.

Ставлення польських суспільно-політичних сил до українського питання в Галичині на початку XX століття (1902-1914): Автореф. дис… канд. іст. наук /

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3123
Скачать документ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

МИХАЛЬСЬКИЙ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 943.6.08+943.8.074+
9(47.74)+329.4(47.74)

СТАВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ
СИЛ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ГАЛИЧИНІ
НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ (1902-1914)

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Львів – 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов’янських країн Львівського
державного університету імені Івана Франка
Науковий керівник: доктор історичних наук
Зашкільняк Леонід Опанасович,
завідувач кафедри історії слов’янських країн
Львівського державного університету імені Івана Франка
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Швагуляк Михайло Миколайович,
завідувач кафедри нової та новітньої історії
Львівського державного університету імені Івана Франка

кандидат історичних наук, доцент
Стронський Генріх Йосипович,
доцент кафедри українознавства та філософії Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя

Провідна установа: Волинський державний університет ім. Лесі Українки

Захист відбудеться ” 29″ грудня 1998 р. о 15 год. 15 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 04.04.11 у Львівському державному університеті імені Івана Франка (290602, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий 28 листопада 1998 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент

Сухий О. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Багатовікове сусідство українців і поляків, їхні різноманітні взаємини залишили у свідомості цих слов’янських народів чимало як позитивних, так і негативних моментів. Останні неодноразово використовувались третіми сторонами для поглиблення неприязні між двома сусідніми народами. Відсутність державності часто була перешкодою для подолання взаємної недовіри. Існування незалежних України і Польщі дає можливість науковцям по-новому підійти до міжнаціональних стосунків українців і поляків, розширити поле об’єктивної історичної інформації, яке має на меті звільнити обидва народи від стереотипів національного протистояння, подолати ідеологічні упередження, створити міцний фундамент українсько-польського співробітництва у ХХІ ст.
Польсько-українські стосунки на початку ХХ ст. були відзначенні процесом зіткнення національно-політичних інтересів обох народів, які проживали в провінції Габсбурзької монархії, що фактично об’єднала польські й українські етнічні землі, отримавши назву “Королівства Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським” (далі – Галичина). Конфлікт, що з особливою гостротою проявився у першій половині ХХ ст., був не в останню чергу спричинений зосередженням у цій провінції Австро-Угорщини провідних осередків польського й українського визвольних рухів, які користувалися запровадженими тут конституційними свободами. За таких обставин здавалось би рівні за можливостями потенції обох національних рухів для одної сторони – української – виявилися несприятливими через монополізацію політичного життя польською аристократією (консерваторами) і надання переваг польському елементу за рахунок українського. Хоча польські консерватори й змушені були на початку ХХ ст. шукати шляхів компромісу із зростаючим українським національним рухом, проте загальна тенденція збереження польського “покровительства” над “менш розвиненими русинами-українцями” залишалась загальноприйнятим стереотипом польського політикуму, котрий негативно відбивався на міжнаціональних стосунках.
Актуальність теми дослідження. Обрана для дослідження тема представляє значний інтерес. Без детального вивчення та грунтовного аналізу подій неможливо об’єктивно оцінити діяльність різних політичних сил, які репрезентували польське й українське населення краю. Потрібне всебічне і виважене дослідження історичної інформації (особливо в контексті ставлення польських суспільно-політичних сил до українського визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст.), яке дозволить краще зрозуміти причини і підгрунтя тих чи інших політичних акцій обох сторін. Врахування інтересів, цілей і мотивів усіх задіяних у стосунках політичних сил є неодмінною підставою наукового аналізу. У той же час у вітчизняній історіографії польська громадськість зображується переважно спрощено і однобічно, без виокремлення різних, часом протилежних, політичних таборів, кожен з яких переслідував конкретні цілі (докладний аналіз історіографії подано у першому розділі). У подоланні однобічності щодо оцінки польської суспільності Галичини на початку ХХ ст. полягає одна із цілей даної дисертації.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження в дисертації є польські суспільно-політичні сили Галичини на початку ХХ ст., зокрема політичні партії, міжпартійні та парламентські об’єднання. Предметом вивчення є українське питання в національних програмах і діяльності вказаних польських політичних угруповань.
Мета і завдання дисертації. Польсько-українські стосунки в Галичині на початку ХХ ст. значною мірою вплинули на подальший перебіг взаємин двох сусідніх слов’янських народів у їх новітній історії. Тому важливо прослідкувати причини й наслідки міжнаціональних суперечностей і конфліктів, які мали місце на початку ХХ ст. у цій провінції Австро-Угорської імперії, заселеній в основному двома народами – українським і польським. Важливо простежити й об’єктивно висвітлити причини й обставини, які визначали ставлення різних польських політичних сил Галичини до подій, що відбувалися в краї чи в імперії та мали вплив на стосунки між поляками й українцями.
У процесі вивчення представленої теми нами було сконцентровано увагу на вирішенні таких дослідницьких завдань:
 визначити вплив австрійського центру на міжнаціональні стосунки в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.;
 простежити процес формування суспільно-політичних напрямків польського національного руху Австрійської монархії та складання національних програм польських галицьких політичних партій;
 визначити внутрішні та зовнішні чинники, які впливали на ідеологію та практичну діяльність провідних польських політичних сил Галичини стосовно українського національного руху;
 вивчити розвиток польсько-українських стосунків у Галичині в нових суспільно-політичних умовах, які склались на початку ХХ ст., і докладно проаналізувати спроби досягнення польсько-українського порозуміння;
 з’ясувати головні фактори, що впливали на формування та розвиток українського політичного табору в краї, розкрити джерела слабкості позицій українців у суспільно-політичній структурі галицького суспільства.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є одною з перших в українській історіографії спроб відтворення цілісної картини формування й розвитку польського національно-визвольного руху Галичини та його ставлення до українського чинника на початку ХХ ст. Запропоновано нові підходи до ряду політичних подій і явищ, що мали місце в процесі польсько-українських стосунків у краї. Дисертант запроваджує нове бачення впливу страйкової активності українських селян у 1902 р. на згуртування націоналістичних сил польського політичного табору та формулювання ідеї відновлення польської державності з центром у Галичині, включаючи її східну (українську) частину. У дослідженні простежено ставлення до українського питання польського політичного табору не як єдиної монолітної сили, а як різних, часом протилежних політичних напрямків національного руху. Це дало змогу констатувати поважні відмінності між провідними політичними угрупованнями поляків у Галичині в питанні про ставлення до українців та українського національного руху.
Значна кількість неопублікованих джерельних матеріалів допомогла відтворити ті суспільно-політичні події, які не знайшли належного відображення в історичній літературі. Це стосується, зокрема, з’їзду польських політиків 1903 р. у Львові, який, на нашу думку, спричинив суттєві зміни в національних програмах багатьох польських політичних партій Галичини.
Методологічною підставою дисертації стали принципи об’єктивності та історизму. При розв’язанні дослідницьких завдань дисертант використовував загальнонаукові та спеціальнонаукові методи дослідження, зокрема, аналіз, синтез, порівняння, а також описовий, системно-структурний та генетичний методи.
Використані в дослідженні джерела (їх докладний аналіз зроблено в першому розділі дисертації) дозволили автору скласти більш грунтовне уявлення про один із важливих аспектів політичної історії Галичини – роль і значення польських політичних угруповань та їх вплив на суспільно-політичну ситуацію цієї провінції Австрійської імперії.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що представлений у ньому фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні наукових робіт з історії Галичини та національних рухів у Центральній та Східній Європі, при розробці узагальнюючих праць та навчальних посібників з історії України та Польщі. Матеріали дисертації можуть бути корисними для сучасних політологів та фахових політиків.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1902-1914 рр. Починаючи з 1902 р., польсько-українські суперечності набрали нових якісних форм. У цьому році польська політична еліта була стурбована зростанням національної свідомості українського населення Галичини, що проявилося в масових страйкових виступах українських селян. Це призвело до перегляду національних програм багатьох польських політичних сил краю. Формуючи концепцію “національних П’ємонтів”, польський та український національні рухи стали уособленням ворожих таборів двох слов’янських народів. Польсько-українські суперечності в цей період досягли кульмінації та поставили перед поміркованими представниками обох сторін вимогу досягнення “modus vivendi” українського й польського народів у межах одного державного утворення, а також реалізації можливостей взаємного порозуміння та згоди. Домінуючою тенденцією польсько-українських стосунків переддня першої світової війни було прагнення досягнути угоди в інтересах як польського, так і українського народів. Така угода стала реальністю в лютому 1914 р.
Дисертація апробована шляхом її обговорення на засіданні кафедри історії слов’янських країн Львівського державного університету ім. І. Франка, в опублікованій брошурі та статтях, виступах на міжнародних наукових конференціях: П’ятий міжнародний славістичний колоквіум (Львів, 1996), “Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 1996), “Державотворення в Україні та Центрально-Східній Європі: історія і сучасність” (ювілейні читання пам’яті В. Липинського) (Луцьк, 1997), “Українсько-польські стосунки очима молоді: від важкої історії до співпраці молоді єврорегіону” (Луцьк-Люблін-Шацьк, 1997).
В основу структури дисертації покладено проблемно-хронологічний принцип. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури, переліку умовних скорочень. Повний обсяг дисертації складає 189 сторінок. Список використаних джерел і літератури включає в себе 225 найменувань та займає 18 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У першому розділі “Історіографія та джерела” автор окреслив основні етапи розвитку історичної думки з проблеми польсько-українських взаємин у Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також дав загальну характеристику основних видів джерел до вивчення теми.
У розвитку історіографії польсько-українських відносин у Галичині періоду початку XX ст. можна прослідкувати чотири етапи, які характеризуються такими напрямками досліджень: 1) комплексні дослідження з історії Галичини; 2) вивчення діяльності політичних партій та суспільних напрямків як польського, так і українського національних рухів краю; 3) аналіз правно-політичних аспектів у розвитку галицького суспільства.
Історичні розвідки першого етапу вивчення польсько-українських відносин у Галичині 1902-1914 рр. мали значні ідеологічні нашарування та переважно “партійний” характер. Серед них заслуговують на увагу праці ряду українських істориків, громадських діячів, письменників, зокрема М. Грушевського, І. Франка, М. Лозинського, Ю. Бачинського, О. Назарука та інших.
У польській історіографії досліджуваного періоду найбільш помітними постаттями у вивченні міжнаціональних відносин в Австро-Угорській імперії загалом та польсько-українських стосунків, зокрема, були Л.Василевський, В.Фельдман, Е.Пільтц .
Проблема розвитку польського національного руху в Галичині та становища польського народу перед першою світовою війною привертала увагу й російської історіографії початку XXст.
Значним доробком в історіографічних дослідженях міжвоєнного періоду стала грунтовна праця лідера українського визвольного руху австрійського періоду К.Левицького. Характеризуючи соціально-політичні зміни галицького суспільства в 1848-1914 рр. з середини українського табору, К.Левицький багато уваги приділив розгляду питання щодо ставлення польських політиків до українського фактору в краї . Історію галицького москвофільського руху з другої половини XIX ст. до першої світової війни виклав М.Андрусяк .
Польська історіографія міжвоєнного періоду поповнилася виданням праці В.Фельдмана, стосовно історії розвитку польської політичної думки 1864 – 1914 рр. Багатий фактичний матеріал про погляди визначних польських діячів клерикального спрямування на українське питання в Галичині до 1914 року можна почерпнути з фундаментальної праці польського історика С.Кеневича,яка вперше була опублікована в 1935р.
Третій етап досліджень з історії Галичини припадає на повоєнний період. У цей час історична наука радянської України та соціалістичної Польщі перебувала під сильним впливом марксистської ідеології, яка базувалася на засадах класової боротьби, відкидання ідей соціальної солідарності та формування принципів “класового інтернаціоналізму”. Це призвело до згортання досліджень національних рухів.
Дещо ширшу можливість для маневру в бік об’єктивності, ніж політична історія, відкривали дослідження соцільно-економічної історії Галичини . Політично-правовий устрій Галичини як складові частини Австрійської імперії висвітлено в роботах професора В. Кульчицького . Суттєвим доробком у вивченні процесів становлення і розвитку національнних рухів Австрійської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. стали дослідженння російських істориків Інституту слов’янознавства і балканістики АН СРСР . Проте, методологічний схематизм, що відбився на цих працях значною мірою спотворював загальну картину політичних взаємин.
У період після другої світової війни відбувається становлення та активний розвиток української історіографії в еміграції. Помітною постаттю, що займалася проблемою польсько-українських відносин, був М. Демкович-Добрянський . Відомий український історик І.Лисяк-Рудницький дав об’єктивну характеристику причин і наслідків міжнаціональних протиріч у Галичині, грунтовно проаналізував етно-психологічні та соціально-політичні фактори, що зумовили конфлікт двох народів на теренах краю .
Польська повоєнна історіографія зробила значний внесок у вивчення соціально-економічних відносин у Галичині, політично-правового становища галицької автономії у складі Австрійської імперії . Основна увага польських науковців 50-х –
початку 80-х рр. була зосереджена на дослідженні політичних партій та організацій польського національного руху в Галичині . Розглядаючи проблеми прийняття виборчого закону до Галицького сейму, найближче підійшов до питання польсько-українських взаємин польський історик Ю. Бушко .
Четвертим етапом у дослідженні проблеми польсько-українських відносин у Галичині став період кінця 80-х – 90-х рр. ХХ ст. У час активної розбудови незалежних національних держав в українській та польській історіографіях все більше з’являється наукових розвідок, які стосуються проблем українсько-польського протистояння в Галичині наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
Помітними фігурами сучасної української історичної науки, які досліджують український визвольний рух та польсько-українські стосунки у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. є М. Кугутяк, Ф. Стеблій, О. Аркуша, М. Мудрий, І. Чорновол .
Аналіз позицій польської шляхти у ставленні до українців Галичини на початку ХХ ст. можна почерпнути з грунтовного синтезу історії України Я. Грицака . Соціально-економічну ситуацію в Галичині на зламі ХІХ -ХХ ст. подали у спільній праці С. Качараба та М. Рожик . Загальну характеристику політичної ситуації в східній провінції Австрійської імперії напередодні першої світової війни, взаємодію між різними польськими й українськими політичними угрупованнями Габсбурзької монархії зробив у своїх найновіших дослідженнях професор С. Макарчук . Помітне місце серед історіософських оглядів польсько-українських взаємин у Галичині посідають праці професора Я. Дашкевича . Об’єктивний, позбавлений емоцій погляд на польсько-українські стосунки характеризує наукові роботи Л. Зашкільняка, який, окрім аналітичних оглядів з цієї проблематики, грунтовно охарактеризував ставлення польських соціалістів та людовців до українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст.
Новітня польська історіографія поповнилася вагомими дослідженнями історії польського парламентаризму австрійської доби . Польські вчені розгорнули також активну роботу з вивчення історії усіх польських політичних нарямків, що діяли в Галичині на початку ХХ ст.
Одну з перших спроб аналізу ставлення польських суспільно-політичних сил до українського питання в Габсбурзькій монархії зробив Я. Грухала . Заслуговує на відзначення також поява праці Ч. Партача, що присвячена виключно проблемі польсько-українського протистояння в Галичині .
Представлений вище короткий історіографічний огляд дає підстави твердити, що погляди вчених з обох сторін зосереджувались переважно на дослідженні власного (українського чи польського) політичних рухів, і це призвело до недооцінки (або викривленої оцінки) протилежної сторони. Тому доцільно більш об’єктивно вивчити польський політично-громадський рух в Галичині в контексті українсько-польських стосунків на початку XX ст.
Джерельною базою дослідження стали неопубліковані архівні матеріали Львова, Варшави, Кракова, Вроцлава, а також спогади політичних діячів, преса та публіцистика цього періоду.
Суттєвим доповненням до вищезгаданих джерел є документальні публікації. Серед опублікованих матеріалів досліджуваного періоду особливу цінність для нас представляють стенограми Галицького крайового сейму, протоколи сесійних засідань, додаткові матеріали Галицького сейму. Використання цих документів у комплексі дає змогу якнайповніше відтворити проблему ставлення польських політиків до українців та взаємин між ними.
Найбільш грунтовну джерельну базу дослідження склали неопубліковані матеріали архівів та рукописних фондів бібліотек України та Польщі. Центральний державний історичний архів України в м. Львові представлений у роботі матеріалами державних установ Австрійської імперії, програмними документами політичних партій (фонди “Галицьке намісництво” та “Тадеуш Рутовський, президент м. Львова”).
Багатий документальний матеріал знаходиться у фонді “Львівська дирекція поліції” Державного архіву Львівської області. Це в основному звіти слідчих про політичних діячів, інформації про легальні й нелегальні політичні угруповання, страйкову боротьбу селян та заходи поліції щодо припинення соціальних і національних конфліктів. У цьому ж фонді міститься інформація про всепольський з’їзд політиків 1903 р. у Львові. Ця подія досі ще не була предметом уваги української й польської історіографій. Матеріали й документи про польський форум уперше запроваджені до наукового обігу.
Багатими на джерела з історії польських політичних напрямків Галичини початку XX ст. та їх ставлення до українського питання є рукописні матеріали, що містяться у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Це документи польського демократа Т. Романовича, подоляків В. Козловського та Л. Пінінського.
Серед польських архівних фондів цікавими є документи варшавського Головного архіву давніх актів, які стосуються взаємин правлячої в Галичині партії консерваторів з центральним урядом. В архіві Польської Академії наук у Варшаві містяться документи одного з лідерів польського націоналістичного руху С. Козіцького та активного діяча польського неоконсервативного напрямку в Галичині на початку XX ст. В. Яворського. Суттєва інформація про ставлення різних напрямків людового руху до українських визвольних змагань знаходиться в особистих фондах діячів людового напрямку К.Леваковського і А.Среднявського, що зберігаються в Архіві Закладу історії людового руху у Варшаві.
У краківському Державному архіві міститься фонд “Гроно Консерваторів”, який в основному складається з протоколів засідань краківських консерваторів. Повнішу інформацію про ставлення польської громадськості до українського питання можемо почерпнути із фонду “Інвентар тимчасовий” цього ж архіву, де є зібрання документів і матеріалів різноманітних політичних напрямків та суспільних діячів Галичини.
Важливим джерелом для написання дисертації послужили фонди відділу рукописів Ягеллонської бібліотеки в Кракові. Коресподенція колишнього галицького намісника М.Бобжинського та збірка “Матеріали до історії Галичини на початкку XX ст.” несуть значне інформаційне навантаження стосовно вивчення польсько-українських взаємин в Галичині.
Архівні сховища рукописних матеріалів бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві містять одну з найбільших колекцій особистих фондів діячів польського національного руху в Галичині (Т. Рутовського, В. Фельдмана, Л. Германа, К. Леваковського, З. Василевського, Я. Каспровича, родин Залєських, Розвадовських, Вислоухів та інших).
Картину політичних подій у Галичині на початку XX ст. суттєво доповнює мемуарна література. Спогади М. Бобжинського, С. Гломбінського, І. Дашинського, В. Вітоса відображають погляди різних польських політичних угруповань краю стосовно українців.
До джерельної бази представленого дослідження належить також галицька публіцистика початку XX ст. Серед української публіцистики своїми аналітичними оглядами вирізнялися праці І. Франка, М. Грушевського , М. Лозинського, К. Левицького, А. Коса , Р. Стефанюка та інших. У польській публіцистиці подано широкий спектр політичних поглядів у ставленні до українського чинника. Серед них є роботи В. Фельдмана, Р. Дмовського, Е. Дубановича, І. Вінярського та інших.
Аналіз галицької преси, що представляла всі політичні напрямки Галичини початку XX ст., дав багатий фактичний і статистичний матеріал та найстрокатішу гаму політичних оцінок конкретних подій.
Опрацьовані у процесі дослідження різноманітні джерела дозволили автору скласти докладне уявлення про зміст, характер і зумовленість ідеології та політики провідних польських політичних течій стосовно українського національного руху в Галичині на початку XXст. Підсумки вивчення даного питання викладені у наступних розділах.
Другий розділ дисертації “Польська спільнота та український рух у національній політиці Австрійської імперії на рубежі ХІХ – ХХ століть” присвячений аналізу правно-політичного становища польського й українського народів у Галичині – провінції Австрійської імперії – на зламі ХІХ – ХХ ст. У ньому також подано характеристику партійного структурування польського й українського визвольних рухів краю, їхні національні програми цього періоду.
Аналіз суспільно-політичної обстановки Галичини як провінції Австрійської монархії загалом та ставлення польської суспільності до українського питання, зокрема, дає підстави твердити: роз’єднаність українського й польського народів, які перебували під владою чужоземних імперій, звела на початку XX ст. їхні національно-визвольні рухи до однієї території та зумовила зіткнення в рамках східної провінції Габсбургів концепцій двох національних П’ємонтів.
Деклароване австрійською конституцією право на національну рівність на практиці було поставлене в пряму залежність від політичної сили національних рухів. Процес українського відродження на теренах Галичини проходив би набагато успішніше, якби не політика центрального уряду й австрійського двору в ставленні до тих народів, які населяли імперію, та імперський принцип “поділяй і владарюй”. Так було і в Східній Галиичні, де більшість населення становили українці, а влада фактично перебувала в польських руках.
Останнє десятиріччя XIX ст. позначене в Галичині утворенням політичних партій європейського зразка. Першим, хто розпочав партійне структурування галицького суспільства, були українські радикали та соціал-демократи разом з польськими людовцями та соціалістами. Особливістю політичного структурування в Галичині було й те, що українці в організаційному плані швидше згуртувалися навколо партійних структур, ніж основні суспільно-політичні табори польського руху. Незважаючи на те, що польський національний рух мав більш глибоке, історично зумовлене державницьке коріння, представники українських народовців раніше, ніж польські галицькі політики, оголосили про свої наміри відновити незалежну українську державу.
Аналіз широкого спектру національних програм польського національного руху на зламі ХІХ – ХХ ст. засвідчив значні розбіжності програм та діяльності польських політичних сил Галичини стосовно українців. Навіть у таборі польської шляхти (консерваторів) не було єдності з цього питання. Для станьчиків українське питання було елементом політичного розрахунку для утримання влади в краї. Така політика консерваторів залишала певну можливість для міжнаціонального порозуміння між двома слов’янськими народами.
Подоляки, як представники східногалицької шляхти, ніколи не були прихильниками співпраці з українцями, оскільки вважали останніх загрозою для своїх насамперед економічних, а пізніше й культурно-політичних інтересів у Східній Галичині.
Значна частина польського галицького суспільсьва на межі ХІХ – ХХ ст. досить лояльно ставилася до українського руху. Опозиційні до влади (в цей період) польські політичні партії, серед яких були ліберал-демократи, людовці, соціалісти виступали за співпрацю з українцями. Але ця співпраця, на думку ідеологів згаданих польських політичних сил, повинна була мати виключно опозиційний характер стосовно правлячої в Галичині партії консерваторів.
Зосереджуючи на межі століть усю повноту влади в Галичині, польська суспільна еліта мало переймалася федералістичними домаганнями українців і звертала основну політичну увагу на міжпартійні супуречки в самому польському національному таборі. Але кристалізація державницьких устремлінь серед українських політичних сил із залученням до цих ідей суспільних низів, з одного боку, прихід на арену галицької політичної думки націоналізму ендеків, з іншого, та повна безпорадність у вирішенні національного питання центрального австрійського уряду сприяли надалі зростанню протистояння поляків і українців у Галичині.
Третій розділ “Кристалізація ідеї польської державності (1902-1907 рр.)” охоплює період 1902-1907 рр. У ньому вивчаються причини й наслідки формування ідеї польської державності, суть якої полягала в пристосуванні старої концепції польської державності до нових умов національного життя Галичини, коли на політичну арену східної провінції імперії Габсбургів активно виходить український визвольний рух і починає реально претендувати на рівноправне становище у суспільно-політичній структурі конституційної монархії.
Аналізуючи шлях, пройдений польською суспільно-політичною думкою в період 1902 – 1907 рр., спостерігаємо процес активного формування ідеї відновлення незалежної Польської держави на базі націоналістичних теорій та прагматичних соціально-інтелектуальних доктрин. Одним з вагомих поштовхів до кристалізації державницької ідеї для поляків була “українська загроза” в Галичині. Виразний національно-політичний аспект селянських страйків 1902 р., коли українське суспільство вперше реально задекларувало себе як політичний чинник, призвів до того, що на національному з’їзді у Львові 1903 р. майже всі польські політики поділених польських земель офіційно оголосили своєю спільною метою відбудову незалежної Польщі. Ці погляди базувалися на традиційному переконанні про необхідність відродження польської держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої.
Кристалізація ідеї польської державності своїм вістрям була спрямована також проти підвалин територіальної цілісності Габсбурзької монархії. У таких умовах центральному австрійському урядові довелось шукати важелів для нейтралізації можливої загрози з польського боку. Сформувавши крайову адміністрацію із більш поміркованих представників західногалицьких консерваторів, Відень як компенсацію залишив на їх розгляд вирішення проблеми польсько-українських суперечностей.
Безпорадність австрійського уряду у вирішенні національної проблеми, зростання політичної ваги українського політикуму та поширення націоналістичної ідеології ендеків стали джерелом внутрішніх конфліктів у польському національному русі Галичини на початку ХХ ст. Саме “українська справа” наклала свій відбиток на поляризацію польського суспільства, його поділ на прихильників і противників польсько-українського порозуміння в Австро-Угорщині.
Ставлення до українського питання особливо чітко проглядалося в політиці польських політичних партій під час парламентських і сеймових виборчих кампаній. У більшості випадків українська проблема перетворилась у провідну тему при формуванні передвиборчих міжпартійних союзів і блоків.
Під час розгляду питання реформи виборчої системи до австрійського парламенту, а пізніше в період самих парламентських виборів 1907 р., польські політичні сили Галичини, незважаючи на свої міжпартійні суперечності, вийшли на вибори єдиним антиукраїнським блоком. Свідченням цього стало створення в грудні 1906 р. Ради Народової – польського передвиборчого об’єднання, до якого увійшли представники урядових кіл, центристської опозиції у формі блоку людовців і демократів, а також праворадикальних представників польського національного руху Галичини – ендеків. Посилення їхнього впливу на польську галицьку суспільність, яке особливо відчутно проявилося після їх успіху на парламентських виборах, відкидало на невизначений термін можливість українсько-польського порозуміння.
У четвертому розділі “Сеймова виборча реформа: від протистояння до компромісу (1908-1914 рр.)” зосереджена увага на подіях 1908-1914 рр. У 1908 р. польсько-українські суперечності в Галичині досягли небезпечної межі. Упродовж цього року відносини між двома народами були настільки напруженими, що тодішні політичні чинники не могли передбачити, спрогнозувати, а тому й відвернути міжнаціональні сутички й кровопролиття. Проблема вирішення українського питання поділила польський політичний табір на прихильників і противників примирення з українською стороною. У даному розділі простежується складний шлях, пройдений польськими й українськими політиками до міжнаціонального компромісу, що був досягнутий на основі позитивного вирішення питання відкриття українського університету та прийняття закону про вибори до Галицького крайового сейму в 1914 р.
Виборчі зловживання 1908 р. і (як наслідок цього) вбивство галицького намісника А. Потоцького українським студентом М. Січинським призвели до ескалації міжнаціонального конфлікту в східній провінції імперії Габсбургів. Помірковані польські галицькі політики дійшли до розуміння того, що лише компроміс з українцями зможе зберегти реальні важелі політичної влади в польських руках. Тим більше, що віденський уряд “зобов’язав” правлячу в краї партію краківських консерваторів вирішити міжнаціональні проблеми східної провінції Австрії з огляду на зростаючу в цей період можливість військового конфлікту Австро-Угорщини з Російською імперією.
Особлива роль у вирішенні польсько-українського протистояння в Галичині на початку ХХ ст., з польського боку, належала галицькому крайовому намісникові М. Бобжинському, який, прийшовши до влади в краї в 1908 р., успадкував атмосферу найбільшого національно-політичного напруження. Маючи під контролем інститут намісника, станьчики, з повного сприяння Відня, проводили активну роботу щодо пошуку політичних союзників на підтримку реалізації ідеї польсько-українського порозуміння. Використовуючи свої політичні впливи та особисті зв’язки, станьчикам вдалося в 1909 р. розбити націоналістичний блок ендеків та ліберал-демократів і привернути на свій бік останніх. Прихильниками співпраці з українцями стали людовці, які за свою співпрацю зі станьчиками отримали статус “співурядової” партії в Галичині та значні грошові винагороди від австрійського уряду для своїх керівників. Цей “триумвірат” польських політичних партій поставив собі за мету зберегти польський характер західної і східної частин провінції, а українських політиків залучити до механізмів управління краєм лише в тій мірі, щоб не дати можливості створити українське самоврядування в Галичині. Польські партії “блоку” намісника розглядали українське питання крізь призму національно-політичних інтересів Габсбурзької імперії: певні поступки на користь галицьких українців були потрібні, щоб не допустити їх орієнтації на Росію.
Для полагодження польсько-українського протистояння в краї галицьким політикам слід було вирішити два принципових питання: проведення сеймової виборчої реформи та відкриття українського вищого навчального закладу у Львові. Обидва ці питання мали національно-політичний (а не адміністративно-правовий) характер. Готовність “блоку” до компромісу з українцями спричинила негативну реакцію з боку націоналістично орієнтованих партій польського національного табору. Ендеки, подоляки та клерикальні людовці створили “антиблок” політичних сил, який виступив противником міжнаціонального порозуміння.
Польські шовіністи постійно гальмували переговорний процес між польською і українською сторонами, виступаючи проти урядових проектів виборчої реформи, особливо в тій їх частині, де допускалося виділення українцям мандатів.
Створення консервативного “блоку” та націоналістичного “антиблоку”, з одного боку, значно послабило польський політичний табір, а з іншого – призвело до сповільнення процесу прийняття тих законодавчих актів, які б мали стати основою польсько-українського примирення. Боротьба за демократизацію системи виборів до Галицького сейму тривала понад 5 років.
Наріжним каменем прийняття нового виборчого законодавства став кількісний розподіл сеймових мандатів між поляками й українцями в майбутньому крайовому парламенті. Суперечки з цього питання точилися в двох політичних площинах: 1) “блок” – “антиблок”; 2) поляки – українські народовці. Копромісу було досягнуто вже нарикінці 1912 р. Крім того, польська сторона на цей час уже прийняла рішення про згоду на відкриття українського університету (правда, не було конкретно обумовлено місце заснування українського вузу).
На початку 1913 р. проти розробленого варіанту сеймової виборчої реформи виступив римо-католицький єпископат, який був підтриманий ендеками. У такій ситуації намісник подав у відставку, а цісар розпустив крайовий сейм.
На початку 1914 р. новий галицький намісник В. Коритовський з активною підтримкою віденського уряду та посередницькою діяльністю українського католицького митрополита А. Шептицького схилив польських націоналістів погодитися прийняти нову виборчу ординацію, за якою українцям надавалось 27,2 % місць у Галицькому крайовому сеймі. Це був значний успіх як польської, так і української політики. Схвалення нової виборчої ординації з прийнятною для української сторони кількістю сеймових мандатів та згода польських політичних партій і їх парламентських об’єднань на відкриття українського вищого навчального закладу в Галичині стали основою польсько-української угоди, яка створила політичний фундамент для стабілізації міжнаціональних суперечностей у східній провінції Австро-Угорської імперії. Заключення польсько-української угоди хронологічно майже співпало з початком першої світової війни, яка перешкодила реалізації правно-політичних засад прийнятих домовленостей.
У висновках узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.
Позиції польських політичних угруповань Галичини на початку ХХ ст. зазнавали трансформації під дією таких факторів: концентрація двох національних П’ємонтів у межах однієї провінції Габсбургзької монархії; зростання національно-політичної свідомості українського населення краю; кристалізація ідеї польської державності; відсутність послідовної національної політики Відня у Галичині.
На формування політичної свідомості польських суспільно-політичних сил в дослі-джуваний період значний вплив мали: політичні програми українського національно-визвольного руху Австро-Угорщини, які характеризувались усвідомленням потреби створення підстав української державності; поширення націоналістичної ідеології ендеків, які на перший план ставили великодержавні інтереси поляків; посилення протистояння польської та української громад у східній провінції імперії Габсбургів.
Українське питання послужило поштовхом до посилення диференціації польського політикуму й поділу його на прихильників і противників польсько-українського компромісу, який би враховував національно-політичні інтереси обох народів. У політичному житті Галичини напередодні першої світової війни виступили два польські суспільно-політичні угруповання – консервативно-демократичний “блок” і націоналістичний “антиблок”, – які займали відмінні позиції щодо українських вимог, залишаючи, одночасно, за польською стороною право на політичну домінацію в краї.
Загострення польсько-українських стосунків у Галичині змусило провідних діячів польської та української громад шукати можливостей взаємного порозуміння. Політична орієнтація обох національних таборів на державно-політичне перетворення Австро-Угорщини і формування в її межах основ польської та української державностей створювала підстави для порозуміння поляків і українців. Таке порозуміння при участі віденських правлячих кіл стало можливим в переддень першої світової війни. Однак, із докорінною зміною міжнародної ситуації в Європі польсько-українська угода втратила свою актуальність
Основні положення дисертації відображено в наступних публікаціях автора:
1. Польська суспільність та українське питання в Галичині в період сеймових виборів 1908 р. (З історії польсько-українських стосунків). – Львів: Каменяр, 1997. – 46с.
2. Польські демократи та українське питання в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (до 1914 року)//Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів,
1998. – Вип. 33. – С. 122-131
3. Українсько-польські стосунки в Галичині та селянські страйки 1902 року//Славістичні студії – Т.1: Матеріали V-го Міжнародного славістичного колоквіуму (Львів 14-16 травня 1996 р.). – Львів, 1997. – С. 144-147.
4. Галичина на рубежі ХІХ – ХХ століть: український чи польський П’ємонт? // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 1998. – № 1. – С. 131-135.
5. Всепольський з’їзд політиків у 1903 р. та суспільно-політична ситуація в Галичині //Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ, 1997. – С. 109-113.
6. Польська громадськість та ідея української державності в Галичині на початку ХХ століття//Консерватизм і державотворення в Центрально-Східній Європі. Ювілейний збірник матеріалів третіх, четвертих і п’ятих читань пам’яті В. Липинського, що відбулись у Луцьку та Любліні в 1996-1997 роках. – Луцьк; Люблін, 1997. – С. 40-42.
7. Польська справа: за чий рахунок? (Українсько-польські взаємини в Галичині на початку ХХ століття) // Дзвін. – 1997. – №3. – С. 96-97.

Михальський Ю. В. Ставлення польських суспільно-політичних сил до українського питання в Галичині на початку ХХ століття (1902-1914). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02. – всесвітня історія. – Львівський державний університет імені Івана Франка, Львів, 1998.
Дисертацію присв’ячено одному з аспектів політичної історії Галичини початку ХХ ст., а саме – впливу польських політичних угруповань на суспільно-політичну обстановку в краї. Формування і діяльність польських політиків розглядається в контексті їхнього ставлення до українського національного руху. Вивчається генеза і наслідки міжнаціонального протистояння, що мало місце в цій східній провінції імперії Габсбургів. Автор досліджує роль політичних сил, які представляли різні верстви польського й українського населення Галичини в процесі польсько-українського порозуміння. Воно стало реальним з прийняттям сеймового виборчого законодавства напередодні першої світової війни.
Ключові слова: Галичина, польські політичні угруповання, український національний рух, міжнаціональне протистояння, польсько-українське порозуміння.
Михальский Ю. В. Отношение польских общественно-политических сил к украинскому вопросу в Галичине в начале ХХ века (1902-1914). – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук за специальностью 07.00.02. – всемирная история. – Львовский государственный университет имени Ивана Франко, Львов, 1998.
Диссертация посвящена одному из аспектов политической истории Галичины начала ХХ в., а именно – воздействию польских политических группирований на общественно-политическую обстановку в регионе. Формирование и деятельность польских политиков рассматривается в контексте их влияния на украинское национальное движение. Изучается генезис и последствия межнационального противостояния, которое имело место в этой восточной провинции империи Габсбургов. Автор исследует роль политических сил, которые представляли разные слои польского и украинского населения Галичины в процессе польско-украинского согласия. Оно стало реальным с принятием сеймового избирательного законодательства накануне первой мировой войны.
Ключевые слова: Галичина, польские политические группирования, украинское национальное движение, межнациональное противостояние, польско-украинское согласие.

Mykhalsky Yu. V.
The attitude of Polish social-political forces to the Ukrainian question in Gallicia at the beginning of the XX century (1902-1914) – Manuscript.
A Dissertation for defending a degree of the candidate of Historian Science, speciality, 07.00.02. – the World History, Lviv Ivan Franko State University, Lviv, 1998.
The Dissertation is devoted to one of the aspects of political history of Gallicia at the beginning of the twentith century. The influence of Polish political groups on social political situation in the country. The formation and the activity of Polish politicians is considered in the contects of their relations with Ukrainian national movement. The consequence of international opposition is being learned which was in the Easten province of Gabsburg Empire. The author is inverstigating the part of the political forces which were represented by different parts of Polish and Ukrainian population of Gallicia in the proces of Polish-Ukrainian mutual respect. It has become real after the adoption of the Seim electorial system before the World War I.
Key words: Gallicia, Polish Political groups, the Ukrainian National Movement, international opposition, the Polish-Ukrainian mutual respect.

Підписано до друку 25.11.98
Формат 60х90/16. Друк – різографія.
Ум. друк. арк. 1,1. Тираж 100 прим. Зам. 412.
Центр оперативної поліграфії – фірма “ВМС”
м.Львів, вул. Липова Алея, 9.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020