КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РОМАНЕНКО ЮРІЙ ВІКТОРОВИЧ

УДК 316.012

Образи смислоутворюючих чинників в функціонуванні соціальних систем

22.00.01- ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ

АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ

НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

ДОКТОРА СОЦІОЛОГІЧНИХ НАУК

КИЇВ-2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі галузевих соціологій

факультету соціології та психології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

Доктор соціологічних наук, професор завідувач кафедри

галузевої соціології факультету соціології та психології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Яковенко Юрій Іванович

Офіційні опоненти:

Доктор соціологічних наук, професор, завідувач

кафедри соціології та соціальної роботи Міжрегіональної

академії управління персоналом, Судаков Володимир Іванович.

Доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник

відділу соціальної психології Інституту соціології НАН України

Бевзенко Любов Дмитрівна

Доктор соціологічних наук, професор кафедри соціології та

соціальної роботи Запорізького інституту державного та

муніціпального управління Катаєв Станіслав Львович, м. Запоріжжя.

Провідна установа: Національний університет

“Києво-Могилянська академія” (м. Київ)

Захист дисертації відбудеться “_23_”___10_____2006 р. о 14 годині

на засіданні Спеціалізованої Вченої ради Д 26.001.30 Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська, 60, к.314.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

ім. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий “_14_”____09____2006 р.

Вчений секретар Ю. О. Тарабукін

спеціалізованої Вченої ради

кандидат соціологічних наук,

доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Соціологія класичної та посткласичної
доби представлена палітрою різноманітних інтегральних міждисциплінарних
концепцій, кожна з яких в той чи інший спосіб розв’язує проблему
інтерпретації та практичного забезпечення холодинаміки та інваріантності
в процесі еволюції соціальних систем. Далеко не останнє, якщо не одне з
провідних місць в забезпеченні балансу між автопоейзісом і рецепцією
соціальних значень і цінностей, займає смислоутворення. Наш час
позначений двома протилежними тенденціями в функціонуванні та розвитку :

А) кристалізацією соціальних систем при синхронному зростанні рівня їх
внутрішньої нестабільності, що корелює із міжцивілізаційною
конфліктністю в загальносвітовому масштабі, та

Б) породженням нових соціальних протиріч постінформаційного суспільства,
що стосуються сфери соціального смислоутворення.

Останнє відбувається на тлі цілої множини як автономних, так і
екзогенно-гетерономних чинників економічного, політичного,
фізико-географічного, духовного та соціально-психологічного походження.
Для стабільного соціального зростання конкретне суспільство прагне
зберегти автентичність власної версії смислоутворення при спробах
інтегрувати в неї різноманітні фрагменти (блоки) досвіду інших
суспільств. Це має своїм наслідком чисельні аберації при забезпеченні
основних функцій соціальної системи за Парсонсом: адаптації, латентності
(інтеграції), ціледосягнення та соціалізації. В особливій мірі дана
обставина стосується перехідних суспільств, смислопродукуючі чинники і
технології соціальної символізації яких часто мають імпортне, іноземне
походження. Якщо, наприклад, українське суспільство переймається
європейськими моделями соціалізації, поєднуючи їх із американським
економічним досвідом, то такі спроби включення даних практик в
українську соціальну систему із іманентною їй соцієтальною психікою
будуть мати своїм неминучим наслідком порушення холодинаміки, а отже,
інтеграційних процесів та стабільного самозростання, в кінцевому рахунку
– самоприйняття української людини

У зв’язку із вищезазначеним, актуальність теми дослідження стосується
двох вимірів: теоретико-методологічного та соціально-практичного.

В теоретико-методологічному аспекті актуальним можна вважати створення
системної моделі побудови соціальних метапрограм з урахуванням
глобалізаційного чинника в 21 столітті. Дана теза стосується передусім
виникнення шокових соціальних ситуацій у перехідних суспільствах, які в
процесах інформаційного обміну із соціальними системами розвинених країн
(а це країни-лідери не лише в політико-економічному відношенні, але і
в сфері соціального смислоутворення) переходять у перманентний хаотичний
стан з усіма несприятливим наслідками, що є похідними від нього.

В соціально-практичному аспекті актуальність вбачається в подоланні
мегатенденцій руйнування автентичного соціального смислоутворення під
впливом американізації та вестернізації перехідних соціальних спільнот.
Першочергової значущості дана обставина набуває для України з її
багатовекторною стратагемою соціального розвитку та мозаїчною соціальною
системою.

Таким чином, сутність проблеми, що розв’язується в дисертації, полягає в
протиріччі між великою кількістю напрацьованих в історії та теорії
соціології концепцій смислоутворення та відсутністю досліджень, та
актуальною проблемою здійснення такої рефлексії, яка б сприяла
вдосконаленню розуміння процесів смислоутворення з урахуванням
соціосеміозису соціальних систем та їх підсистем.

Метою дослідження автор вважає побудову теоретико-методологічної схеми,
яка дає пояснення співвідношення образно- та фактуально-репрезентованих
складових процесів смислоутворення в соціальних системах із соціальною
метапрограмою, що виступає в єдності актуалізованих
інституційно-регулятивних та латентно-потенційних формоутворень

Мета передбачає постановку наступних завдань дослідження:

Побудувати теоретичну схему дослідження смислоутворюючих чинників в
історії та теорії соціології.

Розкрити зміст основних парадигм інтерпретації феномену смислоутворення.

Обгрунтувати і розкрити основні положення теорії соціофракталу.

Обгрунтувати і побудувати фрактальну типологію моделей смислоутворення в
соціальних системах.

Визначити моделі смислоутворення та нормативні соцотипи таких соціальних
систем, як

— орієнтальної (в індуїстсько-буддійському, конфуціансько-даоському
(далекосхідному), синтоїстському та близькосхідному
(ісламсько-фундаменталістському) субваріантах.

— окцидентальної (в центрально-континентальному, північно-та
південно-європейському субваріантах).

— англо-американської ( в британському та американському субваріантах).

— поствізантійської (в українському та російському субваріантах)

Об’єктом дослідження є процеси смислоутворення в соціальних системах.

Предметом дослідження є концептуальні, образно-символічні та
соціально-фактуальні репрезентації процесу семіозису в контексті
функціонування соціальних систем.

Методами дослідження, які застосував автор, є метод теоретичного
аналізу, логічного моделювання типологізації, герменевтичної
інтроспекції та екстраполяції. Методи теоретичного аналізу і логічного
моделювання представлені в розділах 1-2 і були обрані з позиції їх
прийнятності для виокремлення парадигм дослідження проблеми
смислоутворення в історії соціології та побудови типології фрактальних
сценаріїв смислоутворення.

Методи феноменологічної експлікації (розкриття смислової першооснови
образно-фактуальних складових соціального життя у економічній,
релігійній, правовій, освітній та ін.підсистемах) та екстраполяції
(логічної специфікації теорії фрактального семіозису щодо конкретних
варіантів соціальних систем) були застосовані в розділах 3-6 з позиції
їх прийнятності для розуміння смислоутворюючої основи соціального
досвіду в його образно-символічних, концептуальних та
соціально-фактуальних репрезентаціях.

Наукова новизна одержаних результатів.

Вперше в науковій літературі з історії та теорії соціології встановлено
існування зв’язку між механізмами смислоутворення фракталу та створенням
замовлення соціальної системи на нормативний соціотип як мікроізоморф
соціальної системи. Відмінність від попередніх досліджень з історії та
теорії соціології і принципова наукова новизна полягає у визначенні
фракталу як символічно-інформаційної основи репрезентації досвіду в
культурі соціальної системи, що виступає єдністю аттрактору-метапрограми
та архетипових фігурацій, які виступають джерелом символічного живлення
соціальної системи в її смислопродукуючій активності. Вперше
концептуалізовано і доведено, в якості елементу наукової новизни,
функціонування символічних механізмів трансгресії як опосередковуючої
ланки взаємодії між колективним безсвідомим та соціальними
інституціями.

Вперше визначено і доведено, що домінуюча функція в рамках фракталу
соціальної системи має розцінюватись як аттрактор відтворення певного
нормативного соціотипу, а з точки зору теорії соціології – як
регулятивний макрообраз людини, що визначає макроідентичність соціальної
системи і її семіотичну референцію та спосіб інкорпорації на індивідному
рівні.

Розвинено положення про те, що в аттрактивізованому середовищі соціальна
система для здійснення смислоутворення створює допоміжні семіотичні
інструменти, які дозволяють їй відокремлювати “чуже” від “свого”, тобто,
соцієтальні коди фрактальної макроідентичності. Новизна
запропонованого положення для наукової літератури в галузі історії та
теорії соціології взагалі і соціології неофункціоналізму зокрема
полягає в тому, що соцієтальні коди слугують задля підтримки
автентичності системи, що означає не лише її можливість символічно
ізолюватись у власних кордонах від інших соціальних систем і витримувати
семіотичний режим самореферентності, але ї здійснювати самозвертання
до архетипово-ноогенного резерву колективного безсвідомого у кризові
перехідні часи, коли макроідентичність зазнає флуктуацій, а кордони
соціальної системи послаблюються, наслідком чого стає дифузія та
асиміляція символічних впливів неавтентичного походження. Автономна
соціальна система, в цьому розумінні, здійснює фрактально-автентичний
автопоейзіс, витворюючи із себе власні частини і не дозволяє собі
структурних “компіляцій”, звернень до інших соціальних систем за
необхідним для неї ресурсом символізації, які мають своїм наслідком
різного роду дисфункції і дисгармонії.

Аналітична розробка основних положень фрактальної теорії смислоутворення
вперше дозволила сформулювати положення щодо існування
соціально-трансцендуючих та соціально-імманентизуючих аттракторів
соціальних метапрограм, які визначають параметри
сугестивності-контрсугестивності соціальних систем як міри
проникненості-непроникненості її символічно-семіотичних кордонів.
Соціальні системи, в яких переважають соціально-трансцендуючі функції,
переводять систему із смислової запрограмованості середовищем в режим
самопрограмування і самоорганізації, оскільки коди в них є семіотичними
інструментами самореферентної цілісності, яка формує простір і час за
власним баченням, не асимілюючи привнесені диспозиції. Такі соціальні
системи створюють автентичні соціальні макросмисли (аттрактори), в той
час як соціальні системи, в яких переважають соціально-імманентизуючі
функції, схильні до утворення редукованих аттракторів, які є похідними
від біоморфних, реоморфних, антропоморфних, психо- та теоморфних
чинників. Така редукція корелює з полезалежністю соціальної системи, її
підвладністю стохастичності та випадковості.

Вперше в науковій літературі з історії та теорії соціології доведено і
обгрунтовано положення про те, що базові відношення смислоутворення в
соціальних системах утворюють фокус макросмислових значень соціуму, з
якого народжується і формується реальна інституційна єдність
організаційних структур і легітимізованих ідей, з якого починається
символічне розгортання смислу певних організаційних структур, головних
норм соціальної взаємодії (дисципліни) і способів підтримки соціального
порядку. Ці фокуси є головним детермінуючим механізмом формування
базових інституційних систем-центрів – політичних, юридичних,
економічних, комунікативних, ритуальних тощо. Саме в цих центрах
сходяться коаліції з метою утворення і закріплення основних норм
соціального життя. Центри народжують інституційні ареали або символи,
метою яких є активізація всього населення до участі саме в такому
соціальному порядку.

Вперше у науковій літературі з історії та теорії соціології
здійснюється побудова системної моделі розгортання процесів
смислоутворення в рамках соціальних систем східного, західного,
англо-американського та візантійсько-слов’янського походження, щодо яких
політика, економіка, релігія, мистецтво, сім’я, правова підсистема
виступають феноменологічними індикаторами семіозису, що виступає по
відношенню до них як програма символізації простору і часу суспільства.

Інноваційною для соціологічного дискурсу є когнітивна модифікація
поняття соцієтального архетипу дистресового досвіду. Останній
розглядається в якості блокатора символічних трансгресій між
інституційною та польовою складовою фракталу двох вищезазначених країн.
Це означає, що незважаючи на розвинену архетипову базу, достатню для
підтримання інформаційно-енергетичного тонусу інституцій, дані
суспільства у випадку кризи використовують власну соціальну енергію для
габітуалізації на рівні макроідентичності та нормативного соціотипу
гетерогенних символічних конструктів іноземного походження, вони,
простіше кажучи, звертаються для озвучування власних соціальних проблем
до чужорідних соцієтальних кодів. Це призводить до розщеплення
соціальної метапрограми на два рівні – мертвий текст чужорідного
інституційного досвіду, некритично реципійованого у кризові періоди, та
“природу” у вигляді незв’язаної архетипової енергетики. В дистресових
архетипах суспільство відчуває страх перед власною ідентичністю.

Удосконалено і набуло подальшого розвитку положення про те, що
аттрактори, будучи семіотичним ядром витворення знаків, значень і
символів, задають напрямки енерго-інформаційної трансгресії від
архетипового фонду соціальної системи до її структурно-інституційних
утворень: економіки, політики, релігії, сім’ї, освіти тощо. Це означає,
що смислопродукуюча матриця придушує альтернативні девіантні версії
смислоутворення, які руйнують ідентичність системи шляхом їх зашумлення
(США), інфляції (Європа), ігнорування (Китай), парцеляції (Японія) тощо.
Аттрактори визначають домінуючу стратегію символічного захисту
соціальної системи від інтервенцій середовища. Таким чином, формується
умовний семіотичний центр, представлений етноміфом, та семіотичні
маргиналії, до яких соціальна система звертається у випадку дефіциту
символізації. Дані форми відстоювання в символічному полі власного типу
ідентичності можуть приймати різний вигляд: від латентної
соціокультурної опозиції до соціального чи військового / міжнародного
конфлікту.

Вперше доведено і обгрунтовано положення про те, що в процесах
смислоутворення соціальна система, формуючи інтертипні відносини,
аттрактивізує одну частину (сегмент) інформаційного середовища і
відсуває на периферію або знецінює іншу, отже, первинна сигніфікація
реальності – семіозис соціальної системи – формує онтологію соціальних
явищ, самоочевидний життєвий світ, структури життєвого світу соціальної
системи, у свою чергу, інкорпоруються в нормативний соціотип, а
нормативний соціотип відтворює аттрактори системи у вигляді
мікроперформативів. В свою чергу, частниа соціального досвіду
маргіналізується і стає джерелом живлення флуктуацій в соціальному
функціонуванні та розвитку. Слідування мікроперформативу стає основою
для категоризації “своїх” і “чужих”, визначення звичного і незвичного на
побутовому рівні прояву соціальних відносин, а на інституційному рівні –
нормативної і девіантної поведінки.

Розвинено і набуло подальшого розвитку положення про те, що аттрактори,
підтримуючи значущість для соціальної системи її етноміфу, відтворюються
на мікрорівні завдяки створенню “замовлення” на тип людини,
характеристики якої є концентрованим виразом системи у вигляді
габітуалізованих патернів семіотизації дійсності. Цим типом людини стає
нормативний соціотип.

На основі фрактальної теорії смислоутворення побудовано за
етнорегіональним критерієм принципово нову типологію аттракторів,
соціокодів та нормативних соціотипів: соціотип “реагуючої людини” із
аттрактором “пристосування і успіх” і перцептивними кодами семіотизації
(США, Великобританія, Австралія, Канада, а також інші країни, духовно
причетні до англо-саксонської цивілізаційної ойкумени); соціотип
“мислячої людини” із аттрактором “опозиція і трансформація” і логокодами
семіотизації (Західна Європа, Центр і Північ, частково – Південь
Європи); соціотип “людини традиції” із аттрактором “тотальна трансмісія”
і кодами мнемічних типових форм (Китай, В’єтнам, Північна Корея);
соціотип “людини уяви” із аттрактором “глибинні враження” і
імагінативними соціокодами (Україна, Росія, Польща, Чехія); соціотип
“людини волі” із аттрактором “соціальна репресія” та соціокодами
мілітарного освоєння дійсності (на сьогодні цей нормативний соціотип
зберігається лише в деяких архаїчних спільнотах і частково – на
мусульманському Сході); соціотип “людини інтуїції” із аттрактором
“глибинне пригадування” та інтуїтивними соціокодами (Японія, деякі
африканські країни); соціотип “людини споглядання” із аттрактором
“первинне родовідтворення” та соціокодами рефлексивного збереження
традиції (більша частина країн арабо-ісламської цивілізації); соціотип
“людини відчуття” із аттрактором сенсорного трансу та аннігілятивними
соціокодами (Індія, Тібет, Шрі-Ланка); соціотип “людини емоцій” із
аттрактором “безпосереднє задоволення і переживання тут-і-тепер” і
гедоністичними соціокодами (Бразилія, Аргентина, інші країни Латинської
Америки). Даний перелік природно, не є вичерпним і підлягає подальшим
конкретизаціям.

Практичне значення одержаних результатів обумовлено актуалізацією
проблеми збереження символічної макроідентичногсті в глобалізаційних
процесах смислоутворення, що відбуваються в 21 столітті. Результати
дослідження можуть бути використані як теоертичне підгрунтя при розробці
та уточненні концепції розвитку демократичного громадянського
суспільства в Україні.

Матеріали дисертації можуть сприяти оптимізації функціонування
інституцій, які є безпосередніми та вторинними агентами смислоутворення
в соціальній системі (освіта, сім’я, церква, засоби масових комунікацій
тощо), виробленню принципів та засад інформаційної політики держави у
сфері нормативно-правового регулювання екології інформаційного простору.

Розроблена дисертантом концепція фрактального метапрограмування може
бути використана в процесі розробки новітньої концепції національної
самосвідомості в добу глобалізації; створення іноваційних напрямків
наукових досліджень у сфері як теорії та історії, так і галузевих
напрямків соціологічних досліджень (соціологія мистецтва, соціологія
релігії, соціологія міфу, соціологія масових комунікацій).

Результати дослідження можуть бути використані у відповідних
соціотехнологічних проектах, пов’язаних із проведенням юридичного,
політичного, економічного та духовно-ідеологічного реформування
соціальної системи України.

Результати роботи було використано в науково-дослідній та викладацькій
діяльності здобувача.

В науково-дослідній сфері результати дисертаційного дослідження
використовувались зокрема в участі у науково-дослідних проектах
лабораторії соціальної психології мас та організацій Інституту
соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України.

Матеріали дисертації стали основою для розробки авторських курсів,
викладання яких відбувалося протягом 2001-2005р. на стаціонарних
відділеннях Інституту міжнародних відносин Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, факультету соціології та психології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту
післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса
Шевченка:

“Аналіз соціальних систем”, “Політична психологія”, “Сучасні
психотехнології” – відділення “Міжнародна інформація”, Інститут
міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка, “Смислоутворення в соціальних системах”- стаціонарне
відділення факультету соціології та психології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, “Етнопсихологія”, “Юридична
психологія” – відділення психології Інституту післядипломної освіти
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ступінь готовності концепції до теоретично-наукового та педагогічного
застосування визначається її універсальною спрямованістю: розроблена
модель дозволяє здійснювати аналіз та оцінку процесів смислоутворення в
соціальній системі на високому рівні концептуалізації.

Апробація результатів дисертації.

Результати досліджень, викладених у дисертації, оприлюднено на наступних
наукових конференціях та методологічних семінарах: міжнародна
конференція “Університети – інформаційне суспільство- ЮНЕСКО” (2-3
грудня 2004 р., Київ, Інститут міжнародних відносин Київського
національного університету імені Тараса Шевченка); міжнародна
науково-практична конференція “Україна у постбіполярній системі
міжнародних відносин”, Київ, Інститут міжнародних відносин Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, 18-19 листопада 2004
р; наукова конференція з нагоди Днів факультету соціології та психології
Київського національного у ніверситету імені Тараса Шевченка, м. Київ,
28 квітня 2005 р; ХІ Міжнародна наукова конференція “Харківські
соціологічні читання”, м. Харків, Харківський національний університет
імені В.Н. Каразіна, соціологічний факультет, 11-12 листопада 2005 р;
цикл доповідей для методологічного семінару відділення соціології
факультету соціології та психології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. Вересень, 2004; листопад, 2004;
січень, 2005; березень, 2005; квітень, 2005; травень, 2005; жовтень,
2005; наукова доповідь на методологічному семінарі Інституту соціології
НАН України, 11 березня 2005 р.; наукова доповідь на методологічному
семінарі секції історії та теорії соціології Інституту соціології НАН
України, 20 вересня 2005 р.

Публікації.

Основні наукові положення дисертації викладені у двох індивідуальних
монографіях, в одній монографії у співавторстві, одному навчальному
посібнику, 20 наукових статтях, опублікованих у наукових фахових
виданнях, затверджених ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається із вступу, шести розділів,
висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 560
стор., основний текст 544_стор., список використаних джерел складається
із 170 найменувань

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, сутність, стан
дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання
дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади
дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, наукову
новизну, теоертичне і практичне значення одержаних результатів, характер
апробації, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження
смислоутворюючих чинників в світовій соціологічній думці” – здійснюється
обґрунтування поділу основних дослідницьких парадигм макро- і
мікросоціології в теоретичному аналізі проблематики смислоутворення, на
основі чого аналізуються позициї співвідношення особистого та
соціонормативного смислоутворення як співіснування в історії
соціології нормативної та інтерпретативної парадигми. Виходячи із
можливості введення в якості типологізуючого критерію поділу парадигм
дослідження проблеми смислоутворення співвідношення індивідного внеску
(індивідного конструювання) та системного пріорітування із подальшою
інтеріорізацією на індивідному рівні, автором здійснено аналіз чотирьох
парадигм в дослідженні проблеми смислоутворення:
нормативно-макросоціологічної, нормативно-мікросоціологічної,
інтерпретативно мікросоціологічної, інтерпретативно-
макросоціологічної.

Представники нормативно-макросоціологічної парадигми в класичній та
сучасній соціології (Н. Луман, Б. Уелмен, Р. Берт) розглядають
пріорітування смислів як примусовий процес соціальної системи соціальною
системою та безособової інтеріоризації соціальних символів в індивідну
свідомість та життєдіяльність. Смислоутворення інтерпретується ними
через призму існування соціальної тотальності як системи соціальних
фактів (Е. Дюркгейм), колективно-структурованих символів (Т. Парсонс),
суспільно-економічних формацій із детермінуючим впливом виробничих
відносин на надбудову із її смислопродукуючими механізмами (ідеологією,
релігією, мистецтвом, філософією) (К. Маркс), полезалежних практик (П.
Бурд’є), автопоейзісу (Н. Луман), еквівалентних соціальних мереж (Р.
Берт).

Теоретичним резюме з цієї парадигми може бути положення про те, що
індивід, будучи народженим в соціальній системі, на має власного локусу
референтності, який би дозволяв йому здійснювати автономне
смислоутворення в руслі конструювання смислів. Він розглядається
вищезазначеними авторами переважно як реципієнт соціального семіозису і
його інтреналізатор, а не як актор та суб’єкт.

Нормативно-мікросоціологічна парадигма в дослідженні механізмів
смислоутворення представлена соціальною драматургією І. Гофмана,
соціологією комунікативної дії Ю. Габермаса. Пріорітування смислів
представниками цієї парадигми розглядається в рамках міжіндивідної
взаємодії як ретрансляція символічного продукту в інтерсуб’єктні
макроструктури. Перевага віддається мікросеміозису, в якому власне і
народжується і конституюється соціальний смисл, щодо якого соціальна
система задає певні символічні обмеження. Отже, якщо лімітація
смислоутворення соціальною системою і здійснюється на індивідному рівні,
то скоріше шляхом інкорпорування латентних перцептивно-когнітивних
регуляторів, які уможливлюють утворення певної інтерсуб’єктної рамки
взаємодії між акторами-індивідами та соціальними групами.

Інтерпретативна мікросоціологічна парадигма дослідження смислоутворюючих
чинників в символічному інтеракціонізмі представлена Ч. Кулі, Д.Г.
Мідом, В. Блумером. Дані автори наголошують на тому, що пріорітування
смислів є символічним продуктом міжіндивідної взаємодії мікроконтексту і
мікросегменту соціального простору. Механізми смислоутворення та образи
отже, постають в їх розумінні як типізації вільного вибору, а вибір
соціально-типізованого сценарію смислоутворення розглядаються як
компроміс між власною смислопродукуючою активністю та
соціально-легітимним сценарієм її здійснення.

Інтерпретативна макросоціологічна парадигма дослідження смислоутворюючих
чинників представлена феноменологічною соціологією, де розглядається
проблема конструюючої активності щодо створення типізацій соціального
світу (А. Шюц, П. Бергер. Т. Лукман.). Соціальна система розуміється
ними як продуцент смислового універсуму самоочевидностей-типізацій,
прийняття або ж неприйняття яких відбувається в інтерсуб’єктній
інтеграції різних агентів. В залежності від рівня типізованості і
узвичаєності той чи інший нооконструкт може бути легітимованим або ж
іллегітимованим соціальною системою, але і за індивідом залишається
можливість для себе легітимувати чи іллегітимувати “спущений згори”
соціальний смисл. У зв’язку із цим для соціальних систем
англо-саксонських та європейських країн постає проблема поєднання
стабільності та легітимності рутинізованих сценаріїв соціальної практики
із широкими можливостями конструктивно-смислового вибору та індивідними
девіаціями.

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 1-му
розділу:

В рамках нормативної парадигми смислоутворення розглядається в якості
механізму соціальної системи, що обумовлений існуванням надособових
патернів (символів, значень та цінностей), що лише відтворюються в
якості примусових соціальних фактів і підлягають інтеріоризації
індивідом. Такої думки, дотримувався, зокрема, Парсонс, який виводив
смислоутворення із системи колективних символів, перед заданих
індивідній інтеракції.

Другим способом розуміння механізмів смислоутворення виступає
інтерпретативна парадигма, в якій культурно значущі символи щоразу
піддаються варіативному перебору індивідами, що привносять особисту
оцінку ситуації.

З точки зору теоретичного визначення смислоутворення як самостійного
феномену породження соціальною системою та індивідом аттракторів,
цінностей, символів, норм, ідеалів є важливою конкретизація двох
моментів. По-перше, хто вважається первинним суб’єктом (джерелом)
смислоутворення, (що розглядатиметься надалі як пріорітування певної
частини символічної реальності суспільства) – індивід чи соціальна
система і по-друге, яким чином, в якому режимі – рецептивному чи
конструктивному — здійснюється вибір вже пріорітованих в якості
аттракторів, цінностей, символів, норм, ідеалів відповідними агентами
соціального простору.

Нормативна парадигма стосуватиметься двох субваріантів дослідження
смислоутворення: нормативно-макросоціологічного та
нормативно-мікросоціологічного. У свою чергу, аналогічне стосуватиметься
і інтерпретативної парадигми, в якій виокремлюватимуться
інтерпретативно-макросоціологічний та інтерпретативно-мікросоціологічний
субваріанти.

Смислоутворення в нормативно-макросоціологічному варіанті розглядається
через призму існування соціальної тотальності як системи соціальних
фактів (Е. Дюркгейм), колективно-структурованих символів (Т. Парсонс),
суспільно-економічних формацій із детермінуючим впливом виробничих
відносин на надбудову із її смислопродукуючими механізмами (ідеологією,
релігією, мистецтвом, філософією) (К. Маркс), полезалежних практик (П.
Бурд’є), автопоейзісу (Н. Луманн), еквівалентних соціальних мереж (Р.
Берт).

Проблема смислоутворення в нормативно-мікросоціологічному субваріанті
представлена соціальною драматургією І. Гофмана, соціологією
комунікативної дії Ю. Габермаса та рядом інших концепцій. Механізми
смислоутворення та відповідні їм образи аналізуються тут в якості
типізацій, що підлягають вибору індивідом. Виходить, що індивід може
обирати соціально-типізований сценарій смислоутворення, але має досягати
інтеграції власної ініціативи та патерну соціальної дії, тобто,
компромісу між власною смислопродукуючою активністю та
соціально-легітимним сценарієм її здійснення. Первинним щодо вибору є
пріорітування певної частини символічної реальності соціальною системою,
в той час як пріорітування вже пріорітованого індивідом є вторинним
явищем.

Інтерпретативно-макросоціологічний субваріант акцентується на
конструюючій активності щодо створення типізацій соціального світу, що
існує як універсум само- очевидностей, що забезпечують інтерсуб’єктну
інтеграцію різних агентів із суперечливо-альтернативними патернами
смислотворення. Стабільність останнього залежить вже від того, чи
ставляться під сумнів певні рутинізовані сценарії соціальної практики,
тобто, чи визнається їхня легітимність індивідами і соціальними групами
чи не визнається.

Інтерпретативно-мікросоціологічний субваріант передбачає включення
смислотоворення у мікроконтекст, де значущою стає “практика
витлумачення” та “рефлексивна пояснюваність” смислу для учасників
мікроситуації. Значеннєвий вибір в рамках соціальної метапрограми є
синонімічним визнанню особливого соціального шляху, специфікованого у
відповідних варіантах етнополітики, наріжним каменем якої слугує
ідеологічний метаобраз суспільства. Луманн, звичайно, правий, коли
говорить про протиставлення кодів-значень системи зовнішньому
середовищу, однак його теза про протиставлення має бути конкретизована
із урахуванням етноспецифічного досвіду формування, функціонування та
розвитку соціальних систем.

Так, країни Азії вибудовують систему значень як лінгвістичних монокодів,
розрахованих на рецепцію і соціальну трансмісію за принципом
“Чуже-своє”; країни Західної Європи віддають перевагу
духовно-ідеологічним значенням, акумульованим у вигляді стилізованих
варіацій політики, мистецтва, права; США і країни англосаксонської
субцивілізації тяжіють до кодів-значень адаптивного виміру
(техно-математична символіка генералізованих мереж і економічних
показників).

Фрактал передбачає не розмежування психічного і соціального, а навпаки,
визнання єдності соціальної системи із індивідною психікою: якщо
соціальна система виступає макроізоморфом індивіда із його свідомістю,
то індивід є мікроізоморфом соціальної системи, проекцією соціальної
системи на психічну систему.Вважаючи комунікацію механізмом утворення
інтерсуб’єктного смислу, є підстави припустити, що комунікації між
різними соціумами (соціальними системами) утруднені за рахунок різних
кодів, що складаються в рамках різних фракталів. Скажімо, коди
раціонального суспільства (Німеччина) будуть малозрозумілими для кодів
емоційного суспільства (країни Латинської Америки): це стосуватиметься
як економічної системи, так і політики, і культурних орієнтацій.

В відстоюваній концепції дослідження структурний підхід реалізується
завдяки аналізу відносин інформаційного обміну як між соціальною
системою і середовищем, так і в межах соціальної системи. Адже
ординалізація відносин інформаційного обміну відбувається за рахунок
приведення соціальних мереж у відповідність із центроверсією соціальної
системи, що означає, на практиці, досягнення інформаційного балансу між
соціальними інституціями та макросмисловими метапрограмами (в межах
соціальної системи) та створення фільтрів резистенції – відповідних
механізмів захисту її макроідентичності (в контактному зовнішньому
середовищі).

Прагнучи маніфестувати індивідуальний смисл, людина не просто постає
проти нормативного соціотипу, але і створює новий прецедент
смислотворення. Останнє може відбуватись в руслі пошуків неординарного
шляху репрезентації наукових істин, юридичних норм, релігійних аксіом та
постулатів, мистецьких образів тощо. При цьому повстанці, девіанти,
злочинці, нонконформісти утворюють маргінальні (периферійні) соціотипи,
які мають сміливість відкрито нехтувати соціальними нормами і не
керуватись очікуваннями домінуючого узагальненого Іншого, який є
замовно-еталонним типом людини для гомеостатичної соціальної системи.

У другому розділі- “Образи смислоутворюючих чинників в фрактальних
метапрограмах соціальних систем”- автор здійснює розгляд фракталів як
особливих моделей інформаційної репрезентації досвіду, єдність
інституційно-організаційної та архетипово-польової складової
соціосеміозису. Фрактали в смислопродукуванні соціальних систем
аналізуються як виокремлені, гіпостазовані у тій чи іншій психічній
функції фрагмент природного, культурного, соціального та ін.
середовища, що відіграє роль константи смислоутворення спільноти чи
індивіда.

В другому розділі пропонується також фрактальна типологія сценаріїв
смислоутворення, розглядаються фрактальні стратегії формування
нормативного соціотипу: індивідуація ( логостратегія); аннігіляція,
(неантизаційна стратегія сенсорної, інтуїтивної, вольової та емоційної
спрямованості); адаптація (неантизаційна стратегія перцептивної
спрямованості); імітація, (неантизаційна стратегія імагінативної
спрямованості). Кожна з цих стратегій є необхідною як для підтримання
макроідентичності соціальної системи, так і для відтворення її
мікроізомрфу на індивідному рівні — нормативного соціотипу.

Нормативний соціотип в функціонуванні та розвитку соціальних систем,
виступаючи габітуалізованим втіленням соціальної системи, сприяє
персоналізації метапрограми в індивідуальному мікроперформативі –
своєрідному комплексі усереднено-узагальнених очікувань-типізацій щодо
рольової поведінки індивіда в соціальній системі, що має свої
етнорегіональні специфікації (конструктивно-когнітивна,
анігілятивно-децентрована, адаптивно-вітальна, імітативно-дистресова
тощо).

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 2-му
розділу:

Смислоутворення соціальної системи є похідним від її макроідентичності,
що конституюється як фрактальна метапрограма соціальної системи, або ж
просто соціальний фрактал.

У своїй інформаційній взаємодії із середовищем соціальна система
напрацьовує певний семіотичний тезаурус, який, будучи, відтворюваним у
семіотичних практиках, сприяє закріпленню, функціонуванню та розвитку
певної соціальної ідентичності в заданих ним кордонах смислотворення.

В фракталі відбувається закріплення домінаторної функції-аттрактору, від
якої є похідними соціокоди політики, економіки, релігії. Практично
атрактор визначає форми становлення простору і часу в соціальній
системі, яка через аттрактор інституалізує себе, маргиналізуючи всі
прояви неаттрактивних семіофункцій, які залишаються в фонді колективного
безсвідомого.

Соціальна система може дозволити собі безліч відхилень (флуктуацій) від
метапрограми з тим, щоб підвищити її адаптивність, але аттрактор
метапрограми залишається відносно незмінним. Це означає, що соціальна
система створює варіативні коди при відносній інваріантності макросмислу
і метапрограми власного функціонування та розвитку.

Оскільки метапрограма є соціально-історичною диспозицією місії
соціальної системи, генералізованим соціально-історичним імперативом, то
вона у поєднанні з конкретною ситуацією налаштовує соціальну систему на
формування просторово-часових рамок, соціального континууму.
Кристалізація в семіотичній підсистемі певного досвіду, реагування і
подальший контакт соціальної системи із інформаційним середовищем
відбуваються через соціальні коди домінуючої семіофункції, яка задає
рамки означеного і неозначеного для соціальної системи, а отже, визначає
границі можливих практик репрезентування дійсності як тієї, що має смисл
або ж позбавлена його.

Соціальні системи, в яких переважають соціально-трансцендуючі функції
переводять систему із смислової запрограмованості середовищем в режим
самопрограмування і самоорганізації, оскільки коди в них є семіотичними
інструментами самореферентної цілісності, яка формує простір і час за
власним баченням, не асимілюючи привнесені диспозиції. Такі соціальні
системи створюють автентичні соціальні макросмисли (аттрактори), в той
час як соціальні системи, в яких переважають імманентизуючі функції,
схильні до утворення редукованих аттракторів, які є похідними від
біоморфних, реоморфних, антропоморфних, психо- та теоморфних чинників.
Така редукція корелює з полезалежністю соціальної системи, її
підвладністю стохастичності та випадковості.

В третьому розділі – “Орієнтальна модель смислоутворення в
функціонуванні та розвитку соціальних систем східних країн” —
розглядаються як загальні характеристики орієнтальної моделі
смислоутворення, так і варіанти її субверсій: сенсорно-аннігілятивна,
архіваційно-нормативна, нормативно-інтуїтивна,
фундаменталістсько-соціоаннігілятивна.

Сенсорно-аннігілятивна модель смислоутворення в функціонуванні та
розвитку соціальних систем Індії та індо-буддійських етносоціальних
спільнот розглядається в руслі метапрограмуючого впливу сенсорного
аттрактору, який сприяє депредметизації та дереалізації соціальної
дійсності, особливо тих її підсистем, які пов’язані із задоволенням
перспективних і довготривалих потреб економічного, політичного,
освітнього життєзабезпечення. Сенсорний транс на індивідуальному рівні
стає передумовою для аутоанігіляції як смислопродукуючої альтернативи
об’єктивно-макроструктурного інституціотворення в соціальній системі,
через що зберігається біоцентрована соціальна система і пережитки
кастового устрою. Домінування польових ефектів та фонових станів
свідомості над інституційною актуалізацією соціальних відносин має
своїм наслідком збереження мікросоціальної архаїчності Індії при
наявності певних зовнішніх перетворень на макрорівні.

Архіваційно-нормативна модель смислоутворення соціальної системи Китаю
функціонує та розвивається на основі аттракторів метапам’яті і
традиціоналістських першообразах гармонічного суспільства, в якому
індивід виступає лише як трансміссор соціального цілого – він нічого не
створює, а просто транслює і передає. Метапам’ять дозволяє підтримувати
якомога тісніший контакт із архетипами колективного безсвідомого, що
дозволяє досягати високого тонусу соціальної автентичності і жорсткості
символічних кордонів соціальної системи. На рівні
конфуціансько-даосько-марксистського комплексу дана установка
раціоналізується як дотримання серединного шляху (даосизм), ритуальної
запрограмованості (конфуціанство) та універсальної бюрократії із
архаїчними способами рекрутування жень-ші. Зовні суспільство здається
раціональним, хоча це – раціональність метапам’яті, яка дозволяє
досягати ефективної соціальної мобілізації за умови збереження
соціоаннігілятивної ідеології ритуалізму.

Нормативно-інтуїтивна модель смислоутворення соціальної системи Японії
пов’язана із синтоїстськими соціально-релігійними настановами, які
підтримують габітус мікрокорпоративної зв’язаності на рівні сім’ї, що на
інституційному рівні має своїм наслідком латентну нормативну регуляцію
через неписане право, яке сприяє викоріненню індивідуалістичних
диспозицій через ментальне зрощування “етики сорому” з “етикою
соціального героїзму” синто.

Фундаменталістсько-соціоаннігілятивна модель смислоутворення
представлена в країнах арабо-ісламської цивілізації. Фундаменталістська
соціоаннігіляція в соціоонтології мертвого споглядання ісламу і
соціальна метапрограма країн арабо-ісламської цивілізації є налаштованою
на відтворення праобразу мілітарної рівності общини (умми) часів
Мохаммада в силу переважання сильного елементу колективної
пасіонарності, яка нейтралізується не менш потужною соціонормативною
матрицею ісламу. Таким чином, квієтарне смислоутворення в таких країнах,
як Турція, Об’єднані Арабські Емірати, Лівія, Іран грунтуєтсья на
особливому месіоміфі донесення останнього одкоровення через іслам та
визнання пророка у своїй вітчизні, чим через шаріат обгрунтовується
тоталітарна інтегральність соціального життєустрою. Унікальність такої
метапрограми полягає в своєрідній амальгамації трансцедентного
світопорядку пророцтва і світських інституційних утворень.

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 3-му
розділу:

Під сенсорно-орієнтованою моделлю смислоутворення ми будемо розуміти
метапрограму створення соціальних значень, які в силу відсутності
семіотичної десигнації сприяють відтворенню на макрорівні і на
мікроровні комплементарного системі нормативного соціотипу перманентного
зміненого стану свідомості – сенсорного трансу. Ознаками зміненого стану
свідомості – сенсорного трансу – в даній моделі смислоутворення
слугують: конституювання масової свідомості як міфопоейзіс – зведення
ідеологічно-політичної та релігійної сфери до міфовідтворення; фіксація
соціуму на стадії існування архаїчних соціальних інституцій,
максимально-наближених до безпосереднього існування у природних умовах
(кастова соціальна структура, натуральне господарство, сенсорний
натуралізм у релігійних ритуалах, полігамія і проміскуїтет у
шлюбно-сімейних стосунках тощо); підтримання соціальною системою ідеалів
сенсорної аннігіляції на мікрорівні нормативного соціотипу – відмови від
“світського” життя в євро-американському розумінні, чуттєвого гедонізму
і аскетизму, переважання сенсорної недиференційованості (відмова від
соціальної прив’язаності до сім’ї, кар’єри, добробуту) над
індивідуаційно-орієнтованою самоактуалізацією та індивідною експансією;
відсутність чітких меж між соціальним (колективним) безсвідомим та
соціальним інтелектом (соціолектом), відсутність на рівні останнього
чітких критеріїв трансгресії архетипових фігурацій в макросоцієтальні
коди.

З теорії розмитих множин випливає дуже важливе з точки зору дослідження
припущення: в сенсорному соціоконтинуумі не виникає потреби в тому, щоб
розрізняти просторово-часові рамки існування, а значить, відштовхуватись
від будь-якої модифікації “Его” на рівні нормативного соціотипу. Таким
чином, є всі підстави вести мову про існування в соціальній системі
такої моделі смислоутворення, яка зорієнтована на підтримання зміненого
стану свідомості, більш конкретно — сенсорного трансу. В сенсорному
трансі соціальна система перестає пріорітувати предметно орієнтовані
соціальні підсистеми – політику, економіку, ідеологію, внаслідок чого
останні або перебувають в рудиментарному стані, або ж імпортуються із
інших соціальних метапрограм.

Важливим виявом процесу смислоутворення в індобуддійському соціофракталі
і соціальній системі є саме релігійний атрактор, з якого формується
метаісторична самореферентність, що робить соціум байдужим в плані
нооекспансії на інших континентах, в рівній мірі як і жорстокого
пріорітування релігійно-ідеологічних цінностей та будь-яких інших
способів поширення власної моделі смислоутворення у крос-культурних
комунікаціях. Не буде надмірно категоричним припущення щодо існування
імовірної кореляції в ланцюжку “необмеженість відчуттів — окказіональна
сексуальність- ідея необмеженої (тео)індивідної еволюції при збереженні
архаїчного морфостазу соціальної системи”.Зворотнім боком моделі
смислоутворення сенсорного фракталу є соціальна апатія і
нерозбірливість, психологічна аморфність і дезінтегрованість,
безструктурність і плинність життєвої позициї індивіда,
девіталізовіаність та резигнативність мотивації.

Отже, унінодалізація ієрогліфічної семіотики означатиме відтворення
мнемічно запрограмованої сітки “уявлення-образ-слово”, а в соціальній
практиці – “образ – інтерпретація первинного значення — панування”.
Можна висунути припущення з приводу того, що така структура мови на
індивідно-психічному рівні уможливлює руйнування полемічності і
запитальності автономної індивідуальної свідомості, а на рівні
нормативного соціотипу та макрорівні соціальної системи гарантує
монополію деархіватора-чиновництва, що з давніх пір виступає єдиним
втіленням раціональності в китайській соціальній системі. Висунуте
припущення буде стосуватись того, що від абстрагуючого потенціалу мови
залежить не лише ступінь розвиненості когнітивних функцій індивіда, але
і мотиваційна соціосистемна детермінація, яка має здебільшого автономний
та гетерономний характер. Не смислоконструювання, а метапам’ять,
генералізована родова мнемоніка стає рушійною силою китайської
соціальності.

Закріплюючись і відтворюючись у соціальних інститутах і масовій
свідомості, вона трансформується у цілісний соціальний патерн
передзаданого шляху (наперед визначеної соціальної програми), в якій би
модифікації вона не виступала: чи-то конфуціанського лі, чи даоського
Дао, чи волі Неба (тянь). Все одно, індивід тут буде тяжіти не стільки
до пошуків соціальної автентичності, скільки до ремінесценції родового
досвіду, інтеріорізації уявлень метапам’яті соціуму, в якій пригадується
все, що було, є і буде.

Життєво-психологічним імперативом китайської соціальної системи стає
соціальний редукціонізм онтологічного начала, соціонеантизація
Абсолютної реальності, зведення соціально-трнасцедентного виміру
життєвого світу до імманентності традиціоналістської габітуалізації.
Уважне спостереження дозволить побачити, що в дослідницькому аналізі
вимальовується макросоцальна, психоонтологічна та релігійно-психологічна
кореляція “естетизація природи — топосна (мікроконтингентна)
релігійність — топосна (мікроконтингентна) соціальність”.

В естетичній споглядальності синто зв’язаність природною гармонією
виступає передумовою для формування емансипативного інтересу:
споглядання природної краси звільняє від обтяжень
вітально-фізикалістської прагматики, як її розуміють, наприклад,
китайці.

В уявленні японця космопоезис природи –вічної краси- стоїть набагато
вище за фюзіс природи (якщо можна дозволити собі таку тавтологію);
індивідуалізуюча краса окремого живого створіння є чимось більшим, ніж
його їстівні властивості. Естетична депредметизація природності
трансформується в соціологіку соціальних відносин; вона має означати, що
депредметизовані соціальні відносини не мають нічого спільного із
відносинами відчуженого уречевлення і формалізованим виконанням ролей.
Адже соціальна система із домінуючим принципом амае не може дозволити
собі просте прийняття формалізму вчинку; саме тому японським талантам
доводиться чекати, доки їх успіхи помітять, виносити на собі
несправедливість матрімоніальної селекції, яка йде від етичної
неприйнятності, а не функціональної необхідності.

Персоналізм матрімоніальної етики закріплюється і
релігійно-психологічними засобами: наявна у природі (соціумі) краса
індивідуального еквівалентна своєрідному полідемонізму (корелятив
соціальних відносин — корпоративної полісегментарності): вибудовується,
таким чином, соціальна, соціоонтологічна, релігійна та
соціально-психологічна взаємозалежність між естетикою природи,
полідемонізмом та соціально-психологічною стабільністю та
мікросоціальною полікорпоративністю. Визнання природної краси
(матрімоніально-фемінний еквівалент особистої прийнятності) зобов’язує
до вшанування камі, що, у свою чергу, дає відчуття цілісної соціальності
як естетично-організованого порядку, який дублює естетично-одухтворену
камі природу.

В японському соціально-міфологічному світобаченні у зв’язку з
аналізованим вище месіанським етноміфом теоідентичності така
синхронізація досягається з моменту створення японських островів. Саме
тому почуття сорому глибше зачіпає нарцисично самозакоханого японця; при
наймізерніших відхиленнях від цієї культурно-архетипової богоподібності
він ладен звести рахунки із життям, оскільки живий нащадок богів не може
втратити своє “обличчя”, схибивши у будь-чому: в навчанні, бізнесі,
виконанні державних обов’язків і т.п. Даною обставиною, очевидно,
пояснюється і те, що японська етноідентичність уповільнює асимілятивні
процеси при перебуванні японців за кордоном.

Арабський нормативний соціотип, хоча і є інтровертивним, але ця
інтровертивність походить від споглядання, а не від мислення.
Споглядальна інтровертивність спирається на статичну чуттєвість, синтез
пам’яті і сприйняття. Тому поглиблення сприйняття за рахунок анамнезису
культурно-історичного досвіду і оцінюється автором як поглиблення
судження, а насправді виступає поглибленням сприйняття через реставрацію
уявлень попередніх поколінь.

Матриця соціального смислоутоврення в арабських країнах виступає моделлю
рефлексивного звертання до минулого, чим вона відрізняється від
рецептивного наслідування минулого в Китаї та умовно-ритуального
консерватизму японців.

В мілітарній соціальній метапрограмі фіксується образ первинної рівності
родової общини лицарів відваги, кожен з яких є правителем світу з
моменту народження чоловіком. Несприйняття ідеології соціальної
модернізації і складає зміст споглядального соціофракталу як
метапрограми розвитку традиційних суспільств арабо-ісламської
цивілізації. Аллах в ісламі не зливається із общиною та соціумом, хоча
вся ритуальна практика спрямована якраз на таке наближення до горнього
царства абсолютності; отже, це стратегія фундаменталістської
соціоаннігіляції, (від лат. Fundamentum- виток, основа), яку можна
розуміти як соціальну та культурно-символічну реконструкцію стану
первиної рівності із використанням мусульманської ортопраксії.

У ісламського фундаменталізму конкретизуючим параметром є саме
планетарні теократичні вимоги, оскільки в його віровченні арабський світ
виступає уособленням священства “останнього одкровення”, нарешті
зрозумілого правильно. Наскільки ж “неповноцінними” були і Аврам, і Ной,
і Ісус, коли вони не змогли, як арабський Мухамед, донести Істину до
широких мас, для того, щоб істина стала плоттю соціуму, соціальним тілом
(corpus socialis).Отже, ісламський фундаменталізм вписує власну
генеалогію в релігійну історію людства таким чином, щоб соціальна
метапрограма арабського світу набувала вигляду перехопленої у Європи,
США і всіх неарабів духовно-ідеологічної естафети, невипробуваного шансу
теофанії, який розкрився на Аравійському півострові. В
духовно-ідеологічному відношенні іслам можна розглядати як
мілітарно-ієрократичну версію соціального метапрограмування, в якій
споглядання, виступаючи провідною психічною функцією, орієнтує стратегію
розвитку суспільства в напрямку екзістенційного утримання первинної
рівності як егалітаристичної (антиієрархічної) первинно-родової позиції,
антитези соціальної стратифікації.

Виходячи з такої соціологіки, розвиток суспільства розглядається як
ретреатичний рух від минулого до майбутнього по замкненому колу. В
ідеалі все має повернутись до висхідної точки, а
аттрактивно-метапрограмуючий вектор спрямований на споглядання Аравії
минулого, часів військової общини Мохаммеда. Ось чому доцільним є
визначення ісламу як смислопродукуючої моделі “мертвого споглядання”
первинно-родової соціальності.

В розділі 4 -“Окцидентальна модель смислоутворення в функціонуванні та
розвитку соціальних систем західних країн” – розглядається три
субваріанти європейської соціальної метапрограми:
центрально-європейський, північно-європейський та південно-європейський.
Загальними рисами індивідуаційної стратагеми в смислопродукуванні
соціальних систем Заходу є конституційно-правове закріплення принципу
вільного саморозвитку особистості як соціального ідеалу Макросоціальним
гарантом індивідуації як особливої фрактальної стратегії семіотизації
дійсності виступає дистрибутивна соціальна держава як інституція
подолання нерівності та запобігання поляризованої стратифікації,
уникнення соціальних конфліктів, що є глобально-публічним модератором
соціального порядку в процесах раціонально-елементного його
конструювання. В підрозділах дисертації ретельно аналізується соціальна
феноменологія гегемоністської індивідуації в функціонуванні та розвитку
соціальних систем Франції та Німеччини. Бюрократизація суспільства і
нормативна раціональність в контексті німецької та французької системи
смислотворення розглядаються як семіотичні прояви соціального
раціоналізму і соціал-реконструктивізму – ідеалу подолання природної
слабкості людини та її біологічної несамодостатності. Організована
соціодержавна тотальність як макроінституція народного волевиявлення
стає вимушеним репресором по відношенню до приватистськи-біологічних
проявів індивідуації, що стає передумовою для подолання стихійності
рнкової капіталістичної системи. Досить детально розглядаються також
прояви моделі смислоутворення у соціальних підсистемах (економіка,
політика, наука, освіта) і західна модель формування середнього класу в
руслі смислоутворення логофракталу; визначається специфіка сценаріїв
смислоутворення в країнах Півночі та Півдня Європи, де в руслі
фрактальної семіотизації осмислюються скандинавський соціалізм в малих
країнах північної Європи як субваріант індивідуаційної стратагеми
смислоутворення та архаїчно-корумпований соціальний устрій в південних
країнах Європи (Іспанія, Італія, Португалія) як субваріант
смислоутворення в рамках окцидентальної моделі.

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 3-му
розділу:

Соціальні проблеми і соціальна проблематизація в економічній сфері
виникають завдяки Заходу як наслідок семіотичної диференціації системи і
життєвого світу, що в соціальній практиці призводить до утвердження
ідеології природності опозицій не лише між публічно-офіціалізованою
системою та громадянським суспільством, але і між елітою і масами,
соціальною олгіархією і демосом, пансеміозисом і локальними семіозисами,
соціосистемним смислоутворенням і індивідуаційним смислоутворенням.

В Німеччині та Франції емансипація мови від емпіричного світу сприяє
переходу інтересів самовизначення та саморегулювання на об’єктивний та
інтерсуб’єктивний рівень, що є рівнозначним її перетворенню на мову
абсолютного панування.

Бюрократичний семіозис, в контексті вищезазначеного, можна розглядати як
концентрований вияв соціал-реконструктивістської метапрограми, на тлі
якої ринкова економіка не розглядається як природно-соціальний артефакт,
що мало місце в американській і британській соціології. Отже,
виправданість політичної та економічної автономії в Європі досягається
не на засадах ідеологічної апологетики корпоративного класового смислу,
а інтерсуб’єктно-виваженого смислу соціальної системи як цілісності.

e

i

„ † u ue c

¤

*

r

e

i

i

i

† ue t

c

¤

E

*

,

uenueeueeueeaeaeaeUaeaeueaeaeaeaeueeaeueeaeaeueeueeaeueeueeueeaUaeaeaUue
eueUueeOeueeueeueeueeueUueeueeueeuee

,

f

PСоціальній системі не вдається привести власність- капітал до визнання
найвищої цінності праці, оскільки капітал є об’єктивованою працею і
функціонує в автономному режимі. Соціальна система соціалізму в
результаті зливається з комуністичним світоглядом і примушується до
заперечення власного ідеалу свободи праці та визнання індивідуальних
досягнень, оскільки соціалізм охоплює як сутність праці, так і структуру
капіталу-власності.

В цьому самому моменті відбувається розмежування континентальної Європи
із східними країнами та Євразією в плані смислопродукуючої підсистеми
суспільства. Схід узалежнює останню від космічно-освяченого
традиціоналізму правлячої верстви, яка лише відтворює матриці
соціомеморіуму, морфостатичного споглядання первинного стану рівності
або ж богоподібної краси нації богів (Див.3.1-3.2.). Євразія віддає
перевагу роздвоєно-розщепленому смислопродукуванню як поєднанню
міметичних копій на рівні інституцій та архаїчних першообразів в
ментальності та колективному безсвідомому. Західна соціальна система
намагається спрямувати резерви ментальних патернів в соціореконструкцію
та соціальне планування.

З розумінням особистісного самовизначення як основи і мети держави
досягається той пункт, в якому соціальне питання стає пробним каменем
авторитету та легітимності соціальної системи. Якщо владі станового
соціального ладу ще вдавалося ідентифікувати абстрактну ідею держави з
соціальним пануванням, то буржуазному соціальному ладу вдається
утримувати в собі протиріччя між абстрактним ідеалом особистісного
самовизначення індивіда і реальним пануванням окремої соціальної групи
і, тим самим, відкрити державі можливість інтервенційно вплинути на
соціальне життя.

З цієї позиції центрально-європейську модель можна оцінювати не лише як
подальшу спробу створити ідеальну картину соціальної гармонії, але і як
теоретико-соціологічну спробу концептуалізації євроконтинентальної
соціальної системи як динамічного консенсусу та інтерактивного
моніторингу макроінституцій держави та різних соціальних груп, тобто, як
модель консенсуально-інтерактивного етатизму з елементами дистрибуції та
інтервенції.

Майбутнє європейської соціополітичної макроідентичності виростає з
всеохоплюючого адміністрування, а сама бюрократія стає “третім класом”
громадянського суспільства. Цей третій клас зацікавлений, з одного боку,
у превенції політичного екстремізму пролетарських мас, які навряд чи
спроможні зробити політику – соціальною політикою, а державу, соціальною
державою. З іншого боку, бюрократія протидіє анархічним інтенціям
буржуазного менталітету і будь яким проявам “манчестерського
капіталізму” з стихійною конкуренцією та біологічними законами
природного відбору, боротьби за виживання тощо, що означає в доктрині і
соціальній практиці заперечення європейською соціологією
англо-американського амеліоризму з його ідеоміфологемами оргакнічної
досконалості соціальної системи. Можливість чиновника виступати
провідником політики соціального захисту виростає з його монополії на
легітимне символічне насильство, яке уособлюється сучасною мегасистемою
бюрократичного панування.

Універсалізація технологічних та кібернетичних медіумів, зростання їх
ролі в регулюванні соціальних процесів поставили Європу перед
спокусливою дилемою: збереження соціальних технологій європейського
реконструктивно-нормативного зразка або відмова від них на користь
релятивістських технологій американізму, де всі проблеми соціальних
систем вирішуються через відповідне удосконалення техніко-економічної
підсистеми. Останнє було фактично частиною більш широкої проблеми:
сцієнтизації та технологізації, кібернетизації соціальної системи на
європейському континенті та подоланням спокуси глобалістичного
соціального конституювання.

Поруч із загальними властивостями, притаманними соціальній метапрограмі
окциденталізму, тобто, інтенціональністю і установкою на збереження
автентичності соціальної метапрограми, комунітаризмом і
соціально-дистрибутивною спрямованістю державної влади, прихильністю до
аритикулювання відкритої опозиції соціально-системних, офіційних
інституцій та соціальних груп, граничною вираженістю соціальної
індивідуації для кожного соціального суб’єкта та його автономного
позиціонування в макросоціальному просторі у південних країн існує і ряд
специфічних особливостей, зокрема: підвищення ролі емоційних соціокодів,
що зумовлює в значній мірі орієнтацію цих соціумів на підтримку
традиційних інституцій, які забезпечують потужну систему емоційної
символізації – зокрема – церкви, армії, станових корпорацій, мафіозних
огруповань. Їх призначення – підтримувати в суспільстві певний рівень
ірраціональності, необхідний для “примирення” соціуму із досить таки
активним колективним безсвідомим. На Півдні безсвідоме в соціальній
системі проривається у вигляді реноваційних соціальних процесів
повернення до архаїчніших варіантів організації влади,
економіко-політичної життєдіяльності, релігійного життєустрою із
елементами феодального суспільства. Мова ведеться про фактичну
реставрацію ( і на досить тривалий час – майже до середини 70-х рр. 20
ст. ) феодальних інституційних матриць із притаманим їм типом
емоційно-соціального узалежнення. Дана особливість стосується значної
залежності емоційних соціокодів від первинно-регресійних інституцій,
які, з одного боку, підтримують певний “тонус” соціальної партиципації,
а з іншого – гарантують більш жорсткий соціальний контроль на випадок
порушення соціальної рівноваги.

В розділі 5 — Адаптивно-вітальна модель смислоутворення в
функціонуванні та розвитку соціальних систем: Америка і англосаксонські
країни”- доводиться продовження в соціальній метапрограмі США
неоіудейського соціофракталу, який має своїми висхідними принципами
антигенетизм та антитрадиціоналізм в функціонуванні та розвитку
соціальної системи США. Адаптивно-вітальний фрактал розглядається
автором як семіотична маніфестація життєвих сенсів
іудейсько-пуританської ідеології із аксіоматикою поділу суспільства на
фарисейськи-сцієнтократичну фінансову олігархію та штучно
примітивізовану масу, що означає своєрідний ренесанс ортодоксального
іудаїзму в його світсько-сцієнтичній модифікації, де технологічне
моделювання всього – від конвейерів до індивідуальної свідомості – стає
стратагемою в стосунках між правлячим класом та рештою суспільства.
Основним моментом нейтралізації соціальної нестабільності та
опозиційності, різного роду соціальних девіацій та революцій вважається
латентне масово-комунікаційне підтримання інгрупового фаворитизму та
нарцисизму, які в етноміфі американців відповідають здійсненню в
геополітичному масштабі цивілізаторськи-коригуючої місії по відношенню
до інших соціальних систем та спільнот, особливо тих, в соціальних
метапрограмах яких існує претензія на побудову більш потужних
месіоміфів.

Смислоутворення в дзеркалі самореферентної перцепції соціальної системи
Великобританії і країн англо-саксонської цивілізації розглядається на
тлі феноменології метрополізму та суб’єктивно-орієнтованої соціальної
ідеології амеліоризму. Збереження поляризованої системи стратифікації
та релігійні пуританських цінностей в контексті перцептивної моделі
смислоутворення та перцептивного соціосеміозису отримує свій власний
вектор в соціотеозисі – безпосередньому ідеологічному приписуванню
американцями самореферентності в побудові єдино-життєспроможного
соціального життєустрою.

В якості мікроізоморфу соціальної системи автором аналізується
реактивний габітус нормативного соціотипу в США та англосаксонських
країнах, першочергову роль у формуванні якого відіграє американська
модель системи освіти. Її кінцевим продуктом стають відповідні
атрибуції нормативного соціотипу — конформізм та аполітичність як
феномени масового суспільства та адаптивно-вітальної матриці
смислоутворення.

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 5-му
розділу:

Особливості соціологічної рефлексії американського наукового товариства
пов’язані із “китами”, які є як методологічними принципами наукових
досліджень, так і водночас нормативними конструктами англо-американської
соціальної системи. Цими “китами” є презумпція структурної досконалості
соціальної системи, позитивізм, еволюціонізм, амеліоризм, прагматична
спрямованість соціологічної теорії на розв’язання локальних проблем
соціальної інженерії, біхевіористичний атомізм. Є сенс вести мову про
єдність американської соціології і ідеології американської спільноти, що
випливає з адаптивно-вітальної метапрограми англо-саксонських
етносоціальних спільнот.

Під адаптивно-вітальною метапрограмою ми будемо розуміти такий різновид
семіозису – діяльності по створенню значень – в якому макросмисли
соціальної системи та мікросмисли комплементарного їй нормативного
соціотипу формуються в руслі репрезентативної функції сприйняття, тобто,
пов’язані з усім, що має образно-наочний еквівалент існування в
особистому досвіді. Таким чином, значущі смисли відсіюються в кодах
соціальної системи від незначущих за критерієм: сприйняте/існуюче,
несприйняте/неіснуюче.

Мислительні процеси, які розвиваються з сильною опорою на перцепцію,
надзвичайно піддаються зовнішньому програмуванню. Адже таке мислення
просто неспроможне створити усталену схему абстрактних референцій і буде
шукати їх зовні, тобто, в соціальній системі. Тим самим усе це буде
нагадувати, згідно з класичною біхевіоральною схемою, ланцюги рефлексів
у тварин, мислення яких “підключається” за сигналом експериментатора.
Для того, щоб запобігти доріканням в упередженості зауважимо, що все
вищезгадане буде корелювати не з кількісним (екстенсивним), а з якісним
(інтенсивним) мисленням. Кількісне, екстенсивне, калькулятивне мислення,
незважаючи на високий рівень абстрагування завжди залишається у системі
феноменальних координат, тобто не виходить за межі явищ. Мало того, у
калькулятивного аналітика відсутнє цілісне бачення проблеми, він мислить
фрагментарно, уривчасто, частково. Може це і до певної міри пояснює
слабко розвинені схильності до вирішення планового підходу до вирішення
соціальних питань і всього того, з чим пов’язане генералізоване бачення.

Соціальна система для американця (вірніше образ соціуму) –досконало
побудований правлячою верствою – архітекторами від фінансової олігархії
і техносцієнтократії — механізм, де окремі індивіди є лише елементами,
поєднаними в ціле на основі соціальної утопії нового Єрусалиму.
Виходить, що соціум не організм, а механізм, де кожна з деталей може
бути замінена і має підлаштовуватися під ціле, керуючись при цьому
пристосуванням особистого досвіду.Тому і вся американська соціологія
досліджує середньостатистичні мас-ефекти і ніколи не зачіпає
ідеологічних проблем. І це не просто боязкість по відношенню до
будь-яких критичних, ліво- чи право радикальних ідеологій, а мислення,
яке в найменшій мірі оперує ідеологічними категоріями.

Освітні заклади у США виступають не просто інституціями трансляції
культури, але, власне, місцем рекрутування істеблішменту через відбір
“найбільш придатних” до групової (мікрогрупової) ідентифікації осіб та
нав’язування їм моделей стилізування життя, іманентних вищому класові,
вірніше, зовнішньої атрибутики елітарності. Навіть якщо до такого
учбового закладу потрапляє “людина нізвідки”, вона підсвідомо
ідентифікує себе із цим “класом-стилем” (іншої назви вигадати не можна).
Для того, щоб відвести від себе звинувачення суто ідеологічного
характеру, зауважимо: перед нами не субстанційно, онтологічно існуючий
клас (марксистська модель), а клас-стиль, вірніше, набір атрибутів
матеріального стилю життя, що репрезентує собою клас, причому не на
основі якихось об”єктивних ознак (хоча і вони тут мають місце), а на
основі психоідентифікації зі стилем життя цього класу, яка обминає
“фільтри” свідомості, а проходить через підсвідоме. Емпіричними
індикаторами прояву адаптивно-вітальної мета програми в правовій системі
США є, по-перше спосіб прийняття юридичних рішень відповідними
державними законодавчими установами, по-друге, відповідні моделі
правозастосування в судах, по-третє, особливості процесуального права.

Нормативно-юридичний партикуляризм американських правотворців в особі
законодавчих органів стає приватним випадком адаптивно-вітальної
метапрограми: якщо існує суб’єкт, спроможний нав’язати власну перцепцію,
то вона стає нормою права і її треба приймати як факт, тобто,
адаптуватись до неї. Якщо ж інший суб’єкт не приймає навязану індивідом
(чи спільнотою) установку як юридичну норму, він за відсутності ресурсів
впливу може або залишатись при своїй перцепції, або ж силовим чином
схиляти іншого до власної перцептивної схеми. Коротше кажучи,
справедливість, рівність, свобода та ін. соціальні цінності є такими,
якими вони існують для мене, в моєму сприйнятті.

Тоталітарні інтенції американської соціальної системи, у світлі
вищенаведеного, виявляються у тому, що для здійснення контролю над
психічною реальністю іншого, для перетворення її на контрольований
об’єкт “Я” має спростити цю реальність до суто технічного рівня. Це
означає перетворити більшу частину суспільства на слухняну отару
біороботів та кібернетичних організмів, психіка яких – автомат ,
налаштований на заробляння грошей і споживання матеріальних благ.
Засобом соціально-системної та психологічної уніфікації людини і
суспільства стає комп’ютерна техніка, яка звужує горизонти бачення світу
лише до того, що може бути програмованим і керованим з боку самого
комп’ютера.

В розділі 6 — “Смислоутворення в соціальних системах візантинізму:
імітативно-дистресовий фрактал в функціонуванні та розвитку соціальних
систем України та Росії”- розглядаються етносоціальні передумови
формуванні імітативно-дистресового фракталу в Україні та Росії.

Інноваційною для соціологічного дискурсу є когнітивна модифікація
поняття соцієтального архетипу дистресового досвіду (О. Донченко).
Останній розглядається в якості блокатора символічних трансгресій між
інституційною та польовою складовою фракталу двох вищезазначених країн.
Це означає, що незважаючи на розвинену архетипову базу, достатню для
підтримання інформаційно-енергетичного тонусу інституцій, дані
суспільства у випадку кризи використовують власну соціальну енергію для
габітуалізації на рівні макроідентичності та нормативного соціотипу
гетерогенних символічних конструктів іноземного походження, вони,
простіше кажучи, звертаються для озвучування власних соціальних проблем
до чужорідних соцієтальних кодів. Це призводить до розщеплення
соціальної метапрограми на два рівні – мертвий текст чужорідного
інституційного досвіду, некритично реципійованого у кризові періоди, та
“природу” у вигляді незв’язаної архетипової енергетики. В дистресових
архетипах суспільство відчуває страх перед власною ідентичністю.

Візантинізм та архетипи соціального життя габітуалізуються у вигляді
імітативно-дистресового соціотипу: гетерономна соціальна система та
екзогенне смислотворення в Україні та Росії стає нормою, а неавтентичне
соціальне програмування стають передумовою для породження нових
дистресових циклів в соціальних системах Росії та України.

Імагінативно-емотивний фрактал України в контексті становлення,
функціонування та розвитку соціальної системи феноменологічно
відтворюється на рівні мікрокорпоративно-олігархічної соціальної
система та імагінативно-емотивні смислоутворюючих чинників в контексті
дистресового досвіду українського суспільства та українського
менталітету та у вигляді зниження самореферентності соціальної системи
за відсутності автентичної моделі смислоутворення наслідком чого є, до
речі і криза політичної влади.

Імагінативно-волюнтативний фрактал Росії та його специфіка розкриваються
в російському месіанізмі та в ідеократичній макроідентичності і
становленні Російської імперії. Бюрократично-мафіозна держава і
соціальне експериментування еліти над масами в Росії є
образно-фактуальними індикаторами соцієтальної танатофілії в
феноменології масової свідомості росіян. Російське суспільство в
соціальному метапрограмуванні постійно коливається між соцієтальною
аутодеструктивністю та війною, хоча у артикуляції власних соціальних
смислів суспільство є послідовно-ірраціональним.

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 6-му
розділу:

Провідна імагінативна семіофункція в соціофракталі України та Росії
призводить до перевантаження соціальної системи – спостерігається
своєрідний надлишок символізації – витворення на мікрорівні
мікросеміотик, кожна з яких починає конкурувати із макросеміотикою
соціальної системи. Тут “лівиця не відає, що творить правиця”, оскільки
інституції соціуму виступають передусім як організовані мікрогрупи із
корпоративними інтересами, а не як функціональні органи соціальної
тотальності.

Врешті-решт, самосприйняття соціуму стає для нього самого фоновим шумом,
а фоновий шум іншого соціуму – органічною складовою самосприйняття і
соціального життєустрою, матеріалізованого і об’єктивованого в
інституціях. Використовуючи соціопсихологічну термінологію (звичайно,
без відповідного психологічного редукціонізму), можна констатувати, що
соціуму бракує “характеру”, для того, щоб, контактуючи з іншим, розуміти
його, не втрачаючи власну ідентичність. Цієї рівноваги між
автентично-ідентичним метаобразом і продуктивною рецепцією бракує
передусім в силу формування дистресової архетипіки. При цьому остання
стає доленосною в плані нав’язування соціуму такої моделі функціонування
та розвитку, яка є неімманентою йому з точки зору системних
властивостей. Отже, дистресовий досвід призводить до руйнівної адаптації
до стресових умов як до соцієтальної норми, що призводить до
парадоксальної ситуації: аномічний та хаотичний стани стають нормою
соціального життя.

Соціальна система, яка не напрацьовує автентичної соціальної
метапрограми, а здійснює рецепцію іноземного соціополітичного,
економічного та духовно-ідеологічного досвіду, ми будемо називати
імітативною, а відповідну їй неавтентичну метапрограму – дистресовою
імітацією.

Дистресова імітація є синонімом розщепленості соціальної системи на
макрорівні інституційної регуляції та мікрорівні
спонтанно-самоорганізованого соціального життя. Це означає, що індивіди
і соціальна система перебувають в становищі взаємної опозиції і навіть
антагонізму, оскільки у суспільства немає певної цілекоординуючої ланки
у вигляді соціального інтелекту (соціолекту). Якщо спробувати дати його
робочу дефініцію, то вона буде стосуватись передусім спроможності різних
соціальних груп та індивідів до колаборації та, на більш примітивному
рівні – усвідомлення спільності історичної долі

Формування дистресово-імагінативної соціальної метапрограми відбувається
наступним чином: 1) етнос стикається із важко розв’язуваною проблемою
(наприклад, ведення війни, подолання наслідків стихійного лиха, криза
ціннісних орієнтацій). При цьому він в силу будь яких факторів
екзогенного чи ендогеного походження неспроможний розв’язати проблему на
основі власних ресурсів; 2) інформація щодо нерозв’язаної проблеми
попадає у колективне безсвідоме, де відкладається у вигляді архетипової
дистресової фігури (невідреагованого досвіду). Ця архетипова фігура
блокує рефлексивні зусилля на переосмислення проблеми чи історичного
досвіду, який пов’язаний з нею, блокуючи тим самим і подальше адекватне
реагування; при відтворенні аналогічної ситуації в житті етносу
спостерігається реакція уникнення та центробіжної хаотизації. Етнос
виявляє пасивність, безпорадність або розгубленість; множина дистресових
архетипів як гальмівних матриць адекватних психологічних реакцій утворює
захисну оболонку- “мертвий текст” (невідрефлектований неадекватний
досвід), який виступає основою для раціоналізації ірраціональної
поведінки; 3) ”мертвий текст”, зазнаючи соціальної інституалізації,
створює розрив між психологічним макро- та мікрорівнями, в результаті
чого соціально необхідна інформація, зосереджуючись на мікрорівні,
створює дисипативний ефект: когнітивний блок соцієтальної психіки
перестає виконувати цілеорієнтуючі функції, втрачається синхронізація
між інституалізованим соціальним інтелектом та інтелектуальними
ресурсами суспільства.

В результаті цього етнос, маючи власні інтелектуальні ресурси, змушений
здійснювати імпорт чужого досвіду, для того, щоб розв’язувати власні
проблеми. Це створює серію нових дистресових архетипів, і ситуація
повторюється знову.

Візантійсько-грецьке культурне начало в Україні сприяло фіксації
нормативного соціотипу на “пуерильному” етапі онтогенезу. Останнє буде
розумітись в контексті імагінативної центрації на тому вимірі
реальності, який стосується “цінностей можливого” на мікрорівні, яким не
відповідають “цінності дійсного” макрорівня соціальної системи.

Екстравертивний російський соціотип в силу притаманної йому
розщепленості між актуалізованим семіотичним регістром іншорідного
походження та автентичним Его-регістром, який зберігає архе
людини-кочовика, потребує чистого насильства, яке настільки увійшло (у
плоть і кров( російської соціальної системи, що застосовується будь-де і
по відношенню до будь-кого і якому завжди віддається перевага перед
чисто правовими методами регулювання соціальних відносин. Саме тому
абстинентним синдромом (свободи( Росії був ( і поки залишається)
черговий тріумф тоталітаризму у вигляді
бюрократично-мафіозно-охлократичного симбіозу. Насильство тут виступає
як єдина соціотехнологія інтеграції в умовах соціофренічної втрати
зворотнього зв’язку між аттракторами та архетиповою складовою
колективного безсвідомого.

Росія – один із рідкісних соціально-історичних випадків інституалізації
панування маргінальних елементів як феодально-кланової номенклатури.
Практичне здійснення правлячим класом радянського суспільства політики
винищення і неконтрольованого політичного терору було свідченням того,
що в країні утвердився режим боротьби із видатними індивідуальності
шляхом спеціально розробленої системи пропагандистського зомбування
населення. В самій російській мові виникають семіотичні передумови для
утвердження фантомно-ідеократичного світогляду і ідеології ігнорування
фактичного виміру соціального існування різних суб’єктів та системи в
цілому. Це породжується надмірною пасіонарністю архе (фонду архетипів
колективного безсвідомого) при невідповідності йому соціальних
інституцій, що представляють соціальну реальність в зовсім іншому, у
порівнянні з архе, символічному регістрі.

Отже, соціофренія російського нормативного соціотипу і тотальна
девіація, що виявляється у коливанні індивідуальної та соціальної
поведінки між ритуальною зарегульованістю, колапсично-тоталітарним
морфостазом та соцієтальним хаосом відтворює таку логіку функціонування
та розвитку соціальної системи, яка випливає із метапрограми російського
“православного” месіанізму: соціум і людина в ньому мають жити так, ніби
вони живуть останній день. При цьому зберігається пріорітування
наддетермінованого соціального альтруїзму в ідеології при збереженні
правлячим класом феодальної соціальної “анатомії”.

Висновки:

У дисертації розв’язано наукову проблему, сутність якої випливає з
протиріччя між рядом напрацьованих в історії та теорії соціології
концепцій смислоутворення та актуальною проблемою здійснення такої
рефлексії, яка б сприяла вдосконаленню розуміння процесів
смислоутворення з урахуванням соціосеміозису соціальних систем та їх
підсистем.

Розв’язання даної проблеми може бути представлене у вигляді наступних
висновків.

1. На основі розв’язання першого завдання (розділ 1) побудовано
теоертичну схему дослідження феномену смислоутворення в теорії та
історії соціології. Ця теоретична схема містить два критерії
розмежування основних парадигм в розумінні сутності соціального
смислоутворення в соціальних системах: а) критерій суб’єкта (джерела)
смислоутворення; б) критерій режиму смислутворення. З апершим критерієм
дослідники розрізняють макросмислоутворення (коли смислу утворюються в
соціальній смистемі та її підсистемах, а також на рівні великих
соціальних груп), та мікросмислоутворення (коли соціальні смисли
утворюютсья на рівні індивідів та малих соціальних груп). За другим
критерієм розрізняють режим пасивної рецепції та режим варіативного
конструювання соціальних смислів (або ж норматитвний та інтерпретативний
режими). В рамках нормативної парадигми смислоутворення розглядається в
якості механізму соціальної системи, що обумовлений існуванням
надособових патернів (символів, значень та цінностей), що лише
відтворюються в якості примусових соціальних фактів і підлягають
інтеріоризації індивідом.

Нормативна парадигма стосуватиметься двох субваріантів дослідження
смислоутворення: нормативно-макросоціологічного та
нормативно-мікросоціологічного. У свою чергу, аналогічне стосуватиметься
і інтерпретативної парадигми, в якій виокремлюватимуться
інтерпретативно-макросоціологічний та інтерпретативно-мікросоціологічний
субваріанти.

2. На основі розв’язання другого завдання (розділ 1) зроблено висновое
про те, що смислоутворення в нормативно-макросоціологічному варіанті
розглядається через призму існування соціальної тотальності як системи
соціальних фактів (Е. Дюркгейм), колективно-структурованих символів (Т.
Парсонс), суспільно-економічних формацій із детермінуючим впливом
виробничих відносин на надбудову із її смислопродукуючими механізмами
(ідеологією, релігією, мистецтвом, філософією) (К. Маркс), полезалежних
практик (П. Бурд’є), автопоейзісу (Н. Луманн), еквівалентних соціальних
мереж (Р. Берт).

Виходить, що індивід може обирати соціально-типізований сценарій
смислоутворення, але має досягати інтеграції власної ініціативи та
патерну соціальної дії, тобто, компромісу між власною смислопродукуючою
активністю та соціально-легітимним сценарієм її здійснення. Первинним
щодо вибору є пріорітування певної частини символічної реальності
соціальною системою, в той час як пріорітування вже пріорітованого
індивідом є вторинним явищем.

Інтерпретативно-макросоціологічний субваріант акцентується на
конструюючій активності щодо створення типізацій соціального світу, що
існує як універсум самоочевидностей, що забезпечують інтерсуб’єктну
інтеграцію різних агентів із суперечливо-альтернативними патернами
смислотворення. Стабільність останнього залежить вже від того, чи
ставляться під сумнів певні рутинізовані сценарії соціальної практики,
тобто, чи визнається їхня легітимність індивідами і соціальними групами
чи не визнається.

На основі розв’язання третього завдання (розділ 2) зроблено висновок про
те, що соціофрактал є метапрограмою семіозису соціальної системи, що
постає як діяльність по продукуванню аттракторів –
первинно-континуалізованих смислоутворюючих диспозицій – та центрованого
поля соціальної системи, що виступає як сукупність потенційно
означуваних соціальною системою векторів континуації. Завдяки
аттракторам відбувається перехід диспозицій в актуалізовані відносини
соціального простору, щодо яких поле виступає динамізуючим чинником.
Отже, через атрактор, матеріалізований в інституціях, габітусах,
соціальних нормах, ролях і т.п. соціальний простір символічно
“підкорює” соціальний час, що стає основою для знецінення соціальних
смислів і епізодичного звернення соціальної системи до архетипіки
колективного безсвідомого. Аттрактори, будучи семіотичним ядром
витворення знаків, значень і символів, задають напрямки
енерго-інформаційної трансгресії від архетипового фонду соціальної
системи до її структурно-інституційних утворень: економіки, політики,
релігії, сім’ї, освіти тощо. Це означає, що смислопродукуюча матриця
придушує альтернативні девіантні версії смислоутворення, які руйнують
ідентичність системи шляхом їх зашумлення, інфляції, ігнорування тощо.
Аттрактори визначають домінуючу стратегію символічного захисту
соціальної системи від інтервенцій середовища. Таким чином, формується
умовний семіотичний центр, представлений етноміфом, та семіотичні
маргиналії, до яких соціальна система звертається у випадку дефіциту
символізації. Дані форми відстоювання в символічному полі власного типу
ідентичності можуть приймати різний вигляд: від латентної
соціокультурної опозиції до соціального чи військового / міжнародного
конфлікту. В аттрактивізованому середовищі система створює допоміжні
семіотичні інструменти, які дозволяють їй відокремлювати “чуже” від
“свого”, тобто, соцієтальні коди. Соцієтальні коди слугують задля
підтримки автентичності системи, що означає не лише її можливість
символічно ізолюватись і витримувати семіотичний режим
самореферентності, але ї здійснювати самозвертання у кризові перехідні
часи. Автономна соціальна система, в цьому розумінні, здійснює
автопоейзіс(Луманн), витворюючи із себе власні частини і не дозволяє
собі структурних “компіляцій”, які мають своїм наслідком різного роду
дисфункції і дисгармонії. Прикладом такого роду “компіляції” може бути
Японія, яка підтримує форс-режим манчестерського капіталізму у поєднанні
із нормативно-регламентуючою базою конфуціанської етики, чим і створює
соціальну проблему гіперстенії, яка феноменологічно виливається в один з
найвищих у світі рівень самогубств. Другим прикладом структурного
розщеплення є Росія, яка звертається до себе в
раціонально-волюнтативному коді (принаймні, на рівні політичних
інституцій таке намагання існує), що є абсолютно чужорідним її
колективному безсвідомому з його татарською колективістською
архетипікою. Це також відтворює аномічну феноменологію, багаточисельні
політичні кризи та високий рівень криміналізації суспільства при
збереженні тоталітарних інституцій , що мають на рівні соціальної
поведінки придушувати зовнішні прояви подібного розщеплення між
символічним регістром та колективним безсвідомим. Соціальна система,
формуючи інтертипні відносини, аттрактивізує одну частину (сегмент)
інформаційного середовища і відсуває на периферію або знецінює іншу,
отже, первинна сигніфікація реальності – семіозис соціальної системи –
формує онтологію соціальних явищ, самоочевидний життєвий світ, структури
життєвого світу соціальної системи інкорпоруються в нормативний
соціотип, а нормативний соціотип відтворює аттрактори системи в
інституціоналізованому вигляді. Аттрактори, підтримуючи значущість для
соціальної системи її етноміфу, відтворюються на мікрорівні завдяки
створенню “замовлення” на тип людини, характеристики якої є
концентрованим виразом системи у вигляді габітуалізованих патернів
семіотизації дійсності. Цим типом людини стає нормативний соціотип.
Соціальні системи, в яких переважають соціально-трансцендуючі функції,
переводять систему із смислової запрограмованості середовищем в режим
самопрограмування і самоорганізації, оскільки коди в них є семіотичними
інструментами самореферентної цілісності, яка формує простір і час за
власним баченням, не асимілюючи привнесені диспозиції. Такі соціальні
системи створюють автентичні соціальні макросмисли (аттрактори), в той
час як соціальні системи, в яких переважають імманентизуючі функції,
схильні до утворення редукованих аттракторів, які є похідними від
біоморфних, реоморфних, антропоморфних, психо- та теоморфних чинників.
Така редукція корелює з полезалежністю соціальної системи, її
підвладністю стохастичності та випадковості

На основі розв’язання четвертого завдання (розділ 2) було побудовано
типологію моделей смислоутворення за критерієм домінуючої семіофункції,
яка знаходить своє втілення в кодах семіотизації ( на рівні соціальної
системи) та нормативного соціотипу ( на рівні індивіда). В
етнорегіональному аспекті можна виділити (за відсутності спроби побудови
завершеної типології, що з наукової точки зору розглядалося б як абсурд)
такі нормативні соціотипи: соціотип “реагуючої людини” із аттрактором
“пристосування і успіх” і перцептивними кодами семіотизації (США,
Великобританія, Австралія, Канада, а також інші країни, духовно причетні
до англо-саксонської цивілізаційної ойкумени); соціотип “мислячої
людини” із аттрактором “опозиція і трансформація” і логокодами
семіотизації (Західна Європа, Центр і Північ, частково – Південь
Європи); соціотип “людини традиції” із аттрактором “тотальна трансмісія”
і кодами мнемічних типових форм (Китай, В’єтнам, Північна Корея);
соціотип “людини уяви” із аттрактором “глибинні враження” і
імагінативними соціокодами (Україна, Росія, Польща, Чехія); соціотип
“людини волі” із аттрактором “соціальна репресія” та соціокодами
мілітарного освоєння дійсності (на сьогодні цей нормативний соціотип
зберігається лише в деяких архаїчних спільнотах і частково – на
мусульманському Сході); соціотип “людини інтуїції” із аттрактором
“глибинне пригадування” та інтуїтивними соціокодами (Японія, деякі
африканські країни); соціотип “людини споглядання” із аттрактором
“первинне родовідтворення” та соціокодами рефлексивного збереження
традиції (більша частина країн арабо-ісламської цивілізації); соціотип
“людини відчуття” із аттрактором сенсорного трансу та аннігілятивними
соціокодами (Індія, Тібет, Шрі-Ланка); соціотип “людини емоцій” із
аттрактором “безпосереднє задоволення і переживання тут-і-тепер” і
гедоністичними соціокодами (Бразилія, Аргентина, інші країни Латинської
Америки). Даний перелік природно, не є вичерпним і підлягає подальшим
конкретизаціям. Кожному нормативному соціотипу відповідають життєві
мікроперформативи, які узгоджуються із домінуючою функцією аттрактору
і розглядаються як недевіантні на рівні життєвого світу, тобто,
побутової феноменології. Скажімо, в соціальній системі українства
людниа, яка веде демонстративно-аутодеструктивний спосіб життя,
оцінюється як девіант, в той же час для Росії такий спосіб життя буде
майже героїзованим варіантом перформативу. Незважаючи на спільну в
фракталі двох країн функцію уяви, варто оцінити також вплив маргинальної
функції: для Росії – волі, для України – емоцій. Тому продукти уяви у
нормативного соціотипу в Україні піддаватимуться “тестуванню” на предмет
відповідності критерію “приємно-неприємно”, а отже, негативні емоції
стримуватимуть матеріалізацію абсурдних образів уяви. В той же час в
російському соціотипі таке “гальмо” відсутнє, і тому Росія співає
дифірамб “безумству хоробрих” (Горький). Феноменологічні прояви
смислоутворення в фракталі стосуються всіх соціальних підсистем. Так,
перцептивний фрактал США, Великобританії виявлятиме себе: в економічній
підсистемі – як абсолютизація цінностей егоїзму і
природно-біоцентричного виживання найсильніших (манчестерський
капіталізм із обмеженою державною інтервенцією, а за сучасних умов –
держава добробуту із її макдональдизацією, уніфікацією та синтетичними
симулякрами для нижчого і середнього класу, що сприймаються реальніше
реальних речей); в політичній підсистемі – як формально-процедурна
демократія, що виступає декорацією панування фінансової олігархії; в
релігії – як прагматично-орієнтоване сектанство, що забезпечує способи
здобуття “святості” в посейбічному світі; в ідеології – як тріумф
зовнішнього (перцептивно-помітного, матеріального) успіху; у вихованні і
навчанні (підсистемі освіти) – як мінімізація інтелектуалізму і щеплення
реактологічних сценаріїв поведінки при придушенні рефлексивності
середнього і нижчого класу шляхом селекції на природничі і гуманітарні
факультети і напрямки навчання; в сім’ї – як легітимована проституція,
шлюб за контрактом, що нагадує ділове партнерство; в науці – як
монополія технократично-орієнтованих фахівців, математизація
людинознавства. В Україні імагінативний фрактал виявлятиме себе: в
економіці – як абсолютизація цінностей прихованого індивідуалізованого
накопичення при обмежених масштабах розширеного відтворення капіталу; в
політиці – у вигляді мікрокорпоративної конкуренції і загальній
розбалансованості за умови орієнтації влади на задоволення “всіх і вся”
і відсутності ресурсів на досягнення подібного стану; в релігії – як
культивування естетичного ритуалізму православ’я із фаталістичними
акцентуаціями та ідеалом пасивної святості при розбалансованій
релігійній дисципліні та відсутньої відповідності маніфестацій
релігійності – особистим вчннкам і способу життя “християнина”; в
ідеології – як поліфонія, плюралізм і багатоголосся, відсутність
смислового центру і чітких артикуляцій позиції; в сім’ї – як
абсолютизація і сакралізація жінки і жіночого, мікрогрупового способу
життя, використання сім’ї як бастіону імагінативної втечі від
реальності; в науці –як орієнтація на інтелектуальне наслідування на
шкоду продукуванню самостійних ідей, переважання репродуктивної
компоненти пізнавальної діяльності над творчо-конструктивною тощо.

5. На основі розв’язання п’ятого завдання (розділ 3) , було зробленго
висновок про те, що модель смислоутворення в східних країнах за своєю
спрямованістю може бути визначена як аннігілятивна: суб’єктом
смисмлоутворення завжди виступає соціальна система, а індивід виступає
репродуктивною персоніфікацією останньої та агентом трансмісії
(рецепції, передання і збереження) соціальних смислів. Аннігіляція –
стратегія смислоутворення квазіцілісного метаобразу суспільства та особи
на основі заперечення індивідності як самостійного онтологічного та
соціального утворення. Аннігіляція є протилежністю “індивідуації” —
стратегії конституювання соціальних смислів на засадах індивідності,
розгортання останньої в плані утвердження особистісного сенсу.

6. На основі розв’язання шостого завдання (розділ 4) було зроблено
висновок про те, що модель смислоутворення в країнах Західної Європи
можна визначити як індивідуаційну, або ж просто як індивідуацію.
Індивідуація — стратегія смислоутворення, пов’язана з утворенням
логофракталу – когнітивного метаобразу суспільства, яке вбачає сенс
власної історії в підтримці автономної раціональності суб’єкта. В
європейській соціальній системі з домінуючою семіофункцією рефлексії
зазнає маргиналізації набір семіофункцій, які піддаються своєрідній
репресії з боку когнітивної надбудови, відбувається своєрідне
“тестування” всіх процесів смислоутворення на предмет їх відповідності
цензурі ratio, а отже , маргиналізація інших семіофункцій. Соціальні
ресурси в соціумах західноєвропейських країн мобілізуються на
реконструювання всіх “нелегітимних” з точки зору раціональності
феноменів шляхом їх фізичної чи символічної категорізації, підведення
під когнітивні універсалії.

7. На основі розв’язання сьомого завдання (розділ 4) було зроблено
висновок про те, що модель смислоутворення в країнах англо-саксонської
цивілізації може бутит визначена як адаптивна, або ж як адаптація.
Адаптація – стратегія смислоутворення в функціонуванні соціальної
системи, пов”язана із конституюванням перцептивного соціофракталу із
аттракторами біоекономічного гомеостазу, типового для країн
англосаксонської цивілізації, в першу чергу – США. Поняття адаптації
введене в науковий обіг в теорії Т.Парсонса, в авторській концепції воно
отримало семантичне розширення за рахунок розуміння його не як процесу
функціонування окремої підсистеми (економіки), а як макроперформативу
соціальної системи, яка генералізує аттрактори економічної підсистеми
для інших підсистем (політичної, освітньої, релігійної тощо). В
авторській концепції також уточнюється, що адаптація – це сценарій
смислоутворення, в якому соціальна система відтворює балансні відносини
між макроінституціями та мікрорівнем за рахунок формування на
макрорівні нормативно-пріорітованих смислових універсалій при збереженні
на мікрорівні інтерпретативного потенціалу внутрішньосистемних
суб’єктів.

Американське суспільство витрачає більшу частину власних ресурсів на
культивування біологічно орієнтованого ідеалу усередненого споживання,
що гарантує соціальний комфорт та нейтралізацію революційної енергії
духовного бунтарства. Тим самим пред’являється соціальне замовлення на
ту частину соціального простору, яка обслуговує перцептивно-регулятивні
акти пристосувального змісту. За межею ”соціальної легітимності”
залишається розум, інтуїція, уява та інший “баласт”, що не знаходить
попиту в емпірично-орієнтованій стратегії соціосеміозису. Функція
перцептивної регуляції в американському життєвому світі домінує над
нерепрезентативними маргинальними функціями емансипативної
раціональності та нерепродуктивної уяви, сенсорного досвіду та інтуїції.

8. На основі розв’язання восьмого завдання (розділ 6) було зроблено
висновок про те, що модель смислоутворення в соціальних системах
візантинізму є імітативно-дистресовою і тісно пов’язана із архетиповим
фондом підтримання хаотичного стану в соціальній системі. В соціальних
системах Росії та України, що взяті в якості прикладів, відбуваєтсья
розщеплення між семіокодами соціальної системи та стратегіями
смислоутворення на рівні нормативного соціотипу, що може бути визначено
як імітація.Імітація – стратегія смислоутворення, притаманна соціальним
системам, які вибудовують своє життя через наслідування чужих соціальних
метапрограм, іноземного етносоціального досвіду, тобто, інтеріоризують
соціальні сценарії інших систем. Поняття введене в науковий обіг в
теорії символічного інтеракціонізму Д.Г. Міда. В авторській концепції
уточнюється, що імітація – це сценарій соціального смислоутворення, в
якому має місце функціонування соціальної системи із конкуруючими
семіозисами: семіозисом на рівні макроідентичності соціальної системи та
семіозисом на рівні мікроідентичності нормативнорго соціотипу. В цих
семіозисах відбувається формування гетерогенних кодів соцієтальної
ідентичності, через що втрачається символічно-інформаційна інтеграція
макро та мікрорівня соціальної системи, відбуваєтсья перманентна
інфляція смислів і зашумлення внутрішнього інформаційного середовища
соціальної системи. Джерелом таких конкуруючих семіозисів, як стане
зрозуміло надалі, стає імагінативна семіофункція, яка управляє
імітативним сценарієм соціального смислоутворення. Імітація має своїм
наслідком утворення дистресових архетипів – матриць колективного
безсвідомого, що детермінують неспроможність соціуму розв’язувати
внутрішні проблеми без іноземного посередництва. Така стратегія
притаманна країнам третього світу, в т.ч. Україні.

Основні положення дисертації викладені в таких монографіях і статтях
здобувача:

Монографії:

Романенко Ю.В. Смислоутворення в масовій відеопродукції. Київ, Знання,
2004.- 278 с.

Романенко Ю.В. Смислоутворення в соціальних системах. Київ, “Е та Е”,
2005.- 274 с.

Розділи в колективних монографіях:

Романенко Ю.В. Позиціонування іміджу східних суспільств у сучасних
крос-культурних комунікаціях // Аналітика, експертиза, прогнозування:
Монографія/ Макаренко Є.А., Рижков М.М., Ожеван М.А. та ін.- К.: Наша
культура і наука, 2003, с.267-286.

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України:

Романенко Ю.В. Історико-соціологічні та теоретико-соціологічні засади
дослідження проблеми смислоутворення. // Соціальна психологія.
Український науковий журнал, №6(8), 2004, с.106-124.

Романенко Ю.В. Інтерпретативна мікросоціологічна парадигма дослідження
смислоутворюючих чинників в символічному інтеракціонізмі Д.Г. Міда. //
Соціальна психологія.. Український науковий журнал, № 1(9), 2005,
с.122-133.

Романенко Ю.В., Яковенко Ю.І. Адаптивно-вітальна модель смислоутворення
в американській соціальній системі. // Матеріали Всеукраїнської
науково-практичної конференції “Перспективи розвитку соціогуманітарних
наук у класичних університетах” (соціологія, психологія, педагогіка):
Збірник наукових праць – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський
університет”, 2004, с. 215-219.

Романенко Ю.В. Лінгвокультурокоди в смислопродукуванні соціальних систем
(на прикладі Росії).// Мультиверсум.Філософський альманах:
Зб.наук.праць.- Вип.45, 2005, с.90-97.

Романенко Ю.В. Матриці смислоутворення в соціальних системах західних і
східних країн: порівняльний аналіз // Мультиверсум.Філософський
альманах: Зб.наук.праць.- Вип.49, 2005, с. 50-62.

Романенко Ю.В. Лінгвокультурокоди в суспільствах країн континентальної
Європи та США: порівняльний аналіз //Мультиверсум.Філософський альманах:
Зб.наук.праць.- Вип.46, 2005, с.48-58.

Романенко Ю.В. Адаптивно-вітальна модель смислоутворення в
американському суспільстві. //Мультиверсум.Філософський альманах:
Зб.наук.праць.- Вип. 44, 2004, с.36-46.

Романенко Ю.В. Смислопродукуючі чинники англо-саксонської цивілізації в
конституюванні парадигми ліберального приватизму в розумінні державної
влади // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць.-Вип.50,
2005, с.212-221.

Романенко Ю.В. Неофункціоналізм і крос-культурна соціологія в
інтерпретації впливу інформаційно-комунікаційних технологій на
соціальні системи Заходу і Сходу: порівняльний аналіз.// Социальные
технологии: Актуальные проблемы теории и практики. Международный
межвузовский сборник научных работ.- Вып.27.- Киевский национальный
университет имени Тараса Шевченко, Московский государственный социальный
университет, Одесский национальный университет им. И.И. Мечникова,
Гуманитарный университет “Запорожский институт государственного и
муниципального управления”.- Запорожье: Изд-во ГУ “ЗИГМУ”, 2005,
с.238-246.

Романенко Ю.В. Релігійно-образні атрактори та соціотехнології інспірації
політичної влади в соціальній системі країн арабо-ісламської
цивілізації. .// Социальные технологии: Актуальные проблемы теории и
практики. Международный межвузовский сборник научных работ.- Вып.26.-
Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Московский
государственный социальный университет, Одесский национальный
университет им. И.И. Мечникова, Гуманитарный университет “Запорожский
институт государственного и муниципального управления”.- Запорожье:
Изд-во ГУ “ЗИГМУ”, 2005, с.212-221.

Релігійний оказіоналізм в технологіях структурування соціальної
метапрограми країн арабо-ісламської цивілізації.// Социальные
технологии: Актуальные проблемы теории и практики. Международный
межвузовский сборник научных работ.- Вып.27.- Киевский национальный
университет имени Тараса Шевченко, Московский государственный социальный
университет, Одесский национальный университет им. И.И. Мечникова,
Гуманитарный университет “Запорожский институт государственного и
муниципального управления”.- Запорожье: Изд-во ГУ “ЗИГМУ”, 2005,
с.224-237.

Романенко Ю.В. Мнемічна архівація в мовних структурах та соціальній
системі Китаю: технологічний аспект соціалізації через мовні структури
.// Социальные технологии: Актуальные проблемы теории и практики.
Международный межвузовский сборник научных работ.- Вып.29.- Киевский
национальный университет имени Тараса Шевченко, Московский
государственный социальный университет, Одесский национальный
университет им. И.И. Мечникова, Гуманитарный университет “Запорожский
институт государственного и муниципального управления”.- Запорожье:
Изд-во ГУ “ЗИГМУ”, 2005, с.247-260.

Романенко Ю.В. Смислопродукуючі детермінанти тоталітаризму у
візантійській психокультурі: соціотехнологічний аспект взаємодії
“мертвого тексту” та архетипів дистресового досвіду .// Социальные
технологии: Актуальные проблемы теории и практики. Международный
межвузовский сборник научных работ.- Вып.30.- Киевский национальный
университет имени Тараса Шевченко, Московский государственный социальный
университет, Одесский национальный университет им. И.И. Мечникова,
Гуманитарный университет “Запорожский институт государственного и
муниципального управления”.- Запорожье: Изд-во ГУ “ЗИГМУ”, 2005,
с.275-312

Романенко Ю.В. Синтоїстський етноміф у смислопродукуванні соціальної
системи Японії: етнохарактерологія і нормативний соціотип в фрактальному
вимірі. // Нова парадигма: Журнал наукових праць.- Вип.42.- К.: Вид-во
НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005, с.191-200.

Романенко Ю.В. Смислопродукуючі детермінанти соціального регулювання в
Японії та інших країнах Сходу та Заходу: компаративний аналіз Нова
парадигма: Журнал наукових праць.- Вип.48.- К.: Вид-во НПУ імені М.П.
Драгоманова, 2005, с.199-216.

Романенко Ю.В. Соціоаннігіляція в духовних практиках дзен-буддизму,
синтоїзму і конфуціанства як стратегія формування та відтворення
японського і китайського нормативних соціотипів: порівняльний аналіз.
// Нова парадигма: Журнал наукових праць.- Вип.41.- К.: Вид-во НПУ
імені М.П. Драгоманова, 2005, с.180-193.

Романенко Ю.В. Емоційно-естетична складова українського менталітету як
детермінанта смислоутворення в соціальній системі. Нова парадигма:
Журнал наукових праць.- Вип.44.- К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова,
2005, с.184-197.

Романенко Ю.В. Проблема соціальної емансипації як смислопродукуюча
домінанта соціальної системи країн Західної Європи (на прикладі
порівняльного аналізу класичного марксизму та сучасного німецького
неомарксизму). Нова парадигма: Журнал наукових праць.- Вип.47.- К.:
Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005, с.188-197.

Романенко Ю.В. Художньо-кінематографічні перформативи американської
відеоіндустрії як смислопродукуючі індикатори соціальної метапрограми
американізму // Нова парадигма: Журнал наукових праць.- Вип.45.- К.:
Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005, с.176-188.

Романенко Ю.В. Психофрактали як метапрограми функціонування та розвитку
соціальних спільнот // Психологія і суспільство. Український
науково-економічний та соціально-психологічний часопис, №1(11), 2003,
с.13-34.

Романенко Ю.В. Умови формування сугестивності кіберпсихіки як
особливості нормативного соціотипу в соціальній системі американізму //
Нова парадигма: Журнал наукових праць.- Вип.50.- К.: Вид-во НПУ імені
М.П. Драгоманова, 2005, с.184-253

Особистий внесок здобувача

В статті Адаптивно-вітальна модель смислоутворення в американській
соціальній системі, опублікованій в співавторстві з Яковенком Ю.І.,
(Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Перспективи
розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах” (соціологія,
психологія, педагогіка): Збірник наукових праць – К.:
Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2004, с. 215-219)
здобувачеві належить частина, пов’язана із осмисленням позитивізму як
смислоконституенти в неоіудейському соціофракталі.

Анотація

Романенко Юрій Вікторович. Образи смислоутворюючих чинників у
функціонуванні соціальних систем. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.01 – теорія та історія соціології. Київський
національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2006.- 560 с.

У дисертаційному дослідженні визначено основні чинники смислоутворення
в соціальних системах, що знаходять символічне втілення у відповідній
версії семіозису (множині практик продукування знаків і значень
соціальною системою), доведено існування зв’язку між типом семіозису та
соціальною макроідентичністю, визначено основні парадигми в розумінні
проблеми смислоутворення в теорії та історії соціології, здійснено
побудову типології соціофракталів (матриць смислоутворення), з’ясовано
специфіку етнорегіональних модифікацій моделей смислоутворення,
представлено авторське бачення сутності процесів символізації в
соціальних системах, здійснено розв’язання проблеми символічної
трансгресії під кутом зору теорії фракталу.

Ключові слова: наукова парадигма, нормативна парадигма, інтерпретативна
парадигма, макросоціологічна парадигма, схема інтерпретації, соціальна
система, соціальні відносини, соціальна інституціонализація,фрактал,
аттрактори, символізація, трансгресія, смислоутворення,
макроідентичність, матриця смислоутворення, етнорегіональна модель
смислоутворення.

Аннотация

Романенко Юрий Викторович. Образы смыслообразующих факторов в
функционировании социальных систем.- Рукопись.

Дисертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по
специальности 22.00.01 – теория и история социологии. Киевский
национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев, 2006.- 560 с.

В диссертационном исследовании определены основные факторы
смыслопродуцирования в социальных системах, которые находят свое
символическое отражение в соответствующей версии семиозиса (множестве
практик продуцирования знаков и значений социальной системой), доказано
существование связи между типом семиозиса и социальной
макроидентичностью, определены основные парадигмы в понимании проблем
смыслопродуцирования в теории и истории социологии, осуществлено
постороение типологии социофракталов (матриц смыслопродуцирования),
выяснено специфику этнорегиональных модификаций моделей
смыслопродуцирования, представлено авторское видение сущности процессов
символизации в социальных системах, осуществлено разрешение проблемы
символической трансгрессии с точки зрения теории фрактала.

В своем информационном взаимодействии со средой социальная система
нарабатывает определенный семиотический тезаурус, который, будучи
воспроизводимым в семиотических практиках, способствует закреплению,
функционирования и развитию определенной социальной идентичности в
заданных границах смыслообразования. . В фрактале осуществляется
закрепление доминаторной функции-аттрактора, от которого выступают
производными социокоды политики, экономики, религии, идеологии и других
социальных подсистем.

Практически аттрактор определяет форм становления пространства и времени
в социальной системе, через которые маргинализируются все прочие
семиофункции, потенциал которых остается в коллективном бессознательном.
Социальная система может позволить себе множество отклонений
(флуктуаций) от метапрограммы с тем, чтобы повысить ее адаптивность, но
аттрактор метапрограммы остается относительно неизменным. Это означает,
что социальная система создает вариативные коды при относительной
инвариантности макросмысла и метапрограммы собственного
функционирования.

Поскольку метапрограмма является социально-исторической диспозицией
миссии социальной системы, генерализованным социально-историческим
императивом, то она в преломлении конкретно-взятой ситуации настраивает
социальную систему на формирование пространственно-временных рамок,
социального континуума. Кристаллизация в семиотической подсистеме
определенного опыта реагирования и дальнейший контакт социальной системы
с социальной средой происходят через социальные коды доминирующей
семиофункции, которая задает рамки значимого и незначимого, т.е.
определяет границы возможных практики рперезентации действительности как
такой, которая имеет значение или лишена его.

Ключевые слова: научная парадигма, нормативная парадигма,
интерпретативная парадигма, макросоциологическая парадигма, схема
интерпретации, социальная система, социальные отношения, социальная
институционализация, фрактал, аттракторы, трансгрессия,
смыслопродуцирование, макроидентичность, матрица смыслопродуцирования,
этнорегиональная модель смыслопродуцирования.

Romanenko Yurij. Images of sense-producing factories on function and
development of social systems.- Manuscript.

The thesis for a scientific degree of the Doctor of Sociological
Sciences.- 22.00.01 – History and theorie of sociologie. Kyiv National
Taras Shevchenko University. Kyiv, 2006.- 560p.

In the dissertation were determined the ground factories of
sense-producing in the social systems, which are find their symbolican
mirroring sn the complemental semiosys-versyons (the plurality of sign-
and –significe- producing), the correlaton with semiosys-tipe and
macroidentity were grounded and analysed, the fundamental paradigmes in
the interpretation othe sense-producing problem were defined, the
building of the sociofractal-typologie (sense-producing-matrice) was
realized, the specific of ethno-regional sense-producing-modifications
were clarified, the authorical position on the essense of symbolyzation
processes in the social systems, the devotion of the
simbolical-transgression-problem from the vision of the fractal-theorie
was presented.

Key words: scientifical paradigm, normative paradigm, interpretative
paradigm, macrosociological paradigm, interpretative schema, social
system,social relations, fractal, attractors, transgression,
sense-producing, macroidentity, sense-producing-matrice, ethno-regional
sense-producing-modifications.

Похожие записи