КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТAPACA ШЕВЧЕНКА

ЗАБЛОВСЬКИЙ AНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 392(477)”18/19”

Соціалізація статево-вікових груп в традиційній культурі українців

другої половини XIX – початку XX ст.

спеціальність 07.00.05 – етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етнології та краєзнавства

історичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Гримич Марина Віллівна,

завідувач кафедри етнології та краєзнавства

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Франко Оксана Омелянівна,

професор кафедри етнології Львівського

національного університету

імені Івана Франка

кандидат історичних наук,

Щербак Інна Михайлівна,

молодший науковий співробітник Українського етнологічного центру

Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології

імені М.Т. Рильського НАН України

Провідна установа: Інститут народознавства

НАН України

Захист відбудеться 21 листопада 2005 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої

вченої ради Д 26.001. 20 у Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

імені М. Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий 15 жовтня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.Г.
Сокірко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Її
складовими частинами є вступ, 4 розділи, висновки і список використаних
джерел та літератури (235 позицій, 20 с.). Загальний обсяг
дисертаційного дослідження становить 213 с.

Вступ. Актуальність дослідження. Соціокультурні процеси, що відбуваються
в сучасному українському суспільстві, характеризуються значними
трансформаціями, виділенням окремих субкультур, в т.ч. дитячих та
молодіжних. Проблеми, що виникають у зв’язку з побутуванням молодіжних
неформальних груп, фан-клубів, маргінально-кримінальних угруповань,
зокрема, дитячих безпритульних, змушують глибше їх вивчати, звертаючись
до вікового досвіду традиційної культури в галузі соціалізаційних
моделей, форм інкорпорації дітей, підлітків та молоді в різні види
трудової, ритуальної та громадської діяльності. Нагальною потребою
виступає дослідження та фіксація тих пластів традиційної культури, що
стосуються універсальних явищ людського життя. Саме з дитинством та
юністю, які вирізняються та символізуються в кожній культурній традиції,
пов’язані найбільш інтенсивні процеси соціалізації індивіда. В нинішніх
умовах, коли існують суспільні проблеми у сфері виховання дітей та
молоді, виникає необхідність вироблення належної державної політики щодо
їх повноцінного розвитку, зокрема, захисту найбільш вразливих категорій
дітей (покинутих, сиріт, дітей-інвалідів та ін.). З огляду на це,
історико-етнографічні дослідження мають адекватно відповідати на
нагальні суспільні запити, насамперед, що стосується вивчення існуючих в
традиційній культурі українців підходів до виховання, соціальної
інтеграції підростаючого покоління тощо.

Актуальність теми дослідження виявляється і в суто науковому плані.
Однією з найважливіших соціоантропологічних проблем, що тривалий час
залишалася поза увагою дослідників, була статево-вікова стратифікація
українців. Незважаючи на те, що останнім часом ця проблематика поступово
знаходить своє застосування в наукових дослідженнях, відчувається
недостатня теоретична та практична розробленість концепту “соціалізація»
крізь призму статево-вікового символізму в українській етнологічній
науці.

У вітчизняній народознавчій науці відсутній уніфікований понятійний
апарат стосовно статево-вікових процесів, а також міждисциплінарні
дослідження у сфері наукового вивчення цієї проблематики. Особливо, це
стосується необхідності провадження студій, які б торкалися питань
соціалізації дітей та молоді як початкових ланок у статево-віковій
структурі нашого народу, що є ключовим для розуміння механізмів
функціонування та самовідтворення будь-якої культури загалом. Існує
також потреба переосмислити досвід традиційних інститутів соціалізації,
етнопедагогічних принципів, характерних для традиційної культури
українців, виходячи з сучасних підходів до розгляду цих питань.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана в межах програми науково-дослідницьких робіт “Історія
формування і розвитку Української держави” Київського національного
університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 01
БФ 046-01), а також пов’язана з дослідженнями кафедри етнології та
краєзнавства історичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дисертаційного дослідження є статево-вікові групи дітей та
молоді традиційного українського суспільства.

Предметом є процеси соціалізації дітей та молоді, що співвідносяться зі
зміною соціовікового статусу, поступовим набуттям ознак повноправного
члена суспільства.

Під соціалізацією розуміється процес засвоєння людиною як біологічною
істотою норм і правил людського співжиття, соціальних цінностей та
поведінкових установок конкретного суспільства.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період другої половини XIX –
початок XX ст., тобто останній період побутування традиційної культури в
доіндустріальному суспільстві.

Територіальні межі дослідження охоплюють усі етнічні українські землі,
незалежно від того, в межах кордонів якої держави вони перебували в
зазначений період.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у з’ясуванні етапів
та основних рис процесу соціалізації статево-вікових груп дітей та
молоді.

Досягнення окресленої мети передбачає вирішення таких завдань:

– проаналізувати історію вивчення та стан розробки соціалізаційної та
пов’язаної з нею статево-вікової проблематики в етнологічних
дослідженнях, передусім, в українській історіографії, а також зробити
аналіз наявної джерельної бази;

– виділити та охарактеризувати основні етапи соціалізації дітей та
молоді в традиційній культурі українців;

– висвітлити особливості та характер початкового етапу соціалізації
дітей, зокрема, первинної (ритуальної) соціалізації новонароджених як
ключового періоду для їх подальшого становлення;

– вивчити специфіку та перебіг соціалізації дітей-підлітків, включаючи
питання інкорпорації цієї статево-вікової групи в трудову та
обрядово-святкову сферу життєдіяльності громади;

– розглянути особливості соціалізації молоді в межах функціонування
парубочих та дівочих громад як завершального етапу на шляху до набуття
статусу повноправного суб’єкта сільської громади.

– з’ясувати, що являла собою соціалізація статево-вікових груп в
традиційній культурі українців другої половини XIX – початку XX ст.

Наукова новизна дисертації полягає у спеціальному, комплексному вивченні
процесів соціалізації дітей та молоді з урахуванням статево-вікової
стратифікації традиційного українського суспільства. У вітчизняній
етнологічній науці дисертація є першим науковим дослідженням із
соціалізаційної проблематики, в якій зроблено конкретні кроки щодо
предметного наповнення теорії соціалізації на базі українського
етнографічного матеріалу, перегляду вузькопедагогічного трактування
виховних та інкультураційних процесів, які мають місце в дитинстві та
юності. В роботі вперше докладно проаналізовано теоретичні розробки в
галузі „етнографії дитинства” та статево-вікової стратифікації
зарубіжних, а також російських дослідників.

Методологічною основою дослідження стали методологічні напрацювання, що
були зроблені у сфері вивчення традиційних моделей виховання у різних
народів світу, а також висвітлення статево-вікових відмінностей у
життєдіяльності соціуму та їх значення в організації та функціонуванні
традиційних спільнот. Для розв’язання конкретних дослідницьких завдань у
дисертації були використані такі методи наукового пізнання:
порівняльно-історичний (синхронні та діахронні аналогії),
порівняльно-типологічний, структурно-функціональний, метод історичної
реконструкції та моделювання.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх
використання у подальшому вивченні соціалізаційної проблематики
традиційного українського суспільства, розробці перспективних напрямів
дослідження з етнографії дитинства та юності. Положення та висновки
дисертації можуть бути використані при підготовці монографій та
узагальнюючих праць з етнології, культурної, соціальної антропології,
культурології, етнопедагогіки, гендерних аспектів етнографії, а також
при розробці спеціальних курсів, навчально-методичних посібників та
навчальних програм з етнології України для шкіл та вузів. Результати
дослідження можуть знайти застосування у педагогічно-виховній
діяльності, зокрема, в напрямі подолання соціально-психологічних проблем
у сімейному спілкуванні, використанні народного педагогічного досвіду в
розробці молодіжних соціальних програм та стратегій дошкільного і
шкільного виховання.

Наукова апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на
засіданнях кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету
Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Основні положення
роботи оприлюднені на наукових міжнародних та всеукраїнських
конференціях і симпозіумах: III українсько-фінський симпозіум “Сучасні
напрями історико-етнологічних досліджень: тенденції і перспективи”
(Київ, травень 2003); наукова конференція молодих вчених та аспірантів
“Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (Київ, листопад 2003);
міжнародна наукова конференція “Проблеми сучасного народознавства”
(Київ, грудень, 2003); міжнародна науково-теоретична конференція
“Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів”
(Київ, грудень 2004).

Основний зміст наукового дослідження викладено у чотирьох статтях у
наукових журналах та збірниках матеріалів конференцій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження”
розкривається стан вивчення питання, подано результати аналізу
вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, а також подано
характеристику джерел.

У підрозділі “Дослідження побуту дитини та молоді в українській
історико-етнографічній науці” проаналізовано та систематизовано наукові
праці, пов’язані з вивченням проблематики дитинства та юності,
статево-вікової стратифікації в українській етнографії.

Наукова розробка зазначеної проблематики починається після періоду збору
та накопичення відповідного етнографічного матеріалу з побуту дітей та
молоді. Окремі питання, пов’язані з процесами соціалізації дітей та
молоді в традиційній культурі українців, стають об’єктом та предметом
уваги дослідників тільки наприкінці XIX – початку XX ст. Ці перші спроби
стосувалися статево-вікової групи дітей та підлітків і знайшли своє
практичне відображення у етнографічних дослідженнях З. Кузелі, Марка
Грушевського, А. Онищука, М. Дерлиці, Б. Лепкого1 тощо. Відносно ж іншої
групи: парубків та дівчат, то її вивчення пов’язується з іменами таких
дослідників, як В. Боржковський, В. Ястребов, М. Сумцов, М. Чернишев та
ін. Незважаючи на описовий та фрагментарний характер подібних
досліджень, в роботах цих етнографів вперше було вказано на необхідність
вивчення статево-вікової стратифікації традиційного українського
суспільства на прикладі розгляду дітячої та молодіжної групи.

Другий етап, що став логічним та закономірним результатом напрацювання
певної джерельної бази з етнографії дитинства та юності українців
протягом другої половини XIX – початку XX ст., характеризувався появою
перших теоретичних робіт зі статево-вікової проблематики. В першу чергу,
варто згадати про роботи М. Грушевського, К. Грушевської та Н. Заглади2,
що заклали методологічні підвалини щодо вироблення підходів до вивчення
проблем статевої та вікової стратифікації, обрядового оформлення зміни
соціовікового статусу, явища дитячого побуту, дитячої субкультури тощо.
Проте, і ці розробки лише частково стосувалися предмету даного
дослідження. Вони мали важливе значення, передусім, для постановки та
розв’язання питань, пов’язаних з функціонуванням окремих соціовікових
груп в традиційному українському суспільстві.

Подальше вивчення проблеми дитинства в українській етнологічній науці
відноситься до 70-х – початку 90-х років XX ст. Етнографічне
дитинознавство в цей час розвивається в контексті фольклорних та
етнопедагогічних студій. До числа робіт згаданого періоду можна віднести
статті та монографії Г. Довженок, Н. Гаврилюк, Є. Сявавко, М.
Стельмаховича, Т. Мацейківа, З. Болтарович3 та ін. Однак, в межах суто
етнопедагогічного підходу не можливо було повністю охопити проблему
соціалізації та інкультурації підростаючого покоління в традиційній
культурі. Це було пов’язано, насамперед, з тим, що поняття “виховання”,
яким користувалися етнопедагоги, не відображало усієї різноманітності та
багатоаспектності процесів соціалізації тощо.

Сучасний період етнологічних пошуків в Україні характеризується
поступовим розширенням предметної сфери та тематики соціалізаційних
досліджень, відходом від нормативного педагогічного розгляду виховних
процесів у дитячій та молодіжній субкультурах, орієнтацією на
комплексний та міждисциплінарний підхід, методологічні розробки І. Кона,
К. Калиновської, Т. Бернштам, А. Байбуріна, зарубіжних
культурантропологів тощо. Це, передусім, стосується таких напрямів, як
гендерний, етнопсихологічний, етнокультурологічний,
соціоантропологічний, юридично-антропологічний тощо, в межах яких
робляться спроби наукового осмислення згаданої проблематики.

У цьому контексті, варто згадати праці О. Кісь, І. Щербак, В. Холодної,
Я. Різникової, Г. Бондаренко, Н. Петрової, В. Балушка, Р. Чмелика, Г.
Горинь4 та ін., в яких розглядаються різноманітні питання:
просторово-часові аспекти ритуалів соціалізації, обрядові форми статевої
ідентифікації новонародженого, особливості соціалізації дівчаток в
українській сім’ї, обрядові функції дітей та парубків, аналізу співжиття
сільської молоді крізь призму гендерних відмінностей, молодіжні
ініціальні обряди, роль сім’ї у вихованні та інкультурації дитини тощо.

У підрозділі “Проблематика дитинства та статево-вікової стратифікації в
роботах зарубіжних і радянських дослідників” аналізується дослідницький
напрям “етнографія дитинства”, а також розглядається проблематика
статево-вікової стратифікації в зарубіжній та радянській історіографії.

У 1920-40-х рр. XX ст. процеси дорослішання та соціалізації стають
предметом самостійних монографічних польових досліджень видатних
етнографів сучасності: Б. Малиновського, М. Мід, К. Дюбуа, Р. Фермса, М.
Фортеса, Д. Уайтінга та багатьох інших. Ці перші монографічні розвідки
були присвячені, зокрема, вивченню автохтонних, традиційних культур
північноамериканських індіанців, народів Африки та Океанії тощо. Значний
вплив на формування дослідницьких підходів представників етнографії
дитинства того часу мало вчення З. Фрейда, зокрема, його ідея про
комплекс Едіпа. Загалом кажучи, з 30-х рр XX ст. антропологія дитинства
стає однією з найважливіших функціональних частин у дослідженні
культурних систем різноманітних народів світу.

Важливу роль у критичному переосмисленні фрейдівських ідей відіграли
праці Р. Бенедикт та М. Мід5. Саме М. Мід власне й поклала початок
фундаментальному дослідженню культур Океанії загалом і проблем дитинства
зокрема. В результаті наполегливої та самовідданої експедиційної
польової роботи нею був зібраний значний емпіричний матеріал, що згодом
втілився в ряд монографічних праць, присвячених кроскультурному вивченню
різноманітних аспектів світу дитинства, зокрема, традиційних форм
соціалізації, статеворольової диференціації, міжпоколінної передачі
етнокультурних норм та установок.

Початок більш-менш планомірного та систематичного вивчення
історико-культурного феномену дитинства та юності крізь призму
статево-вікового символіму в радянській гуманітаристиці пов’язується з
дослідженнями І. Кона, Є. Субботського, Т. Бернштам6 та ін.

Саме І. Кону належить визначення терміна “соціалізація” як процесу
засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм та цінностей,
що дозволяють йому функціонувати в якості повноправного члена
суспільства7.

Окремим напрямом у дослідженнях статево-вікової проблематики стало
вивчення такого явища, як вікові групи, тобто групи людей, що
об’єднуються згідно віку, а не за родовими зв’язками. Початок подібних
досліджень був покладений ще в XIX ст. і пов’язувався передусім з
узагальнюючими працями Л. Фробеніуса та Г. Шурца, досить детальний
аналіз яких зробила відома радянська дослідниця К. Калиновська8. Обидва
ці дослідники розглядали вікові групи як виняткове явище, підкреслюючи
їх архаїчність, але пов’язуючи лише з конкретними народами.

В радянській науці поява перших теоретичних робіт на цю тему пов’язана з
діяльністю таких дослідників, як С. Толстова, А. Попова, К. Тревера9 та
ін. В їх роботах вікові групи розглядалися як явище, що всебічно охоплює
життя суспільства на певному етапі його історичного розвитку.

Поруч з дослідженням вікових груп в радянській етнографічній науці
з’являються праці, присвячені вивченню вікової термінології різних
народів світу. Серед них на особливу увагу заслуговують роботи К.
Калиновської10. У своїх дослідженнях дослідниця виділяє дві підкатегорії
– “вік біологічний” та “соціальний”, де перший визначається як ознака,
на основі якої індивіди за їх фізичним станом об’єднують у групи, що не
мають соціальних функцій, а другий – як критерій, за допомогою якого
індивіди у відповідності з їх фізичною готовністю до соціальної
діяльності, здійснення певних суспільних функцій, організовуються у
соціально значущі корпоративні групи, які функціонують у межах
соціальної організації.

Якісно новим етапом у формуванні поглядів та підходів щодо
статево-вікової диференціації став розвиток гендерної концепції, згідно
з якою стать виступає насамперед соціальним конструктом (тобто є
соціальним проявом статі), інструментом соціальної детермінації подібно
до класу та етносу. Серед низки етнографічних розробок, що “працюють” в
межах гендеру і стосуються питань гендерної соціалізації, можна виділити
роботи російських дослідників Н. Пушкарьової, Г. Кабакової, Н.
Пчелинцевої та Л. Соловйової11 тощо.

У підрозділі “Джерельна база” подано аналіз архівних неопублікованих та
опублікованих джерел. Значну частину рукописних джерел складають фонди
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.
Рильського НАН України (фонд 15 В. Кравченка, фонд 28 В. Гнатюка, фонд
29 Етнографічної комісії при Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка та
ін.), а також архівні матеріали Інституту рукопису Національної
бібліотеки України імені В. Вернадського12, що фіксують та відображають
різноманітні аспекти функціонування традиційної культури українців
зазначеного періоду.

Зокрема, на значну увагу заслуговує збірка польових етнографічних
записів Є. Грицака, де зафіксовані дитяча вікова термінологія, уявлення,
народні вірування та повір’я, що стосуються фізіологічного та розумового
розвитку дитини, а також відомостей з народної „дитячої” медицини
тощо13.

Не меншу цінність становить також фактографічний матеріал з фонду В.
Кравченка, в якому представлені відомості про локальні вікові назви
дітей, особливості поховального обряду дітей та підлітків, ритуальні
форми символізації статі та віку в народній культурі. Особливо слід
відзначити розроблену ним „Програму по збиранню матеріалів про обряди:
народження, перші кроки виховання дітей та інші обряди, сполучені з
народженням”, що стала результатом узагальненого бачення дослідником
подальших кроків по вивченню етнографії дитинства українців14.

Окремі джерельні матеріали були узяті з фондів Центрального державного
історичного архіву України в м. Києві (зокрема, фонд 2017 Харківського
історико-філологічного товариства та фонд 2205 Волинського
церковно-археологічного товариства)15. Вони торкаються відомостей, що в
тій чи іншій мірі репрезентують питання, пов’язані з вихованням дітей,
особливістю їх фізичного та розумового розвитку, стосуються окремих
аспектів функціонування молодіжних громад в українській народній
культурі (”женихання”, досвітки, організація спільних трапез тощо).

Іншою важливою групою джерел є записи фольклорно-етнографічного
матеріалу, які були опубліковані в збірниках профільних наукових установ
кінця XIX – поч. XX ст., а також тематичних журналах, часописах та
газетах тощо. Це стосується, насамперед, матеріалів з
родильно-хрестильної обрядовості українців, що були записані в XIX ст.
такими етнографами-збирачами, як Хр. Ящуржинський, А. Малінка, Ів.
Беньковський, Е. Казимір, Д. Мороз, П. Шекерик-Доників, П. Іванов16 та
ін. У цих та інших матеріалах міститься інформація про повір’я та
звичаї, яких дотримувалися ще до народження дитини, регламентацію
поведінки вагітної жінки, баби-повитухи та породіллі, а також про
ритуалізацію початкового етапу соціалізації новонародженого (родини,
хрестини, пострижини).

Серед опублікованих джерел непересічне місце посідають матеріали,
зібрані Марком Грушевським в південній Київщині та оброблені відомим на
той час дослідником Зеноном Кузелею, що вийшли з друку в двох томах під
загальною назвою “Дитина в звичаях та віруваннях українського народу”
(відповідно у 1906 та 1907 рр.)17, а також збірка етнографічних
матеріалів М. Дикарєва18, присвячена побуту статево-вікової групи
молоді.

Аналіз джерельної бази підтверджує її достатню репрезентативність для
комплексного і системного дослідження проблеми.

Другий розділ “Початкова соціалізація дітей в традиційній культурі
українців” складається з трьох підрозділів, де аналізуються обряди
соціальної інкорпорації новонароджених, питання, пов’язані з
програмуванням гендерних ролей та символічною інтеграцією малих дітей в
сільський соціум, що складають основу початкової соціалізації людини.

У першому підрозділі “Обряди “соціального народження” досліджуються
обрядодії, що фіксували прийняття новонародженого до громади та повинні
були “легітимізувати” процес входження дитини в якості нового члена
своєї спільноти. Такими обрядами “соціального народження” в традиційній
культурі українців були родини (“одвідок”), перша купель, ім’янаречення,
хрестини, похрестини зі зливками (“рай”, “продирини”), вивід, пострижини
(або перше заплітання).

Одним з найбільш важливим механізмом включення в “культуру” був обряд
ім’янаречення, що фіксував право дитини бути членом соціуму,
особистістю, а також наділяв її культурними ознаками, закріплював за нею
статеву приналежність (через надання чоловічого чи жіночого імені).

Апогей ритуальних практик та операцій щодо “соціального народження”
дитини припадав на обряд пострижин, основний зміст якого, на думку А.
Байбуріна, полягав у тому, щоб за допомогою певних обрядодій
символічного характеру відокремити дитину від “природи” і включити її в
“культуру”, утвердити її статеву приналежність. При цьому новий статус
закріплювався тим, що вона наділялась “культурними” зразками чи ознаками
(пояс, хрест тощо).

У другому підрозділі “Програмування гендерних ролей” розглядається
модель гендерної соціалізації новонароджених дітей, під час якої у
символічний спосіб формувалася та закріплювалася відповідна статева
природа немовляти, артикулювалися майбутні соціально-гендерні ролі та
преференції, статусні позиції у сфері господарчого та виробничого життя.

? ? ? ° AE E O O °

»

$

&

: < > ¬ Ue 4

?

¬

®

°

O

O

O

O

O

O

існування подібних процедур для стабільного функціонування традиційної
культури – однією з умов чого було неухильне дотримання принципу
статево-вікового поділу суспільства. З ритуальним закріпленням статевої
природи новонародженого тісно була пов’язана також обрядова практика так
званого “дороблення” та „перероблення” тіла дитини одразу після його
появи на світ, яка мала на меті надати дитині фіксованих антропоморфних
рис, вивести зі стану “кокономорфності” та андрогінності. Подібні
соціалізаційні заходи були невід’ємною частиною усього
ритуально-магічного комплексу дій, спрямованих на наділення
новонародженої дитини культурними ознаками, а також включення її в
систему соціальних зв’язків свого роду та сільської громади.

У третьому підрозділі “Символічна інтеграція малих дітей в сільський
соціум” досліджується період життя дитини від 1 до 5-7 років, який
виступав важливою та необхідною ланкою в процесі її подальшої
соціалізації та повноцінного включення в сільський соціум,
супроводжувався відповідними символічними обрядодіями (“пострижин”,
“розривання пут” між ногами, “відлучення від грудей” тощо). Він
характеризувався закріпленням вже набутих культурних ознак, розширенням
сфер соціалізації та поступовим збільшенням агентів-суб’єктів виховного
впливу. Зокрема, на цьому етапі соціалізації поруч з природними
соціалізаторами – матір’ю та батьком, ступінь впливу яких на дитину був
нерівномірним (батько дещо пізніше долучався до виховання дітей) можна
виділити групу одноліток-компаньонів, чия соціалізаційна роль починала
зростати у 3-4-літньому віці, коли діти включалися активно в спільне
ігрове життя.

Крім того, важливу роль у процесі виховання підростаючого покоління
відігравали рідні бабусі та дідусі, група старших братів та сестер
(сибілінгів), а також частково представники роду та сільської громади –
куми, сусіди, родичі, котрі забезпечували нормальний перебіг процесів
культурної трансмісії та соціальної інкорпорації всередині локальної
спільноти шляхом передачі необхідної етнокультурної інформації, навчання
відповідним гендерним ролям тощо. Саме в цей час остаточно завершувався
процес реінферналізації нового члена селянського суспільства,
поступового набуття ним ознак соціального статусу.

У третьому розділі “Соціалізація дітей 7-14-літнього віку”, що
складається з двох підрозділів аналізується процес трудової соцілізації
дітей та підлітків, а також особливості та характер прилучення цієї
статево-вікової групи до обрядового життя.

У першому підрозділі “Трудова соціалізація дітей та підлітків” показано,
що наступний етап соціалізації дітей та підлітків в українській народній
культурі був безпосередньо пов’язаний з включенням останніх в активне
соціально-господарське життя сім’ї, родини, сільської громади в цілому.
В процесі праці дитина в традиційних суспільствах оволодівала
необхідними формами та навичками соціальної поведінки, що їх вона згодом
використовувала поза трудовою діяльністю в різноманітних формах та
способах взаємодії з оточуючим середовищем.

Прилучення групи дітей та підлітків до господарсько-виробничої
діяльності означало, насамперед, поступове набуття ними статусу
соціально значущих членів сільської спільноти, визначення певного місця
в ієрархії суспільних відносин традиційної культури українців, апогей
якого (цього процесу) припадав на час переходу у категорію одружених
чоловіків та жінок.

Діти з 5-7 років займалися пастушінням (цьому відповідав соціовіковий
та господарські терміни, що виступали соціальними показниками,
індикаторами включення дітей в систему селянської праці: “пастух”,
“пастушок”, “підпасич”, пізніше “плугатар”, “молотник”), а дівчатка
хатнім господарством, доглядом за меншими дітьми прядінням, вишиванням
(“нянька”, “пряшечка”, “швачечка”). Дівчаток прилучали до виконання усіх
жіночих робіт у селянському господарстві: гребти сіно, збирати колосся
під час жнив, допомагати у в’язанні снопів, тріпати льон тощо. З
домашніх робіт їх насамперед навчали прядінню та ткацтву. Якщо у сім’ї
не було підлітків-хлопчиків, то дівчата могли виконувати й хлопчачу
роботу, і навпаки, сини в сім’ї долучалися до дівочих робіт за
відсутністю доньок. Ця трудова діяльність дітей передбачала зміну
їхнього статусу, прав та обов’язків, а також ставлення до них з боку
сімейного та громадського колективу. В селянському соціумі українців
існував також інститут найманої праці дітей, починаючи з 8-12 років для
домашніх, польових та інших видів робіт.

У другому підрозділі “Прилучення дітей та підлітків до обрядового життя”
досліджується процес соціалізації дітей та підлітків в обрядовій сфері,
опановування ними необхідних обрядових ролей, котрі громадою
розглядалися як такі, що забезпечують стабільність та порядок всередині
сільського колективу.

Попри те, що діти в українській традиційній культурі (як у
міфологічно-магічній, так і побутовій моделі) до 7-8 років розглядалися
як малі, безпорадні, нерозумні, слабкі та неповноцінні істоти, залучення
їх до сакральної сфери життєдіяльності (як і у випадку трудової
діяльності) починалося доволі рано, щоправда спершу в опосередкованій
формі. Це пов’язувалося насамперед з можливістю використання ідеї
безгрішності дітей та їх наближеності до світу пращурів та природи у
відповідних ритуальних практиках, здійснюваних іншими членами локального
колективу.

Одночасно з активним залученням дітей у господарсько-виробниче життя під
час другого етапу соціалізації відбувалося також поступове включення,
інкорпорація дітей в обрядово-святкову сферу, що виявлялося спершу в
ігровому комплексі дитячого побуту (зокрема, у відтворенні, моделюванні
в ігровій формі основних обрядів життєвого циклу людини – родин,
весілля, похорону, а також циклу календарних свят). З досягненням
дитиною 7-річного віку, ця тенденція посилювалася та увиразнювалася
шляхом закріплення за дитячою групою певних ролей та поведінкових
патернів у процесі виконання тих чи інших обрядів (календарних,
життєвого циклу тощо).

У четвертому розділі “Молодіжна статево-вікова група” розглядаються
питання, пов’язані з функціонуванням у традиційній культурі українців
парубочих та дівочих громад, в межах яких проходила соціалізація молоді,
її підготовка до сімейного життя, переходу в повноправну групу одружених
чоловіків та жінок.

У першому підрозділі “Парубочі та дівочі громади” досліджується
інституціалізована форма дошлюбного спілкування молоді – парубочі та
дівочі громади, до яких вступали, починаючи з 14-18 років. “Дівування”
та “парубкування” означало для молоді початок переходу до нової
соціально-вікової категорії, нового в якісному відношенні соціального
статусу в сільській локальній спільноті. З 15-16-літнього віку дівчину
називали “відданицею”, “невістою”, “на віддані”, “на порі”, “діукою у
боутицях”, актуалізуючи одну з головних соціалізаційних установок даного
віку – реалізацію репродуктивної функції шляхом одруження та створення
власної сім’ї. Хлопця з 15-16 років починали називати “парубок”,
“косар”, “легінь”, фіксуючи тим самим якісну зміну статусних
характеристик останнього, готовність його до одруження та створення
власної сім’ї.

Одним із головних інститутів соціалізації на етапі дівування та
парубкування для неодруженої молоді були саме дівочі і парубочі громади,
об’єктивовані, зокрема, у формі вечорниць/досвіток (восени-взимку) та
вулиці (навесні-влітку). Інститут вечорниць/досвіток/вулиці як
невід’ємна складова молодіжної субкультури свідчила про набуття
соціалізацією якісно нових ознак, вимірів, зміну її загальної
спрямованості. Поруч з іншими соціалізаційними аспектами
(господарськими, соціальними, обрядовими), на перший план виступає
комунікативний – визначальними моментами якого стають кохання та
одруження, а також процес формування та регуляції гендерної поведінки в
середовищі молодіжної громади.

У підрозділі “Підготовка молоді до сімейного життя” аналізуються правила
гендерної поведінки всередині молодіжної субкультури, вироблення яких
було необхідним для успішної реалізації шлюбної стратегії – одруження та
створення повноцінної сім’ї, як для парубка, так і для дівчини.
Засвоєння на цьому віковому етапі певних норм та установок соціального
життя молоддю відбувалося у відповідності з приписами існуючого
комплексу звичаєво-обрядової культури українців, що виступали
своєрідними регуляторами інтрасоціальних взаємодій та інтеракцій
всередині селянської спільноти.

Поруч з іншими важливими соціалізуючими функціями, що їх виконували
молодіжні зібрання (соціальні, обрядові, звичаєво-правові), визначальною
сферою на цьому етапі соціалізації виступала саме гендерна комунікація,
формування та регуляція гендерної поведінки в середовищі молодіжного
колективу. За словами Даніеля Фабра, який проаналізував функціонування
молодіжної групи у традиційному французькому суспільстві: “Якщо чоловіча
честь може отримати дуже широке тлумачення і охоплює усі соціальні
зв’язки, честь дівчини обмежується сексуальною респектабільністю. Так
складається соціальна система суворої регламентації, що одночасно сприяє
зближенню статей і разом з тим перебуває на сторожі жіночої
респектабельності”19.

У молодіжних зібраннях українців регуляторами прийнятної гендерної
поведінки були, зокрема, репресивні та пермисивні методи. До першої
категорії можна віднести такі дії, як, наприклад, вимащування воріт
“нечесної” дівчини дьогтем, замазування глиною, гноєм вікон її будинку,
наспівування різних дошкульних пісень, дражнилок, влаштування
інсценізованого весілля тощо. Дівчата застосовували методи ігрового
осуду у формі насміхань, дражнилок, дошкульних висловлювань чи пісеньок,
а також при потребі застосовували магічні вміння та навички. Зрідка
дівчата вдавалися до ритуальних бешкет (зв’язування сплячих парубків або
обливавання їх водою).

В якості пермисивних методів використовувалися практично усі ті прийоми,
що й у випадку з репресивними, за виключенням хіба що фізичної агресії
(викрадення і ховання веретена чи прялки, заважання робити слугували не
тільки засобом допекти дівчині, а й вираженням інтересу та симпатії до
неї). Серед дівочих способів задобрити та привернути увагу парубків
можемо назвати дарування виготовлених своїми руками предметів прядіння
та вишивання (кисетів для тютюну, нових хусток, вишитих поясів, сорочок
тощо).

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

– виділено чотири основні етапи у вивченні проблем соціалізації
статево-вікових груп дітей та молоді в українській етнології: перший
етап – друга половина XIX – початок XX ст. пов’язаний з накопиченням та
фіксацією різноманітного етнографічного матеріалу, що стосується
дитинознавства, парубочих та дівочих громад; другий етап хронологічно
охоплює 20-30-ті роки XX ст. і характеризується появою перших
теоретичних узагальнюючих праць у сфері вивчення проблем статево-вікової
диференціації як важливої складової процесів соціалізації, що
відбуваються в дитячому та молодіжному віці. 40-60-ті рр. XX ст. в
радянській етнографічній науці загалом були позначені послабленням
досліджень зі згаданої проблематики; на третьому етапі (70-і – початок
90-х років XX ст.) проводилися дослідження з дитинознавства в межах
етнопедагогічного підходу, що предметом та об’єктом своїх досліджень
обрав способи та методи виховання дитини в українській народній
культурі; четвертий етап, що триває з 90-х років XX ст. до
сьогоднішнього дня, відзначається інтенсифікацією досліджень у галузі
теорії та практики традиційних моделей соціалізації українців, зокрема,
статево-вікових груп дітей та молоді. Аналіз теоретичних та практичних
розробок з соціалізаційної проблематики дітей та молоді в українській
історико-етнографічній науці показав, що концептуальні моделі потребують
подальшого опрацювання на базі емпіричного матеріалу, врахування
принципу статево-вікової стратифікації традиційного українського
суспільства. Аналіз джерельної бази засвідчив її репрезентативність для
вирішення поставлених у дисертаційному дослідженні цілей та завдань.

– з’ясовано, що початковий етап соціалізації людини тривав від
народження до 5-7-річного віку. Важливим моментом в цьому контексті
виступала первинна (ритуальна) соціалізація новонароджених. Вона
характеризувалася здійсненням цілого комплексу обрядових дій та санкцій
інкорпоруючого характеру – так званих „обрядів соціального народження”
(перше купання –„купіль”, ім’янаречення, хрещення, „вивод”, пострижини
тощо), що були спрямовані на поступове включення новонародженого в
систему соціальних відносин та культурний простір селянської спільноти
(роду, сім’ї, громади) тощо. Процес первинної соціалізації був
пов’язаний також із формуванням гендерної ідентичності новонароджених,
під час якої у символічний спосіб закріплювалася відповідна статева
природа дитини, артикулювалися майбутні соціально-гендерні ролі та
преференції, її статусні позиції у сфері господарчого та виробничого
життя. Первинна соціалізація передбачала здійснення певних ритуальних
дій, що мали на меті „запрограмувати” батьками стать дитини. Подібні
процедури демонструють неухильне дотримання принципу статево-вікового
поділу в традиційному суспільстві.

– доведено, що другий етап соціалізації людини в українській традиційній
культурі був безпосередньо пов’язаний з включенням дітей в
соціально-господарське та обрядове життя села. З 5-7-річного віку
розпочиналася активна трудова соціалізація дітей, в якій чітко
засвідчувався принцип гендерного розподілу господарчих занять. У процесі
праці дитина оволодівала необхідними формами та навичками соціальної
поведінки, що їх вона згодом використовувала поза трудовою діяльністю в
різноманітних формах та способах взаємодії з оточуючим середовищем.
Трудова діяльність дітей передбачала зміну їхнього статусу, прав та
обов’язків, а також ставлення до них з боку сімейного та громадського
колективу. Прилучення дітей та підлітків до обрядово-святкової сфери
виявлялося спершу в ігровому комплексі дитячого побуту (зокрема, у
відтворенні, моделюванні в ігровій формі основних обрядів життєвого
циклу людини – родин, весілля, похорону, а також циклу календарних
свят). З досягненням дитиною 5-7-річного віку, ця тенденція посилювалася
та увиразнювалася шляхом закріплення за дитячою групою певних ролей та
поведінкових патернів у процесі виконання тих чи інших ритуалів. Це було
необхідною умовою підтримання балансу семантичних, вітальних опозицій,
де сакральне та профанне завжди співіснує та взаємопроникає, утворюючи
тим самим структурну завершеність людського буття та підтримуючи
локально-культурну ідентичність всередині даної етнічної системи.

– встановлено, що третій етап соціалізації був пов’язаний зі вступом
до молодіжної громади – традиційного інституту дошлюбного спілкування –
початком так званого “дівування” та “парубкування”. Розпочинався він з
деякими локальними відмінностями в 14-18 років. Дівування та
парубкування означало для дівчат і парубків початок переходу до нової
соціально-вікової категорії, нового в якісному відношенні соціального
статусу в сільській локальній спільноті. Етап, що співвідносився з
життєдіяльністю неодруженої молоді, був завершальним у плані
інкорпорації останніх в повноправне життя сім’ї, родини, громади тощо.
Соціалізація на цьому етапі в межах діяльності таких організацій
дошлюбного спілкування молоді, як парубочі та дівочі громади, була
логічним продовженням двох попередніх етапів, під час яких відбувалася
підготовка індивіда до виконання ролей та функцій статево-вікової групи
одружених чоловіків та жінок. Остання в народній культурі користувалася
найбільшими правами та преференціями (обрядового та необрядового
характеру), мала найвищий соціовіковий статус у сільській громаді. Тому
провідними темами у діяльності молодіжних громад виступали
гендерно-комунікативні аспекти, регулювання яких давало можливість
здійснити необхідну підготовку до реалізації шлюбної стратегії, від
успішності якої залежав перехід до групи одружених чоловіків та жінок, а
також стабільне функціонування усіх сфер соціального та обрядового життя
сільського соціуму.

– з’ясовано, що соціалізація дітей та молоді в традиційній культурі
українців другої половини XIX – початку XX ст. як процес засвоєння
індивідом основних навичок життєзабезпечення та норм поведінки була
важливим механізмом збереження етнічної традиції, підтримання
стабільності усієї соціальної структури селянської спільноти, однією з
визначальних характеристик якої виступала система статево-вікової
стратифікації. Процес соціалізації в традиційному українському
суспільстві зазначеного періоду полягав, насамперед, у засвоєнні
індивідом тих властивостей, що в суспільній свідомості вважалися
бажаними чи навіть необхідними для осіб певної статі та віку. Ці якості
залежали не тільки від вихідних біологічних відмінностей між людськими
індивідами, але також від існуючих в українців уявлень про перебіг
вікових змін та соціокультурного змісту кожної стадії життєвого циклу.

Публікації, що відображають основний зміст та результати дисертації

Статті у фахових виданнях:

1. The Traditional Educational System of Ukrainians as an
Ethnic-Psychological Concept (Традиційна система виховання українців як
етнопсихологічний концепт) // Ethnic History of European Nations
(Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр.). – К., 2003. – Вип. 14.
– С. 125-129.

2. Теорія соціалізації в роботах представників психологоантропологічного
напряму “етнографія дитинства” // Етнічна історія народів Європи: Зб.
наук. пр. – К., 2004. – Вип. 17. – С. 88-93.

3. Соціалізація дитини в традиційній культурі українців XIX – поч. XX
століть: ритуально-аритуальні аспекти // Вісник Київського університету
імені Тараса Шевченка. – Серія: Історія. – Вип. 74-76. – К., 2004. –
Вип. 75. – С. 74-76.

4. Програмування гендерних ролей в родильній обрядовості українців //
Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. – К., 2005. – Вип. 19. –
С. 77-83.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації

5. До проблеми етнопсихологічної моделі українців // Етнічна історія
народів Європи: Зб. наук. пр. – К., 2001. – Вип. 12. – С. 70-73.

6. Звичай „саджати на лубок” та „убасте” в українській та японській
етнокультурній традиції // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр.
– К., 2001. – Вип. 13. – С. 99-101 (співавтор Масакі Умебаясі;
авторський внесок – 0, 2 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Забловський А.В. Соціалізація статево-вікових груп в традиційній
культурі українців другої половини XIX – початку XX ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.05 – Етнологія. – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню соціалізації статево-вікових груп
дітей та молоді як одних із структурних одиниць статево-вікової
стратифікації в традиційній культурі українців другої половини XIX –
початку XX ст. Автором теоретично осмислено проблеми соціалізації шляхом
докладного вивчення концептуальних розробок у галузі „етнографії
дитинства” та статево-вікової стратифікації радянських, а також
зарубіжних дослідників. У роботі здійснено комплексний аналіз основних
етапів соціалізації людини від її народження до переходу в категорію
одружених чоловіків та жінок. Встановлено особливості та характер
прилучення дітей, підлітків та молоді до сільського соціуму, закріплення
за ними певних трудових та обрядових ролей. На прикладі розгляду
парубочих та дівочих громад в українському традиційному суспільстві
з’ясовано специфіку підготовки неодруженої молоді до сімейного життя, а
також проаналізовано гендерно-комунікативні аспекти життєдіяльності
молодіжної групи як необхідної передумови для успішної реалізації ними
шлюбної стратегії.

Ключові слова: традиційна культура українців, соціалізація,
статево-вікова стратифікація, гендерна роль, обрядові функції, діти,
підлітки, молодь.

АННОТАЦИЯ

Забловский А.В. Социализация половозрастных групп в традиционной
культуре украинцев второй половины XIX – начала XX в. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по
специальности 07.00.05 – Этнология. – Киевский национальный университет
имени Тараса Шевченко. – Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию социализации половорастных групп
детей и молодежи как одних из структурных единиц половозрастной
стратификации в традиционной культуре украинцев второй половины XIX –
начала XX в. Автором теоретически осмысленны проблемы социализации на
основании детального изучения концептуальных разработок в сфере
„этнографии детства” и половозрастной стратификации советских, а также
зарубежных исследователей. В работе проведен комплексный анализ основных
этапов социализации человека от его рождения и до перехода в категорию
замужних мужчин и женщин. Одним из таких этапов выступала первичная
(ритуальная) социализация новорожденных, которая характеризировалась
выполнением целого комплекса обрядов, направленных на постепенное
включение ребенка в систему социальных отношений и культурное
пространство деревенского сообщества, а также была связана с
символическим формированием и закреплением гендерных ролей, артикуляцией
будущих социальных статусов и преференций в сфере хозяйственной и
ритуальной жизни. Установлено особенности и характер инкорпорации детей,
подростков и молодежи в сельский социум, закрепления за ними
определенных трудовых и обрядовых ролей. На примере рассмотрения
молодежных сообществ в украинской традиционной культуре определено
специфику подготовки молодежи к семейной жизни, а также проанализировано
гендерно-коммуникативные аспекты жизнедеятельности парней и девушек в
качестве необходимой предпосылки для успешной реализации ими брачной
стратегии.

Ключевые слова: традиционная культура украинцев, социализация,
половозрастная стратификация, гендерная роль, обрядовые функции, дети,
подростки, молодежь.

ANNOTATION

Zablovskyy A.V. The socialization of sex and age groups in the
traditional culture of Ukrainians in the second half of XIX – beginning
of the XX century. – Manuscript.

Thesis for a Candidate’s Degree in History. Specialization 07.00.05 –
Ethnology. – Kyiv National Taras Shevchenko University. – Kyiv, 2005.

The dissertation is devoted to study socialization of puberty groups of
children and youth – one of the structural units of the sex and age
stratification of the traditional Ukrainian society of the second half
of XIX – beginning of the XX century. The author analyzed theoretically
the problem of socialization by the way of studying detailed conceptual
works in the sphere of “ethnography of children” and puberty
stratification of Soviet as well as foreign researchers. The complex
analysis of the periods of socialization of people from his birth to
transfer to category of married man and woman has been fulfilled in this
work. The pecularities of incorporation of children and youth into rural
society, securing of labour and ritual roles and functions of these sex
and age groups have been identified. The specific of preparation
unmarried youth to family life was revealed by the example of
consideration of youth communities in the traditional society of
Ukrainians as well as gender aspects of the functioning of this puberty
group as necessary precondition for effective realization of matrimonial
strategy analyzed.

Key words: traditional culture of Ukrainians, socialization, sex and age
stratification, gender role, ritual functions, children, teenagers,
youth.

Похожие записи