.

Поетика історичної романістики Богдана Лепкого: Автореф. дис… канд. філол. наук / Б.І. Вальнюк, Прикарпат. ун-т ім. В.Стефаника. — Івано-Франківськ,

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2689
Скачать документ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ВАЛЬНЮК БОГДАНА ІВАНІВНА

УДК 883.09.

ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ РОМАНІСТИКИ
БОГДАНА ЛЕПКОГО

10.01.01 – українська література

А в т о р е ф е р а т
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Івано–Франківськ – 1998

Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури
Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

Науковий керівник : кандидат філологічних наук, професор
Полєк Володимир Теодорович,
професор кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

Офіційні опоненти : доктор філологічних наук, професор
Ільницький Микола Миколайович,
завідувач відділом української літератури
Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича
НАН України

кандидат філологічних наук, професор
Гуляк Анатолій Борисович,
професор кафедри української літератури
Національного педагогічного університету
імені Михайла Драгоманова

Провідна установа : Київський університет імені Тараса Шевченка,
кафедра історії української літератури

Захист відбудеться 23 листопада 1998 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К09.03.02. у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника за адресою: 284000, м.Івано-Франківськ, вул.Шевченка, 57.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Автореферат розісланий 22 жовтня 1998 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філологічних наук, доцент Н.Я.Тишківська
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В українському літературознавстві останніх років спостерігається тенденція до осмислення художніх властивостей літературно-естетичних явищ. На передній план виходить поетика, яка вивчає “способи і засоби художнього втілення, образного роз¬криття життя” , що сприяє осягненню внутрішньої організації художньої структури окремих творів і встановленню значеннєвості їх у контексті українського літературного процесу, який є доволі пошарпаним, мало вивченим і заповненим “білими пля¬мами”.
Особливо “заплямленою” стала літературна карта 20–30-х рр. Не була винятком у цьому плані й західноукраїнська історична проза, презентована іменами В.Будзиновського, К.Гриневичевої, Б.Лепкого, Ю.Липи, Ю.Опільського. Найпопу¬лярнішим серед них, безперечно, був Б.Лепкий, величезний творчий доробок якого, в тому числі історична романістика, свого часу вилучений з національно-культур¬ного життя, залишається донині мало дослідженим. Сказане стосується насамперед пенталогії “Мазепа”, першого в західноукраїнській історичній белетристиці багато¬томного видання, в якому автор здійснив спробу реабілітації опаплюженого істориками й літераторами гетьмана І.Мазепи.
Твір, зрозуміло, не могла обминути увага критики. За кордоном він аналізувався у різні періоди, свідченням чому статті М.Здєховського (1938), Є.-Ю.Пеленського (1943), Л.-Р.Лепкого (1961), І.Левадного (1961), критичні зауваги Р.Млиновецького (1959), монографія В.Лева (1976). А от на материковій Україні з відомих причин спостерігалися здебільшого тільки “дві хвилі” зацікавлення пенталогією. Одна з них “піднялася” одразу ж після виходу у світ перших частин твору (публікації В.Безушка, Є.Бунди, В.Державіна, С.Лакусти, Ю.Опільського, М.Рудницького). “Друга хвиля” випадає якраз на сьогодення.
Більшість авторів обох періодів визнають, що дана пенталогія – це поважний і визначний вклад у літературу . При цьому значеннєвість її, як у критиці попередників, так і в дослідженнях сучасників (М.Ільницького, Ф.Погребенника, М.Жулинського, Р.Горака, В.Соколової, Т.Литвиненко) встановлюється не тільки через акцентування ідейної сторони твору, а й через його художню своєрідність, пов’язану то з тужливо-ліричною тональністю, то з особливостями стилістики, то з дещо незвич¬ним трактуванням образів. Але системного підходу до вивчення “Мазепи” як окре¬мого і цілісного літературно-естетичного явища поки що не спостерігалось.
Отже, актуальність теми наукового дослідження зумовлена потребами відповідного до сучасних літературознавчих вимог осмислення пенталогії Б.Лепкого “Мазепа”, а також пошуків нових підходів до вивчення творчої спадщини цього письменника загалом, встановлення адекватного місця твору в контексті української історичної прози початку ХХ століття.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація – це конкретний внесок у розкриття науково-дослідної теми кафедри української літератури Прикарпатського університету: “Літературний процес в Західній Україні першої половини ХХ століття: напрями, течії, стилі, жанри, постаті”.
Метою дисертаційного дослідження є характеристика внутрішньої організації пенталогії як складної, багатолінійної і полідетермінованої художньої системи, усі рівні і компоненти якої підпорядковуються основним естетичним вимогам. Ре¬алізація мети передбачає вирішення таких завдань:
– проаналізувати жанрову специфіку твору, що є художнім синтезом історичних та літературних парадигм, зосередившись на правомірності означень “Мазепи” як роману, епопеї, белетристичної хроніки, історичного повістєвого циклу;
– простежити взаємодію авторсько-персонажних поглядів у оціночній, мов¬леннєвій, часопросторовій і психологічній сферах та визначити націленість усіх цих різнопланових кутів зору на формування синтезованого “образу автора”, а в підсумку – на загальну композицію твору;
– розглянути структуру художнього часопростору з її ієрархічними та незалеж¬ними компонентами і з’ясувати секрети творення “образу світу” даного художнього твору.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше системно про¬аналізовано художні якості пенталогії, її жанрову, композиційну та хронотопічну своєрідність.
Надійну методологічну основу для предметного висвітлення теми забезпечу¬ють:
– розуміння поетики художнього твору як системи взаємопов’язаних, взаємозумовлених, ієрархічно впорядкованих і спрямованих на кінцевий результат засобів;
– використання методів традиційної і структурної поетик із залученням здо¬бутків герменевтики та лінгвостилістики;
– дотримання критеріїв історизму і врахування своєрідності творчої індивідуальності митця.
Теоретико-літературознавчою базою стали праці з проблем жанру, композиції і хронотопу, авторами яких є М.Бахтін, О.Білецький, Д.Лихачов, Б.Успенський.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації можуть бути використані при написанні праць з історії української літератури початку ХХ століття, у процесі читання загальних теоретико-літературних та історико-літературних лекційних курсів, а також при розробці спецкурсів і спецсемінарів як за творчістю Б.Лепкого, так і з проблем розвитку історичної прози загалом.
Апробація результатів дисертації відбулася на Всеукраїнських наукових конференціях: “Поетика художнього тексту” (Херсон,1996), “Богдан Лепкий – художник слова” (до 125-річчя з дня народження Б.Лепкого) (Івано-Франківськ, 1997). Повний текст роботи обговорено і схвалено на засіданні кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. Опубліковано 4 статті.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Вона викладена на ___сторінках машинописного тексту. Список використаних джерел охоплює 234 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується наукова новизна та актуальність визначеної теми, окреслюється стан її досьогоднішнього дослідницького опрацювання, формулюються мета і завдання дисертації, а також вказується на практичне значення роботи. Осмислення системи художніх принципів “Мазепи” відбувається через аналіз категорії жанру, композиції та художнього хронотопу.
Жанр, у якому завжди відображаються і узагальнюються риси, властиві певній нації чи епосі, сприяє встановленню значеннєвості твору, закономірностей його появи у 20-х роках, з’ясуванню характерних особливостей реалізації лепківської творчої манери. Композиція висвітлює способи поєднання окремих елементів пенталогії в художньо-естетичну цілісність, надає матеріалу впорядкованості. Засобами організації змісту твору, що забезпечують його сприйняття як самобутньої художньої дійсності, є час і простір. Вони характеризують епоху у всеоб’ємності й повноті, є стилетворчими та жанровизначальними факторами.
Перший розділ – “Жанрова специфіка пенталогії”. Погляди фахівців на природу історичних творів – а в дисертації характеризуються міркування багатьох вчених, починаючи від І.Франка і В.Антоновича, закінчуючи сучасними літературознавцями – зводяться до вказівок на жанрову “подвійність” подібних художніх структур, викликану синтезом літературних та історичних парадигм. А оскільки пенталогію Б.Лепкого називають романом, епопеєю, белетристичною хронікою, історичним повістєвим циклом, то в науковій роботі насамперед з’ясовуються пов’язані з цими жанровими означеннями питання.
Отож, безпретензійним стосовно сказаного є термін “історична романістика”, якщо його сприймати з позиції І.Варфоломєєва, який підводить під нього “весь комплекс системи жанрових структур, різноманітність внутрішньовидових форм повістування – від роману-епопеї до новели і від соціально-історичного роману (повісті) до історико-пригодницької, історико-побутової повісті і роману-легенди” .
Можна називати “Мазепу” і белетристичною хронікою. У творі послідовно розкривається історія визвольних домагань українців у 1706–1709 роках та аналізуються найбільш вагомі події цього періоду. Уточнення “белетристична” певним чином ліквідовує вимоги повної відсутності в хроніці вигаданих героїв і суб’єктивних оцінок у переосмисленні подій (у пенталогії не бракує ні нових цікавих поворотів у дії, ні художніх персонажів (сотник Мручко, осавул Сидір, Одарка, дід-символ козацької слави)). Та все ж даний твір слід дефініювати конкретніше.
Із деякими застереженнями щодо “Мазепи” може прийнятися і поняття “епопея”. Адже під цим терміном розуміється “найбільша монументальна форма епічних творів, які відзначаються національно-історичною проблематикою” і служать цілям “філософського та естетичного узагальнення” . Інші прикмети такого типу жанрових структур (широта у зображенні подій, змалювання людини “не з боку своєї окремості, а з боку своєї єдності з переживаннями колективу” ) у пенталогії менш відчутні. Автора насамперед цікавить відтворення душевних поривів окремих персонажів, котрі мислять так, як і люди його доби – початку ХХ століття, вирішують подібні до їхніх проблеми.
Трактування “Мазепи” як роману, що є містким за обсягом і складним за побудовою твором, теж викликає певні сумніви, оскільки роман характеризується і неабиякою складністю побудови, і глибинністю конфлікту “між поезією серця і прозою життейських стосунків, що протистоїть їй” , і чіткою лінією формування характерів багатьох персонажів. Пенталогії ж притаманна незначна подієвість, характери персонажів подаються у статиці, а от глибинний конфлікт все-таки чітко виражений, однак має він, в основному, внутрішню форму вираження, тобто час від часу відбувається в душах окремих персонажів (Мотрі, Мазепи, Чуйкевича, Скоріна). У зовнішньому сюжеті автор намагається не стільки загострити конфліктні ситуації, існування яких зумовлено уже самим об’єктом зображення, скільки згладити й перевести їх у тихе русло ліричних роздумів чи розповіді, де відчувається всерозуміння і всепрощення. У творі майже немає гострого протистояння ні в стосунках Мазепи з Петром І, ні у взаєминах гетьмана і генерального судді, ні навіть у збройних сутичках московських та українських сил (вояки просто виконують наказ вождів). Однак при врахуванні того, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вітчизняні дослідники практично не бачили різниці між повістю і романом, зрозумілим є і таке жанрове означення “Мазепи”. Зате з погляду сучасного українського літературознавства найдоречніше сприймати пенталогію як історичний повістєвий цикл.
У творі небагато персонажів, змальовуються вони подекуди майже ілюстративно. У центрі його стоїть один герой – Іван Мазепа, який зображений до того ж одноманітно: через постійне переосмислення власних дій. Він поданий як цілком завершена, зрозуміла і нескладна постать. Сюжет твору здебільшого зводиться до розкриття визвольних поривів гетьмана. Крім того, саме повістєвим циклом називав свою студію і Б.Лепкий, означивши так перші три частини її.
Інші жанрові особливості “Мазепи” з’ясовуються через конкретизацію поняття “історичний твір”, специфічною рисою якого є відтворення минулого “на відстані, не меншій, ніж життя одного покоління – 80–90 років”, отже, “автор знає його не з власного досвіду, а опосередковано” . Пенталогія Б.Лепкого повністю відповідає запропонованим вимогам: події, зображені у творі, визначаються часовою завершеністю (відбуваються двома століттями раніше від безпосереднього авторського періоду), тому відомості про них письменник збирав з архівних та монографічних джерел.
В основу аналізу жанрової своєрідності “Мазепи” покладено класифікацію історичної прози на історико-художні, художньо-історичні та історичні художньо-документальні твори. Такий поділ запропонований недавно С.Андрусів і застосований до осмислення літератури кінця ХІХ–поч.ХХст. Є.Бараном. Базується класифікація на врахуванні різних співвідношень між документом та вигадкою і домислом (під вигадкою розуміємо “введення у твір окремих епізодів чи персонажів, що не існували в історії, а також всю побудову роману, систему його образів, сутність типізації – все те, що підпорядковано створенню суб’єктивної картини об’єктивної дійсності”. Домисел же – це “відхилення автора від окремих фактів реальної дійсності” ). В історико-художніх творах переважає вигадка над домислом і документом, який відіграє тут зовсім незначну роль, а дійовими особами є загалом вигадані персонажі. У художньо-історичних творах, хоча й превалюють вигадка і домисел, все ж важливими є історичні реалії. У історичних художньо-документальних творах основним є задокументований і переосмислений автором художньо-історичний факт. Вигадка тут поступається домислу, який теж обмежений реальними відомостями з життя героїв. Така класифікація, хоч і є досить умовною, бо жоден твір не вкладеш у прокрустове ложе конкретних меж, все ж дає можливість для чіткішого аналізу історичних творів.
Лепківський повістєвий цикл стоїть на межі між історичними художньо-документальними та художньо-історичними творами. Адже основна увага тут розподіляється більш-менш порівну між документом і вигадкою (домислом). Як історичний художньо-документальний твір “Мазепа” продовжує традиції “Чернігівки” М.Костомарова та історичних оповідань О.Левицького в тому, що Б.Лепкий опирається на велику кількість документальних свідчень. Оскільки ж вони найчастіше були сфальсифікованими і націленими на очорнення мазепинських прагнень та й самого гетьмана, то письменник спрямовує їх у зовсім інше ідейне русло, надаючи образові Мотрі Кочубеївни рис надіїї на здобуття незалежності України, а Мазепу та молодого Чуйкевича зображає як узагальнених носіїв її, що не тільки творить контраст до усталеного в науці й мистецтві погляду на цих героїв, а й дає змогу сприймати твір як проекцію в сучасне авторові буття. Така тенденція до побудови історичних творів бере початок від “Захара Беркута” І.Франка, який проповідував ідеї єднання та народного відродження, що були актуальними кінцю ХІХ століття і руйнували усталені погляди на історичний твір як замкнутий лише у конкретній добі. Зображення козаків у творі як завзятих шукачів пригод, гідних наслідування смільчаків-веселунів наближає “Мазепу” Б.Лепкого й до історичної прози А.Чайковського, В.Будзиновського, Ю.Липи.
Рівночасно кожна повість циклу має власні жанрові домінанти. “Мотря” та “З-під Полтави до Бендер” назагал є художньо-історичними творами, що в окремі моменти навіть нагадують історико-художню белетристику. “Не вбивай” вражає яскравим слідуванням за документалістикою, трохи меншою мірою це стосується і “Полтави”. “Батурин” можна назвати художньо-історичним твором, у якому документальні дані досить оригінально поєднуються з фрагментами вигадки, пов’язаними то з відтворенням битв і допитів, то з викраденням Мотрі Іваном Носом, то з напівромантичним-напівреалістичним трактуванням образу царського полковника Петра Скоріна, то з чисто хижацькими домаганнями Меншикова.
Чи не найхарактернішим явищем лепківського домислу є діалоги. Вони здебільшого мають ілюстративний характер, виступають не стільки як конфліктно-напружені, скільки як побутові й інформативні. Організоване таким чином мовлення набирає форм то запитання-відповіді, то взаємодоповнень, то діалогу з домінантою висловлювань одного зі співбесідників. І лише зрідка трапляються діалоги-диспути, діалоги-”двобої”.
Другий розділ дисертаційного дослідження має назву “Композиційні особливості твору”. Оскільки композиція передовсім виражає взаємодію кутів зору суб’єктів художнього твору з його окремими елементами та способами змалювання світу, а в українському літературознавстві вона як самостійна естетична категорія досліджена ще недостатньо, то базовою теоретичною працею при розкритті стала студія російського вченого Б.Успенського, в якій автор розглядає “типологію композиційних можливостей у зв’язку з проблемою кута зору” , виділяючи при цьому чотири сфери, де він може бути зафіксований: план оцінки, фразеології (мовленнєвий), часу-простору і психології. Спостереженню за перебігом та взаємодією різних авторських позицій стосовно об’єктів зображення (героїв твору) і присвячена ця частина дисертації. Опорним поняттям у ній є “образ автора”, що сприймається не просто як реальний письменник, а як “втілення тієї свідомості, того погляду, який визначає увесь склад зображеного у творі” . Услід за В.Смілянською розрізняємо “власне автора”, розповідача, оповідача та автора-героя . Розповідач і “власне автор” ототожнюється з реальним письменником. “Власне автору” відомо все про свого героя, він здатен мотивувати його вчинки і жести, може вдаватися навіть до філософських узагальнень. Розповідач виступає зовнішнім спостерігачем героїв та подій, що відбуваються у творі. Оповідач же є носієм “чужої” (не письменникової) свідомості. При потребі він бере реальну участь у дії. Автор-герой сприймається як сам письменник, що власні погляди синхронізує з поглядами персонажів. У “Мазепі” Б.Лепкого “образ автора” визначається, в основному, співіснуванням розповідача та автора-героя (в окремих ситуаціях маємо і “власне автора”).
2.1.Оціночні кути зору безпосередньо сприяють висвітленню авторської ідейної позиції, хоча цій меті в підсумку підпорядковані й мовленнєва, психологічна і часопросторова площини. У пенталогії можлива неспівмірність персонажних і авторських оцінок у темпоральному, зрідка мовленнєвому планах, що викликано, очевидь, часовою дистанцією між періодом безпосередньої дії та написанням твору. Однак це суттєво не змінює концептуальні засади пенталогії. На кінцевий результат “оцінки” найбільш впливає сфера психології. При перебуванні автора на зовнішній позиції стосовно героя, який є об’єктом його спостереження, може створюватися спрощене або фальшиве враження про дану особу. Це насамперед пов’язано з оцінкою гетьмана Мазепи. Він виступає зразком барокової людини, у якій помічається протистояння між зовнішнім і внутрішнім “я”, яка була носієм “чогось незбагненного для розуму, непрозоро-темного і незвичайного”, віддавала данину земним розкошам і водночас дбала про чистоту сумління . При змалюванні царя Петра чи короля Карла таких проблем не виникає, бо автор вільно вібрує між ретроспективним і синхронним кутом зору. Оцінка цих історичних постатей значно простіша і навіть дещо однобарвна: Карло ХІІ змальовується в дусі романтичних ідеальних героїв, Петро І – як варвар і деспот, хоча той же король не шанує вояків, а цар розуміє дії Мазепи навіть після його переходу до шведів. Запропоновані образи відтворюють трагедію великих людей, які змушені зрікатися власних почуттів задля державних інтересів.
Досить своєрідною у повістєвому циклі є постать Мотрі Кочубеївни, яка поєднала у собі риси конкретної історичної особи та абстрактної надії на здобуття незалежності. План зображення протистоїть при цьому планові вираження. В оцінці автора-розповідача Мотря є дочкою генерального судді, тоді як у фрагментарній оцінці персонажів вона – то надія на воскресіння України (гетьман), то ідея незалежності (Чуйкевич), то міфологічна Єлена з Троянської війни чи вечорова зірниця з сузір’я Близнюків (Україна тоді співвідноситься з Троєю). Неспівмірність плану зображення планові вираження сприяє ідейному “виходові” даного твору за межі історичної доби початку XVIII століття в Україні у “позачасові” виміри.
2.2.Мовленнєві кути зору. Сферою мовлення автора, “віддаленого” від персонажа, є розповідь, орієнтована на норми літературної мови, висловлювання ж персонажів, як правило, збагачені розмовно-просторічними елементами, що втілюють у собі дух часу, в якому живуть герої, та дух їхнього соціального стану, тому чіткому простеженню за зміною авторських поглядів сприяє ознайомлення з особливостями мовлення героїв. Це дає змогу переконатися, у який момент слова персонажа “вкраплюються” в авторську розповідь, внаслідок чого утворюються гібридні конструкції. Однак у пенталогії мовлення персонажів майже не індивідуалізоване. Щасливий виняток помічається тільки в першому розділі “Мотрі” (“Цар”) та при відтворенні висловлювань сотника Мручка і карликів. Здебільшого ж особливістю твору є стилізація мови персонажів під авторську. Тоді читача не покидає враження, що весь текст повістєвого циклу належить єдиному мовцеві, який вкладає свої слова в уста персонажів, фразеологічно зливаючись з ними. Матеріально це виражається у використанні невласне прямої мови. Таким чином, автор майже завжди займає внутрішню позицію стосовно мови персонажів. При цьому навіть важко визначити, чи то він є автором-героєм, а чи героєм-розповідачем.
Лише у виняткових ситуаціях Б.Лепкий послуговується іменуваннями, у яких пізнається специфіка висловлювань персонажів. Загалом же з уст героїв зриваються нейтральні імена. “Вина” за таку одноманітність зводиться ще й до проблеми української ментальності, до “хвороби” малоросів . Адже звертання один до одного через імена по батькові (Іван Степанович, Василь Леонтійович, Любов Хведорівна) брало витоки від російських іменувань і демонструвало наступ на українську автономність, було ознакою знівелювання людей як окремих і характерних особистостей.
Зрідка зміни авторського кута зору пізнаються через використання у його мовленні “чужих слів”, а то й цілих речень, які надають болючо-саркастичного чи трагедійного забарвлення фразі, поєднуються з мовою розповідача на умовах протистояння чи доповнення. “Чужі слова” у стилістиці персонажів зустрічаються досить часто, але служать тільки для відтворення епохи і внутрішньої культури певних героїв.
2.3.Часопросторові кути зору дають уявлення про “поведінку” автора у зображуваному світі. Темпорально Б.Лепкий здебільшого перебуває на позиції розповідача (використання минулого часу у повістуванні), а просторово зливається з персонажем. Таке злиття може бути досить тривалим і охоплювати майже весь розділ. А от послідовний огляд персонажів чи місця подій здійснюється автором значно рідше.
Трапляється у тексті не лише просторова, а й темпоральна синхронізація автора з героєм (перехід до теперішнього чи майбутнього часу), але “прикріплюється” він всього лише до кількох персонажів (Мазепи, Мотрі, Чуйкевича, Войнаровського), та й то тільки на якусь мить. Потім знову відбувається перехід на кут зору автора-розповідача, далі – нетривала синхронізація з певним персонажем. Поєднання різних часових планів сприяє цілісному розкриттю художнього світу твору. Обидва кути зору не контрастують між собою, а мирно співіснують. Минулий час повідомляє про щось, теперішній і майбутній описують і зображують побачене і вимріяне.
У найбільш напружених сюжетних моментах пенталогії, особливо у повісті “Батурин”, що переповнена хвилюванням і суцільною тривогою, бо пов’язана з відтворенням битв, помічається постійна зміна лепківських часопросторових позицій. У розділі “Грець” спостерігається навіть погляд з висоти “пташиного польоту”, до якої, загалом, може дотягнутися тільки всюдисущий “власне автор”.
Авторсько-персонажне злиття (кут зору автора-героя) в окремих випадках набирає оригінальних форм. Тоді художня дійсність сприймається з чисто модерністичних позицій – минуле пізнається у подіях теперішніх і в їх переживанні героями, тому час трактується з погляду вічності, а персонажі стають втіленням архетипних образів (найперше це стосується Мотрі – ідеї незалежності), що є художньою ілюстрацією письменникової думки про повторюваність певних моментів історії і необхідність позбутися помилок попередників заради кращого майбутнього. Висвітлення художнього часу й простору з позицій вічності в “Мазепі” відбувається не шляхом зображення, а через форми вираження, серед яких трапляються і вільні асоціації, і ретроспекції, і введення у персонажну та авторську розповідь елементів майбутнього.
2.4.Психологічні кути зору виявляють орієнтацію на зв’язок зі свідомістю персонажів твору. При цьому спостерігається часта вібрація між зовнішньою та внутрішньою авторською позицією. Тривалого перебування десь “поза персонажем” не помічається, адже розповідач у пенталогії не прагне звертати увагу на поведінку людей. Вона майже випадає з його поля зору. Винятком є розділ “Цар” у “Мотрі”, де ретроспективна авторська позиція пізнається через “видиму мову” почуттів при змалюванні психологічного портрета царя, через використання дієслів, що вказують на об’єктивність розповіді (цар “сказав”, “хвалив”, “звернувся”, “зауважив”) вставних слів та виразів, які виявляють непевність у сказаному, чим визнається, що пояснення грунтується тільки на припущенні: “…цар, мабуть, пригадав собі…” Зате синхронізацію авторських і персонажних кутів зору маємо дуже часто. Характеристики Б.Лепкого можуть стосуватися сприйняття як позитивних героїв (Мазепи, Мотрі, Чуйкевича, Мручка, Орлика, Войнаровського, короля Карла, Сидора, Одарки, Скоріна), так і персонажів, позначених негативними вчинками (Любов Хведорівна, Кочубей, Меншиков, цар), базуватися не тільки на індивідуальній, а й на колективній психології козаків, шведів, московських вояків. Автор веде своєрідні репортажі з душ героїв, які оформлені то у вигляді розповіді, то самозвіту, то спогадів, то мрій, то роздумів, що не тільки відповідає спокійній, елегійно-тужливій натурі письменника, а й відображає психологію людини бароко, яку хвилювали “глибини й загадки власної душі”, а найбільш звичним був “стан внутрішньої зосередженості або екстазу, прозріння й осяяння” .
Іноді синтез авторсько-персонажних поглядів відбувається в дусі імпресіоністичних, а то й експресіоністичних віянь, що споріднює твір Б.Лепкого з художніми структурами М.Коцюбинського чи В.Стефаника. Тоді творче освоєння реального світу автором-героєм відбувається цілком суб’єктивно і наснажене динамічною експресією. Дані риси у лепківському повістуванні вияскравлюються, коли персонажі (Мотря, Скорін, король Карло) опиняються в екстремальних ситуаціях, пов’язаних з обороною і взяттям Батурина, Полтавською битвою.
2.5.Синтезований “образ автора” та його роль у формуванні композиції твору. Через спостереження за розділом “На Україні гуло” (повість “Не вбивай”) аналізується взаємодія авторських кутів зору в усіх композиційних сферах. Наголошується на тому, що вона не тільки сприяє виконанню ідеологічної функції – поверненню нації доброго імені гетьмана Мазепи, проникненню в сумління читача і спрямуванню його до боротьби за українську державність, що було актуально і в двадцяті роки, – а й впливає на вироблення цілісного естетичного враження від твору, в якому співіснують і доповнюють один одного кути зору автора-розповідача та автора-героя, котрі дуже щільно переплітаються. Подекуди ж Б.Лепкий вдається до філософських переосмислень, піднімаючись на позицію “власне автора”.
Третій розділ дисертації – “Художній хронотоп”. Часопростір у ньому мислиться не тільки як вид структурних функціональних взаємозв’язків у тексті, а й як відбиття загальних філософських уявлень автора про зображувану ним епоху (початок XVIII ст. в Україні) та проекцію її у масштаби вічності. Це єдність конкретно-подієвого та асоціативного континуумів, у які входять загальновідомі хронотопи порога, дороги, зустрічі, а також побутових, ідилічних та особистісних реалій. У різних повістях циклу виявляються вони в неоднаковій мірі.
Побутовий часопростір найчіткіше пізнається у “Мотрі”, де відображається доволі спокійний період існування Гетьманщини, кордонів якої поки що не торкалася Велика Північна війна. На території Мазепиного правління панує мир і добробут (пора “золотої доби” (Д.Дорошенко), “періклового віку розвою України” (Ю.Іванченко)). Час тут буденний, з інтригами, конфліктами, дріб’язковими проблемами. Він протяжний, нудотний, подекуди наближається до циклічного. Основною просторовою одиницею виступає багатий двір (гетьманський – у Києві та Бахмачі і генерального судді – у Ковалівці й Батурині). Таке середовище сприймається то як прекрасний художній світ, що навіює думку про ідилію, то як місце занепаду і деградації людської душі, яка пов’язана з виникненням кризового хронотопу порога.
Поріг є чи не найважливішим хронотопом повістєвого циклу. Він піднімається над усіма часопросторами і ніби застигає в повітрі. Правда, у “Мотрі” він ще тісно співіснує з побутовим хронотопом. Оскільки непевний, тривожний час, який притаманний йому, поки що пізнається тільки у розмовах, думках, спогадах гетьмана, старшин та козаків, то поріг має чисто асоціативний характер. Не стикається читач упритул і з основним простором його дії – степом людської душі, що символізує її розгнузданість, непідвладність, недержавність. Про степ як основну ознаку мирного українця тут тільки згадується.
Поріг та побутовий хронотоп вияскравлюються крізь взаємодію менших часопросторів, найбільше через зустріч і дорогу. У даній повісті, як і у “Не вбивай” та “Батурині”, хронотоп дороги означає “особливий взаємозв’язок просторових і часових прикмет, при якому персонаж здійснює переміщення у просторі, що відбувається в часі” . У “Мотрі” досить чітко він виявляється тричі: як дорога кінного відділу козаків у Ковалівку, виїзд генерального судді з Ковалівки в Батурин та оглядини гетьманом Києва. В усіх трьох випадках маємо уже конкретні сутички з московським військом, які вказують на назрівання кризової ситуації (то солдати нападають на мирне село, грабують, палять і нищать його, то об’єктом їхнього розбою стає повіз Кочубея, то вони знущаються з людей на будівництві Печерської фортеці і відмовляють у послуху гетьманові). Часопросторову непевність у дорозі генерального судді підсилює ще й “опір середовища” (за визначенням Д.Лихачова). Його втілює сльотлива погода, яка наче оплакує наступну долю Кочубея, не пускає генерального суддю у Батурин, перетворюючи шлях у болото й озерця.
Хронотоп зустрічі виконує основну сюжетотвірну функцію у творі. Він виявляється в найрозмаїтіших формах: зустріч-бенкет, зустріч-переговори, зустріч-битва, зустріч-розмова. Зустрічі бувають передбачені, непередбачені та передбачувано-непередбачені. Прикладом останньої є зустріч Мотрі з Мазепою у Ковалівці, що стала приводом до наступного розгортання дії і докорінно переінакшила життя персонажів, продемонструвала віднайдення ними один одного. При цьому особистісний часопростір Мотрі – поріг, який відтворює відчуження її від того нудотного часу і багатого простору, в якому вона напівживе-напівіснує, – якось раптово розвіюється, зникає.
Майже всю другу частину “Мотрі” охоплює ідилічний хронотоп. Виникнення його зумовлене втечею закоханої дочки генерального судді, яка сприймається не тільки і, може, навіть не стільки як реальна постать, а й як ідея незалежності, у Бахмач до гетьмана, що є не просто Мазепою, а ще й носієм цієї ідеї. У даному хронотопі час миру, щастя, спокою, а також відкриті вертикальні просторові одиниці (сонце, небо, зорі, місяць), на які постійно звертається увага в тексті, є не лише світом реалій, а й символів. І якщо дотримуватись тієї думки, що у першій повісті криється шифр до розгадки всього циклу, то ідилічний часопростір відображає підготовку до визвольних домагань гетьмана. Не випадково величаве свято душі героїв збігається з найбільшим святом року – Різдвом Христовим. Адже з народженням Христа у людства зміцнюється надія на спасіння, а в закоханих – віра у визволення України. І навіть зима не вступає в конфлікт з молодечими намірами героїв, свідченням чого – погідні, гарні дні. Та тепло взимку нетривке, скороминуще як і ідилія у взаєминах гетьмана і дочки генерального судді. На душі залишається холод і біль, а “над Бахмачем гуділи вітри і мело снігом”. Руйнація ідилії зумовлена виникненням перешкод з боку Кочубеєвої сім’ї та хронотопом сновидінь, який вносить у надто повільний рух дії (а цьому сприяє насамперед недостатня подієвість) елементи тривоги.
Період, зображений у “Мотрі”, тривалий – від літа до зими. Подібна ситуація і в решти томах, за винятком “Батурина”. Це веде до значної перервності і розрідженості художнього часу, яка має свій позитивний момент, що відчувається у фокусуванні авторської уваги на зображенні пір року і доби. У “Мотрі”, як і в “Не вбивай”, найяскравішим добовим періодом є вечір, що символізує перехідну пору, є передчуттям змін. Він відповідає історичному становищу Гетьманщини у 1706–1707 роках. Психологізації часу сприяє розпредмечування зовнішнього простору, який стає “пейзажем душі”. Так Б.Лепкий продовжує традиції романтиків.
У “Не вбивай” непевний, тривожний час майже повністю витіснив буденний, що спричинено ускладненням становища України та бажанням Б.Лепкого якомога об’єктивніше відтворити історичні відомості.
Індивідуальний хронотоп гетьмана, який раніше уподібнювався до метафоричного часопростору пишних троянд, що доживають у глечику свій останній день, зараз нагадує часопростір вершника на розгуканому степовому коні. Інтерпретація їздця на ошалілому коні у творі оригінальна і вигідно відрізняється від зображення Мазепи у світовій романтичній літературі. Для Б.Лепкого розгуканий кінь– це тривожний час, що невблаганно летить уперед, готовий розтоптати всіх, хто опиниться під його ногами. Епітет “степовий” як просторова ознака недержавної України теж використаний не випадково: треба бути неабияким вершником, володіти надзвичайним розумом і пильністю, щоб утриматися в сідлі на території Гетьманщини в такий неспокійний період. У пенталогії фокусується увага на даному особистісному хронотопі гетьмана тоді, коли основною метою Мазепи стає здобуття волі для своєї батьківщини – у період Великої Північної війни. Метафоричний часопростір вершника на розгуканому степовому коні виражається як у конкретних діях гетьмана, так і через аналіз переживань героя у момент їх протікання. Він співвідноситься з найважливішим часопростором тому – порогом.
Поріг у “Не вбивай” осмислюється через відтворення ходу болючих асоціацій у авторській свідомості чи свідомості героїв. Як особистісний хронотоп він оволодіває Орликом після прочитання листа короля Станіслава до Мазепи, а також Кочубеєм, коли той опиняється в ролі підсудного перед грізним портретом Петра І. Конкретні просторові деталі підкреслюють трагізм становища. Сприяє цьому акцентування уваги на просторі московської “культури”, на кольорі крові та на “степовій” ментальності українців, факти розгнузданості якої вже реально зустрічаються (зрада Кочубея й Іскри), а у “Батурині” виявляються ще чіткіше (поведінка Носа, Кандиби, селян, які готові видати Меншикову Чечеля, щоб лише врятувати власну шкуру, поява гільтяїв, для котрих немає нічого святого). Степ у творі Б.Лепкого уподібнюється до розуміння його ж Є.Маланюком. Однак автор пенталогії не вдається до такої болючої різкості, як співець “Степової Еллади”. Він не стільки звинувачує людей, скільки просить у вічності пощади для своїх земляків, використовуючи при цьому навіть слова розіп’ятого Христа: “Прости їм, Господи, бо вони не відають, що творять”.
У “Батурині” поріг вияскравлюється ще більше, ніж у “Не вбивай”. Дія тут відбувається всього кілька днів, що призводить до темпорального згущення і зменшення перервності. Архітектоніка часоплину складніша. Швидкість часу наростає з перших розділів. Акцентується увага уже не на вечорі, а на ночі, що сприймається як найтрагічніша, вирішальна пора. А в період найбільшої динаміки часу (при відтворенні битви) натяки на добову пору взагалі відкидаються. Усе зводиться до миті. При цьому велике значення надається одночасовості, якою автор у решти томах майже не послуговується. Найважливішими топосами Батурина, що борикається зі смертю, є вогонь і руїни.
Основним хронотопом двотомника “Полтава” є часопростір дороги, що сприймається як шлях гетьманських військ у пошуках минулого (дорога верстається в Батурин). Минуле уже втрачено (гетьманська резиденція знищена до тла), але козакам це ще не відомо. Символом часоплину виступає ріка Десна. І хоча перехід через неї гетьманських військ є історичним фактом, він розуміється справді по-гераклітівськи: не можна увійти в одну і ту ж річку двічі. Меті повернення прогаяного підпорядковується відповідна побудова художнього часу, якому Б.Лепкий намагається надати рис побутовості, а простір синхронізувати з аналогічними структурами “Мотрі”. Але побут миру – це, звичайно, не побут війни, тому в дорозі трапляються своєрідні перепони, врешті несподівано виникає величезний хронотоп порога, детермінований побаченими рештками колишньої столиці. Аж тоді персонажам стає зрозуміло, що ціна втраченого надто велика, його не повернути назад. Весь навколишній світ перетворюється у хайдеггерівський простір пустки, яку вже ніщо не в змозі ліквідувати. І навіть продовження боротьби у другому томі (дорога тут прокладається у пошуках кращого майбутнього) відбувається досить апатично. Сприяє цьому ще й жахлива погода: сильні морози, а потім велика відлига.
У “З-під Полтави до Бендер” хронотоп дороги теж є всеоб’ємним. З одного боку, це реальний шлях, що здійснюється недобитками козацьких військ у пошуках притулку, а з іншого – подорож у вічність через людську пам’ять, котра зосереджує у собі просторові і часові одиниці, здатна забувати або воскрешати ідеї минулих поколінь та імена їх носіїв. Дорога важка – не сонячна, а спекотна. Відкритий простір, яким вона проходить, гармоніює з вільним простором козацьких душ. Ним насамперед є степ, що в даній повісті виступає конкретною географічною реалією, яка вражає неймовірною красою і багатством. Лепківське зображення степу уподібнюється до гоголівського, та за мальовничістю, мабуть, перевершує і його. Вільний степ уже не звучить образливо до характеристики людської душі, а символізує те втрачене і до болю рідне, чим є уже недосяжний для козаків-емігрантів простір України.
У висновках узагальнюються спостереження над поетикою “Мазепи” Б.Лепкого. Вказується на те, що вона взаємопов’язана з ідейним спрямуванням твору, тому часто історична пенталогія переступає межі “замкнутості” і стає “відкритою” у сучасну письменникові добу, що було характерно західноукраїнській історичній прозі початку ХХ століття.
“Мазепа” є досить складним жанровим утворенням, яке, будучи назагал історичним повістєвим циклом, збагачується ознаками белетристичної хроніки та епопеї, межує з історико-документальною та художньо-історичною літературою. Подекуди ж яскраво виявляється історико-художня домінанта.
У даній художній структурі витримана ліро-епічна манера викладу, тому у взаємодії авторсько-персонажних кутів зору маємо виразні переваги внутрішньої позиції над зовнішньою, а “образ автора” більше сприймається як автор-герой, ніж автор-розповідач.
“Образ світу” пізнається крізь єдність асоціативного та конкретно-подієвого континуумів і становить цілісну систему, у якій взаємодіють, взаєморозвиваються, ієрархічно підпорядковуються і впливають один на одного найрізноманітніші часопростори.
Основні положення дисертації висвітлені в таких публікаціях:
1. Історична повість Богдана Лепкого “Мотря”: хронотопічна структура твору // Дивослово. – 1998. – №1. – С.3–6.
2. Характер часоплину в історичній повісті Богдана Лепкого “Батурин” // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Випуск 2. – Івано-Франківськ, 1997. – С.80–84.
3. Лірик перемагає епіка, або Спроба композиційного аналізу тетралогії Б.Лепкого “Мазепа” // Перевал. – 1998. – №1. – С.152–157.
4. Іван Мазепа та Мотря Кочубеївна в історичній романістиці Богдана Лепкого // Джерела. – 1998. – №1. – С.28–32.
5. Час і простір у трилогії Богдана Лепкого “Мазепа” // Поетика художнього тексту. Матеріали доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. – Київ–Херсон, 1996. – С.141–142.

АНОТАЦІЯ

Вальнюк Б.І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Прикарпатський університет ім.В.Стефаника, Івано-Франківськ, 1998.
Дисертацію присвячено аналізові художньої своєрідності пенталогії Б.Лепкого “Мазепа”. На основі дослідження жанрових, композиційних та хронотопічних особливостей твору зроблено спробу осягнути внутрішню організацію його художньої структури. Встановлено: “Мазепа” є історичним повістєвим циклом, що має ще й деякі ознаки епопеї, роману та белетристичної хроніки; пенталогія стоїть на межі між історичною художньо-документальною та художньо-історичною літературою; у композиції авторський внутрішній кут зору переважає над зовнішнім, відповідно автор-герой превалює над автором-розповідачем, а Б.Лепкий дотримується ліро-епічної манери викладу; художній хронотоп твору складає цілісну систему, у якій взаємодіють найрізноманітніші часопростори.
Ключові слова: поетика, жанр, композиція, хронотоп, кут зору, образ автора, образ світу.

АННОТАЦИЯ

Вальнюк Б.И. Поэтика исторической романистики Богдана Лепкого.– Рукопись.
Диссертация на соискание научного степеня кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Прикарпатский университет им.В.Стефаника, Ивано-Франковск, 1998.
Диссертацию посвящено анализу художественного своеобразия пенталогии Б.Лепкого “Мазепа”. На основе исследования жанровых, композиционных и хронотопических особенностей произведения сделано попытку постигнуть внутреннюю организацию ее художественной структуры. Установлено: “Мазепа” есть циклом исторических повестей с некоторыми признаками эпопеи, романа, беллетристической хроники; пенталогия стоит на границе между исторической художественно-документальной и художественно-исторической литературой; в композиции внутренняя точка зрения автора преобладает над внешней, соответственно автор-герой преваллирует над автором-рассказчиком, а Б.Лепкий придерживается лиро-эпической манеры повествования; художественный хронотоп произведения составляет целостную систему, в которой взаимодействуют самые разнообразные времена-пространства.
Ключевые слова: поэтика, жанр, композиция, хронотоп, точка зрения, образ автора, образ мира.

SUMMARY

Valnyuk B.I. Рoetics of Historical Novels by Bohdan Lepky. – Manuscript.
Thesis for a candidate’s degree in Philology by speciality 10.01.01 – Ukrainian litera¬ture. – Precarpathian University named after V.Stefanyk, Ivano-Frankivsk, 1998.
The paper provides insight into specific aesthetic features of B.Lepky’s penthology “Mazepa”. The research attempts to present the internal arrangement of the work’s aes¬thetic stucture investigating its genre, compositional and chronotopic pecularities. It has been established the “Mazepa” is a historical narrative cycle that incorporates some ele¬ments of the epic, novel and belles-lettres chronicles. As a penthology it stands on the boundary-line between historical documentary and historical fiction writings. In terms of composition the internal writer’s concept prevails over the external one. Respectively, the author-character prevails over the author-narrator. B.Lepky employs a lyrico-epic manner of representation. The chronotopic patterns of the work function as an integral system which consists of variety of interacting temporal planes.
Key terms: poetics, genre, composition, chronotope, concept, author as a character, presentation of the world.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020