ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Мачуліна Ірина Іванівна

УДК 316.74:378.011.3(477)(043.5)

Соціально-реконструкціоністський підхід у практиках формування
професійної культури фахівця у вищій школі

22.00.04 – спеціальні і галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському гуманітарному університеті “Народна
українська академія” Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор

Подольська Єлізавета Ананіївна

Харківський гуманітарний
університет “Народна

українська академія”, професор
кафедри соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

Подшивалкіна Валентина Іванівна

Одеський національний університет
імені І. І. Мечникова,

завідуюча кафедри загальної і
соціальної психології

кандидат соціологічних наук,
доцент

Дікова-Фаворська Олена Михайлівна

ректор Житомирського
економіко-гуманітарного

інституту Університету “Україна”,

доцент кафедри соціальної роботи

Захист відбудеться “12” березня 2008р. о 10.00 годині на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.06 Харківського
національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м.
Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського
національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080,
м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “11” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради
Лапшина В. Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Сучасне суспільство все в більшій мірі набуває рис
“суспільства знань”, адже воно розвивається на основі процесів
виробництва, розподілу та використання наукових знань, що дозволяють
конструювати нову соціальну реальність, її економічні та ментальні
структури, новий спосіб життя людини. В цьому контексті актуалізуються
питання щодо зміни соціокультурного статусу, функцій та нових завдань
інституту вищої освіти, який виступає одним з головних виробників і
розповсюджувачів наукових знань.

Глобальні тенденції розвитку інформаційної цивілізації, так само як і
загальнонаціональні потреби українського суспільства, пов’язані з його
модернізацією та поступовою інтеграцією в єдину світову спільноту,
пред’являють нові, незрівнянно більш високі вимоги до випускників вищих
навчальних закладів, які все в більшій мірі виступають активними і
свідомими суб’єктами суспільної перетворюючої практики. Відповідно,
зростають і вимоги до якості освіти, адже сучасний спеціаліст повинен не
тільки володіти професійними знаннями та формалізованими навичками,
технологічними прийомами в тій або іншій сфері докладання своєї праці,
але й бути здатним нестандартно, творчо, інноваційно мислити, якісно
удосконалювати виробничі, організаційні, управлінські та інші процеси і
види трудової діяльності, реконструювати їх за новими принципами, що
відповідають вимогам часу.

Причина уваги до творчого потенціалу вищої освіти міститься, з одного
боку, у посиленні ролі освіти в суспільстві, яке постійно
трансформується під впливом глобалізації, постмодернізаційних зрушень та
ринкових умов, з іншого, – у невідповідності сучасного стану освіти
індивідуальним і суспільним потребам. Саме освіта фокусує суперечливий і
складний характер сучасної епохи, синтезуючи проблеми матеріального та
духовного, суспільного та індивідуального, цивілізаційного та
культурного, національного та загальнолюдського. В умовах нестійкого,
невизначеного, переповненого непрогнозованими ризиками світу сучасний
спеціаліст з вищою освітою повинен на основі фундаментальних знань уміти
ефективно діяти у нестандартних ситуаціях, коли потрібно діяти
максимально відповідально, перебудовуючи певні соціальні об’єкти на
нових засадах, реконструювати реальність, не зашкоджуючи і не створюючи
нових ризиків.

З метою успішного виконання цих завдань сучасним вищим навчальним
закладам доцільно провести критичний аудит своїх навчальних практик,
чітко визначити принципові конструктивні недоліки, на основі чого
привести свою діяльність у відповідність до нових потреб суспільства.

Фактично ядром розбудови сучасної цивілізації є становлення нового типу
особистості, де центральною стає можливість самовиявлення її потенціалу
та здібностей. Сучасний випускник ВНЗ повинен отримати такі знання,
уміння та навички, котрі дозволять йому робити адекватний вибір між
різними формами самовиявлення та матеріальним успіхом, вибудовувати
парадигми власного культурного зростання, управляти процесом
перетворення соціальних об’єктів на нових сучасних засадах. Така
особистість вступає у соціальні відносини не під зовнішнім тиском, а за
власним розсудом, праця ж для неї залишається сферою реалізації її
здібностей, а освіта все в більшій мірі виступає раціональною
технологією розвитку професійної та загальної культури. Саме тому
самореалізація людини в соціальному просторі залежить виключно від її
бажань та намірів удосконалювати дійсність, уміння пропонувати
продуктивні моделі реконструкції останньої. Таке сприйняття особистості
має бути характерним для сучасного соціокультурного розвитку, тому саме
ці моменти повинні закладатися у фундамент концептуального осмислення
особливостей освітянської політики та освітніх технологій сучасності.

Сприяти цій справі – першочергове завдання сучасної соціології освіти,
на передній план якої сьогодні виходить аналіз сфери взаємодії освіти і
культури, виявлення ролі і можливостей вищої школи у процесі формування
професійної культури особистості, здатної відповідально і продуктивно
перетворювати соціальні об’єкти в інтересах суспільства і конкретної
людини.

Ступінь наукової розробленості. Сучасний рівень соціології, пов’язаний з
проблемами освіти, спирається на соціологічні ідеї М. Вебера, Дж. Дьюї,
Е. Дюркгейма, Д. Мангейма, Л. Уорда і на більш пізні концептуальні ідеї
зарубіжних і вітчизняних учених.

Серед основних напрямків сучасної західної соціології освіти як
методологічно значущі можна виокремити структуралізм (П. Бурд?є, Б.
Бернстайн та ін.), який розглядає інституції освіти як організації,
котрі кодують культуру, відновлюючи соціальні категорії; нову соціологію
освіти (К. Мангейм та ін.), що аналізує інтереси та цінності, які
скеровують освітянську практику; критичну соціологію (М. Янг та ін.),
котра досліджує освіту як складний соціокультурний процес, не обмежений
системою формальної освіти.

Основні напрями вітчизняної соціології освіти пов’язані з дослідницькою
діяльністю багатьох учених. Так Н. А. Аітов досліджує освіту як чинник
формування соціальної структури і соціальних переміщень, а В. Я. Нечаєв
– як соціокультурний процес. М. Х. Тітма вивчає роль освіти у
соціальному самовизначенні молоді, а зв’язок освіти з науково-технічною
революцією – предмет дослідження В. Н. Турченко. Соціальна політика у
сфері освіти та її соціальні функції знаходилися в центрі уваги Ф. Р.
Філіппова. Освіта в життєвих планах і шляхах молоді досліджувалася В. Н.
Шубкіним, а місце освіти в потребах суспільства і молоді – Л. Я. Рубіною
і М. М. Руткевичем.

Плідне вивчення шляхів розвитку університетської освіти, визначення
найбільш важливих її ознак у різні роки XX століття здійснили західні та
вітчизняні вчені, а саме: В. Андрущенко, У. Бек, А. Блуум, І. Зязюн, Х.
Ортега-і-Гассет, Л. Уайтхед, Ю. Хабермас, К. Ясперс і багато інших.
Вони, зокрема, піддали вищу освіту різкій критиці за підготовку
вузькопрофесійних спеціалістів, які не володіють гуманітарними знаннями
і гуманістичними установками, і розробили філософсько-методологічні
передумови, що лягли в основу нових концепцій освіти.

Необхідність впровадження та аналіз основних принципів нової парадигми
освіти закладені в працях З. Абасова, В. Астахової, В. Воловича, К.
Корсака, О. Навроцького, О. Сидоренка, М. Романенка, Х. Тхагапсоєва та
інших. Ціннісні орієнтири і принципи формування нових освітніх систем
досліджуються у працях таких авторів, як О. Больнов, Ф. Знанецький, Н.
Луман, М. Шелер.

Теоретичні концепції, присвячені різноманітним аспектам зв’язку освіти з
суспільством, знаходяться в залежності від розвитку теоретичної
соціології, вони пов’язані з роботами Е. Гідденса, Е. Дюркгейма, П.
Сорокіна, М. Тітми, Л. Уорда, Ф. Філіппова та інших. Дослідження, що
орієнтуються на розкриття соціальних функцій освіти, виявлення
особливостей взаємодії освітнього інституту з суспільством
(соціологічний аспект), проводять такі вчені як В. Астахова, В. Бакіров,
Б. Гершунський, В. Городяненко, Л. Коган, В. Кремень, В. Нечаєв, О.
Якуба.

Для виявлення причин і механізму корінних змін інституту освіти дуже
продуктивним виявився історичний розгляд революційних перетворень в
освіті, що описує чинники виникнення соціального інституту освіти, умови
зміни його статусу, закономірності трансформації освіти на сучасному
етапі, запроваджений В. Астаховою, Л. Бєловою, Л. Герасіною, Г.
Клімовою, М. Лукашевичем, Ю. Чернецьким та іншими.

Ідеї становлення освітнього суспільства знайшли відбиток у працях М.
Кареллі, Д. Пейна, П. Параджулі, Б. Фора та інших. Існує низка робіт, у
яких просліджується тенденція розглядати освіту включеною у особистісний
зміст людини (В. Долженко, І. Зязюн, В. Лозовий, Ф. Михайлов, Є.
Подольська, Л. Рубіна, В. Турченко, В. Розін та інші).

Тенденція включати освітню діяльність у культурний контекст,
співвідносити її з культурними цінностями суспільства спостерігається в
працях В. Бакірова, Л. Бєлової, Л. Герасіної, Д. Гольдшмідта, М. Мід,
О. Якуби. Дослідження проблем розвитку культури особистості вивчалися
такими вченими як В. Городяненко, Г. Клімова, О. Сидоренко, Л.
Сокурянська, П. Куделя та інші. Проблеми професійної культури та її
формування активно досліджуються в роботах В. Вілкова, Б. Гаєвського, І.
Зязюна, В. Кременя, Н. Крилової, В. Кудіна, В. Оссовського, В.
Подшивалкіної, В. Правоторова, С. Сливки, В. Соболєва, В. Ткаченка, О.
Уваркіної, Л. Хижняк та інших.

Віддаючи належне науковій і практичній значущості робіт, в яких
розглядаються питання освіти, необхідно відзначити, що у вітчизняній і
зарубіжній літературі, на нашу думку, відсутній вичерпний аналіз проблем
формування особистості майбутнього фахівця, становлення його як
професійної, так і загальнокультурної компетентності, теоретичних і
практичних сторін реконструкціоністської діяльності за новими принципами
згідно з вимогами ХХІ століття.

Актуальність дослідження даної проблематики, а також недостатня
розробленість теоретичних і практичних питань щодо формування
особистості фахівця у вищому навчальному закладі визначили науковий
інтерес автора до теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження є складовою частиною комплексної теми кафедри соціології ХГУ
“НУА” “Освіта як цінність суспільства та особистості” (на підставі
довгострокового перспективного плану науково-дослідної роботи
Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія” на
2001–2010 рр., затвердженого Міністерством освіти і науки України 12
жовтня 1999 р.), яка розробляється у рамках комплексної теми
Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія”
“Формування інтелектуального потенціалу нації на межі століть:
економічні, політичні, соціокультурні аспекти” (номер державної
реєстрації № 0199U004470).

Метою даного дослідження є розробка реконструкціоністського підходу до
формування у вищій школі професійної культури фахівця, здатного діяти в
умовах трансформаційних змін.

Для досягнення даної мети необхідно вирішити такі взаємопов’язані
завдання:

проаналізувати теоретичні та методологічні підходи до ролі ВНЗ у
формуванні сучасного фахівця, здатного до реконструкціювання соціальної
реальності;

– дослідити основні риси і напрямки впливу глобалізації та
постмодернізації на підготовку фахівця у вищій школі; виявити чинники та
особливості зміни освітньої парадигми на сучасному етапі та
проаналізувати основні принципи реконструкції культуротворчого процесу,
серед яких: гуманізація, гуманітаризація, індивідуалізація,
фундаменталізація, демократизація, комп’ютеризація та ін.;

– проаналізувати сутність та зміст професійної культури фахівця в
суспільстві постійних трансформацій та обґрунтувати ефективність
формування фахівця нового типу у вищому навчальному закладі на основі
соціально-реконструкціоністького підходу;

– виявити особистісно-діяльнісні засади соціального реконструкціонізму
в формуванні професійної культури сучасного фахівця у вищому навчальному
закладі;

– емпірично виявити ступінь готовності фахівця до перетворюючої
діяльності, реконструкціоністську спрямованість соціалізації та
інкультурації особистості в соціокультурному середовищі ВНЗ; можливості
конструювання самоосвіти особистості;

– визначити культурно-освітні виміри діяльності фахівця в суспільстві
постійних трансформацій та роль виховних практик у ВНЗ; виявити основні
чинники формування навичок соціального реконструкціювання.

Об’єктом дослідження у даній роботі є формування професійної культури
фахівця у вищому навчальному закладі.

Предмет – соціально-реконструкціоністський підхід до формування
професійної культури фахівця у вищому навчальному закладі.

Методи дисертаційного дослідження. Методологічну основу роботи складають
функціональний та діяльнісний підходи до формування професійної культури
сучасного фахівця. Особливості розвитку готовності випускника ВНЗ до
виконання реконструкціоністських завдань досліджуються з урахуванням
методологічного потенціалу компетентнісного, соціокультурного та
соціокомунікативного підходів.

Продуктивними методологічними підвалинами при аналізі різних аспектів
впливу соціокультурних трансформацій на формування культури сучасного
спеціаліста у вищій школі виявилися такі напрямки сучасної зарубіжної
соціології освіти, як нова соціологія освіти, структуралізм, критична
соціологія.

В дисертації автор спирається на понятійний апарат, зміст і висновки, що
містяться у наукових працях вітчизняних і зарубіжних соціологів: ідеї Ч.
Р. Міллса і П. Штомпки про соціологічну уяву; П. Бурд?є про напрацювання
культурного капіталу, Б. Бернстайна про структуру соціокоду, К. Кумара
та А. Інкелеса про особистісні ознаки сучасної індивідуальності, П.
Бергера і Т. Лукмана про конструювання соціальної реальності.

Емпіричною основою дисертаційної роботи є дослідження, які проводились
за безпосередньою участю автора: 1) анкетування студентів першого курсу
(N=95), п’ятого курсу (N=90), з метою виявлення динаміки
ціннісно-нормативних змін, яке проводилось у листопаді 2006 року в
Харківському гуманітарному університеті “Народна українська академія”;
2) анкетування студентів Дніпродзержинського державного технічного
університету (N=460) “Цінності студентського життя” у лютому 2007 року;
3) глибинне інтерв’ю із магістрами, які навчаються у Харківському
гуманітарному університеті “НУА” та магістрами Дніпродзержинського
державного технічного університету (N=30); 4) фотоінтерв?ю із
студентами Дніпродзержинського державного технічного університету під
час фотовиставки (N=280) у листопаді 2006 року.

Поряд з первинними, в дисертації використовувались й вторинні
соціологічні дослідження: результати масового опитування студентської
молоді в найбільших “університетських” містах України (Донецьк, Київ,
Львів, Одеса, Харків), яке проводилося 9-13 жовтня 2006 року Інститутом
соціальної та політичної психології АПН України. В дисертації також
представлені результати серії соціологічних опитувань, виконаних
протягом 2001-2005 рр. Центром “Соціальний моніторинг”, Українським
інститутом соціальних досліджень та Державною установою “Інститут
економіки та прогнозування НАН України” тощо.

Наукова новизна отриманих результатів. Проведена дослідницька робота
дала можливість сформулювати положення і висновки, що містять наукову
новизну:

вперше виявлено реконструкціоністський потенціал існуючих у зарубіжній і
вітчизняній соціології підходів до аналізу освіти, який полягає у
спрямованості на перетворення соціальних об’єктів за новими принципами
відповідно до вимог часу;

вперше на основі соціокультурного та компетентнісного підходів
сформульовані основні засади соціально-реконструкціоністської парадигми
підготовки фахівця в сучасному ВНЗ;

– обґрунтована роль гуманітаризації, фундаменталізації,
індивідуалізації та технологізації культуротворчого процесу у вищій
школі у підготовці нового типу працівника, здатного до реконструктивної
діяльності; акцентовано принцип випереджального розвитку, який
вимірюється, перш за все, не рівнем професійної культури, а рівнем
загальної культури особистості;

– доповнено визначення професійної культури
соціально-реконструкціоністським компонентом, що виступає механізмом
соціальної взаємодії особистості спеціаліста з мінливою оточуючою
дійсністю;

– розширено уявлення про основні риси діяльності фахівця за рахунок
введення змістовного наповнення “креативності” для позначення високого
інтелектуального рівня людини, яка здатна раціонально і ефективно
вирішувати проблеми реконструювання за новими принципами;

– доповнені реконструкціоністським вектором механізми соціалізації,
інкультурації та самоосвіти майбутнього фахівця;

– вперше обґрунтовано роль індивідуалізації як основи для розвитку
соціально-реконструкціоністських здібностей, необхідність формування
соціологічної уяви молодого спеціаліста як інструмента світоглядної та
методологічної культури в ході його самореалізації в різних соціальних
контекстах.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретична
значущість роботи полягає в розробці соціально-реконструкціоністського
підходу до формування професійної культури фахівця, що дозволяє
розширити напрямки реформування вищої освіти в Україні. Сформульовані
автором теоретичні положення і висновки стосовно індивідуалізації,
інкультурації, соціалізації особистості є важливим внеском у
концептуалізацію “освіти” та “професійної культури”, що дає можливість
визначити особливості формування фахівця в контексті розвитку
соціокультурних функцій та потенціалу сучасної вищої освіти.

Практична значущість роботи пов?язана з можливостями застосування
основних концептуальних положень дисертації в реформуванні системи
освіти в Україні. Результати дослідження можуть бути використані при
викладанні спецкурсу “Культура спеціаліста” для студентів, а також в
практиці викладання навчальних курсів “Соціологія освіти”, “Соціологія
молоді”, “Соціологія виховання” і т. п.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації
відображені в публікаціях, а також представлені на конференціях:
міжвузівська науково-практична конференція „Виховна парадигма в системі
національної вищої школи: головні складові та джерела” (м.
Дніпропетровськ, 2003р.); Міжнародна науково-практична конференція
“Традиції та інновації викладання гуманітарних дисциплін у вищій школі”
(м. Дніпропетровськ, 2004); Міжнародна наукова конференція “Харківські
соціологічні читання” (м. Харків, 2005р.); Міжнародна студентська
наукова конференція „Євроінтеграція та освітня система України: проблеми
і перспективи” (м. Харків, 2005р.); VІІІ і ІХ Міжнародні
науково-практичні конференції „Молодь в умовах нової соціальної
перспективи” (м. Житомир, 2006р., 2007р.); конференція молодих учених
“Молодые ученые Харьковщины – 2006” (м. Харків, 2006р.); ІХ Міжнародна
науково-практична конференція “Творчість та освіта в інтелектуальних
пошуках і практиках сучасності” (м. Київ, 2007р.); І Міжнародна наукова
конференція “Одеські соціологічні читання” (м. Одеса, 2007р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в 14
публікаціях. Серед них – 6 статей, опублікованих у виданнях, що входять
до переліку спеціалізованих видань з соціологічних наук, затвердженого
ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження.
Дисертація містить вступ, два розділи, шість підрозділів, висновки,
список використаних джерел та додатки. Загальний обсяг дисертації
становить 225с., обсяг основної частини – 181 с. Список літератури – 180
найменувань та 6 додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими
програмами і темами, визначаються мета і завдання дослідження, його
об’єкт, предмет і методи, аргументується наукова новизна одержаних
результатів, а також їхнє практичне і теоретичне значення, вказується на
особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ дисертаційного дослідження –
“Теоретико-методологічні основи аналізу вищої школи як середовища
формування майбутнього фахівця” присвячений аналізу основних теоретичних
та методологічних підходів до сутності освіти. Проаналізовано стан, а
також домінуючі напрями трансформаційних змін сучасної вищої освіти в
Україні та їхній вплив на розвиток особистості майбутнього фахівця.

У першому підрозділі “Евристичний потенціал
теоретико-методологічних підходів до формування сучасного фахівця у
вищій школі як основа соціального реконструкціонізму” на основі аналізу
зарубіжних та вітчизняних теоретичних уявлень про освіту, відзначено, що
роль освіти в суспільстві тісно пов’язана з економічними, культурними,
соціальними процесами та особливостями певного етапу його розвитку.
Сукупний результат дослідницької діяльності щодо визначення місця і ролі
освіти в суспільстві дозволив виявити специфіку соціологічного підходу
до освіти, в рамках якого проаналізовані такі методологічні підходи, як
культурологічний, діяльнісний, системний, інституціональний,
конфліктний, структурно-функціональний. Для аналізу освіти в контексті
розвитку особистості майбутнього фахівця продуктивними виявилися
компетентнісний, соціокомунікативний та соціокультурний підходи,
пов’язані з запровадженням нової некласичної парадигми освіти.

Аналіз сучасних концепцій дозволив зробити висновок про
домінування ідеї корінної перебудови освітньої системи за новими
принципами, оскільки кожний напрямок соціології освіти виокремлює в
якості об’єкта свого дослідження комплекс суперечностей, що зумовлені
процесом глобалізації, трансформаційними змінами та особливостями
постмодернізаційної ситуації в суспільстві.

Автором підкреслюється, що для осмислення напрямків
реформування освіти з метою підготовки спеціаліста до дій в суспільстві
постійних трансформацій методологічно важливо запровадити новий підхід
до освіти, що на основі інтеграції всіх попередніх підходів дозволить
розвивати професійну культуру майбутнього фахівця в руслі соціального
реконструкціонізму, який дозволяє акцентувати увагу саме на
перетворюючій діяльності в ході соціокультурних трансформацій.

Метою соціально-реконструкціоністського підходу є
удосконалення і перетворення суспільства, виховання фахівців для
трансформацій і соціальних реформ. Завдання педагогів – формувати у
майбутніх фахівців такі навички і знання, які дозволили б їм виявляти
проблеми, від яких страждає суспільство, і вирішувати їх. При вирішенні
цього завдання, викладач виступає агентом соціальних реформ і змін,
керівником проектів і лідером досліджень. В навчальному плані велика
увага приділяється суспільним наукам і методам соціальних досліджень,
вивченню тенденцій сучасного і майбутнього розвитку суспільства,
втілення в процес навчання ідеалів рівності, культурного плюралізму.

В методологічному плані та для більш досконалого аналізу
соціально-реконструкціоністського підходу, дисертант зупиняється на
соціальному конструкціонізмі – соціологічній теорії пізнання, яка була
розвинута П. Бергером і Т. Лукманом в їхній праці “Соціальне
конструювання реальності”. Автори зазначають, що соціальна реальність
має два сектори: непроблематичний (в рамках якого люди користуються
старими, тобто набутими знаннями) та проблематичний (коли, особистість
стикається з проблемою, а потрібних знань для її вирішення немає).
Використовуючи напрацювання П. Бергера та Т. Лукмана, в дисертації
доводиться, що за умов сучасного суспільства, яке трансформується,
людина майже постійно знаходиться в проблематичному секторі (особливо це
стосується професійної сфери). Саме тому головним чинником розвитку
сучасного суспільства стає освіта. Завдання освіти полягає в тому, щоб
сформувати такий рівень професійної культури, завдяки якому фахівець за
допомогою реконструкції обов’язково знаходив би оптимальне рішення
професійної проблеми.

Отже, запропонований автором соціально-реконструкціоністський
підхід до формування професійної культури може розглядатися, як
ефективний при вирішенні фахівцями принципово нових завдань, що
виникають у зв’язку з модернізацією сучасного суспільства.

У другому підрозділі “Трансформація освітньої парадигми в
умовах глобалізації суспільства: принципи реконструкції” розглядається
проблема зміни освітньої парадигми наприкінці ХХ – початку ХХІ століття
та її вплив на розвиток особистості майбутнього фахівця. Аналізуються
основні причини реформування системи вищої освіти у світі в цілому і в
Україні зокрема. Підкреслюється, що сьогодні розвиток освіти проходить в
умовах глобалізації, яка означає, що людство входить в єдину систему
соціально-культурних, економічних, політичних і інших зв’язків,
взаємодії і відносин. Глобалізація вищої освіти в умовах інформаційного
суспільства передбачає універсалізацію національних, етнічних,
традиційних, мовних, галузевих, відомчих та інших структур на підставі
формування глобальної культури; фіксацію зміщення всесвітньої
інформаційно-знаннєвої, духовної культури в епіцентр сучасної освіти;
трансформацію діалогу освіти і культури. Визначені основні риси
постмодернізації, які допомагають більш глибше зрозуміти тенденції та
потреби сучасності, де головним капіталом стають інформація і знання.

У зв’язку з цим, відбувається зміна вектора освітянської діяльності та
духовно-морального самовизначення спеціаліста. Завдяки гуманізації,
фундаменталізації, індивідуалізації та технологізації культуротворчого
процесу у вищій школі серед завдань освіти домінує націленість на
формування у майбутнього спеціаліста здатності до відповідальної
реконструкції соціальних об’єктів в інтересах сучасного суспільства.
Принципи безперервності освіти та її випереджувального розвитку
дозволяють коректувати напрям на прогностичне спрямування освітніх
технологій, на розвиток організаційних, структурних, управлінських і
дидактичних нововведень.

Отже, принципи реконструкції парадигми вищої освіти орієнтують на
формування таких якостей фахівця, які дозволять йому корінним чином
перебудовувати, переобладнувати об’єкт майбутньої професійної діяльності
за новими принципами або відновлювати та розвивати краще з набутого,
підвищуючи ефективність, продуктивність праці. Всі ці перебудови за
новими принципами обумовлюються соціальними трансформаціями, що
відбуваються і є відповіддю на виклики сучасності.

У третьому підрозділі “Сутність і зміст професійної культури
фахівця в контексті постмодернізаційних трансформацій” зазначено, що
умови сучасного світу спонукають до переосмислення тих завдань, які
ставить сьогодні перед собою вища освіта у формуванні професійної
культури фахівця, здатного ефективно діяти в умовах конкуренції в
ринковій економіці, виявляти проблеми та тенденції розвитку в усіх
сферах суспільства та використовувати свої знання для реконструкції
соціальних об’єктів на нових засадах.

На основі введення поняття “модель спеціаліста”, що означає однозначну
внутрішньо несуперечливу сукупність найзагальніших соціальних вимог до
рівня його професійної компетентності, світоглядних і етичних позицій,
загальної і професійної культури, визначені основні компоненти
професійної культури. Першим компонентом є система професійних знань,
навичок, умінь; другий компонент – це загальний світогляд фахівця, який
є наслідком процесу гуманізації та гуманітаризації освіти; третій –
здатність до професійного та особистісного самовдосконалення; четвертий
компонент –реконструкціоністський, який визначається спроможністю
фахівця до перетворюючої діяльності.

В роботі зазначається, що зважаючи на потреби суспільства, підготовка
фахівців у вищих навчальних закладах повинна супроводжуватися розвитком
високого рівня не тільки професійної, а й загальної культури, адже за
основу взята теза про те, що професійний розвиток фахівця є невід’ємним
від загальнокультурного. Сучасному постіндустріальному суспільству
потрібні не просто фахівці високої кваліфікації, але, в першу чергу,
люди етичні, культурні, творчі, всебічно освічені. Розглядаючи культуру
як соціальний механізм взаємодії особистості з мінливим оточуючим
середовищем, автор підкреслює, що в цьому сенсі вона забезпечує передачу
знань і досвіду, а також розвиток методології і алгоритмів
перетворювальної діяльності. При цьому, як інтеграційний показник вона
орієнтує на вивчення особистості з точки зору її активності,
спрямованості, структурної впорядкованості, цілісності діяльності. Тому
професійна культура виступає як реалізація духовного оснащення
особистості спеціаліста, що дозволяє підвищувати її загальнокультурний
рівень, формувати необхідні якості сучасного фахівця.

Враховуючи виклики сучасності та нові, більш високі вимоги до
особистості майбутнього фахівця, автор пропонує власне визначення
професійної культури, доповнюючи його реконструкціоністським вектором.
Отже, професійна культура – це характеристика соціально-професійних
якостей фахівця, здатність і потреба самостійно їх вдосконалювати й
реконструкціювати для вирішення нестандартних, ускладнених професійних
завдань та особистого культурного зростання.

Другий розділ “Реконструкційний вектор формування професійної культури
фахівця у вищому навчальному закладі” присвячено особливостям формування
професійної культури майбутнього фахівця у вищому навчальному закладі,
здатного до реконструкціоністської діяльності в умовах постійних
суспільних трансформацій.

»

2

4

F

L

N

T

V

X

\

t

?

?

?

?

c

¦

¬

?

A

Ae

¬

e

Z

a$

?

?

?

 

c

¤

¦

Ae

?

o

i i ^

e

B$Z+z-†6Z9N;///////////eeeessssssssssssO

??????????????????

h%2?@?

h%2?@?

&

AE

¬»??¶~?&1/2nA¤E®IiiiiiaaaaaOeIaA?AIIII

Особистісно-діяльнісні засади реконструк- ціоністського підходу в
формуванні професійної культури фахівця у вищій школі” для впровадження
нового підходу у навчально-виховний процес автор використовує вже
розроблений особистісно-діяльнісний підхід, який за умов нової парадигми
освіти набув особливої актуалізації.

Аналіз особистісно-діяльнісних засад дозволяє виокремити основні
компоненти соціально-реконструкціоністського підходу, серед них
особистісний, який базується на мотивах, цілях, інтересах особистості
студента та їх розвитку; діяльнісний, який реалізується через освітню
діяльність студентів в процесі навчання. В рамках ВНЗ вдається формувати
такі характеристики діяльності, як предметність, активність,
цілеспрямованість, мотивованість, усвідомленість. В роботі
підкреслюється, що діяльнісний компонент є важливою складовою для
вироблення соціально-реконструкціоністського вектора освіти: в
загально-педагогічному плані – це положення про суб’єкт-суб’єктні
відношення викладача і студента та активність особи, що навчається; у
загально-психологічному – це теорія діяльності особистісно-діяльнісного
опосередкування, де акцент ставиться на психологічній готовності до
реконструкції реальності за новими принципами. Отже, на основі
компонентів особистісно-діяльнісного підходу, автор виокремлює ще один
компонент, реконструкціоністський, який визначається перш за все творчим
потенціалом особистості, розвитком інноваційних якостей майбутнього
фахівця. В контексті соціально-реконструкціоністського підходу творчість
як найвищий ступінь діяльності, може бути представлена критерієм
розвитку як професійної, так і загальної культури особистості.

Аналіз емпіричних досліджень показав, що студенти ВНЗ серед значущих
якостей сучасного фахівця, крім професійних знань, виділяють і такі як
ініціативність, самостійність в прийнятті рішень, організаційні навички,
уміння працювати з людьми, намагання постійно удосконалювати свої
знання, креативність, а також уміння працювати в умовах конкуренції. Це
свідчить про те, що студенти усвідомлюють необхідність формування таких
якостей, які відповідають вимогам часу.

Сучасні фахівці мають бути заповзятливими, творчими людьми, які
здатні самостійно вирішувати в ситуації вибору, готові до
співробітництва, до міжкультурної взаємодії, яких відрізняє
толерантність, витримка, почуття відповідальності за країну, її
соціально-економічне і культурне процвітання. Головними результатами
такого становлення особистості стануть: підвищення інтелектуального
рівня розвитку, формування творчої активності, спрямованої на
саморозвиток особистості і на удосконалення суспільних відносин.

Таким чином, соціально-реконструкціоністський підхід спрямований на
розвиток тих якостей, які є індивідуальними для кожного студента і
соціально-значущими для прогресивного розвитку суспільства.

У другому підрозділі “Реконструкціоністська спрямованість соціалізації і
інкультурації особистості в соціокультурному середовищі вищого закладу
освіти” розглядаються чинники, механізми та особливості процесу
соціалізації особистості. Особлива увага приділяється соціалізації
студентської молоді у вищому навчальному закладі. Зазначено, що в
третьому тисячолітті значимість цього етапу розвитку особистості ще
більше зросла. З одного боку, збільшується кількість молодих людей, які
вважають навчання у ВНЗ обов’язковим етапом свого життя, а з іншого –
підвищуються вимоги не тільки до професійної підготовки, але й до
особистісних якостей, здатних забезпечувати успішність адаптації та
можливість самореалізації людини у світі, що швидко змінюється.

На основі виокремлення основних чинників соціалізації, зазначено, що
розвиток особистості, процес соціалізації та інкультурації залежить не
тільки від цілеспрямованого, організуючого процесу освіти, але й від
бажання, інтересу, цілеспрямованості самої особистості, від її
внутрішнього прагнення, тобто її активності. В цьому контексті
підкреслено необхідність здатності молодої людини до культурної
рефлексії, що в загальному вигляді являє собою стан свідомості,
звернутий до переосмислення культурних актів, що відбулися, і свого
культурного досвіду у пошуках нових парадигм розвитку культури і
власного культурного зростання.

В підрозділі розглянуті соціально-психологічні (імпринтинг,
наслідування, екзистенціальний натиск, ідентифікація, рефлексія) та
соціально-педагогічні (інституційний, традиційний, стилізований,
міжособистісний) механізми соціалізації, які впливають на розвиток
особистості майбутнього фахівця. Зазначено, що процес соціалізації
студента забезпечують ціннісні орієнтації, адже вони виступають основою
механізму соціалізації студента в соціально-культурному просторі.
Орієнтуючись на реконструкційний вектор підготовки сучасного фахівця,
відмічено, що одним з головних механізмів соціалізації є самоосвіта. Це
означає, що на основі цілеспрямованого впливу (навчання, виховання),
потрібно “пробудити” у майбутнього фахівця потребу у самовдосконаленні.

Саме здатність та потреба у соціальній активності, самоосвітній
діяльності майбутнього фахівця, визначає реконструкціоністську
спрямованість соціалізації та інкультурації особистості у вищому
навчальному закладі. Врешті решт, виявлення реконструкціоністської
спрямованості в професійній культурі фахівця – це результат постійної
роботи над собою, самовдосконалення професійних та особистих якостей.

У третьому підрозділі “Індивідуалізація освітніх практик
вищого навчального закладу як ресурс розвитку креативного фахівця в
умовах постійних трансформацій” зазначено, що серед різноманітних
підходів до виховання, пріоритетним, як і в навчанні, є опора на
загальнолюдські цінності, особистісно-діяльнісні засади із
запровадженням реконструкціоністського спрямування. Зазначено, що в
процесі виховної роботи необхідно впроваджувати принцип
індивідуалізації, що в результаті, акцентує увагу на тому особливому,
специфічному, своєрідному, що відрізняє конкретну людину від інших
людей. Розвинена індивідуальність характеризується такими рисами:
різноманітні уміння, професійна необмеженість, з’єднання різних
здібностей, уміння у разі необхідності швидко опановувати інші види
діяльності. Отже, таке поєднання якостей надає можливість прояву
креативності як реконструкціоністського потенціалу особистості.

Поняття індивідуальності акцентує увагу на тому, що конкретний суб’єкт
може стати активним учасником суспільного життя, яке в свою чергу,
складається з різних соціальних контекстів (сімейного, професійного,
дозвільного, політичного, правового тощо). У сучасному суспільстві,
особистість ніби „кружляє” у різних соціальних контекстах, але бути
активним учасником суспільного життя можна тільки за наявності розуміння
того, що відбувається в ньому, зі всіма структурними, культурними і
історичними умовами і передумовами. Це актуалізує питання про формування
у кожного студента соціологічної уяви не тільки в контексті
загальнокультурного розвитку, але й в професійному відношенні. Отже,
сучасний вищий навчальний заклад покликаний не лише формувати професійні
якості майбутнього фахівця, але й сприяти засвоєнню загальнолюдських
гуманістичних цінностей.

У підрозділі зазначається, що у міру формування громадянського
суспільства актуалізується питання щодо норм етики громадянського
суспільства, де на передній план виходять вимоги моральної рівності.
Нормативно-ціннісні засоби етики громадянського суспільства утворюють
ряд підсистем, таких як підприємницька етика і етика менеджеризму,
політична етика, професійна етика, специфічна етика організацій, етика
дозвілля і споживання. В плані нашого розгляду, на перше місце виходить
проблема професійної етики фахівця, адже неможливо сформувати високий
рівень професійної культури без розуміння моральної насиченості
відповідного виду діяльності. Саме тому в системі професійної освіти
питання морального виховання, формування моральної культури особистості
мають дуже важливе значення і повинні розглядатися як одне з центральних
завдань стратегії гуманізації освіти у тому числі й в контексті
соціально-реконструкціоністського підходу. Без морального виховання
немає сенсу говорити про професійну культуру фахівця, адже його
професійна діяльність повинна мати за домінанту соціальну спрямованість,
служіння суспільству, людям, їхнім потребам та інтересам. З іншого боку,
сучасний фахівець повинен нести відповідальність за можливі результати
своєї діяльності, причому, як перед сьогоднішнім, так і перед майбутніми
поколіннями.

У виховній роботі у цілісному процесі підготовки сучасного
фахівця підкреслено роль студентського самоврядування, адже воно дає
змогу виховувати у майбутніх спеціалістів соціальну відповідальність,
розвивати в них прагнення до наукового пошуку, підвищення рівня
самостійності, а також є важливим для підготовки майбутнього спеціаліста
до організаторської, управлінської та виховної роботи. Але за
результатами масового опитування в найбільших “університетських” містах
України (Донецьк, Київ, Львів, Одеса, Харків), багатьом студентам (49%)
важко відповісти про форми студентського самоврядування, які
запроваджені у їхньому ВНЗ, що звичайно ж актуалізує питання залучення
студентів до активної діяльності.

Зазначено, що поряд з базовим та вузівським модулями, які визначені
специфікою ВНЗ, виховна система повинна включати рекреативний модуль, в
контексті якого важливе значення має культурно-дозвіллєва діяльність.
Аналізуючи рівні дозвіллєвої діяльності студентів у ВНЗ (споживання,
творчість, екстеріоризація), було зроблено висновок про те, що дозвілля
як виховний процес сприяє переходу особистості на більш високий рівень
її розвитку. Емпіричні дослідження підтвердили, що форми
культурно-дозвіллєвої діяльності, які пропонує сучасний ВНЗ, сприяють
виробленню готовності до творчої, активної діяльності по
реконструкціюванню.

У висновках підведені підсумки дослідження, формулюються
основні положення, що відбивають зміст дисертаційної роботи.
Найголовнішим результатом здійсненого дослідження є розробка та аналіз
соціально-реконструкціоністського підходу у практиках формування
професійної культури сучасного фахівця у вищій школі, здатного діяти в
умовах постійних суспільних трансформацій. Також в контексті нового
підходу подане тлумачення поняття “професійна культура”, яке доповнене
реконструкціоністським вектором.

Аналіз існуючих у зарубіжній і вітчизняній соціології
теоретико-методологічних підходів до ролі освіти в суспільстві, дозволив
виявити їхній евристичний потенціал, який полягає у спрямованості на
перетворення соціальних об’єктів за новими принципами, які зумовлені
процесом глобалізації, трансформаційними змінами та особливостями
постмодернізаційної ситуації в культурі.

Враховуючи виклики сучасності, особливого значення набуває
така функція культури як спрямованість свідомості людини на
реконструкції, переосмислення і перебудову соціальної реальності на
нових засадах. Отже, для вирішення та осмислення напрямків реформування
освіти з метою підготовки спеціаліста до дій в суспільстві постійних
трансформацій в методологічному відношенні запроваджено новий підхід до
освіти, що на основі інтеграції всіх попередніх підходів дозволить
формувати професійну культуру майбутнього фахівця в руслі соціального
реконструкціонізму, який акцентує моменти перетворюючої діяльності,
удосконлення суспільства в ході соціокультурних трансформацій.
Реконструкція тлумачиться як корінна перебудова, переобладнання чогось
за новими принципами або як відновлення чогось за збереженими описами та
залишками. Акцентуючи моменти удосконалення, оновлення, корінного
перетворення, цей термін стоїть в одному категоріальному ряду з
“реорганізацією”, “перетворенням”, “перебудовою”. Це комплекс заходів,
що передбачає підвищення ефективності, продуктивності праці. Завдяки
реконструкції можливе нарощування потенціалу шляхом запровадження нових
технологій, модернізації та заміни застарілого.

Підкреслено, що важливим принципом у формуванні сучасного
фахівця в контексті соціально-реконструкціоністського підходу є
переорієнтація на суб’єкт-суб’єктні відносини викладача і студента, що
дозволяє розвивати креативність майбутнього спеціаліста, здатного до
самостійної, творчої діяльності в нетрадиційних ситуаціях, в умовах
постійних змін, невизначеності і непередбачуваності.

Таким чином, сучасний фахівець – це особистість, яка не тільки
володіє професійними знаннями та формалізованими навичками,
технологічними прийомами в тій або іншій сфері докладання своєї праці,
але й здатна нестандартно, творчо, інноваційно мислити, якісно
удосконалювати виробничі, організаційні, управлінські та інші процеси і
види трудової діяльності, реконструкціювати їх за новими принципами, що
відповідають вимогам часу.

На основі аналізу нової освітньої парадигми зазначено, що у формуванні
професійної культури фахівця велику роль відіграють такі принципи
реконструкції як гуманізація, гуманітаризація, фундаменталізація,
індивідуалізація, принцип безперервної освіти, випереджальний характер
освіти, єдність навчання і виховання, принцип міжнародної інтеграції
тощо.

В роботі доведено, що для впровадження соціально-реконструкціоністського
підходу у практику вищих навчальних закладів, доцільно використовувати
традиційні механізми, серед яких такі важливі складові освітнього
процесу, як навчання, виховання та соціалізація. Враховуючи роль вищої
школи в процесі забезпечення ринку праці фахівцями нового типу, яким
властиве сучасне мислення, підкреслено, що
соціально-реконструкціоністський підхід робить зазначені механізми
змістовнішими, “працюючими” на формування реконструкціоністської
спрямованості майбутнього фахівця.

Аналіз впливу соціокультурного середовища вищого навчального закладу на
формування професійної культури фахівця реконструкціоністського
спрямування показав, що продуктивним фундаментом для реалізації
освітнього процесу є опора на особистісно-діяльнісні засади. Саме
особистісний та діяльнісний компоненти в організації цілеспрямованої
навчальної діяльності дозволили виокремити третій компонент
соціально-реконструкціоністського підходу — реконструкціоністський.

Автором підкреслено, що професійна культура фахівця є результатом
систематичної та цілеспрямованої навчальної та виховної роботи у вищому
навчальному закладі. Однак, цілеспрямований вплив на формування
професійної культури доповнюється зусиллями самої особистості, її
діяльності по самовихованню, самоосвіті.

Проведений теоретичний та емпіричний аналіз проблеми дозволив дійти
висновку, що перенос акценту на самоосвіту, актуалізацію особистісного
моменту в освітній діяльності людини є вимогою часу, адже в умовах
переходу до ринкової економіки актуалізується питання відповідності
фахівця, його інтелектуального, освітнього потенціалу новим, сучасним
вимогам. Саме тому, навчально-виховний процес повинен мати чітку
інноваційну спрямованість, практичну орієнтацію на постійне
самовдосконалення, саморозвиток, адже на основі самоосвітньої
діяльності, постійного оновлення знань, сучасний фахівець формує
здатність до реконструкціоністської діяльності.

Результатом активної діяльності особистості, яка виявляється у
самоосвіті, у творчій діяльності є розвиток креативності, яка в сучасних
умовах є найважливішою характеристикою фахівця. Вона експлікується у
зв’язку з потребою виявляти проблеми, віднаходити шляхи реконструкції
об’єктів на нових засадах, прогнозувати наслідки професійної діяльності
в конкретній ситуації та нести за них відповідальність.

Великої значущості у виховному процесі набуває індивідуалізація – процес
виокремлення студента як відносно самостійного суб’єкта. Це процес і
результат поєднання соціальних вимог, очікувань, норм, цінностей,
виявлення особистісних і ділових якостей, необхідних для ефективного
виконання соціальної ролі, із специфікою потреб, характеристик і
стимулів діяльності індивідів, тобто персоніфікованою формою реалізації
соціальних функцій.

В роботі обґрунтовано необхідність формування соціологічної уяви
молодого спеціаліста як інструмента світоглядної та методологічної
культури в ході його самореалізації в різних соціальних контекстах, яка
дозволяє особистості розпізнавати і відчувати взаємозв’язок всього, що
відбувається в соціальному житті. Це своєрідна “здатність до розуміння”
того, що відбувається у суспільстві у всій його складності і
різноманітності.

Сучасна вища школа повинна будуватися на основі майбутнього
антропогенного соціокультурного середовища, щоб формувати особистість,
індивідуальність, яка зуміє вижити в умовах соціокультурної
невизначеності, коли потрібно творчо вирішувати проблеми в конкретній
ситуації. Отже, основними завданнями, які стоять перед керівниками з
виховної роботи у ВНЗ і дають змогу досягти цієї мети, є, по-перше,
розвиток високого професіоналізму, який вміщує у собі глибокі спеціальні
знання і широку гуманітарну підготовку, здатність до самостійного
мислення, прийняття нестандартних, оригінальних рішень, здатність до
перетворюючої, реконструкціоністської діяльності; по-друге, формування
духовності, яка передбачає становлення високої моральності з одночасним
прагненням ліквідувати інфантилізм, байдужість, сформувати почуття
колективізму, вміння працювати у команді, здатність до розвитку високих
естетичних смаків та ідеалів.

Аналіз результатів соціологічного дослідження, проведеного на основі
використання як кількісних, так і якісних методик, дозволив
констатувати, що сучасні студенти мають певний потенціал для прояву
реконструкціоністських можливостей. А орієнтація у формуванні
професійної культури на соціально-реконструкціоністський підхід,
дозволить майбутнім фахівцям розкрити цей потенціал та застосовувати у
майбутній професійній діяльності.

Таким чином, соціально-реконструкціоністський підхід до
формування професійної культури фахівця у вищому навчальному закладі
демонструє свою методологічну значущість та практичну продуктивність у
вирішенні проблем реформування сучасного українського суспільства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Мачуліна І. І. Зміна освітньої парадигми в умовах трансформації
українського суспільства // Вчені записки Харківського гуманітарного
університету. – Х.: Вид-во ХГУ “НУА”. – 2004. – Т. 11. – С. 125-136.

Мачуліна І. І. Вища освіта як чинник формування культури особистості //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства: Зб. наук. праць. – Х.: Вид. центр ХНУ ім. Каразіна, 2005. –
С. 610-614.

Мачулина И. И. Формирование модели специалиста ХХІ столетия как
социокультурная проблема // Грани. – 2006. – № 5. – С. 89-92.

Мачулина И. И. Творческая активность личности как необходимое условие ее
социализации // Вчені записки Харківського гуманітарного університету. –
Х.: Вид-во ХГУ “НУА”. – 2007. – Т. 13. – С. 186-192.

Мачулина И. И. Социологический аспект образования в современном
обществе: социокультурный подход // Грани. – 2007. – № 4. – С. 86-89.

Мачуліна І. І. Соціально-реконструкціоністський підхід до розвитку
компетенцій спеціаліста у вищій школі // Вісник Одеського національного
університету. Соціологія і політичні науки. – Випуск 6. – 2007. – Т.12.
– С. 284-289.

Мачуліна І. І. Формування культури дозвілля як чинник соціалізації
молоді // Виховна парадигма в системі національної вищої школи: головні
складові та джерела: матеріали міжвузівської науково-практичної
конференції. Дніпропетровськ, 27 травня 2003 р. – Дн-вськ: ДНУ. – 2003.
– С. 67-69.

Мачуліна І. І. Гуманізація та гуманітаризація як чинник реформування
вищої освіти України // Традиції та інновації викладання гуманітарних
дисциплін у вищій школі: матеріали Міжнародної науково-практичної
конференції. Дніпропетровськ, 27-28 травня 2004 р. – Ч. 3. – Дн-вськ:
Національний гірничий університет, 2004. – С. 90-96.

Мачуліна І. І. Проблеми реформування вищої освіти в сучасній Україні //
Київський національний університет у ХХІ столітті: тези ювілейної
науково-теоретичної конференції, присвяченої 170-річчю Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Київ, 24 червня 2004
р. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – С. 78-79.

Мачуліна І. І. Безперервна освіта як чинник реформування освітньої
системи України // Методология и методика воспитательной работы в
условиях непрерывного образования: материали Международной
научно-практической конференции. Харьков, 12 февраля 2005г. – Х.: Изд-во
ХГУ “НУА”, 2005. – С. 156-160.

Мачулина И. И. Развитие национальной школы в контексте формирования
культуры личности // Молодые ученые Харьковщины – 2006: программа и
материалы конференции молодых ученых. Харьков: Изд-во ХГУ “НУА”, 2006. –
С. 24-25.

Мачуліна І. І. До проблеми формування культури особистості в системі
вищої школи // Молодь в умовах нової соціальної перспективи: матеріали
VІІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Житомир, 13-14 травня
2006 р. – С. 84 – 85.

Мачуліна І. І. Евристичний потенціал реконструкціоністської
спрямованості вищої школи у формуванні сучасного спеціаліста // Молодь в
умовах нової соціальної перспективи: матеріали ІХ Міжнародної
науково-практичної конференції. Житомир, 13-14 травня 2007 р. – С.
152-153.

Мачуліна І. І. До проблеми формування творчої особистості у вищому
навчальному закладі // Творчість та освіта в інтелектуальних пошуках і
практиках сучасності: матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної
конференції. Київ, 17-18 травня 2007 р. – К.: ІВЦ Вид-во “Політехніка”,
2007. – С. 121-122.

АНОТАЦІЯ

Мачуліна І. І. Соціально-реконструкціоністський підхід у
практиках формування професійної культури фахівця у вищій школі. –
Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 – спеціальні та галузеві
соціології. – Харківський національний університет внутрішніх справ. –
Харків, 2008.

Дисертація присвячена проблемі реформування вищої освіти, яка
полягає у необхідності формування фахівців з новим типом мислення,
здатних діяти в сучасних умовах.

На основі аналізу існуючих підходів до розгляду освіти
сформульовані основні засади соціально-реконструкціоністської парадигми
підготовки фахівця в сучасному ВНЗ, який полягає у спрямованості
фахівців на перетворення соціальних об’єктів за новими принципами
відповідно до вимог часу.

Аналіз нової парадигми вищої освіти дозволив виділити та обґрунтувати
роль гуманітаризації, фундаменталізації, індивідуалізації та
технологізації культуротворчого процесу у вищій школі у підготовці
спеціаліста нового типу, здатного до реконструкціоністської діяльності.
Акцентовано принцип випереджального розвитку, який вимірюється, перш за
все, не рівнем професійної культури, а рівнем загальної культури
особистості.

Доповнено визначення професійної культури
реконструкціоністським компонентом та наявністю потреби до постійної
самоосвіти, що виступає механізмом соціальної взаємодії особистості
спеціаліста з мінливою оточуючою дійсністю. Розширено уявлення про
основні риси діяльності фахівця за рахунок введення змістовного
наповнення “креативності” для позначення високого інтелектуального рівня
людини, яка здатна раціонально і ефективно вирішувати проблеми
реконструкціювання за новими принципами.

Для впровадження в практику ВНЗ нового підходу основні механізми
формування професійної культури (навчання, виховання, соціалізація)
доповнені реконструкціоністським вектором.

Обґрунтовано роль індивідуалізації як основи для розвитку
соціально- реконструкціоністських здібностей, необхідність формування
соціологічної уяви молодого спеціаліста як інструмента світоглядної та
методологічної культури в ході його самореалізації в різних соціальних
контекстах.

Ключові слова: вища освіта, професійна культура, компетенції,
реконструкція, ціннісні орієнтації, самоосвіта, культурна рефлексія,
творчість, соціалізація, індивідуалізація.

АННОТАЦИЯ

Мачулина И. И. Социально-реконструкционистский подход в
практиках формирования профессиональной культуры специалиста в высшей
школе. Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата
социологических наук по специальности 22.00.04. – специальные и
отраслевые социологии. – Харьковский национальный университет внутренних
дел. – Харьков, 2008.

Диссертация посвящена проблеме реформирования системы высшего
образования, связанная с необходимостью формирования специалиста нового
типа, соответствующего потребностям современного общества. На основе
анализа и переосмысления присутствующих в социологической науке
теоретико-методологических подходов к формированию специалиста в системе
образования, автором был предложен и разработан
социально-реконструкционистский подход к формированию профессиональной
культуры будущих специалистов в высших учебных заведениях.

Предложенный подход ориентирован на подготовку специалиста в
современном обществе, на формирование таких качеств, которые могли бы
способствовать решению сложных, нестандартных, инновационных задач. Цель
социально-реконструкционистского подхода состоит в подготовке будущего
специалиста для профессиональной деятельности в условиях трансформаций и
социальных реформ. Поэтому важным принципом является переход на
субъект-субъектные отношения преподавателя и студента. Это позволит
развивать креативность, субъектность будущего специалиста, способного к
самостоятельной, творческой деятельности в нетрадиционных ситуациях, в
условиях постоянных изменений, неопределенности и непредвиденности.

В контексте социально-реконструкционистского подхода расширено
теоретическое определение профессиональной культуры. Предложенное
определение акцентирует внимание не только на социально-профессиональных
качествах, которые должны быть присущи современному специалисту, но и
включает наличие способности и потребности в самообразовании и
реконструкции для выполнения сложных профессиональных задач и повышения
своего личностного культурного уровня.

Для внедрения нового подхода в практику высших учебных
заведений, автором предложены традиционные механизмы формирования
профессиональной культуры: обучение, воспитание, социализация. Опора на
социально-реконструкционистский подход и анализ принципов реконструкции
новой парадигмы высшего образования позволили выделить в обозначенных
механизмах реконструкционистский компонент.

В работе отмечается, что в обучении опора на личностный,
деятельностный и реконструкционистский компоненты позволяет учитывать
как мотивы, интересы в учебной деятельности студента, так и на основе
творческой деятельности формировать креативность личности, инновационное
мышление, что необходимо для продуктивной деятельности современного
специалиста. Воспитательная система, которая включает несколько модулей,
среди которых базовый, вузовский, рекреативный, способствует
формированию активной деятельности студентов реконструкционистской
направленности. На основе анализа основных факторов социализации,
отмечается, что развитие личности будущого специалиста, процесс
социализации зависит не только от организованного процесса образования,
но и от активности студента. Ориентируясь на реконструкционистский
вектор в подготовке современного специалиста, отмечено, что одним из
механизмов социализации является самообразование. Это обозначает, что на
основе целенаправленного влияния процесса образования необходимо
“пробудить” потребность в самостоятельном совершенствовании как
профессиональных, так и личностных качеств. Именно способность и
потребность в социальной активности специалиста, которая выражается в
самообразовании, самовоспитании, и определяет реконструкционистскую
направленность социализации и инкультурации. Наличие
реконструкционистской направленности в профессиональной культуре
специалиста – это результат постоянной работы над собой,
совершенствование профессиональных качеств в процессе самообразования.

Результаты социологического исследования, проведенного с
помощью использования качественных и количественных методик, позволили
констатировать, что современные студенты высших учебных заведений имеют
определенный потенциал для проявления реконструкционистских качеств.
Таким образом, в работе подчеркивается не только необходимость, но
и возможность внедрения в практику высших учебных заведений
социально-реконструкционистского подхода к формированию профессиональной
культуры специалистов для быстроменяющегося, трансформирующегося
современного общества.

Ключевые слова: высшее образование, профессиональная культура,
компетенции, реконструкция, ценностные ориентации, самообразование,
культурная рефлексия, творчество, социализация, индивидуализация.

ABSTRACT

Machulina I.I. Social-reconstructive approach to the
specialist’s professional culture practice formation in the higher
school. The manuscript.

Candidate of sociological sciences thesis in specialization 22.00.04. —
special and branch sociology. Kharkov National University of Internal
Affairs. — Kharkov, 2008.

The thesis deals with the problem of the higher education system
reformation, connected with the necessity of the specialist of a new
type forming according to the requirements of the modern society. On
the basis of the analysis of the theoretic-methodological approaches to
the forming of the specialist in the system of education, the author
offered and developed the social-reconstructive approach to the future
specialist’s professional culture practice formation in the higher
school.

The offered approach is oriented to the preparation of the modern
society specialist, to the forming of such qualities that could promote
the decision of knotty, non-standard, innovative problems. The purpose
of the social-reconstructive approach consists in preparation of the
future specialist for the professional activity in the conditions of
transformations and social reforms.

In the context of the social-reconstructive approach theoretical
determination of professional culture is extended. The offered
determination focuses attention not only on the social-professional
qualities that must be inherent to the modern specialist, but also
includes the presence of ability and necessity in the self-education and
reconstruction for the implementation of complex professional problems
and increases the personal cultural level.

Keywords: higher education, professional culture, jurisdictions,
reconstruction, valued orientations, self-education, cultural
reflection, creation, socialization, individualization.

PAGE 4

Похожие записи