ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ІМ.Г.С.КОСТЮКА

АПН УКРАЇНИ

ЩІПАНОВСЬКА Олена Робертівна

УДК 159.9:61

Психологічні чинники психотерапевтичного дискурсу

Спеціальність 19.00.04 – медична психологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата психологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України

Науковий керівник: дійсний член АПН України,

заслужений діяч науки
і техніки України,

доктор психологічних
наук, професор

МАКСИМЕНКО Сергій
Дмитрович,

Інститут психології
ім. Г.С.Костюка АПН України, директор

Офіційні опоненти: доктор медичних наук, професор

ХАРЧЕНКО Євген Миколайович,

Український науково–дослідний

інститут соціальної і судової психіатрії

та наркології МОЗ України, завідувач відділу

медико–соціальної експертизи та реабілітації;

кандидат психологічних наук

КОВАЛЬ Ірина Андріївна,

Національний медичний університет

імені О.О.Богомольця МОЗ України,

доцент кафедри психології і педагогіки

Провідна установа: Харківський державний педагогічний університет
імені Г.С.Сковороди Міністерства освіти і науки України, кафедра
практичної психології.

Захист відбудеться „ 31” травня 2005 р. об 11 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради К 26.453.02. в Інституті психології ім. Г.С.
Костюка АПН України за адресою: 01033, Київ–33, вул. Паньківська, 2

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту психології ім.
Г.С.Костюка АПН України.

Автореферат розіслано “28” квітня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.В.Андрієвська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Характерною особливістю сьогодення є значне
зростання навантажень на психіку людини. Войовнича екстравертованiсть
сучасної індустріалізованої цивілізації, її домінуюча спрямованість
передусім на пізнання та використання сил природи з метою задоволення
постійно зростаючих потреб та реалізації усе більш карколомних проектів
спричиняє лавиноподібне зростання кількості стресогенних чинників,
катастрофічне погіршення екологічної ситуації та інші негативні наслідки
науково–технічної та інформаційної революції. Сучасний спосіб життя
вимагає від людини надзвичайно високої активності і великих духовних
витрат. Хвилювання, неприємності, стреси, зростання кількості
міжособових контактів, необхідність опрацьовувати колосальні потоки
інформації тощо, – усе це впливає на психічну сферу особистості,
спричиняючи різноманітні дезадаптації, депресивні розлади, нервові
«зриви» тощо. Як наслідок, серед захворювань людини невпинно
збільшується частка тих, у етіопатогенезі яких провідну роль відіграють
психічні, емоційні чинники. Йдеться, зокрема, про психосоматичні
захворювання, неврози, нервово–психічні розлади та реактивні стани, що
негативно впливають на здоров’я та працездатність населення.

В результаті зростає соціальний запит на кваліфіковану психологічну
допомогу, розширюється сфера активного використання психотерапевтичного
впливу на регуляторні, адаптаційні та компенсаторні реакції людей із
соматичними захворюваннями або ж тих, які переживають стрес різного
походження. У багатьох випадках така психотерапевтична практика дає
позитивні результати. Відбувається поліпшення загального стану організму
людини, полегшується перебіг таких захворювань як нейродерміти, вади
серця, певні форми діабету, жовчокам’яна хвороба, варикозне розширення
вен, тромбофлебіти, різні алергійні захворювання та ін.

Характеристиці сутності та можливостей застосування цих методів
присвятили свої роботи багато дослідників (Г.С.Абрамова, В.М.Блейхер,
О.Ф.Бондаренко, Л.Ф.Бурлачук, І.О.Грабська, М.А.Гуліна, Г.Л.Істріна,
Н.Ф. Каліна, М.С.Лебединський, С.С.Лібіх, Б.Д.Карвасарский,Л.Ф.Шеховцева
та ін.). У вітчизняну теорію та практику психотерапії активно
інтегруються відповідні наукові напрямки та школи світової традиції. На
сьогодні переважна більшість практичних психологів та психотерапевтів
використовує у своїй роботі наукові здобутки широко відомих класиків –
З.Фройда, К.Г.Юнга, А.Адлера, А.Бека, Е.Берна, А. Елліса, А.Маслоу,
Р.Мея, Ф.Перлза, К.Роджерса, В.Сейтер, В. Франкла, К. Хорні, І.Ялома. З
певним запізненням, але усе ж таки відбувається знайомство фахівців з
сучасним станом психоаналітичної терапії (роботи Г.Адлера, Д.Айке,
Д.Анз’є, М.Кляйн, О.Кернберга, Ж.Лакана, Н.Мак–Вільямс, Г.С.Саллівана,
Д.Сандлера, Е.Самуелза, Д.У.Фейрберна, Д.Хіллмана, П.Цізе, Г.Яппе),
європейською екзістенційно–гуманістичною і персонологічною традицією
(Н.Абаньяно, Л.Бінсвангер, М.Босс, М.Балінт, Е.Левінас, Е.Мунье,
М.Малер, П.Тілліх, Х.Кохут), ідеями та методами психотерапевтичної
допомоги особистості, запропонованими у рамках структуралізму та
постмодернізму (Г.Башляр, Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі, С.Жижек, П.Клоссовськи,
Ю.Крістева, Ж.Лапланш, Ж.–А.Міллер, Ж.–Л. Нансі).

У численних дослідженнях розглядаються різні аспекти впливу
психотерапії: на реакції серцево–судинної системи (К.І.Платонов, О.І.
Картамишев, Г.М.Хованська, П.І.Буль та ін.); на зміни в
шлунково–кишковому тракті (К.І.Платонов, Н.М.Бесчинська, І.М.
Преображенська, Ю.М.Левін та ін.); на вегетативні зміни (Б.К.Васильєва,
П.І.Буль, С.С.Жихарев, О.І.Картамишев, Т.С.Кисельова, М.П.Березіна та
ін.). Користу–ються популярністю роботи А.О.Александрова, Ю.Є.Альошиної,
М.Є.Бурно, Ф.Ю.Василюка, Б.Д.Карвасарського, М.П.Папуша, В.В.Століна,
А.С.Співа–ковської та ін.

Інтенсивний розвиток досліджень форм і методів психологічної допомоги
триває в Україні близько 20 років. За цей час було запропоновано
системні стратегії психотерапевтичної роботи залежно від різних типів
психологічних проблем і труднощів людського життя: концепція соціальної
психотерапії особистості (О.Ф.Бондаренко), психотерапії життєвої кризи
(Т.М.Титаренко), психотерапії подружнього життя та сексуальних розладів
(О.С.Кочарян), психологічної допомоги наркозалежним та хворим на
алкоголізм (Н.Ю.Максимова), система активних методів психокорекції та
психотерапії (Т.С.Яценко), теорія і практика психологічної допомоги
потерпілим від катастроф (С.І.Яковенко) та ін.

Методологічні засади аналізу психотерапевтичної діяльності, результати
наукової рефлексії форм та методів психотерапевтичного впливу
представлено у працях Н.Ф.Каліної, О.Б.Старовойтенко, Т.М.Титаренко,
Н.В. Чепелєвої та інших. Обґрунтовується, зокрема, положення про те, що
психотерапевтична взаємодія являє собою дискурсивну практику, внаслідок
чого здійснюється зміна концепту (моделі) навколишньої дійсності,
трансформація системи особистісних смислів суб’єкта.

Водночас, у науковій літературі відсутні експериментальні дослідження
психологічних особливостей взаємодії психотерапевта і клієнта, не
виявлені достатньою мірою ті психологічні детермінанти, що роблять таку
взаємодію ефективною, зокрема, залишається нерозкритим питання, яку роль
відіграють при цьому індивідуально–психологічні особливості особистості
клієнтів. Значущість і недостатня опрацьованість теоретичних і
прикладних аспектів проблеми зумовили вибір теми даного дослідження –
„Психологічні чинники психотерапевтичного дискурсу”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема
дисертаційного дослідження входить до комплексної теми лабораторії
консультативної психології та психотерапії Інституту психології імені
Г.С. Костюка АПН України „Теоретико–методологічні засади індивідуального
та сімейного консультування і психотерапії”, яка розглядається у рамках
національної програми „Українська родина” (номер держреєстрації
0100U000066), затверджена на засіданні Вченої ради Інституту психології
імені Г.С. Костюка АПН України (протокол №3 від 27 березня 2003 р.) та
Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та
психології в Україні (протокол №7 від 21.09.2004 р.).

Об’єкт дослідження – психотерапевтична взаємодія як дискурсивна практика
учасників психотерапевтичного процесу.

Предмет дослідження – індивідуально–психологічні особливості клієнтів як
чинник психотерапевтичного дискурсу.

Мета дослідження полягала у з’ясуванні впливу
індивідуально–психологічних особливостей клієнтів на ефективність
психотерапевтичного дискурсу.

Гіпотеза дослідження: важливим психологічним чинником конструктивної
трансформації суб’єктивної психічної реальності клієнтів внаслідок
психотерапії є симптомокомплекс їх індивідуально–психологічних
особливостей.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження вирішувалися такі завдання:

Здійснити критичний огляд концептуальних засад та процесуальних
характеристик основних психологічних моделей психотерапії.

Дібрати комплекс психодіагностичних методик для вивчення психологічних
особливостей учасників психотерапевтичних сеансів.

Провести обстеження індивідуально–психологічних особливостей осіб, які
зверталися по психотерапевтичну допомогу.

Виявити та описати симптомокомплекси їх особистісно–типологічних
особливостей, від яких залежить конструктивність психотерапевтичного
дискурсу.

Методологічні та теоретичні засади дослідження. У загальних
методологічних питаннях ми виходили з розробленого в психологічній науці
розуміння психічних явищ як різновиду інформаційних процесів,
здійснюваних мозком та спиралися на методологічні положення теорії
настановлення Д.Н.Узнадзе, теорії пошукової активності В.В.Аршавского,
В.С. Ротенберга, концепції стресу Г.Сельє та ін.

Важливе значення для нашої роботи мали уявлення про особистість,
розвинуті у роботах Б.Г.Ананьєва, Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва,
С.Д.Максименка, С.Л.Рубінштейна, Л.М. Собчик, А.Адлера, Е.Берна,
А.Маслоу, К.Роджерса, З.Фройда, В.Франкла, К. Хорні, К.Г.Юнга та ін.,
теоретичні уявлення про специфіку емоційного реагування людини
(П.К.Анохін, В.К.Вілюнас, К.Ізард, Я.Рейковський, П.В. Симонов та ін.).

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань та перевірки
висунутих гіпотез було розроблено програму дослідження, реалізація якої
передбачала застосування комплексу методів, що включав: теоретичні
методи: аналіз, осмислення й узагальнення філософської, культурологічної
та психологічної літератури з проблеми дослідження; емпіричні методи:
спостереження, метод експертних оцінок, індивідуальні та групові бесіди,
психодіагностичне обстеження. Отримані дані підлягали статистичному
аналізу з подальшою якісною інтерпретацією та змістовим узагальненням.

Дослідження здійснювалося упродовж 1998–2004 років у три етапи. На
першому етапі (1998–1999р.р.) аналізувався стан розробленості проблеми у
науковій літературі та формулювалися вихідні теоретичні засади
дослідження. На другому етапі (1999 рік) вивчалися психологічні
особливості пацієнтів, захворювання яких можна було кваліфікувати як
психосоматичні (до складу експериментальної групи увійшла 21 особа),
розроблялася програма і методика дослідження. На третьому етапі
(2000–2004 р.р.) досліджувалися індивідуально–психологічні особливості
осіб, які зверталися по психотерапевтичну допомогу (експериментальною
роботою було охоплено 118 осіб, обстеження проводилося на початку і
після завершення сеансів психотерапії), виявлялися симптомокомплекси
особистісно–типологічних характеристик, що сприяють конструктивному
психотерапевтичному дискурсу, узагальнювалися отримані результати та
формулювалися висновки.

Експериментальна база дослідження. Дослідження проводилося на базі
Українського науково–методичного центру практичної психології і
соціальної роботи, Республіканської клінічної лікарні „Феофанія”
Державного лікувально–оздоровчого управління та Національного медичного
університету імені О.О. Богомольця.

Наукова новизна дослідження полягає у виявленні та описі специфічних
симптомокомплексів індивідуально–психологічних характерис–тик,
притаманних різним групам осіб, які зверталися по психотерапевтичну
допомогу, у контексті динаміки суб’єктивної психічної реальності, що
мала місце внаслідок взаємодії їх дискурсів з дискурсом психотерапевта.
Здійснено критичний огляд концептуальних засад та процесуальних
характеристик різних психологічних моделей психотерапії. Обґрунтовано
комплекс психодіагностичних методик для вивчення особливостей учасників
психотерапевтичних сеансів.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що у даному дослідженні
розширюються і поглиблюються існуючі уявлення про психологічні феномени,
які мають місце в умовах психотерапевтичної взаємодії. Представлені дані
доповнюють наявні у психологічній науці знання про
особистісно–типологічні особливості клієнтів, що сприяють
конструктивному психотерапевтичному дискурсу.

Практичне значення роботи полягає у тому, що отримані результати можуть
використовуватися для цілеспрямованого вибору психотерапевтом стратегії
і процедур психотерапевтичного впливу на клієнтів з урахуванням їх
індивідуально–психологічних особливостей. Теоретично обґрунтований і
експериментально апробований у дослідженні комплекс психодіагностичних
методик може бути застосованим для вивчення особистісно–типологічних
характеристик осіб, які звертаються по психологічну допомогу.

Обґрунтованість та вірогідність отриманих результатів і зроблених на їх
основі висновків забезпечується комплексним використанням апробованого й
адекватного щодо поставлених завдань діагностичного інструментарію, що
відповідає критеріям валідності і надійності, застосуванням сучасного
апарату математичної статистики, репрезентативністю вибірок
обстежуваних, можливістю верифікації отриманих результатів.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення та
результати дослідження обговорювалися на Міжнародній науково–практичній
конференції „Сучасні напрямки психологічного консультування в системі
освіти” (Київ, 2001), Міжнародній науково–практичній конференції
„Теоретико–методологічні проблеми генетичної психології” (Київ, 2001),
регіональному науково–практичному семінарі „Поняття трансферних ставлень
у структурному аналізі Ж.Лакана” (Київ, 2001); Всеукраїнській
науково–практичній конференції „Сучасні проблеми психофізіологічного
забезпечення діяльності” (Київ, 2003), Міжнародній науково–практичній
конференції „Психологічна допомога сім’ї: досвід, проблеми, перспективи”
(Київ, 2003). Про теоретичні підходи до дослідження, його
експериментальні результати доповідалося на засіданнях лабораторій
консультативної психології і психотерапії та психології навчання
Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України.

Результати дослідження було використано в консультаційній роботі
Житомирського обласного центру практичної психології та соціальної
роботи (довідка від 06.12.2004 №5-547). Матеріали дисертаційного
дослідження було застосовано на лекційних та практичних заняттях в
Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця (довідка від
21.12.04 №120/2-1313), Національному педагогічному університеті ім. М.П.
Драгоманова (довідка від 16.12.2004 №04-10/2125), Ніжинському державному
педагогічному університеті ім. Миколи Гоголя (довідка від 20.12.04
№3–447).

Зміст та результати роботи відбито у чотирьох одноосібних статтях, які
надруковані у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох
розділів, загальних висновків, додатків та списку використаних джерел.
Основний текст дисертації викладено на 180 сторінках машинописного
тексту. Список використаних джерел нараховує 285 найменувань. Робота
містить 6 таблиць та 15 діаграм і схем.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються
його об’єкт, предмет, мета, завдання та гіпотеза, розкривається наукова
новизна, теоретичне і практичне значення роботи, описано основні
напрямки апробації.

У першому розділі – Теоретичні передумови дослідження
психотерапевтичного дискурсу – проаналізовано теоретичні моделі
взаємозв’язку між психічними явищами та соматичними процесами, здійснено
критичний огляд концептуальних засад та процесуальних характеристик
психологічних моделей психотерапії.

Обґрунтовується погляд на людину як на унікальну єдність біологічного і
соціального, що об’єктивно виступає як багатовимірне, ієрархічно
організоване, динамічне ціле, як система, функціональні компоненти якої
нероздільні та мають різнорівневі властивості і підкоряються системним
та мета–системним принципам субординації. Такий набір властивостей
включає загальносоматичні, нейродинамічні та функціонально–морфологічні
властивості організму (первинні властивості людини як індивіда);
органічні потреби, задатки і темперамент (вторинні властивості людини як
індивіда); особистісний ансамбль властивостей, що включає соціальні,
психологічні і психофізіологічні особливості людини (характер, соціальні
ролі, настановлення, ціннісні орієнтації, інтелект, психомоторні,
вегетативні і біохімічні функції); властивості людини як суб’єкта
діяльності (праці, пізнання і спілкування). Біологічне у цій єдності
виступає як одна з підструктур природної організації людини. Організм,
як біологічна підструктура, може перебувати у стані норми або ж у
паталогічному стані. Що стосується особистості, як соціальної
підструктури, то тут теж простежуються два визначальні моменти: людина
може бути психологічно здоровою або ж хворою.

Психотерапія є особливим видом міжособистісної взаємодії, в ході якої
клієнтам надається професійна допомога психологічними засобами у
вирішенні проблем та подоланні ускладнень психічного характеру. На
сьогодні існує велика кількість різноманітних широко застосовуваних
психотерапевтичних технік, які можна об’єднати у декілька напрямків:
психоаналітичний (психодинамічний), біхевіоральний та гуманістичний
(екзістенційно–гуманістичний).

Теоретико–методологічний аналіз проблеми дозволив назвати певні спільні
для різних психотерапевтичних напрямків концептуальні та процесуальні
компоненти, що, зрозуміло, мають свою особливу інтерпретацію у рамках
різних напрямків. До універсальних концептуальних цінностей передусім
відноситься уявлення про особистість. У межах психоаналізу це буде
особистість, яка усвідомлює себе, біхевіористи наполягають на тому, що
мова йде про особистість, яка реагує, а для гуманістичної психології –
це особистість, яка самореалізується. Сучасній персонології бракує такої
теорії особистості, яка була б адекватною для всіх випадків, що можуть
мати місце у психотерапевтичній практиці, а той чи інший теоретичний
підхід може зіграти свою унікальну роль. Різноманітні психодинамічні,
біхевіористичні та гуманістичні теорії особистості допомагають
психотерапевту у розумінні конкретного клієнта, неповторного у своїй
унікальності, виступаючи основою для випрацьовування досить гнучкої,
логічно послідовної та дієвої системи поглядів на ситуацію
психотерапевтичної взаємодії з ним.

У всіх випадках особистість певним чином взаємодіє з навколишнім світом,
в силу чого її стосунки з реальністю є наступним універсальним
концептуальним конструктом. Психоаналіз при цьому наголошує на
значущості внутрішньої реальності суб’єкта, розглядаючи зовнішню
передусім через призму його проекцій–інтроекцій. Різні школи
біхевіорально–когнітивної спрямованості, навпаки, наголошують на
пріоритеті зовнішньої реальності, а представники психотерапії
гуманістичної спрямованості вважають, що внутрішній реальності іманентно
притаманне прагнення реалізувати себе у реальності зовнішній.

Ще однією універсальною концептуальною цінністю для всіх
психотерапевтичних напрямків є розвиток потенціалу особистості. У
психоаналізі це розуміється як розвиток, зміцнення Ego за рахунок
звільнення зі сфери несвідомого заблокованих ресурсів, представники
різних шкіл біхевіорально–когнітивної спрямованості намагаються
забезпечити досягнення позитивного контролю над зовнішнім середовищем, а
гуманістичні психотерапевти наполягають на становленні людини, яка має
прийняти відповідальне рішення щодо того, ким вона хоче стати, та на її
самовдосконаленні, як вираженні іманентно існуючої тенденції розвитку.

Незважаючи на індивідуальні відмінності між клієнтами та варіативність
філософських основ та методів психотерапії, можна виділити певну
послідовність етапів, типових для психотерапевтичного процесу:
усвідомлення клієнтом наявності проблеми (скарга, симптом тощо), а,
отже, підстав для звернення по допомогу; встановлення стосунків між
психологом та клієнтом; висловлення клієнтом своїх почуттів і робота
психолога у взаємодії з клієнтом над його проблемою; аналіз переживань
клієнта (до того рівня глибини, що відповідає обраному методу
психотерапії); виявлення глибинних переживань клієнта та аналіз
символіки (у випадку глибинної психотерапії); опрацювання переживань
клієнта; рух до інсайту і планування дій; екстерналізація і завершення
стосунків.

Спільним процесуальним компонентом для різних психологічних моделей
психотерапії, за рахунок якого здійснюється розвиток потенціалу
особистості, є взаємодія психолога і клієнта, спрямована на розуміння,
як певний відгук на досвід іншої людини. Психоаналіз інтерпретує таке
розуміння як відображення психоаналітиком свідомих та несвідомих
компонентів психічного матеріалу, біхевіористи наполягають на знанні
чинників, від яких залежить поведінка клієнта, а для представників
психотерапевтичних шкіл гуманістичної спрямованості мова йде, передусім,
про співпереживання (емпатію).

Взаємодія психотерапевта з клієнтом в усіх психологічних моделях
психотерапії об’єктивується у дискурсивній практиці, тобто специфічній
формі використання мови для генерування мовлення, яка є знаряддям
здійснення зміни концепту (моделі) навколишньої дійсності, трансформації
системи особистісних смислів суб’єкта. Сутність психологічної допомоги
полягає у зміні уявлень клієнта про світ і самого себе, завдяки чому він
може, здобувши нові знання, виробити продуктивніші думки й
настановлення, сформувати ефективніші (та такі, що задовольняють його)
ставлення до людей, об’єктів та подій. Дискурс тут розуміється як процес
і результат об’єктивації психічної реальності суб’єкта. Дискурс – це
мовлення суб’єкта, що розглядається у сукупності з екстралінгвістичними
чинниками його породження та функціонування, «мовлення як життя», як
специфічна форма самоконституювання особистості перед Значущим Іншим
(Н.Ф. Каліна). Саме дискурс складає онтологію психотерапевтичної
взаємодії. Він є, водночас, і головним засобом психотерапевтичного
впливу (дискурс психотерапевта, що формується за законами
пансеміотичного впливу), і основним його об’єктом (дискурс клієнта, в
якому об’єктивовані його життєві труднощі та психологічні проблеми).

Зміст другого розділу – Методика емпіричного дослідження – присвячено
обґрунтуванню основних методологічних напрямків емпіричного дослідження.
Описується комплекс застосовуваних методів, аналізуються дані, отримані
впродовж пошукового етапу дослідження.

Визначальною ознакою особистості є наскрізна присутність на всіх рівнях
певного емоційно–динамічного патерну, що проявляється однією або
декількома провідними тенденціями. Під останніми розуміються стійкі,
стрижневі якості особистості, укорінені у типі вищої нервової
діяльності, у конституційно заданих властивостях нервової системи, що
надає індивідуального забарвлення стилю переживань, мислення,
міжособистісної поведінки, визначає основну спрямованість і силу
мотивації, тип реакції на стрес, особливості адаптаційних процесів
(Л.М.Собчик). Започатковуючи характер людини, провідні тенденції певною
мірою обмежують ті рамки, в яких формуються вищі рівні особистісного
розвитку, створюючи тим самим певну вибірковість щодо можливих варіантів
і спрямувань соціальної активності. Інтегративним центром такого
конструкту виступає самосвідомість, що включає усвідомлене „Я” у
контексті соціальних відносин. Баланс між власне „Я” і навколишнім
середовищем реалізується через самооцінку і самоконтроль.

З метою диференціації респондентів ми скористалися модифікованим
варіантом „Індивідуально–типологічного опитувальника” Л.М.Собчик. Для
вивчення індивідуально–психологічних особливостей респондентів
застосовувався комплекс психодіагностичних методик, що дозволяв охопити
різні рівні прояву цих особливостей: підсвідомий (методика Люшера),
рівень суб’єктивних реакцій (методика дослідження самоставлення
С.Р.Пантілєєва), декларативний рівень (методика „Інтерперсональна
діагностика” у модифікації Л.М.Собчик). Паралельно діагностувалася
динаміка емоційного, фізіологічного і поведінкового аспектів психічних
станів респондентів за допомогою методики діагностики оцінки
самопочуття, активності, настрою (САН) та рівня їх емоційної
стабільності. Всі обстеження проводилися на початку і після завершення
сеансів психотерапії.

Оцінка ефективності психотерапевтичного дискурсу здійснювалася на
основі узагальнення таких показників: загальна позитивна оцінка, яку
давали психотерапевт та клієнт; регресія психофізіологічної
симптоматики, продовження тривалості ремісії; позитивна динаміка
психічних станів та рівня емоційної стабільності; зниження рівня
особистісної конфліктності, реконструкція деформованої системи
стосунків. Всі психотерапевти мали відповідну освіту та досвід роботи.
Застосовуваний ними пакет психотерапевтичних методів включав
когнітивно–поведінкову терапію, раціонально–емотивну терапію,
нейролінгвістичне програмування, трансактний аналіз, гуманістичну
терапію за Роджерсом. Психотерапія проводилася упродовж 6 – 28 сесій.

У третьому розділі – Експериментальне вивчення впливу
індивідуально–психологічних особливостей клієнтів на ефективність
психотерапевтичного дискурсу – представлено отримані результати та їх
обговорення.

Було обстежено 118 учасників психотерапевтичних сеансів (серед загальної
кількості респондентів чоловіки склали 18%, жінки – 82%; клінічний
діагноз включав розлади гастроентерологічного та кардіологічного
профілю, розлади з загальною невиразністю симптоматики, депресивні
розлади тощо; після проведених сеансів психотерапії у 78% клієнтів
спостерігалося істотне продовження тривалості ремісії).

За допомогою „Індивідуально–типологічного опитувальника” Л.М.Собчик
виявлено, що індивідуально–особистісний патерн 49% респондентів
визначався такими провідними типологічними тенденціями, як тривожність
та інтровертованість (I група: найістотніший терапевтичний ефект); 36%
респондентів – тривожність та екстравертованість (II група: виражений
терапевтичний ефект), 7% обстежених – екстравертованість та
агресивність/активність (III група: незначний терапевтичний ефект), 8% –
інтровертованість та агресивність/активність (IV група: незначний
терапевтичний ефект).

Коротко опишемо отримані результати вивчення індивідуально–психологічних
особливостей респондентів окремо для кожної класифікаційної групи
(міжгрупові відмінності визначалися за допомогою використання критерія
Стьюдента) відповідно до представленої вище логіки обстеження.

6

H

?

ae

8 ae ‚

??????‚

O

[email protected]|ov ” D

h

< T 7h0J! ?????? агресивності, прагнення відповідати експектаціям групи, залежність самооцінки від оцінок значущих інших, пасивність, інертність у прийнятті рішень, схильність до самозвинувачень, болісну зосередженість на власних проблемах і вадах, песимістичність, підвищену помисливість та самокритичність, елементи демонстративності та екзальтованості тощо. Ці суперечливі особливості складають базу внутрішнього конфлікту, що виявляються у характерних варіантах дезадаптації, передусім, психастенічному, депресивному та іпохондрійному. Після психотерапії спостерігалася найбільш виражена позитивна динаміка психічних станів. Зросла емоційна стабільність: високий і середній рівень по завершенню сесій спостерігався відповідно у 26% і 48% респондентів, тоді як вихідні дані (до початку сеансів психотерапії) становили 0% і 14% ( табл.1). Для самосвідомості респондентів характерно, що: – найнижчі значення стенів для шкал „самовпевненість” (5,3±0,4 бали) та „самокерування” (6,5±0,5 бали) за слабкої вираженості позитивної динаміки (6,4±0,6 і 6,6±0,6 після завершення психотерапевтичних сеансів відповідно) вказують на переживання власної слабкості, істотні сумніви у спроможності викликати повагу з боку значущих інших, погану особистісну саморегуляцію, невисоку віру у передбачуваність власного „Я”, відсутність переконаності у тому, що доля знаходиться у власних руках; – істотне зростання значень стенів для шкал „віддзеркалене самоставлення” (з 3,8±0,5 до 5,2±0,8 балів), „самоцінність” (з 4,1±1,5 до 6,2±0,8 балів) та „самоприйняття” (з 4,2±0,4 до 6,9±0,9 балів) свідчить про виражену тенденцію до пом’якшення переживань втрати інтересу до власного внутрішнього світу, сумнівів щодо цінності власної особистості, схильності до самообвинувачень, болісної зосередженості на власних проблемах та вадах, песимістичності, підвищеної помисливості та самокритичності, що з’явилися внаслідок спілкування з психотерапевтом; – динаміка значень стенів за шкалою „самоприхильність” (з 4,4±0,6 до 7,2±0,9 балів) виявляє внутрішньо суперечливу картину, оскільки таке зменшення бажаності змін виявляє, в одних випадках, трансформацію Я–концепції у кращу сторону, а в інших – тенденцію до збереження неадекватного образу „Я” як психологічний механізм захисту; – помітне зменшення значень стенів для шкал „внутрішня конфліктність” (з 8,6±0,8 до 6,4±0,8 балів) та „самообвинувачення” (з 8,1±0,6 до 5,3±0,5 балів) вказує на те, що тривожно–депресивні та іпохондрійні стани, пов’язані з приписуванням собі відповідальності за всі невдачі та вади, на загальному негативному емоційному тлі ставлення до себе після психотерапії змінилися на більш зважену позицію; – помітне зменшення значень стенів за шкалою „внутрішня конфліктність” (з 8,5±1,2 до 6,1±1,1 балів) вказує на істотне пом’якшення диспропорції, породженої фрустрацією базових потреб у поєднанні з придушеною (витисненою) агресивністю, що спричиняє розвиток вегетативного дисбалансу внаслідок блокування поведінкових реакцій; – певною мірою описані тенденції пов’язані з екстернальністю у локалізації контролю, зокрема, на невдачах, на що вказує значення стенів за шкалою „самообвинувачення” за практично відсутньою динамікою після сеансів (з 4,8±2,1 до 5,1±0,7 балів). Характерні особливості кольорового вибору на початку сеансів: – зміщення майже у 70% респондентів кольорів „робочої групи” (2, 3, 4) у кінець ряду, особливо це стосується жовтого (що вказує на втрату інтересу до роботи, на психічне виснаження) та червоного (фізичне виснаження) кольорів; – значущі позиції 0, 1, 7 кольорів (при одночасних виборах –6–3, –5–2), що вказує на чутливість, залежність, емоційну та вегетативну нестійкість, контрастні прояви агресивності та вразливості, невротичну зосередженість на власних проблемах. Після психотерапії у більшості респондентів спостерігалося зміщення основних кольорів у ліву частину ряду, водночас схильність ставити на перші позиції синій колір збереглася, що свідчить про стабільність описаних домінуючих тенденцій. У представників другої групи (36% респондентів) специфіку індивідуально–особистісного патерну формують внутрішньо суперечливі тенденції, коли висока тривожність поєднується з істотною потребою у визнанні та теплих стосунках зі значущими іншими, прагненням відповідати соціальним нормам, схильністю ідеалізувати гармонійність міжособистісних відносин, екзальтованістю у вияві своїх почуттів, невпевненість у собі; емоційна нестабільність – з нестійкою самооцінкою; виражена помисливість, чутливість до думки та оцінок оточуючих – з підвищеною самокритичністю, страхом перед невдачами; підвищене почуття справедливості – з переконаністю у власній правоті, ворожістю, що легко з’являється як відповідь на критику та протидію, схильністю ображатися тощо. Однією із найістотніших проблем для цієї категорії обстежених є проблема придушеної (витисненої) агресивності, що породжує підвищену напруженість, соматизацію тривоги. Характерні варіанти дезадаптації – істероїдний та фобійний . Внаслідок психотерапії динаміка психічних станів виражена майже такою ж мірою, як у попередній групі. Динаміка емоційної стабільності мала дещо менш виражений характер: високий і середній рівень після завершення сесій у 7% і 58% респондентів за вихідних даних 0 і 30% відповідно (табл.1.). Типові особливості самосвідомості: – виражена динаміка значень стенів за шкалами „самовпевненість” (з 6,2±2,2 до 7,8±0,8 балів) та „самокерування” (з 4,8±2,1 до 6,4±0,6 балів) вказує, загалом, однак за істотних індивідуальних відмінностей, на зростання незалежності від середовишних впливів, розвиток інтернального локусу контролю, зокрема, у сфері досягнень; – динаміка значень стенів за шкалою „віддзеркалене самоставлення” (з 5,4±2,3 до 6,1±0,6 балів) виявляє внутрішньо суперечливу картину, оскільки одні респонденти переживають стресову ситуацію, вважаючи, що їх особистість, характер та діяльність навряд чи заслуговують на повагу, симпатію, підтримку та розуміння зі сторони значущих інших, тоді як для інших очікуване ставлення від оточення відображає протилежні почуття; – зростання значень стенів за шкалами „самоцінність” (з 4,8±1,6 до 5,6±0,4 балів) і „самоприйняття” (з 6,1±0,3 до 6,4±0,2 балів) вказує на певне пом’якшення сумнівів щодо цінності власної особистості, переживань втрати інтересу до власного внутрішнього світу, недооцінки власного „Я” з тенденцією до появи проблем у міжособистісних стосунках та соматизації спричинених цим внутрішніх конфліктів; – динаміка значень стенів за шкалою „самоприхильність” (з 4,8±2,1 до 6,4±0,8 балів) виявляє внутрішньо суперечливу картину, оскільки таке зменшення бажаності змін виявляє в одних випадках трансформацію Я–концепції у кращу сторону, а в інших – тенденцію до збереження неадекватного образу „Я”, як психологічний механізм захисту. Характерні особливості кольорового вибору на початку сеансів: – комбінація кольорів „робочої групи” (2, 3, 4), як правило, „розбита”, червоний майже у всіх випадках зміщений у кінець кольорового ряду (фізичне виснаження); – значущі позиції 1, 4, 7 кольорів (при одночасних виборах –6–2, –3–1), що свідчить про емотивність, схильність до перепадів настрою від незначних зовнішніх причин (наслідок суперечливого поєднання пасивно–песимістичного з активно–оптимістичним типом реагування на чинники зовнішнього середовища за підвищеної залежності від останніх), емоційну напругу, пов’язану з переживаннями за своє здоров’я, витісненням психологічних потреб та соматизацією внутрішнього конфлікту. Після психотерапії спостерігалося зміщення основних кольорів у ліву частину кольорового ряду у більшості респондентів при збереженні схильності поміщати на перші позиції ряду жовтий колір, що свідчить про стабільність описаних домінуючих тенденцій. У третій групі (7% обстежених) специфіка індивідуально–особистісного патерну респондентів полягає у завищеному рівні домагань, тенденції до домінування, вираженому почутті суперництва та мотивації досягнення, критичності до думок інших за абсолютизації правильності власної позиції, мінімальній залежності від середовищних чинників, суперечливо поєднаними з ознаками ананкастності, хворобливої зосередженості на власних (реальних чи уявних) проблемах, схильністю песимістично оцінювати життєві та соціальні перспективи, підвищеним почуттям відповідальності, недовірливістю, схильністю до побудови ригідних і надцінних висновків, пов’язаних з переконаністю у недоброзичливості інших людей, випереджальною ворожістю у висловлюваннях та вчинках. Характерною є дезадаптація за імпульсивним типом. Типовими особливостями самосвідомості респондентів є: – практично відсутня динаміка значень стенів за шкалами „самовпевненість” (з 9,1±0,5 до 8,9±0,4 балів), „самокерування” (з 8,9±0,8 до 8,7±0,6 балів), „віддзеркалене самоставлення” (з 6,8±0,4 до 7,1±0,6 балів), „самоприхильність” (з 6,8±1,8 до 6,4±0,4 балів), що вказує на ставлення до себе як до самостійної, надійної та вольової людини, якій є за що з повагою ставитися до себе, і чия особистість, діяльність та характер, безумовно, заслуговують на розуміння та схвалення з боку інших, на високу самовпевненість, схильність заперечувати існування особистісних проблем (водночас, ці переживання часто виконують функції захисного психологічного механізму); – зміни за шкалами „самоцінність” (з 6,8±1,5 до 5,6±2,1 балів) та „самоприйняття” (з 6,8±2,2 до 8,2±0,1) виявляють суперечливі тенденції: збереження переоцінки власного „Я” у одних, поява реалістичніших оцінок – у других, зменшення відчуженості та збайдужіння до власного „Я” – у третіх; – динаміка значень стенів за шкалами „внутрішня конфліктність” (з 5,4±2,1 до 6,2±1,9 балів) та „самообвинувачення” (з 6,1±1,3 до 5,1±0,7 балів), також виявляє внутрішньо суперечливу картину: заперечення існуючих проблем, закритість, прагнення, незважаючи ні на що, зберегти неадекватне уявлення про себе, що пов’язане з екстернальністю локусу контролю, передусім, у одних – на невдачах, у інших – з негативними емоціями на адресу власного „Я”. Характерні особливості кольорового вибору на початку сеансів: – комбінація кольорів „робочої групи” (2, 3, 4), як правило, „розбита”, жовтий колір зміщений у кінець кольорового ряду (психічне виснаження); – значущі позиції 1, 3 і 7 кольорів (за одночасних виборів –5–4,–7–4), що свідчить про стенічний тип реагування та конфліктне поєднання різноспрямованих тенденцій, внаслідок чого зовнішньо врівноважена поведінка досягається ціною внутрішньої напруги з тенденцією до розгойдування симпатико–парасимпатичного балансу і психосоматичних проявів. Після психотерапії спостерігалося зміщення жовтого кольору („робоча група”) у ліву частину кольорового ряду за збереження схильності поміщати на перші позиції ряду червоний колір, що свідчить про стабільність домінуючих тенденцій. Четверта група (8% обстежених). Специфіка індивідуально–особистісного патерну виявляється, передусім, у замкненості, відособленості, ригідності настановлень, переконаності у власній правоті, ворожості у відповідь на критику та протидію, високій конфліктності, підвищеній вразливості, безпосередньості та прямолінійності у висловлюваннях та вчинках, що суперечливо поєднується зі схильністю ідеалізувати міжособистісні взаємини, тривожністю, хворобливою зосередженістю на власних (реальних чи уявних) вадах та проблемах, схильністю до рефлексії, підвищеним почуттям відповідальності тощо. Характерною є дезадаптація за параноїдальним та експлозивним типами. Для самосвідомості респондентів властиве: – практично відсутня динаміка значень стенів за шкалами „самовпевненість” (з 8,6±0,6 до 8,4±0,7 балів), „самокерування” (з 8,9±0,8 до 8,7±0,6 балів), „самоцінність” (з 5,4±0,7 до 5,7±0,4 балів), „самоприйняття” (з 8,1±1,1 до 7,6±0,5 балів) та „самоприхильність” (з 7,9±0,4 до 7,8±0,6 балів); – виражена динаміка значень стенів за шкалами „віддзеркалене самоставлення” (з 5,4±0,8 до 6,8±0,5 балів), „внутрішня конфліктність” (з 8,1±0,9 до 6,4±0,4 балів) та „самообвинувачення” (з 7,9±0,5 до 6,4±0,4 балів). Мова йде про фрустрацію базових потреб, переживання наявної ситуації як особистісно неприйнятної, схильність акцентувати увагу на труднощах на загальному негативному емоційному тлі ставлення до себе, досить високий рівень залежності від чинників зовнішнього середовища тощо. Після психотерапевтичних сесій це змінюється на зваженішу позицію щодо власної відповідальності за події та ставлення до себе з боку оточуючих. Водночас, ця загальна тенденція відбиває істотні індивідуальні відмінності і є внутрішньо суперечливою. Характерні особливості кольорового вибору: – на початок сеансів – значущі позиції 2 і 4 кольорів (за одночасних виборів –6–3,–7–2) свідчать про внутрішній конфлікт суперечливих тенденцій, схильність до експлозивних реакцій у ситуаціях зачепленого самолюбства, риси нестійкості з різкими змінами поведінкового патерну, що досить часто є компенсацією стресу, пов’язаного з фрустрацією фізіологічних потреб або ж потреби у незалежності. – після психотерапії виявлено, що суперечливе поєднання описаних вище тенденцій зберігається, однак виявляється помірніше. На Рис.1 представлено дані про динаміку психічних станів (за методикою САН) респондентів різних груп до та після проведення психотерапії. Істотні позитивні зміни відбулися, передусім, у респондентів першої та, хоч і не такою мірою, другої груп. Це стосується й зростання рівня емоційної стабільності (див.табл.1). Позитивна динаміка у третій та четвертій групах виявлена значно менше (за найвищих вихідних показників). Таблиця 1 Динаміка психоемоційного стану респондентів внаслідок психотерапії Рівень емоційної стабільності група I (у %) група II (у %) група Ш (у %) група IV (у %) високий до 0 0 25 22 після 26 7 25 22 середній до 14 30 25 33 після 48 58 63 56 низький до 86 70 50 44 після 26 35 13 22 У висновках підведено підсумки проведеної роботи, що підтверджують гіпотезу дослідження, окреслено перспективи подальшого дослідження. Узагальнення результатів проведеного дослідження дозволяє сформулювати наступні основні висновки: 1. На основі теоретико–методологічного аналізу проблеми показано існування спільних для різних психологічних моделей психотерапії концептуальних цінностей, до яких, передусім, належить уявлення про особистість, яка перебуває у певних стосунках з реальністю внаслідок взаємодії з оточуючим світом, при цьому саме потенціал особистості має розвиватися в ході психотерапії. Спільним процесуальним компонентом виступає взаємодія психолога з клієнтом, що об’єктивується у дискурсивній практиці, за допомогою якої здійснюється зміна концепту дійсності клієнта, трансформація його системи особистісних смислів. Такий дискурс складає онтологію психотерапевтичної взаємодії, виступаючи головним засобом психотерапевтичного впливу (дискурс психотерапевта) і основним його об'єктом (дискурс клієнта, в якому об'єктивовані його життєві труднощі та психологічні проблеми). 2. Показано, що до симптомокомплексів індивідуально–психологічних особливостей особистості, з якими, передусім, пов’язана висока ефективність психотерапевтичного дискурсу, входять: тривожність та інтровертованість як провідні типологічні тенденції; сенситивність, прагнення відповідати експектаціям групи, низький рівень агресивності, пасивність, емоційна нестабільність, схильність до самообвинувачень, болісна зосередженість на власних проблемах і вадах, переживання власної слабкості, сумніви у власній спроможності викликати повагу; тривожність та екстравертованість як провідні типологічні тенденції; суперечливе поєднання пасивно–песимістичного та стенічно–оптимістичного типів реагування на зовнішні чинники на тлі підвищеної залежності від останніх, лабільність, нестійка самооцінка, помисливість, підвищена самокритичність, гостре почування справедливості у поєднанні з переконаністю у власній правоті та ворожістю у відповідь на критику. 3. Підтверджено, що для вивчення індивідуально–психологічних особливостей особистості респондентів доцільно застосовувати комплекс психодіагностичних методик, що дозволяє охоплювати різні рівні прояву цих особливостей: підсвідомий, рівень суб’єктивних реакцій та декларативний. Водночас, слід діагностувати динаміку емоційного, фізіологічного і поведінкового аспектів психічних станів упродовж психотерапевтичних сесій. Евристичною інтерпретаційною схемою узагальнення отриманих емпіричних даних може стати концепція особистості, де визначальною типологічною ознакою є наскрізна присутність на всіх рівнях особистості певного емоційно–динамічного патерну, що виявляється у одній або декільках провідних тенденціях, від яких залежить індивідуальне забарвлення стилю переживання, міжособистісної поведінки, тип реагування на стрес та особливості дезадаптації. 4. Виявлено чотири психологічно однорідні групи респондентів, які розрізняються за емоційно–динамічними патернами, типом дезадаптації і, щодо яких психотерапевтичний вплив виявляється різною мірою ефективним. I група (49% обстежених). Індивідуально–особистісний патерн визначають такі провідні типологічні тенденції як тривожність та інтровертованість. Дезадаптація передусім за психастенічним, депресивним або іпохондрійним варіантами. Найбільш виявлена позитивна динаміка функціональних станів упродовж психотерапевтичних сесій, зокрема, пом’якшення диспропорції, породженої фрустрацією базових потреб, за збереженості основних психодіагностичних показників індивідуально–особистісного патерну. II група (36% обстежених). Індивідуально–особистісний патерн характеризується тривожністю та екстравертованістю. Дезадаптація, переважно, за істероїдним або фобійним варіантом. Позитивна динаміка функціональних станів упродовж психотерапевтичних сесій виявлена майже такою ж мірою, як і у попередній групі. Після психотерапії зменшується розбіжність між психодіагностичними показниками індивідуально–особистісного патерну, що спричиняла соматизацію тривоги. III група (7%). Індивідуально–особистісний паттерн визначається екстравертованістю та агресивністю (активністю). Дезадаптація – за імпульсивним типом. Позитивна динаміка функціональних станів після психотерапії незначна. Специфіка індивідуально–особистісного патерну полягає у стенічному типі реагування за конфліктного поєднання різноспрямованих тенденцій, внаслідок чого зовнішньо врівноважена поведінка досягається ціною внутрішньої напруги. IV група (8%). Індивідуально–особистісний патерн характеризується інтровертованістю та агресивністю (активністю). Дезадаптація, переважно, за імпульсивним типом. Позитивна динаміка функціональних станів внаслідок психотерапії незначна. Специфіку індивідуально–особистісного патерну складає замкненість, схильність до рефлексії, надмірна відповідальність, ригідність настановлень, висока конфліктність, хвороблива зосередженість на власних проблемах, схильність до експлозійних реакцій, висока вразливість з різкими змінами поведінки, що зберігається і після проведеної психотерапії, виявляючись помірніше. Результати експериментального дослідження підтвердили справедливість висунутої гіпотези. Отримані в дослідженні дані вказують, що особистісно–типологічні характеристики осіб, які звертаються по психологічну допомогу, постають однією із важливих детермінант ефективності психотерапевтичного дискурсу. Таким чином, індивідуально–психологічні особливості клієнтів є важливими чинниками, які необхідно обов’язково враховувати при наданні психологічної допомоги. Як показало дослідження, є групи клієнтів, що піддаються психотерапевтичному впливу ефективніше. При визначенні стратегії психотерапевтичного дискурсу врахування специфічних для клієнтів емоційно–динамічних патернів та рівня їх сприйнятливості до психотерапевтичного впливу може полегшити діяльність психотерапевта і підвищити якість та ефективність наданої допомоги . Як найближча перспектива на особливу увагу заслуговує лонгітюдне дослідження характеру зв’язку між індивідуально–психологічними особливостями особистості та типом дезадаптації, теоретичне обґрунтування та експериментальна апробація шляхів індивідуалізації психотерапевтичного дискурсу на основі врахування особистісно–типологічних характеристик осіб, які звертаються по психологічну допомогу. Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях: 1. Психологічні особливості пацієнтів, хворих виразковим колітом// Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник НДІ психології АПН України. – Т. V, ч.2. – Київ, 2003. – С. 321–326. 2. Теоретичні засади дослідження проблеми психотерапевтичної взаємодії// Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник НДІ психології АПН України. – Т. VI, випуск 5. – Київ, 2004. – С. 392–398. 3. Методичні засади експериментального дослідження психологічних особливостей учасників психотерапевтичних сеансів// Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник НДІ психології АПН України. – Т. VI, випуск 6. – Київ, 2004. – С. 429–435. 4. Експериментальне дослідження динаміки емоційних станів учасників психотерапевтичних сеансів// Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник НДІ психології АПН України. – Т.VI, випуск 7. – Київ, 2004. – С. 367–375. Анотація Щіпановська О.Р. Психологічні чинники психотерапевтичного дискурсу. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук за спеціальністю 19.00.04 – медична психологія. Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, Київ, 2004. Дисертацію присвячено вивченню психологічних чинників, від яких залежить терапевтичний ефект психотерапевтичного дискурсу. Здійснено критичний огляд концептуальних основ та процесуальних характеристик психологічних моделей психотерапії. Обґрунтовано добір комплексу психодіагностичних методик для вивчення психологічних особливостей учасників психотерапевтичних сеансів. Виявлено та описано специфічні симптомокомплекси індивідуально–особистісних характеристик, притаманних різним групам клієнтів, які зверталися по психотерапевтичну допомогу, у контексті динаміки суб'єктивної психічної реальності, що мала місце внаслідок взаємодії їх дискурсів з дискурсом психотерапевта. Ключові слова: медична психологія, психотерапія, психотерапевтичний дискурс, індивідуально–психологічні особливості особистості, самосвідомість, емоційна стабільність, психічні стани. Аннотация Щипановская Е.Р. Психологические факторы психотерапевтического дискурса. – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата психологических наук по специальности 19.00.04 – медицинская психология. Институт психологии им. Г.С. Костюка АПН Украины, Киев, 2004. Диссертационное исследование посвящено изучению психологических факторов, от которых зависит терапевтический эффект психотерапев– тического дискурса. Осуществлён критический обзор концептуальных основ и процессуальных характеристик психологических моделей психотерапии. Показано, что взаимодействие психолога с клиентом в них объективируется в дискурсивной практике, с помощью которой осуществляется изменение свойственного клиенту концепта (модели) окружающей действительности, трансформация системы его личностных смыслов. Дискурс составляет онтологию психотерапевтического взаимодействия, выступая и главным средством психотерапевтического влияния (дискурс психолога), и его основным объектом (дискурс клиента, в котором объективированы его жизненные трудности и психологические проблемы). Выделены психологически однородные группы респондентов, обращавшихся за психологической помощью, различающиеся по эмоционально–динамическим паттернам, типом дезадаптации и степенью подверженности терапевтическому влиянию. Показано, что наибольший терапевтический эффект наблюдался: во–первых, в группе с тревожностью и интровертированностью в качестве ведущих типологических тенденций и доминированием психастенического, депрессивного и ипохондрического вариантов дезадаптации. Вследствие психотерапии наблюдалась позитивная динамика функциональных состояний при сохранении основных психодиагностических показателей индивидуально–личностного паттерна (эмоциональной нестабильности, низкого уровня агрессивности, стремления соответствовать групповым экспектациям, пассивность, повышенная мнительность, самокритичность). Во–вторых, – в группе с тревожностью и экстравертированностью в качестве ведущих типологических тенденций и доминированием истероидного и фобического вариантов дезадаптации. Вследствие психотерапии наблюдалась позитивная динамика функциональных состояний и уменьшение остроты рассогласования основных психодиагностических показателей индивидуально–личностного паттерна, обуславливающего соматизацию тревоги, эмотивность, склонность к перепадам настроения вследствие парадоксального соединения пассивно–пессимистического и стенично–оптимистического типов реагирования на внешние факторы при повышенной зависимости от последних, эмоциональное напряжение в связи с переживаниями за свое здоровье. Описаны индивидуально–личностные особенности респондентов из групп, в отношении которых терапевтический эффект является минимальным. Полученные результаты могут быть использованы для целенаправленного выбора психологом стратегии и процедур психотерапии с учётом индивидуально–психологических особенностей личности клиентов. Ключевые слова: медицинская психология, психотерапия, психотерапевтический дискурс, индивидуально–психологические особенности личности, самосознание, эмоциональная стабильность, психические состояния. Summary Shchipanovska, O.R. Psychological factors of psychotherapeutic discourse. – Manuscript. Thesis for the Candidate degree in psychology, specialty 19.00.04 – Medical Psychology. G.S.Kostiuk Institute of Psychology at the Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine, Kyiv, 2005. The dissertation deals with psychological factors that influence the therapeutic effect of psychotherapeutic discourse. The critical survey of conceptual grounds underlying psychological models of psychotherapy was conducted, as well as of their implementation processes features. Substantiated was selection of the psycho-diagnostic techniques set aimed at investigation of psychological peculiarities of psychotherapeutic sessions’ participants. Sets of specific personal features were elicited and described, which are characteristic of different groups of clients who applied for psychotherapeutic support, and are acting as symptoms in the dynamics of subjective psychic reality emerging from interaction of their discourses with the psychotherapist’s discourse. Key words: medical psychology; psychotherapy; psychotherapeutic discourse; personal features of the individual; self–consciousness; emotional stability; psychic states. PAGE \* Arabic 13 бали бали

Похожие записи