Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Литовченко Артем Дмитрович

УДК 316.74:81:316:165.242.2

Структурно-діяльнісна концепція дискурсу.

Спеціальність – 22. 00. 01 –теорія та історія соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті
ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник — доктор соціологічних наук,
професор

КУЦЕНКО Ольга Дмитрівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри політичної соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

ПОДОЛЬСЬКА Єлизавета Ананіївна,

Харківський гуманітарний університет

«Народна українська академія»,

професор кафедри соціології

кандидат соціологічних наук, доцент

БОЛОТОВА Вікторія Олександрівна,

Національний університет внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ,

старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії соціальної і
психологічної роботи в органах внутрішніх справ

Провідна установа: Інститут соціології НАН України, відділ соціології
культури та масової комунікації,

м. Київ

Захист відбудеться «25» жовтня 2005 р. о 13 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 Харківського національного
університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи,
4, аудиторія 2-49).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м.
Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий «23» вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шеремет І.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасній соціології проблеми дослідження знакового
і символічного вимірювань соціальної реальності, її мовних форм є
важливою частиною комплексу основних загальносоціологічних питань. До
соціального дослідження мови та дискурсу зверталися в різні часи і в
рамках різних підходів такі вчені, як Л. Альтюссер, М. Бахтін,
Р. Блакар, П. Бурд’є, Л. Вітгенштейн, Г.-Г. Гадамер, А. Грамши,
Т. А. ван Дейк, Т. Дрідзе, В. Ільїн, Р. Маркузе, Д. Мід, Ф. де Соссюр,
С. Ушакін, М. Фуко, Ю. Габермас, в українській соціології – В. Бурлачук,
Н. Костенко, В. Оссовський, І. Попова, Ю. Сорока, Т. Толстова та інші.
Відповідно сформувалися різні трактування ролі мови у функціонуванні
різних сфер соціальної життєдіяльності; що ж до дискурсу, то часто
використовуються його визначення, що є відмінними один від одного не
тільки за формулюванням, але і за змістом. Оскільки за своїм походженням
і функціонуванням поняття дискурсу має міждисциплінарний характер, то
така ситуація виглядає цілком природною, але від того не менш ускладнює
роботу із цим поняттям.

Важко заперечувати нерозривний зв’язок дискурсу з мовою, незважаючи на
те, що характер цього зв’язку може викликати дискусії. Безумовно,
осмисленню дискурсу як соціального феномена повинно передувати
аналогічне осмислення мови. Що ж до мови, то, з одного боку, соціологи
визнають високу її значущість як явища соціального, з іншого, нерідко
прагнуть обмежити цю значущість існуванням так званих «соціально
забарвлених» слів, поєднань, зворотів, що прямо вказують на будь-які
соціальні механізми, зв’язки тощо. Водночас низка впливових теоретиків,
таких як Д. Мід, П. Бурд’є, Т. А. ван Дейк, Р. Блакар, переконливо
показують наявність соціальності в будь-якому використовуванні мови.
Мова відтворює соціальну реальність; це феномен, що містить «у знятому
вигляді» всі основні характеристики і особливості цієї реальності, і
водночас це засіб структуризації цієї реальності, один із інструментів,
за допомогою якого дійсності надається соціальна впорядкованість.
Найчастіше аналізується перший, «пасивний», аспект мови як соціального
явища, «активний» же практично не піддається глибокому теоретичному і
практичному осмисленню. Якщо і є сфера, де вплив мови на соціальну
реальність є особливо помітним і відчутним, то це політика. Політична
мова і відповідно політичний дискурс найяскравіше розкривають свої
можливості не тільки відтворювати, але і створювати соціальну
реальність, оскільки політика, як і дипломатія, юриспруденція, існує
перш за все в мовній комунікації, в контакті різних дискурсів, що
виступають як сполучна тканина між мовою і соціальною реальністю.

Суперечність використання поняття дискурсу в сучасній соціології перш за
все полягає в тому, що часто автори не уточнюють, що саме мають

на увазі під цим терміном. Це тим більш дивно, що ось вже декілька років
«діє» своєрідна мода на вживання цього слова не тільки в наукових, але і
в публіцистичних текстах. У тих випадках, коли здійснюється аналіз
будь-яких конкретних проявів дискурсу, визначення дається більш-менш
глибоке, проте до концептуалізації явища справа не доходить. Якщо ж
йдеться про використовування методу дискурсивного аналізу або ж термін
«дискурс» уживається як побічний, то визначення може й зовсім не
даватися. Мається на увазі, ймовірно, що це поняття має деяке
загальноприйняте і відповідно загальнозрозуміле значення, є очевидним в
своїй базовій інтерпретації, і тому немає особливих причин кожного разу
уточнювати конкретну конотацію. У таким підходом не можна погодитися.
Дискурс – поняття достатньо нове у вітчизняній соціології; втім, і в
західній соціології поширеним воно стало не так уже й давно. Це,
звичайно, обумовлює відсутність згоди з приводу змісту даного терміну. У
вітчизняній соціології ситуація ускладнюється також згаданою вище модою
на «дискурс», внаслідок якої поняття запозичується з іншомовних джерел
не тільки без необхідної адаптації, але часто без перенесення
відповідного значення. Тим часом при аналізі мовного прояву соціальної
реальності взагалі і політичної сфери зокрема, використання поняття
дискурс допомагає розв’язати таку проблему, як розпливчастість і
надмірно широке (із соціологічної точки зору) поле застосування поняття
мови. Поняття дискурсу конкретизує поняття мови в його соціальній
сутності, дає можливість чітко окреслити галузь дослідження, сферу
застосування соціологічного аналізу. Внаслідок того, що дискурс апріорі
містить посилання на свою потенційну аудиторію, його соціальна
значущість більш очевидна і легше фіксується, ніж відповідні
характеристики мови взагалі. Визнання початкової соціальності мови все ж
таки не має на увазі включення до складу предмета аналізу не тільки
власне тексту, але і його автора, і потенційного реципієнта. До того ж,
працюючи з поняттям дискурс, соціолог сам захищає себе від спокуси
абсолютизувати прояв реальності, що досліджується, на що його провокує
внутрішній абстрактний абсолютизм мови. Дискурс перш за все
характеризується соціальною контекстуальністю. Все це робить поняття
дискурсу надзвичайно важливим для соціологічного аналізу різноманітних
проявів соціальної реальності і, зокрема, для вивчення
соціально-політичних процесів.

Сьогодні, в умовах бурхливого розвитку політичних рекламних і
пропагандистських технологій, зокрема маніпулятивного характеру,
значущість політичної мови і дискурсу для життя суспільства стає значно
помітною. У межах політичного поля України функціонують різноманітні
моделі соціально-політичної реальності, і саме політичні дискурси
виступають як засіб реалізації претензій на виняткову справедливість,
істинність, історичність кожної конкретної моделі. Водночас зростає
розлом в інтерпретаціях політичних подій

і явищ політичними елітами і решти населення. Можна говорити про те, що
політичний дискурс, напевно, виконує свої функції не повною мірою і не
забезпечує необхідного консенсусу між різними стратами соціальної та
політичної ієрархії. У таких умовах дослідження дискурсу, його основних
властивостей, особливостей прояву в політичному полі є дуже важливим. А
подібне дослідження неможливе без попереднього визначення і
концептуалізації явища дискурсу, без виокремлення його соціологічного
розуміння, в чому ми і вбачаємо сутність наукової проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана
на кафедрі соціології Харківського національного університету ім.
В. Н. Каразіна у межах наукової теми «Зміни в соціальній структурі
українського суспільства на порозі третього тисячоліття», затвердженої
Міністерством освіти і науки України.

Метою дослідження є розробка, обґрунтування і розвиток
структурно-діяльнісної концепції дискурсу, а також визначення основних
властивостей політичного дискурсу, що функціонує в сучасній Україні.
Відповідно вирішувалися такі завдання:

1) провести систематизацію існуючих теоретико-методологічних підходів до
дослідження дискурсу, уточнити концептуальне уявлення про дискурс як
соціальне явище;

2) визначити сутнісну структуру дискурсу, логіку його функціонування;

3) провести теоретичну соціологічну інтерпретацію зв’язку явищ і понять
мови і дискурсу;

4) уточнити методологію вивчення політичного дискурсу;

5) з’ясувати основні властивості офіційного політичного дискурсу України
і відповідного дискурсу, домінуючого в масовій суспільній свідомості;

6) визначити напрями і можливі способи гармонізації дискурсивного
аспекту української політики.

Об’єктом дослідження виступає дискурс як соціальне явище та предмет
філософських і соціологічних інтерпретацій. Предмет дослідження –
структури й основні властивості дискурсу, а також специфіка його
функціонування в політичному полі сучасної Україні.

Методологічною основою роботи є структурно-діяльнісний підхід, який
дозволяє наочно продемонструвати подвійну природу дискурсу як явища, що
знаходиться в постійному процесі становлення. Даний підхід різною мірою
представлений у роботах П. Бурд’є, М. Фуко, А. Турена, Е. Гідденса, П.
Штомпки, у вітчизняній соціології розвивався О. Куценко, Є. Подольською
та ін. Структурно-діяльнісний підхід або парадигма будується на визнанні
струк

турної обумовленості соціальних дій, що мають першорядне значення в
процесі розвитку суспільства. У свою чергу суспільство представляється
продуктом взаємної обумовленості структур і дій соціальних акторів, і є
реальністю що нескінченно змінюється. Дискурс характеризується тим же
станом безперервного становлення і подвійністю своєї суті та ролі в
суспільному житті. Дискурс, як і мова, поєднує в собі структурні та
діяльнісні характеристики; водночас він утворений мовою як структурою і
дією – контекстом і учасниками процесу виробництва та функціонування
дискурсу. Нарешті, дискурс сам є дією, що впливає на соціальні структури
і зазнає їх впливу. Структурно-діяльнісний підхід дозволяє скористатися
важливим для нашого дослідження поняттям “вплив”. Саме вплив, точніше –
взаємовплив, а не детермінованість дискурсу мовою і соціальною
реальністю цікавив нас у роботі.

В основу концептуалізації соціологічних уявлень про дискурс покладено
ідеї Ф. де Соссюра і М. Бахтіна про початкову соціальність і
надіндивідуальность мови, Д. Міда, Г. Гарфінкеля і Х. – Г. Гадамера про
мову і дискурс як спосіб прояву особи в соціумі, а також положення М.
Фуко, П. Бурд’є і Ю. Габермаса про дискурс як єдність і взаємодію
структурних і діяльнісних чинників. Крім того, важливу роль зіграла
теорія Т. А. ван Дейка, що аналізував дискурс як мову, взяту в єдності
зі своїм соціальним контекстом.

Для успішного розкриття проблеми потрібним стало застосування різних
методів соціологічного дослідження. Використання методу соціологічного
узагальнення, а також методів системного аналізу було необхідним для
формулювання концепції дискурсу як соціального явища. Для дослідження
специфіки політичного дискурсу України використовувалися контент-аналіз
і дискурс-аналіз друкарських текстів; методологія була зорієнтована на
аналіз розкиду значень лексичних елементів дискурсу, що вживаються в
текстах офіційної преси (газета «Голос України», засновник – Верховна
Рада України; газета «Урядовій кур’єр», засновник – Кабінет міністрів
України) і програм кандидатів у депутати ВР України (виборча кампанія
2002 року). У свою чергу, даному аналізу передувало визначення найбільш
вживаних лексем за допомогою контент-аналізу досліджуваного матеріалу.
Емпіричний матеріал для аналізу (тексти газетних публікацій і
передвиборних програм) відбирався відповідно до задач дослідження.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у вирішенні наукового
завдання побудуванні моделі дослідження дискурсу як соціального явища та
його характеристик, а саме:

вперше у вітчизняній науці на основі структурно-діяльнісної методології
обґрунтовано соціологічну концепцію дискурсу як соціального явища, що
має подвійну природу і знаходиться в постійному процесі становлення та
складається з мови та соціального контексту її використання;

запропоновано нове розуміння функціонування політичного дискурсу, ,що
полягає в уявленні про дискурс як інструмент впливу;

вперше проаналізовано важливу властивість дискурсу, а саме:
декларативність, яка полягає, з одного боку, в семантичній спустошеності
мовного рівня дискурсу, відсутності або порушенні зв’язку між мовним і
контекстним рівнями дискурсу, з іншого боку, в спрямованості дискурсу на
концентрацію уваги лише на формальному, номінальному аспекті дискурсу;

одержало подальший розвиток застосування методу дискурсивного аналізу в
соціологічному дослідженні; за допомогою даного методу вивчено основні
характеристики офіційного дискурсу, що функціонує в політичному полі
України, зокрема такі характеристики, як декларативність і маніпулятивна
спрямованість;

запропоновано способи обмеження і подолання декларативності офіційного
політичного дискурсу, направлені на гармонізацію дискурсу, що функціонує
в полі української політики.

Теоретичне значення роботи полягає в розробці структурно-діяльнісної
концепції дискурсу, що може бути застосована в подальшій дослідницькій
практиці, в пізнанні соціальних явищ та процесів, у прирості знання про
властивості дискурсу та способи його функціонування, в детальному
обґрунтуванні та дослідженні декларативності як властивості дискурса.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх
використовування при розробці понятійно-методологічної бази досліджень
мовно-дискурсивних аспектів соціальної реальності. Методологія аналізу
різноманітних проявів дискурсу може бути застосована у вивченні
дискурсів, функціонуючих у різних сферах соціального життя. Одержані
результати будуть корисними при підготовці лекцій, семінарів, навчальних
посібників із відповідних курсів не тільки з соціології, але і з
соціолінгвістики. Крім того, результати дослідження можуть бути
використані як матеріал консультанта при роботі з політичними лідерами й
інституціями, спрямованої на забезпечення ефективної комунікації між
ними, а також між ними та громадянами.

Апробація висновків і результатів була здійснена під час обговорення
тематичних частин дисертації на теоретичних семінарах соціологічного
факультету та засіданнях кафедри соціології Харківського національного
університету ім. В. Н. Каразіна, а також на наступних конференціях:

Міжнародних наукових конференціях «Харківські соціологічні читання»
(Харків, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2004 рр.);

П’ятій міжнародній науково-практичній конференції «Молодь в умовах нової
соціальної перспективи» (Житомир, 2003 р.);

Четвертій міжнародній науково-практичній конференції «Молодь в умовах
нової соціальної перспективи» (Житомир, 2002 р.);

Другій всеукраїнській соціологічній конференції «Проблеми розвитку

соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури
суспільства України» (Київ, 2002 р.);

Першій регіональній конференції молодих учених «Пошук молодих – Тобі,
Харків» (Харків, 2002 р.);

Третій міжнародній науково-практичній конференції «Молодь в умовах нової
соціальної перспективи» (Житомир, 2001 р.);

Євразійській регіональній студентській конференції «Конфлікти в
суспільствах, що трансформуються» (Харків, 2001 р.);

Науково-практичній конференції «Національне питання в
соціально-політичному і культурному житті Східної України» (Харків, 2000
р.);

Третій всеукраїнській конференції молодих учених «Проблеми особистості в
сучасній науці: результати і перспективи досліджень» (Київ, 2000 р.);

Щорічній конференції студентів-соціологів, Харківський національний
університет ім. В. Н. Каразіна (Харків, 2000 р.);

Результати дослідження також використовувалися у практиці викладання
таких курсів у Харківському національному університеті:
«Соціально-політичний маркетинг», «Дискурсний аналіз у соціології»,
«Політична соціологія» (для студентів 4 курсу соціологічного
факультету), «Вступ до соціології», «Історія соціології» (для
студентів-соціологів 1 курсу)

Публікації. Основні положення дисертації відображені в семи статтях,
опублікованих у виданнях, що входять до переліку фахових видань із
соціологічних наук, затвердженого ВАК України, а також у тезах і
матеріалах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів,
висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації — 172
стор. Список використаних джерел містить 172 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється
проблема дослідження та представлено стан її розробки, уточнюються його
мета та задачі, розкриваються наукова новизна, теоретичне й практичне
значення роботи, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації «Дискурс як предмет соціологічного аналізу»
присвячено аналізу основних підходів до дослідження дискурсу та розробці
структурно-діяльнісної концепції дискурсу. Якщо говорити про розвиток
поняття дискурс, то слід починати з аналізу мови як соціального явища.
Обґрунтовується виділення трьох умовних блоків теорій, в яких мова та
дискурс розглядаються в близькому до соціологічного аспекті. У
дослідженні блоки розкриваються не стільки в хронологічній
послідовності, скільки відповідно до збільшення соціологічності та
комплексності підходу.

Перший умовний блок ми називаємо «структурним», оскільки до нього
входять теорії, що в різних варіантах пояснюють мову як надособистісну
структуру, несхильну до зовнішніх впливів і непідвладну, непідконтрольну
індивіду. Першою з таких теорій є «структурна лінгвістика» Ф. де
Соссюра, де автор аналізує мову за логікою соціологізму Е. Дюркгейма –
як соціальний факт. При цьому Соссюр постулює найважливішу відмінність
між «тим, що означує» (значенням, концепцією) і «означуваним» (сигналом,
набором звуків) елементами або аспектами будь-якого знаку. Зв’язок між
«означуючим» і «означуваним» довільний, як і саме значення будь-якого
слова. Окрім цієї теорії, в «структурний» блок входить «аналітична
філософія» Л. Вітгенштейна, згідно якої межі мови є межами світу
індивіда, а в самій мові існує обмежений набір так званих лінгвістичних
констант (слів, що виконують відносно постійні функції); в більшості ж
випадків значення слова безпосередньо залежить від контексту його
вживання. Не менш важливе місце займають у «структурному» блоці ідеї Ж.
Лакана, згідно з якими однією з основних функцій мови є символічне
оформлення зовнішнього та внутрішнього світу індивіда. І, нарешті, до
цього ж блоку з певними обмовками належить і теорія М. Бахтіна, в якій
він затверджує діалогічність мови та конденсацію певних соціальних умов
у межах знака. Так і значення завжди випробовує вплив соціальних
цінностей, через постійну зміну яких мова перетворюється на поле
ідеологічної боротьби. Влада та автономія мови відносні, оскільки не
існує мови, не включеної тим або іншим чином в системи соціальної
реальності. Таким чином, Бахтін приходить до подвійності мови як
феномена, що створює та відображає зміни реальності. Саме тому концепцію
М. Бахтіна ми розглядаємо як вищий ступінь у розвитку теорії мови як
соціального явища, а разом із тим – і теорії дискурсу.

Другий умовний блок може бути названий «особистісно-орієнтованим»,
оскільки всі ці теорії тим або іншим чином акцентують увагу на
індивідуальній інтерпретації мовних значень. Наприклад, Дж. Мід у своїй
теорії символічного інтеракціонізму виходив із того, що людина засвоює
культуру за допомогою систем символів, загальних для всіх членів
соціуму, і мова є такою головною системою. Саме мова робить людину
соціальною істотою, надає їй можливості проявити себе в суспільстві, але
при цьому людина вільна в інтерпретації мови, що не заважає комунікації,
оскільки навіть у буденній мові формуються універсалії, зрозумілі всім
членам суспільства. Ця концепція має певну схожість з етнометодологією
Г. Гарфінкеля, де соціальна взаємодія розглядається як мовна комунікація
у світі повсякденності. Особливе значення мають контексти комунікації і
так звані «значення, що маються на увазі», а розуміння полягає у
виявленні сказаного як сказаного за правилами. Інтерпретація і
конструювання соціальної структури взаємодії відбуваються в рамках
певних стандартів. Крім того, Гарфінкель виділяє буденно-мовні судження,
що характеризують унікальні об’єкти в безпосередньому зв’язку з
контекстом, і об’єктивні, що характеризують загальні властивості
об’єктів незалежно від контексту вживання (наприклад, наукова мова).
Останні, подібні універсаліям Дж. Міда, і містять у собі власне
соціальні структури. Окрім цих теорій, має сенс включити до цього же
блоку розроблений Г.-Г. Гадамером герменевтичний підхід, який спрямовано
на інтерпретацію тексту і «прояснення умов, за яких розуміння виникає».
Число інтерпретацій і значень нескінченне, з чого виводиться множинність
істини та реальності – постулат, що має особливе значення для теорії
дискурсу, як і постулат про діалогічність інтерпретації та вплив
інтерпретатора на текст. І, нарешті, особливе місце не стільки в другому
блоці, скільки між другим і третім блоком займає теорія комунікації Ю.
Габермаса, який, в чомусь подібно до Бахтіна, не приймав ні зведення
соціальної реальності до мови, ні мінімізації об’єктивного
структуруючого потенціалу мови. Суспільство, згідно із Габермасом, це не
тільки символічна самоінтерпретація та самовідтворювання, але й система
дій, а мова – дія, комунікативна за своєю природою. Комунікативність
Габермас протиставляє диктату. При цьому істина має дискурсивний і
дискусійний характер, а аналіз мови та мовного аргументування (особливо
в політичній сфері) повинен здійснюватися з погляду прагнення до згоди.
Подібний висновок робить теорію Габермаса особливо оригінальною та
визначає її особливе місце в нашому розгляді.

Третій смисловий блок об’єднує «структурно-діяльнісні» теорії, що
пояснюють мову та дискурс як з погляду на їх структурну цілісність, так
і з погляду на їх взаємовплив із соціальною реальністю. У цей блок
входить теорія М. Фуко, в якій дискурс – це подія знаку, яка утворюється
за допомогою мови, але не зводиться ані до знака, ані до мови, ані до
власне функціональних характеристик знаків. Дискурс виступає як
поверхня, що зв’язує мову та реальність, а також об’єднує в собі їх
взаємовплив. При цьому дискурс є історичним і, звичайно, має «творця»
та/або «власника» (у нашій термінології — «дискурсивне співтовариство»).
Особливо слід виділити теорію П. Бурд’є, в якій мова і дискурс (зокрема
політичний) розглядаються як сфера боротьби за класифікації, здійснювані
за допомогою використання номінацій, боротьби за історичність, за
«правильність» певного погляду на соціальну реальність. Схожі ідеї
висловлюються й А. Туреном, який розглядає історичність як сукупність
засобів, за допомогою яких суспільство виробляє своє власне існування та
його значення. Історичність дискурсу визначає його вплив на соціальну
реальність, нав’язує певний варіант тлумачення-структурування реальності
як головний, «правильний». Г. Маркузе в дещо іншому ключі, але з тим же
значенням говорить про «антиісторичність» сучасного політичного
дискурсу, маючи на увазі прагнення спотворювати історію за допомогою
дискурсу на догоду ідеологічним вимогам. Ці троє теоретиків розглядають
мову і дискурс перш за все як засіб маніпулювання соціальною реальністю.
Тим самим підкреслюється конструктивістський потенціал мови, про який
говорить і Р. Блакар, стверджуючи, що мова апріорі є засобом впливу,
часом навіть незалежно від бажання суб’єктів мовної комунікації.
Завершує цей блок теорій підхід Т. А. ван Дейка, що має багато спільного
також із теоріями М. Бахтіна і Ю. Габермаса. Він розглядає дискурс як
складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст. При цьому
вивчатися можуть різні рівні дискурсу, починаючи від семантики і лексики
і закінчуючи макролінгвістичними структурами. Теорія ван Дейка має перш
за все методологічне значення, проте дослідник також звертає увагу на
конструктивістський і маніпулятивний потенціал дискурсу. В цілому теорії
третього блоку характеризуються найбільшим аналітичним потенціалом через
свій синтетичний характер і визнання соціально обумовленої активності
дискурсу.

Саме структурно-діяльнісний підхід до аналізу дискурсу використовується
нами для обґрунтування власної концепції дискурсу. Цей підхід знімає з
аналізу дискурсу обмеження лінгвістичного і психологічного редукціонізму
і дозволяє продемонструвати подвійну сутність дискурсу як джерела й
об’єкта змін. Дискурс розглядається нами як структурно-діяльнісне явище,
що включає певну мову і його соціальний контекст. Отже, дискурс –
поняття багатошарове, він утворений мовою як інструментом соціального
впливу.

Будь-який дискурс – це завжди дискурс панування або прагнення до
панування. Дискурс – це «мова у вживанні», він знаходиться в постійній
зміні та є невід’ємним від свого контексту. Ми визначаємо дискурс як
мову, взяту зі своїм соціальним контекстом. Соціальний контекст дискурсу
складається з трьох основних елементів. У перший елемент контексту
включаються характеристики «дискурсивного співтовариства» –
соціально-групова приналежність, особливості соціальних практик, стилів
життя. Другий елемент – інституційний: правила, офіційні номінації,
нормативне поле, в якому використовується (діє) мова. Третій елемент –
це «габітус» у термінології П. Бурд’є: зліпок об’єктивних структур,
сприйнятих індивідом, глибоко укорінених у його свідомості та «забутих»,
недоступних раціональному осмисленню. Такий розгляд контексту наочно
ілюструє подвійність структуризації сприйняття соціального миру з
об’єктивної та суб’єктивної сторони. Відповідно, вивчення, дослідження
дискурсу має бути спрямованим, з одного боку, на дослідження його
мовного (знаково-смислового) оформлення, з другого боку, на ті
структурно-діяльнісні характеристики, що складають рівні соціального
контексту даної мови.

L ~ o

°

?

?

O

??????????@*D*d*UeoF

h

Похожие записи