ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

ЧЕРЕПАНОВА Тетяна Володимирівна

УДК 316.61(043.3)

Соціокультурні чинники харизматичного процесу

22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Харківському національному університеті

ім. В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат соціологічних наук, доцент

Сорока Юлія Георгіївна

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

доцент кафедри соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

Катаєв Станіслав Львович,

Гуманітарній університет “ЗІДМУ” (м.Запоріжжя)

завідувач кафедри соціології та

соціальної роботи;

кандидат соціологічних наук, доцент

Ходус Олена Володимирівна,

Дніпропетровський національний університет, (м. Дніпропетровськ),

доцент кафедри теорії та історії соціології

Провідна установа: Одеський національний університет

ім. І.І. Мечникова, Інститут соціальних наук,

кафедра соціології, (м. Одеса),

Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться „20” 06 2006 року о 13-00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 Харківського

національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077,

м. Харків, пл. Свободи 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:
61077, м. Харків, пл. Свободи 4.

Автореферат розісланий „__11__” ____05______ 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент
І.І. Шеремет

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціальна історія суспільства тісно переплітається з
діяльністю великих харизматичних особистостей. Рівні прояву і наслідки
цієї діяльності можуть бути вельми різноманітними і вносити помітні
корективи в соціальне і політичне життя. В одному ряду з пророками і
визволителями виявляються тирани і узурпатори. Харизматична особистість
одержує визнання як велика, неординарна, навіть якщо наслідки її
діяльності пов’язані з великими людськими жертвами. Інколи харизма несе
в собі ознаки магічного, демонічного, властивого потойбічному світові,
осягти й проаналізувати який складно через його ефемерність і
недоведеність. Також поняття харизми одержало поширення в повсякденному
житті, що звело його до синоніма популярності, відомості, особистої
чарівності, таланту. Харизматичними особистостями називають деяких
відомих політиків, артистів, керівників релігійних течій та інших
значних особистостей.

Особливу актуальність представляють дослідження харизми в умовах
інтенсивних трансформаційних процесів, у тому числі на пострадянському
просторі, коли особистісний чинник змін набуває деколи вирішального
значення. Харизма як важлива ознака окремих політичних лідерів дає
можливість впливати на хід політичної боротьби, привертати на свій бік
значну кількість людей. Трансформаційні процеси є родючим підґрунтям для
реалізації харизми політиків різних рівнів, оскільки саме в періоди
нестабільності й ломки традиційних соціальних систем суспільство стає
більш сприйнятливим до харизматичного лідерства, тобто до ірраціональної
схильності довіряти „великій особистості”.

Поширення та значущість, які отримало поняття харизми в сучасному світі,
спонукають до створення соціологічної концепції харизми як
багатофакторного явища, яка б враховувала культурні особливості
суспільства, ступінь розвитку соціально-економічної сфери та політичної
культури, особливості політичної системи та її заглибленість у
соціокультурний контекст, етнічні та релігійні особливості суспільства.
Ґрунтовної відповіді потребує питання про харизму як фактор соціальних
змін та її саму в процесуальній перспективі, закономірності та
соціокультурні умови її розгортання та можливі наслідки щодо подальшого
розвитку суспільства.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Явище харизми привертало велику
увагу представників соціології, політології, філософії, психології.
Однак, при спробі концептуалізації харизми думки вчених кардинально
розбігаються: починаючи з повної відмови від можливості вивчення харизми
у зв’язку з її надприродним, містичним походженням і закінчуючи зайвою
психологізацією і технологізацією цього явища.

Основні дослідницькі підходи до розуміння харизми в соціальних науках
поділяються на два напрямки. Перший з них акцентує увагу на особистісних
якостях лідера, які обумовлюють механізм харизматичного впливу. У
філософії ця ідея розгортається навколо концепції ролі особистості в
історії, яка виводить на перший план суспільних зрушень волю лідера до
утримання влади та його здатність пригнічувати послідовників,
відчужувати та спрямовувати їхню волю (І. Кант, Г. Гегель, А.
Шопенгауер, Ф. Ніцше, Т. Карлейль, С. Хук, Дж. Дьюї М. Бердяєв,
С. Лавров, М. Михайловський, Е. Трубецькой, М. Острогорський, С.Франк,
Г.Плеханов та ін.). У роботах дослідників з психології лідерства
(З.Фрейд, Ф. Гальтон, Г.Д. Лассуелл, Ф. Гріншнайн, Дж. Барбер, А. Адлер,
Е.Фромм, Е.Фрідлер, К.Джибб, К. Холландер, Р.Стогділл, Б.Бесс, М.Херман,
В. Бехтерев) харизматичний лідер постає психопатологічною фігурою, що
з’являється ситуативно. Поза увагою цього підходу залишаються соціальні
та культурні умови появи харизми, її розгортання та вплив на суспільне
життя.

Інший напрямок становлять концепції харизми, що акцентують її
обумовленість появою масового суспільства, соціально-політичних та
психологічних наслідків індустріалізації (Г. Лебон, Г. Тард,
Х. Ортега-і-Гассет, А.де Токвіль, С. Сігеле, В. Макдоугал, В. Парето,
Г. Моска, Р.Міхельс, Е.Канетті, Дж. Рюде, О. Шпенглер, К. Поппер, К.
Ясперс та ін.). Харизматичний лідер відповідає потребам маси, яка
делегує йому повноваження щодо висловлення її інтересів, перетворюючи на
“маріонетку маси”. Саме масова психологія розуміється як передумова
появи тоталітарного режиму в Німеччині ХХ ст. (В.Райх, Г.Хоркхаймер,
К.Г.Юнг, А.Швейцер, К.Левенштейн, К.Манхейм, Е.Еріксон, С.Москвичі,
Х.Аренд). Обмеження цього підходу пов’язані з невизначеністю умов
застосування такого розуміння харизми в інших соціальних умовах, у тому
числі у сучасному суспільстві, де контакт лідера з послідовниками
опосередковується ЗМІ.

Сучасні дослідження харизми розглядають її на тлі проблеми політичного
лідерства (Д.Ептер, У. Фрідланд, К. Гіртц, Е. Шилз, Р. Такер, Е. Р.
Вілнер, С.Ліпсет, К. Левенштейн, Д.Еммет, Ж.Блондель, П.Бурдьє,
Ш.Айзенштадт, Д.Кола, Р.Сеннет, Р.Лепсьюз, Б.Беттельгейм, Л.Грінфілд та
ін.). Роботи цих авторів в основному зосереджені на пошуку адекватної
концепції політичного харизматичного лідерства, в основі якої лежать
праці М. Вебера. Харизма в цих підходах представлена легітимуючим
чинником політичного панування, набуваючи особливого значення в періоди
модернізаційних перетворень. Російські автори (Ю. Давидов, П.Гайденко,
Е.Ожиганов, А.Філіппов, А. Кочетков, Н. Фреїк, Ю.Лубченков, Е.Шестопал,
В. Кожурін, Т.Паулсен, Б. Успенський, О. Абашкіна, Ю.Косолапова, С.
Пшизова, Г. Почепцов, В. Курбатов та ін.) визначають харизму як
необхідний елемент будь-якого політичного процесу. Проте підвищена увага
в роботах цих авторів приділяється проблемі створення сприятливого
іміджу політичного лідера, що технологізує харизму, робить її керованою
якістю. Дослідження харизми як соціокультурного феномену починають
поширюватися в українській соціальній науці (В.Бурлачук, В.Титаренко,
К. Головінський, Т.Харитонова, К.Нефьодова, А.Русак). Послідовники цього
напрямку досліджень намагаються розкрити харизму в її зв’язку з
актуальним ціннісним, символічним середовищем, соціальною культурою, що
обумовлюють дійсні соціальні практики, у тому числі стосовно політичної
влади в суспільстві.

Однак зазначені напрямки дослідження недостатньо уваги приділяють
соціокультурній основі харизми, а саме її місцю в культурній системі та
ролі в соціокультурній динаміці. На наш погляд, розвиток
соціокультурного підходу до вивчення харизми дозволить побачити її як
особливий стан соціальної системи, виявити місце харизми в структурі
соціальних процесів, сформувати цілісне уявлення про дане явище, його
унікальність і закономірності. Дослідження харизми як особливого
соціального процесу, його соціокультурних чинників дозволить
прогнозувати виникнення і розвиток харизматичних процесів у сучасному
суспільстві.

Сутність наукового завдання, на вивчення якого спрямоване дисертаційне
дослідження, полягає в суперечності між потребою в науковому розумінні
закономірностей соціокультурних процесів, у яких значущим елементом
виступає харизма, і несформованістю загальнотеоретичної концепції,
здатної запропонувати цілісне уявлення про соціодинамічну сутність
феномену харизми. Дисертаційне дослідження спрямоване на створення
цілісного соціологічного розуміння харизми як соціокультурного явища та
концептуалізацію категорії “харизматичний процес”, що розкриває
соціодинамічну сутність харизми і дозволяє розкрити її соціокультурну
обумовленість та внесок у процеси соціальних змін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна
робота виконана в межах теми наукових досліджень кафедри соціології
соціологічного факультету Харківського національного університету імені
В.Н. Каразіна “Трансформація українського суспільства і зміни соціальної
структури”. Розглядаються соціокультурні аспекти пострадянської
трансформації українського суспільства у зв’язку з можливістю впливу на
ці процеси харизматичних лідерів.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає в розробці
соціологічної концепції харизматичного процесу та виявленні його
соціокультурних чинників.

Для досягнення поставленої мети вирішуються такі завдання:

уточнити основні підходи до дослідження харизми в концепціях
соціогуманітарних наук;

виявити соціокультурну обумовленість харизми в модерному та
постмодерному суспільствах;

концептуалізувати поняття “харизматичний процес” та розкрити структуру і
чинники цього явища;

виділити в харизматичному процесі основні складові, визначити логіку й
етапи його розвитку;

охарактеризувати можливості розвитку харизматичних процесів в умовах
сучасної соціально-політичної ситуації в Україні.

Об’єктом дослідження є харизматичний процес як феномен суспільного
життя.

Предметом дослідження є соціокультурні чинники, що впливають на
харизматичний процес як особливий тип соціокультурної динаміки.

Методи дослідження. Дослідження проводилися із застосуванням таких
методів, як порівняльний аналіз (при характеристиці теоретичних основ
досліджень харизми та систематизації теоретичних положень харизми в
різних концепціях); історичний аналіз (при дослідженні виникнення й
розвитку поняття харизми); системний аналіз (при розробці концепції
харизматичного процесу як соціокультурної категорії); типологізація (при
виділенні окремих істотних характеристик харизми в різних галузях
знань). Використовувалися опитування як метод отримання первинної
соціологічної інформації, а також вторинний аналіз соціологічних даних.

Наукова новизна дослідження полягає у вирішенні важливого наукового
завдання – розробки концепції харизматичного процесу як особливого типу
соціокультурних змін, виявленні функціональної сутності харизми, її
структурної композиції та соціокультурної обумовленості на основі
застосування соціодинамічного підходу.

Наукова новизна роботи полягає в таких положеннях і результатах:

На основі систематизації підходів соціогуманітарних наук до феномену
харизми та реалізації соціодинамічного підходу обґрунтована необхідність
розгляду харизми в процесуальному контексті, вперше введено і
обґрунтовано поняття харизматичного процесу як специфічного процесу
соціальних змін, де значущим суб’єктом змін виступає харизматичний
лідер, а відносини влади і суспільства визначаються ірраціональним
прагненням мас до ідентифікації з лідером, особливою готовністю до
підпорядкування, емоційною прихильністю послідовників до лідера.

Вперше виділені й обґрунтовані соціокультурні чинники харизматичного
процесу, а саме: досвід усвідомлення суспільством соціальної кризи,
культурна легітимація харизми і наявність претендента на харизматичне
лідерство. Обґрунтовано, що розгортання харизми лідера, тобто
харизматичний процес, виявляється можливим за умов усвідомлення
суспільством руйнування соціальних зв’язків, яке призводить до
актуалізації потреби в ідентифікації мас з лідером; наявності образу
харизматичного лідера в національній культурі і свідомості народу;
появою лідера, що задовольняє цим вимогам.

Вперше розкрита логіка й динаміка харизматичного процесу, його
структура, етапи і стадіальність. Латентна стадія харизматичного процесу
визначається збігом культурної легітимації харизми та досвіду
усвідомлення кризового стану суспільства; перехід до явної стадії
розгортання харизматичного процесу стає можливим при наявності
особистості, що відповідає культурному зразку та соціальним вимогам до
лідера.

Обґрунтовано, що чинниками харизматичного процесу є соціокультурні
характеристики конкретного етапу розвитку суспільства. Модерне
суспільство секуляризує харизму, формує „харизму площі” на основі
безпосереднього контакту натовпу та лідера; постмодерне суспільство
формує „керовані” форми харизми в умовах опосередкованої ЗМІ соціальної
взаємодії, що практично робить неможливим остаточне визначення
істинності харизматичних ознак.

Теоретико-методологічною базою дослідження стали концепції, які
розроблялися в рамках теорії “харизматичного панування” в працях М.
Вебера; при дослідженні харизматичного процесу використовувалися
положення структурного функціоналізму Т. Парсонса, Е. Шилза,
соціодинамічної концепції П. Сорокіна, структурно-діяльнісного підходу
П. Штомпкі.

Емпіричною базою дослідження стали результати самостійного емпіричного
соціологічного дослідження автора “Електоральні переваги студентської
молоді”, 2005 рік, у Національному університеті архітектури і
будівництва (м. Київ) та Приазовському державному технічному
університеті (м. Маріуполь); піддані вторинному аналізу опубліковані
дані досліджень: “Україна як суб’єктивна реальність”, 2002 р.; “Жителі
Луганської області про себе, обласну та місцеву владу, про політичну
реформу”, 2003 р.; “Політичні орієнтації населення України”, 2000 р.;
соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1994-2005. Рік
перелому”; “Образ лідера: уявлення і переваги жителів України”,
2000-2002 рр.

Теоретичне значення результатів дослідження полягає в обґрунтуванні
соціокультурного підходу щодо аналізу харизми, її соціокультурних
факторів, умов та послідовності розгортання харизми лідера; у введенні
та обґрунтуванні поняття „харизматичний процес”, що розширює
категоріальний апарат соціологічної науки та її можливості щодо аналізу
розгортання харизми в контексті соціально-політичних змін,
співвідношення культурних особливостей суспільства, ментальної та
ціннісної специфіки населення і можливостей виникнення харизматичного
процесу як специфічної форми соціальних змін. Матеріали дисертаційного
дослідження можуть бути використані у вивченні проблеми культурної
обумовленості харизми в соціології культури, механізмів та типів
панування в соціології політики. Запропоновані в роботі положення та
концепція можуть стати базою для подальших соціологічних досліджень
харизми, порівняльних досліджень харизматичних процесів у різних
соціокультурних та соціально-історичних умовах, а також для таких
дисциплін, як соціологія, соціологія культури, соціологія соціальних
змін, етносоціологія, соціологія політики, соціологія особистості,
соціологія електоральної поведінки, соціологія організацій.

Практичне значення. Результати дисертаційної роботи можуть бути
використані в практиці органів соціального управління, внутрішньої
політики, політичних партій і громадських організацій для потреб аналізу
реальних процесів соціальних змін з явними чи латентними рисами
харизматичного процесу, врахування соціокультурної обумовленості
політичних і громадських рухів, при плануванні та для вдосконалення
організації передвиборчих та PR-кампаній. Матеріали дослідження можуть
бути використані при підготовці навчальних курсів із зазначених
дисциплін, а також при підготовці фахівців з іміджелогії, PR-технологів,
керівників передвиборчих кампаній.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення
дисертаційного дослідження обговорювалися на міжнародних і регіональних
наукових конференціях: VII Міжнародній науково-практичній конференції
“Наука й освіта” (Дніпропетровськ, 2004); I Міжнародній науковій
конференції “Людський вимір сучасної епохи” (Маріуполь, 2004); I
Міжнародній науково-практичній конференції “Науковий потенціал світу
2004” (Дніпропетровськ, 2004); Міжнародній науково-практичній
конференції “Перспективні розробки науки і техніки” (Бєлгород –
Дніпропетровськ, 2004); Х Міжнародній науковій конференції “Харківські
соціологічні читання” (Харків, 2004); VIII Міжнародній
науково-практичній конференції “Наука i освіта 2005” (Дніпропетровськ,
2005); Міжнародній науково-практичній конференції “Дні науки 2005”
(Дніпропетровськ, 2005); VIII Міжнародній науково-практичній конференції
“Творчість та освіта у вимірах XXI століття” (Київ, 2005); III
Міжнародній науково-практичній конференції “Співробітництво для стійкого
вирішення транспограничних і міжрегіональних місцевих проблем
оздоровлення навколишнього середовища і розвитку підприємництва”, секція
„Соціологія” (Маріуполь, 2005); ХХI Міжнародній науковій конференції
“Харківські соціологічні читання” (Харків, 2005); XII Регіональній
науково-технічній конференції “Університет місту” (Маріуполь, 2005).

Основні ідеї і результати дисертаційного дослідження відображені в 14
публікаціях, з них 5 статей опубліковано в спеціалізованих виданнях, що
входять до відповідного переліку ВАК України із соціологічних наук та
інших наукових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох
розділів, висновку, списку використаних джерел, містить 4 таблиці, 1
рисунок. Загальний обсяг дисертації — 187 сторінок, з них 172 сторінки
займає основна частина, 15 сторінок – список використаних літературних
джерел з 213 найменувань, з них 19 — іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається актуальність теми, ступінь наукової
розробленості, формулюється об’єкт і предмет дослідження, мета і
завдання, обґрунтовується наукова новизна, визначаються методологічні і
теоретичні основи дослідження, зазначається його теоретична і практична
значущість, а також апробація результатів дослідження.

У першому розділі “Харизма як предмет соціально-гуманітарних досліджень:
ретроспектива і сучасний стан проблеми” подається огляд публікацій,
пов’язаних з поняттям “харизми” в науковій літературі, розкриваються
методологічні та методичні основи дослідження харизми в соціології.
Визначено основну категоріальну і понятійну базу дослідження.

Обґрунтовано, що досліджувати феномен харизми необхідно, переважно
спираючись на методологію дослідження лідерства в цілому. Однак
акцентується принципова відмінність у визначеннях лідерства і
харизматичного лідерства, харизми й авторитету, харизми й геніальності.
Обґрунтовується, що дослідження харизми вимагає виділення її в окрему
соціологічну категорію, оскільки теорії лідерства не розкривають
сутності харизматичного лідерства.

Наводиться типологія дослідницьких підходів до харизми в різних
соціогуманітарних і філософських концепціях. Простежується процес
формування цього поняття в рамках античної філософії, далі — у
релігійному підході, а також виявляється вплив релігійного підходу на
формування соціологічної концепції харизматичного панування в працях
М. Вебера.

В античній філософії поняття харизми розуміється як особливий
взаємозв’язок між світом богів і землею людей; харизма трактується в
метафізичній перспективі. Відповідно до античних уявлень, природа
харизматичного дару закладена в самому герої, однак він повинний знайти
у своєму існуванні зв’язок зі світом богів.

Серед релігійних концепцій найбільш повно поняття харизми представлене у
християнстві, де ця категорія використовувалася для виправдання
безроздільної влади в перших християнських громадах. У релігійній
концепції харизми виділяється ряд основних положень (Р. Зом):
харизматичний лідер повинен мати високі моральні якості; влада
харизматичного лідера безкорислива; призначення харизми в пробудженні
внутрішніх сил послідовників. Релігійний підхід чітко окреслює коло
харизматичних особистостей рамками церкви і виключає можливість
застосування цього поняття до політичних і суспільних діячів, що надовго
обмежує саме поняття харизми релігійними рамками.

Концепція харизми набуває розвитку у роботах М. Вебера, який застосовує
це поняття в дослідженні особливого типу панування, заснованого на
позабуденних особистісних якостях лідера. Виводячи поняття харизми із
суто релігійної сфери у світську, Вебер, однак, не наводить іншого
тлумачення походження харизми, ніж воно подається у християнстві.
Харизма як сукупність особливих якостей особистості легітимізує владу в
співтоваристві, створюючи унікальний порядок та перетворюючи традиційні
соціальні інститути. У роботах Вебера вперше вирішуються питання
подальшого розвитку харизми, трансформації її на рутинізовані форми.

Під час розгляду наукових підходів дослідження феномену харизми
доведено, що філософські підходи найбільш часто пов’язані з концепціями
“значної особистості” і “героїв та натовпу”. На підставі аналізу робіт
Г. Лебона, Г. Тарда, А. де Токвіля, З.Фрейда розкривається сутність
психологічної потреби мас у харизматичному вожді. Психоаналітична
концепція харизми (Е. Фромм, Т.Адорно, Г. Лассуелл, Е. Еріксон)
поглиблює й конкретизує механізм впливу харизматичного лідера на маси.
Суть цієї концепції полягає в обґрунтуванні особливої потреби членів
маси в ідентифікації з харизматичним лідером, що дає індивідові почуття
захищеності від зовнішнього світу.

Інший напрямок у дослідженнях харизми представлений у волюнтаристських
філософських підходах робіт І. Канта, Г. Гегеля, А.Шопенгауера, Ф.
Ніцше, а також у роботах російських філософів В. Соловйова, М. Бердяєва,
Е. Трубецького та ін. Прагнення до влади в даному підході є підставою
для затвердження влади харизматичного лідера. Волюнтаристська концепція
харизми виявляє значення вольового фактора в затвердженні харизматичного
лідерства, коли індивідуальна воля до влади виправдовує будь-які дії
“надлюдини” і дає їй право на одноособову владу. Також воля до влади
обґрунтовується в концепціях самості в працях Р. Декарта, Е. Гуссерля,
Ж.Сартра, К.Г. Юнга, Ф.С. Перлза, К.Роджерса, П.О. Флоренського,
О.Ф.Лосєва. Відповідно до цього підходу, самость, як внутрішня вольова
енергія харизматичного лідера, дає йому можливість реалізувати свій
потенціал. Обґрунтовано, що харизма являє собою синтез вольових і
духовних зусиль лідерів. Природа харизми закладена в дихотомічній
природі людини, коли прагнення до влади одних врівноважується прагненням
до підпорядкування інших людей. Саме така дихотомія визначає безмежний
вплив харизматичного лідера на маси, викликає в ній наснагу й довіру.

У сучасних дослідницьких підходах до харизми відзначається часте
звертання до проблематики політичного лідерства (Ж. Блондель, Е.Р.
Вілнер, П. Бурдьє, С. Ліпсет, П. Гайденко, Н.В. Фреїк). Також багато
уваги приділяється ролі символічних структур у сучасному політичному
полі (Ш. Айзенштадт, Р. Сеннет, С.Н. Пшизова, Г.Г.Почепцов, В.Ф.
Бурлачук). Суть даних концепцій полягає у ствердженні тези про
вирішальний фактор міфологізованої свідомості при формуванні харизми
лідера в політичній практиці. Звідси випливає припущення про можливості
формування харизматичного іміджу – штучно сконструйованого із
застосуванням PR-технологій образу харизматичного лідера.

Ретроспективний аналіз основних соціогуманітарних підходів до харизми
дає можливість зробити висновок про те, що харизму необхідно розглядати
з декількох позицій: по-перше, як специфічну якість особистості, що
дозволяє їй затверджувати себе як лідера; по-друге, як особливі взаємини
між харизматичним лідером і послідовниками в так званому харизматичному
співтоваристві (М.Вебер). Проте для соціологічної науки більш важливим є
аналіз соціальних змін, що ініціюються харизматичним лідером, виявлення
в цих процесах ролі особистісної та соціокультурної складової.

На підставі проведеного аналізу формулюється уточнене визначення поняття
харизми: вона є сукупністю психофізіологічних властивостей особистості
(наприклад: особливий емоційний склад, ораторський талант, уміння
проявити свою волю і т..ін.), які виявляються в певних
соціально-політичних і соціокультурних умовах у процесі комунікативної
взаємодії. Добровільне підкорення волі харизматичного лідера породжує в
середовищі його послідовників особливу емоційну атмосферу, викликає
беззастережну віру в понадвластивості, позабуттєве вище призначення
лідера. Обґрунтовано, що з огляду на характер соціальних зв’язків
харизма виявляється особливими взаєминами в співтоваристві, при яких
харизматичний лідер бере на себе відповідальність за функціонування і
розвиток соціальної системи. Розкрито характер функцій харизми по
відношенню до соціальної системи: консолідуюча функція харизми полягає в
об’єднанні значних суспільних ресурсів навколо харизматичного лідера;
інноваційна функція — у перетвореннях соціальної системи. Відносини в
харизматичному співтоваристві будуються на підставі повної довіри, на
емоційній відданості послідовників лідерові. Факт наявності харизми дає
лідерові підстави на одноособову владу, що не ґрунтується на
раціональному усвідомленні, а виходить із внутрішньої спрямованості
послідовників підкорятися саме цьому лідерові. Механізмом передачі
вольового імпульсу може служити навіювання, зараження, переконання,
гіпноз та інші форми психологічного впливу.

У другому розділі “Соціодинамічна характеристика харизми: феномен
харизматичного процесу” харизма розглядається як особливий соціальний
процес, детермінований соціокультурними і особистісними факторами.

Соціокультурний аналіз модерного суспільства виявляє особливі умови, що
актуалізували масові явища та спричинили виникнення харизматичних
режимів (прикладами яких є гітлерівський режим у Німеччині і
комуністичний режим у Радянському Союзі). У модерному суспільстві
харизма перестає бути суто релігійним феноменом, усе більш
перетворюючись на необхідний елемент політичного лідерства.
Секуляризація харизми, глибокі соціокультурні перетворення, пов’язані з
індустріалізацією, руйнування традиційних соціальних інститутів, і як
наслідок, відчуття глибокої кризи, стали передумовами для виникнення в
цих країнах харизматичного лідерства. Харизма в модерному суспільстві –
це харизма площі, публічна харизма вождя, який перебуває в
безпосередньому контакті з масою.

Відзначається особлива потреба маси у харизматичному вожді, який виражає
загальну волю маси. Аналіз соціокультурних процесів у модерному
суспільстві, що сформували підстави для виникнення харизматичного
лідерства, дозволив виділити у харизматичній дії закономірності та
послідовність її розвитку, а також обґрунтувати застосування
соціодинамічного підходу до її аналізу. Методологія процесуального
підходу дозволила побачити цілісну картину цього явища як особливого
типу соціального процесу та дає можливість простежити в динаміці
кількісні й якісні зміни, що відбуваються в суспільстві в умовах
харизматичного процесу.

T ` 1/4 Ue ®

P

:

>

?

3/4

V X Z \ ^ ` ooooooooooooccccoooUooooo

deth`„Aa$

>

¬

¬

®

Oe

>

?

3/4

¬»?’?*O2a9pE

Похожие записи