.

Структурно-діяльнісна концепція дискурсу (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 3053
Скачать документ

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Литовченко Артем Дмитрович

УДК 316.74:81:316:165.242.2

Структурно-діяльнісна концепція дискурсу.

Спеціальність – 22. 00. 01 –теорія та історія соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті
ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор соціологічних наук,
професор

КУЦЕНКО Ольга Дмитрівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри політичної соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

ПОДОЛЬСЬКА Єлизавета Ананіївна,

Харківський гуманітарний університет

“Народна українська академія”,

професор кафедри соціології

кандидат соціологічних наук, доцент

БОЛОТОВА Вікторія Олександрівна,

Національний університет внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ,

старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії соціальної і
психологічної роботи в органах внутрішніх справ

Провідна установа: Інститут соціології НАН України, відділ соціології
культури та масової комунікації,

м. Київ

Захист відбудеться “25” жовтня 2005 р. о 13 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 Харківського національного
університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи,
4, аудиторія 2-49).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м.
Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “23” вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шеремет І.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасній соціології проблеми дослідження знакового
і символічного вимірювань соціальної реальності, її мовних форм є
важливою частиною комплексу основних загальносоціологічних питань. До
соціального дослідження мови та дискурсу зверталися в різні часи і в
рамках різних підходів такі вчені, як Л. Альтюссер, М. Бахтін,
Р. Блакар, П. Бурд’є, Л. Вітгенштейн, Г.-Г. Гадамер, А. Грамши,
Т. А. ван Дейк, Т. Дрідзе, В. Ільїн, Р. Маркузе, Д. Мід, Ф. де Соссюр,
С. Ушакін, М. Фуко, Ю. Габермас, в українській соціології – В. Бурлачук,
Н. Костенко, В. Оссовський, І. Попова, Ю. Сорока, Т. Толстова та інші.
Відповідно сформувалися різні трактування ролі мови у функціонуванні
різних сфер соціальної життєдіяльності; що ж до дискурсу, то часто
використовуються його визначення, що є відмінними один від одного не
тільки за формулюванням, але і за змістом. Оскільки за своїм походженням
і функціонуванням поняття дискурсу має міждисциплінарний характер, то
така ситуація виглядає цілком природною, але від того не менш ускладнює
роботу із цим поняттям.

Важко заперечувати нерозривний зв’язок дискурсу з мовою, незважаючи на
те, що характер цього зв’язку може викликати дискусії. Безумовно,
осмисленню дискурсу як соціального феномена повинно передувати
аналогічне осмислення мови. Що ж до мови, то, з одного боку, соціологи
визнають високу її значущість як явища соціального, з іншого, нерідко
прагнуть обмежити цю значущість існуванням так званих “соціально
забарвлених” слів, поєднань, зворотів, що прямо вказують на будь-які
соціальні механізми, зв’язки тощо. Водночас низка впливових теоретиків,
таких як Д. Мід, П. Бурд’є, Т. А. ван Дейк, Р. Блакар, переконливо
показують наявність соціальності в будь-якому використовуванні мови.
Мова відтворює соціальну реальність; це феномен, що містить “у знятому
вигляді” всі основні характеристики і особливості цієї реальності, і
водночас це засіб структуризації цієї реальності, один із інструментів,
за допомогою якого дійсності надається соціальна впорядкованість.
Найчастіше аналізується перший, “пасивний”, аспект мови як соціального
явища, “активний” же практично не піддається глибокому теоретичному і
практичному осмисленню. Якщо і є сфера, де вплив мови на соціальну
реальність є особливо помітним і відчутним, то це політика. Політична
мова і відповідно політичний дискурс найяскравіше розкривають свої
можливості не тільки відтворювати, але і створювати соціальну
реальність, оскільки політика, як і дипломатія, юриспруденція, існує
перш за все в мовній комунікації, в контакті різних дискурсів, що
виступають як сполучна тканина між мовою і соціальною реальністю.

Суперечність використання поняття дискурсу в сучасній соціології перш за
все полягає в тому, що часто автори не уточнюють, що саме мають

на увазі під цим терміном. Це тим більш дивно, що ось вже декілька років
“діє” своєрідна мода на вживання цього слова не тільки в наукових, але і
в публіцистичних текстах. У тих випадках, коли здійснюється аналіз
будь-яких конкретних проявів дискурсу, визначення дається більш-менш
глибоке, проте до концептуалізації явища справа не доходить. Якщо ж
йдеться про використовування методу дискурсивного аналізу або ж термін
“дискурс” уживається як побічний, то визначення може й зовсім не
даватися. Мається на увазі, ймовірно, що це поняття має деяке
загальноприйняте і відповідно загальнозрозуміле значення, є очевидним в
своїй базовій інтерпретації, і тому немає особливих причин кожного разу
уточнювати конкретну конотацію. У таким підходом не можна погодитися.
Дискурс – поняття достатньо нове у вітчизняній соціології; втім, і в
західній соціології поширеним воно стало не так уже й давно. Це,
звичайно, обумовлює відсутність згоди з приводу змісту даного терміну. У
вітчизняній соціології ситуація ускладнюється також згаданою вище модою
на “дискурс”, внаслідок якої поняття запозичується з іншомовних джерел
не тільки без необхідної адаптації, але часто без перенесення
відповідного значення. Тим часом при аналізі мовного прояву соціальної
реальності взагалі і політичної сфери зокрема, використання поняття
дискурс допомагає розв’язати таку проблему, як розпливчастість і
надмірно широке (із соціологічної точки зору) поле застосування поняття
мови. Поняття дискурсу конкретизує поняття мови в його соціальній
сутності, дає можливість чітко окреслити галузь дослідження, сферу
застосування соціологічного аналізу. Внаслідок того, що дискурс апріорі
містить посилання на свою потенційну аудиторію, його соціальна
значущість більш очевидна і легше фіксується, ніж відповідні
характеристики мови взагалі. Визнання початкової соціальності мови все ж
таки не має на увазі включення до складу предмета аналізу не тільки
власне тексту, але і його автора, і потенційного реципієнта. До того ж,
працюючи з поняттям дискурс, соціолог сам захищає себе від спокуси
абсолютизувати прояв реальності, що досліджується, на що його провокує
внутрішній абстрактний абсолютизм мови. Дискурс перш за все
характеризується соціальною контекстуальністю. Все це робить поняття
дискурсу надзвичайно важливим для соціологічного аналізу різноманітних
проявів соціальної реальності і, зокрема, для вивчення
соціально-політичних процесів.

Сьогодні, в умовах бурхливого розвитку політичних рекламних і
пропагандистських технологій, зокрема маніпулятивного характеру,
значущість політичної мови і дискурсу для життя суспільства стає значно
помітною. У межах політичного поля України функціонують різноманітні
моделі соціально-політичної реальності, і саме політичні дискурси
виступають як засіб реалізації претензій на виняткову справедливість,
істинність, історичність кожної конкретної моделі. Водночас зростає
розлом в інтерпретаціях політичних подій

і явищ політичними елітами і решти населення. Можна говорити про те, що
політичний дискурс, напевно, виконує свої функції не повною мірою і не
забезпечує необхідного консенсусу між різними стратами соціальної та
політичної ієрархії. У таких умовах дослідження дискурсу, його основних
властивостей, особливостей прояву в політичному полі є дуже важливим. А
подібне дослідження неможливе без попереднього визначення і
концептуалізації явища дискурсу, без виокремлення його соціологічного
розуміння, в чому ми і вбачаємо сутність наукової проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана
на кафедрі соціології Харківського національного університету ім.
В. Н. Каразіна у межах наукової теми “Зміни в соціальній структурі
українського суспільства на порозі третього тисячоліття”, затвердженої
Міністерством освіти і науки України.

Метою дослідження є розробка, обґрунтування і розвиток
структурно-діяльнісної концепції дискурсу, а також визначення основних
властивостей політичного дискурсу, що функціонує в сучасній Україні.
Відповідно вирішувалися такі завдання:

1) провести систематизацію існуючих теоретико-методологічних підходів до
дослідження дискурсу, уточнити концептуальне уявлення про дискурс як
соціальне явище;

2) визначити сутнісну структуру дискурсу, логіку його функціонування;

3) провести теоретичну соціологічну інтерпретацію зв’язку явищ і понять
мови і дискурсу;

4) уточнити методологію вивчення політичного дискурсу;

5) з’ясувати основні властивості офіційного політичного дискурсу України
і відповідного дискурсу, домінуючого в масовій суспільній свідомості;

6) визначити напрями і можливі способи гармонізації дискурсивного
аспекту української політики.

Об’єктом дослідження виступає дискурс як соціальне явище та предмет
філософських і соціологічних інтерпретацій. Предмет дослідження –
структури й основні властивості дискурсу, а також специфіка його
функціонування в політичному полі сучасної Україні.

Методологічною основою роботи є структурно-діяльнісний підхід, який
дозволяє наочно продемонструвати подвійну природу дискурсу як явища, що
знаходиться в постійному процесі становлення. Даний підхід різною мірою
представлений у роботах П. Бурд’є, М. Фуко, А. Турена, Е. Гідденса, П.
Штомпки, у вітчизняній соціології розвивався О. Куценко, Є. Подольською
та ін. Структурно-діяльнісний підхід або парадигма будується на визнанні
струк

турної обумовленості соціальних дій, що мають першорядне значення в
процесі розвитку суспільства. У свою чергу суспільство представляється
продуктом взаємної обумовленості структур і дій соціальних акторів, і є
реальністю що нескінченно змінюється. Дискурс характеризується тим же
станом безперервного становлення і подвійністю своєї суті та ролі в
суспільному житті. Дискурс, як і мова, поєднує в собі структурні та
діяльнісні характеристики; водночас він утворений мовою як структурою і
дією – контекстом і учасниками процесу виробництва та функціонування
дискурсу. Нарешті, дискурс сам є дією, що впливає на соціальні структури
і зазнає їх впливу. Структурно-діяльнісний підхід дозволяє скористатися
важливим для нашого дослідження поняттям “вплив”. Саме вплив, точніше –
взаємовплив, а не детермінованість дискурсу мовою і соціальною
реальністю цікавив нас у роботі.

В основу концептуалізації соціологічних уявлень про дискурс покладено
ідеї Ф. де Соссюра і М. Бахтіна про початкову соціальність і
надіндивідуальность мови, Д. Міда, Г. Гарфінкеля і Х. – Г. Гадамера про
мову і дискурс як спосіб прояву особи в соціумі, а також положення М.
Фуко, П. Бурд’є і Ю. Габермаса про дискурс як єдність і взаємодію
структурних і діяльнісних чинників. Крім того, важливу роль зіграла
теорія Т. А. ван Дейка, що аналізував дискурс як мову, взяту в єдності
зі своїм соціальним контекстом.

Для успішного розкриття проблеми потрібним стало застосування різних
методів соціологічного дослідження. Використання методу соціологічного
узагальнення, а також методів системного аналізу було необхідним для
формулювання концепції дискурсу як соціального явища. Для дослідження
специфіки політичного дискурсу України використовувалися контент-аналіз
і дискурс-аналіз друкарських текстів; методологія була зорієнтована на
аналіз розкиду значень лексичних елементів дискурсу, що вживаються в
текстах офіційної преси (газета “Голос України”, засновник – Верховна
Рада України; газета “Урядовій кур’єр”, засновник – Кабінет міністрів
України) і програм кандидатів у депутати ВР України (виборча кампанія
2002 року). У свою чергу, даному аналізу передувало визначення найбільш
вживаних лексем за допомогою контент-аналізу досліджуваного матеріалу.
Емпіричний матеріал для аналізу (тексти газетних публікацій і
передвиборних програм) відбирався відповідно до задач дослідження.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у вирішенні наукового
завдання побудуванні моделі дослідження дискурсу як соціального явища та
його характеристик, а саме:

вперше у вітчизняній науці на основі структурно-діяльнісної методології
обґрунтовано соціологічну концепцію дискурсу як соціального явища, що
має подвійну природу і знаходиться в постійному процесі становлення та
складається з мови та соціального контексту її використання;

запропоновано нове розуміння функціонування політичного дискурсу, ,що
полягає в уявленні про дискурс як інструмент впливу;

вперше проаналізовано важливу властивість дискурсу, а саме:
декларативність, яка полягає, з одного боку, в семантичній спустошеності
мовного рівня дискурсу, відсутності або порушенні зв’язку між мовним і
контекстним рівнями дискурсу, з іншого боку, в спрямованості дискурсу на
концентрацію уваги лише на формальному, номінальному аспекті дискурсу;

одержало подальший розвиток застосування методу дискурсивного аналізу в
соціологічному дослідженні; за допомогою даного методу вивчено основні
характеристики офіційного дискурсу, що функціонує в політичному полі
України, зокрема такі характеристики, як декларативність і маніпулятивна
спрямованість;

запропоновано способи обмеження і подолання декларативності офіційного
політичного дискурсу, направлені на гармонізацію дискурсу, що функціонує
в полі української політики.

Теоретичне значення роботи полягає в розробці структурно-діяльнісної
концепції дискурсу, що може бути застосована в подальшій дослідницькій
практиці, в пізнанні соціальних явищ та процесів, у прирості знання про
властивості дискурсу та способи його функціонування, в детальному
обґрунтуванні та дослідженні декларативності як властивості дискурса.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх
використовування при розробці понятійно-методологічної бази досліджень
мовно-дискурсивних аспектів соціальної реальності. Методологія аналізу
різноманітних проявів дискурсу може бути застосована у вивченні
дискурсів, функціонуючих у різних сферах соціального життя. Одержані
результати будуть корисними при підготовці лекцій, семінарів, навчальних
посібників із відповідних курсів не тільки з соціології, але і з
соціолінгвістики. Крім того, результати дослідження можуть бути
використані як матеріал консультанта при роботі з політичними лідерами й
інституціями, спрямованої на забезпечення ефективної комунікації між
ними, а також між ними та громадянами.

Апробація висновків і результатів була здійснена під час обговорення
тематичних частин дисертації на теоретичних семінарах соціологічного
факультету та засіданнях кафедри соціології Харківського національного
університету ім. В. Н. Каразіна, а також на наступних конференціях:

Міжнародних наукових конференціях “Харківські соціологічні читання”
(Харків, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2004 рр.);

П’ятій міжнародній науково-практичній конференції “Молодь в умовах нової
соціальної перспективи” (Житомир, 2003 р.);

Четвертій міжнародній науково-практичній конференції “Молодь в умовах
нової соціальної перспективи” (Житомир, 2002 р.);

Другій всеукраїнській соціологічній конференції “Проблеми розвитку

соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури
суспільства України” (Київ, 2002 р.);

Першій регіональній конференції молодих учених “Пошук молодих – Тобі,
Харків” (Харків, 2002 р.);

Третій міжнародній науково-практичній конференції “Молодь в умовах нової
соціальної перспективи” (Житомир, 2001 р.);

Євразійській регіональній студентській конференції “Конфлікти в
суспільствах, що трансформуються” (Харків, 2001 р.);

Науково-практичній конференції “Національне питання в
соціально-політичному і культурному житті Східної України” (Харків, 2000
р.);

Третій всеукраїнській конференції молодих учених “Проблеми особистості в
сучасній науці: результати і перспективи досліджень” (Київ, 2000 р.);

Щорічній конференції студентів-соціологів, Харківський національний
університет ім. В. Н. Каразіна (Харків, 2000 р.);

Результати дослідження також використовувалися у практиці викладання
таких курсів у Харківському національному університеті:
“Соціально-політичний маркетинг”, “Дискурсний аналіз у соціології”,
“Політична соціологія” (для студентів 4 курсу соціологічного
факультету), “Вступ до соціології”, “Історія соціології” (для
студентів-соціологів 1 курсу)

Публікації. Основні положення дисертації відображені в семи статтях,
опублікованих у виданнях, що входять до переліку фахових видань із
соціологічних наук, затвердженого ВАК України, а також у тезах і
матеріалах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів,
висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації – 172
стор. Список використаних джерел містить 172 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється
проблема дослідження та представлено стан її розробки, уточнюються його
мета та задачі, розкриваються наукова новизна, теоретичне й практичне
значення роботи, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації “Дискурс як предмет соціологічного аналізу”
присвячено аналізу основних підходів до дослідження дискурсу та розробці
структурно-діяльнісної концепції дискурсу. Якщо говорити про розвиток
поняття дискурс, то слід починати з аналізу мови як соціального явища.
Обґрунтовується виділення трьох умовних блоків теорій, в яких мова та
дискурс розглядаються в близькому до соціологічного аспекті. У
дослідженні блоки розкриваються не стільки в хронологічній
послідовності, скільки відповідно до збільшення соціологічності та
комплексності підходу.

Перший умовний блок ми називаємо “структурним”, оскільки до нього
входять теорії, що в різних варіантах пояснюють мову як надособистісну
структуру, несхильну до зовнішніх впливів і непідвладну, непідконтрольну
індивіду. Першою з таких теорій є “структурна лінгвістика” Ф. де
Соссюра, де автор аналізує мову за логікою соціологізму Е. Дюркгейма –
як соціальний факт. При цьому Соссюр постулює найважливішу відмінність
між “тим, що означує” (значенням, концепцією) і “означуваним” (сигналом,
набором звуків) елементами або аспектами будь-якого знаку. Зв’язок між
“означуючим” і “означуваним” довільний, як і саме значення будь-якого
слова. Окрім цієї теорії, в “структурний” блок входить “аналітична
філософія” Л. Вітгенштейна, згідно якої межі мови є межами світу
індивіда, а в самій мові існує обмежений набір так званих лінгвістичних
констант (слів, що виконують відносно постійні функції); в більшості ж
випадків значення слова безпосередньо залежить від контексту його
вживання. Не менш важливе місце займають у “структурному” блоці ідеї Ж.
Лакана, згідно з якими однією з основних функцій мови є символічне
оформлення зовнішнього та внутрішнього світу індивіда. І, нарешті, до
цього ж блоку з певними обмовками належить і теорія М. Бахтіна, в якій
він затверджує діалогічність мови та конденсацію певних соціальних умов
у межах знака. Так і значення завжди випробовує вплив соціальних
цінностей, через постійну зміну яких мова перетворюється на поле
ідеологічної боротьби. Влада та автономія мови відносні, оскільки не
існує мови, не включеної тим або іншим чином в системи соціальної
реальності. Таким чином, Бахтін приходить до подвійності мови як
феномена, що створює та відображає зміни реальності. Саме тому концепцію
М. Бахтіна ми розглядаємо як вищий ступінь у розвитку теорії мови як
соціального явища, а разом із тим – і теорії дискурсу.

Другий умовний блок може бути названий “особистісно-орієнтованим”,
оскільки всі ці теорії тим або іншим чином акцентують увагу на
індивідуальній інтерпретації мовних значень. Наприклад, Дж. Мід у своїй
теорії символічного інтеракціонізму виходив із того, що людина засвоює
культуру за допомогою систем символів, загальних для всіх членів
соціуму, і мова є такою головною системою. Саме мова робить людину
соціальною істотою, надає їй можливості проявити себе в суспільстві, але
при цьому людина вільна в інтерпретації мови, що не заважає комунікації,
оскільки навіть у буденній мові формуються універсалії, зрозумілі всім
членам суспільства. Ця концепція має певну схожість з етнометодологією
Г. Гарфінкеля, де соціальна взаємодія розглядається як мовна комунікація
у світі повсякденності. Особливе значення мають контексти комунікації і
так звані “значення, що маються на увазі”, а розуміння полягає у
виявленні сказаного як сказаного за правилами. Інтерпретація і
конструювання соціальної структури взаємодії відбуваються в рамках
певних стандартів. Крім того, Гарфінкель виділяє буденно-мовні судження,
що характеризують унікальні об’єкти в безпосередньому зв’язку з
контекстом, і об’єктивні, що характеризують загальні властивості
об’єктів незалежно від контексту вживання (наприклад, наукова мова).
Останні, подібні універсаліям Дж. Міда, і містять у собі власне
соціальні структури. Окрім цих теорій, має сенс включити до цього же
блоку розроблений Г.-Г. Гадамером герменевтичний підхід, який спрямовано
на інтерпретацію тексту і “прояснення умов, за яких розуміння виникає”.
Число інтерпретацій і значень нескінченне, з чого виводиться множинність
істини та реальності – постулат, що має особливе значення для теорії
дискурсу, як і постулат про діалогічність інтерпретації та вплив
інтерпретатора на текст. І, нарешті, особливе місце не стільки в другому
блоці, скільки між другим і третім блоком займає теорія комунікації Ю.
Габермаса, який, в чомусь подібно до Бахтіна, не приймав ні зведення
соціальної реальності до мови, ні мінімізації об’єктивного
структуруючого потенціалу мови. Суспільство, згідно із Габермасом, це не
тільки символічна самоінтерпретація та самовідтворювання, але й система
дій, а мова – дія, комунікативна за своєю природою. Комунікативність
Габермас протиставляє диктату. При цьому істина має дискурсивний і
дискусійний характер, а аналіз мови та мовного аргументування (особливо
в політичній сфері) повинен здійснюватися з погляду прагнення до згоди.
Подібний висновок робить теорію Габермаса особливо оригінальною та
визначає її особливе місце в нашому розгляді.

Третій смисловий блок об’єднує “структурно-діяльнісні” теорії, що
пояснюють мову та дискурс як з погляду на їх структурну цілісність, так
і з погляду на їх взаємовплив із соціальною реальністю. У цей блок
входить теорія М. Фуко, в якій дискурс – це подія знаку, яка утворюється
за допомогою мови, але не зводиться ані до знака, ані до мови, ані до
власне функціональних характеристик знаків. Дискурс виступає як
поверхня, що зв’язує мову та реальність, а також об’єднує в собі їх
взаємовплив. При цьому дискурс є історичним і, звичайно, має “творця”
та/або “власника” (у нашій термінології – “дискурсивне співтовариство”).
Особливо слід виділити теорію П. Бурд’є, в якій мова і дискурс (зокрема
політичний) розглядаються як сфера боротьби за класифікації, здійснювані
за допомогою використання номінацій, боротьби за історичність, за
“правильність” певного погляду на соціальну реальність. Схожі ідеї
висловлюються й А. Туреном, який розглядає історичність як сукупність
засобів, за допомогою яких суспільство виробляє своє власне існування та
його значення. Історичність дискурсу визначає його вплив на соціальну
реальність, нав’язує певний варіант тлумачення-структурування реальності
як головний, “правильний”. Г. Маркузе в дещо іншому ключі, але з тим же
значенням говорить про “антиісторичність” сучасного політичного
дискурсу, маючи на увазі прагнення спотворювати історію за допомогою
дискурсу на догоду ідеологічним вимогам. Ці троє теоретиків розглядають
мову і дискурс перш за все як засіб маніпулювання соціальною реальністю.
Тим самим підкреслюється конструктивістський потенціал мови, про який
говорить і Р. Блакар, стверджуючи, що мова апріорі є засобом впливу,
часом навіть незалежно від бажання суб’єктів мовної комунікації.
Завершує цей блок теорій підхід Т. А. ван Дейка, що має багато спільного
також із теоріями М. Бахтіна і Ю. Габермаса. Він розглядає дискурс як
складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст. При цьому
вивчатися можуть різні рівні дискурсу, починаючи від семантики і лексики
і закінчуючи макролінгвістичними структурами. Теорія ван Дейка має перш
за все методологічне значення, проте дослідник також звертає увагу на
конструктивістський і маніпулятивний потенціал дискурсу. В цілому теорії
третього блоку характеризуються найбільшим аналітичним потенціалом через
свій синтетичний характер і визнання соціально обумовленої активності
дискурсу.

Саме структурно-діяльнісний підхід до аналізу дискурсу використовується
нами для обґрунтування власної концепції дискурсу. Цей підхід знімає з
аналізу дискурсу обмеження лінгвістичного і психологічного редукціонізму
і дозволяє продемонструвати подвійну сутність дискурсу як джерела й
об’єкта змін. Дискурс розглядається нами як структурно-діяльнісне явище,
що включає певну мову і його соціальний контекст. Отже, дискурс –
поняття багатошарове, він утворений мовою як інструментом соціального
впливу.

Будь-який дискурс – це завжди дискурс панування або прагнення до
панування. Дискурс – це “мова у вживанні”, він знаходиться в постійній
зміні та є невід’ємним від свого контексту. Ми визначаємо дискурс як
мову, взяту зі своїм соціальним контекстом. Соціальний контекст дискурсу
складається з трьох основних елементів. У перший елемент контексту
включаються характеристики “дискурсивного співтовариства” –
соціально-групова приналежність, особливості соціальних практик, стилів
життя. Другий елемент – інституційний: правила, офіційні номінації,
нормативне поле, в якому використовується (діє) мова. Третій елемент –
це “габітус” у термінології П. Бурд’є: зліпок об’єктивних структур,
сприйнятих індивідом, глибоко укорінених у його свідомості та “забутих”,
недоступних раціональному осмисленню. Такий розгляд контексту наочно
ілюструє подвійність структуризації сприйняття соціального миру з
об’єктивної та суб’єктивної сторони. Відповідно, вивчення, дослідження
дискурсу має бути спрямованим, з одного боку, на дослідження його
мовного (знаково-смислового) оформлення, з другого боку, на ті
структурно-діяльнісні характеристики, що складають рівні соціального
контексту даної мови.

L~o

°

?

?

O

[email protected]*D*d*UeoF

h<Yi8ому числі і у використовуванні так званої “спустошеної мови”.
Використання штампів, яке багаторазово повторюється, порушує і процес
самовираження і реалізації індивіда, сприйняття ним дійсності,
підсилюючи розрив між поверхневим і глибинним рівнями свідомості.

Доведено, що стосовно дискурсу декларативність має два аспекти.
По-перше, дискурс може бути декларативним у значенні семантичної
спустошеності свого мовного рівня, відсутності, порушення зв’язку між
мовним і контекстним рівнями. По-друге, декларативність дискурсу – це, в
певному значенні, спрямованість на активізацію відповідної властивості
свідомості, здатність концентрувати увагу вірогідної аудиторії лише на
формальному, номінальному аспекті дискурсу. Це значить, що “дискурсивне
співтовариство” використовує його з метою розповсюдження фантома
реальності, суть якого визначається заданим цим співтовариством набором
переконань і поглядів, що відображають його інтереси. Можна угледіти
певний зв’язок концепції декларативності з ідеями міжрівневого
дисонансу, які пропонує І. Попова услід за С. Грішаєвим і В.
Неміровським, з класичним лінгвістичним постулатом щодо перформативності
висловлювання. Проте не можна звести декларативність до цих ідей
внаслідок багатьох причин, зокрема локальності їхнього застосування.

Ступінь декларативності залежить від ступеня лексико-семантичної
спустошеності дискурсу, і стану зв’язку, конотативної відповідності
мовного і соціально-контекстного рівнів політичного дискурсу.
Декларативність безпосередньо зв’язана з використанням штампів –
семантично спустошених клішованих формулювань (в термінології Т.
Дрідзе), в чомусь близьких до “шаблонів” Ю. Левади, “номінацій” П.
Бурд’є або до “ярличків” Л. Росса і Р. Нісбета.

Другий тип декларативності пов’язаний із маніпулятівністю дискурсу.
Маніпулятивність – це наповненість дискурсу мовними прийомами, що
впливають на свідомість аудиторії не за допомогою прямої передачі
інформації в смисловому навантаженні, а тиском на емоційний і
підсвідомий аспекти сприйняття.

Властивості дискурсу, що виявляються в його мовному рівні, з одного
боку, породжені соціальним контекстом, з іншого боку, вони вказують на
можливий (або бажаний) напрям змін у соціальному контексті, які є
метою використання або функціонування дискурсу.

Оскільки політика тісно пов’язана із реалізацією впливу і влади різними
способами, декларативність і маніпулятивність політичного дискурсу
виявляються особливо яскраво. При цьому виділення політичного дискурсу з
ряду інших – достатньо складне питання. Ми розглядаємо політичний
дискурс як дискурс професійних політиків і дискурс про політику.
Політичний дискурс завжди пов’язаний з питаннями про розподіл суспільних
ресурсів, про контроль над ухваленням важливих рішень, про панування і
підпорядкування тощо.

Політичний дискурс стає важливим інструментом боротьби, засобом впливу і
тиску, засобом маніпулювання. Саме тому емпірична частина нашого
дослідження, представлена в другому розділі роботи, пов’язана з аналізом
політичного дискурсу України.

Зроблено методологічний висновок про те, що декларативність політичного
дискурсу можна визначити або прямим шляхом, співставляючи номінальні
заяви і позначення з фактами політичного процесу, або непрямим шляхом,
аналізуючи розходження значень номінацій і термінів, використаних у
політичних текстах. Власне, при непрямому виявленні достатньо
застосовувати дискурс-аналіз текстів політичної комунікації для
отримання показових результатів.

Другий розділ дисертації “Дослідження декларативності політичного
дискурсу України із застосуванням методу дискурс-аналізу” містить опис і
аналіз результатів емпіричного соціологічного дослідження політичного
дискурсу, здійсненого із застосуванням авторської концепції, низку
пропозицій стосовно обмеження декларативності політичного дискурсу. Ми
розрізняємо перш за все два види політичного дискурсу: дискурс впливу
(або дискурс влади, офіційний дискурс) і дискурс сприйняття (дискурс
аудиторії, народу). Проте це не вичерпує всього різноманіття
дискурсивних взаємодій у політичному полі. В елементах програми
соціологічного дослідження формулюється проблемна ситуація, об’єкт,
предмет, мета, задачі і гіпотези дослідження. Затверджується, що,
враховуючи тенденцію інтерпретувати поняття дискурсу в суттєво
протилежних одне одному значеннях, виникла настійна потреба не тільки
сформулювати соціологічно обґрунтоване визначення феномена дискурсу, але
й визначити характеристики існуючого політичного дискурсу і його
здатність або нездатність виконувати функції соціального діалогу.
Виходячи з того, що дослідження пов’язане з двома типами політичного
дискурсу (“офіційним дискурсом” впливу і “народним дискурсом”
сприйняття), використані різні джерела інформації. Це, з одного боку,
газети “Голос України” й “Урядовій кур’єр” за січень-лютий 2000 та 2004
років, тексти програм кандидатів у народні депутати ВР України скликання
2002 року і, з другого боку, результати загальноукраїнського
дослідження, проведеного в листопаді-груд ні 2000 року лабораторією
соціологічних досліджень соціологічного факультету Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна та Східноукраїнським фондом
соціальних досліджень (інструментарієм дослідження було
напівстандартизованого інтерв’ю).

Методом дослідження обрано дискурс-аналіз. Дискурс-аналіз націлений на
дослідження розбігу значень лексичних засобів у аналізованому матеріалі,
перш за все, як штучно і навмисно сконструйованого феномена, але і як
результату природної полісемії слів. Цей метод є менш формалізованим,
ніж контент-аналіз, що сприяє глибшому аналізу досліджуваних об’єктів.
Метод дискурс-аналізу полягає в дослідженні сукупності висловів на теми
даних категорій; при цьому такі характеристики, як модальність висловів,
часто виходять на перший план, а для повноцінного аналізу дискурсу
особливо важлива можлива реакція аудиторії. Застосування дискурс-аналізу
в даній роботі спрямоване на виявлення різних проявів декларативності
дискурсу, маніпулятивного характеру значної частини політичних і
публіцистичних текстів, семантичної спустошеності політичного дискурсу.
В якості смислових одиниць аналізу виступають поняття, виражені в
окремих термінах або застосовані як елементи найменувань політичних
організацій, згадки суспільно-політичних подій, фактів, апеляції до
певних політичних цінностей, ідеологічні або політичні символи, цілісні
тематичні вислови, а також такі характеристики тексту, як модальність і
оцінне відношення.

На першому етапі дослідження на підставі попереднього контент-аналізу
був сформульований список основних груп лексем – “демократія”, “ринкові
реформи”, “(геополітична) орієнтація на (Європу/США/Росію)”,
“національне відродження”, “підприємці”, – які і досліджувалися надалі
за всіма матеріалами. Виконаний аналіз говорить про високий ступінь
декларативності офіційного дискурсу, що транслюється газетами “Голос
України” і “Урядовій кур’єр”: основні елементи, поняття і лексеми
використовуються в дискурсі поза зв’язком з яким-небудь конкретним
значенням, наголос робиться перш за все на привласнення лексемам
оцінного характеру, на виконання лексемами функцій оцінного маркера.
Досить часто зустрічається семантичний дисонанс у значеннях лексем (на
зразок зв’язки “безальтернативності демократії, лібералізму і сильної
руки”). Високий ступінь декларативності підтверджується також і
маніпулятивним характером матеріалів газет. У обох газетах помітна
наступна тенденція: матеріали “насущні”, що мають відношення до
повсякденності, написані простою, якщо не сказати – примітивною,
доступною мовою. Ті ж статті, що стосуються власне політики, ухвалення
рішень, економічних і політичних планів на майбутнє, наповнені складними
структурами, багатоскладними пропозиціями з широким використанням так
званої політико-економічної термінології. Ми розглядаємо це як чергове
підтвердження прагнення владного дискурсивного співтовариства не
посвячувати “народ” (зовні-політичну публіку) у реальне значення і зміст
діяльності політиків. Використовування псевдотермінології –
найхарактерніший і очевидний варіант декларативності політичного
дискурсу; у публічному дискурсі її використовування є абсолютно
невиправданим саме через термінологічний, отже, вузький контекст
застосування.

Дискурс програм кандидатів у депутати ВР України скликання 2002 р.
характеризується тим, що його носії-автори наперед відмовляються від
відповідальності за виконання поставлених задач, відмовляються шляхом
зведення цих задач до декларації намірів. Звертає на себе увагу
загальнобюрократична спрямованість дискурсу: як рішення більшості
проблем, що констатуються, пропонується введення “системи контролю та
звітності”. Замість пропозиції конкретних шляхів рішення або, принаймні,
обіцянки шукати подібні шляхи, наводиться стандартний бюрократичний
“ланцюжок”, де кількість ланок знаходиться в оберненій пропорції до
результативності рішень.

Політичний “народний” дискурс про демократію та ринкові реформи також
характеризується високим ступенем декларативності. Ми з певною мірою
упевненості можемо констатувати, що відсоток населення, відчуженого від
політичного процесу в країні, є досить великим. Нерозуміння змісту
політичного дискурсу призводить або до декларативного ухвалення, або до
заперечення.

Питання про способи обмеження декларативності є складним для вирішення,
але цілком правомірним. Що ж до більш-менш конкретних рекомендацій, то
вони неминуче носитимуть загальний характер. Як способи обмеження
декларативності політичного дискурсу пропонується, перш за все,
стимулювання розвитку комунікативних практик, побудови політичного
дискурсу за принципом діалогу, а не за принципом
“панування-підпорядкування” або “вплив-сприйняття”. На думку Ю.
Габермаса, заставою виникнення розвиненої, повноцінної політичної
відвертості є об’єктивно можлива мінімізація бюрократичного впливу, а
головне – постійна боротьба критичної публіцистики з публіцистикою,
“підтасованою винятково з маніпулятивних міркувань”. Можливо, слід
“провокувати” розвиток критичних дискурсів. Причому ці дискурси мають
бути заснованими не на перманентній недовірі до влади, яка, у свою
чергу, виходить лише з номінальної “опозиційності” (віддаленості від
владних ресурсів, а не незгоди з політичним курсом), а на аналізі
діяльності цієї влади. Основою формування критичних дискурсів є, з
одного боку, наявність незалежних від усіх типів влади засобів масової
інформації, що демонструють у межах можливостей всю палітру соціальної
структури даного суспільства. З іншого боку, необхідна відповідна
підготовка населення: введення у ВНЗ навчальних курсів і спеціальних тем
в навчальних курсах, присвячених особливостям функціонування
політичних дискурсів, принципам маніпулятивної дії. Нарешті, що важливе,
слід особливо сказати про необхідність підвищення уваги в Україні до
вивчення російської й української мов, оскільки часто джерелом
мимовільної і основою навмисної декларативності виступає недостатня
мовна компетентність людей, що знаходяться по різні сторони дискурсу.

У висновках представлені загальні підсумки дисертаційного дослідження.

У роботі визнається подвійність мови, що є системною єдністю знака та
значення. Мова обмежує і структурує особистість, вона є завжди включеною
в системи соціальної реальності, при цьому водночас і відображає, і
продукує її. В той же час мова має комунікативний характер. Для переходу
від аналізу мови до аналізу дискурсу необхідно поєднувати
системно-структурний і особистісно-орієнтований підходи, на основі яких
формується структурно-діяльнісна концепція дискурсу як багаторівневого
соціального явища, що має певну спрямованість, носія, аудиторію і що є
способом боротьби за історичність. Обов’язковою умовою формування такої
концепції є акцент на зв’язку мови і дискурсу, на контекстуальності
дискурсу як соціального явища, на можливих розбіжностях між різними
рівнями дискурсу, на подвійній природі дискурсу. Ми розглядаємо мову як
соціальну за походженням і належністю систему існуючих у свідомості
людини і співтовариства знаків і символів, що реалізується в письмовому
й усному мовленні, проте не вичерпується ними. У нашій роботі мова
визнається соціальною за своєю природою, але сам термін має перш за все
лінгвістичне навантаження; визнання його соціальності не означає
включення до складу предмету аналізу автора тексту і передбачуваної
аудиторії. Тому термін „дискурс” є більш соціально конкретним, оскільки
позначає фіксований, “точковий” прояв мови, мову у вживанні. Дискурс є
більш соціальним, але ця соціальність – слідство природної соціальності
мови. Що ж до проведення межі не тільки між мовою і дискурсом, але і між
ними і текстом, писемністю і мовленням, то в нашій роботі таке
розмежування не мало сенсу, оскільки мова включає все різноманіття
подібних проявів; це розмежування було б продуктивнішим для
лінгвістичного дослідження. Ми визначаємо дискурс як мову, що взята в
єдності з своїм соціальним контекстом. Для його вивчення було
необхідним, з одного боку, дослідження його мовного (знаково-смислового)
оформлення, з другого боку, тих структурно-діяльнісних характеристик,
які складають рівні соціального контексту даної мови.

У роботі виділено таку фундаментальну властивість дискурсу, як
декларативність, що має два аспекти. Перший – дискурс може бути
декларативним у значенні семантичної спустошеності мовного рівня,
відсутності, порушенні зв’язку між мовним і контекстним рівнями; і
другий – декларативність дискурсу, в певному значенні, це спрямованість
на активізацію відповідної властивості свідомості, здатність
концентрувати увагу вірогідної аудиторії лише на формальному,
номінальному аспекті дискурсу. Також досліджувалася маніпулятивність
дискурсу – наповненість дискурсу мовними прийомами, що впливають на
свідомість аудиторії не за допомогою прямої передачі інформації в
смисловому навантаженні, а тиском на емоційний і підсвідомий аспекти
сприйняття. Слід зазначити, що маніпулятивність дискурсу визначається не
обов’язково цілями його власників. Описані вище прийоми можуть
з’являтися в дискурсі унаслідок елементарного не володіння термінологією
або взагалі мовою, тобто, низького рівня культури.

Політичний дискурс у роботі ми розглядаємо як сукупність дискурсів
“політиків” і “про політику”, офіційного дискурсу, дискурсу влади і
“народного” дискурсу, дискурсу сприйняття. Дане розділення не вичерпує
всіх можливих типів діючих у сфері політики дискурсів; наші висновки
мають відношення перш за все до офіційного аспекту політичного дискурсу.
В результаті здійсненого аналізу з’ясувалося, що політичний дискурс в
Україні характеризується високим ступенем декларативності, що виявилося
в семантичній спустошеності його основних елементів. Окрім цього,
офіційний дискурс відрізняється маніпулятивною спрямованістю; “народний”
же дискурс постає в достатньо серйозній суперечності з офіційним.
Запропоновано деякі способи обмеження декларативності офіційного
дискурсу.

Основні положення дисертації опубліковано в статтях та тезах:

Литовченко А. Д. Язык и общество: симптомы упадка культуры //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства. Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 1999. – с.
376-378;

Литовченко А. Д. Языковые средства манипулирования общественным мнением
// Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства. Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2000. – с.
303-306;

Литовченко А. Д. Декларативность как черта политического дискурса
Украины (по результатам дискурс-анализа официальных украинских газет) //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2001. С.
217-223;

Литовченко А. Д. Декларативность как свойство дискурса // Методологія,
теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства.
Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2002. – с. 476-479;

5) Литовченко А. Д. Дискурс как социальный феномен: попытка
социологического понимания // Вісник Харківського національного
університету ім. В. Н. Каразіна, № 577. – Соціологія. – Харків:
Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н.
Каразіна, 2003. – с. 43-49;

6) Литовченко А. Д. Понятие дискурса в социологическом применении //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства. Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2004. – С.
137-139;

7) Литовченко А. Д. Концепция дискурса в изучении социальной структуры
// Проблеми розвитку соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін
соціальної структури українського суспільства. – К., 2002. – С. 149-154;

8) Литовченко А. Д. Язык как средство личностного взлома реальности //
Проблемы личности в современной науке: результаты и перспективы
исследований. Материалы конференции. – Киев, 2000. – с. 94-96;

9) Литовченко А .Д., Сема В. П. Система образования постсоветской
Украины как агент декларативности по отношению к молодёжи // Молодь в
умовах нової соціальної перспективи: Матеріали ІV Міжнародної
науково-практичної конференції 15-16 травня 2002. /Відп. ред. О. М.
Дікова-Фаворська/ – Житомир, 2002. – С. 91-93;

10) Литовченко А. Д. Ценности, транслируемые официальным дискурсом и их
влияние на молодёжь // Молодь в умовах нової соціальної перспективи:
Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції, /Відп. ред. О.
М. Дікова-Фаворська/ – Житомир, 15-16 травня 2003. – с. 71-72.

АНОТАЦІЇ

Литовченко А. Д. Структурно-діяльнісна концепція дискурсу. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.01 – теорія та історія соціології – Харківський
національний університет ім. В. Н. Каразіна, Харків, 2005.

Дисертацію присвячено розробці структурно-діяльнісної концепції дискурсу
як соціального явища, що має подвійну природу. Здійснюється аналіз
соціальних теорій мови та дискурсу, на базі цього аналізу формулюється
та аргументується авторська концепція розуміння дискурсу як
структурно-діяльнісного соціального феномена, що складається з мови та
соціального контексту її застосування. Базовими характеристиками
дискурсу є декларативність та маніпулятивна спрямованість.
Декларативність дискурсу розглядається у двох аспектах. По-перше,
дискурс може бути декларативним у значенні семантичної спустошеності
свого мовного рівня, відсутності або порушенні зв’язку між мовним і
контекстним рівнями. По-друге, декларативність дискурсу – це, в певному
значенні, спрямованість на активізацію відповідної властивості
свідомості, здатність концентрувати увагу вірогідної аудиторії лише на
формальному, номінальному аспекті дискурсу. Результати здійсненого
автором емпіричного аналізу дискурсу, що міститься в офіційній
українській пресі та програмах кандидатів у народні депутати, доводять,
що сучасний політичний дискурс України є декларативним та має високий
ступінь маніпулятивної спрямованості. Автором запропоновані також методи
обмеження декларативності дискурсу.

Ключові слова: дискурс, мова, знак, декларативність, маніпулятивна
спрямованість, контекст, структурно-діяльнісна концепція, політичний
дискурс.

Литовченко А. Д. Структурно-деятельностная концепция дискурса. –
Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата социологических наук
по специальности 22.00.01 – теория и история социологии – Харьковский
национальный университет им. В. Н. Каразина, Харьков, 2005.

Диссертация посвящена разработке структурно-деятельностной концепции
дискурса как социального явления. В работе произведён анализ социальных
теорий языка и дискурса, предложена авторская концепция понимания
дискурса как социального явления, исследованы – с применением авторского
варианта дискурс-анализа – характеристики политического дискурса
Украины.

В работе признаётся двойственность языка, являющегося системным
единством знака и смысла. Язык ограничивает и структурирует личность и
является всегда включённым в системы социальной реальности, при этом
одновременно и отражает, и продуцирует её. Мы рассматриваем язык как
социальную по происхождению и принадлежности систему существующих в
сознании человека и сообщества знаков и символов, проявляющуюся в
письменной и устной речи, однако не исчерпывающуюся ими. Дискурс же
более конкретен, будучи фиксированным, “точечным” проявлением языка,
языком в употреблении. Дискурс более социален, но эта социальность –
следствие естественной социальности языка.

Выделяются три условных блока теорий, посвящённых анализу языка и
дискурса как социальных явлений: “структурно-ориентированный”,
“личностно-ориентированный” и “структурно-деятельностный”. В первом язык
рассматривается как надличностная автономная неподвижная структура, во
втором исследуется влияние личности на функционирование языка и
дискурса, в третьем дискурс анализируется как двойственное социальное
явление, находящееся в постоянном становлении. Именно
структурно-деятельностный подход к анализу дискурса используется автором
для обоснования собственной концепции дискурса. Этот подход снимает с
анализа дискурса ограничения лингвистического и психологического
редукционизма и позволяет продемонстрировать двойственную сущность
дискурса как источника и объекта изменений. Дискурс рассматривается нами
как структурно-деятельностное явление, включающее в себя определённый
язык и его социальный контекст. Дискурс – это “язык в употреблении”, он
находится в постоянном изменении и неотделим от своего контекста. Мы
определяем дискурс как язык, взятый в единстве со своим социальным
контекстом. Социальный контекст дискурса складывается из трёх элементов.
В первый элемент контекста включаются характеристики “дискурсивного
сообщества” – социально-групповая принадлежность, особенности социальных
практик, стилей жизни. Второй элемент – институциональный: правила,
официальные номинации, нормативное поле, в котором используется
(действует) язык. Третий элемент – это “хабитус” в терминологии П.
Бурдье: слепок объективных структур, воспринятых индивидом, глубоко
укоренившихся в его сознании и “забытых”, недоступных рациональному
осмыслению. Такое рассмотрение контекста наглядно иллюстрирует
двойственность структурирования восприятия социального мира с
объективной и субъективной стороны. Соответственно, исследование
дискурса подразумевает, с одной стороны, исследование его языкового
(знаково-смыслового) оформления, с другой стороны, тех
структурно-деятельностных характеристик, которые составляют уровни
социального контекста данного языка. Основополагающими свойствами
дискурса являются декларативность и манипулятивность. Декларативность в
широком смысле определяется как свойство сознания, которое приводит к
внешнему, формальному принятию социально одобряемых (либо всем
обществом, либо значимой группой) убеждений, взглядов, принципов, целей,
норм; свойство, вызывающее замещение реального принятия заявлением о
принятии. Это источник искажения реальности в языке и посредством языка.
Декларативность – это отчуждение от смысла; главенствующую роль в
языковом сознании и поведении личности начинает играть знак, ярлык, а не
смысл; форма превалирует над содержанием.

Применительно к дискурсу декларативность имеет два аспекта.

Во-первых, дискурс может быть декларативным в смысле семантической
опустошённости языкового уровня, отсутствия, нарушения связи между
языковым и контекстным уровнями. Во-вторых, декларативность дискурса –
это, способность, направленность на активизацию соответствующего
свойства сознания, способность концентрировать внимание вероятной
аудитории лишь на формальном, номинальном аспекте дискурса. Это значит,
что “дискурсивное сообщество” использует его с целью распространения
фантома реальности, суть которого определяется заданным этим сообществом
набором убеждений и взглядов, отражающих его интересы.

Манипулятивность – это насыщенность дискурса штампами, опустошённой
лексикой, направленность не на передачу информации, а на внушение
определённой оценочной картины мира.

Результаты анализа дискурсов, представленных в официальной украинской
прессе и в программах кандидатов в народные депутаты, показали, что
политический дискурс современной Украины характеризуется
декларативностью и манипулятивной направленностью. В работе предлагаются
способы снижения декларативности дискурса, функционирующего в
политическом поле современной Украины.

Ключевые слова: дискурс, язык, знак, декларативность, манипулятивный
характер, контекст, структурно-деятельностная концепция, политический
дискурс.

Litovchenko A. D. The structural – activity concept of a discourse. –
Manuscript.

The dissertation for a candidate degree of sociological sciences by
speciality 22.00.01 – Theory and history of sociology – the Kharkov
national university of V.N.Karazina, Kharkov, 2005.

The dissertation is devoted to development structural – activity to the
concept of a discourse as social phenomenon. In the dissertation the
analysis of social theories of language and a discourse is made, the
author’s concept of understanding of a discourse as social phenomenon is
offered, characteristics of a political discourse of Ukraine are
investigated. The discourse is considered as the structural – activity
phenomenon, that including language and its social context. The
discourse is “language-in-use”, it is in constant changeling and it is
inseparable of its context. We determine a discourse as the language
taken with the three-level social context. Basic properties of a
discourse are declarativity and manipulative character. Declarativity is
an alienation from sense. Manipulative character of discourse is an
orientation on suggestion of the certain estimated picture of the world,
but not on transfer of the information. Results of the analysis of the
discourses submitted in official Ukrainian press and in programs of
candidates in People’s Deputies, have shown, that the political
discourse of modern Ukraine is characterized by declarativity and
manipulative orientation.

Key words: discourse, language, sign, declarativity, manipulative
character, context, structural-activity concept, political discourse.

Відповідальний за випуск – д. соц. наук, проф. Куценко О. Д.

Підписано до друку 19.09.2005. Ризографія.

Формат 60 х 84 1/16

Папір для копіювальних апаратів. Умов. друк. арк.0,9 . Умов. вид. арк.
1,28

Зам. № 268 Тираж 100 прим.

____________________________________________________________________

Надруковано – видавець та виготівник НМЦ “СД”

Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб’єктів видавничої справи
серії ДК №. 457 від 22.05.2001 р.

61050 , м. Харків, вул. Руставелі, 4/20

тел.: 19-17-26

PAGE \* Arabic 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019