.

Роль наукової та творчої інтелігенції в становленні Всеукраїнського Археологічного комітету (1917 – початок 30-х років): Автореф. дис… канд. іст. на

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2805
Скачать документ

Запорізький державний університет

Нестуля Світлана Іванівна
УДК 947.084.2/6 : 719 — 058.237

Роль наукової та творчої інтелігенції в становленні Всеукраїнського
Археологічного комітету (1917 — початок 30-х років)

07.00.01-Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата істричних наук

Запоріжжя- 1998

Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі соціально-політичних наук
Кременчуцького державного політехнічного інситтут Міністерства освіти України

Науковий керівник:доктор історичних наук, професор , академік НАН України Тронько Петро Тимофійович
Інститут Історії України НАН України (м.Київ). завідувач відділу регіональних проблем історії України
Офіційні опоненти : доктор історичних наук, професор ,
Даниленко Віктор Михайлович, завідувач відділу історії культури українського народу Інституту Історії України НАН України (м.Київ).

Тощев Геннадій Миколайович. Доцент кафедри історії україни Запорізького державного університету

Провідна установа: відділ етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (м.Київ).

Захист відбудеться 4 грудня 1998 р. 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому державному університеті за адресою:330600. М. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66 корп. 5, акт.зал.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою:330600. М. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66 корп. 2.

Автореферат розісланий 29 жовтня 1998 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОти
Актуальність теми дослідження. Після проголошення незалежності України перед державою, суспільством загалом постало завдання відновити у повному обсязі етноформуючу роль історико-культурної спадщини. В зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує досвід пам’яткоохоронної діяльності представників наукової та творчої інтелігенції України. Акумулюючи суспільні настрої часу та усвідомлюючи непересічне значення історико-культурної спадщини, вони першими ставали на її захист, вели широку просвітницьку роботу серед громадськості, ініціювали створення інституцій пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної спрямованості.
Провідним серед них в середині 1920-х років був Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК). Створений при Всеукраїнській Академії наук з ініціативи науковців та діячів культури, він організаційно згуртував їх навколо завдань дослідження та збереження історико-культурної спадщини, отримав статус вищого науково-дорадчого органу Наркомату освіти України з питань пам’яткознавства та охорони пам’яток. На жаль, на початку 30-х років ВУАК був ліквідований, а більшість членів комітету, з іменами яких були пов’язані найвагоміші досягнення на пам’яткоохоронній ниві України перших пореволюційних років, стали жертвами політичних репресій і на десятиліття пішли в небуття.
Повернути їх нашій історії, нашому народу, актуалізувати накопичений ними досвід організації охорони й досліджень пам’яток історії та культури — це завдання важливого суспільно-політичного, науково-теоретичного та практичного значення.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана як частина держбюджетної наукової теми “Роль історико-культурної спадщини українського народу у формуванні його національної свідомості. 1917 — 1991 рр.”, включеної до тематичного плану № 49 Міністерства освіти України.
Стан наукової розробки проблеми. Відразу необхідно зазначити, що спеціальних праць, в яких би аналізувалась роль наукової та творчої інтелігенції в становленні Всеукраїнського Археологічного комітету, чи присвячених історії комітету до цього часу не підготовлено.
Водночас, ВУАК та його попередники в структурі ВУАН не були обділені увагою пам’яткознавців, істориків. Вже в 1918 р., ще до заснування Української Академії наук, з’явилися публікації М.Біляшівського, Д.Багалія, А.Кримського, Г.Павлуцького, Є.Тимченка, Ф.Шміта, в яких обстоювалась необхідність створення академічних центрів дослідження й охорони пам’яток. В роки революції та громадянської війни були опубліковані й перші аналітичні розвідки А.Анісімова, Ф.Ернста, Ф.Шміта про відповідні пошуки та діяльність учених, митців, органів влади за різних урядів і режимів.
В 20-ті роки літописці охорони пам’яток сконцентрували свою увагу переважно на процесі становлення державних пам’яткоохоронних органів в Радянській Україні. Проте в аналітичних звітах керівників пам’яткознавчих установ ВУАН даються оцінки умов праці Археологічного комітету та ВУАКу, їх стосунків з відділами Академії та секціями Українського наукового товариства, Наркоматом освіти України, музеями, структурних змін комітетів та їх діяльності. Побіжно ці питання підіймаються і в наукових розвідках членів ВУАКу з обсягу конкретних проблем пам’яткознавства, які друкувалися у виданнях, підготовлених комітетом — “Коротких звідомленнях ВУАКу” за 1925 — 1926 рр (К.,1927), “Хроніці археології та мистецтва”( К., 1930 — 1931), “Записках” ВУАКу ( К., 1930), збірнику “Трипільська культура на Україні” ( К.,1926) та ін. Нарешті на початку 30-х років П.Курінний зробив спробу узагальнити досвід археологічних досліджень в Україні пореволюційної доби та визначити роль і місце в них ВУАКу.
Цікаві дані про організаційні та наукові зв’язки ВУАКу з музеями , їх окремими співробітниками містять опубліковані в 20-і роки музеєзнавчі розвідки М.Болтенка, В.Дубровського, С.Дложевського, В.Козловської, М.Семенчика, І.Фабриціус, О.Федоровського та ін. Тоді ж побачили світ статті А.Винницького, М.Грушевського, Ф.Ернста, В.Козловської, П.Курінного, К.Мощенка, в яких висвітлювалися окремі аспекти діяльності М.Біляшівського та Д.Щербаківського в контексті розбудови академічних пам’яткознавчих інституцій, в тому числі ВУАКу.
На жаль, вже в кінці 20-х — на початку 30-х років на цих та інших членів ВУАКу, Комітет загалом з боку офіційних ідеологів посипалися безпідставні звинувачення у “буржуазному націоналізмі” та інших гріхах. В концентрованому вигляді вони знайшли вияв у монографії Ф.Козубовського, сама назва якої промовисто засвідчує про її зміст — “ Буржуазна історія матеріальної культури на послугах фашизму“ (К., 1934). І над комітетом на десятиріччя опустилася завіса мовчання.
В 1947 р. першим її порушив відомий український археолог Л.Славін. Він дав загальну характеристику ВУАКу. Однак, під тиском обставин не зміг показати ту роль, яку відіграли в становленні комітету провідні діячі науки і культури України, затавровані в 30-ті роки печаткою “ворогів народу”.
Після розвінчування культу особи Сталіна це спробував зробити І.Шовкопляс. Вмістивши в опубліковані в кінці 50-х — 60-х роках бібліографічні показчики археологічних досліджень в Україні праці репресованих членів ВУАКу, він, по-суті, здійснив їх наукову реабілітацію. Нарешті, зусиллями І.Шовкопляса нариси про ВУАК в 1964 р. попали на сторінки навчального посібника з основ археології, а в 1967 р. — узагальнюючої праці з історії АН УРСР.
Благородні наміри ученого отримали край негативну оцінку офіційних ідеологів та керівників наукових установ Радянської України. Не дивно, що в наступних фундаментальних виданнях з історії Академії наук України не знаходимо навіть згадки про ВУАК.
На такому тлі, як виключення сприймаються опубліковані в 70-х — на початку 80-х років роботи В.Генінга, О.Пряхіна, Д.Цвейбель, в яких позитивно оцінюється роль комітету в організації археологічних досліджень в Україні. Однак, аналізуючи процес становлення ВУАКу, вони не виходять за межі окресленого ще Л.Славіним кола проблем.
Історіографічна ситуація навколо ВУАКу поліпшилась лише в кінці 80-х — 90-х роках, коли з’явилися роботи В.Акуленка, С.Заремби, С.Кота, О.Нестулі з об’єктивним аналізом діяльності комітету на ниві охорони пам’яток. В цей час вийшли друком також узагальнюючі праці з історії краєзнавчого руху та музейного будівництва в Україні, в яких знайшлося місце і для аналізу пам’яткознавчої діяльності ВУАКу. –
Помітним явищем в українській історіографії стала фундаментальна праця “Репресоване краєзнавство” ( К., 1991). На її сторінках подані біографічні портрети 75 найбільш відомих дослідників та охоронців пам’яток України, в тому числі й багатьох членів ВУАКу.
Привертають до себе увагу також роботи С.Білоконя, О.Білодіда, Я.Верменич, В.Граба, В.Звягельського, В.Киркевича, О.Коваленка, Г.Кураса, Д.Макаренка, О.Ситника, О.Супруненка, В.Ульяновського, Г.Шовкопляс та ін. про М.Василенка, М.Біляшівського,Ф.Ернста, А.Кримського, В.Ляскоронського, С.Магуру, М.Макаренка, О.Новицького, Н.Полонську-Василенко, С.Таранушенка, Ф.Шміта, В.Шугаєвського, Д.Щербаківського, які активно працювали у складі ВУАКу.
Разом з тим в дослідженнях біографічного жанру не ставиться завдання дати загальну оцінку зусиль наукової та творчої інтелігенції по розбудові окремих установ, комісій та комітетів Академії наук, до числа яких належав і ВУАК.
Окремо не виділяється ця проблема і в фундаментальних дослідженнях В.Даниленка, Г.Касьянова О.Рубльова та ін. з історії української інтелігенції 20-30-х років. Однак, саме в їх працях визначаються головні чинники, які впливали на характер і спрямованість діяльності науковців та митців того часу.
В цьому контексті важливе значення мають також праці В.Даниленка, Г.Касьянова, С.Кульчицького, В.Пристайка, Ю.Шаповала та інших дослідників політики і практики сталінізму на Україні, розвідки С.Кіржаєва, Р.Пирога, П.Соханя, В.Ульяновського про вплив суспільно-політичних чинників на статус ВУАН та окремих її керівників.
Така проблематика — нова для вітчизняних істориків — в українській діаспорі з’явилася значно раніше. Це засвідчують роботи Н.Полонської-Василенко з історії Української Академії наук та історичної науки за радянської влади, праці П.Курінного. В.Козловської, М.Міллера, Я.Пастернака та ін. про розвиток археологічних досліджень та пам’яткознавчих установ в Україні. Історики діаспори оцінюють ВУАК як провідний центр координації пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної роботи. Однак не маючи доступу до архівних джерел, вони не змогли проаналізувати процес становлення комітету, вивчити й оцінити конкретний внесок науковців та діячів культури в його розвиток.
Останнім часом захищено ряд дисертацій з історії краєзнавчого руху 20-х — 30-х років в Україні. В них висвітлюється відповідна робота діячів науки і культури. Але проблеми становлення ініційованих ними інституцій спеціально не аналізуються.
Таким чином, не зважаючи на досить широке коло досліджень, в яких підіймаються різні аспекти функціонування ВУАКу, діяльність наукової та творчої інтелігенції, спрямована на розбудову комітету, зміцнення його позицій на ниві охорони та вивчення памяток України ще не стала обєктом глибокого аналізу.
В звязку з цим мету дослідження автор вбачає у зясуванні ролі учених, діячів культури і мистецтва в становленні Всеукраїнського Археологічного комітету, обгрунтуванні і реалізації ними головних підвалин та організаційних форм його діяльності, утвердженні Комітету, як провідного академічного центру координації памяткознавчих студій в Україні.
Завдання дослідження обумовлені його метою. Головні з них такі:
— проаналізувати основні концептуальні положення програм організаційного забезпечення завдань дослідження та охорони памяток, якими керувалися в своїй практичній діяльності науковці та діячі культури України;
— визначити головні чинники, які впливали на процес становлення академічних памяткознавчих та памяткоохоронних установ ВУАН загалом і ВУАКу зокрема;
— показати роль діячів науки і культури в розбудові ВУАКу, його відділів, комісій та організації їх роботи;
— оцінити значення організаційної діяльності членів ВУАКу по налагодженню звязків з науковими установами та краєзнавчими осередками для розгортання роботи комітету;
— зясувати місце і роль ВУАКу в системі органів та установ дослідження й охорони памяток, визначити особливості діяльності його членів на різних етапах її розвитку;
— виробити загальні наукові рекомендації стосовно актуалізації досвіду, набутого діячами науки і культури в процесі вирішення організаційних проблем дослідження й охорони памяток.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з березня 1917р. до початку 30-х років. Саме в його межах наукова та творча інтелігенція України зуміла реалізувати свої проекти створення академічних пам’яткознавчих та памяткоохоронних установ, що знайшли найбільш довершене втілення у Всеукраїнському Археологічному комітеті, який загинув разом зі сподіваннями його творців на вільний розвиток української національної науки і культури.
Територіальні рамки дослідження визначені межами існування української державності.
Об’єктом дослідження виступає комплекс документальних джерел, які характеризують процеси на памяткоохоронній ниві України і, зокрема, становлення Всеукраїнського Археологічного комітету.
Предметом дослідження є конкретно – історична та теоретична діяльність наукової та творчої інтелігенції з обсягу дослідження й охорони памяток, установи Академії наук та громадські обєднання відповідної спрямованості, музеї, державні памяткоохоронні органи та органи влади і управлінн
Методологічною і теоретичною основою дослідження є універсальні принципи історизму та обєктивності, що визнаються представниками різних наукових шкіл та напрямків. Поєднання предметно – хронологічного, системно – структурного та порівняльно – історичного методів комплексного аналізу з позицій діалектичного звязку процесів
і явищ у суспільстві, а також використання загальнонаукових методів класифікації, систематизації та узагальнення дало змогу автору найбільш повно реалізувати поставлені в дисертації мету та дослідницькі завдання.
Джерельна база дисертації включає опубліковані та архівні документи. Серед останніх найважливіше значення мають документи з фонду Всеукраїнського Археологічного комітету, що зберігся в науковому архіві Інституту археології НАН України. Це, в першу чергу, протоколи засідань Археологічного комітету, Археологічної комісії, ВУАКу, його пленумів, президії, відділів та комісій за весь час існування комітету.
Значний інтерес складають звіти керівників структурних підрозділів ВУАКу, доповідні записки його членів з обгрунтуванням пропозицій щодо удосконалення роботи комітету та налагодження організаційних звязків з іншими науковими й памяткоохоронними інституціями, їх переписка з комітетом. Особливу цінність складають звіти членів комітету про виконання планів науково-дослідної та організаційної роботи, участь у наукових форумах та нарадах. Досить високий інформаційний рівень мають доповідні записки ВУАКу до керівних органів Академії наук та Наркомату освіти України.
В Центральному архіві вищих органів влади і управління України ( ЦДАВО України ) у фондах ВУЦВК ( Ф.1), Раднаркому України ( Ф.2 ), Наркомату освіти України ( Ф. 166 ) відклались біографічні матеріали, характеристики, оцінки наукового доробку та громадської діяльності більшості членів ВУАКу. Знаходимо в цих фондах і рішення центральних установ і відомств, якими регулювались відносини ВУАКу з державними памяткоохоронними органами та музеями, висновки на памяткознавчі проекти Комітету, постанови про їх фінансування тощо.
При підготовці дисертації використані також матеріали з фондів Інституту рукописів ЦНБ ім. В.І.Вернадського НАН України. Так, у фонді Академії наук ( Ф.Х) віднайдені протоколи засідань керівних органів історично-філологічного відділу та ВУАН, на яких обговорювались статутні положення пам’яткознавчих інституцій. Матеріали загального характеру з обсягу діяльності ВУАКу та відомості про участь у ній окремих діячів науки і культури відклались в особистих фондах. Найбільший інтерес складають документи з фондів М.Біляшівського ( Ф.ХХХІ), О.Новицького ( Ф.278 ), С.Таранушенка ( Ф.279 ) та ін.
Ряд фондів особистого походження опрацьовано також в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Деякі документи по темі виявлені в архіві Президії Академії наук України.
В роботі використані також матеріали періодичної преси 1917 — початку 30-х років. Зокрема, позиція діячів науки і культури щодо памяток культури за доби національних урядів досить широко висвітлювалась в газетах “Нова Рада”, “Киевлянин” (1917-1918), “Відродження” (1918), “Україна”( 1919). В 20-ті роки найбільше публікацій стосовно діяльності комітету друкувала київська газета “Пролетарська правда”, а на початку 30-х — войовничий орган “більшовизації” ВУАН — “За радянську Академію”.
Окрему групу джерел складають опубліковані документи. Це — збірки матеріалів про перші кроки становлення УАН, щорічні звіти Академії та її установ.
Загальні умови розвитку української науки й культури, офіційну політику правлячої партії та держави в їх царині за радянської влади характеризують матеріали, вміщені до збірників документів з історії культурного будівництва та охорони памяток в УРСР. Нарешті, на особливу увагу заслуговує опублікований в 1993 р. Збірник документів і матеріалів “Історія Академії наук України 1918 – 1923 рр. ( Упорядн. Шмельов В.Г., Кучмаренко В.А., Луговський О.Г. та ін. К.: Наукова думка, 1993).
Комплексний аналіз цих та інших джерел дозволяє скласти досить повне уявлення про роль наукової та творчої інтелігенції в становленні ВУАКу.
Наукова новизна та теоретичне значення дисертації полягає в тому, що вона являє собою перше в українській історіографії комплексне дослідження діяльності представників наукової та творчої інтелігенції по розбудові Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН. В роботі показується діалектика взаємовідносин ініціаторів створення ВУАКу з органами влади і управління, різними школами та групами учених.
На основі аналізу широкого спектру документів, переважна більшість яких вперше вводиться в науковий обіг, виділяються основні етапи становлення ВУАКу, дається аналітична картина організаційної діяльності членів його відділів і комісій та визначається місце і роль комітету у плановому розгортанні памяткознавчої та памяткоохоронної роботи в Україні.
Практичне значення роботи полягає в тому, що зроблені в дисертації висновки спрямовані на поліпшення сучасного стану організаційного забезпечення пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної роботи в Україні.
Матеріали дисертації стануть в нагоді при реалізації програми “Повернуті імена” Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України, підготовці книг із серії “Реабілітовані історією”,а також при розробці спеціальних і узагальнюючих праць з історії наукових установ Академії наук України, відповідних вузівських курсів та спецкурсів з історії української інтелігенції та становлення перших академічних памяткознавчих та памяткоохоронних закладів України, курсів з історичного краєзнавства для гуманітарних факультетів вищих учбових закладів, в роботі музеїв та наукових установ.
Наукова апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження знайшли відображення в авторських публікаціях ( 2 монографії, 4 статті, матеріали та тези — всього 12), доповідях і повідомленнях на ряді Міжнародних круглих столів “Історія релігій в Україні” (Львів, 1995, 1996, 1997), Всеукраїнських наукових конференціях “Православ’я і культура: історія і сучасність” (Полтава, 1994), “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” (Київ, 1995), “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, 1997), “Українська культура початку ХХ століття — державотворчий двигун вітчизняної історії” (Київ, 1997), наукових читаннях “Памяті Лева Васильовича Падалки” (Полтава, 1997), науково-теоретичних конференціях молодих учених та спеціалістів ( Кременчук, 1994, 1995 ).
Дисертація апробована і рекомендована до захисту кафедрою соціально-політичних наук Кременчуцького політехнічного інституту.
Структура дисертації відповідає меті та розвязанню основних завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків — обсяг дисертації 175 сторінок машинопису, список використаних джерел налічує 363 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено предмет, об’єкт і хронологічні рамки дослідження, його мету і завдання,охарактеризовано ступінь наукової розробки проблеми і стан джерельної бази, визначено методологічні принципи, методи дослідження, наукову новизну і практичне значення роботи.
В першому розділі — “Пошуки організаційних форм координації пам’яткознавчих досліджень та пам’яткоохоронної роботи ( березень 1917 — початок 20-х років)” — аналізується відповідна діяльність представників наукової та творчої інтелігенції за край складних умов української революції та громадянської війни.
Вже в перші місяці після повалення російського самодержавства її наслідком стало заснування громадського Центрального комітету охорони пам’яток старовини та мистецтва в Україні. Він об’єднав провідних діячів науки і культури, які підтримували державотворчі зусилля Центральної Ради і з її допомогою намагалися утвердити за комітетом вищі повноваження з обсягу питань збереження та дослідження історико-культурної спадщини. Виконавчим органом комітету мав стати створений восени 1917 р. відділ охорони пам’яток Генерального секретарства освіти.
Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. комітет припинив свою діяльність. Тому науковці та діячі культури особливі надії покладали на Українську Академію наук, через яку вони сподівалися здійснювати вплив на державну пам’яткоохоронну політику. З цією метою передбачалось створити при академічній кафедрі археології Археологічну комісію з науково-координаційними та адміністративними пам’яткоохоронними функціями.
В 1919 р., за радянської влади, вони були покладені на державні пам’яткоохоронні органи. Водночас при УАН почала діяти комісія по складанню археологічної карти, а в серпні 1919 р., напередодні окупації Києва денікінськими військами, науковці та діячі культури міста створили при Академії пам’яткоохоронний комітет. Їх зусиллями такий же комітет постав при УАН і в часи польської окупації Києва. В другій половині 1920 р. була зроблена спроба створити на його основі Археологічний комітет — координаційний центр пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної роботи.
На початку 1921 р., на тлі занепаду державних пам’яткоохоронних органів, члени пам’яткознавчих секцій Українського наукового товариства (УНТ) активізували зусилля по його розбудові. Однак, не погодились з обмеженням автономії комітету з боку УАН і він не відбувся.
В другій половині 1921 р. пам’яткознавці Києва об’єднались у складі Археологічної комісії при УАН. Вони розробили статутні документи комісії, сформували її керівні органи ( пленум, рада, президія), секції (археологічну, етнографічну, архітектурно-монументальну, мистецтв, музеєзнавства), визначились з пріоритетними напрямками роботи. Але на заваді її розгортання стали фінансові труднощі та протиріччя між членами комісії. Ті з них, які раніше входили до секцій археології та мистецтв УНТ, перейшовши до УАН, намагались зберегти автономію комісій Товариства. Не отримавши на це згоди Академії, вони вийшли з Археологічної комісії і вона припинала діяльність.
Натомість, 6 лютого 1922 р. при Академії був створений науково-консультативний орган з питань пам’яткознавства — Археологічний комітет у складі академіків Ф.Шміта(голова), М.Біляшівського та М.Василенка. Згодом комітет поповнив академік О.Новицький. Не зважаючи на обмежені можливості( фінансові, адміністративні, штатні і т.ін.), комітет досить скоро завоював авторитет в колах поціновувачів старовини, довів конструктивність ідеї створення центру координації пам’яткоохоронних та пам’яткознавчих зусиль при Всеукраїнській (з 1921 р.) Академії наук. Саме на грунті її визнання Наркоматом освіти України в середині 1920-х років і постав такий центр — Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК).
Особливості його становлення аналізуються в другому розділі дисертації — “Діяльність наукової та творчої інтелігенції по розбудові Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН”. В роботі показується, що провідні діячі науки і культури України прагнули надати ВУАКу статус головного пам’яткоохоронного органу Наркомату освіти республіки. Відповідно до розробленого ними в другій половині 1924 р. проекту статуту ВУАКу за комітетом пропонувалось закріпити адміністративні повноваження та підпорядкувати йому губернські й окружні центри охорони пам’яток. Наркомат освіти спочатку погодився з такими пропозиціями. Проте, незабаром, аби перешкодити зростанню впливу ВУАКу в колах національної української інтелігенції та більш широкого загалу, передав адміністративні повноваження комітету з обсягу охорони пам’яток головній та крайовим інспектурам — державним пам’яткоохоронним органам, підпорядкованим безпосередньо Комісаріату. Отже, 23 лютого 1926 р. Спільне Зібрання ВУАН схвалило нову редакцію статуту ВУАКу, згідно з якою комітет визнавався “вищим науковим закладом в межах УСРР” з питань охорони та дослідження історико-культурної спадщини.
В дисертації аналізується процес організаційного становлення ВУАКу — формування його керівних органів, спеціалізовних відділів ( археології, мистецтв) та комісій (софійської, золотарської, трипільської, по студіюванню джерел з історії українського мистецтва та пам’яток монументального мистецтва). Показується, що президія комітету ( голова — О.Новицький, заступник — Д.Щербаківський ( з червня 1927 р. — С.Гамченко, секретар — М.Рудинський) вже в середині 20-х років зуміла об’єднати у складі ВУАКу провідних дослідників пам’яток України, залучити до активної роботи багатьох українських архітекторів, реставраторів, художників. Зокрема, у відділах та комісіях ВУАКу працювали академіки М.Біляшівський, М.Василенко, В.Бузескул, А.Кримський, В.Різніченко, О.Фомін, М.Шарлемань, Д.Яворницький, відомі учені М.Болтенко, Д.Гордєєв, Ф.Ернст, В.Козловська, П.Курінний, В.Ляскоронський, М.Макаренко, А.Носов, Ю.Сіцінський, С.Таранушенко, архітектори В.Безсмертний, О.Кобелєв, В.Осьмак, художники М.Бойчук, В.Кричевський, В.Лесючевський, Ю.Михайлів, А.Середа, А.Таран, реставратори М.Касперович, Д.Кіплік, М.Сичов та ін.
Прагнучи згуртувати пам’яткознавчі та пам’яткоохоронні інституції навколо завдань ВУАКу, його члени взяли активну участь в підготовці й роботі всесоюзних та республіканських наукових форумів та нарад відповідної спрямованості. Досягненню цієї мети прислужилися також підготовлені ВУАКом наукові видання, організовані ним звітні виставки та прилюдні засідання. ВУАК спрямовував наукову роботу пам’яткознавців, видаючи відкриті листи на право дослідів в Україні. Він виступив безпосереднім організатором низки науково-дослідних експедицій. В дисертації показується, що за всим цим стояла кропітка й самопожертовна робота високоповажних учених та митців, за допомогою й підтримкою до яких все частіше зверталися не лише окремі науковці та краєзнавці, а й провідні пам’яткознавчі центри, музеї. В розділі обгрунтовується висновок про те, що завдяки активності об’єднаних у складі ВУАКу авторитетних діячів науки і культури, комітет утвердив за собою значення головного координаційного центру пам’яткознавчих студій в Україні. Широке суспільне визнання отримала також його пам’яткозахисна діяльність.
В заключному розділі дисертації — “Всеукраїнський Археологічний комітет за умов “великого перелому” ( кінець 20-х — початок 30-х років)” — аналізуються обставини ліквідації авторитетного академічного центру. Зазначається, що причини, які визначили трагічну долю комітету та багатьох його членів лежали в площині інспірованих партійно-державною верхівкою СРСР процесів тоталітаризації усіх сфер суспільного буття, становлення командно-адміністративної системи. Продовженням сталінської тези про наростання класових протиріч в ході соціалістичного будівництва в Україні стала боротьба проти старої інтелігенції та “ українського буржуазного націоналізму”, осередками якого були проголошені установи ВУАН та Академія в цілому.
Не випадково з кінця 20-х років НКО УСРР все більш обмежував можливості ВУАКу впливати на стан охорони й дослідження пам’яток. Зокрема, в 1929 р. до створеного при Комісаріаті Українського комітету охорони пам’яток культури від ВУАКу перейшли повноваження координації пам’яткознавчих розвідок. Значно погіршилось фінансування науково-організаційних заходів комітету. Він перестав отримувати кошти на польові дослідження. Були суттєво скорочені штати ВУАКу. Керівництво ВУАН та НКО УСРР настійно вимагало від його членів методологічного переозброєння.
За цих умов об’єднані в рамках ВУАКу діячі науки і культури прагнули зберегти завойовані комітетом позиції за рахунок збільшення його членів з числа пам’яткознавців нової генерації. Значну допомогу їм почали надавати члени-співробітники ВУАКу — молоді науковці, які здобували необхідний фах під керівництвом досвідчених членів комітету в аспірантурі чи наукових експедиціях. Комітет активізував видавничу та виставочну діяльність, зросло число його прилюдних засідань.
З обранням в 1929 р. ученим секретарем ВУАКу П.Курінного значно поліпшилась організація роботи комітету. Зокрема, вирішення оперативних питань взяв на себе його секретаріат. Однак, це не привело, як планувалось, до активізації діяльності членів комітету у відділах і комісіях. Через брак коштів створені в середині 20-х років комісії вже на початок 30-х років припинили свою роботу. Така ж доля спіткала й засновану в 1929 р. комісію кавказознавства. На перше місце в роботі відділів вийшли питання методологічного переозброєння, соцзмагання і т.д., які органічно не сприймала переважна більшість найбільш авторитетних членів ВУАКу. Фактично вони усунулись від праці в комітеті.
Скориставшись розгубленістю членів ВУАКу, керівництво НКО УСРР в 1932 р. “зміцнило” його склад членами КП(б)У та “співчуваючими” правлячій партії. Саме вони й очолили реорганізацію ВУАКу : натомість відділів і комісій були створені сектори первісного суспільства, рабовласництва, феодалізму, капіталізму, методологічна та інші бригади, які мали стати провідниками ідей марксизму-ленінізму на ниві дослідження й охорони пам’яток.
Проте не встигли вони розгорнути роботу, як подібні сектори постали й в структурі заснованої в квітні 1933 р. Секції історії матеріальної культури (СІМК) Академії наук України, яка організаційно об’єднала усі пам’яткознавчі академічні центри.
Водночас , секція ініціювала нищівну критику ВУАКу, звинувативши його членів у “шкідництві”, “антирадянській діяльності”, блокуванні з “рештками внутрішньої та силами зовнішньої контрреволюції”, тощо. Відтак, в середині 1933 р. ВУАК припинив свою діяльність.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ І ВИСНОВКИ НАУКОВОГО
ДОСЛІДЖЕННЯ

Проведений в процесі дослідження аналіз діяльності наукової та творчої інтелігенції по розбудові Всеукраїнського Археологічного комітету та його попередників дозволяє зробити ряд узагальнень та сформулювати головні положення, які виносяться на захист:
1. Зацікавленість проблемами охорони та дослідження пам’яток з боку національно-свідомих діячів науки і культури України обумовлювалась не лише їх фаховими інтересами, а й усвідомленням ролі історико-культурної спадщини в духовному та державному відродженні українського народу. Саме цим пояснюється їх послідовність та активність на пам’яткоохоронній ниві за різних урядів і режимів, які існували в Україні в хронологічних рамках досліджуваного періоду.
2. Науковці та діячі культури прагнули вивести проблеми організації охорони та дослідження пам’яток з під дії суспільно-політичних чинників. Тому вони й намагались закріпити вищі не лише наукові, а й адміністративні повноваження при вирішенні питань збереження та вивчення пам’яток за інституціями, створеними фахівцями.
3. Практика, однак, показала залежність відповідних ініціатив від державної політики в духовній сфері. Так, підтримка їх з боку Центральної Ради, сприяла становленню ЦКОПСІМУ — вищого органу охорони пам’яток в Українській Народній Республіці, сформованого виключно з числа науковців та діячів культури. Подібні повноваження та склад повинна була мати й Археологічна комісія, яку за доби Української держави передбачалось створити при Українській Академії наук. Навпаки, за радянської влади права адміністративного впливу були зосереджені в компетенції державних пам’яткоохоронних органів.
4. Незважаючи на це, радянська влада тривалий час не могла не рахуватися з авторитетом та досвідом пам’яткоохоронної роботи діячів науки і культури, які навіть за відсутності підтримки з боку держави зуміли створити при Українській Академії наук ряд установ пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної спрямованості. Найбільш впливовою серед них виявився заснований в 1922 р. науково-консультативний орган ВУАН — Археологічний комітет. В 1924 р. він був реорганізований у Всеукраїнський (ВУАК) з правами вищого наукового контролю за станом пам’яток та координації їх досліджень.
5. ВУАК відбувся в середині 20-х років як наслідок титанічної праці учених, митців, які об’єднались навколо нього й, попри фінансову скруту й обмежені штати співробітників, зуміли сформувати й налагодити роботу відділів і комісій комітету, заручитися підтримкою з боку провідних наукових установ, музеїв, краєзнавчих осередків не лише в Україні, а за її межами.
6. Члени комітету відіграли значну роль в популяризації завдань дослідження та охорони пам’яток. Впродовж багатьох років вони виступали як головні ініціатори пам’яткознавчих студій в Україні, здійснювали їх координацію. Їх діяльність мала важливе значення для підготовки фахівців-пам’яткознавців, розвитку музеїв, громадського пам’яткоохоронного руху.
7. Обмеження в кінці 20-х років повноважень ВУАКу та поступове його усунення з системи органів і установ дослідження та охорони пам’яток значно ускладнило її функціонування. Розбалансувались налагоджені в процесі практичної роботи організаційні зв’язки між державними пам’яткоохоронними органами, науковими інституціями та громадськістю.
8. Досвід організаційної діяльності членів ВУАКу (по формуванню спеціалізованих комісій, популяризації завдань комітету, підготовці наукових форумів, залученню до роботи музеїв та громадських організацій) заслуговує на актуалізацію, а їх конкретна робота на ниві музейництва і охорони пам’яток — на спеціальні наукові дослідження.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені в таких публікаціях:

1. Нестуля С. І. Археологічний комітет Всеукраїнської Академії наук: етапи становлення. — Полтава : ВЦ “Археологія”, 1997. — 87 с. ( 5,1 др. арк.).
2. Нестуля С.І. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН ( середина 1920 -х років). — Полтава : ВЦ “Археологія”, 1997. — 98 с. ( 5,8 др. арк).
3. Нестуля С.І. Організаційна діяльність ВУАКу: спроба скликання Всеукраїнського Археологічного з’їзду в Одесі // Археологічний літопис ЛівобережноїУкраїни. — 1997. — № 1-2. — С.100 — 102 ( 0,5 др. арк.).
4. Нестуля С.І.Всеукраїнський Археологічний комітет: сторінки історії // Археологічний літопис Лівобережної України. — 1998. — № 1 — 2 (3 — 4). — С.104 — 107 ( 0,5 др.арк.).
5. Нестуля С.І. М.О.Макаренко і становлення пам’яткознавчих центрів на Україні ( 1919 — початок 20-х років) // Архівний збірник до 80 – річчя Державного архіву Полтавської області. Матеріали наукової конференції. — Полтава : Вид – во Полтава, 1998. — С.117 — 130 ( 0,5 др. арк.)
6. Нестуля С.І. Біляшівський М.Ф. і Щербаківський В.М. // Полтавський археологічний збірник. — Полтава : “Гротеск”, 1995. — № 4. — С.149 — 154 ( 0,4 др. арк).
7. Нестуля С.І. Подвижники українського мистецтва М.Ф.Біляшівський та К.В. Мощенко // Маловідомі сторінки історії Полтавщини. Збірник наукових праць. — Полтава : Вид. Полтавського наукового товариства краєзнавців, 1993. — С.26 — 36 ( 0,6 др. арк).
8. Нестуля С.І. Біляшівський і музейне будівництво на Україні // Матеріали науково-технічної конференції молодих вчених і спеціалістів КФ ХДПУ. — Кременчук : Вид. Кременчуцького філіалу Харківського державного політехнічного ун-ту, 1994. — С. 49 — 50 ( 0,2 др.арк).
9. Нестуля С.І. М.Ф.Біляшівський і охорона культових пам’яток // Православ’я і культура : історія і сучасність. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. — Полтава : Вид. Полтавського державного педагогічного інституту, 1994. — С.179 — 180 (0,2 др.арк.)
10. Нестуля С.І. З історії Всеукраїнського Археологічного комітету // УІІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство і культура” ( Наукові доповіді та повідомлення). — Харків : Рідний край, 1997. — Ч.І. — С.52 — 54 ( 0,2 др.арк).
11. Нестуля С.І. Охоронець культових пам’яток в Україні // Тези повідомлень Міжнародного У круглого столу. — Київ — Львів : Вид. Інституту релігієзнавства — Філії Львівського музею історії релігії, 1995. — Ч.ІІІ. — С.288 — 290 ( 0,2 др. арк).
12. Нестуля С.І. Всеукраїнський Археологічний комітет — організатор обліку пам’яток церковної старовини в 1920-х роках // Тези повідомлень УІ Міжнародного круглого столу. — Львів : Вид. Інституту релігієзнавства — Філії Львівського музею історії релігії, 1996. — С.151 — 152 ( 0,2 др. арк).

Нестуля С.І. Роль наукової та творчої інтелігенції в становленні Всеукраїнського Археологічного комітету (1917 — початок 30-х років). — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, спеціальність 07.00.01 — Історія України. — Запорізький державний університет, Запоріжжя, 1998.
Дисертація присвячена аналізу діяльності представників наукової та творчої інтелігенції по розбудові Всеукраїнського Археологічного комітету. На основі широкого кола джерел показано їх роль у формуванні керівних органів, відділів і комісій комітету, налагодженні його організаційних зв’язків з науковими установами, музеями, громадськими пам’яткознавчими осередками. Визначено місце комітету в системі інституцій дослідження та охорони пам’яток.
Ключові слова: інтелігенція, Академія наук, Всеукраїнський Археологічний комітет, пам’яткознавство, охорона пам’яток.

Нестуля С.И. Роль научной и творческой интеллигенции в становлении Всеукраинского Археологического комитета ( 1917 — начало 30-х годов). — Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук, по специальности 07.00.01 — история Украины. — Запорожский государственный университет, Запорожье, 1998.
Диссертация посвящена анализу деятельности представителей научной и творческой интеллигенции по созданию Всеукраинского Археологического комитета. На основе широкого круга источников показана их роль в формировании руководящих органов, оттделов и комиссий комитета, налажевании его оранизационных связей с научными учреждениями, музеями, общественными организациями. Определено место комитета в системе институтов исследования и охраны памятников.
Ключевые слова: интеллигенция, Академия наук., Всеукраинский Археологический комитет, памятниковедение, охрана памятников.

Nestulya S.I. The role of scientific and creative intelligentsia in the making of All-Ukrainian Archaeological Committee ( 1917 — the early thirties) Manuscript.
The dissertation for a candidate’s degree on the speciality 07.00.01 — History of Ukraine, Zaporizhzha State University, Zaporizhzha ,1998
The dissertation is divoted to the analysis of the activity of representatives of scientific and creativt intelligentsia in the foundation of All Ukrainian Archaeological Committee. Their role in the forming of Committee’s leading bodies, departments and establishing connections with scientific institutions, museums and public organization is shown on the basis of numerous original sources. The plase of Committee in the system of research inststutes and museum preservation is also determined.
Key words : intelligentsia, Academy of Sciences, All-Ukrainian Archaeological Committee, preservation of monuments.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020