.

Основи стабільності політичного режиму в Україні: Автореф. дис… канд. політ. наук / Т.Г. Сичова, Ун-т внутр. справ. — Х., 1998. — 18 с. — укp.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2666
Скачать документ

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

СИЧОВА Тетяна Геннадіївна

УДК 323.21 (477)

ОСНОВИ СТАБІЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОГО
РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

Спеціальність: 23.00.02 – політичні інститути і процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Харків – 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Харківського державного університету, Міністерство освіти України.

Науковий керівник: кандидат економічних наук, професор Чигринов
Василь Іванович, професор кафедри політології
Харківського державного університету.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Астахова Катерина
Вікторівна, перший проректор Харківського гуманітар-
ного інституту “Народна українська академія”;
кандидат філософських наук, доцент Корогодов
Микола Васильович завідуючий кафедрою
українознавства і політології Харківського державного
технічного університету будівництва та архітектури.

Провідна установа: Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого, кафедра соціології і політології
Міністерство освіти України, м. Харків.

Захист відбудеться “29”грудня 1998 року об 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.700.01 в Університеті внутрішніх справ за адресою: 310080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету внутрішніх справ. (м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.)

Автореферат розісланий “27”листопада 1998 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Гоц В.Я.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Становлення відкритого суспільства, демонтаж комуністичного режиму та проведення демократичної модернізації потребують адекватних змін в організації всього суспільного цілого, зокрема в політичній сфері. Причому йдеться про багатопланові, глибинні перетворення, що торкаються основних сторін функціонування політичного режиму в Україні. Завдання його посттоталітарної трансформації ускладнюються кризовими умовами перехідного періоду, тому особливого значення набуває проблема стабільності політичного режиму. По-перше, найшвидше і найменш болюче проведення демократичної модернізації передбачає прийняття в суспільстві та до керівництва політичними процесами нової стратегії стабільності, що відповідає переходу від тотального до конкурентного типу суспільної взаємодії. По-друге, відмова від абсолютизації конфліктності соціальної сфери, полярної несумісності інтересів суспільних груп, що викликано звертанням до ліберального сприймання стабільності, неминуче призводить до необхідності утвердження консенсусної стратегії стабільності, зорієнтованої на формування суспільного синтезу. По-третє, перехід від методів псевдосинтезу комуністичного типу до методів соціально-ліберального синтезу вимагає використання відповідних складових, що сприяли б консолідації українського суспільства. По-четверте, успіх демократичних перетворень в Україні залежить від створення умов для поступової та послідовної реалізації факторів стабільності демократичного політичного режиму. По-п’яте, дисфункції в сфері політичного режиму в Україні, послаблення або ж відсутність факторів стабільності актуалізують пошуки шляхів подолання того становища, що склалося. Все це свідчить про надзвичайну важливість системної розробки та удосконалення концептуальних засад моделі стабільності, адекватної умовам демократичної модернізації з урахуванням усіх найважливіших факторів її формування і розвитку.
Необхідність грунтовного дослідження проблеми стабільність політичного режиму обумовлюється станом вивчення її в працях вчених.
Проблема найкращого державного устрою, що забезпечує стабільність соціуму, привертала увагу мислителів ще за часів грецької політії. Починаючи від Арістотеля (Политика // Соч.: В 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т.4. – С.375 – 644.), ми можемо простежити два вектори в розгляді стратегії стабільності: досягнення її через тотальність та завдяки механізмам регуляції конкурентної суспільної взаємодії. Щодо останнього вектора, то в Новий час остаточно визначився напрямок його функціонального змісту – права особи, їх пріоритет. Розробка основних положень ліберальної (конкурентної) стратегії стабільності міститься в роботах Ш.Л.Монтеск’є (О духе законов // Избр. произв. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 159 – 733с.), А. де Токвіля (Демократия в Америке. – М.: Прогресс, 1992. – 560 с.).
Серед представників так званого тотального напрямку в розумінні стабільності найбільш відомі такі мислителі, як Н.Макіавеллі (Государь: Пер. с ит. – М.: Планета, 1990. – 84 с.), Т.Гоббс (Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского: Пер. с лат. и англ. // Соч.: В 2 т. – М.: Мысль, 1991. – Т. 2. – 731 с). Вказана стратегія не є однорідною. Ми можемо визначити два найбільш загальні напрямки: соціодомінантний, класичний вираз якого ми бачимо вже у Ж.-Ж.Руссо (Трактаты. – М.: Наука, 1969. – 703 с.), та державоцентричний, всебічне обгрунтування якого дає Т.Гоббс. Необхідно зазначити, що тотальна та ліберальна стратегії – це своєрідні “чисті” типи. Елементи їх можуть перетинатися, утворювати змішані типи. Зразок подібного синтезу – концепція плебісцитарної демократії Макса Вебера (Политика как призвание и профессия // Избр. произв.: Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1990. – 706 с.).
В українській політичній думці дорадянського (середина ХIХ – початок ХX ст.) і радянського періодів (українські політологи зарубіжжя) превалює ліберальне розуміння стабільності. М.І.Костомаров (“Закон божiй” (Книга буття українського народу). – К.: Либiдь, 1991. – 40 с.), М.С.Грушевський (На порозi нової України: Гадки і мрiї. – К.: Наук. думка, 1991. – 121 с.), В. Липинський (Листи до братiв-хлiборобiв // Iсторiя фiлософiї України. Хрестоматiя. – К.: Либiдь, 1993. – С. 456 – 465.), I. Лисяк-Рудницький (Україна мiж сходом і заходом // Iсторiя фiлософiї України. Хрестоматiя. – К.: Либiдь, 1993. – С. 511 – 520.) та інші вважали за домінанти визнання свободи особи, її прав, прихильність до парадигми змін як якості стабільної держави, надання народові України центрального місця в системі цінностей та визнання таких його рис, як демократизм, соборність. У політико-інституціональному аспекті характерним є звернення до політичних форм як необхідного фактора піднесення соціального значення особи. Стабільність соціуму, як і стабільність держави, пов’язувалася з розв’язанням проблем національного характеру.
Період ХIХ – початок ХХ ст. характеризується приверненням особливої уваги до теми виправдань ідеї демократії, її обгрунтування. З цим контекстом пов’язувалася проблема стабільності. Але за своєрідною зачарованістю демократією визріває занепокоєність її крихкістю та протиріччями. Перехід від філософського до політичного етапу розвитку політичної науки позначився на тому, що політичні знання набувають більш практичного змісту. Це рельєфно відображено у визначенні Й.Шумпетером (Капитализм, социализм и демократия. – М.: Экономика, 1995. – 540 с.) демократії як політичного методу для прийняття політичних, законодавчих, адміністративних рішень, що заснований на конкуренції потенційних творців політики за голоси народу.
Власне категорія “стабільність” та її різнофакторний аналіз у сучасному розумінні з’являється в політичній науці Заходу у післявоєнний період. Широкі дослідження в цій галузі були пов’язані з демократичними трансформаціями колишнiх фашистських режимів, намаганнями у 50-60-ті роки демократичної модернізації в країнах, де перемогли національно-визвольні рухи, та згубністю прямого копіювання чужого досвіду, загрозою ліберальній демократії з боку комуністичної імперії. Теорію і методологію проблеми стабільності досліджували Г.Алмонд (Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. – 1992. – № 4. – С. 122 – 134.), Р.Даль (Полиархия, плюрализм и пространство // Вопр. философии. – 1994. – № 3. – С. 37 – 48.), Дж.Дьюі (Демократическое государство // Полис. – 1994. – № 3. – С. 38 – 44.), А.Лейпхарт (Со-общественное конструирование // Полис. – 1992. – № 4. – С. 135 – 143.), С.Ліпсет (Политическая социология // Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 203 – 219.), П.Ордешук (Эволюция политической теории Запада и проблемы институционального дизайна // Вопр. философ. – 1994. – № 3. – С. 24 – 36.), Дж.Парсонс (Введение // Американская социология: Перспективы.Проблемы. Методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 25 – 36.) та ін. Зарубіжна політична наука містить як системний аналіз механізму стабільності, так і розробку окремих її аспектів. Серед них: політико-культурні характеристики, соціальна основа, політико-інституціональна організація та інші умови стабільного функціонування демократичного політичного режиму або його утвердження.
В політичній науці України та країн ближнього зарубіжжя важливе місце займають: проблема утвердження нової стратегії стабільності (Білинський А. Держава і суспільство. Партнерство заради стабільності // Віче. – 1995. – № 7. – С. 80 – 91., Метельова Т. Лібералізм чи націонал-демократизм? // Розбудова держави. – 1995. – № 12. – С. 19 – 22., Штика О. Ідеологія та держава як чинники творення нової України (засади політико-ідеологічної доктрини) // Політолог. читання. – 1995. – № 2. – С. 109 – 139.), питання умов незворотності трансформацій та їх результативності (Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / Кер. авторськ. колективу В.Полохало. – К.: Політична думка, 1995. – 368 с., Хамітов Н. Українська ментальність: постімперське та постіндустріальне буття // Розбудова держави. – 1995. – № 10. – С. 31 – 33., Іванух Р. Економічна політика держави і проблеми розвитку продуктивних сил України // Розбудова держави. – 1997. – № 2. – С. 31 – 38.); засади консолідації суспільства перехідного періоду, взаємодія традиції та модернізації (Кауфман Д. Лібералізація в Україні. Регульованість “згори” і спонтанність “знизу” // Віче. – 1995. – № 1.- С. 66-79., Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження // Розбудова держави. – 1995. – № 1. – С. 15-20.), а також аналіз світового досвіду стабільності політичних режимів (Буржуазное общество в поисках стабильности / А.А.Галкин, А.М.Салмин, С.В.Михайлов и др. – М.: Наука, 1990. – 272 с., Зубов А.Б. Парламентская демократия и политическая традиция Востока. – М.:Наука, 1990. – 391 с.). Характерною рисою виявляється пріоритетне звертання до того чи іншого фактора збалансованого функціонування режиму (Боришевський М. Духовнiсть у державотвореннi // Розбудова держави. – 1996. – № 2. – С. 32 – 36., Козловець М. Про соціальну базу української державності: досвід минулого й реалії сьогодення // Розбудова держави. – 1996. – № 10. – С. 3-10., Кучеренко О. Неокорпоратизм і соціально-політична стабілізація // Розбудова держави. – 1997. – № 11. – С. 37 – 42., Міщенко М. Соціальна напруженість в українському суспільстві // Розбудова держави. – 1997. – № 10. – С. 42 – 51.). В цілому для посткомуністичного інформаційного простору ця тема вельми актуальна, але вона і ще досі недостатньо розроблена. Відсутня системна концепція моделі стабільності щодо проведення демократичної модернізації в Україні, що й визначило вибір теми цього дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами планами, темами.
Дане дисертаційне дослідження цілком узгоджується з комплексною науковою метою, яку розробляє кафедра політології Харківського державного університету – “Політичний процес в умовах становлення громадянського суспільства і державності України”.
Мета роботи і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, аби розкрити базові складові стабільності політичного режиму та застосувати їх щодо системної розробки концептуальних аспектів моделі стабільності політичного режиму в Україні стосовно до умов демократичної модернізації. Для її досягнення було поставлено ряд послідовних завдань:
• розглянути розроблені політичною наукою теоретичні і методологічні основи аналізу категорії стабільності, виявити її загальні стратегії, визначити її відповідність умовам модернізації, запропонувати необхідні корективи;
• розглянути питання типології стабільності;
• проаналізувати зарубіжний досвід розглядання факторів стабільності демократичного політичного режиму;
• дослідити практику і протиріччя стабілізації політичного режиму в Україні, визначити дисфункції цього процесу;
• обгрунтувати рекомендації по формуванню і розвитку засад моделі стабільності, адаптованих до умов демократичної модернізації в Україні;
• розглянути можливості консолідації українського суспільства з метою формування консенсусного синтезу, що забезпечить посттоталітарну трансформацію політичного режиму в Україні.
Предмет і об’єкт дослідження. Предметом дисертаційного дослідження є концептуальні засади моделі стабільності політичного режиму в Україні стосовно умов демократичного реформування. Об’єктом дослідження стала політична стабільність та її фактори.
Теоретичні і методологічні основи дослідження склали діалектичний підхід до аналізу політичних процесів та явищ, системний розгляд проблеми стабільності політичного режиму, досягнення світової і вітчизняної наукової думки в галузі теорії стабільності, Конституція України та інші законодавчі акти України з питань демократичного реформування політичного режиму та його стабілізації.
Методи дослідження. При вивченні закономірностей тенденцій процесу досягнення стабільної якості політичного режиму використано методи логічного, факторного аналізу, порівняльного та системного аналізу, методи аналогій, структурації цілей та ін.
Вивчення проблеми стабільності політичного режиму в Україні здійснюється за допомогою проведеного соціологічного дослідження, тобто з використанням загальних соціологічних методів анкетування та інтерв’ю.
Джерелами інформації були матеріали соціологічних досліджень, результати наукових розробок, у тому числі виконаних при безпосередній участі автора, статистичні дані, довідкові матеріали, Конституція України та законодавчі акти щодо процесу демократичного реформування політичного режиму в Україні, конституції стабільних демократій; матеріали наукових конференцій, публікації зарубіжних і вітчизняних авторів.
Наукова новизна одержаних результатів. Найсуттєвіші результати проведеного дисертаційного дослідження, що містять елементи наукової новизни, полягають ось у чому:
• робота є однією з перших спроб системного аналізу феномену стабільності відносно демократичної модернізації політичного режиму в Україні;
• розроблено питання методології аналізу категорії стабільності політичного режиму та його специфіка щодо умов демократичної модернізації;
• визначено основні стратегії політичної стабільності та їх принципи як база для аналізу стану й протиріч процесу посткомуністичних трансформацій, уточнено типологію політичної стабільності, виділено систему факторів стабільності політичного режиму та проаналізовано їх концептуальні складові;
• уточнено функціональні та якісні принципи сучасного розуміння політичної стабільності як найважливішого аспекту у визначенні цілей демократичної модернізації та завдань адаптаційного періоду;
• проаналізовано практику демократичної модернізації політичного режиму в Україні, розкрито його дисфункції та їх вплив на можливості створення умов для його стабільності;
• розроблено пропозиції щодо формування адаптаційної моделі стабільності політичного режиму з урахуванням умов перехідного періоду;
• визначено призначення, умови і специфіку наявності розвитку консенсусу в українському суспільстві як основи стабільності політичного режиму в Україні;
• обгрунтовано необхідність і фактори та способи формування соціально-ліберального синтезу і його концептуальних складових;
• запропоновано модель методики аналiзу стану політичного режиму в умовах демократичної модернізації відносно перспектив його стабілізації.
Теоретична цінність роботи полягає в тому, що вона містить матеріали і рекомендації з питань системного аналізу феномена політичної стабільності, адресовані науковцям та політикам.
Дисертаційна робота орієнтована в теоретичному плані на подальші дослідження як феномена стабільності в цілому, так і моделі стабільності політичного режиму стосовно процесу державотворення в Україні; на удосконалення аналізу її концептуальних засад з урахуванням суспільних змін. Дисертація також містить матеріали щодо розкриття відповідних теоретичних тем навчальних курсів політології, соціології. Її положення прийняті до впровадження при розробці підручника з політології на кафедрі політології Харківського державного університету.
Практичне значення роботи полягає в тому, що вона містить матеріали та методичні рекомендації, адресовані керівникам і спеціалістам державних органів влади, політикам, науковцям щодо проведення аналізу існуючого етапу розвитку політичного режиму в Україні, з питань його стабілізації. Розробки дисертації можуть бути використані з метою удосконалення програмних аспектів політичної стабілізації, стимуляції стабілізаційних процесів в українському суспільстві. Вони орієнтовані на можливе впровадження в майбутніх виборчих кампаніях, а також важливі для визначення напрямку й складових економічної та соціальної політики реформування.
Дисертація містить матеріали, які можна використати у навчальному процесі. Розробки дисертації вже застосовуються при викладанні курсу політології в Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки та Харківському інституті соціального прогресу.
Апробація результатів роботи. Основні положення дисертаційної роботи апробовані на кафедрі політології Харківського держуніверситету в рамках її методичної і методологічної роботи, на теоретично-практичних семінарах, при розробці концепції підручника політології, а також на кафедрі філософії Харківського державного технічного університету радіоелектроніки; на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Влада в Україні: історія та сучасність” (м. Дніпропетровськ, 1994); на всеукраїнській науково-практичній конференції “Менталітет та протиріччя сучасного українського суспільства: політичний, соціологічний, культурологічний аспекти” (Запоріжжя, 1994); на науковій конференції “Українська духовна культура в системі національної освіти” (м. Харків, 1995); на міжнародній науково-методичній конференції “Роль вузів у вирішенні проблем безперервної освіти та виховання особистості (від шкільної до післядипломної)” (Харків, 1995); на міжнародній науковій конференції “Національна еліта та інтелектуальний потенціал України” (Львів, 1996); на міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізація політики в контексті сучасної політичної культури: досвід і перспективи Східної Європи” (Харків, 1996); на всеукраїнській теоретичній конференції “Розвиток національної ідеї у Східній Україні: історія та сучасність” (Харків, 1997).
Основні моменти і висновки дисертації викладені автором у 11 наукових публікаціях загальним обсягом близько 4 друк. арк. З них 7 статей та 4 матеріали і тези доповідей на конференціях.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 179 сторінок, з них ілюстрації ( 4 діаграми ) займають 1 сторінку, 10 таблиць займають 5,6 сторінки. Список літератури містить 127 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтована актуальність дослідження, висвітлена наукова бібліографія проблеми, визначений зв’язок теми дисертації з комплексною науковою темою, яку розробляє організація, де виконана робота. Крім того, сформульовані мета дослідження, його завдання, предмет, об’єкт, методологічні підвалини, відображена наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи. Міститься перелік наукових конференцій, на яких відбулася апробація головних результатів дослідження. Подається структура дисертації.
В дисертації розглянуто досвід аналізу проблеми політичної стабільності суспільства. Автор доводить, що, починаючи з найдавніших часів, ця проблема становить сутнісну складову будь-яких політичних досліджень. Питання політичної стабільності є універсальним питанням політичної думки взагалі. Воно з особливою актуальністю постає в умовах кризи, про що свідчить практика сучасного політичного режиму в Україні. В радянські часи стабільність розглядалася лише в межах офіційної ідеології, тому реальні механізми її дослідження та динамічні характеристики не набули необхідного розвитку. На нинішньому етапі політологи України мають терміново й остаточно усунути цю ваду.
Розуміння проблеми стабільності розвивалося від релігійно-міфологічного сприйняття до філософського її осмислення. І, нарешті, до дослідження її в межах політичного підходу, що пов’язано із становленням політичної науки в сучасній якості (з др. пол. ХІХ ст.). Сучасний етап характеризується сполученням політичного і філософського підходів.
У першому розділі “Стратегії стабільності в політичній теорії та практиці” автор наводить аналіз категорії стабільності. Узагальнюючи досвід політичної теорії та практики, можна дослідити дві основні стратегії стабільності: тотальну і ліберальну (конкурентну).
Тотальна стратегія стабільності орієнтована на забезпечення абсолютної статичності суспільного цілого, консервацію змін або навіть повернення до примітивної суспільної організації. В залежності від центрального елемента цієї стратегії можна виділити такі підходи: релігійно-догматичний, державо-центричний, соціодомінантний. Специфіка спрямованості стратегії може виявлятися у силовому, етичному та егалітарно-зрівняльному векторах.
Основні складові цієї концепції: прагнення до найбільшої централізації, примат цілого над часткою, пригнічування різноманітності і, отже, конкурентності в соціальній сфері. Особистість, що переслідує свої інтереси, її свобода розглядаються як фактори дестабілізації. Стабільність в тотальній стратегії – це збереження незмінності існуючої суспільної структури, всеосяжна регламентація на базі абсолютизації критерію єдності.
Досліджені основні складові ліберальної стратегії стабільності. Вона пов’язана з внутрішньо диференційованим суспільством, що динамічно розвивається. Конфлікт розцінюється як реальна риса суспільного життя і глибинне джерело політичного розвитку. У зв’язку з цим простежено, що стратегія спрямована на вимоги становлення та збереження суспільного консенсусу. Згода стосується основних цінностей та напрямків розвитку. Центральний елемент стратегії становить особистість, її свобода, цінність та соціальна вага.
Суспільний консенсус повинен поєднувати індивідуальні устремління та загально-суспільні цілі. Основа цього – ціннісні складові стратегії ліберального і соціального характеру. Ліберальний зміст – це свобода як гарантія захисту від будь-якого свавілля; соціальний – соціальна справедливість та рівність як можливості підвищення свого соціального статусу для будь-якого індивіда й неприйняття аристократичної переваги одних людей над іншими.
В дисертації доведено, що в ліберальній стратегії стабільність – це сталість через здатність до змін, регуляція різномаїття елементів соціальної системи з метою збереження її цілісності. Практичний аспект – це орієнтація на пошук шляхів збалансованих механізмів реалізації влади. В Україні зміст процесу державотворення становить перехід від тотальної до ліберальної стратегії стабільності. З цим пов’язані й перспективи утвердження в нашій країні демократичного політичного режиму.
У другому розділі “Типологія і фактори стабільності демократичного політичного режиму” проаналізовані основні складові базисної моделі стабільності. Вона відповідає демократичному політичному режимові та є результатом втілення ліберальної стратегії. Теоретичні підвалини цієї моделі складають концептуальні розробки таких зарубіжних науковців, як Т.Парсонс, Д.Істон, К.Поппер, Й.Шумпетер, А.Бентлі, Д.Трумен, С.Ліпсет, Г.Алмонд та С.Верба, А.Лейпхарт, Дж.Сарторі, Р.Арон та ін. На основі критичного аналізу накопиченого досвіду висувається власна версія комплексної оцінки проблеми стабільності, узагальнюються різноманітні фактори стабільності, проводиться типологія стабільності. Отже, в цілому розробляється питання загальної методики та основних методів дослідження, щоб від аналізу базисної моделі перейти до розробки адаптаційної моделі стабільності. Робиться висновок про те, що лише багатофакторна модель є життєздатною у сучасному суспільстві та відповідає якісному змістові категорії “стабільність”. В дослідженні доведено, що теоретичні засади стабільності системи можуть бути застосовані до аналізу політичного режиму.
Демократичний режим став результатом цілого ряду адаптацій стосовно до конкретних ситуацій. Практичний аспект сталості повинен враховувати наступні фактори: відношення населення до існуючої політичної влади і можливості політичного режиму. Перша група факторів включає характер панівної політичної культури і співвідношення інтересів основних соціальних груп. Друга визначається рівнем інституалізації політичних відносин та якостями політичних лідерів. Важливо відзначити також необхідність узгодженості конституційних правил із партійною системою та гармонічність перших з партійними спрямуваннями з одного боку, і соціальної структури і переваг суспільства – з іншого.
Основними рисами демократичного режиму є ефективність функціонування, легітимність, громадський порядок, висока здатність до змін в межах своїх структур, реалізація політичних устремлінь різних соціальних груп, обмеження інтенсивності конфліктів, низький рівень потенційного насилля.
Це забезпечується завдяки комплексу факторів стабільності базової моделі. У розділі виділені наступні групи факторів: соціально-економічна (зокрема так званий індекс комплексного розвитку); політико-культурна, політико-інституціональна.
Основу стабільності становлять: високий рівень економічного розвитку, громадянська політична культура, наявність соціально значущого середнього класу, перехрещування розбіжностей у соціальній сфері, що запобігає абсолютизації та розростанню конфліктів, поєднання конкурентності приватних устремлінь і вимог досягнення загально-суспільних цілей, конституційно-правові засади визначених “правил гри”, розвинуті політико-організаційні форми. Зміст інституціонального механізму стабільності демократії становить баланс між двома необхідними умовами: створенням інститутів, які б робили уряд підзвітним громадянському суспільству, з одного боку, і відсутністю у громадян можливостей прямого впливу на прийняття політичних рішень, – з другого.
Синтезною основою взаємодії цих чинників постає наявність консенсусу у суспільстві щодо основних цілей, цінностей та напрямків у розвитку політичного режиму. Він визначається механізмами, за допомогою яких різні соціальні групи, що беруть участь у політичному процесі і розходяться у судженнях відносно того, яку політику слід проводити, можуть максимізувати свою здатність чинити тиск на структуру прийняття рішень, зберігаючи при цьому консенсусні підстави режиму.
У третьому розділі “Соціокультурні трансформації: криза консенсусних основ політичного режиму в Україні” аналізується зміст модернізаційних процесів в Україні щодо соціокультурної сфери. Зазначається, що важливе не лише визначення цілей перетворень, але й обов’язкове їх співвіднесення з досвідом національної традиції. Отже, традиція та модернізація повинні отримати в концепції демократичних перетворень в Україні свою інтегральну формулу, що відповідає сучасному розумінню політичного розвитку. Це дасть змогу створити таку якість політичного режиму, яка зможе стати стабільною. В цьому полягає специфіка адаптаційної моделі стабільності.
Зіткнення традиції та модернізації обумовлює виникнення криз, що становлять так званий “синдром модернізації”. За цих умов наявність консенсусу є однією з найважливіших запорук реформаційного шляху перетворень. Консенсус визначається як наявність спільного соціокультурного поля у суспільства, що запобігає його розпаду.
Обгрунтовується криза консенсусних засад політичного режиму в Україні. Вона визначається тим, що старі ідеали порушені, а формування та утвердження нових відбувається вельми повільно. Розпад тоталітарного псевдосинтезу і криза ліберального консенсусу характеризують еволюцію соціокультурного буття українського суспільства. Ліберальний консенсус, що призвів до краху комуністичний режим, не знаходить реальної бази для свого утвердження. Крім того, основні цінності лібералізму набувають на тлі української дійсності негативно перетвореної форми. Це стосується, наприклад, таких цінностей, як: свобода, індивідуалізм, власність, вільний ринок, рівновага можливостей та справедливість, правління законів, розподіл влад, плюралізм груп та інтересів, політична впливовість громадян. Можна визначити такі ознаки кризи в соціокультурній сфері: громадська втома, апатія, почуття зневіри в демократії, харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм. Все це послаблює імунітет суспільства до крайніх форм дестабілізації.
У розділі доводиться, що специфіка адаптаційної моделі полягає також у тому, що традиція та модернізація мусять взаємодіяти на базі соціально-ліберального синтезу як основи суспільного консенсусу в Україні. Це обумовлюється тим, що Україна знаходиться на стикові Східних і Західних впливів. Значний фактор становить наявність консервативної культурної орієнтації (зміст її – туга за минулим, відчуття втрати традиції, що стала правом). Крім того, цей висновок робиться на базі даних соціологічних досліджень, що були проведені лабораторією соціологічних досліджень ХДУ (1994, 1996, 1998 рр.), та в яких автор брав безпосередню участь. Аналізуються ціннісні настанови щодо актуальних проблем розвитку посткомуністичної України. Серед них: відношення до держави та її ролі в житті суспільства, сприйняття порядку, відношення до жорстких заходів у процесі реформування, до різних форм власності, до нової соціальної групи – підприємців тощо. Слід зазначити, що превалює актуальність проблем соціально-економічного характеру, виділяються такі цінності, як порядок, стабільність, справедливість. Вони корелюються із впливовими етатистськими настановами. Ствердження ліберального розуміння вказаних цінностей іде дуже повільно. Необхідна інтегральна формула соціально-ліберального консенсусу . Її складові : свобода, власність, безпека, праця.
У четвертому розділі “Дисфункції становлення адаптаційної моделі стабільності і шляхи їх подолання” аналізуються основні політико-культурні, соціально-економічні та політико-інституційні проблеми розвитку політичного режиму в Україні. Визначаються перспективні фактори їх подолання.
У розділі досліджені особливості політичної активності громадян України, подано зв’язок сучасної політичної культури з традицією радянського періоду, виділяються її негативні наслідки. Слід зазначити, що відсутність почуття віри в свої сили в сфері економічної активності позитивно корелюється з недостатньою політичною впливовістю, політичною апатією, схильністю до “втечі від свободи”. Сфера політичної активності характеризується конфліктом цінностей та їх амбівалентністю. Спостерігаються негативні тенденції регресивного характеру, зростання негативізму по відношенню до політики й участі в ній, що знизило первісний рівень партиципаторних орієнтацій, викликаних ліберальним запереченням тоталітарного минулого. Партиципаторні орієнтації набувають більш поміркованого, збалансованого змісту. Можна простежити тенденцію на раціональну орієнтацію політичної участі (особливо в групах людей з вищою освітою, підприємців, молоді, керівників). Проте в цілому партиципаторні орієнтації, які більше відповідають якості базисної моделі стабільності, ще не досить поширені.
Можна визначити такі ключові аспекти: низький загальний рівень інформованості призводить до стереотипізації у прийнятті рішень, ситуативність вибору, його схильність до емоційних реакцій, зростання негативізму щодо політики.
За рівнем активності виділяються старші вікові групи (особливо віком понад 41 рік) і бідні. Вони більш активні, ніж молодь і забезпечені. Це не сприяє підвищенню впливовості ліберального вектору реформ. Крім того, бідність, як соціокультурний феномен, робить людей консервативними, настроює їх проти існуючого курсу змін, сприяє орієнтаціям на гасла та радикальні, авторитарні методи перетворень. Характер політичної активності нашого населення свідчить про те, що є загроза політичного маніпулювання суспільною свідомістю, виборчою масою. І над усе – за допомогою “маркерів”, що поширюють певний образ творців політики.
Отже, якість та рівень політичної активності також залежать від формування соціально-ліберального консенсусу, подолання маргіналізації, утвердження консолідуючих засад режиму.
У розділі визначені дисфункціональні аспекти в соціально-економічній сфері нашого суспільства, які необхідно подолати для створення стабільної якості політичного режиму. Вони викликані як умовами дії традиційних факторів, так і сучасним кризовим становищем.
Традиція і модернізація в цій сфері також не знайшли поки що своєї інтегральної формули. Відсутня соціальна основа соціально-ліберального синтезу в особі середнього шару. Крім того, спостерігається дезорієнтація у соціальному просторі як соціального, так і ліберального вектора розвитку, що викликана маргіналізацією українського суспільства, можна сказати – його атомізацією. Характерними рисами стали не лише соціальна незахищеність особи, відсутність матеріальної бази її самостійності та адекватного сприйняття нею ліберальних принципів, але й дисфункціональна відсутність входження людини в різні сегменти суспільства, процеси розпаду у сфері загальнонаціональної ідентифікації. В результаті людина шукає в своїй соціальній незахищеності шляхи ідентифікації, які аж ніяк не сприяють загальнонаціональній єдності, визначаються значним ступенем замкненості і базуються на втраті індивідуальних мотивів ідентифікації. Необхідно виділити поляризацію суспільства за матеріальною ознакою на бідних і багатих, яка є несприятливим фактором, що стимулює розведеність соціального вектора (на який орієнтуються незабезпечені прошарки) і ліберального (який, частіше у формі індивідуального анархізму, підтримують ті, хто досяг успіхів).
Послідовно робиться висновок про те, що вирішальне значення має формування прямих і зворотних зв’язків між політичним режимом і громадянським суспільством за умови становлення останнього в Україні. Це можливо на базі соціально-ліберального консенсусу. Утвердженню останнього сприяли б позитивні зсуви у соціальній сфері. Насамперед, стабілізація існування кожної окремої людини. Важливу роль у цьому відіграє формування матеріальної основи самостійності особистості, досягнення поєднання політичної та економічної свобод.
Стосовно до економічної сфери визначається: процеси її реформування повинні враховувати необхідність розвитку інших сфер суспільної взаємодії. А однофакторна (економічна) модель реформування є ніби продовженням традиційного марксистського підходу. Зокрема підкреслюється, що лібералізація економіки на основі використання принципів неолібералістської моделі економічного розвитку можлива за умов вже діючої ринкової економіки. А в Україні проголошений курс на демократичні перетворення переплітається з реально існуючими структурами державного соціалізму. Це вкрай дисфункціонально впливає на стан економіки України.
Доводиться, що посткомуністична модель соціально-економічної структури характеризується значним ступенем конфліктності. Для подолання цього становища необхідна кардинальна переорієнтація цільових настанов програми реформ. Її зміст складає динамічна рівновага між принципами економіки пропозиції, формула якої включає “прибуток – інвестиції – робочі місця”, та принципами економіки споживання, формула якої “споживання – виробництво – зайнятість”. Перші ефективно реалізуються для стабілізації громадського цілого в умовах дієво функціонуючого виробництва, наявності капіталу, конкурентного середовища. Другі враховують реформувальний, регулюючий вплив держави, що необхідний для створення сприятливих умов становлення розвинутих ринкових форм.
У розділі йдеться про стан і перспективні напрямки розвитку політико-інституціональної сфери політичного режиму в Україні. Аналізується рівень інституціалізації політичних відносин та особливості політичної еліти. Це обумовлено вельми значною роллю цих факторів у питанні про можливості режиму.
При слабкості факторів стабільності в соціально-економічній та політико-культурній сферах на перший план у процесі модерного державотворення в Україні висувається політична влада. Необхідна політична воля щодо запровадження ефективних реформ. Однак, як доводиться в дослідженні, практика свідчить про протилежний стан речей в Україні.
У розділі визначені основні дисфункції в системі політичної влади в Україні. Загальна їх риса – криза взаємодії. Відсутній консенсус у цій сфері, прагнення до консолідації зусиль задля виведення країни з кризи. Ситуація характеризується крихкістю компромісу влад, що час від часу проривається прямим протистоянням виконавчої і представницької влад. Кожна з них намагається виступати монопольно від усього суспільства, тяжіє до спроб привласнити собі функції іншої. Це свідчить про недосконалість механізмів функціонування політичної влади. Слід зазначити, що вельми важливим фактором цього є співіснування попередніх механізмів та підходів до керування і тих елементів демократичної влади, що виникли нині.
Простежується тенденція на визначення інституту президентства як ключового інституту політичної системи. Він має важливі важелі керування. Представляє “інтереси всього народу”. Являє собою практично неконтрольовану фігуру в кадрових призначеннях виконавчої влади. Все це в умовах неструктурованості громадянського суспільства, дезінтеграції та аморфності соціальних інтересів і відсутності механізмів їх артикуляції дає змогу йому для дії у вільному від політичних і передвиборчих обіцянок просторі. Створюються умови для можливого гіпертрофованого зростання ролі інституту президентства та того, що решта інститутів – політичні партії, громадські об’єднання та ін. – стануть сателітами цього провідного суб’єкту політичних відносин. До того ж, як було показано, в нашій політико-культурній сфері традиційно впливові орієнтації на “сильну” виконавчу владу, сучасність також свідчить про посилення авторитарних настанов. Пріоритет як у плані рівня довіри, так і у плані сприйняття ролі в процесі реформування за інститутом президентства.
Політичне порозуміння як фактор стабільності режиму залежить багато в чому від характеру партійної системи. Воно в умовах багатоскладового суспільства надто важливе. Перш за все, воно повинно розгортатися на рівні еліт як їх співпраця. В Україні ця тенденція відсутня, немає можливостей для утворення “великих коаліцій”. Партійна система характеризується мультипартизмом “чистим” або “плюриполярним”, “дезорганізованим” (“поляризований плюралізм”), відсутня стрижнева партія. На основі розкладу політичних сил у законодавчому органі можна зробити висновок, що чіткіше в ньому простежується перспектива ситуації біполяризації з “поліхромною більшістю”. Поки що відсутня відносно стала дієздатна парламентська більшість. Отже, питання про її досягнення стає самодостатнім, заважаючи вирішенню інших проблем. Для проведення реформ необхідно не лише формування відносно сталої парламентської більшості, а й встановлення динамічної рівноваги між нею та урядом. Стабільність політичного режиму підвищується, якщо уряд спирається на наявність взаємодії з парламентською більшістю, а не протистоїть їй.
Основою консолідації в політичній сфері має виступити ідеологія центризму та відповідний їй соціально-ліберальний синтез. В ньому може бути стрижень для формування механізмів утворення великих коаліцій та, послідовно, стабілізації законотворчого процесу.
У зв’язку з цим необхідним є формування нової політичної еліти, завдання якої – розробка і запровадження національної ідеї. Перспективною базою останньої повинен виступати синтез цінностей соціального та ліберального порядку. В цьому полягає важливий зміст процесу новітнього державотворення в Україні, без якого не можливе ні спасіння нації, ні розбудова молодої держави.
У п’ятому розділі “Фактори консолідації українського суспільства” наводиться аналіз основних складових суспільного синтезу, на якому має базуватися загальнонаціональний консенсус, віддзеркалення якого необхідне в модерній національній ідеї українського соціуму. Міститься узагальнення рекомендацій, які, на думку автора, дозволять перебороти негативні тенденції в сучасній практиці державотворення в Україні та забезпечити поступовий характер процесу стабілізації політичного режиму.
Консенсус повинен охоплювати суспільство в цілому, його взаємодію з політичною владою, виступати вектором для реалізації її форм і методів здійснення. Важливий аспект цього – утвердження раціональних принципів суспільної взаємодії. Підгрунтя для цього наявні: людям близька ідея збирання народної сили і державної єдності для утворення духовного стрижня життя.
Значна роль у процесах трансформації суспільства належить політичній владі. Для того, щоб цілеспрямовано здійснювати модернізацію в напрямку демократизації, політичному режимові необхідний досить високий рівень інституалізації. Їй притаманні: адаптованість, складність, автономність та узгодженість організацій, що входять до політичної системи. При відсутності розвиненого громадянського суспільства цей фактор стає визначальним. Однак значення волі політичного режиму не слід абсолютизувати, бо це призводить до спроб привести громадянське суспільство у відповідність з наказами держави.
Для України потрібна насамперед політика взаємодії, а не петрограндизму. Сучасна практика свідчить про руйнівні наслідки використання політичного контролю елітою для пристосування реформ до свого власного становища та інтересів. Стати на заваді цьому може лише формування громадянського суспільства. Наявна можливість його постійно впливати на тих, хто здійснює функції політичної влади. За визначенням Р.Даля, такий політичний режим класифікується як поліархія. Становлення останньої в Україні є важливим чинником стабілізації. Зміст її полягає в наявності згоди між учасниками соціальної взаємодії, які володіють певним автономним простором.
Складовими елементами консолідації в Україні, як вже зазначалося, є соціальний та ліберальний вектори розвитку. Перший має глибоке підгрунтя в традиції, другий пов’язаний з модернізаційним імпульсом. Традиційно вони в нашому суспільстві були розведені і навіть протистояли один одному, тому не набували свого повного розвитку, деградували до негативної, гіпертрофованої форми. Соціальний – абсолютизував соціально-економічні вимоги, за якими втрачала свою цінність політична свобода, ліберальний – замкнувся на вузькій вимозі лише політичної свободи, перейшов в охоронну тенденцію. Різниця між ними полягала також у трактуванні ідеї загального блага, у відношенні до держави, демократії.
Цінності, властиві цим двом векторам, повинні синтезуватися в єдиній формулі. Вона передбачає не лише визнання важливості політичної свободи для особистості, як перш за все свободи від будь-якої сваволі, але й розуміння свободи як справедливості, бо дійсно люди готові до свободи саме в тій мірі, в якій їх любов до справедливості стоїть вище за жадібність (за Е.Бьорком). Отже, соціально-ліберальний синтез поєднує вимоги політичної та економічної свободи для особистості. Цей синтез передбачає інтегральну взаємодію політичного, соціального, економічного й духовного змісту реформ в Україні, заперечує однофакторну їх модель.
Факторами стабільності, які також мають за основу прагнення до консенсусу, є: становлення політичної культури громадянського типу, переборення слабкості політичної волі всіх суб’єктів соціальної дії, баланс інтересів основних соціальних груп, рівновага між автономним простором особистості і громадським цілим; усвідомлення особистістю власної відповідальності за свою долю; а завдання держави – гарантувати цивілізований соціальний простір для реалізації особистістю своїх творчих сил; поступове формування середнього прошарку, підвищення його впливовості; в економічній сфері: становлення політики соціального застосування принципів економіки споживання, партнерства та підтримка її державою, формування умов, за яких всі соціальні групи отримали б можливість досягти своїх цілей завдяки режимові.
Щодо політико-інституціональної сфери – необхідне утвердження механізмів політичних і правових гарантій від авторитарних, неототалітарних, охлократичних проявiв. Це становлення розвиненої рольової структури і подолання кризи взаємодії; використання методу утворення широких коаліцій; структурація партійної системи в напрямку поміркованого плюралізму; подолання надмірної актуалізації питання про створення відносно сталої більшості в законодавчому органі країни. Порозуміння повинно стати цінністю суспільства і, що надто важливо, – еліти. Від її творчого потенціалу багато в чому залежить розробка новітньої національної ідеї в Україні, становлення впливової ідеології центризму.
Отже, адаптаційна модель стабільності повинна бути багатофакторною та мати підгрунтя в наявності консенсусу на соціально-ліберальних засадах.

ВИСНОВКИ

В результаті дослідження проблеми стабільності політичного режиму в Україні у контексті накопиченого зарубіжного досвіду та власної національної специфіки державного будівництва можна зробити наступні базові висновки.
• Стабільність є однією з ключових складових політики. Можна виділити дві стратегії: тотальну і ліберальну. Специфіка посткомуністичних трансформацій в Україні полягає у переході від тотальної до ліберальної стратегії.
• В межах першої стратегії стабільність сприймається як абсолютна, передбачає незмінність суспільних форм та має статичний характер. Друга розуміє стабільність як динамічну категорію, визначає її як спроможність проводити зміни в межах своїх структур. Вона орієнтована на постійний пошук нестійкої рівноваги між елементами системи, які характеризуються різноманіттям та конкурентністю.
• Ліберальне розуміння стабільності пов’язане з демократичним політичним режимом. Сукупність факторів його функціонування становить базисну модель стабільності, яка може бути використана при аналізі національних особливостей шляху до демократичного суспільства.
• В Україні необхідним виявляється визначення основних пріоритетів адаптаційної моделі стабільності. Зміст її – у створенні якості політичного режиму, що може бути стабільною.
• Соціокультурні зміни в Україні характеризуються наявністю кризи консенсусних засад політичного режиму. Тоталітарний псевдосинтез порушений ліберальною хвилею. Проте і ліберальний консенсус не має достатніх підстав для свого утвердження. Необхідний послідовний пошук шляхів для відновлення соціального балансу, для подолання дисфункцій, які присутні в функціонуванні політичного режиму в Україні.
• Проведений аналіз свідчить про важливість становлення загальнонаціонального консенсусу на соціально-ліберальній основі. Пріоритетами її є визнання значущості політичної та економічної свободи для особистості, розуміння необхідності їх взаємодоповнення.
• Консенсус є вирішальною складовою інших факторів стабільності, що мали б формуватися в різних сферах суспільного буття: політико-культурній, соціально-економічній, політико-інституціональній. Загальний зміст дисфункцій – криза взаємодії.
• Від успіху стабілізації політичного режиму в Україні в напрямку демократичної модернізації залежатиме майбутнє українського народу та його незалежної держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Факторы консолидации украинского общества // Учен. зап. Харьк. гуманитар. ин-та “Народная украинская академия”. – Харьков: Авеста, 1996. – Т. 2. – С. 120 – 126. – У спiвавторствi з наук. керiвником Чигриновим В.I.
2. Стабілізуючий вплив глобалізації політики у сучасному українському суспільстві в контекстi політико-культурних змін // Глобализация политики в контексте современной политической культуры: опыт и перспективы Восточной Европы: Материалы междунар. научн.-практ. конф. – Харьков, 1996. – С. 90 – 92.
3. Вплив політичної культури на стабілізацію процесу державотворення в Україні // Современные проблемы мотивации трудовой деятельности: Сб. научн. тр. – Харьков: Фолио, 1995. – С. 17 – 23. – У співавторстві з науковим керiвником Чигриновим В.І.
4. Традиция и модернизация политического участия в Украине // Ринкова трансформація економіки і проблеми освіти: Зб. наук. пр. – Харків: Основа, 1996. – Вип. 1. – С. 28 – 37. – У співавторстві з науковим керівником Чигриновим В.І.
5. Посткоммунистическая модель социально-экономической структуры украинского общества // Ринкова трансформація економіки: Зб. наук. пр. – Харків: Основа, 1997. – Вип. 2. – С. 16 – 27.
6. Трансформація політичного режиму в Україні: криза консенсусних засад та шляхи її подолання // Вісн. Харк. ун-ту. – 1998. – № 412: Питання політології. – С. 15 – 22.
7. Соціально-ліберальний синтез як основа національного порозуміння в Україні // Вісн. Харк. ун-ту. – 1998. – № 412: Питання політології. – С. 64 – 70.
8. Сучасний політичний процес в Україні та проблеми стабілізації суспільства // Тези доп. Всеукр. наук.-практ. конф. “Влада в Україні: історія та сучасність. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 91 – 92.
9. Політико-культурний аспект розбудови української державності // Тези доп. та повідомл. наук. конф. “Українська духовна культура в системі національної освіти”. – Харків: ХДУ, 1995. – С. 87 – 89.
10. Роль вищої школи у формуванні політичної культури як фактора стабілізації політичного процесу в Україні // Матеріали міжнар. наук.-метод. конф. “Роль вузів у вирішенні проблем безперервної освіти та виховання особистості (від шкільної до післядипломної)”. – К., 1995. – Т. 2. – С. 197 – 198.
11. Політична еліта та її роль в стабілізації суспільства // Тези доп. міжнар. наук. конф. “Національна еліта та інтелектуальний потенціал України”. – Львів, 1996. – С. 204 – 205.

А Н О Т А Ц І Я

Сичова Т.Г. Основи стабільності політичного режиму в Україні. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути і процеси. – Університет внутрішніх справ, Харків, 1998.
Дисертацію присвячено актуальній проблемі становлення факторів стабільності політичного режиму в Україні. В дисертації стабільність розглядається як вирішальна складова процесу пострадянського державотворення, від наявності якої залежатимуть перспективи демократичної модернізації. Встановлені зміст категорії стабільність, визначені її стратегії та типи. Проаналізовані фактори стабільності демократичного політичного режиму. Визначені основні дисфункції політичного режиму в Україні й запропоновані рекомендації щодо їх подолання.
Доведено, що основою стабільності в Україні має виступати загальнонаціональний консенсус на підгрунті соціально-ліберального синтезу, який відповідає балансові між традицією та модернізацією. Встановлено, що консенсус має послідовно розкриватися як ключовий орієнтир у політико-культурній, соціально-економічній, політико-інституціональній сферах. Сукупність цих факторів має бути врахована при розробці новітньої ідеології державотворення в Україні.
Ключові слова: стабільність, політичний режим, фактори стабільності, консенсус, соціально-ліберальний синтез, дисфункції, традиція, демократична модернізація.

Сычева Т.Г. Основы стабильности политического режима в Украине. – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Университет внутренних дел, Харьков, 1998.
Диссертация посвящена актуальной проблеме становления факторов стабильности политического режима в Украине. В диссертации стабильность рассматривается как решающая составляющая процесса постсоветского государственного строительства, от наличия которой будут зависеть перспективы демократической модернизации. Установлены содержание категории стабильность, определены ее стратегии и типы. Проанализированы факторы стабильности демократического политического режима. Определены основные дисфункции политического режима в Украине и предложены рекомендации относительно их преодоления. Доказано, что основой стабильности в Украине должен выступать общенациональный консенсус на базе социально-либерального синтеза, который соответствует балансу между традицией и модернизацией. Установлено, что консенсус должен последовательно раскрываться как ключевой ориентир в политико-культурной, социально-экономической, политико-институциональной сферах. Совокупность этих факторов должна быть учтена при разработке современной идеологии государственного строительства в Украине.
Ключевые слова: стабильность, политический режим, факторы стабильности, консенсус, социально-либеральный синтез, дисфункции, традиция, демократическая модернизация.

Sychova T.G. Foundations of Political Regime Stability in Ukraine. – Manuscript.
Thesis for candidate’s degree in political sciences, speciality 23.00.02 -political institutes and processes. University of Internal Affairs, Kharkov, 1998.
The thesis are devoted to the urgent problem of forming the political regime stability factors in Ukraine. In the presented theses the stability is treated as a decisive component of the post-Soviet state building process, democratic modernization prospects will depend on its presence. The stability category substance is established, its strategy and types are defined. Factors of the democratic political regime stability are analyzed. The main disfunctions of the political regime in Ukraine are defined and recommendations for their overcoming are offered. It is proved that the stability foundation in Ukraine should be the national concensus based on the social-liberal synthesis corresponding to the balance between the tradition and modernization. It is established that this concencus should reveal itself as a key reference in the political , cultural, social-economical, political- institutional spheres. The set of these factors should be taken into consideration when developing the modern ideology of the state building in Ukraine.
Key words: political regime stability, stability factors, concensus, social-liberal synthesis, disfunctions, tradition, democratic modernization.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019