КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГОНЧАРЕНКО Марина Михайлівна

УДК: 316.422:504.03

Екологічна криза як чинник трансформації соціоприродної системи

(соціально-філософський аналіз)

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук

філософського факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка.

Науковий керівник –

доктор філософських наук, професор,

академік НАН України

ГУБЕРСЬКИЙ Леонід Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

проректор, директор Інституту міжнародних відносин,

завідувач кафедри філософії гуманітарних наук.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

КРИСАЧЕНКО Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних досліджень

при Президентові України,

завідувач відділу етнополітики;

кандидат філософських наук

САМЧУК Зореслав Федорович,

Інститут вищої освіти АПН України,

провідний науковий співробітник.

Провідна установа – Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, кафедра філософії,

Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “28” листопада 2005 р. о 14.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17

у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий “ 28 “жовтня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розв’язання екологічних проблем, пошук
оптимальної стратегії розвитку системи “суспільство-природа”, досягнення
гармонізації відносин між її основними елементами привертають увагу як
науковців, так і численних міжнародних організацій. Це пов’язано із
зростаючою небезпекою руйнування підвалин життя людини в умовах
екологічної кризи. Здійснюючи масштабні перетворення біосфери, людина
перетворює умови власного існування в сучасному світі у життєво
небезпечні, ризиковані, нестабільні та проблематичні. За таких обставин
виникає потреба в напрацюванні нових теоретичних, методологічних та
соціально — філософських засобів аналізу сучасної екологічної кризи.
Глибоке осмислення її сутності, особливостей динаміки та впливу на
розвиток екосистем та суспільства дає змогу осягнути проблему в цілому.

Основну ідею даного дослідження можна сформулювати таким чином:
екологічна криза поглибилася настільки, що починає видозмінювати
водночас і людське суспільство, і середовище проживання, тобто постає
трансформуючим чинником усієї соціоприродної системи. Тому звернення до
феномена сучасної екологічної кризи у розвитку глобальної соціоприродної
системи в контексті постіндустріальних зрушень у соціумі зумовлене,
передовсім, практичною необхідністю відвернення загрози самознищення
людства.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці видатних
філософів і природознавців. Зокрема, це праці представників Римського
клубу – Д.Медоуза, Дж.Форрестера, Е.Пестеля, Е.Ласло, А.Печчеї,
Б.Гаврилишина (осмислення екологічної проблеми як глобальної,
прогнозування поведінки екологічних систем, глобальної моделі розвитку
людства і природи в їх єдності); Б.Коммонера (екологічні закони
взаємодії суспільства і природних систем); Ю.Одум (суттєві ознаки
сучасної екологічної ситуації та її кризового стану); Р.Уіттекера
(закономірності існування екосистем); М.Харруела (екологічні наслідки
ядерної війни); А.Гора, Г.Коля, Ф.Міттерана (політичні аспекти
розв’язання екологічних проблем); Р.Фоулі (екологічні аспекти еволюції
людини); Л.Моргана, Е.Тейлора, Г.Спенсера, О.Шпенглера, А.Тойнбі
(антропологічна концепція дослідження різноманітних культур, традицій,
цінностей людських спільнот).

Докладно проблема екологічної культури висвітлена у працях сучасних
українських і російських філософів та науковців: В.Вернадський
(концепція біосфери-ноосфери); І.Пригожин, І.Стенгерс, Е.Янч,
Р.Карпінська, В.Лук’янець, А.Назаретян, С.Родін (осмислення
синергетичного підходу до вивчення коеволюційного розвитку системи
“суспільство-природа”); М.Бутико, П.Водоп’янов, Е.Гірусов, Ф.Гіренок,
І.Добронравова, І.Круть, В.Лось, М.Мойсеєв, В.Кутирьова (осмислення
суттєвих ознак сучасної екологічної ситуації як кризової, проблема
збереження природи, управління екологічною ситуацією як раціональне
природокористування); Г.Бачинський, М.Голубець, А.Гродзинський,
В.Горшков, В.Зубаков, М.Реймерс, К.Ребане (розгляд природи і суспільства
як єдиної соціоекосистеми і наукове дослідження загальних принципів її
функціонування); Л.Гумільов, П.Сорокін (цивілізаційна концепція
організації людства в цілому та взаємодія з природним середовищем);
В.Андрущенко, Л.Губерський, Ф.Канак, М.Кисельов, В.Крисаченко,
А.Горєлова, І.Огородник, Л.Василенко, Р.Карпінська, С.Мороз, З.Самчук,
Л.Сидоренко (роль природного довкілля у самовизначенні людини,
особистісному і національному, у формуванні екологічної культури
особистості, проблеми екологічної безпеки).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження виконувалось в межах Комплексної наукової програми
Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові
проблеми державотворення України” № 01БФ041 “Філософська та
політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є
соціально-філософський аналіз феномена екологічної кризи як чинника
трансформації соціоприродної системи.

Поставлена мета зумовила необхідність розв’язання таких дослідницьких
завдань:

здійснити експлікацію понять “криза” та “екологічна криза” в семантичній
площині та визначити основні тенденції їх репрезентацій у дослідницькій
практиці;

дослідити основні історичні етапи розгортання екологічних криз (від
локальних до глобальної) у коеволюційному розвитку суспільства та
природи, виявити їх особливості як трансформуючого чинника
соціоприродної системи;

визначити особливості динаміки екологічної кризи у структурі глобальних
проблем сучасності та засади управління екологічною ситуацією;

окреслити шляхи й напрямки формування екологічної культури в системі
заходів цілеспрямованого впливу суспільства на природу з метою
мінімізації екологічних небезпек.

Об’єктом дослідження є екологічна криза, розглянута в аспекті її
виявлення в системі “суспільство-природа”.

Предметом дослідження є механізм виникнення та впливу на людину
екологічної кризи, її трансформативність та особливості проявів в
сучасному суспільстві.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять праці
вітчизняних та зарубіжних філософів, фахівців у галузі екології та
філософії: В. Андрущенка, Г. Бачинського, В. Вернадського, Л.
Губерського, І.Добронравової, М. Кисельова, Б. Коммонера, В. Крисаченка,
М. Михальченка, М. Мойсеєва, О.Одума, А. Печчеї, І. Пригожина, Л.
Сидоренко, В. Толстоухова, В. Хеслє, М.Хилька.

Праці цих та інших представників як світової, так і вітчизняної
філософської думки, в яких розглядається проблематика екологічних
наслідків та їх вплив на соціоекосистеми, уможливили з’ясування та
проведення системного аналізу основних динамічних, структурних і
функціональних характеристик сучасної екологічної кризи як чинника
трансформації соціоприродних систем.

Головним методологічним інструментарієм дисертації є фундаментальні
дослідницькі засади наукового аналізу – принципи об’єктивності,
системності, цілісності, розвитку, єдності історичного та логічного,
синергетичний підхід. Для більш поглибленого розуміння особливостей
феномена екологічної кризи, її трансформативних чинників у
соціоприродній системі використовуються методи антропологічної редукції
та компаративістики.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні
здійснено соціально-філософський аналіз феномена екологічної кризи як
чинника трансформації глобальної соціоприродної системи.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних
положеннях:

— доведено, що осмислення понять “криза” та “екологічна криза”
уможливлюється не лише в аспекті статики, але й у формах, які
стверджують прояви їх процесуальності, що виявляються завдяки
дослідженню правомірності та доцільності традиційної типологізації
екологічних криз на антропогенні та зумовлені природними чинниками.
Визначено, що основна тенденція репрезентацій цих понять у дослідницькій
практиці є певним зрізом предмета сучасної екології, де феномен
екологічної кризи постає як філософсько-світоглядна проблема;

— визначено, що аналіз еволюціоністської, пасіонарно-детерміністської,
ноосферної та синергетичної пізнавальних моделей в осмисленні кризових
явищ у коеволюційному розвитку системи “суспільство-природа” є
підґрунтям для ствердження як пріоритетної моделі – синергетичної,
оскільки її методологічною основою є концепція глобальної еволюції, що
об’єднує ідеї системного та еволюційного підходів;

— виявлено основні трансформуючі чинники саморозвитку та самоорганізації
екологічної кризи, що визначаються як єдність двох тенденцій, –
зростання масштабів флуктуаційного впливу людини на природу і стихійного
нарощування ентропії, які ведуть до дисгармонії між головними
компонентами системи “суспільство-природа”. Означено, що сучасний стан
соціоприродної системи постає трансформованим життєвим довкіллям, де
стохастичні зміни посилюють нелінійний характер її розвитку, виступаючи
найефективнішим чинником її подальшої трансформації;

— розкрито, що у структурі глобальних проблем людства екологічна криза є
не тільки самочинним проявом розгортання суперечностей сучасного світу,
а й постає як криза сцієнтизму, криза базового смислу всієї
індустріальної цивілізації, яка перетворює та трансформує світ.
Одночасно доведено, що саме екологічна криза є основним фактором, який
здатний цілеспрямовано інтегрувати окремі природно-соціально роз’єднані
елементи сучасного світу, поєднати їх у намаганні віднайти заходи
уникнення знищення земної цивілізації;

— показано, що в контексті перетворення локальних екофільних цінностей
на універсальні цінності всього людства за умови прояву сучасної
екологічної кризи на глобальному рівні, домінування в ієрархії моральних
цінностей людини пріоритетів духовної мотивації має бути підкріплено
системою політико-правових цінностей, що в свою чергу потребує переходу
від етапу декларацій до розробки реальних механізмів політико-правового
регулювання.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне
значення одержаних результатів дослідження визначається його новизною та
тими положеннями, які конкретизують новизну. Теоретичний здобуток
полягає в здійсненні докладного аналізу поняття “екологічна криза” та
утвердження його в якості визначального розуміння як чинника
трансформації соціоприродної системи. Привертається увага до
запропонованої автором методології розкриття теми дослідження (предмет –
його трансформативність – особливості осмислення).

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його в
якості концептуальних основ при розробці програм державної політики та в
процесі підготовки проектів законодавчих актів України з екологічних
проблем.

Результати дослідження можуть бути використані у навчальних програмах і
курсах з підготовки фахівців у галузі екології, при підготовці лекцій та
семінарських занять з філософії екології, культурології, соціальної
філософії та інших філософських дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою
автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі
власних результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки
дисертаційної роботи обговорювались на науково-теоретичних семінарах
кафедри філософії гуманітарних наук філософського факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, а також були
оприлюднені на міжнародних наукових конференціях: “Дні науки” (Київ,
квітень 2002 р.); “Філософія та історія філософії” (Київ, травень 2003
р.); “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських,
політологічних і релігієзнавчих досліджень” (Київ, квітень 2004 р).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені
автором у 5 публікаціях, з яких статей у наукових фахових виданнях – 4.

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою та завданнями
дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів,
висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг роботи складає
181 сторінку, список використаної літератури містить 212 найменувань на
16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується
джерельна база та ступінь дослідження проблеми, визначаються об’єкт,
предмет, мета і завдання дослідження, формуються елементи наукової
новизни положень, які виносяться на захист, окреслюється теоретичне та
практичне значення роботи, а також дані щодо апробації та публікації
результатів дослідження.

У першому розділі – “Світоглядно-методологічні засади дослідження
екологічної кризи” – з’ясовується сутність екологічної кризи, її
структурованість та найбільш оптимальні класифікації; на підставі
принципу коеволюції розкриваються особливості функціонування екологічної
кризи, проаналізовані основні пізнавальні моделі в дослідженні проблеми
коеволюційного розвитку соціоприродної системи.

Підрозділ 1.1. “Поняття “екологічна криза”: зміст, структура,
класифікація” присвячений докладному аналізу об’єкта дисертаційного
дослідження. З’ясування поняття “екологічна криза” розпочинається з
виявлення змісту його родового терміну “криза”. Загальноприйняте
розуміння кризи як вирішального, переломного моменту, упродовж якого
відбувається перехід одного якісного стану в інший, потребує більш
ретельної структуралізації та осмислення. Насамперед, доцільним є
виділення в понятті “криза” у якості складових позитивних змін та
руйнівних, які і вказують на властиву їй трансформативність. При цьому
зауважується про багатоаспектність цього поняття, а відтак і на
недопустимість обмежувати його зміст лише антропологічним виміром. В
якості визначальних характеристик поняття “криза” визначаються такі як
процесуальність та аксіологічність.

Зазначається, що поняття “криза” є змістовно спорідненим з поняттям
“проблема”. При цьому будь-яка криза породжує проблему, з іншого боку, —
наявність проблеми уможливлює кризу. Подібна теза є методологічним
орієнтиром соціально-філософського дослідження екологічної кризи. В
такому ракурсі екокриза постає як момент випробовування системи, який
здійснюється в ході адекватного розв’язання проблем, спричинених
довкіллям.

Автор акцентує увагу на правомірності та доцільності традиційної
типологізації та класифікації екологічних криз (М.Реймерс,
В.Крисаченко), де чітко виявляється процесуальність екологічної кризи та
трансформативність, чинники якої знаходять свій прояв у порушенні умов і
впливів у природному довкіллі, що призводить до руйнування
самоорганізуючих систем природи і суспільства. Сучасне розуміння їх
взаємодії чітко вирізняє соціально- антропологічні аспекти екології, їх
прояви у соціоекосистемах різних рівнів. Також з’ясовується сутність
екологічної кризи, яка визначається потенційною небезпекою довкілля та
за певних умов стає реальністю і є трансформацією життєвоважливих для
системи параметрів її функціонування.

У розділі визначається, що сам факт появи сучасної екологічної кризи
свідчить про наявну суперечність між прогресом людської цивілізації та
розвитком природи і виявляє себе як суспільний конфлікт, що провокує
підвищення екологічних ризиків суб’єктами діяльності, зростанням
кількості споживачів та їхніх споживацьких запитів при обмеженості
буферної ємності життєвого середовища. Тому оцінка становища, в якому
опинилось людство, шляхи пошуку виходу із кризи є актуальними для
сучасної філософії виживання, яка вимагає осмисленої стратегії розвитку
земної цивілізації.

У підрозділі 1.2. “Системний та еволюційний підходи у визначенні
соціоприродних суперечностей”, автором констатується, насамперед,
необхідність системного підходу щодо проблеми взаємодії суспільства і
природи, який, у свою чергу, полягає у виявленні як системотворчих
факторів так і у проведенні аналізу багаторівневої структури цієї
взаємодії. При цьому проблема взаємодії суспільства і природи
адекватного осмислення набуває лише при розгляді їх спільної еволюції,
тобто коеволюції.

Автор зауважує, що принцип коеволюції по суті і є наслідком такої з
визначальних характеристик глобальної соціоприродної системи як
біосоціальність. В методологічному відношенні принцип коеволюції
дозволяє враховувати кореляцію основних еволютивних компонентів системи
“суспільство-природа”, де кожен з елементів еволюції (біос чи соціум)
може бути зрозумілим лише в контексті їх взаємодії. Крім того,
коеволюційний підхід зміщує акцент у пізнавальному процесі з вивчення
структури і стану об’єктів на відносини між ними, на узгодження
еволюційних змін, що, в свою чергу, дозволяє перейти від дослідження їх
сутності до розгляду їх існування.

Аналізуються найбільш показі моделі у дослідженні коеволюційного
розвитку суспільства і природи – еволюційна пізнавальна модель (Ж.
Ламарк, В.Гумбольд, Ч.Дарвін, Т.Гекслі, Е.Зюсс, Е.Геккель, П.Кропоткін,
А.Подолинський), пасіонарно-детерміністська (Л.Гумільов), ноосферна
(Тейяр де Шарден, Вернадський), синергетична пізнавальна модель, яка, на
думку автора, є найефективнішою в осмисленні коеволюційного розвитку
суспільства і природи та вияву їх суперечностей. Філософське осягнення
методологічного статусу синергетики здійснено в роботах
І.Пригожина, Г.Хакена,

С. Курдюмова, І. Добронравовї, М.Кузьміна, В.Лук’янця, Е.Янча. Ця
модель, з одного боку, широко послуговується понятійним апаратом і
концептуальними структурами попередніх моделей, з іншого – доповнює їх
новими принципами: відкритості, нелінійності, незворотності, холізму,
динамізму, випадковості як конструктивного чинника еволюції, діалогу
людини з природою. Універсальність синергетичних принципів дозволяє
враховувати закономірності всесвіту – спонтанне виникнення нових
структур з наступною їх самоорганізацією.

В контексті синергетичного підходу складові соціоприродної системи
розглядаються також як складні підсистеми, що наділені здатністю до
саморозвитку. Зокрема природа визначається як складна, нелінійна
система, стан квазірівноваги якої залежить від багатьох параметрів,
кожен з яких може допускати біфуркаційні значення. Суспільство
розглядається як складна нерівновагова система особливого типу,
стійкість якої забезпечується штучною опосередкованістю зовнішніх та
внутрішніх відносин. Існування соціуму при цьому пов’язане з неминучими
руйнаціями довкілля і з антропогенними кризами. При цьому зважимо на
особливості зовнішнього і внутрішнього середовища цієї системи. Зовнішнє
середовище визначається тим впливом на природу, який локалізується в
просторі. В свою чергу, внутрішнє середовище включає в себе антропогенне
навантаження, актуалізоване в результаті господарської діяльності
людини.

Можливим в контексті синергетики є й структурно-компонентний аналіз
соціоприродної системи. Глобальна система “суспільство-природа” є
найскладнішою ієрархічною системою, що складається з двох підсистем
різних рівнів. Підсистема нижчого рівня (природа) складається з
абіотичної, біокосної та біотичної складових. Підсистема вищого рівня –
суспільство – поєднує економічну, соціальну, політичну, духовну
складові. Ці підсистеми, в свою чергу, теж складаються з більш дрібних
компонентів. Цілісність глобальної соціоприродної системи забезпечується
цілеспрямованим розвитком підсистем, при цьому внутрішня цілісність
полягає в адаптаційному характері тих зв’язків, які формують як природу
так і таку характерну її рису як саморегулювання. Здатність до
саморегулювання припускає наявність у системі “суспільство-природа”
криз, що є свідченням збоїв у підсистемі керування та дозволяє зробити
висновок, що розгортання соціоприродних суперечностей у соціоприродній
системі пояснюється незбалансованістю, несинхронністю розвитку її
підсистем, зокрема появою в них небажаних деструктивних змін, які ми
визначаємо як екологічну кризу. Результатом такої неузгодженості в діях
елементів системи є руйнування усієї глобальної системи.

Зазначено, що з позиції синергетики уможливлюється і
структурно-функціональний аналіз соціоприродної системи і, як наслідок,
актуалізуються і відповідні стратегії, орієнтовані на оптимізацію
взаємодії складових цієї системи, основою чого є взаємозалежність
еволюційної динаміки на всіх рівнях розвитку матерії.

Автором визначено, що методологія синергетичного підходу надає
можливості дослідити соціоприродні суперечності у коеволюційному
розвитку суспільства та природи на єдиних концептуальних засадах.
Система “суспільство-природа” розглядається тут як надскладна, суттєво
нелінійна система, в межах якої кризи кваліфікуються іманентними і є
необхідною умовою її розвитку. В основі механізму коеволюції цієї
системи лежить складна взаємодія двох протилежних начал: гармонії як
стабілізуючого початку (еволюційний етап розвитку) та кризи як
дисипативного, руйнівного початку, який надає можливості породження
нових структур і шляхів розвитку (біфуркаційний етап розвитку).

Другий розділ – “Сучасна екологічна криза: витоки й оцінки стану” –

присвячений аналізу характерних рис окремих етапів розвитку коеволюції
соціоприродної системи та особливостей протікання процесів
самоорганізації глобальної системи на сучасному етапі її розвитку.

Підрозділ 2.1. “Особливості трансформації екологічних криз в системі
“суспільство-природа” присвячений ретроспективному розгляду
трансформативних процесів у коеволюційному розвитку складових
соціоприродної системи. З метою всебічного аналізу характерних рис
сучасного стану глобальної соціоприродної системи дисертант аналізує
попередні етапи взаємодії складових цієї системи від “адаптаційного” до
сучасного –“постіндустріального”.

Зазначається, що початковий етап взаємодії природи і людини
(адаптаційний) характеризується його обмеженістю біологічним обміном
речовин; поступовим перетворенням людини у домінантний вид біосфери, що
призвело до посилення антропогенного впливу на довкілля; стійкістю
природних екосистем; наявністю компонентних (видових) екокриз, за яких
рівновага в екосистемах залишалася непорушеною. Втім вже біогенний
період в результаті так званої верхньопалеолітичної глобальної кризи
людство перебувало на порозі самознищення. Перехід до землеробства,
відомий в науці як неолітична революція, виявився виходом людства з
критичної ситуації.

Наслідки неолітичної революції започаткували техногенний етап розвитку
коеволюції соціоприродної системи. При цьому правомірним є виділення в
структурі цього етапу двох періодів: аграрного та індустріального.
Аграрний етап характеризується цілеспрямованим виробленням життєвих
ресурсів; створенням штучних агроценозів; формуванням утилітарного
ставлення до природи; наявністю локальних криз (де деградують цілі
екосистеми). Загалом внесені суспільством флуктуації зумовили зміну
природних процесів та циклів, чим і порушили її екологічну рівновагу.
Природа, в свою чергу, відповіла зворотним негативним впливом на
суспільство (для прикладу, деградовані антропогенні ландшафти).
Дестабілізація соціоприродної системи спричинила відповідне напруження і
пошук нових форм адаптації до довкілля.

Індустріальний етап уможливлюється, насамперед, в результаті
диференціації праці, що привів до появи міст, де починає розвиватись
промислове виробництво. Для нього характерним стають створення штучної
абіотичної реальності і її включення в колообіг природних речовин;
селективний антропогенний тиск на природу; наявність тотальних екокриз,
які привели до зникнення цілих біогеоценозів і порушення цілісності
соціоприродної системи, спричиняють подальше глобальне зрушення в
системі “суспільство-природа”.

Зрештою, сучасний етап – (постіндустріальний) характеризується
поступовим зростанням впливу на біосистему “другої природи”,
акумуляційним ефектом негативних наслідків людської діяльності,
надмірним тиском сучасних флуктуацій, що спричинили втрату стійкості
біоти. Зовнішня природа перетворилася у сировинний блок системи, а
внутрішня природа, тобто біологічна основа людського організму зазнає
виснаження і вичерпання своїх захисних функцій. В результаті
невідповідності складових системи спостерігається постійне збільшення
обсягу штучного середовища у довкілля, знижуються біологічні механізми
адаптації людини; культура тяжіє до технокультури, завдаючи тим самим
збитки духовності людини. Супроводжує цей дисбаланс факт залежності
багатьох життєвих функцій сучасної людини від технічних засобів.
Зазначається, що специфіка сучасного етапу розвитку системи
“суспільство-природа” знаходилися в центрі уваги дослідників Римського
клубу (Дж.Форрестера, Д.Медоуза, М.Месаровича, Е.Пестеля, А.Печчеї),
особливості розвитку техногенної цивілізації у фундаментальних розробках
К.Лоренца, Й.Масуди, А.Тойнбі, О.Тоффлера, О.Шпенглера та інших.
Проблеми самоорганізації та перспективи подальшої еволюції системи
“суспільство – природа” у роботах І.Пригожина, І.Стенгерс, Г.Хакена,
Р.Карпінської, В.Крисаченка, М.Кисельова, Л.Сидоренко, В.Лук’янця,
М.Мойсеєва, А.Назаретяна, В.Данилова — Даніл’яна.

Відзначається, що характерною рисою сучасного етапу розвитку
соціоприродної системи є скорочення розмаїтості біоти і збільшення
“штучності” соціуму, що веде до істотної трансформації її структурних та
функціональних характеристик, тобто до появи нових системних якостей та
станів. В свою чергу, це сприяє появі проблеми наслідків зростаючої
складності соціоприродної системи. Ускладнення та виникнення
неузгодженості між її елементами підвищує вірогідність різного роду
флуктуацій й відповідно, росту ентропії, що абсолютизує роль
випадковості.

ph

8

:

< ¬ X Z \ ? O th : ° @ @ @ и будуть моделі біфуркаційних механізмів. Складність тут полягає у виділенні параметрів порядку поводження соціоприродних систем, що, в свою чергу, потребує повної інформації про її стан та врахування безлічі випадкових факторів. Відтак, конструюючи модель, варто констатувати декілька можливих сценаріїв. Цікавими в цьому відношенні є так звана імітаційна модель Ю.Горського і В.Лавшука та вироблені на основі широкого спектру сценаріїв розвитку цивілізації моделі В.Назаретяна і В.Данилова-Даніл’яна. В результаті аналізу особливостей трансформації екологічних криз автор підкреслює, що кризи антропогенного походження доіндустріальної епохи не завдавали відчутної шкоди рівновазі природних екосистем. НТР трансформувала характер і масштаби цього впливу. Економо-технологічний прогрес набув тенденції до саморозвитку, почав проявляти себе як самодостатня сила. Нераціональне господарювання призвело до порушення здатності локальних, регіональних, глобальних природних комплексів до збереження динамічної рівноваги та регенерації. Екосистеми великих територій нині радикально трансформовані внаслідок шкідливих антропогенних впливів та кризових ситуацій. Отже, екологічна криза в міру свого ускладнення справляє всезростаючий історичний вплив на динаміку і характер розвитку людства та сукупність його пріоритетів. Підрозділ 2.2. “Своєрідність динаміки екологічної кризи серед глобальних проблем сучасності” присвячений проблемі глобалізації екокризи та особливостям її взаємозв’язку з іншими глобальними кризами сучасності. Визначається, що з’ясування динаміки екологічної кризи уможливлюється через виявлення її місця серед інших глобальних проблем сучасності і через докладний аналіз причин їх вияву та передумов вирішення. Звертається увага на те, що у світі мають місце певні процеси і тенденції, що ведуть до глобалізації всіх небезпек, які в минулому мали локальний характер. Потужним імпульсом до усвідомлення взаємозалежності зазначених тенденцій стала концепція стійкого розвитку, задекларована ще в 80-ті роки ХХ ст. представниками Римського клубу, де наочно було продемонстровано глобальність проблем як за масштабністю, так і за властивістю охоплювати всі сфери життя суспільства. Про це свідчать також роботи авторів, що працювали над філософсько-світоглядними засадами вирішення глобальних проблем та переосмислення відношення людини до природного світу У.Бека, М.Кисельова, С.Кримського, В.Толстих, Ф.Канака, В.Крисаченко, І.Огородника, Л.Сидоренко, Т.Гардашук, М.Моісеєва, Р.Карпінської, Л.Василенко, В.Кутирьова, Ф.Гіренка, О.Буровського, Л.Уайта, Б.Каллікота, Р.Атфілда, А.Швейцера, П.Флоренського, Автор акцентує увагу на класифікації глобальних проблем сучасності серед яких найголовнішою визначається проблема виживання людства. Необхідною умовою вирішення якої, є перш за все – досягнення стабільності у світі, оскільки загроза військових конфліктів залишається край актуальною. Виконання цього архіважливого завдання є необхідною передумовою вирішення інших глобальних проблем, таких як екологічна, енергетична, сировинна, котрі мають життєво важливе значення як для окремих держав, так і для людства в цілому. Зазначається, що однією з найактуальніших проблем епохи ХХ-ХХІ ст. є загроза глобальної екологічної катастрофи, що уможливлюється не в останню чергу завдяки процесам глобалізації. Одночасно автор підкреслює, що саме усвідомлення важливості екологічних проблем виступає результатом глобалізаційних процесів у світі. Людство почало усвідомлювати загрозу руйнування природного середовища як середовища свого існування власною техногенною діяльністю, що може призвести до порушення енергетичного балансу планети. На порозі непередбачуваних змін знаходиться не лише природне довкілля, але й суспільство. Гострота кризових явищ сучасного розвитку цивілізації людства залежить не тільки від екологічних та соціально-економічних наслідків, які безумовно впливають на всі сторони життя сучасної людини, а й від їхньої взаємозалежності між собою. В сучасних умовах екологічна криза є взаємопов’язаною з демографічною, економічною, соціальною, політичною, духовною кризами, які також не можуть бути замкненими на окремих регіонах. Зазначається, що глобалізація екокризи зумовлюється з одного боку, посиленням горизонтальних зв’язків (географічних), з іншого – підкріплена посиленням зв’язків вертикальних, тобто взаємодією різної векторності людської діяльності: між матеріальною і духовною сферами життя, а також між суспільством і довкіллям. Автор зауважує, що посилення вертикальних зв’язків у системі “суспільство-природа” приводить до зміни ролей її складових. Людство із відносно нешкідливого споживача природних багатств все більше перетворюється на силу, яка здатна змінювати хід розвитку всієї живої та неживої речовини біогеосфери. Між структурними елементами самої соціальної системи також прослідковується дисбаланс. Особливо загрозливим для підтримання їх рівноваги є відставання розвитку духовної складової людської культури від матеріальної. Закономірно, що однобічна орієнтація на групу матеріальних цінностей сприяла накопиченню суперечностей у суспільстві, стимулювала прискорення розвитку промислового виробництва, а у підсумку зробила болісний перехід на нову траєкторію розвитку сучасної цивілізації. Все це є свідченням того, що у глобальному масштабі і з високою географічною диференціацією розгортається криза антропологічна. Вона викликана тим, що в ієрархії моральних принципів людини домінують такі принципи, як мілітаризм, корпоративний егоїзм, панування. Стверджується, що глобальні проблеми є характерними для сучасного етапу розвитку людства. Вони є суперечностями найвищого, планетарного, загальнолюдського рівня, що відбивають найважливіші тенденції розвитку людської цивілізації. Найважливішою з цих проблем – є криза екологічна, вона є результатом, з одного боку, природно-історичного процесу, а з іншого – нерівномірності соціально-економічного розвитку і науково-технічного прогресу. Отже, одним з основних завдань подолання негативних тенденцій нарощування кризових явищ в розвитку соціоприродної системи є необхідність впровадження потужних антиентропійних заходів щодо її збереження, тобто кардинальної трансформації духовного та культурного потенціалу цивілізації. У третьому розділі – “Особливості філософських підходів до розв’язання екологічних проблем сучасності” – аналізуються світоглядні засади управління в системі “суспільство-природа” за умов глобальної екологічної кризи та розглядається феномен екологічної культури, як потужний антиентропійний засіб гармонізації розвитку системи “суспільство-природа”. У підрозділі 3.1. “Світоглядні засади управління в системі “суспільство-природа” в умовах глобальної екологічної кризи” досліджується проблема управління екологічною ситуацію. Автор посилається на традиції вітчизняної і західної філософської і наукової літератури, де основою розв’язання екологічних проблем є наука, попри всі звинувачення на її адресу відносно екологічної кризи. Наголошується на необхідності використання позитивного світового науково-теоретичного потенціалу та подальшого пошуку світоглядних засад, які б спрямовували наукову свідомість на визначення екологічної безпеки пріоритетною. Розглянута концепція ноосфери В. Вернадського, що в методологічному і світоглядному плані визначає проблему поліпшення екологічної ситуації і є основою пошуку оптимальних форм взаємовідношення біологічної і соціальної систем. Саме В. Вернадський започаткував концептуальну лінію доведення можливості наукового управління екологічним станом і реальністю, в межах якої розгортається керована людиною природа, тобто ноосфера. З одного боку, ця концепція являє собою спробу розв’язання питання розумного керування втручанням людини в біосферу, з іншого – вона є началом формування нової парадигми, що грунтується на нових світоглядних і методологічних засадах і розглядає природу та соціум як підсистеми єдиної глобальної системи. Також приділяється увага і сучасним трактуванням поняття “ноосфери”. Аналізуючи погляди сучасних дослідників, ноосферою позначають або сучасний стан біосфери, або сферу розумової і виробничої діяльності людства, і зокрема, пов’язану з науковою думкою, сферу майбутньої діяльності і існування людства (космічний простір) та ін. (О.Перельман, Ю.Трусов, М.Камшилов, І. Круть, М.Бутико М.Голубець, С.Кримський, М.Мойсеєв, А.Урсул та ін.) Тут має місце як апологія концепції ноосфери, розробка її аспектів у контексті сучасності, так і критика, закиди в утопічності та не екологічності (В.Кутирьов, В.Межжерін, О.Самарський та ін.). Незважаючи на таку різноплановість, можна виділити спільну вихідну позицію цих досліджень: більшість із них об’єднує переконливість, що вчення про ноосферу в тому вигляді, в якому воно постало більш, ніж півстоліття тому, не може вирішувати актуальні проблеми сьогодення. Звідси прагнення науковців активно розвивати ті положення, які були закладені В.Вернадським, і пристосовувати їх до сучасних реалій. Базовим у цьому відношенні вбачається метод запровадження моніторингу екологічної ситуації і управління нею. Цей метод спирається на загальну теорію управління, загальну теорію систем, загальну теорію інформаційного забезпечення і заснований на досягненнях системології, інформатики, кібернетики та географії. Він надає можливості здійснити перехід від оптимізації певних процесів до управління соціоекосистемами різних ієрархічних рівнів як цілісними об’єктами. Саме на підставі системного підходу пропонуються концепції, які вихід з кризового екологічного становища вбачають у співвіднесенні діяльності людини і її наслідків з закономірностями функціонування біосфери. Підкреслюється, що науково-теоретичне управління екологічною ситуацією передбачає пошук і використання так званої оптимальної технології соціального впливу на довкілля. Такими засобами є новітні технології, мова йде про використання “високих”, сучасних технологій як схем недеструктивної діяльності людини в природі. У соціопрактичному смислі це потребує проектування таких форм технологічного освоєння світу, які б дозволили не деформувати і не руйнувати природу, а підтримувати стабільний, рівноважний, саморегульований стан біосфери як унікальної цілісності, які б не впливали негативним чином на існування самої людини як природної істоти. Засади оптимального соціотехнологічного конструювання екологічної ситуації виявляються в поглядах дослідників, які акцентують увагу на можливостях новітньої біотехнології як основі недеструктивного перетворення живого (Ю.Овчинніков, М.Камшилов), як засобу екологізації (В.Крисаченко), як нового типу взаємодії природи і культури (Л.Сидоренко). Зазначається, що коеволюційна стратегія на сучасному етапі розвитку глобальної соціоприродної системи потребує забезпечення керованого переходу до усталених форм її розвитку на основі адаптаційних методів управління. Їх суть полягає в тому, що керуюче діяння повинно резонувати з внутрішніми самоорганізаційними тенденціями розвитку природної підсистеми. У підрозділі 3.2. “Феномен екологічної культури як передумова гармонізації розвитку системи “суспільство-природа” обгрунтовується нагальна необхідність зміни парадигми суспільної свідомості в контексті екології, а також зміни характеру виробництва і життєдіяльності людини загалом. Визнання соціокультурної детермінації моралі дає підстави на уможливлення процесів переходу соціуму від неекологічної до екологічно прийнятної поведінки та екологізації всіх сфер діяльності людини. Зазначається, що сучасні тенденції розвитку людства значною мірою визначаються на підставі моральних традицій попередніх генерацій і детермінуються існуючими соціальними інтитуціями і суспільними традиціями. Домінування в ієрархії моральних цінностей людини принципів корпоративного егоїзму, мілітаризму, панування, підкріплених відповідними потужними соціальними системами реплікації цих принципів, значно ускладнює перехід до іншої системи цінностей. Але все ж таки вони залежать від вибору носіїв моралі, від того, чи зможуть люди переорієнтувати свій світогляд на загальнолюдські та екологічні цінності. Їх позитивні трансформації пов’язуються із становленням постнекласичної науки і постмодерної культури з їх визнанням плюралізму, дискурсивності, значимості всіх форм та способів освоєння світу, етико-моральних вимірів комунікативної етики, наданням природі моральних імперативів. З’ясовуються проблеми формування екологічної культури і пов’язаної з нею екоцентристської системи цінностей. Екологічна культура сприймається автором як гарантія збереження соціальної і природної систем, забезпечення їх коеволюційного розвитку. Вона є дієвим чинником у подоланні екологічних криз та їх наслідків. Звідси, нагальним постає завдання впровадження нових принципів взаємовідносин людства з природою, а відтак і нової системи цінностей, – екоцентристської. Саме екоцентристська система цінностей повинна бути покладена в основу формування сучасної екологічної культури, де відповідна свідомість передбачає пріоритет екологічної доцільності, прагнення до рівноправних взаємин з природою і визнання самоцінності природного середовища. Основною складовою зазначеної системи цінностей є відповідальність, яка проголошується автором одним з визначальних чинників формування екологічної культури. Звідси й необхідність побудови нової етики відповідальності, оскільки через відповідальність людина актуалізує свою винятковість і сприяє формуванню особистості – справжнього суб’єкта, носія і творця культури. Автор зазначає, що важливу роль у формуванні екологічної культури належить світовим релігіям, які мають великий вплив на моральні норми й духовний світ мільярдів людей. Екологічна компонента має стати нерозривною складовою моралі суспільства. Вона має орієнтуватися на пріоритет загальнолюдських інтересів, на прагнення зберегти й передати наступним поколінням Землю в цілісності й гармонії. Серед важливих чинників формування екологічної культури визначаються наявність належної екологічної освіти і виховання. Зокрема, нормативні та аксіологічні положення екологічної освіти орієнтовані на утвердження нових, альтернативних форм і способів життя, на відмову від ситуативного мислення, спрямування суспільної свідомості на формування загальнозначущих пріоритетів, уможливлення глобального мислення. ВИСНОВКИ У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, щодо осмислення феномена екологічної кризи як чинника трансформації глобальної соціоприродної системи. Зазначається доцільним осмислення екологічної кризи в аспекті з’ясування її як визначальної складової глобальної соціоприродної системи. При цьому динаміка екологічної кризи та особливості її виявлення визначаються через розгортання принципу коеволюційного розвитку суспільства і природи. В якості узагальнюючих автором формулюються положення та рекомендації. Також осмислюються перспективи подальшого осмислення проблем, пов’язаних з екологічною кризою та її наслідками переважно в контексті коеволюційної стратегії. За допомогою традиційної класифікації та типологізації екологічних криз виникає можливість переконатися у істинності тверджень, що відповідні зміни в екосистемах є наслідком реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти, геологічних чи космічних процесів. Одночасно існує підтвердження, що антропогенні екологічні кризи за своєю суттю є неурівноваженими станами функціонування і розвитку екосистем, вони спричинені людською діяльністю, її опосередкованими впливами і тому як системи є відкритими і відносно залежними від діяльності людини. Використання синергетичного методологічного підходу, дозволило по-новому осмислити феномен екологічної кризи, підійти до вирішення дилеми співвідношення природних та соціокультурних чинників трансформативних процесів. Дослідження історичних закономірностей екологічних криз в глобальній соціоприродній системі показало, що внесені у минулих століттях суспільством в природу флуктуації відповідали припустимим межам її стабільного існування, а структурні і функціональні відносини зберігалися у порядку, визначеному законами її стійкості. Тобто, здійснювалася взаємна адаптація елементів системи, що сприяло збереженню її стабільності. Однак, більш як століття назад, людство почало небаченими темпами розширювати своє господарство і перейшло поріг припустимих флуктуацій у природі. Це спонукало деформацію структурних і функціональних відносин в ній, а також порушило рівновагу глобальної соціоприродної системи. Використання у дисертації теорії самоорганізації надало можливості більш адекватно розкрити сутність кризових явищ на сучасному етапі розвитку соціоприродної системи, а також відобразити їх специфіку та тенденції змін. Сучасна історія визначається такими особливостями, як звуження розмаїтості природної підсистеми і збільшення кількості елементів соціальної підсистеми, що безпосередньо пов’язано із розширенням обсягу “штучної” реальності, підвищенням нелінійного характеру розвитку, який істотно утруднює аналіз майбутніх траєкторій її еволюції. Аналіз різних моделей еволюційних процесів дозволив враховувати не тільки специфіку розвитку природних нелінійних систем, але й практику процесів трансформації соціуму як неодномірного й неоднозначного переходу від традиційного суспільства до сучасного. Сучасні екологічні проблеми спричинені також відставанням розвитку духовності, послаблення ролі у житті суспільства морального блоку соціальної системи, а це призводить до того, що людство, заволодівши колосальною енергією та досконалими технологіями, практично забуло про свою безпеку. Саме через пригнічення ролі моральних, етичних регуляторів взаємовідносин між людьми у зв’язку із повним поверненням до психології відкритої конкуренції в умовах суспільства з ринковою економікою з найбільшою силою виявляється вся глибина і трагічність кризи сучасної цивілізації. Оцінюючи сучасну екологічну ситуацію, зазначено, що диспропорція між інтенсивним зростанням інструментального інтелекту та розвитком гуманітарної сфери все більше збільшується. Коли рівень у соціоприродній системі досягає біфуркаційних значень, суспільство стає перед проблемою вибору: або остаточна деградація з можливістю зникнення Homo sapiens, або пошук нових форм культурної адаптації. Людство зможе уникнути самознищення, лише за умов своєчасного удосконалення системи базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації суспільного життя відповідно до нових вимог часу. Розв’язання соціокультурних суперечностей сучасного світу, що виникають внаслідок розгортання процесів глобалізації різних сторін людської життєдіяльності (у сфері політики, економіки, культури), об’єднання зусиль, необхідних для розв’язання глобальних проблем, екологічної кризи, можна здійснити тільки на основі формування культури нового типу, культури, в центрі якої має бути гармонія взаємовідносин між суспільством і природою. На зміну центризмів технічного та економічного має прийти нова екологічно орієнтована світоглядна парадигма цивілізації, а інструментальне ставлення людини до природи має змінитися на таке, коли природа й соціум будуть одним як у вимірі об’єктивних законів буття, так і в логіці його організації. Нова цивілізаційна парадигма, повинна знайти втілення у новій ідеології, адекватній сучасній фазі коеволюції природи і суспільства. Екологічна ідеологія має модифікуватися у різних цивілізаціях і країнах з урахуванням культурно-історичної спадщини, природних умов і екологічної ситуації. Екологічна компонента має стати нерозривною складової моралі постіндустріального суспільства. В контексті перетворення локальних екофільних цінностей на універсальні цінності всього людства за умови прояву сучасної екологічної кризи на глобальному рівні, домінування в ієрархії моральних цінностей людини пріоритетів духовної мотивації має бути підкріплено системою політико-правових цінностей, що в свою чергу потребує переходу від етапу декларацій (РІО-92 та РІО+5) до реальних механізмів політико-правового регулювання. СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ Гончаренко М.М. Екологічна парадигма освіти та культури // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ, Київський університет; 2002. – Вип. №38. – С. 11 – 14. Гончаренко М.М. Соціально-екологічні відносини як принцип організації суспільства // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: №10. – К.: Т-во “Знання” України, 2002. – С. 239 – 246. Гончаренко М.М. Своєрідність динаміки екологічної кризи серед глобальних проблем сучасності // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: №41. – К.: Т-во “Знання” України, 2002. – С. 221 – 231. Гончаренко М.М. Екологія людини як чинник самозбереження життя // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: №12. – К.: Т-во “Знання” України, 2002. – С. 185 – 193. Гончаренко М.М. “Екологізація як принцип конструювання // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ, Київський університет; 2002. – Вип. № 42. – С. 64. АНОТАЦІЇ Гончаренко М.М. Екологічна криза як чинник трансформації соціоприродної системи (соціально-філософський аналіз). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005. Дисертація присвячена дослідженню феномена екологічної кризи як чинника трансформації соціоприродної системи. На основі принципу коеволюційного розвитку системи “суспільство-природа” розкривається зміст екологічної кризи та форми її виявлення. Розглянуто основні пізнавальні моделі дослідження коеволюції суспільства і природи, серед яких обгрунтовується ефективність саме синергетичної моделі у дослідженні соціоприродних суперечностей. При цьому автор зосереджується на трансформативних ознаках екологічної кризи та її розгортанні у процесі глобалізації. Наголошується, що подолання соціоприродних протиріч можливе за умови зміни парадигм техно-економоцентричної на культуродомінантну, де екологічна свідомість та відповідальність є основою мінімізації екологічних небезпек. Показано, що пріоритетність екологічних імперативів у всій сфері людського буття підкріплена механізмами політико-правового регулювання виступає основною умовою розв’язання екологічних проблем сучасності. Ключові слова: екологічна криза, соціоприродна система, коеволюція, синергетична пізнавальна модель, трансформація, глобальні проблеми, відповідальність, екологічна культура. Гончаренко М.М. Экологический кризис как фактор трансформации социоприродной системы (социально-философский анализ). – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. – социальная философия и философия истории. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005. Диссертация посвящена исследованию феномена экологического кризиса как фактора трансформации социоприродной системы. На основе принципа коэволюционного развития системы “общество-природа” раскрывается сущность экологического кризиса и формы его проявления. Использование мировоззренческого и методологического потенциала теории самоорганизации позволило определить плодотворность и перспективность синергетической концепции в исследовании социоприродных противоречий. Методология синергетического подхода позволила рассматривать социоприродные противоречия в коэволюционном развитии общества и природы на единой концептуальной основе. Система “общество-природа” рассматривается как сложнейшая, нелинейная система, в рамках которой кризисы квалифицируются имманентными и являются необходимым условием ее развития. В основе механизма коэволюции этой системы лежит сложное взаимодействие двух противоположных начал: гармонии как стабилизирующего начала (эволюционный этап развития) и кризиса как диссипативного, разрушительного начала, который способствует порождению новых структур и путей развития (бифуркационный этап развития). В диссертации анализируется экологическая ситуация в современном мире, ее опасности и возможные последствия. Автор акцентирует внимание на трансформативных признаках экологического кризиса и развертывании его в процессе глобализации. Обосновывается необходимость экологического контроля развития общества, его критерии и особенности их применения в контексте моделирования глобальных перспектив развития. Утверждается, что основа для решения социприродных противоречий может быть найдена при условии смены парадигмы современного социума – техно-экономоцетризма – на культуро-доминирующую, где экологическое сознание и ответственность есть главным условием минимизаций экологических опасностей. Показано, что приоритетность экологического императива во всех сферах человеческой жизни выступает главным условием для решения экологических проблем современности. Внедрение новой идеологии должно быть подкреплено проведением экологически адекватной полити на глобальном уровне, что предполагает пересмотр цивилизационных стратегических целей и механизмов их осуществления. Парадигма культурного доминирования во всех сферах жизнедеятельности должна быть подкреплена системой политико-правовых ценностей, что в свою очередь требует перехода от этапов декларации (РИО-92, РИА+5) к реализации политико-правовых механизмов на глобальном межгосударственном уровне. Ключевые слова: экологический кризис, социоприродная система, коэволюция, синергетическая познавательная модель, трансформация, глобальные проблемы, ответственность, экологическая культура. Goncharenko M.M. Ecological crisis as a factor of transformation of social and natural system (a social and philosophical analysis). – Manuscript. The dissertation for the degree of the Candidate of Philosophical Sciences , speciality 09.00.03 – Social Philosophy and Philosophy of History. – Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2005. The dissertation is dedicated to the analysis of ecological crisis phenomenon as a factor of transformation of social and natural system. The matter of ecological crisis and the forms of its manifestation are exposed on the basis of the principle of co-evolutional development of “society-nature” system. The principal cognitive models of the investigation of society and nature co-evolution are examined, among them the effectiveness of just synergetic model in the research of social and natural contradictions is substantiated. The author is concentrated on the transformative features of ecological crisis and its development in the process of globalization. It is emphasized that overcoming social and natural contradictions is possible on condition of economy-dominated paradigm change for culture-oriented one when the ecological consciousness and responsibility are the basis of ecological danger minimization. The author shows that the priority of ecological imperatives in the whole sphere of human being is the principal condition for present ecological problems overcoming Key words: ecological crisis, social and natural system, co-evolution, synergetic cognitive model, transformation, global problems, responsibility, ecological culture. PAGE \* Arabic 3

Похожие записи