МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ШЕВЦОВ Ігор Іванович

УДК 615.243.2.57.089.5.00.5

Похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти – потенційні регулятори
сечовидільної функції нирок

14.03.05 – фармакологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Одеса – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному фармацевтичному університеті МОЗ
України, м. Харків.

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор, заслужений діяч
науки та техніки України Березнякова Алла Іллівна, Національний
фармацевтичний університет МОЗ України, м. Харків,

завідувач кафедри патологічної
фізіології

Офіційні опоненти: доктор медичних наук, професор Сотникова Олена
Петрівна, Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова АМН
України, м. Одеса, завідувач лабораторії фармакології та тканинної
терапії

доктор медичних наук, професор Косуба Раїса Борисівна, Буковинський
державний медичний університет МОЗ України, м. Чернівці,

завідувач кафедри фармації

Провідна установа: Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця
МОЗ України, кафедра фармакології з курсом клінічної фармакології, м.
Київ

Захист відбудеться “ 8 ” листопада 2006 р. об 11 00 год на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 41.600.01 при Одеському державному
медичному університеті МОЗ України (65082, м. Одеса, пров. Валіховський,
2).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеського державного
медичного університету МОЗ України (65082, м. Одеса, пров. Валіховський,
3).

Aвтореферат розісланий “ 6 ” жовтня 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

Д 41.600.01

к.мед.н., доцент
В.В. Годован

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Діуретики широко застосовуються при периферичних
набряках, хронічній недостатності кровообігу, гіпертонічній хворобі,
глаукомі та ін. захворюваннях (Лебедев А.А., 2002). Особливо показане
застосування діуретиків у літніх хворих з ізольованою систолічною
артеріальною гіпертензією, із захворюванням нирок і затримкою натрію,
таких, що зловживають повареною сіллю, хворих на ожиріння, у жінок
середнього віку з набряками (Березняков И.Г., 2000). Препаратами першої
лінії в фармакотерапії гіпертонічної хвороби терапевти та кардіологи
вважають саме діуретики (Березняков И.Г., 2000; Сидоренко Б.А. и соавт.,
2000; Vestergaard P.et al., 2003; Joffly S. et al., 2005).

В останні роки увагу клініцистів та дослідників привертає проблема
використання діуретиків при лікуванні гострої і хронічної ниркової
недостатності, у вагітних з патологією нирок та ін. (Куковська І.Л. і
співавт., 2000; Ермоленко В.М. і співавт., 2001; Kaur H. et al., 2002;
Яковлева Є.Б. і співавт. 2004; Аракелян Н.Г. и соавт., 2005). Потужні
діуретики, особливо петльові та осмотичні, внаслідок посилення ниркової
екскреції ксенобіотиків знаходять застосування при лікуванні отруєнь
водорозчинними речовинами. Петльові діуретики використовуються при
гострій і хронічній нирковій недостатності. Поряд з добре відомою
ефективністю ацетазоламіду при глаукомі та епілепсії, гідрохлортіазиду
при нецукровому діабеті, все більшу увагу привертають такі незвичні доки
для фармакологів та лікарів галузі застосування екстраренальних ефектів
сечогінних препаратів, як лікування синдрому бронхіальної обструкції
(петльові діуретики), муковісцидозу (амілорид), онкологічних захворювань
(етакринова кислота) (Лебедев А.А., 2001; Штрыголь С.Ю., 2005). Особливо
привабливі в практичній медицині діуретики, які, за даними літератури,
поряд з діуретичною активністю, володіють протизапальною (Зверев Я.Ф.,
2001), антиоксидантною (Vergely C. et al., 1998; Brater D.C., 2000;
Cheng V.L. et al., 2001; Лебедев А.А., 2002; Zim C.F. et al., 2002),
протимікробною, гіполіпідемічною дією (Садыков Х.У.и соавт., 2001).
Більше того, в лабораторії А.А. Лебедєва (Лебедев А.А., 2001) показано,
що діуретики, а саме фуросемід, буметанід, етакринова кислота, маніт
збільшують виживання щурів в умовах токсичної або ішемічної моделі
гострої ниркової недостатності, тобто проявляють нефропротекторну дію.

Разом з тим, є достатня кількість наукових робіт, які свідчать про те,
що діуретики не слід розглядати як абсолютно безпечні лікарські
препарати. Вони можуть бути факторами серцево-судинного ризику (Зверев
Я.Ф. и соавт., 2002; McClean D.R. et al., 2002; Pecr P., 2003; Anand
I.S. et al., 2003; Гиляревский С.Р., 2004), викликати алергійні реакції,
ендокринні зміни в організмі (Михайлов И.Б., 1998), порушення
водно-електролітного гомеостазу (Гоженко А.І. і співавт., 2002),
кислотно-лужної рівноваги, обміну вуглеводів та ліпідів, фосфатів,
сечової кислоти (Жидоморов Н.Ю. и соавт., 2002) та інші. Відомі також
специфічні види побічної дії, наприклад,

ендокринні порушення при лікуванні спіронолактоном, ототоксична дія при
використанні петльових діуретиків

Все вищенаведене та досить обмежена номенклатура діуретиків спрямовує
вчених на пошук нетоксичних, простих у технології, з достатньою
сировинною базою препаратів (Болотов В.В и соавт., 1989, 1996, 1998;
Черных В.П., 2003; Kaanan H.M. et al., 2003). Перспективною щодо цього є
група похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти. Гліоксилова
кислота та її індольні гетероцикліди є природною основою синтезу
біологічно активних речовин, вони нетоксичні, здатні виконувати роль
антагоністів і модуляторів цАМФ та запускати каскад біохімічних
перетворень різних ферментних систем (Садыков Х.У. и соавт., 2001).
Гліоксилова кислота та її похідні досить мало відомі і практично не
вивчені. Існують поодинокі літературні згадки про те, що похідні
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти виявляють анальгетичну,
токолітичну, антипіретичну та кардіотонічну активність (Ковалева С.В.,
1999). Відомостей про вплив на функціональний стан нирок у вітчизняній
та зарубіжній літературі ми не зустріли. Останнє стало стимулом до
пошуку серед означеної групи речовин, які виявляють діуретичну і супутні
види активності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана у рамках науково-дослідної програми Національного
фармацевтичного університету “Фармакологічні дослідження
біологічно-активних речовин і лікарських засобів синтетичного та
природного походження, їх застосування у медичній практиці” (№ держ.
реєстрації 0103U000478, 2002 р.). Дисертант є співвиконавцем вказаної
науково-дослідної роботи.

Мета дослідження. Експериментально обгрунтувати доцільність застосування
похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти як регуляторів
сечовидільної функції нирок.

Для досягнення поставленої мети були сформульовані наступні задачі:

1. Виявити на етапі скринінгу та відібрати для подальшого вивчення
сполуку, умовно названу „гліоксирен”, яка проявляє найбільшу діуретичну
дію, визначити середню ефективну дозу та гостру токсичність.

2. Встановити залежність “структура-активність” в ряду похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти.

3. Вивчити можливу загальнотоксичну дію гліоксирену за умов хронічного
експерименту.

4. З’ясувати основні механізми діуретичної дії гліоксирену (вплив на
видільну функцію нирок після водного і сольового навантаження,
клубочкову фільтрацію і канальцеву реабсорбцію, сечовидільну функцію
нирок за умов блокади альдостеронових рецепторів, блокади дофамінових
рецепторів, збільшення натрійуретичного гормону в організмі).

5. Провести дослідження супутніх видів фармакологічної активності
гліоксирену (протизапальна, антиоксидантна, антимікробна,
антигіпоксична).

6. Дослідити ефективність гліоксирену при лікуванні експериментального
хронічного гломерулонефриту.

Об’єкт дослідження – фармакологічна регуляція сечовидільної функції
нирок.

Предмет дослідження – пошук потенційних регуляторів сечовидільної
функції нирок серед похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти.

Методи дослідження – фармакологічні, біохімічні, статистичні.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше доведено, що серед
похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти є сполуки, які проявляють
достатньо виражений діуретичний ефект, і показана доцільність подальшого
пошуку діуретиків серед речовин означеної групи. Вперше доведено, що
зміни функціональної діяльності нирок під впливом гліоксирену залежать
від дози сполуки (максимальна активність сполуки спостерігається в дозі
40 мг/кг), тривалості застосування (субстанція ефективна протягом перших
5 діб застосування), ступеню гідратації організму. Виявлена активність
гліоксирену при введенні його в ЕД50 (37,1 мг/кг) (сечогінна дія
достовірно перевищує дію рефренс-препарату гіпотіазиду в 1,6 рази) та за
умов збільшення рідини в організмі.

Вперше з’ясовано ренальні механізми впливу гліоксирену на екскреторну
функцію нирок, доведено, що сечогінна дія сполуки переважно обумовлена
збільшенням швидкості клубочкової фільтрації (вона підвищується в 2,4
рази), а також зростанням екскреції іонів натрію (достовірно
збільшується в 3,6 рази) та іонів калію (достовірно зростає в 2,9 раза).
Доведено залежність ренальних ефектів гліоксирену від стану основних
регуляторів водно-сольового гомеостазу. Зміни функціонального стану
нирок у випадку застосування гліоксирену більшою мірою проявляються за
умов пригнічення активності мінералокортикоїдів (введення
спіронолактону: при сумісному використанні гліоксирен достовірно
підвищує натрійурез в 3,3 рази і збільшує калійурез у 1,9 рази),
зростання впливу натрійуретичного гормону в організмі (гліоксирен
підвищує натрійуретичну активність плазми крові у 1,8-2,2 рази).

Вперше експериментально на відповідних моделях виявлені супутні види
фармакологічної активності гліоксирену, а саме антиоксидантний,
антигіпоксичний, антиексудативний та антимікробний ефекти.

Вперше доведено ефективність гліоксирену при лікуванні
експериментального гломерулонефриту.

Практичне значення одержаних результатів. На підставі проведених
досліджень розширені та поглиблені знання про фармакологічну активність
похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, встановлена залежність
“структура-діуретична дія-активність” в ряду вказаних похідних, що
дозволяє проводити цілеспрямований пошук сечогінних сполук серед
означених речовин. Експериментально обгрунтована доцільність
використання гліоксирену як діуретика з такими цінними супутніми видами
фармакологічної активності, як антиоксидантний, антигіпоксичний,
антиексудативний та антимікробний. Матеріали доклінічного вивчення
гліоксирену представлені до звіту у Державний фармакологічний центр МОЗ
України.

Матеріали дисертації впроваджено у навчальний процес і використовуються
у лекційному курсі та при проведенні практичних занять на кафедрах
фармакології Луганського державного медичного університету, Львівського
національного медичного університету, Запорізького державного медичного
університету, Української стоматологічної медичної академії,
Буковинського державного медичного університету.

Особистий внесок здобувача. Автором самостійно проведено
патентно-інформаційний пошук, аналіз наукової літератури, визначено мету
і задачі дослідження, опрацьовано моделі,

згідно яких особисто виконані експериментальні дослідження, здійснено
статистичний аналіз і узагальнення результатів дослідження з оформленням
їх у вигляді таблиць і рисунків, підготовлені роботи до друку,
опубліковано основні положення дисертації. Гістоморфологічне дослідження
проведено на кафедрі патологічної анатомії Харківського державного
медичного університету під керівництвом д.м.н., професора Яковцової А.Ф.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки
дисертаційної роботи оприлюднені та обговорювались на V Всеукраїнській
науково-практичній конференції “Клінічна фармація в Україні” (Харків,
2004), Міжнародній науково-практичній конференції “Наукові дослідження –
теорія та експеримент” (Полтава, 2005), VІ Національному з’їзді
фармацевтів України (Харків, 2005), Міжнародній науково-практичній
конференції “Розвиток наукових досліджень’2005” (Полтава, 2005),
Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених і
спеціалістів “Від фундаментальних досліджень до медичної практики”
(Харків, 2005), Науковій конференції молодих вчених “Актуальні проблеми
геронтології та геріатрії. Пам’яті академіка В.В. Фролькіса” (Київ,
2006), ІІІ Міжнародному медико-фармацевтичному конгресі “Ліки та життя”
(Київ, 2006), ІІІ Міжнародній медико-фармацевтичній конференції
студентів та молодих вчених (Чернівці, 2006), 68-ій підсумковій
науково-практичній конференції молодих вчених “Актуальные проблемы
клинической, экспериментальной, профилактической

медицины и стоматологии” (Донецк, 2006), Х Ювілейному міжнародному
медичному конгресі студентів і молодих вчених (Тернопіль, 2006).

Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 17 наукових робіт,
із них 6 статей у наукових фахових журналах, рекомендованих ВАК України,
та 11 робіт у матеріалах з’їздів, конгресів та конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота викладена на 187
сторінках машинопису та включає вступ, огляд літератури, опис матеріалів
та методів дослідження, 6 розділів власних досліджень, аналіз та
узагальнення отриманих результатів, висновки, науково-практичні
рекомендації, список джерел літератури, який містить 282 джерела, в тому
числі 139 вітчизняних та близького зарубіжжя, 143 зарубіжних. Робота
ілюстрована 4 рисунками, 42 таблицями.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріали і методи дослідження. Експерименти виконано на 720 нелінійних
мишах масою 18,0-20,0 г та 365 нелінійних щурах масою 180,0-220,0 г.
Тварин отримували з віварію центральної науково-дослідної лабораторії
Національного фармацевтичного університету (зав.– докт. фарм. н.,
професор Л.В.Яковлєва). Усі маніпуляції, які можуть спричиняти біль,
проведені під етамінал-натрієвим наркозом (40 мг/кг)
внутрішньоочеревинно (в/о) (Стефанов О.В., 2001). Комітетом з біоетики
НФаУ (протокол № 3 від 15.09.2004 р.) встановлено, що проведені
дослідження не суперечать загальноприйнятим біоетичним нормам з
дотримання відповідних міжнародних положень стосовно проведення
експериментальних досліджень. Дослідження проводили в центральній
науково-дослідній лабораторії НФаУ, яка сертифікована ДФЦ МОЗ України
(посвідчення № 34 від 29.12.2005 р.).

Нами вивчено гостру токсичність 23 речовин: 10 ефірів і 13 амідів –
нових похідних 2-

оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти (рис.1.), синтезованих на кафедрі
аналітичної хімії Національного фармацевтичного університету під
керівництвом проф. В.В. Болотова (рис. 1).

Рис. 1. Структурні формули похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти

1 – 2-оксоіндолін-3-гліоксилова кислота;

2 – ефіри – похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти;

3 – аміди – похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти.

Гостру токсичність похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти вивчали
на двох видах тварин — білих нелінійних мишах масою 20,0±2,0 г і білих
нелінійних щурах масою 190,0±10,0 г різної статі при в/о і в/ш шляхах
уведення у вигляді водного розчину чи тонкодисперсної водної суспензії,
стабілізованої твіном-80 (Методичні рекомендації за ред. О.В. Стефанова,
2001). Субстанцію вводили в об’ємі 1 мл одноразово в дозах 400 мг/кг,
500 мг/кг, 1000 мг/кг, 1500 мг/кг, 2000 мг/кг, 2500 мг/кг, 3000 мг/кг,
3500 мг/кг, 4000 мг/кг (Сернов Л.Н. и соавт., 2000). Розрахунок LD50
проводили за методом Кербер Дж. Оцінку токсичності проводили за
загальновживаною класифікацією К.К. Сидорова (1973).

Діуретичну активність визначали за методом Є.Б. Берхіна (1977),
удосконаленим авторами (інформаційний лист МОЗ № 131-2002). Концентрацію
іонів натрію і калію в сечі і плазмі крові визначали методом полуменевої
фотометрії на плазменному аналізаторі рідин ПАЖ-2 (Бардин В.В. и соавт.,
1998), концентрацію креатиніну (ммоль/л) у плазмі крові визначали на
спектрофотометрі СФ-46 при довжині хвилі 590 нм за методом Фоліна у
модифікації Є.Б. Берхіна

(1977). Концентрацію білка в сечі визначали за методом Міхєєвої А.П.,
Богодарової І.А. (1996). В якості рефренс-препарату було обрано
гіпотіазид фірми Sanofi-Synthelado (Франція).

Антигіпоксичну активність досліджували відповідно “Методическим
рекомендациям по доклиническому исследованию антигипоксических средств”
(Лукьянова Л.Д., 1999). Для оцінки антиоксидантної дії гліоксирену
визначали вміст ТБК-активних продуктів перекисного окиснення ліпідів
(ПОЛ) — малоновий диальдегід (МДА) (Губський Ю.І. і співавт., 1994).

Антирадикальну (АРА) та антиокислювальну (АОА) активності гліоксирену
вивчали в дослідах in vitro та in vivo, використовуючи класичні методи
(спектрофотометрії та біохемілюмінесценції) (Губський Ю.І. і співавт.,
1994; Ланкін В.З. і співавт., 1996; Барабай В.А. і співавт., 1997).
Антиексудативну активність гліоксирену досліджували на моделі гострого
карагенінового запалення (Тринус Ф.П. и соавт., 1987), викликаного
субплантарним введенням в одну з лапок миші 0,05 мл 1% розчину
карагеніну. Дослідження антимікробної активності гліоксирену проводили
in vitro та in vivo (Першин Г.Н., 1971; Навашин С.М. и соавт., 1982;
Филимонова Н.И., 1999).

На моделі гіпергідратації організму досліджували вплив гліоксирену на
функціональний стан нирок після в/ш одноразового та повторного введень
субстанції в ЕД50 за умов збільшення рідини в організмі. Були проведені
розрахунки швидкості клубочкової фільтрації, канальцевої реабсорбції та
інших показників за загальноприйнятими формулами (Шюк О.Ю., 1982; Рябов
С.И. и соавт., 1997). Для дослідження впливу гліоксирену на показники
діяльності нирок за умов зниженої мінералокортикоїдної активності у
щурів була створена модель блокади альдостеронових рецепторів (Куковська
І.Л., 2004) шляхом перорального введення тваринам спіронолактону фірми
“Гедеон Ріхтер”, Угорщина, у дозі 20 мг/кг.

Взаємодію гліоксирену з інгібіторами дофамінових рецепторів вивчали в
експерименті з антагоністом дофаміну домперидоном виробництва фірми
“Янссен фармацевтика Н.В.”, Бельгія (Сергеев П.В. и соавт., 1999).
Домперидон вводили перорально в дозі 40 мг/кг.

Вплив гліоксирену на натрійуретичну активність плазми крові щурів
досліджували за умов збільшення об’єму позаклітинної рідини в організмі.
Попередньо було проведено біологічне тестування плазми крові щурів
(Іванов Ю.І. та співавт., 1980) на натрійуретичну активність, яку
визначали по екскреції іонів натрію з сечею і оцінювали в ум.од/мл
натрійуретичного гормону (НУГ). За одну умовну одиницю НУГ приймали таку
його кількість, яка здатна в 2 рази збільшити натрійурез порівняно з
контрольними експериментами (Кубынин А.Н. и соавт., 2000). Продукцію НУГ
стимулювали збільшенням об’єму позаклітинної рідини введенням у хвостову
вену щурів 0,9% розчину натрію хлориду в кількості 3% від маси тіла.
Контрольну і дослідну плазму тварин тестували на 10 щурах. НУГ плазми
крові визначали за формулою: К = (М1М2 – m1m2) / P (M1 – M2), де К –
вміст НУГ в 1 мл плазми крові; М1 – середня величина екскреції іонів
натрію з сечею у контрольних тварин; m1 – стандартна помилка середньої
арифметичної цього показника у контрольних тварин; М2 – середня
арифметична величина екскреції іонів натрію у дослідних тварин; m2 –
стандартна похибка середньої арифметичної цього показника у дослідних
тварин; Р – об’єм введеної для тестування плазми крові в мл (Куковська
І.Л., Косуба Р.Б., 2000; Куковська І.Л., 2004). Модель гломерулонефриту
викликали за методикою W. Heymann et al. (1962) в модифікації Віхерт
А.М.та співавторів (1972), вдосконаленій нами. Через 3 тижні після
імунізації була підтверджена наявність хронічного гломерулонефриту.
Загальнотоксичу дію гліоксирену на органи і системи організму
досліджували протягом 3-х міс на нелінійних білих щурах різної статі в
дозах ЕД50 (37,1 мг/кг), 5 ЕД50 (185,5 мг/кг), 10 ЕД50 (371,0 мг/кг).
Гематологічні дослідження проводили за загальноприйнятими методами
(Меньшиков В.В.,1987). Отримані результати експериментів піддавали
обробці методами параметричної статистики з використанням критерію
t-Ст’юдента (Сернов Л.Н. и соавт., 2000).

Результати дослідження та їх обговорення. Першим етапом нашої роботи
було визначення гострої токсичності 23 нових речовин – похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, діуретичної дії і встановлення
залежності “структура-діуретична дія-активність”. Встановлено, що ЛД50
ефірів та амідів – похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти
змінювалася в межах від 400 до 3583 мг/кг, що дозволяє віднести їх до
малотоксичних і практично нетоксичних речовин, тобто V і VІ класу
токсичності згідно класифікації К.К. Сидорова (1973). Найменш токсичною
виявилась речовина під шифром Е-39 (ББК-1), у подальшому умовно названа
„гліоксирен”.

При визначенні діуретичної дії похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової
кислоти найактивнішим виявився ефір під шифром Е-39 (гліоксирен).
„Діуретична дія-активність” в ряду похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової
кислоти залежить від величини n (кількість метильних або пропіленових
груп) та природи радикалу R: чим більше величина n, тим вище діуретична
дія. В наступних проведених нами експериментах визначена гостра
токсичність і діуретична активність гліоксирену, а також дозо-залежний
діуретичний ефект субстанції та його ефективність протягом 7-денного
застосування. Встановлено, що сечогінна дія гліоксирену перевищує
показники діуретичної дії гіпотіазиду в 1,5 раза, р?0,05. Визначено ЕД50
гліоксирену, яка при в/ш введенні щурам дорівнює 37,1 мг/кг. ЛД50
гліоксирену при в/о введенні мишам і щурам дорівнює 3583 мг/кг і 2750
мг/кг відповідно. ЛД50 за умов в/ш введення визначити не вдалося (при
введенні максимально допустимої кількості субстанції жодна тварина не
загинула, отже ЛД50 > 4500 мг/кг).

Встановлений дозозалежний діуретичний ефект гліоксирену: вірогідне
зростання сечовиділення починається з дози 20 мг/кг, досягає максимуму в
дозі 40 мг/кг; при подальшому підвищенні дози сечогінна дія гліоксирену
не зростає.

За умов 7-денного застосування гліоксирену у щурів в дозі 37,1 мг/кг
достовірно посилюється спонтанний діурез у 2,93 рази, достовірно
збільшується екскреція іонів натрію в 3,6 рази, іонів калію – достовірно
зростає в 2,9 рази (табл.).

Таблиця

Вплив багаторазового введення гліоксирену на питну

збудливість, діурез та екскрецію електролітів, х±Sх, n = 7

Досліджувані показники Контроль Дослід (гліоксирен, 37,1 мг/кг)

Питна збудливість, мл/добу 20,62±1,20 17,91±0,92

Діурез, мл/добу 5,47±0,42 15,37±0,91*

Концентрація іонів натрію, ммоль/л 2,34±0,19 2,47±0,31

Концентрація іонів калію, ммоль/л 109,13±11,02 105,51±12,0

Концентрація креатиніну, ммоль/л 2,74±0,23 2,47±0,32

Екскреція іонів натрію з сечею, мкмоль/доба 12,79±0,98 38,75±2,10*

Екскреція іонів калію з сечею, мкмоль/доба 596,94±11,19 1617,16±21,07*

Екскреція креатиніну, з сечею, мкмоль/доба 14,98±1,37 25,83±1,67*

Примітка: *- р?0,05 стосовно показників контролю

Активний діуретичний ефект гліоксирену утримується в 1-5 доби його
введення включно. Очевидно, діуретична реакція гліоксирену розвивається
внаслідок збільшення швидкості клубоч-кової фільтрації (що
підтверджується зростанням екскреції креатиніну), пригнічення
реабсорбції, посилення виведення іонів натрію та, меншою мірою, калію.
Дослідження впливу гліоксирену на нирки в умовах сольового навантаження
підтвердило його високу діуретичну активність.

Наступним розділом нашої роботи стало з’ясування механізмів діуретичної
дії гліоксирену. Дослідження ниркових ефектів гліоксирену за умов
зниження активності мінералокортикоїдів шляхом блокади альдостеронових
рецепторів показали (рис. 2), що випробувана субстанція в цій ситуації
зберігає діуретичну активність. Так, гліоксирен виявив достовірне значне
зростання діурезу (у 2,83 рази) та натрійурезу (у 3,12 разів), меншою
мірою – калійурезу (у 2,49 рази). У випадку сумісного застосування
гліоксирену та спіронолактону діурез перевищував такий щодо гліоксирену
або спіронолактону окремо. Так, сечовиділення збільшувалось в 2,54 рази
порівняно із спіронолактоном (р?0,05) і у 3,07 рази – в порівнянні з
контролем (р?0,05); щодо гліоксирену спостерігалася тенденція до
зростання (у 1,08 рази; р?0,05). Літературні дані (Гафуров М.С., 2001)
свідчать, що конкретні механізми діуретичної дії спіронолактону
пов’язані з конкурентним антагонізмом із альдостероном за специфічні
рецептори мінералокортикоїдів. Результати експерименту вказують на те,
що гліоксірен, використаний у ЕД50, не запобігав діуретичному ефекту
спіронолактону, для здійснення якого необхідні вільні альдостеронові
рецептори. Тому можемо вважати, що гліоксирен у дозі ЕД50, очевидно, не
зв’язується із рецепторами мінералокортикоїдних гормонів, розташованими
на плазматичній мембрані клітин-ефекторів і, можливо, не є конкурентним
антагоністом альдостерону.

Рис. 2. Вплив гліоксирену на сечовидільну функцію нирок за умов
блокади альдостеронових рецепторів, р?0,05

?

a

p ¤ (

v

E

o

?

(

E

I

T)r.H/ae7oeiTHTHiOOOOOiiiiiiEOOO3/4O

F?FbL4S?TnUEZTH]:_?bIjoooooossoooooooooooOC»

dha$

a’U”P¤D© ±ae?1/4?I?4µ?µ¬µUµiµ,¶ocUIIUccccA··®   

„?`„?a$

dh`„?a$

dh`„?a$

*

,

y

y

y

y

y

y

y

oocUUoIIooEE»ooc?oo

`„3/4ue

для пригнічення дофамінових рецепторів використовувався домперидон –
конкурентний антагоніст дофаміну, який має незначну проникність через
гематоенцефалічний бар’єр і тому практично не впливає на центральні
механізми дофаміну. Аналіз результатів проведених досліджень показав
(рис. 3), що виділення з сечею води у випадку застосування домперидону
знижувалося активніше (у 1,78 рази; р?0,05), ніж натрійурез (зменшувався
у 1,64 рази; р?0,05) та калійурез (знижувався у 1,49 рази; р?0,05). Це
дозволяє припустити, що антидіуретичний ефект домперидону зумовлений
переважно зниженням ниркового кровообігу і клубочкової фільтрації, і
меншою мірою – пригніченням натрійурезу, тобто субстанція діє протилежно
дофаміну, який активує нирковий кровообіг і натрійурез (Вандер А.,
2000). Використання окремо гліоксирену на фоні водного навантаження
призвело до зростання діурезу у 3,26 рази (р?0,05), збільшення екскреції
іонів натрію у 3,47 рази (р?0,05), зростання калійурезу (у 2,85 рази;
р?0,05).

Рис. 3. Вплив гліоксирену на сечовидільну функцію нирок за умов
блокади дофамінових рецепторів, р ? 0,05

Одночасне застосування гліоксирену та домперидону викликало збільшення
діурезу у 2,57 рази (р?0,05), збільшення екскреції іонів натрію із сечею
у 2,4 раза (р?0,05). Також спостерігалась тенденція до збільшення
екскреції іонів калію (у 1,2 раза; р?0,05) (всі зміни приведені відносно
контролю). Отримані результати свідчать, що за умов пригнічення
дофамінових рецепторів діуретична активність гліоксирену значно
знизилася. Так, у порівнянні з даними групи, яка отримувала лише
гліоксирен, показники щодо водного діурезу зменшилися у 1,3 раза
(р?0,05), натрійурез знизився у 1,4 раза (р?0,05), калійурез зменшився у
2,4 раза (р?0,05). Порівняно з показниками груп, які отримували лише
гліоксирен або домперидон, у випадку сумісного застосування гліоксирену
та домперидону звертає увагу односпрямованість та близька кратність щодо
змін діурезу, натрій- та калійурезу. На нашу думку, зростання діурезу,
яке не супроводжується відповідним підвищенням натрійурезу та калійурезу
і досягнуте без використання осмотично активних сполук, дозволяє
припустити, що діуретичний ефект гліоксирену обумовлений більшою мірою
покращенням ниркового кровообігу і зростанням гломерулярної
ультрафільтрації, і меншою мірою – пригніченням реабсорбції іонів
натрію. З літературних даних (Вандер А., 2000) відомо, що саме такий
вплив на нирки (стимуляція водного діурезу внаслідок посилення ниркового
кровообігу, активація натрійурезу через пригнічення реабсорбції натрію
внаслідок впливу на епітелій канальців нефрона, стимуляція натрійурезу
та зменшення калійурезу внаслідок пригнічення секреції альдостерону в
надниркових залозах) властивий ендогенній діуретичній речовині –
дофаміну. Таким чином, враховуючи результати експерименту, а також
літературні відомості про належність похідних індолу, до яких
відноситься гліоксирен, до прямих агоністів рецепторів дофаміну (Чекман
І.С., 1983), можна вважати, що гліоксирен викликає ниркові ефекти,
властиві дофаміну і пов’язані з активацією дофамінових рецепторів. Все
вищенаведене свідчить, що гліоксирен є агоністом ниркових рецепторів
дофаміну. Також з’ясовано, що гліоксирен при сумісному використанні з
інгібіторами дофамінових рецепторів частково зберігає свою діуретичну
активність.

Дослідження впливу гліоксирену на натрійуретичну активність плазми крові
щурів (рис. 4) показало збільшення екскреції натрію з сечею після
збільшення об’єму позаклітинної рідини в організмі шляхом введення
фізіологічного розчину.

Рис. 4. Вплив гліоксирену на натрійуретичну активність плазми крові
(ум.од/мл) до та після об’ємної стимуляції, р ? 0,05

В контрольній групі зростання натрійурезу досягало 19,86% (р?0,05)
порівняно з періодом до стимуляції. Додаткове введення гліоксирену
викликало посилення натрійурезу на 48,8% (р?0,05) порівняно з тваринами
до навантаження; в подальшому натрійурез зростав у 2,18 рази порівняно з
групою щурів, яким внутрішньоочеревинно вводили ізотонічний розчин
натрію хлориду. Отримані результати свідчать, що гліоксирен викликав
зростання показників натрійуретичної активності плазми крові щурів без
стимуляції у 1,5 рази (р?0,05) порівняно з контролем, а при збільшенні
об’єму позаклітинної рідини – у 2,2 рази щодо контролю. Також відомо, що
натрійуретичний ефект гліоксирену максимально проявляється за умов
об’ємної стимуляції, коли зростає активність натрійуретичних факторів
(Куковська І.Л., 2004). Тому з великою вірогідністю можна вважати, що
посилення діурезу і натрійурезу у випадку використання гліоксирену
частково є результатом активації субстанцією продукції натрійуретичного
гормону.

Оскільки, за даними літератури (Ковалева С.В., 1999), деякі похідні
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти виявляють анальгетичну, токолітичну
і кардіотропну дії, ми вирішили провести дослідження з виявлення
супутніх ефектів у субстанції Е-39 (гліоксирену). У сполуки виявлені
супутні види фармакологічної активності, а саме антиоксидантний (при
дослідженнях in vitro субстанція за антирадикальними властивостями не
поступається кверцетину і перевищує дибунол), антигіпоксичний (на моделі
гострої гіпоксичної гіпоксії тривалість життя тварин під впливом
гліоксирену збільшується в 1,13 рази в порівнянні з мексидолом),
антиексудативний (на моделі карагенінового набряку активність
гліоксирену в порівнянні з контролем дорівнює 31,1%; активність
вольтарену – 53,8 %, р?0,05), та антимікробний (при дослідженнях in
vitro за бактеріостатичною дією на S. aureus, E. coli та B. subtilis
гліоксирен перевищує показники рефренс-препарату диметилсульфоксиду у 2
рази).

Зважаючи на те, що у гліоксирену, окрім діуретичної дії, виявлено й
інші властивості (антиоксидантна, антигіпоксична, антиексудативна та
протимікробна), ми вирішили перевірити його ефективність на
експериментальній моделі хронічного гломерулонефриту, як процесу, в

патогенезі якого мають місце ексудація, порушення активності захисної
антиоксидантної системи, надлишкове утворення вільних радикалів тощо. В
групі нелікованих хворих на гломерулонефрит щурів рівень активності
каталази значно знижувався (майже в 2 рази) порівняно з контролем.
Активність супероксиддисмутази (СОД) вірогідно зростала (в 1,3 рази;
р?0,05) в нирках та мала тенденцію до збільшення (на 5%, р?0,05) в
сироватці крові. Ці дані свідчать про наявність у клітинах
окислювального стресу, для якого є типовим підвищення співвідношення
супероксиддисмутаза/каталаза (Мухин Н.В. и соавт., 2002). При оцінюванні
перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ) спостерігалося 4 разове зростання
рівня малонового диальдегіду в тканині нирок тварин, хворих на
гломерулонефрит. Після отримання клінічної картини гломерулонефриту
щурам внутрішньошлунково один раз на день вводили гліоксирен в ЕД50.
Встановлено, що лікування щурів гліоксиреном нормалізувало всі показники
запального процесу на 21-й д. лікування. Слід також відзначити, що в
групі щурів, лікованих гліоксиреном, загинула лише одна тварина (10%) в
перші 3 дні лікування, тоді як у групі нелікованих хворих щурів загинули
протягом періоду спостереження 70% тварин.

Отже, аналіз наведених даних свідчить, що гліоксирен у дозі 37,1 мг/кг
ефективний при лікуванні хронічного гломерулонефриту і збільшує
тривалість життя піддослідних щурів з даною патологією. Враховуючи
етіологію експериментального нефриту Хеймана, важливу роль в лікуванні,
на нашу думку, відіграли антимікробні властивості субстанції. Також
цінною є здатність гліоксирену зменшувати вміст гідроперекисів і
малонового диальдегіду в сироватці крові і гомогенаті нирок, знижувати
співвідношення СОД/каталаза в досліджуваних тканинах, нормалізувати
артеріальний тиск і вміст загального білка крові.

Можливу загальнотоксичну дію гліоксирену на органи та системи
експериментальних тварин при тривалому щоденному застосуванні вивчали на
нелінійних білих щурах протягом 3-х місяців в дозах ЕД50, 5ЕД50, 10ЕД50.
Проведені дослідження дозволили встановити відсутність негативного
впливу гліоксирену на загальний стан і поведінку тварин, динаміку маси
тіла, функції серцево-судинної системи, показники периферичної крові,
біохімічні показники функціонального стану печінки, нирок і підшлункової
залози.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової
задачі, що визначається експериментальним обґрунтуванням доцільності
застосування гліоксирену як діуретика з такими супутніми ефектами, як
антиоксидантний, антигіпоксичний, протимікробний та антиексудативний в
медичній практиці.

1. Визначена гостра токсичність 23 нових похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, яка знаходиться в діапазоні
400-3583 мг/кг маси тіла тварини, що дозволяє віднести їх до
малотоксичних і практично нетоксичних речовин, тобто V і VІ класу
токсичності згідно класифікації К.К. Сидорова.

2. Встановлена залежність “структура-діуретична дія-активність” в ряду
похідних 2-оксоін-долін-3-гліоксилової кислоти, яка залежить від
величини n (кількість метильних або пропіленових груп) та природи
радикалу R: чим більше величина n, тим вище діуретична дія.

3. У відібраної за найбільш виразною діуретичною активністю сполуки –
ефіру 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, умовно названої
“гліоксирен” (сечогінна дія перевищує дію рефренс-препарату гіпотіазиду
в 1,6 рази, р?0,05), визначено середню ефективну дозу, яка при
внутрішньошлунковому введенні щурам дорівнює 37,1 мг/кг.

4. ЛД50 при внутрішньоочеревинному введенні мишам і щурам гліоксирену
дорівнює 3583 мг/кг і 2750 мг/кг відповідно. ЛД50 за умов
внутрішньошлункового введення > 4500 мг/кг.

5. Встановлений дозозалежний діуретичний ефект гліоксирену: вірогідне
зростання сечовиділення починається з дози 20 мг/кг, досягає максимуму в
дозі 40 мг/кг; при подальшому підвищенні дози сечогінна дія гліоксирену
не зростає.

6. За умов курсового застосування гліоксирену у щурів в дозі ЕД50 (37,1
мг/кг) спонтанний діурез достовірно посилюється у 2,9 рази, екскреція
іонів натрію достовірно збільшується в 3,6 рази, іонів калію –
достовірно зростає в 2,9 раза. Після відміни гліоксирену діуретичний
ефект зберігається з першої до п’ятої доби включно.

7. Механізми діуретичної дії гліоксирену обумовлені, очевидно, тим, що
гліоксирен є агоністом ниркових рецепторів дофаміну, підвищує клубочкову
фільтрацію в 2,4 рази, пригнічує секрецію альдостерону, попереджує
антидіуретичні ефекти мінералокортикоїдів: при сумісному використанні з
спіронолактоном гліоксирен достовірно підвищує натрійурез в 3,3 рази і
збільшує калійурез у 1,9 рази, активує волюморегуляторну функцію нирок,
підвищує натрійуретичну активність плазми крові у 1,8-2,2 рази.

8. У гліоксирену виявлені супутні види фармакологічної активності, а
саме антиоксидантний (при дослідженнях in vitro субстанція за
антирадикальними властивостями не поступається кверцетину і перевищує
дибунол), антигіпоксичний (на моделі гострої гіпоксичної гіпоксії
тривалість життя тварин під впливом гліоксирену збільшується в 1,13 рази
в порівнянні з мексидолом), антиексудативний (на моделі карагенінового
набряку активність гліоксирену наближається до показника
рефренс-препарату вольтарену, поступаючись йому на 22,7%, р?0,05), та
антимікробний (при дослідженнях in vitro за бактеріостатичною дією на S.
aureus, E. coli та B. subtilis гліоксирен перевищує рефренс-препарат
диметилсульфоксид у 2 рази). Ефективність гліоксирену підтверджена при
лікуванні експериментального хронічного гломерулонефриту.

9. В хронічному експерименті гліоксирен, застосований внутрішньошлунково
в дозах ЕД50 (37,1 мг/кг), 5 ЕД50 і 10 ЕД50 протягом 3-х місяців, не
справляв негативного впливу на діяльність серцево-судинної системи,
функціональний стан печінки та нирок, не змінював морфологічний склад
периферичної крові.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Пошук серед похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти сполук з
діуретичною дією / Шевцов І.І., Березнякова М.Є., Торянік Е.Л., Болотов
В.В., Колісник С.В. // Клінічна та експериментальна патологія. – 2005. –
Т.ІV, №3. – С.95-97. (Внесок дисертанта – особисто проведено
експериментальне дослідження, обробка отриманих результатів, їх оцінка,
підготовлено матеріал до друку).

2. Порівняльна оцінка антигіпоксичної активності аміду і ефіру в ряду
нових похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти / Шевцов І.І.,
Торянік Е.Л., Березняков В.І., Колісник С.В. // Клінічна та
експериментальна патологія. – 2005. – Т. ІV, №4. – С.83-85. (Внесок
дисертанта –проведено статистичну обробку, підготовлено матеріал до
друку).

3. Вплив ефіру – нового похідного 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти
на видільну функцію нирок після водного і сольового навантаження /
Шевцов І.І., Торянік Е.Л., Березнякова М.Є., Колісник С.В., Болотов
В.В. // Одеський медичний журнал. – 2005. — №5(91). – С.34-35. (Внесок
дисертанта – проведено експериментальне дослідження, розрахунок і аналіз
отриманих даних, підготовлено матеріал до друку).

4. Антиоксидантна активність нового похідного
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти / Березнякова М.Є., Торянік Е.Л.,
Шевцов І.І., Болотов В.В., Колісник С.В. // Проблеми екології та
медицини. – 2005. – Т.9, №3-4. – С.14-16. (Внесок дисертанта – особисто
проведено експериментальне дослідження, обробка отриманих результатів,
їх оцінка, підготовлено матеріал до друку).

5. Фармакологічна дія аміду 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти /
Торянік Е.Л., Березнякова М.Є., Шевцов І.І., Болотов В.В., Колісник С.В.
// Проблеми екології та медицини. – 2005. – Т.9, № 5-6. – С.6-7. (Внесок
дисертанта – проведено обробка отриманих результатів, їх оцінка,
технологічне оформлення роботи, підготовлено матеріал до друку).

6. Зв’язок “структура-дія-активність” в ряду похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти / Шевцов І.І., Березняков В.І.,
Торянік Е.Л., Колісник С.В. // Медична хімія. – 2006. — №1. – С.12-15.
(Внесок дисертанта – обробка отриманих результатів, їх оцінка,
підготовлено матеріал до друку).

7. Шевцов І.І., Березнякова А.І. Антиексудативна дія етилового ефіру
2-оксоіндолін-3-гліоксилоіл-амінокапронової кислоти в умовах
експериментального інфекційно-алергічного гломерулонефриту //Праці
міжнар. науково-практ. конф. “Розвиток наукових досліджень’2005”. –
Полтава, 2005. – С.82. (Внесок дисертанта – проведення
експериментальних досліджень, обробка отриманих результатів, їх оцінка,
підготовлено матеріал до друку).

8. Поиск веществ, влияющих на мочевыделительную функцию почек, среди
производных 2-оксоиндолов / Березнякова М.Е., Торяник Э.Л., Болотов В.В,
Шевцов И.И., Колесник С.В. // Мат. V Всеукр. науково-практ. конф.
“Клінічна фармація в Україні”. – Харків, 2004. – С.83 (Внесок дисертанта
– проведення експериментальних досліджень, статистична обробка
результатів, технічне оформлення роботи).

9. Гостра токсичність похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти /
Шевцов І.І., Торянік Е.Л., Колісник С.В., Березнякова М.Є., Болотов В.В.
//Праці VІ Національного з’їзду фармацевтів України “Досягнення та
перспективи розвитку фармацевтичної галузі України”. – Харків, 2005. –
С.62. (Внесок дисертанта – проведення експериментальних досліджень,
статистична обробка результатів, технічне оформлення роботи)

10. Шевцов І.І. Діуретична та антиоксидантна активність нового похідного
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти при лікуванні токсикоалергічного
гломерулонефриту та синдрому тривалого роздавлювання // Мат. V Всеукр.
науково-практ. конф. молодих вчених і спеціалістів “Від фундаментальних
досліджень до медичної практики”. – Харків, 2005. – С.188.

11. Шевцов І.І., Березнякова М.Є., Торянік Е.Л. Діуретична активність
серед нових похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти // Праці
міжнар. науково-практ. конф. “Наукові дослідження – теорія та
експеримент’2005”. – Полтава, 2005. – С.83-85. (Внесок дисертанта –
проведення експериментальних досліджень, обробка отриманих результатів,
їх оцінка, підготовлено матеріал до друку).

12. Шевцов І.І. Вплив багаторазового введення етилового ефіру
2-оксоіндолін-3-гліоксилоіл-амінокапронової кислоти на діурез у щурів //
Збірка праць ІІІ Міжнар. конгр. “Ліки та життя”. – Київ, 2006. –
С.19-20.

13. Шевцов І.І., Березняков В.І. Вплив етилового ефіру
2-оксоіндолін-3-гліоксилоіл-амінокапро-нової кислоти на натрійуретичну
активність плазми крові у щурів // Мат. Х міжнар. мед. конгресу
студентів і молодих учених. – Тернопіль, 2006. – С.22-23. (Внесок
дисертанта –проведення експериментальних досліджень, обробка отриманих
результатів, їх оцінка, технічне оформлення роботи).

14. Шевцов І.І., Березняков В.І. Зміни екскреторної функції нирок під
впливом нового ефіру похідного 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти в
умовах блокади синтезу простагландинів // Мат. ІІІ Міжнар.
медико-фармац. конф. студентів і молодих вчених. – Чернівці, 2006. –
С.42-43 (Внесок дисертанта – обробка отриманих результатів, їх оцінка,
підготовлено матеріал до друку).

15. Шевцов І.І., Торянік Е.Л. Антимікробна активність нових похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти // Сборник работ 68 итоговой
науч.-практ. конф. молодых ученых “Актуальные проблемы клинической,
экспериментальной, профилактической медицины и стоматологии”. – Донецк,
2006. – С.32-33. (Внесок дисертанта – проведення досліджень, обробка
отриманих результатів, їх оцінка, підготовлено матеріал до друку).

16. Шевцов І.І., Торянік Е.Л. Антигіпоксична активність нових похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти у різних вікових групах //Праці
наук. конф. молодих учених “Актуальні проблеми геронтології та
геріатрії”, присвяч. пам. акад. В.В. Фролькіса.– Київ, 2006. – С.21-22.
(Внесок дисертанта – проведення експериментальних досліджень, обробка
отриманих результатів, їх оцінка, підготовлено матеріал до друку).

17. Шевцов І.І., Березнякова А.І. Вплив ефіру – нового похідного
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти на органи та системи щурів в умовах
хронічного експерименту // Мат. конф. “Лекарства-человеку. Современные
проблемы создания, исследования и апробации лекарственных средств” –
Харків, 2006. – С. 131-132. (Внесок дисертанта – проведення
експериментальних досліджень, статистичне опрацювання результатів).

АНОТАЦІЯ

Шевцов І.І. Похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти – потенційні
регулятори сечовидільної функції нирок почек. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за
спеціальністю 14.03.05. – фармакологія. Одеський державний медичний
університет МОЗ України, Одеса, 2006.

Робота присвячена пошуку потенційних діуретиків в ряду похідних
2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти та вивченню механізмів сечогінної
дії етилового ефіру, умовно названого „гліоксирен”, який на етапі
скринингу проявив найбільш виразну діуретичну дію та найменшу
токсичність. Встановлена залежність “структура-діуретична
дія-активність”: чим більша величина n (кількість метильних або
пропіленових груп), тим вища діуретична дія. У гліоксирену виявлено
супутні види активності, а саме антиоксидантну, антигіпоксичну,
антиексудативну та антимікробну. За умов курсового (7 днів) застосування
гліоксирену у щурів в дозі 37,1 мг/кг достовірно посилюється спонтанний
діурез у 2,93 рази, достовірно збільшується екскреція іонів натрію в
3,57 рази, іонів калію – достовірно зростає в 2,91 рази. Активний
діуретичний ефект гліоксирену утримується з 1-ї до 5-ї доби його
введення включно. Механізми діуретичної дії гліоксирену пов’язані з тим,
що він є агоністом ниркових рецепторів дофаміну, пригнічує секрецію
альдостерону та активує синтез натрійуретичного гормону. Введення
гліоксирену в дозі 37,1 мг/кг виявляє виразний лікувальний ефект при
терапії експериментального хронічного гломерулонефри-ту внаслідок
пригнічення запальної ексудації, виразної антиоксидантної та
антирадикальної дії, протимікробної активності і дезінтоксикації через
активацію діурезу.

Ключові слова: похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, гліоксирен,
фармакологічна активність, експериментальний гломерулонефрит.

АННОТАЦИЯ

Шевцов И.И. Производные 2-оксоиндолин-3-глиоксиловой кислоты –
потенциальные регуляторы мочевыделительной функции почек. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата медицинских наук по
специальности 14.03.05. – фармакология. Одесский государственный
медицинский университет МЗ Украины, Одесса, 2006.

Работа посвящена поиску потенциальных диуретиков в ряду производных
2-оксоиндолин-3-глиоксиловой кислоты и изучению механизмов мочегонного
действия этилового эфира, условно названного „глиоксирен”, который
проявил наиболее выраженное диуретическое действие и наименьшую
токсичность. Установлена зависимость “структура-диуретическое
действие-активность” в ряду производных 2-оксоиндолин-3-глиоксиловой
кислоты, которая зависит от величины n (количество метильных или
пропиленовых групп) и природы радикала R: чем больше величина n, тем
выше диуретическое действие. Отобрана субстанция, проявившая
максимальную диуретическую активность – эфир
2-оксоиндолин-3-глиоксиловой кислоты, условно названный “глиоксирен”
(мочегонное действие превышает эффект рефренс-препарата гипотиазида в
1,6 раза, р?0,05), для которого определена ЕД50, при внутрижелудочном
введении крысам составляющая 37,1 мг/кг. ЛД50 при внутрибрюшинном
введении мышам и крысам составляет 3583 мг/кг и 2750 мг/кг
соответственно. ЛД50 при условии внутижелудочного введения > 4500
мг/кг.Установлен дозозависимый диуретический эффект глиоксирена:
достоверное увеличение диуреза начинается с дозы 20 мг/кг, достигает
максимума в дозе 40 мг/кг; при дальнейшем повышении дозы до 45 и 50
мг/кг диуретическое действие глиоксирена не увеличивается. В условиях
курсового (7 дней) применения глиоксирена у крыс в дозе 37,1 мг/кг
усиливается спонтанный диурез в 2,9 раза (р?0,05), увеличивается
экскреция ионов натрия в 3,6 раза (р?0,05), ионов калия в 2,9 раза
(р?0,05). Активный диуретический эффект глиоксирена сохраняется с 1-х по
5-е сутки его введения включительно. Глиоксирен проявил сопутствующие
виды активности: антиоксидантную, антигипоксическую, антиэкссудативную и
антимикробную.

Механизмы диуретического действия глиоксирена можно объяснить тем, что
он является агонистом почечных рецепторов дофамина, угнетает секрецию
альдостерона и активизирует синтез натрийуретического гормона. Введение
глиоксирена в дозе ЕД50 (37,1 мг/кг) проявляет выраженный лечебный
эффект при терапии экспериментального хронического гломерулонефрита
вследствие угнетения воспалительной экссудации, выраженного
антиоксидантного и антирадикального действия, противомикробной
активности и дезинтоксикации вследствие активации диуреза. Полученные
результаты могут быть использованы для целенаправленного синтеза
диуретиков в ряду производных 2-оксоиндолин-3-глиоксиловой кислоты и
являться обоснованием для клинической апробации глиоксирена в
медицинской практике.

Ключевые слова: производные 2-оксоиндолин-3-глиоксиловой кислоты,
глиоксирен, фармакологическая активность, экспериментальный
гломерулонефрит.

THE SUMMARY

Shevtsov I.I. Derivants 2-oxoindolin-3-glioxil of an acid — potential
controllers of diuretic function of kidneys. — Manuscript

The dissertation on reception of a scientific degree of the candidate of
medical sciences on a speciality 14.03.05. — pharmacology. The Odessa
state medical university of Ukraine, Odessa, 2006.

The operation is devoted to search of potential diuretics in series of
derivants 2-oxoindolin-3-glioxil of an acid and study of mechanisms of
diuretic activity of Aether aethylicus conditionally termed “glioxiren”,
which, at a stage screening, has shown the most expressed diuretic
activity and least toxicity. On the basis of the leade xperiments the
dependence «frame — diuretic activity — activity» in series of derivants
2-oxoindolin-3-glioxil of an acid fixed which depends on quantity (metil
or propil of groups) and nature of a radical R: the more quantity, the
above diuretic activity. At glioxiren the attendant views of activity
are revealed: namely antioxidant, antihipoxant, antiinflammatory and
antimicrobial. Fixed dose-dependent diuretic effect glioxiren: the
reliable augmentation of a diuresis begins with a dose of 20 мг/kg,
reaches a maximum in a dose of 40 мг/kg; at the further rising of a dose
up to 45 and 50 мг/kg the diuretic activity glioxiren does not increase.
Under condition of course (7 days) application glioxiren at rat in a
dose of 37,1 мг/kg amplify a spontaneous diuresis in 2,93 times (р < 0,05), the egestion of ions of a sodium in 3,57 times (р < 0,05), ions of a potassium in 2,91 times (р < 0,05) is enlarged. The fissile diuretic effect glioxiren is conserved with first till the fifth day of its introduction inclusive. The mechanisms of diuretic activity glioxiren are bound that, it is an agonist of renal receptors of Dofaminum, brakes a secretion of Aldosteronum and, will activate synthesis of natriuretic hormonum. The introduction glioxiren in a dose of 37,1 мг/kg develops the expressed medical effect at therapy of an experimental chronic glomerulonephritis owing to an oppression inflammatory, appreciable antioxidant and antiradical activity, antimicrobic activity and desintoxication owing to activation of a diuresis. Key words: derivants 2-oxoindolin-3-glioxil of an acid, glioxiren, pharmacological activity, glomerulonephritis. PAGE 1 * *

Похожие записи