Міністерство охорони здоров’я України

Луганський державний медичний університет

Хома Степан Михайлович

УДК 616.112.95:616-092.4:579

Вплив in vitro пептидогліканів та ліпополісахаридів бактерій на
функціональну, метаболічну активність та апоптоз моноцитів і
Т-лімфоцитів

14.03.04 – патологічна фізіологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата біологічних наук

Луганськ-2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Луганському державному медичному університеті МОЗ
України

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор Гайдаш Ігор Славович,
Луганський державний медичний університет МОЗ України, завідувач кафедри
мікробіології

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор Непорада Каріне Степанівна, Вищий
державний навчальний заклад “Українська медична стоматологічна академія”
МОЗ України, завідувачка кафедри медичної, біологічної та біоорганічної
хімії

доктор медичних наук, професор Файфура Василь Васильович, Тернопільський
державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського МОЗ України,
професор кафедри патологічної фізіології

Захист відбудеться “09” листопада 2007 р. об 11.00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 29.600.02 при Луганському державному
медичному університеті (91045, м. Луганськ, кв. 50-річчя Оборони
Луганська, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Луганського державного
медичного університету (91045, м. Луганськ, кв. 50-річчя Оборони
Луганська, 1)

Автореферат розісланий “01” жовтня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, доцент В.М.
Шанько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Гнійно-запальні захворювання, викликані золотавим
стафілококом та паличкою синього гною, мають високу питому вагу в
інфекційній патології як за кордоном, так і в Україні (Хома С.М.,
Деменко А.В., 2007). Для їх лікування широко використовують ?-лактамні
антибіотики, механізм дії яких заключається у руйнуванні клітинної
стінки бактерій, що супроводжується додатковим викидом до внутрішнього
середовища макроорганізму пептидогліканів (ПГН) та ліпополісахаридів
(ЛПС) – структурних компонентів деградуючих бактерій (Jorgensen P.F. et
al., 2001).

ПГН та ЛПС, поряд з іншими факторами агресії (токсинами, ферментами)
негативно впливають на імунну систему макроорганізму, в тому числі на її
клітинну ланку – моноцити/макрофаги, лімфоцити, що обумовлює розвиток
імунодефіциту. Відомо, що одним з механізмів формування імунодефіциту в
моноцитах та макрофагах, при їх безпосередній взаємодії з ПГН та ЛПС
бактерій, є виснаження енергетичного потенціалу клітин, активація
процесів перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ) і недостатність ферментів
системи антиокислювального захисту (АОЗ). Вказані зсуви метаболічного
статусу моноцитів/макрофагів супроводжуються зміною фагоцитарної та
секреторної активності даних клітин (Маянский А.Н., Пикуза О.И., 1993;
Гайдаш І.С. та співавт., 2001). Вплив ПГН та ЛПС на субпопуляції
Т-лімфоцитів (Т-хелперів/індукторів та Т-супресорів/цитотоксиків) до
нинішнього часу вивчений недостатньо.

Важливим завданням сучасної медицини та біології є пошук ефективних
фармакологічних препаратів, які мають імунокоригуючу дію (Драннік Г.М.
та співавт., 2004). До таких препаратів належить вітчизняний
нестероїдний протизапальний препарат “Амізон”, який знайшов широке
застосування в лікуванні та профілактиці ряду вірусних та бактеріальних
інфекцій (Карпова О.И., 1998; Казімірко Н.К. та співавт., 1999; Гайдаш
І.С. та співавт., 2001). Однак механізми впливу “Амізону” на
функціональну активність і метаболічний статус моноцитів/макрофагів та
субпопуляцій Т-лімфоцитів недостатньо вивчені, особливо за умов впливу
на імунокомпетентні клітини структурних компонентів бактерій – ПГН
золотавого стафілококу та ЛПС палички синього гною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація є фрагментом
наукової роботи кафедри патофізіології Луганського державного медичного
університету (ЛДМУ) “Запалення як результат дії бактерій” (№ державної
реєстрації 0198U005713). Автор є співвиконавцем комплексної теми.

Мета роботи: Вивчити in vitro вплив ПГН та ЛПС на функціональну,
секреторну, метаболічну активність та апоптоз моноцитів,
Т-хелперів/індукторів та Т-супресорів/цитотоксиків, та запропонувати
метод усунення порушень, які виникають, шляхом використання препарату
“Амізон”.

Для досягнення мети були поставлені наступні задачі:

I. Дослідити in vitro вплив ПГН та ЛПС на:

Фагоцитарну та секреторну активність, стан процесів ПОЛ/АОЗ, систему
аденілових та циклічних нуклеотидів, інтенсивність експресії молекул
CD38 та CD95 на мембранах моноцитів, виділених з периферійної крові
здорових донорів.

Секреторну активність, стан прооксидантно-антиоксидантних процесів,
систему аденілових та циклічних нуклеотидів, інтенсивність експресії
молекул CD38 та CD95 на мембранах Т-хелперів/індукторів периферійної
крові здорових донорів.

Секреторну активність, стан процесів ПОЛ/АОЗ, систему аденілових та
циклічних нуклеотидів, інтенсивність експресії молекул CD38 та CD95 на
мембранах Т-супресорів/цитотоксиків периферійної крові здорових донорів.

II. Визначити in vitro ефективність обробки “Амізоном” в корекції
порушень функціональної активності моноцитів та Т-лімфоцитів, підданих
впливу ПГН та ЛПС бактерій.

Об’єкт дослідження: моноцити, Т-хелпери/індуктори,
Т-супресори/цитотоксики периферійної крові здорових донорів.

Предмети дослідження: вплив in vitro ПГН та ЛПС в концентраціях 100 та
200 мг/л на функціональну, секреторну, метаболічну активність та апоптоз
моноцитів, Т-хелперів/індукторів та Т-супресорів/цитотоксиків; роль
обробки суспензії моноцитів та субпопуляцій Т-лімфоцитів препаратом
“Амізон” в усуненні порушень, які виникли.

Методи дослідження: імунологічні (виділення клітин з крові, вивчення
фагоцитарної активності моноцитів, секреторної та метаболічної
активності моноцитів, субпопуляцій Т-лімфоцитів, експресії маркерів
апоптозу на цитоплазматичних мембранах клітин), біохімічні (вивчення
показників процесів ПОЛ/АОЗ, системи аденілових та циклічних
нуклеотидів), статистичні (варіаційна статистика, кореляційний аналіз).

Наукова новизна одержаних результатів. Вивчений in vitro вплив високих
концентрацій (100 та 200 мг/л) ПГН та ЛПС на функціональний стан
моноцитів та Т-лімфоцитів периферійної крові людини. Встановлено, що
високі концентрації ПГН та ЛПС пригнічують фагоцитарну активність
моноцитів та стимулюють секрецію ними інтерлейкінів — ІЛ-1?, ІЛ-6, ІЛ-8,
фактора некрозу пухлини — ФНП-(, простагландину — ПГЕ2, найбільший
потенціал при цьому мають ЛПС. Показано, що високі концентрації ПГН та
ЛПС in vitro стимулюють секрецію ІЛ-2, ІЛ-4, ІЛ-10, ФНП-?, інтерферону —
?-ІФН та ПГЕ2 Т-хелперами/індукторами, а також стимулюють секрецію ІЛ-2,
ІЛ-6, ІЛ-8, ФНП-( та ПГЕ2 Т-супресорами/цитотоксиками. Встановлено, що
високі концентрації ПГН та ЛПС активують в моноцитах та Т-лімфоцитах in
vitro процеси ПОЛ, пригнічують активність ферментів системи АОЗ,
знижують енергетичний потенціал, збільшують вміст циклічного аденозину
монофосфату (цАМФ) та знижують вміст циклічного гуанозину монофосфату
(цГМФ) в клітинах, посилюють експресію рецепторів до маркерів CD38 та
CD95 на мембранах клітин. Вперше доведено, що попередня обробка
моноцитів та Т-лімфоцитів периферійної крові людини розчином “Амізону”
(0,0072 г/л) позитивно впливає на функціональну активність та метаболізм
даних клітин при подальшій обробці них ПГН та ЛПС: підвищує фагоцитарну
активність, зменшує секрецію медіаторів, активність процесів ПОЛ,
дисбаланс в системі цАМФ/цГМФ, експресію рецепторів CD38 та CD95;
підвищує енергетичний потенціал клітин та активність ферментів системи
АОЗ.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані дані дозволяють
оцінити in vitro функціональний стан та метаболічний статус моноцитів та
Т-лімфоцитів крові людини; екстраполювати ступінь функціональних та
метаболічних порушень в імунних клітинах з рівнем вмісту у оточуючому
них середовищі ПГН та ЛПС гноєтворних бактерій; є підставою для
використання фармакологічних препаратів з антиоксидантною,
протизапальною та імунокоригуючою дією. Використання “Амізону” в
концентрації 0,0072 г/л позитивно впливає на функціональну активність та
метаболічний статус моноцитів та Т-лімфоцитів периферійної крові людини,
що дозволяє рекомендувати до використання “Амізон” в клінічній практиці
при гнійно-запальних захворюваннях, викликаних золотавим стафілококом та
паличкою синього гною.

Отримані дані використовуються в навчальному процесі кафедр патологічної
фізіології і мікробіології ЛДМУ Мінздраву України, що підтверджено
відповідними актами впровадження.

Особистий внесок здобувача. Вибір теми наукового дослідження, постановка
мети, задач і обговорення одержаних результатів, планування роботи були
здійснені разом із науковим керівником професором І.С. Гайдашем. Автором
самостійно проведений: патентно-інформаційний пошук за допомогою бази
даних “Medline”, аналіз літератури за темою дисертації, виконана
експериментальна частина роботи, вивчені та узагальнені результати
проведених досліджень, обгрунтовані наукові висновки і рекомендації для
практичного використання результатів, написані всі розділи дисертації та
автореферат.

Апробація роботи. Основні положення дисертації докладені та обговорені
на засіданнях: Всеукраїнської науково-практичної та навчально-методичної
конференції “Фундаментальні науки – хірургії” (Треті Скліфософські
читання) ВДНЗ “Українська державна медична академія” (Полтава, 2007);
науково-практичної конференції з міжнародною участю “Діагностичні центри
– медико-біологічні аспекти діагностичного процесу”, приуроченої до
50-річчя від дня народження засновника – першого головного лікаря
Рівненського обласного клінічного лікувально-діагностичного центру
Поліщука В.М. (Рівне, 2007); а також на засіданнях Луганського обласного
товариства патофізіологів в 2002-2007 рр.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 4 наукових статті в
часописах, які відповідають вимогам ВАК України та надруковані згідно
вимог, викладених в пункті 3 Постанови ВАК України від 15 січня 2003 р.
за № 7-05/1, та 1 тези.

Обсяг і структура дисертації. Робота написана на 150 сторінках
комп’ютерного набору та складається з вступу, огляду літератури, 3
розділів власних досліджень, аналізу одержаних результатів, висновків,
практичних рекомендацій та списку літературних посилань. Робота
ілюстрована 38 таблицями (загальний обсяг – 0 сторінок). Список
літератури включає 135 джерел вітчизняних та іноземних авторів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріал і методи дослідження. Лімфоцити та моноцити були виділені з
периферійної крові 45 здорових чоловіків віком від 20 до 35 років
(середній вік – 27,30(1,37 років). ПГН золотавого стафілокока та ЛПС
палички синього гною були виділені з клітинних стінок штамів,
ізольованих від пацієнтів з хірургічною патологією, які находились на
лікуванні в хірургічному відділенні Луганської міської багатопрофільної
лікарні № 1 у червні-серпні 2006 р. Використовували робочі концентрації
ПГН та ЛПС 100 та 200 мг/л. В якості показників референтної норми були
прийняті показники інтактних клітин (які не контактували з ПГН та ЛПС).
Роботу виконували у відповідності до біоетичних норм з дотриманням
відповідних законів України.

Кількість Т-хелперів/індукторів, Т-супресорів/цитотоксиків визначали
цитотоксичним методом з використанням моноклональних антитіл. ПГН
отримували з клітинних стінок золотавого стафілокока за методом P.K.
Peterson і співавт. Приналежність ізольованих штамів до роду
Staphylococcus вивчали з використанням тест-препарату “Діастаф”,
розробленого в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д.К.
Заболотного НАНУ (м. Київ). ЛПС одержували з культур паличок синього
гною водно-феноловою екстракцією при 65?С. Фагоцитарну активність
моноцитів вивчали чашковим методом, визначаючи фагоцитарний індекс (ФІ),
фагоцитарне число (ФЧ) та індекс перетравлення (ІП). В клітинах
проводили визначення: концентрацій ДК ненасичених вищих масних кислот,
МДА, гідроперекисів ліпідів (ГПЛ), активності каталази та СОД.
Коефіцієнт К вираховували за формулою: К=(МДА+ДК)/(каталаза+СОД).
Визначення ІЛ-1?, ІЛ-6, ІЛ-8, ФНП-? проводили в супернатантах моноцитів,
ІЛ-2, ІЛ-4, ІЛ-10. ФНП-?, ІФН-? – в супернатантах Т-хелперів/індукторів,
ІЛ-2, ІЛ-6, ІЛ-8, ФНП-( – в супернатантах Т-супресорів/цитотоксиків.
Також визначали вміст ПГЕ2, цАМФ і цГМФ, аденозинофосфатів (АМФ, АДФ,
АТФ). Енергетичний заряд (ЕЗ) підраховували за формулою:
ЕЗ=АТФ/(АДФ+АМФ). Визначення кількості моноцитів та лімфоцитів з
маркерами апоптозу проводили методом непрямої імунної флуоресценції з
використанням моноклональних антитіл CD38 та CD95.

Частину моноцитів та лімфоцитів обробляли in vitro стерильним розчином
на середовищі 199 “Амізону” (концентрація препарату — 0,0072 г/л). Час
контакту клітин з препаратами складав 4 години.

Характер виявлених змін був проаналізований з використанням варіаційної
статистики на ЕОМ.

Результати дослідження та їх аналіз. Вплив ПГН та ЛПС на фагоцитарну
активність моноцитів. Інкубація клітин з 100 мг/л ПГН сприяла зниженню
ФІ порівняно з нормою у 1,64 рази, ФЧ – у 1,43 рази, ІП – у 1,24 рази
(р(0,05 в усіх випадках). Вплив на моноцити 200 мг/л ПГН викликав
зниження ФІ проти норми у 2,42 рази, ФЧ та ІП – у 2,13 та у 1,82 рази
відповідно. ФІ після обробки клітин 100 мг/л ЛПС виявився у 2,13 рази
нижчим норми, і у 1,3 рази нижчим показника при використанні 100 мг/л
ПГН (р(0,05 в обох випадках). ФЧ знизився проти норми у 2,23 рази, а ІП
– у 1,57 рази, а також виявились, відповідно, у 1,56 та у 1,27 рази
нижчими показників використанні 100 мг/л ПГН. В досліді з 200 мг/л ЛПС
кратність зниження ФІ проти норми склала 3,14 рази, ФЧ – 3,96 рази, ІП –
2,09 рази. ФІ у досліді з 200 мг/л ЛПС виявився у 1,47 рази нижчим, ніж
при використанні 100 мг/л ЛПС, а також у 1,3 рази нижчим, ніж при впливі
200 мг/л ПГН (р(0,05 у всіх випадках). Аналогічні зміни зареєстровані і
відносно ФЧ та ІП.

Вплив ПГН та ЛПС на секреторну активність моноцитів. При інкубації
клітин з 100 мг/л ПГН кратність збільшення секреції ІЛ-1? склала 19,83
рази, ІЛ-6 – 13,72 рази, ІЛ-8 – 12,63 рази, ФНП-( — 16,22 рази, ПГЕ2 –
11,26 рази проти норми. При збільшенні дози ПГН до 200 мг/л кратність
секреції ІЛ-1? зросла проти норми у 51,3 рази, ІЛ-6 – у 30,94 рази, ІЛ-8
– у 21,08 рази, ФНП-( — у 41,04 рази, ПГЕ2 – у 23,37 рази. Інкубація з
100 мг/л ЛПС сприяла посиленню секреції ІЛ-1? у 27,4 рази проти норми,
ІЛ-6 — у18,23 рази, ІЛ-8 – у 15,41 рази, ФНП-( — у 25,61 рази, ПГЕ2 – у
23,84 рази. При впливі 200 мг/л ЛПС кратність збільшення секреції ІЛ-1?
склала проти норми 67,0 разів, ІЛ-6 – 37,47 рази, ІЛ-8 – 28,51 рази,
ФНП-( та ПГЕ2 – 58,43 та 45,3 рази відповідно. Рівні медіаторів у
досліді з 200 мг/л ЛПС виявились вірогідно вищими таких у досліді з 200
мг/л ПГН.

Вплив ПГН та ЛПС на ПОЛ та систему АОЗ моноцитів. Обробка 100 мг/л ПГН
супроводжувалась збільшенням вмісту ДК у 1,42 рази проти норми, МДА – у
1,57 рази, ГПЛ – у 1,35 рази; обробка 200 мг/л – збільшенням,
відповідно, в 2,11, 2,06 та 1,86 рази (р(0,05 у всіх випадках). Вплив
100 мг/л ПГН супроводжувався зниженням активності каталази проти норми у
1,3 рази, СОД – у 1,24 рази, а вплив 200 мг/л ПГН – у 1,64 та 1,59 рази
(р(0,05 у всіх випадках). Використання 100 мг/л ЛПС супроводжувалось
збільшенням вмісту ДК у 1,68 рази, МДА — у 1,73 рази, ГПЛ – у 1,59 рази
проти норми; дія 200 мг/л ЛПС – відповідно, у 2,56, 2,41 та у 2,23 рази
(р(0,05 у всіх випадках). Культивування з 100 мг/л ЛПС призводило до
зниження активності каталази проти норми у 1,38 рази, а СОД – у 1,43
рази, а взаємодія з 200 мг/л ЛПС – у 1,88 та в 1,97 рази (р(0,05 в обох
випадках).

Вплив ПГН та ЛПС на систему аденілових та циклічних нуклеотидів
моноцитів. При дії 100 мг/л ПГН ЕЗ зменшувався у 1,42 рази (р(0,05), а
коефіцієнт цАМФ/цГМФ збільшувався у 2,21 рази проти норми (р(0,05).
Вплив 200 мг/л ПГН викликав зниження ЕЗ у 1,83 рази (р(0,05) та
збільшення коефіцієнта цАМФ/цГМФ у 3,26 рази (р(0,001) проти норми.
Взаємодія з 100 мг/л ЛПС викликала зменшення ЕЗ у 1,58 рази проти норми,
але він вірогідно не відрізнявся від показника при використанні 100 мг/л
ПГН. Під впливом 100 мг/л ЛПС коефіцієнт цАМФ/цГМФ збільшився проти
показника в досліді з 100 мг/л ПГН у 1,22 рази (р(0,05). У досліді з 200
мг/л коефіцієнт цАМФ/цГМФ виріс проти норми у 4,64 рази (р(0,001).

Вплив ПГН та ЛПС на експресію маркерів апоптозу моноцитами. Інкубація з
100 мг/л ПГН супроводжувалась збільшенням кількості CD38+-клітин у 2,16
рази, CD95+-клітин — у 2,57 рази проти норми; інкубація з 200 мг/л ПГН –
відповідно, у 7,66 та 4,83 рази (р(0,05 в усіх випадках). Під впливом
100 мг/л ЛПС кількість CD38+-моноцитів збільшилась проти норми у 3,12
рази, а також була у 1,14 рази вищою, ніж у досліді з 100 мг/л ПГН.
Кратність збільшення кількості CD95+-моноцитів склала проти норми 3,02
рази (р(0,05). При дії 200 мг/л ЛПС питома вага CD38+-моноцитів
збільшилась відносно норми у 9,15 рази, а питома вага CD95+-клітин – у
7,23 рази. Експресія CD38+-рецепторів виявилась також у 1,2 рази, а
експресія СD95+-рецепторів – у 1,49 рази більш вираженою, ніж це мало
місце при взаємодії моноцитів з 200 мг/л ПГН.

Вплив ПГН та ЛПС на секреторну активність Т-хелперів/індукторів.
Інкубація клітин з 100 мг/л ПГН викликала посилення секреції ІЛ-2 проти
норми у 11,46 рази, ІЛ-4 – у 2,74 рази, ІЛ-10 – у 7,32 рази, ФНП-? – у
13,05 рази, ІФН-? та ПГЕ2 – у 5,84 та у 2,17 рази (р(0,05 у всіх
випадках). Рівень ІЛ-2 при дії 200 мг/л ПГН збільшився проти норми у
31,94 рази, та у 2,8 рази – проти показника в досліді з 100 мг/л ПГН.
Аналогічні зміни мали місце і відносно інших медіаторів. Інкубація
клітин з 100 мг/л ЛПС супроводжувалась збільшенням вмісту ІЛ-2 у 16,13
рази проти норми, та у 1,41 рази – проти показника в досліді з 100 мг/л
ПГН (р(0,05 в обох випадках). Рівень ІЛ-4 перевищив норму у 3,14 рази, а
показник при дії 100 мг/л — в 1,15 рази; ІЛ-10 — в 9,06 та 1,24 рази,
ФНП-? – 17,26 та 1,32 рази, ІФН-? – 10,3 та 1,77 рази, ПГЕ2 – 2,58 та
1,19 рази (р(0,05 у всіх випадках). Найбільші рівні секреції медіаторів
зареєстровані при використанні 200 мг/л ЛПС.

Вплив ПГН та ЛПС на ПОЛ та систему АОЗ Т-хелперів/індукторів. Інкубація
клітин з 100 мг/л ПГН супроводжувалась збільшенням вмісту ДК у 1,34
рази, МДА – у 1,46 рази, ГПЛ — у 1,28 рази проти норми (р(0,05). Дія 200
мг/л ПГН викликала збільшення ДК проти норми у 1,95 рази, МДА — у 1,88
рази, ГПЛ — у 1,59 рази (р(0,05 в усіх випадках). Під впливом 100 мг/л
ПГН активність каталази в клітинах знизилась проти норми у 1,23 рази,
СОД – у 1,19 рази, під впливом 200 мг/л ПГН – в 1,55 та 1,47 рази
(р(0,05 в усіх випадках). Під дією 100 мг/л ЛПС вміст ДК збільшився у
1,52 рази проти норми, МДА — у 1,65 рази, ГПЛ — в 1,48 рази; під впливом
200 мг/л ЛПС – відповідно, у 2,49, 2,11 та 1,96 рази (р(0,05 у всіх
випадках). Використання 100 мг/л ЛПС викликало зниження активності
каталази проти норми у 1,29 рази, СОД – у 1,36 рази; 200 мг/л ЛПС – в
1,91 та 1,78 рази.

Вплив ПГН та ЛПС на систему аденілових та циклічних нуклеотидів
Т-хелперів/індукторів. Обробка 100 мг/л ПГН супроводжувалась зниженням
ЕЗ у 1,5 рази (р(0,05); обробка 200 мг/л ПГН — у 2,32 рази проти норми
(р(0,05), що було в 1,55 рази нижче, ніж показник у досліді з 100 мг/л
ПГН. Обробка клітин 100 мг/л ПГН призводила до збільшення коефіцієнта
цАМФ/цГМФ у 1,95 рази проти норми, обробка 200 мг/л — у 3,0 рази, та
проти показника у дослідах з 100 мг/л ПГН – у 1,52 рази (р(0,05 в усіх
випадках).

Інкубація з 100 мг/л ЛПС супроводжувалась зниженням ЕЗ проти норми у
1,86 рази, та у 1,25 рази – проти показника у досліді з 100 мг/л ПГН
(р(0,05 в обох випадках). В досліді з 200 мг/л ЛПС ЕЗ був нижчим норми у
2,75 рази, та у 1,19 рази нижчим, ніж це мало місце в досліді з 200 мг/л
ПГН (р(0,05 в обох випадках). Інкубація з 100 мг/л ЛПС викликала
збільшення коефіцієнту цАМФ/цГМФ у 2,72 рази проти норми, та в 1,39 рази
– проти показника в досліді з 100 мг/л ПГН (р(0,05 в обох випадках). Дія
200 мг/л ЛПС викликала збільшення коефіцієнту цАМФ/цГМФ у 4,48 рази
проти норми, і в 1,51 рази – проти показника у досліді з 200 мг/л ПГН
(р(0,05 у всіх випадках).

Вплив ПГН та ЛПС на експресію маркерів апоптозу Т-хелперами/індукторами.
Обробка 100 мг/л ПГН призводила до збільшення кількості CD38+-клітин у
2,91 рази проти норми, а CD95+-клітин — у 2,33 рази; обробка 200 мг/л
ПГН — у 6,48 та у 4,13 рази (р(0,05 в усіх випадках). Під впливом 100
мг/л ЛПС рівень CD38+-клітин виявився у 3,6 рази вищим норми, а рівень
CD95+-клітин – у 2,96 рази. Інкубація клітин з 200 мг/л ЛПС сприяла
збільшенню кількості CD38+-лімфоцитів у 7,8 рази проти норми, а
CD95+-клітин – у 6,44 рази (р(0,05 в обох випадках). Абсолютні рівні
CD38+- та CD95+-клітин були вірогідно вищими таких в дослідах з 100 та
200 мг/л ПГН.

Вплив ПГН та ЛПС на секреторну активність Т-супресорів/цитотоксиків. На
вплив 100 мг/л ПГН клітини відповідали посиленням секреції медіаторів, з
яких найбільш інтенсивно продукували ФНП-(, ІЛ-6 та ІЛ-8. Збільшення
дози ПГН до 200 мг/л викликало збільшення рівня ФНП-( у 24,37 рази проти
норми, а проти показника у досліді з 100 мг/л ПГН – у 1,87 рази. Рівень
ІЛ-6 виявився у 23,64 рази вищим норми, та у 2,14 рази вищим, ніж рівень
у досліді з 100 мг/л ПГН. Секреція ІЛ-8 збільшилась проти норми у 19,15
рази, ІЛ-12 – в 16,13 рази, ПГЕ2 – в 5,18 рази (р(0,05 у всіх випадках).
Обробка клітин 100 мг/л ЛПС викликала активацію секреції ІЛ-2, ІЛ-6,
ІЛ-8, ФНП-( та ПГЕ2 більш значно, ніж у досліді з 100 мг/л ПГН.
Збільшення дози ЛПС до 200 мг/л сприяло збільшенню секреції ФНП-( проти
норми у 37,11 рази, ІЛ-6 – у 32,94 рази, ІЛ-8 – у 28,09 рази, ІЛ-2 та
ПГЕ2 – в 25,61 та 7,84 рази відповідно.

Вплив ПГН та ЛПС на ПОЛ та систему АОЗ Т-супресорів/цитотоксиків.
Інкубація з 100 мг/л ПГН викликала збільшення ДК у 1,31 рази, МДА – у
1,44 рази, ГПЛ – у 1,22 рази проти норми; інкубація з 200 мг/л ПГН –
відповідно, у 1,88, 1,91 та 1,48 рази (р(0,05 в усіх випадках).
Активність каталази в досліді з 100 мг/л ПГН знизилась у 1,18 рази проти
норми, СОД – в 1,38 рази; в досліді з 200 мг/л ПГН в 1,46 та 1,38 рази
(р(0,05 в усіх випадках).

Під впливом 100 мг/л ЛПС вміст ДК збільшився проти норми в 1,45 рази,
МДА — у 1,58 рази, ГПЛ – в 1,41 рази. Використання 200 мг/л ЛПС
супроводжувалось збільшенням вмісту ДК проти норми у 2,27 рази, МДА – у
2,04 рази, ГПЛ – в 1,85 рази (р(0,05 у всіх випадках). Під впливом 100
мг/л ЛПС активність каталази знижувалась у 1,24 рази, СОД – в 1,29 рази
проти норми; під впливом 200 мг/л ЛПС – в 1,82 та 1,57 рази.

Вплив на ПГН та ЛПС систему аденілових та циклічних нуклеотидів
Т-супресорів/цитотоксиків. В досліді з 100 мг/л ПГН ЕЗ знизився проти
норми в 1,38 рази, а коефіцієнт цАМФ/цГМФ збільшився в 1,51 рази; в
досліді з 200 мг/л ПГН ЕЗ знизився в 2,0 рази, а коефіцієнт цАМФ/цГМФ
збільшився у 2,17 рази (р(0,05 у всіх випадках). Використання 100 мг/л
ЛПС призводило до зниження ЕЗ проти норми в 1,74 рази; 200 мг/л ЛПС — в
2,4 рази (р(0,05 в обох випадках). Контакт клітин з 100 мг/л ЛПС
супроводжувався збільшенням коефіцієнту цАМФ/цГМФ в 1,86 рази проти
норми; а з 200 мг/л ЛПС — в 2,9 рази, та в 1,35 рази – проти показника в
досліді з 200 мг/л ПГН.

»

$

&

(

*

,

.

0

N

P

|

~

X

Z

\

H CD38+клітин збільшувалась в 1,63 рази, а CD95+-клітин – в 1,48 рази;
під впливом 200 мг/л ПГН — в 2,33 та 1,95 рази (р(0,05 в усіх випадках).

ЛПС в дозі 100 мг/л викликали збільшення кількості CD38+-клітин в 1,97
рази проти норми, а CD95+-клітин – в 1,78 рази, що було вірогідно вище
показників в досліді з 100 мг/л ПГН. Використання 200 мг/л ЛПС
призводило до збільшення рівня CD38+-клітин в 3,17 рази проти норми, а
CD95+-клітин – в 2,46 рази (кратність перевищення показників в досліді з
200 мг/л ПГН – 1,36 та 1,26 рази відповідно, р(0,05 в обох випадках).

Вплив “Амізону” на фагоцитарну активність моноцитів, підданих дії ПГН та
ЛПС. ФІ моноцитів, інкубованих з розчином “Амізону” та підданих впливу
100 мг/л ПГН, виявився у 1,45 рази вищим, ніж у досліді без “Амізону”,
але в присутності 100 мг/л ПГН (р(0,05), та в 1,3 рази нижчим норми
(р>0,05). При дії 200 мг/л ПГН ФІ збільшився в 1,39 рази (р(0,05)
порівняно з показником в досліді без використання “Амізону”, та знизився
порівняно нормою в 1,74 рази (проти 2,42 рази в досліді без використання
“Амізону”). Аналогічні зміни зареєстровані також відносно ФЧ та ІП.
Позитивний вплив “Амізону” на фагоцитарну активність був зареєстрований
також в дослідах з 100 та 200 мг/л ЛПС. Однак показники фагоцитарної
активності в досліді з “Амізоном” та ЛПС були нижчими таких в дослідах з
“Амізоном” та ПГН в аналогічних дозуваннях.

Вплив “Амізону” на секреторну активність моноцитів, підданих дії ПГН та
ЛПС. При обробці моноцитів “Амізоном” з стимуляцією 100 мг/л ПГН
секреція ІЛ-1? знижувалась в 2,15 рази порівняно з показником клітин,
які не контактували з “Амізоном” (р(0,001), ІЛ-6 – у 2,22 рази, ІЛ-8 – у
2,09 рази, ФНП-( та ПГЕ2 – у 2,05 та 2,04 рази (р(0,05 у всіх випадках).
Але показники секреції під впливом “Амізону” залишались вищими норми
(р(0,001 у всіх випадках). Вплив 200 мг/л ПГН на клітини, інкубовані з
розчином “Амізону”, супроводжувався зниженням секреції ІЛ-1? в 2,13 рази
порівняно до рівня в досліді тільки з використанням ПГН, ІЛ-6 — в 2,1
рази, ІЛ-8 – в 1,92 рази, ФНП-( та ПГЕ2 – у 1,78 та 1,83 рази (р(0,05 у
всіх випадках). Але рівні секреції, незважаючи на вплив “Амізону”,
суттєво перевищували норму. Пригнічення секреторної активності моноцитів
під впливом “Амізону” спостерігали також і в дослідах з ЛПС (найбільше —
в досліді з концентрацією 100 мг/л). Порівняння ефекту “Амізону” в
дослідах з 100 та 200 мг/л ПГН та ЛПС показало, що пригнічення секреції
медіаторів “Амізоном” було більш значним в дослідах з ПГН.

Вплив “Амізону” на ПОЛ та систему АОЗ моноцитів, підданих дії ПГН та
ЛПС. Коефіцієнт К в досліді з “Амізоном” при дії 100 мг/л ПГН залишався
нижчим показника для клітин, які з “Амізоном” не контактували, в 1,41
рази; при дії 200 мг/л ПГН — в 1,37 рази (р(0,05 в обох випадках).
Коефіцієнт К в досліді з “Амізоном” та 100 мг/л ЛПС виявився в 1,33 рази
нижчим показника клітин, які контактували лише з 100 мг/л ЛПС (р(0,05),
але залишався в 1,77 рази вищим норми (р(0,05). Під впливом “Амізону” та
200 мг/л ЛПС коефіцієнт К знизився в 1,37 рази проти показника для
моноцитів, які контактували тільки з 200 мг/л ЛПС.

Вплив “Амізону” на систему аденілових та циклічних нуклеотидів
моноцитів, підданих дії ПГН та ЛПС. Обробка розчином “Амізону” моноцитів
з наступним впливом 100 мг/л ПГН сприяла збільшенню ЕЗ в 1,35 рази
(р(0,01) порівняно з ЕЗ клітин, які контактували лише з 100 мг/л ПГН,
що, однак, не мало вірогідних розбіжностей з нормою. Коефіцієнт
цАМФ/цГМФ клітин, підданих впливу “Амізону” та 100 мг/л ПГН, виявився в
1,41 рази нижчим такого клітин, підданих дії тільки ПГН, а також
перевищував норму в 1,57 рази, проти 2,21 рази в групі співставлення
(р(0,05 в усіх випадках). Вплив 200 мг/л ПГН супроводжувався збільшенням
ЕЗ клітин, які контактували з “Амізоном”, в 1,34 рази (р(0,01) проти ЕЗ
моноцитів, які контактували лише з ПГН. Показник цАМФ/цГМФ зберігався на
рівні, який був в 1,37 рази нижчим.

Після впливу “Амізону” обробка 100 мг/л ЛПС сприяла збільшенню ЕЗ в 1,36
рази порівняно з показником клітин, оброблених лише 100 мг/л ЛПС
(р(0,01). Коефіцієнт цАМФ/цГМФ в моноцитах, оброблених “Амізоном” та 100
мг/л ЛПС, перевищив в 1,37 рази показник групи порівняння (р(0,01). ЕЗ
моноцитів, які були оброблені “Амізоном” та 200 мг/л ЛПС, перевищив ЕЗ
клітин, оброблених лише ЛПС, в 1,34 рази (р(0,01). Коефіцієнт цАМФ/цГМФ
знизився в 1,36 рази проти показника моноцитів, які контактували тільки
з 200 мг/л ЛПС (р(0,01).

Вплив “Амізону” на експресію маркерів апоптозу моноцитами, підданими дії
ПГН та ЛПС. Експресія CD38-рецепторів на мембранах моноцитів, оброблених
“Амізоном” та стимульованих 100 мг/л ПГН, знизилась проти показника
клітин, які контактували тільки з 100 мг/л ПГН, в 1,23 рази, експресія
CD95-рецепторів – в 1,3 рази (р(0,05 в обох випадках). При дії 200 мг/л
ПГН експресія CD38- та CD95-рецепторів на моноцитах, оброблених розчином
“Амізону”, зменшилась проти показників клітин, оброблених лише ПГН, в
1,26 та в 1,23 рази (р(0,05 в обох випадках).

На моноцитах, підданих впливу “Амізону” та 100 мг/л ЛПС, експресія CD38-
та CD95-рецепторів виявилась нижчою в 1,25 рази в обох випадках, а при
використанні ЛПС в дозі 200 мг/л – в 1,22 та в 1,24 рази (р(0,05 в усіх
випадках).

Вплив “Амізону” на секреторну активність Т-хелперів/індукторів, підданих
дії ПГН та ЛПС. При обробці клітин “Амізоном” з стимуляцією 100 мг/л ПГН
секреція ІЛ-2 знижувалась в 2,02 рази порівняно з показником клітин, які
не контактували з “Амізоном” (р(0,001), ІЛ-4 — в 1,32 рази, ІЛ-10 – в
1,75 рази, ФНП-? та ПГЕ2 – в 1,82 та 1,26 рази (р(0,05 у всіх випадках).
Однак повного пригнічення секреції медіаторів під впливом “Амізону” не
відбувалось. Дія 200 мг/л ПГН на клітини, інкубовані з “Амізоном”, мала
прояв у зниженні секреції ІЛ-2 в 1,86 рази проти рівня в досліді з
використанням тільки 200 мг/л ПГН, ІЛ-4 — в 1,2 рази, ІЛ-10 – в 1,155
рази, ФНП-? ?а ПГЕ2 – в 2,31 та 1,27 рази (р(0,05 у всіх випадках).
Однак рівні секреції медіаторів, незважаючи на вплив “Амізону”, суттєво
перевищували показники норми.

Найбільше пригнічення секреторної активності під впливом “Амізону”
спостерігали в дослідах з 100 мг/л ЛПС. Порівняння ефекту “Амізону” в
дослідах з 100 та 200 мг/л ПГН та ЛПС показало, що пригнічення секреції
медіаторів “Амізоном” було більш значним в дослідах з ПГН.

Вплив “Амізону” на ПОЛ та систему АОЗ Т-хелперів/індукторів, підданих
дії ПГН та ЛПС. Коефіцієнт К в досліді з “Амізоном” та 100 мг/л ПГН
виявився в 1,43 рази нижчим (р(0,05), а в досліді з “Амізоном” та 200
мг/л ПГН – в 1,38 рази нижчим показника клітин, які з “Амізоном” не
контактували (р(0,05 в обох випадках). Однак значення коефіцієнту К
залишались вищими норми (р(0,05). Аналіз коефіцієнту К в досліді з
“Амізоном” та 100 і 200 мг/л ЛПС показав, що під впливом “Амізону”
дисбаланс в системі ПОЛ/АОЗ ставав менш значним порівняно з таким в
клітинах, які не контактували з “Амізоном”, але коефіцієнт К залишався
вищим норми (р(0,05).

Вплив “Амізону” на систему аденілових та циклічних нуклеотидів
Т-хелперів/індукторів, підданих дії ПГН та ЛПС. Обробка “Амізоном”
клітин з наступним впливом 100 та 200 мг/л ПГН сприяла збільшенню ЕЗ в
1,34 рази в обох випадках (р(0,05) порівняно з ЕЗ клітин, які
контактували тільки з ПГН. Обробка розчином “Амізону” з наступним
впливом 100 мг/л ПГН сприяла зниженню коефіцієнту цАМФ/цГМФ в 1,33 рази
проти показника клітин, підданих дії тільки ПГН (р(0,05). В клітинах, на
які діяли “Амізоном” та 200 мг/л ПГН, показник цАМФ/цГМФ зберігався на
рівні, в 1,14 рази нижчому показника клітин, підданих дії тільки ПГН.

Після впливу “Амізону” обробка клітин 100 мг/л ЛПС сприяла зниженню ЕЗ в
1,39 рази проти норми (р(0,05), обробка 200 мг/л ЛПС – збільшенню ЕЗ в
1,33 рази (р(0,01) проти показника клітин, оброблених лише ЛПС.
Коефіцієнт цАМФ/цГМФ в клітинах, оброблених “Амізоном” та 100 і 200 мг/л
ЛПС, виявився в 1,38 та в 1,37 рази вищим показника в групі порівняння
(р(0,01).

Вплив “Амізону” на експресію маркерів апоптозу Т-хелперами/індукторами,
підданими дії ПГН та ЛПС. Експресія CD38-рецепторів на мембранах клітин,
оброблених “Амізоном” та стимульованих 100 мг/л ПГН, знизилась проти
показника клітин, які контактували винятково з 100 мг/л ПГН, в 1,18
рази, CD95-рецепторів – в 1,25 рази (р(0,05 в обох випадках). При дії
200 мг/л ПГН експресія CD38- та CD95-рецепторів на клітинах, оброблених
розчином “Амізону”, зменшилась проти показників клітин, оброблених лише
ПГН, в 1,27 та 1,21 рази (р(0,05 в обох випадках).

На клітинах, підданих впливу “Амізону” та 100 мг/л ЛПС, експресія CD38-
та CD95-рецепторів виявилась нижчою в 1,23 та в 1,18 рази, а оброблених
200 мг/л ЛПС – в 1,23 та 1,34 рази (р(0,05 в усіх випадках). Абсолютні
значення показників експресії клітин, оброблених “Амізоном” та ЛПС,
перевищували норму.

Вплив “Амізону” на секреторну активність Т-супресорів/цитотоксиків,
підданих дії ПГН та ЛПС. При обробці клітин розчином “Амізону” з
наступною стимуляцією 100 мг/л ПГН секреція ІЛ-2 знижувалась в 1,86 рази
порівняно з показником клітин, які не контактували з “Амізоном”; ІЛ-6 —
в 2,34 рази, ІЛ-8 – в 2,21 рази, ФНП-( та ПГЕ2 – в 2,04 та 1,66 рази
(р(0,05 у всіх випадках). Вплив 200 мг/л ПГН на клітини, попередньо
інкубовані з розчином “Амізону”, супроводжувався зниженням секреції ІЛ-2
в 1,86 рази порівняно до рівня в досліді з використанням тільки 200 мг/л
ПГН, ІЛ-6 — в 1,76 рази, ІЛ-8 – в 1,25 рази, ФНП-( та ПГЕ2 – в 2,04 та
1,35 рази (р(0,05 у всіх випадках). Але повного пригнічення секреції під
впливом “Амізону” не відбувалось.

Пригнічення секреторної активності клітин під впливом “Амізону”
спостерігали також і в дослідах з ЛПС. Як і у випадку з ПГН, найбільше
пригнічення секреції реєстрували в досліді з 100 мг/л ЛПС.

Вплив “Амізону” на ПОЛ та систему АОЗ Т-супресорів/цитотоксиків,
підданих дії ПГН та ЛПС. Коефіцієнт К в досліді з “Амізоном” та 100 мг/л
ПГН виявився нижчим показника для клітин, які з “Амізоном” не
контактували, в 1,43 рази, а в досліді з “Амізоном” та 200 мг/л ПГН — в
1,57 рази порівняно з показником клітин, які з “Амізоном” не
контактували (р(0,05 в обох випадках).

Значення коефіцієнту К в досліді з “Амізоном” та 100 мг/л ЛПС було
нижчим в 1,37 рази показника клітин, які контактували лише з ЛПС
(р(0,05), але залишалось в 1,37 рази вищим норми (р(0,05). Під впливом
“Амізону” та 200 мг/л ЛПС коефіцієнт К знизився в 1,36 рази показника
для клітин, які контактували тільки з 200 мг/л ЛПС.

Вплив “Амізону” на систему аденілових та циклічних нуклеотидів
Т-супресорів/цитотоксиків, підданих дії ПГН та ЛПС. Обробка розчином
“Амізону” з наступним впливом 100 мг/л ПГН сприяла збільшенню ЕЗ в 1,29
рази (р(0,05) порівняно з ЕЗ клітин, які контактували з 100 мг/л ПГН,
але не були оброблені “Амізоном”. Вплив на клітини, оброблені
“Амізоном”, розчином 200 мг/л ПГН супроводжувався збільшенням ЕЗ в 1,3
рази (р(0,05). Обробка клітин розчином “Амізону” при наступному впливі
100 мг/л ПГН сприяла зменшенню коефіцієнту цАМФ/цГМФ в 1,32 рази проти
такого клітин, підданих дії тільки ПГН; при впливі 200 мг/л ПГН – в 1,25
рази (р(0,05 в обох випадках).

Після впливу “Амізону” обробка клітин 100 мг/л ЛПС сприяла збільшенню ЕЗ
в 1,19 рази порівняно з показником клітин, оброблених лише 100 мг/л ЛПС
(р(0,01), але його значення залишалось нижчим норми в 1,47 рази
(р(0,05). При обробці клітин 200 мг/л ЛПС додатково до попередньої
інкубації з “Амізоном” спостерігали збільшення ЕЗ в 1,3 рази (р(0,01).
Коефіцієнт цАМФ/цГМФ в клітинах, оброблених “Амізоном” та 100 мг/л ЛПС,
виявився в 1,13 рази нижчим показника в групі порівняння; при обробці
200 мг/л ЛПС — в 1,21 рази (р(0,01 в обох випадках).

Вплив “Амізону” на експресію CD38- та СD95-рецепторів
Т-супресорами/цитотоксиками, підданими дії ПГН та ЛПС. Експресія
CD38-рецепторів на мембранах клітин, оброблених “Амізоном” та
стимульованих 100 мг/л ПГН, знизилась в 1,25 рази (р(0,05) проти
показника клітин, які контактували винятково з 100 мг/л ПГН;
CD95-рецепторів — в 1,19 рази (р(0,05). Зі збільшенням концентрації ПГН
до 200 мг/л експресія CD38- та CD95-рецепторів на клітинах, оброблених
розчином “Амізону”, зменшилась, відповідно, проти показників клітин,
оброблених лише ПГН, в 1,18 та в 1,19 рази (р(0,05 в обох випадках). На
клітинах, підданих впливу “Амізону” та 100 мг/л ЛПС, експресія CD38- та
CD95-рецепторів виявилась нижчою норми в 1,99 та в 1,51 рази, тоді як
при використанні ЛПС в дозі 200 мг/л – в 2,71 та в 2,1 рази відповідно
(р(0,05 в усіх випадках).

ВИСНОВКИ

У дисертації викладені результати вивчення in vitro впливу ПГН та ЛПС
бактерій на функціональну, секреторну, метаболічну активність та апоптоз
моноцитів, Т-хелперів/індукторів та Т-супресорів/цитотоксиків
периферійної крові людини, та запропонований метод усунення порушень,
які виникають, шляхом використання препарату “Амізон”.

ПГН та ЛПС in vitro в концентраціях 100 та 200 мг/л пригнічують
фагоцитарну активність моноцитів та стимулюють секрецію ними ІЛ-1?,
ІЛ-6, ІЛ-8, ФНП-( та ПГЕ2. Найбільш виразно впливають на фагоцитоз та
секреторну функцію моноцитів ЛПС в дозі 200 мг/л.

ПГН та ЛПС в концентраціях 100 та 200 мг/л in vitro стимулюють секрецію
Т-хелперами/індукторами ІЛ-2, ІЛ-4, ІЛ-10, ФНП-?, ІФН-? та ПГЕ2, а також
секрецію Т-супресорами/цитотоксиками ІЛ-2, ІЛ-6, ІЛ-8, ФНП-( та ПГЕ2.
Секреція медіаторів залежала від дози та виду бактеріального фактора, та
була найбільшою при використанні ЛПС в дозі 200 мг/л, а найменшою – при
стимуляції клітин ПГН в концентрації 100 мг/л.

ПГН та ЛПС в концентраціях 100 та 200 мг/л in vitro в моноцитах та
Т-лімфоцитах активують процеси ПОЛ, пригнічують активність каталази і
СОД системи АОЗ, знижують енергетичний потенціал, збільшують вміст в
клітинах цАМФ при зниженні цГМФ. Вплив на метаболізм моноцитів та
Т-лімфоцитів був дозозалежним та видоспецифічним, найбільш значні зміни
метаболічного статусу викликали високі дози ЛПС, найменші – ПГН в дозі
100 мг/л.

ПГН та ЛПС в концентраціях 100 та 200 мг/л посилюють in vitro експресію
рецепторів CD38 та CD95 на мембранах моноцитів та Т-лімфоцитів. Найменш
інтенсивно експресія рецепторів CD38 та CD95 відбувалась на
Т-супресорах/цитотоксиках, найбільш інтенсивно – на моноцитах.
Інтенсивність експресії рецепторів CD38 і CD95 на моноцитах зростала по
мірі збільшення діючої концентрації ПГН та ЛПС і була найбільшою при
використанні ЛПС в дозі 200 мг/л.

Попередня обробка in vitro моноцитів та Т-лімфоцитів периферійної крові
людини розчином “Амізону” позитивно впливала на функціональну активність
та метаболізм даних клітин при подальшому впливі на них ПГН та ЛПС, що
мало прояв у підвищенні фагоцитарної активності, зниженні секреції
медіаторів, активності процесів ПОЛ, дисбалансу в системі циклічних
нуклеотидів, експресії рецепторів CD38 та CD95, підвищенні енергетичного
потенціалу клітин та активності ферментів системи АОЗ.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Для покращання функціональної активності та метаболічного статусу
моноцитів, Т-хелперів/індукторів і Т-супресорів/цитотоксиків
рекомендується піддавати вказані клітини обробці розчином “Амізону” в
концентрації 0,0072 г/л протягом чотирьох годин.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Хома С.М. Вплив пептидоглікану золотавого стафілококу та
ліпополісахариду палички синього гною на функціональну активність та
метаболічний статус моноцитів і Т-лімфоцитів крові людини // Загальна
патологія та патологічна фізіологія. – 2007. — № 1. – С. 78-91.

Хома С.М. Вплив “Амізону” на функціональну активність та метаболічний
статус моноцитів і Т-лімфоцитів крові людини, підданих дії
пептидоглікану та ліпополісахариду // Загальна патологія та патологічна
фізіологія. – 2007. — № 2. – С. 71-81.

Хома С.М., Гайдаш І.С., Флегонтова В.В. Спосіб прискореної діагностики
стафілококової хірургічної інфекції м’яких тканин // Світ медицини та
біології. – 2007. — № 1. – С. 17-19. Автором самостійно узагальнені
літературні дані, проведена експериментальна частина та статистична
обробка даних, а також разом з науковим керівником підготована
публікація за означеною темою.

Хома С.М., Деменко А.В. Видовий склад збудників хірургічних шпитальних
інфекцій // Збірник наукових праць “Актуальні проблеми акушерства і
гінекології, клінічної імунології та медичної генетики”. Випуск 14. –
К.-Луганськ, 2007. – С. 351-353. Автором самостійно вивчені і
узагальнені літературні дані, проведена експериментальна частина.
Проведено теоретичне обговорення отриманих даних.

Хома С.М., Казімірко Н.К., Романюк Б.П. Вплив пептидоглікану золотавого
стафілококу та ліпополісахариду палички синього гною на фагоцитарну
активність моноцитів крові людини in vitro // Збірник тез доповідей
науково-практичної конференції “Діагностичні центри – медико-біологічні
аспекти діагностичного процесу”, приуроченої до 50-річчя від дня
народження Поліщука В.М. – Рівне, 2007. – С. 45-46.

АНОТАЦІЯ

Хома С.М. Вплив in vitro пептидогліканів та ліпополісахаридів бактерій
на функціональну, метаболічну активність та апоптоз моноцитів і
Т-лімфоцитів. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук за
спеціальністю 14.03.04 — патологічна фізіологія. – Луганський державний
медичний університет. — Луганськ, 2007.

Дисертація присвячена вивченню in vitro впливу високих концентрацій
пептидогліканів та ліпополісахаридів на функціональну, секреторну,
метаболічну активність та апоптоз моноцитів, Т-хелперів/індукторів та
Т-супресорів/цитотоксиків, та розробці методу усунення порушень, які
виникають, шляхом використання препарату “Амізон”. Встановлено, що
високі концентрації пептидогліканів та ліпополісахаридів пригнічують
фагоцитарну активність моноцитів, стимулюють секрецію медіаторів
моноцитами та субпопуляціями Т-лімфоцитів; активують в клітинах in vitro
процеси перекисного окиснення ліпідів, пригнічують активність ферментів
системи антиокислювального захисту, знижують енергетичний потенціал,
сприяють розвитку дисбалансу в системі циклічних нуклеотидів, посилюють
експресію рецепторів до маркерів апоптозу. Вперше доведено, що попередня
обробка моноцитів та Т-лімфоцитів розчином “Амізону” позитивно впливає
на функціональну активність та метаболізм даних клітин при подальшій
обробці них пептидогліканами та ліпополісахаридами. Отримані дані
впроваджені в навчальний процес кафедр медичного вузу України.

Ключові слова: пептидоглікани, ліпополісахариди, активність, моноцити,
Т-лімфоцити.

АННОТАЦИЯ

Хома С.М. Влияние in vitro пептидогликанов и липополисахаридов бактерий
на функциональную, метаболическую активность и апоптоз моноцитов и
Т-лимфоцитов. — Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата биологических наук по
специальности 14.03.04 — патологическая физиология. – Луганский
государственный медицинский университет. — Луганск, 2007.

Диссертация посвящена изучению in vitro влияния высоких концентраций
(100 и 200 мг/л) пептидогликанов золотистого стафилококка и
липополисахаридов палочки синего гноя, выделенных от больных
хирургического профиля, на функциональную, секреторную, метаболическую
активность и апоптоз моноцитов, Т-хелперов/индукторов и
Т-супрессоров/цитотоксиков периферической крови здоровых доноров, и
разработке метода устранения нарушений, которые возникают, путём
использования препарата “Амизон”. Установлено, что высокие концентрации
пептидогликанов и липополисахаридов угнетают фагоцитарную активность
моноцитов и стимулируют секрецию ними медиаторов. Показано, что высокие
концентрации пептидогликанов и липополисахаридов in vitro стимулируют
секрецию медиаторов субпопуляциями Т-лимфоцитов. Установлено, что
высокие концентрации пептидогликанов и липополисахаридов активируют в
моноцитах и Т-лимфоцитах in vitro процессы перекисного окисления
липидов, угнетают активность ферментов системы антиокислительной защиты,
снижают энергетический потенциал, способствуют развитию дисбаланса в
системе циклических нуклеотидов, усиливают экспрессию рецепторов к
маркерам апоптоза на мембранах клеток. Впервые доказано, что
предварительная обработка моноцитов и Т-лимфоцитов раствором “Амизона”
положительно влияет на функциональную активность и метаболизм данных
клеток при дальнейшей обработке них пептидогликанами и
липополисахаридами. Полученные данные позволяют оценить in vitro
функциональное состояние и метаболический статус моноцитов и
Т-лимфоцитов периферической крови человека; экстраполировать степень
функциональных и метаболических нарушений в иммунных клетках с уровнем
содержания в окружающей их среде пептидогликанов и липополисахаридов
гноеродных бактерий; являются основанием для использования
фармакологических препаратов с антиоксидантным, противовоспалительным и
иммунокорригирующим действием. Использование “Амизона” в концентрации
0,0072 г/л положительно влияет на функциональную активность и
метаболический статус моноцитов и Т-лимфоцитов периферической крови
человека, что позволяет рекомендовать к использованию “Амизон” в
клинической практике при гнойно-воспалительных заболеваниях, вызванных
золотистым стафилококком и палочкой синего гноя. Полученные данные
внедрены в учебный процесс кафедр медицинского вуза Украины.

Ключевые слова: пептидогликаны, липополисахариды, активность, моноциты,
Т-лимфоциты.

SUMMARY

Khoma S.M. Influence in vitro of bacterial peptidoglycans and
lipopolysaccharides on functional, metabolic activity and apoptosis of
monocytes and T cells. — Manuscript.

The dissertation on obtaining of scientific degree of the candidate of
medical sciences on specialty 14.03.04 – pathological physiology. –
Lugansk State Medical University. — Lugansk, 2007.

The thesis is dedicated to the study in vitro of bacterial
peptidoglycans and lipopolysaccharides influence on functional,
metabolic activity and apoptosis of monocytes and T cells, and to the
development of correction method of revealed changes by use of
preparation Amisonum. It is established, that high concentration of
peptidoglycans and lipopolysaccharides suppress phagocytosis of
monocytes and stimulate their secretory activity. It is shown, that high
concentrations of peptidoglycans and lipopolysaccharides in vitro
stimulate secretory activity of T helpers and T suppressors. It is
established, that high concentrations of peptidoglycans and
lipopolysaccharides activate in monocytes and t cells in vitro processes
of lipid peroxidation, suppress the activity of antioxidant enzymes,
reduce the energetic potential, promote development of imbalance in
system of cyclic nucleotides, increase the apoptic markers expression on
plasma membranes. For the first time it is proved, that preliminary
treatment of monocytes and T cells by Amisonum solution positively
influences on functional activity and metabolism of the given cells at
the further treatment of them with peptidoglycans and
lipopolysaccharides. The received data are used in the educational
process of two departments of medical high school of Ukraine.

Keywords: peptidoglycans, lipopolysaccharides, activity, monocytes, T
cells.

PAGE 3

Похожие записи