розвитком філософської концепції американських трансценденталістів (Р.У.Емерсон, Г.Д.Торо, Дж.Риплі та ін.).
Що стосується європейського континенту, то в цю ж епоху (перша половина XIX ст.) проблема самотності людини займала чільне місце в художній творчості прогресивних митців-романтиків різних країн (Дж.Байрон, В.Гюго, А.Міцкевич, Ш.Петефі, К.Ф.Рилеєв, К.П.Брюлов, Е.Делакруа, Ф.Шопен, Г.Берліоз, Ф.Ліст), і частково в німецькій філософії цієї епохи (Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Ф.Шлейєрмахер та ін.)
Сучасником європейських романтиків був також датський філософ Сьорен К’єркегор, який, у плані досліджуваної проблеми, відомий в історії філософії як проповідник “аскетичної самотності” та буття людини у вічному страху. Страх у К’єркегора виступає як найважливіша характеристика людського існування і відображає буття людини “перед лицем смерті” та на її шляху до Бога. Абсолютний відчай, на думку К’єркегора, приводить людину до усвідомлення релігійного значення своєї особистості, тобто підносить на релігійну стадію існування.
Релігійні мотиви у питаннях людського існування та подолання індивідом життєвих труднощів, зневіри у життя, самотності притаманні науковим працям та художнім творам багатьох філософів, соціологів, письменників ХIХ – початку ХХ століття (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, В.Дільтей, М.Вебер, А.Тойнбі, представники російської релігійної філософії В.Соловйов, Л.Шестов, С.Булгаков, П.Флоренський, С.Франк, М.Бердяєв). Біллю про людину та вірою в її сили проникнуті художні твори одного з найвидатніших письменників світу Ф.М.Достоєвського. Таким же оптимізмом і вірою в людину характеризуються соціально-політичні праці представників української культури М.Драгоманова, М.Грушевського, Б.Кістяківського, М.Ковалевського та ін.
Проте своє найглибше відображення проблема людської самотності та пошуків душевної теплоти, взаєморозуміння, інтерсуб’єктивності знайшли у працях фундатора філософської антропології М.Шелера, філософів-екзистенціалістів К.Ясперса, М.Гайдеггера, А.Камю, Ж.-П.Сартра, Н.Аббаньяно та ін.; західних соціологів та соціальних психологів ХХ ст. (Е.Фромм, В.Франкл, М.Гайдеггер, Ю.Габермас, М.Бубер, О.Тоффлер, В.Біблер та ін.). Так, на думку відомого американського соціолога Олвіна Тоффлера, індустріальне суспільство характеризуються централізацією, одноманітністю, монотонною працею, відчуженням і самовідчуженням людини. Тому цивілізація, яка прийде на зміну індустріальному капіталізму, значно відрізнятиметься від названого типу суспільства, оскільки більше уваги приділятиме сім’ї, дозвіллю, міжіндивідуальним стосункам.
Що стосується нашої вітчизняної суспільної думки (в рамках колишнього СРСР), зокрема сучасної української філософії та соціальної психології, то останнім часом вчені-суспільствознавці стали більше уваги приділяти проблемам, пов’язаним з соціально-психологічним станом індивіда і навіть великих груп людей, який вони переживають під впливом життєвих обставин (О.І.Титаренко, І.С.Кон, О.В.Данчева, Ю.М.Швалб, Г.І.Горак, Є.І.Головаха, Н.В.Паніна, В.П.Іванов, Л.В.Сохань та ін.); питанням соціальної комунікації, адаптації особистості та населення України до кризових умов, посиленню індивідного начала в період трансформації суспільства (А.О.Ручка, О.Г.Злобіна, В.О.Тихонович, А.О.Донченко, Ю.І.Саєнко, В.І.Тарасенко, В.А.Шудло, О.О.Якуба та ін.).
Отже, проблема людської самотності є багатогранною і багатоаспектною, до неї постійно звертаються як зарубіжні, так і вітчизняні вчені, що свідчить про її актуальність. Проте недостатньо розробленими є питання, що стосуються індивідної буттєвості та соціально-комунікативних процесів у постсоціалістичних суспільствах (у т.ч. в сучасній Україні), самовідчуження людей один від одного під впливом соціальних умов їхнього існування, зміни їх ціннісних орієнтацій, адаптаційних можливостей тощо. Відсутня чітка концептуальна база в плані досліджуваної проблеми.
Зв’язок досліджуваної проблеми з кафедральною науковою темою. Досліджувана в дисертації проблема тісно пов’язана з комплексною темою наукового дослідження кафедри філософії ЧДУ “Філософсько-соціологічні проблеми розвитку науково-пізнавального потенціалу особи і суспільства” (1997-1999 рр.), у розробці якої дисертант бере безпосередню участь.
Об’єктом дослідження є ті форми індивідної буттєвості, а також соціально-економічні, політичні та духовні фактори, що спричиняють формування феномену самотності людини в суспільстві.
Предметом дослідження є життєвий світ та самотність людини як індивідно-особистісна і соціальна проблема в умовах трансформації суспільства (передусім українського) та пошуки шляхів його стабілізації і збільшення адаптивних можливостей індивідів, посилення соціально-комунікативних процесів у сучасному українському суспільстві.
Методологічною і практичною основою дисертаційного дослідження є системний та діяльнісний підходи щодо пояснення того чи іншого соціального явища, а також праці класиків світової та вітчизняної філософії, соціології, соціальної психології і сучасних суспільствознавців, у яких висвітлюються різні аспекти феномену самотності людини, її відчуження та самовідчуження в суспільстві. При обгрунтуванні вихідних положень дослідження в цілому та окремих його аспектів дисертант спиралася на філософсько-антропологічні ідеї М.Шелера, філософські вчення Ф.Ніцше та А.Шопенгауера, екзистенціальну філософію Н.Аббаньяно, А.Камю, Ж.-П.Сартра, а також на праці широко відомих зарубіжних авторів М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Ясперса, М.Бубера, Ю.Габермаса, О.Тоффлера, В.Франкла та ін. Суттєву допомогу надали дисертанту праці багатьох українських авторів (О.В.Данчева, Ю.М.Швалб, Г.І.Горак, Є.І.Головаха, Н.В.Паніна, О.Г.Тихонович та ін.).
Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є філософський аналіз життєвого світу і феномену самотності людини в її індивідній буттєвості та системі соціальних комунікацій сучасного суспільства (кризового – передусім). Розглядаючи проблему через призму концепцій філософської антропології, соціальної та комунікативної філософії, розуміючої соціології та ін., спираючись на теоретичні джерела, соціальну інформацію та матеріали соціологічних досліджень, дисертант ставить перед собою такі завдання:
– проаналізувати історичний аспект феномену людської самотності та різноманітні концепції вітчизняних і зарубіжних авторів, використовуючи порівняльний метод пізнання соціальних явищ;
– виділити різні форми індивідної буттєвості людини, особливо ті з них, які найчастіше породжують феномен самотності;
– проаналізувати соціально-комунікативні процеси в суспільстві та причини дискомфортного стану більшості громадян сучасної України, самовідчуження людей один від одного, порушення соціальних зв’язків, що, в кінцевому рахунку, породжує феномен самотності людини;
– на основі теоретичних джерел, соціальної інформації та матеріалів соціологічних досліджень, які проводяться нині в Україні (у т.ч. й соціологами Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича), показати вплив аномічного стану сучасного українського суспільства на ціннісні орієнтації людей та їх самопочуття, життєві плани;
– розглянувши питання, що пов’язані з комунікативними здатностями особи та її адаптацією до соціальної дійсності, сформулювати концепцію подолання феномену самотності та кризи людських сподівань, яка є авторською концепцією дисертанта;
– виходячи з основних закономірностей суспільного розвитку, обгрунтувати можливість і необхідність подолання людської самотності через активізацію індивідного начала та посилення його ролі в суспільних процесах і духовно-інтелектуальному розвитку особистості, в управлінні суспільними процесами на всіх рівнях.
Наукова новизна дослідження. Аналіз феномену самотності через життєвий світ людини та призму основних форм індивідної буттєвості і соціальних комунікацій є одним з перших в українській філософській літературі.
Зроблено ряд висновків принципового характеру, які можуть започаткувати подальші дослідження з обраної теми:
– на рівні основних форм індивідної буттєвості (діяльнісно-практичної, комунікативної та екзистенційної), феномен самотності найчастіше проявляється в третій формі буттєвості (екзистенційній), і найлегше долається в комунікативній, в системі діалогової взаємодії “Я-Ти”;
– як соціальний фактор, самотність та самовідчуженість людини посилюються в кризовому суспільстві, охоплюючи широкі верстви населення різного віку, національної приналежності, освітнього рівня, але об’єднаних боротьбою за виживання, в якій одні перемагають, а інші впадають у відчай або стають в опозицію щодо існуючої соціальної системи; названий вище феномен існує в країнах з високим рівнем життя та соціального захисту населення (частіше на індивідному рівні і значно менше на соціальному);
– на формування (чи подолання) самотності як душевного стану людини активно впливають фактори об’єктивного та суб’єктивного порядку: загальний стан суспільства (стабільний чи кризовий), рівень життя людей, їх суспільні відносини, політичний режим, розвиток (чи гальмування) демократичних процесів, а також етно-національні якості індивідів, риси їх характеру, релігійна приналежність тощо;
– самотність, як компонент життєвого світу людини, функціонує в нерозривній єдності з приналежністю індивіда до соціальної спільності (роду, племені, народності, нації, до малої соціальної групи) і є протилежністю його прагненню бути серед людей, спілкуватися з ними. Отже, і самотність та усамітнення, і спілкування як один з видів соціальної комунікації, є родовими якостями людини;
– як названа вище якість людини, елементи її життєвого світу, самотність матиме місце, мабуть, завжди; як соціальний фактор, максимально буде знятий у так званому синергетичному (або інформативному, постіндустріальному суспільстві), частково залишившись і проявляючись в якості атрибуту сучасного суспільства.
За результатами проведеного дослідження розроблена цілісна авторська концепція подолання феномену самотності та кризи людських сподівань під впливом факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного порядку. Даний процес розглядається на фоні загальної кризи, яка охопила всі сфери життя українського суспільства.
Практична цінність дослідження визначається передусім отриманими результатами і висновками, які можуть започаткувати подальші дослідження з окремих аспектів дисертаційної теми, зокрема з проблем адаптації індивіда до кризової ситуації його існування, з питань посилення ролі індивідного начала в нинішніх умовах та ін. А методика, що використовувалася дисертантом при дослідженні обраної теми, може застосуватися при вивченні життя та побуту самотніх людей – чоловіків, жінок, громадян похилого віку. Матеріали дослідження можуть використовуватися також при читанні нормативних курсів і спецкурсів з філософії, соціології, соціальної психології, підготовці наукових публікацій, виступів на наукових конференціях і симпозіумах.
Апробація роботи. Основні положення і висновки дисертації доповідалися автором на кількох Міжнародних та Всеукраїнських наукових конференціях: Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи. Всеукраїнська науково-практична конференція.- Чернівці,1996; Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на XXI століття. Міжнародна науково-практична конференція. – Чернівці-Київ,1996; Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції. Міжнародна науково-практична конференція. – Чернівці,1997; Духовність українства. Всеукраїнська науково-практична конференція. – Житомир,1998.
Положення дисертації доповідались і обговорювались на теоретичному семінарі кафедри філософії ЧДУ, використовувались при проведенні семінарських занять зі студентами. Результати досліджень відображені у восьми наукових публікаціях: з них п’ять одноосібних і три у співавторстві з науковим керівником, проф. А.М.Маковецьким.
Особистий внесок дисертанта в публікації за №№ 2, 5 і 7 включає: визначення структури тих цінностей, на які сьогодні орієнтується молодь, у т.ч. студентська; аналіз феномену спілкування у молодіжному середовищі; співставлення суб’єктивного світу окремого індивіда з духовністю соціуму; самовизначення людини в її індивідній буттєвості та комунікативних зв’язках з іншими. Дисертація обговорювалася на
кафедрі філософії Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.
Структура дисертації визначається змістом проблеми і відповідає поставленим перед дослідженням меті і завданням. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 152 стор. Список використаної літератури містить 193 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь її розробки у філософській літературі, визначаються об’єкт і предмет, мета і завдання роботи, розкривається наукова новизна, практичне значення, апробація дисертаційного дослідження.
У першому розділі – “Проблема самотності людини в теоретичних джерелах та основні напрями і методи її дослідження” – аналізується феномен людської самотності в філософській антропології та соціальній філософії, наводиться класифікація основних форм індивідної буттєвості, проведено їх всебічний аналіз на основі філософської класики та праць сучасних авторів – вітчизняних і зарубіжних.
Теоретичне осмислення феномену самотності має давні традиції. І тому було б невірним пов’язувати його тільки з ХХ ст. чи з розвитком капіталістичного виробництва. Християнство з самого початку сприйняло і акумулювало в собі відчуття гнітючої самотності. Необхідно зазначити, що ранній протестантизм не залишав місця для розкриття внутрішнього світу людини через спілкування з іншими людьми. Визнавалась тільки одна форма спілкування – індивідуальний, замкнутий “діалог” з Богом. З розвитком філософської концепції американських трансценденталістів першої половини XIX ст. (Р.У. Емерсон, Г.Д. Торо, Дж. Риплі та ін.) фактично розпочинається вивчення феномену людської самотності представниками різних форм суспільної думки. Американські трансценденталісти були, по суті, першими, хто зробив спробу провести розмежування між самотністю як продуктом міського життя, і усамітненням, необхідним для творчої діяльності людини, з метою концентрації на її внутрішніх духовних потенціях.
Іншу концепцію самотності та усамітнення висунув сучасник Торо, датський релігійний філософ Сьорен К’єркегор. Самотність К’єркегора – це замкнутий світ внутрішньої самосвідомості, проникнення в ірраціоналістичний образ Бога, який, на його думку, може стати єдиним співрозмовником загубленого в світі індивіда.
Феномен людської самотності займає значне місце в західній філософській антропології, де він аналізується в основному у рамках проблеми індивідної буттєвості. Головною характеристикою сутності людини, на думку засновника цієї течії в філософії Макса Шелера, є антропологічний дуалізм духу і життя. При цьому він не обмежується простою констатацією наявності у людини духу, а прагне дати розгорнуту характеристику людини як “духовного буття”, в якому закладена протилежність тваринному існуванню і проявляється самотність та самовідчуженість. Це дозволяє зробити висновок, що духовність є визначальною ознакою людини. На відміну від М.Шелера Ф.Ніцше назвав самотність “жахливою богинею і матір’ю всіх людських пристрастей”.
Індивідна буттєвість, в рамках якої людина найчастіше переживає стан самотності, прагнення індивіда усвідомити своє місце серед інших людей, розірвати рамки самотності, відчуженості, розв’язати для самого себе питання “що є свобода?”, – ці та інші проблеми стоять, по суті, на першому місці в філософії екзистенціалізму. Видатний італійський мислитель, філософ-екзистенціаліст Н.Аббаньяно вважає, що в основу інтерпретації свободи повинна бути покладена проблематичність. Це означає, що свобода завжди є відкритою проблемою, оскільки вона проявляється у ставленні людини до буття та інших людей, в екзистенціальному виборі. Якщо для М.Гайдеггера екзистенція і свобода проявляються у пограничній ситуації, перед лицем смерті, то у Н.Аббаньяно екзистенція є тотожною свободі і функціонує в буттєвості людей, їх спільній праці, у ставленні людини до світу та до інших людей.
Одне з центральних місць у філософській літературі посідає діяльність як форма і спосіб людської буттєвості. Найбільший вклад у розробку та всебічний аналіз даної категорії внесли російські філософи Г.Батіщев, М.Каган, український філософ В.Іванов та ін. З поняттям діяльності органічно пов’язана категорія практики, яка є її конкретизацією і разом з тим наповнює діяльність більш високим людським змістом. В результаті практичної діяльності людини предмет стає фрагментом культурної цілісності, змінюється його смислова наповненість. Отже, діяльнісно-практичне відношення до дійсності є висхідною формою буттєвості людини, бо за його допомогою вона здійснює своє власне життєзабезпечення. Нині діяльнісна парадигма замінюється іншою, в основі якої лежить суб’єкт-суб’єктний принцип, тобто комунікація між людьми.
Проте діяльнісно-практична та комунікативна форми людської буттєвості не вичерпують її повноти. Філософи ХХ ст. дедалі частіше звертаються до такої форми людської життєдіяльності, як екзистенція (існування), в якій сфокусована увага на впливі зовнішніх обставин на долю людини, що потребує від неї вольових, духовних зусиль для протиборства і подолання життєвих труднощів. Найвищий ступінь буттєвості, на думку екзистенціалістів, проявляється в момент творення людьми власного буття.
На думку дисертанта, самотність як індивідний феномен, як душевний стан людини найчастіше проявляється в екзистенційній формі її буттєвості. А щодо останньої форми індивідної буттєвості, яку деякі автори умовно називають “діяльністю душі”, то вона притаманна, в основному, країнам Сходу, а не народам європейського чи американського континентів. Активна, діяльнісна людина, що зайнята якоюсь важливою справою, просто не дозволить собі займатися пасивним спогляданням, бути відреченою від світу, самоізольованою в духовних прагненнях, заглиблюватися у медитаційну замкнутість. Орієнтація виключно на містичну форму буттєвості супроводжується ущербністю, неповноцінністю індивідного існування.
Розділ II -“Самотність людини як соціальна проблема в умовах трансформації суспільства”- присвячений аналізу соціально-комунікативних процесів у суспільстві та їх духовного потенціалу. Аналізується зміна ціннісних орієнтацій людей у їх індивідній буттєвості під впливом аномічного стану суспільства.
Поняття комунікації (від лат.communicare – спілкуватися, радитися з ким-небудь) охоплює широке коло соціальних процесів і явищ. Це засоби масової інформації, шляхи сполучення, візуальні й вербальні технічні пристрої тощо. Проте висхідне, первинне значення цього поняття стосується саме людського спілкування, в якому поєднуються соціально-інформаційні та духовні процеси.
Характер і напрямок впливу масової комунікації на індивіда залежить від вибору ним однієї з двох програм: маніпулятивної чи формуючої. Маніпулятивна програма передбачає виділення об’єкта і суб’єкта комунікації. При цьому об’єктом є широкі народні маси, суб’єктом – невеликі групи людей чи окремі індивіди, що створюють засоби масової комунікації та закладають у них певну інформацію цілеспрямованого характеру, а також спілкуються один з одним. Названа інформація (маніпулятивна програма) носить утилітарний характер, виконує управлінську та ідеологічну функції й досить часто спрямована на маніпуляцію масовою свідомістю людей, а тому й має таку назву. Що стосується формуючої програми, то вона має творчий характер, оскільки її метою є формування духовно розвинутої та комунікабельної особистості, яка володіє кращими людськими якостями.
Одним з найважливіших атрибутів соціальної комунікації в рамках життєвого світу людини є мова, без якої не може бути й національної культури. За допомогою мови спілкуються люди, передаються від покоління до покоління духовні й моральні цінності, здійснюється навчання й виховання, відбувається наступність у духовному житті окремої сім’ї, етносу, суспільства в цілому.
Розвиток соціально-комунікативних процесів, як і суспільних відносин та духовного життя в цілому, безпосередньо залежить від загального стану справ у суспільстві. В соціальній філософії прийнято розрізняти стабільний і кризовий стани суспільства. Перший означає стійкий соціальний порядок, другий характеризується порушенням соціальної стабільності, падінням життєвого, морального і загальнокультурного рівня суспільства і проявляється в масовому незадоволенні людей своїм становищем. Фактично в Україні утворився стан аномії, який болісно переживає більшість населення. Аномія (від фр. annomie – беззаконня, безнормність) – такий стан суспільства, в якому значна його частина, знаючи про існування обов’язкових для всіх норм і законів, ставиться до них байдуже, а то й взагалі не виконує їх. Вперше поняття аномії ввів Е.Дюркгейм (“Про розподіл суспільної праці”, “Самогубство”). До концепції аномії зверталися Г.Зіммель, М.Вебер, Р.Мертон. Якщо Е.Дюркгейм причину аномії вбачав у руйнуванні або послабленні нормативної системи суспільства, то за Р.Мертоном аномія являє собою “особливий структурний розлад культури”, конфлікт, дисбаланс між культурними цінностями і санкціонованими державою соціальними нормами. Якщо за Е.Дюркгеймом аномія виникає лише в періоди швидких соціальних змін, то для Р.Мертона розузгодженість між соціокультурними цілями і легальними засобами їх досягнення є постійним фактором напруження в соціальній системі.1
Вкрай негативно відображаються на поведінці людини суперечності між ціннісними орієнтаціями та діяльністю, між цінностями, що декларуються і такими, що реально функціонують, між словом і ділом, цілями і можливостями їхнього досягнення. Масове почуття соціальної невдоволеності, зайвості, коли людина не може реалізувати власні можливості, призводить до відчуження від суспільства, зростання песимістичних настроїв і навіть деморалізованості населення (Є.І.Головаха, Н.В.Паніна, Л.В.Сохань та ін.). У зв’язку з деформацією соціальних інститутів і відносин, в ціннісних орієнтаціях людей посилюються внутрішні суперечності. Внаслідок неспівпадання нормативних вимог з реальними умовами життя виникає “подвійна мораль”, а звідси, за висловом акад. В.М.Кудрявцева виникає і так звана “тіньова нормотворчість”, тобто створення неофіційних правил поведінки, якими керуються певні групи населення (різного роду ділки, спритники, шахраї, карні елементи та ін.).
Важливим аспектом досліджуваної проблеми є аналіз комунікативних здатностей особи в соціумі. Названа проблема знайшла своє всебічне висвітлення в працях таких відомих західноєвропейських філософів, як Карл Ясперс, Мартин Бубер, Карл-Отто Аппель, Отто Фрідріх Больнов, Юрген Габермас та ін., які створили досить популярну на Заході “комунікативну філософію”. Визнання інтерсуб’єктивності є одним з найважливіших аспектів і самого життя сьогодення, і сучасної філософії та соціальної психології. В результаті дане поняття стало однією з найважливіших сполучних ланок різних, зовні навіть протилежних філософських спрямувань – від прагматизму Ч.Пірса, філософії мови пізнього Л.Вітгенштейна та феноменології Е.Гуссерля до діалогічної філософії М.Бубера, екзистенціалізму М.Гайдеггера та К.Ясперса, герменевтики Х.-Г.Гадамера. Постійна увага сучасної західної філософії до проблеми спілкування, комунікації, самотності саме й обумовлена тим, що сучасне суспільство викликало до життя по-справжньому потужні інструменти демагогії, поверхневого, але ефективного перекомбінування елементів повсякденної свідомості.
У третьому розділі – “Подолання самотності людини як реалізація принципу соціального оптимізму” – аналізуються проблема адаптації індивідів до нових умов життя в нинішній Україні та роль індивідного начала в стабілізації суспільства і оптимізації життєдіяльності людей.
Як відомо, загальний стан суспільства адекватно відображається не тільки на життєвому рівні, мисленні та почуттях людей, а й на їхніх адаптивних можливостях. На цю жорстку залежність індивідуального від соціального вказують такі видатні американські філософи, як Е.Фромм та Р.Мертон, відомі представники “розуміючої соціології” А.Шюц та Дж.Мід, засновники і теоретики Франкфуртської школи соціальних досліджень М.Хоркхаймер і Т.Адорно та ін. Пізній Г.Маркузе та Е.Фромм зосереджували увагу на аналізі тих ситуацій, за яких особистість адаптується до соціальної структури через відмову від власного “Я” або через “втечу від свободи” (Е.Фромм), або ставши цілковито “одномірною людиною” (Г.Маркузе).
Основою розвитку будь-якого суспільства є цілеспрямована спільна праця людей. І чим вищий рівень її організації та соціальної віддачі, тим вищий буде ступінь соціального прогресу, а отже і стабільності суспільства. Названа закономірність діє і в зворотному напрямку. В цьому плані добре “спрацьовують” головні положення синергетики та принципи синергетичної взаємодії, основний зміст яких розкривається в ідеї глобальної солідарності людей. Принагідно зауважити, що цю ідею висловлював ще в 40-х роках XX ст. італійський мислитель Н.Аббаньяно у своїй книзі “Вступ до екзистенціалізму”, підкреслюючи, що людське “Я” не може реалізувати своє призначення без солідарності з іншими людьми.
Феномен синергетики (І.Пригожин, Е.Ласло, Й.Масуда, М.Кларк та ін.), означає, що енергія потреб, мотивів, інтересів, цінностей, яка спонукає індивідів до спільної діяльності, узгоджується, інтегрується, синтезується. Внаслідок такої інтеграції діяльності виникає явище резонансу, яке у багато разів посилює ефект цієї діяльності. Це і є, на думку дисертанта, найоптимальніший шлях ліквідації кризових явищ у суспільстві (українському та будь-якому іншому), вихід на рівень найрозвинутіших країн світу, подолання феномену відчуження та самотності як у соціальному, так і в індивідно-екзистенційному плані. А звідси – необхідність значного посилення ролі індивідного начала в усіх сферах життєдіяльності людей. В нинішніх умовах однією з найважливіших функцій індивідного начала є вироблення у людини стійких форм її повсякденної життєдіяльності (причому не тільки в звичайних, але й у непередбачених, екстремальних ситуаціях).
Правильно зрозуміти формування індивідного начала в духовному світі людини дозволяє висунута Д.М.Узнадзе теорія установки, згідно з якою виникнення установки як психологічного механізму зумовлено “зустріччю” двох ключових факторів: актуальної проблеми людини, з одного боку, і ситуацій задоволення її – з іншого. Ступінь адаптованості індивіда є індикатором стабілізації суспільства, нової системи суспільно-економічних відносин. Отже, від індивідного начала та успішної особистісної адаптації залежить подолання суспільної кризи. Ситуація ускладнюється тим, що в суспільстві, де панує аномія, за кризових умов блокується традиційний вид адаптації, який базується на конформності до соціальних норм. У багатьох випадках характерним є розгубленість та неспроможність до індивідуальної адаптації, спостерігається глибокий песимізм або опозиційна діяльність щодо існуючих соціальних структур та органів державної влади.
У висновках сформульовано підсумки дослідження і наголошується на таких положеннях:
– ще в сиву давнину головним інформаційно-комунікативним досягненням нашого далекого предка був образ роду чи племені, через який здійснювався зв’язок індивіда з першими соціальними спільнотами. Розрив цього зв’язку призводив до загибелі індивіда і всього, що було з ним пов’язано (імені, мови, набутих знань тощо). Фактично і сьогодні такий розрив індивіда з соціумом призводить якщо й не до його загибелі, то до повної втрати його родових людських якостей (мислення, мови, моралі та ін.). Все це свідчить про величезну цінність феномену соціальних комунікацій, без яких неможливе існування людини як виду Homo sapiens;
– загальний стан суспільства відображається відповідним чином на самопочутті людей, їх свідомості та емоціях, ціннісних орієнтаціях, стимулюючи соціальну активність, або песимістичні настрої, зневіру у краще майбутнє, відчуження і самовідчуження індивідів, що закладає психологічні основи для формування феномену самотності та усамітнення, причому не тільки тоді, коли людина знаходиться наодинці з собою, а й “самотності на публіці”, за висловом М.Вебера;
-іноді самотність, як компонент життєвого світу людини породжується під впливом її індивідуальних якостей (надмірного егоїзму та завищеної самооцінки індивідом своїх здібностей або зовнішності, важкого характеру, надмірної скромності та сором’язливості та ін.);
– людська самотність та усамітнення формуються під впливом соціального та індивідуального, об’єктивного та суб’єктивного, де переважають соціальні фактори. Добровільне усамітнення людини зустрічається нечасто і існує, скоріше всього, як виняток. Що стосується феномену самотності як соціального фактору, то він є серйозною проблемою глобального характеру;
– особливо серйозним і поширеним є феномен самотності в кризовому суспільстві, в період його трансформації, коли людям важко адаптуватися до нових умов свого існування. Долаючи життєві труднощі, одні люди впадають у відчай і не знаходять засобів до існування, інші ж навпаки – проявляють значну індивідуальну активність, причому досить часто вона носить антисоціальний характер;
– одним з найбільш вагомих чинників, що зумовлюють процес подолання людиною життєвих труднощів та досягнення нею певних цілей, є міра усвідомлення нею свого включення в суспільні перетворення, або те, що прийнято визначати “позицією громадянина”. Характерною ознакою такої стартової позиції є розуміння індивідуального життя як невід’ємної частини життя суспільного. Оскільки ця позиція може бути охарактеризована як дійова, на противагу позиції спостерігача, її, на думку дисертанта, можна визначити як позицію боротьби за вдосконалення життя;
– оскільки економічний стан України не покращується, а життєвий рівень абсолютної більшості населення дедалі знижується, у свідомості людей формується синдром страху не тільки за своє власне життя, а й майбутнє своїх дітей і, в кінцевому рахунку, виникає криза людських сподівань, що значно знижує соціальну активність людини та міжіндивідуальні зв’язки;
– що стосується ціннісних орієнтацій та соціальних оцінок громадян кризового суспільства, то вони є неоднозначними, а іноді навіть протилежними стосовно різних поколінь людей. Представники старших поколінь дедалі частіше звертаються до образу радянського минулого; найнегативнішу оцінку сучасного стану суспільства дають представники середніх поколінь, серед яких найбільше безробітних або тих, хто по кілька місяців не отримує зарплату; з певною долею оптимізму сприймають своє майбутнє молоді люди, серед яких більшість орієнтується на бізнес, комерційну діяльність;
– для виходу країни з кризи і покращення матеріального і духовного стану її громадян потрібні активні спільні дії кожної людини і всіх соціальних структур та інститутів, добре продумана, вимоглива і діюча законодавча база, повага індивідів один до одного, до законів, моральних норм, професіоналізм та індивідуальна відповідальність керівників та управлінців на всіх рівнях соціальної і державної ієрархії.

Основні положення дисертаційної роботи відображені у публікаціях:
1. Каралаш Н.Г. Взаєморозуміння людей у процесі їх спілкування як філософська і мовна проблема // Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи / Тези республік. науково-практичної конференції. 24-27 вересня 1996 року. – Чернівці: Рута, 1996. – С. 101- 103.
2. Каралаш Н.Г., Маковецький А.М. Вплив кризових явищ на формування ціннісної картини світу та спілкування молоді / Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на XXI століття / Міжнародна науково-практична конференція. 15-18 травня 1996 року. – Тези виступів. – Чернівці-Київ, 1996. – С. 101-103.
3. Каралаш Н.Г. Вплив спілкування на розвиток і моральний світ людини // Матеріали доповідей на республіканській науково-практичній конференції “Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи”. 24-27 вересня 1996 року. – Чернівці: Рута, 1996. – С.206-210.
4. Каралаш Н.Г. Формування ціннісних орієнтацій індивіда за аномічного стану суспільства // Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції / Матеріли Міжнародної науково-практичної конференції. – Ч. II. – Чернівці: Рута-Митець,1997. – С. 93-97.
5.Каралаш Н.Г., Маковецький А.М. Розвиток культури суспільства як необхідна передумова адаптації індивіда до духовних цінностей та зміцнення соціальних комунікацій // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.праць. Вип. 8. – Філософія. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – С. 88-96.
6. Каралаш Н.Г. Проблема взаєморозуміння людей та подолання їх самотності в системі соціальних комунікацій // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 8. – Філософія. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – С. 112-119.
7.Каралаш Н.Г., Маковецький А.М. Людина в структурі соціологічного знання // Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К.: Укр. Центр духовної культури, 1998. – С. 22-40.
8. Каралаш Н.Г. Стабілізація суспільства та збільшення адаптивних здатностей індивіда як соціальна проблема // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 35. – Філософія. – Чернівці: ЧДУ, 1998. – С. 100-104.

Каралаш Н.Г. Життєвий світ людини та переживання нею стану самотності як предмет філософського аналізу. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.09 – Філософія науки. Чернівецький державний університет ім.Ю.Федьковича.– Чернівці,1999.
У дисертації досліджується проблема людської самотності та самовідчуженості як у різних формах індивідної буттєвості, так і в соціально-комунікативних процесах. Розкриваються основні причини та соціальні наслідки названого феномену, аналізуються різні шляхи ліквідації кризових явищ та оптимізації життєдіяльності людей в нинішньому українському суспільстві. Авторська концепція дисертанта будується на системному та діяльнісному підходах щодо явищ соціального та індивідуального порядку, з використанням комунікативної і синергетичної парадигм.

Ключові слова: життєвий світ, індивідна буттєвість, самовідчуженість, самотність, екзистенція, соціальні комунікації, системний підхід, розуміння, індивідне начало.

Каралаш Н.Г. Жизненный мир человека и переживание им состояния одиночества как предмет философского анализа. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.09 – Философия науки. Черновицкий государственный университет им. Ю.Федьковича. – Черновцы,1999.
В диссертации исследуется проблема человеческого одиночества и самоотчужденности как в различных формах индивидуального бытия, так и в социально-коммуникативных процессах. При этом диссертант опирается как на философскую классику, так и на работы современных авторов – отечественных и зарубежных.
Проблема одиночества и самоотчуждения человека большое место занимает в философии экзистенциализма. Согласно Ж.-П.Сартру, например, индивид стремится выйти за пределы своего “Я”, разорвать рамки одиночества, которые его сковывают. Путь индивида к себе всегда конфликтный и тесно связанный с осознанием одиночества как экзистенции бытия человека в мире.
Названная выше проблема исследуется в диссертации через основные формы индивидуального бытия человека – деятельностно-практическую, коммуникативную и экзистенциальную, а также при анализе коммуникативных способностей индивида в социуме. Признание большой роли интерсубъективности в жизни человека является сегодня одним из важнейших аспектов современной философии. Важным аспектом исследуемой проблемы является развитие социальных связей людей как в рамках отдельной страны, так и в общепланетарном масштабе. Человек на рубеже столетий (ХХ и ХI-го) все больше стремится строить свои взаимоотношения с другими людьми, подчиняясь не внешним детерминантам (нормам, правилам, традициям и т.п.), а своему собственному свободному выбору. Но в
обществе, где межиндивидуальные отношения очень часто осуществляются с целью выгодного использования человека и обесцениваются высшие духовные ценности, возникают кризис интимности, недоверие людей друг к другу, разочарование в будущем, снижается нравственное содержание коммуникативных связей и деятельности людей. Все это имеет место в современной Украине и других постсоциалистических государствах. Позитивное решение названных и других социальных проблем, по мнению диссертанта, возможно через усиление роли индивидного начала во всех сферах жизни общества и реализацию принципов синергетической парадигмы, которая так популярна сегодня в индустриально развитых странах Европы, в США и Японии.

Ключевые слова: жизненный мир, индивидуальное бытие, самоотчуждение, одиночество, экзистенция, социальные коммуникации, системный подход, понимание, индивидное начало.

Karalash N. Human’s vital world and its sense of loneliness as an object of philosophical analysis. – Manuscript.
Dissertation for acquirement of the scientific degree of Candidate of Science in speciality 09.00.09 – Philosophy of science.
Yuriy Fedkovich State University of Chernivtsi – Chernivtsi 1999.

The dissertation investigates the problem of human solitude and alienation both in different forms of individual existence and in the context of socially-communicative processes. The basic reasons and social consequences of the mentioned phenomenon and different ways of eliminating the crises and optimization of the people’s vital activity in the modern ukrainian society are defined in this dissertation. The autor’s concept of the dissertation is based on the approaches of systematization and functional activity.

Key words: human’s vital world, individual existence, selfenstrangement, solitude, existence, social communications, systematical approach, understanding, the individual element.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020