Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет

імені Івана Франка

УДК 549.8+549.9

На правах рукопису

Зузук Федір Васильович

Мінералогія уролітів

Спеціальність 04.00.20 – мінералогія, кристалографія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора геологічних наук

Львів – 2005 Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Волинському державному університеті імені Лесі
Українки.

Науковий консультант – доктор геолого-мінералогічних наук, професор
Павлишин Володимир Іванович, Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, кафедра мінералогії, геохімії та петрографії.

Офіційні опоненти:

Юшкін Микола Павлович – доктор геолого-мінералогічних наук,
професор, академік РАН (Інститут геології Комі НЦ УрВ РАН, м. Сиктивкар,
Росія);

Заріцький Петро Васильович – доктор геолого-мінералогічних наук,
професор (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна);

Попівняк Іван Васильович – доктор геологічних наук, доцент,
професор кафедри (Львівський національний університет ім. Івана Франка).

Провідна організація:

Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України.

Захист відбудеться „ 23 ” червня ” 2005 р. о 12 год. на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 35.051.04 у Львівському національному
університеті імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів,
вул. Грушевського 4.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського
національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005
м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий „ 23 ” травня” 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

канд. геол.-мін. наук Є. М. Сливко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Сечокам’яна недуга належить до найпоширеніших
захворювань населення світу. Її продуктами є уроліти, які з огляду на
специфіку захворювання вивчають медики та мінералоги з використанням
сучасних методів дослідження речовинного складу та онтогенії. Це
необхідне для розробки нових підходів у лікуванні та профілактиці
зазначеної недуги, а також дослідження інших патогенних новоутворень в
організмі людини. Уроліти пересічно невеликі, дуже дрібнозернисті, тому
їхнє розмежування на мономінеральне каміння та полімінеральні агрегати,
вивчення вмісту окремих мінералів у відповідних колекціях та онтогенії
пов’язане зі значними труднощами. Найоб’єктивнішу інформацію під час
таких досліджень дає, поряд із іншими методами, мікроскопічне вивчення
уролітів. Особливо це стосується онтогенії, де мікроскопія дає змогу
простежити особливості розвитку як моно-, так і полімінеральних
уролітів, характерні риси індивідів та агрегатів каменеутворювальних
мінералів, їхні співвідношення, послідовність змін асоціацій,
взаємозв’язок кристалічних складових із аморфною органічною речовиною
тощо. У кінцевому підсумку все це відображає особливості зародження та
формування уролітів і дає змогу відтворити історію перебігу захворювання
та його зв’язок із фізико-хімічними параметрами каменеутворювального
середовища, локалізацією каменів в організмі хворої людини, її віком та
зовнішніми чинниками.

Аналіз наукових праць, опублікованих у світовій періодиці (Prien,
Frondel, 1947; Prien, 1949; Herring, 1962; Sutor, Wooley, 1970, 1971,
1972, 1974; Единый и др., 1976; Dsjurak, 1980; Schneider, 1980;
Билобров, Чугай, 1987; Кадурин и др., 1999; Пальчик и др., 1999; Потапов
и др., 2000, 2002; Столповская и др., 2002 тощо), відомих монографій
(Schneider et al., 1974; Тарасов, 1978; Hesse, Sanders, 1988; Полиенко,
Ермолаев, 1984; Pawlikowski, 1987; Каткова, 1996 тощо), матеріалів
міжнародних конгресів та конференцій засвідчує, що зусилля вчених
багатьох країн Європи, Азії, Африки, Америки та Австралії, які займалися
речовинним складом уролітів, були спрямовані на визначення їхнього
мінерального складу на рівні мономінеральних утворень та асоціацій, а
також вмісту каменеутворювальних складових в окремих колекціях каменів,
які не були ще ніким узагальнені. Крім того, відомі тільки окремі
дослідження уролітів (Lucas et al., 1950; Torigoe, 1955; Murphy, Pyrah,
1962; Полиенко, Ермолаев, 1984; Кораго, 1992; Каткова, Филиппов, 1993;
Каткова, 1995) із позицій досягнень сучасної онтогенії мінералів
(Григорьев, 1961; Григорьев, Жабин, 1975; Юшкин, 1977; Павлишин и др.,
1988). Не узагальнені матеріали про особливості поширення сечокам’яної
недуги серед населення світу з урахуваннням її локалізації в організмі
хворих, їхнього віку й статі, а також залежно від впливу зовнішніх
чинників (Joli, 1940; Sallinen, 1959; Inada et al., 1959; Шошин, 1962;
Фельдман, 1977; Vucoti?, 1977; Тарасов, 1978; Аскерханов, Мартыненко,
1979; Тыналиев, 1990; Авцын, Жаворонков, 1993).

Пропоноване дослідження присвячене передусім узагальненню і аналізу
даних про мінеральний склад уролітів хворих з країн Європи, Азії,
Африки, Америки, Австралії та окремих регіонів України другої половини
XVIII–кінця XX ст., а також вивченню онтогенії сечових каменів та
особливостей каменеутворювальних мінералів. У ньому розглянуто питання
зародження й росту уролітів з урахуванням фізико-хімічних параметрів
середовища каменеутворення. Проаналізовано також матеріали щодо
поширення сечокам’яної хвороби у світі в цілому та Україні зокрема
залежно від дії зовнішніх чинників. Ці чинники значно впливають на
поширення захворювання серед населення світу, причому в кожному
конкретному регіоні один чи декілька серед них мають переважаючий вплив.
Отримані результати є важливою передумовою подальшого розвитку
біомінералогії не тільки уролітів, а й інших патогенних утворень в
організмі людини: холелітів, панкреолітів, пульмолітів, отоконій і
отолітів, зубних каменів тощо. Такі дослідження сприятимуть зростанню
рівня наукового обґрунтування підходів не тільки лікування захворювань,
а й запобігання недугам, пов’язаним із патогенними новоутвореннями в
організмі людини.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям
проведених досліджень збігається з головним завданням програми „Здоров’я
людини”, фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки України
(теми 0296U001673 і 0100U000242), науковим керівником та виконавцем яких
був дисертант.

Об’єкти досліджень. Колекція уролітів (майже 1000 зразків) хворих
Волині, Передкарпаття, Донеччини; опублікований матеріал про мінеральні
асоціації та вміст мінералів у окремих колекціях уролітів хворих Європи,
Азії, Африки, Америки, Австралії; статистичні матеріали про поширення
сечокам’яної хвороби серед населення України та світу в цілому;
інформація про зовнішні чинники захворювання.

Головні завдання роботи.

Проаналізувати поширення уролітіазу серед населення України, країн
Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії; виявити взаємозв’язок із
зовнішніми чинниками: соціально-економічними умовами, забрудненим
довкіллям, кліматом, гідрохімічними особливостями питної води,
геологічним.

Узагальнити інформацію про мінеральний склад уролітів хворих різних
країн Європи, Азії, Африки, Америки та Австралії на рівні мінеральних
асоціацій, вмісту окремих мінералів у відповідних колекціях і порівняти
з результатами вивчення мінерального складу каміння хворих України.

Виконати комплексне вивчення каменеутворювальних мінералів, порівняти
їхні характеристики з відповідними сполуками в геологічних об’єктах.

Виявити форму знаходження мікроелементів у фосфатових, оксалатових,
уратових та цистинових уролітах.

Вивчити онтогенію фосфатових, оксалатових, уратових, цистинових уролітів
та каменів органічної аморфної речовини, з’ясувати фізико-хімічні умови
реалізації явищ онтогенезу, насамперед, зародження і росту уролітів.

Головна мета досліджень – узагальнити і проаналізувати наявний у
світовій літературі матеріал про поширення уролітіазу, мінеральний склад
уролітів, вміст мінералів у окремих колекціях, передусім, дані медичної
статистики в Україні, вивчити морфологію та конституцію
каменеутворювальних мінералів, насамперед уролітів хворих Волині,
Передкарпаття й Донеччини та напрацювати концепцію їхнього зародження й
розвитку.

Наукова новизна отриманих результатів.

Проаналізовано поширення уролітіазу серед населення світу в цілому й
України зокрема зумовлене впливом зовнішніх чинників –
соціально-економічного, забрудненого довкілля, клімату, гідрохімічних
властивостей питної води, геологічного; у кожному конкретному регіоні
один або декілька чинників є провідними, причому негативний вплив
кожного із них підсилює один одного; межі їхнього впливу є дещо
умовними, оскільки вони перекривають один одного.

Узагальнено інформацію про мінеральний склад уролітів хворих багатьох
країн Європи, Азії, Африки, Америки і Австралії та виконано її
порівняльний аналіз із даними результатів дослідження нашої колекції.
З’ясовано зміну мінерального складу уролітів у просторі й часі залежно
від локалізації, віку й статі хворих із країн різних континентів з
урахуванням соціально-економічного чинника.

Виконано мікроскопічне, растрове електронно-мікроскопічне,
рентгенівське, ІЧ-спектроскопічне, оптичне, термічне вивчення
каменеутворювальних мінералів, визначено особливість морфології їхніх
індивідів та агрегатів, які формують фосфатові, оксалатові, уратові,
цистинові уроліти та є в складі утворень з органічної аморфної речовини.

Виявлено, що уеделіт і струвіт, крім агрегатів, утворюють добре
індивідуалізовані огранені кристалики; апатит простежується здебільшого
як глобулярне утворення, інші мінерали, зазвичай, формують агрегати.
Так, відкриті сфероліти та конкрецієподібні форми типові, відповідно,
для уеделіту та апатиту; решта каменеутворювальних мінералів формують
сфероліто- або конкрецієподібні агрегати.

Доведено, що органічна аморфна речовина супроводжує кристалізацію
каменеутворювальних мінералів, цементуючи їх, а також формує
мікропрошарки, а в окремих випадках слугує ініціальними центрами
зародження мінеральних агрегатів.

Визначено мікроелементи в уролітах різного мінерального складу та
виявлено їхні форми знаходження в каменеутворювальних складових.

З’ясовано закономірності онтогенії фосфатових, оксалатових, уратових,
цистинових уролітів та утворень органічної аморфної речовини.

Напрацьовано загальну концепцію формування уролітів. В її основі є два
процеси: а) безпосередня кристалізація каменеутворювальних мінералів; б)
осадження утворених індивідів та агрегатів з подальшим цементуванням,
здебільшого аморфною органічною речовиною. Ці два процеси можуть
здійснюватися автономно або чергуються чи відбуваються одночасно.
Глобулярні ювеліт і частково апатит можуть виникати завдяки
життєдіяльності мікроорганізмів.

Фактичний матеріал. Поширення сечокам’яної недуги в Україні
проаналізовано на підставі медичного статистичного матеріалу з
адміністративних районів 25 областей і міст обласного підпорядкування та
Автономної Республіки Крим, зібраного за 1988–1993 рр. Для порівняння
залучено відповідні статистичні і картографічні матеріали 47 країн
світу. Також проаналізовано інформацію про локалізацію уролітіазу в
організмі хворих дорослих і дітей на підставі статистичного матеріалу 50
країн світу за період, який охоплює кінець XVIII–XX ст. Стосовно
дорослих і дітей Європи дані про локалізацію недуги відомі для 404 393
випадків, Азії – для 144 185, Африки – 6 276, Америки – 1 907, Австралії
– 732 випадків. Інформацію про стать хворих опрацьовано для 54 країн
Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії; у сукупності вона охоплює
519 191 випадок. Щодо кількості дорослих хворих, то вона на порядок
більша, ніж кількість дітей, і становить 480 171 проти 38 720. У відомих
статистичних масивах загалом проаналізовано дані сукупної інформації про
стать дорослих хворих і дітей для країн окремих частин світу, які
розподілені так: Європа – 384 373, Азія – 113 413, Африка – 1 821,
Америка – 17 706, Австралія та Нова Зеландія – 1 878 випадків.
Статистичні матеріали про вік дорослих хворих і дітей відомі для 43
країн світу і мають такий розподіл: Європа – 159 423, Азія – 88 336,
Америка – 13 136, Африка – 76 та Австралія – 508 випадків.

Інформація про мінеральний склад уролітів на рівні вмісту
мономінеральних утворень та полікомпонентного каміння верхніх і нижніх
сечових шляхів дорослих хворих і дітей за період кінця XVIII–другої
половини XX ст. зібрана для 26 країн п’яти континентів, проаналізовано
дані про 81 колекцію із загальною кількістю 51 553 зразки. Матеріали про
співвідношення фосфатів, оксалатів і уратів отримані для 39 країн світу
(135 колекцій), кількість проаналізованих зразків становить 116 657.
Дані про мінеральний склад уролітів верхніх сечових шляхів отримані для
47 384 зразків (57 колекцій із 24 країн світу), тоді як про
співвідношення фосфатів, оксалатів і уратів – з 110 689 зразків (93
колекцій 34 країн). Інформацію про мінеральний склад уролітів нижніх
сечових шляхів дорослих і дітей зафіксовано для 26 колекцій 15 країн,
проаналізовано 4 443 камені; про співвідношення фосфатів, оксалатів та
уратів засвідчує інформація, отримана для 5 968 зразків 42 колекцій 22
країн.

Автором зібрано близько 1000 уролітів хворих Волині, Передкарпаття,
Донецького регіону та вивчено їхній мінеральний склад, особливості
каменеутворювальних мінералів, їхніх індивідів і агрегатів, форми
знаходження мікроелементів, а також онтогенію.

Методи досліджень. Поширення уролітіазу серед населення України та світу
в цілому вивчено за допомогою методів картографування [14, 26] та
статистичного опрацювання даних про локалізацію недуги, вік і стать
хворих. Онтогенічні дослідження уролітів виконано завдяки використанню
поляризаційного та растрового електронного мікроскопів, оскільки камені
– це тонкодисперсний агрегат, і такий підхід дає ємну й об’єктивну
інформацію. Мінерали діагностовано за допомогою рентгенівського,
ІЧ-спектроскопічного, термічного, мікроскопічного, оптичного,
гоніометричного методів. Форму знаходження мікроелементів вивчено
рентгенспектральним методом.

Практичне значення. Виконане автором картографічне дослідження
поширеності уролітіазу серед населення України та світу в цілому, а
також аналіз статистичних матеріалів про сечокам’яну недугу у
взаємозв’язку із зовнішніми чинниками засвідчують наявність регіонів із
високим рівнем захворювання, а також провідний вплив на їхнє утворення
здебільшого таких чинників, як соціально-економічний та забруднене
довкілля, які значно підсилюють один одного. Результати дослідження
каменеутворювальних мінералів та внутрішньої будови уролітів сприятимуть
об’єктивній діагностиці каменеутворювальних складових у сечових каменях
та інших патогенних утвореннях організму людей, теоретичному
обґрунтуванню коректного використання літотрипсії, а також слугуватимуть
теоретичним і практичним підґрунтям для формування нових підходів
літолізу, зокрема органічної аморфної складової, яка здебільшого є
цементуючою речовиною. Результати онтогенічних досліджень відображають
перебіг уролітіазу та метаболічні зміни в організмі людини і тому є
основою для глибшого пізнання цієї важкої недуги та розробки нових
підходів її лікування та профілактики.

Матеріали дисертації можна використовувати під час читання курсів
(спецкурсів) „біомінералогія”, „екологія людини”, „уролітіаз” тощо.

Особистий внесок здобувача ґрунтується на багаторічній праці зі збирання
та аналізу матеріалів про поширення сечокам’яної недуги серед населення
України і світу з урахуванням її локалізації в організмі людини, віку та
статі хворих у взаємозв’язку із зовнішніми чинниками, що спричинюють
захворювання, а також на інформації про мінеральний склад та вміст
мінералів у колекціях уролітів хворих багатьох країн Європи, Азії,
Африки, Америки та Австралії. Крім того, зібрана значна колекція
уролітів хворих Волині, Передкарпаття та Донеччини. Наявний статистичний
матеріал слугував авторові основою для складання карт поширення
уролітіазу не тільки в Україні, а й у світі в цілому та дав підставу
виділити п’ять найважливіших зовнішніх чинників – соціально-економічний,
забруднене довкілля, кліматичний, гідрохімічні властивості питної води,
геологічний, та проаналізувати їхній вплив на поширення недуги і в
Україні, і серед населення світу. Аналіз зібраних статистичних
матеріалів про мінеральний склад уролітів хворих багатьох країн Європи,
Азії, Африки, Америки та Австралії дав змогу сформулювати загальні
закономірності поширення в просторі й часі мономінеральних утворень і
мінеральних асоціацій, а також вмісту окремих мінералів у колекціях
каменів. Наведено порівняльну характеристику каменеутворювальних
мінералів уролітів і таких же сполук геологічних об’єктів. Уперше
вивчено кристаломорфологічні особливості апатиту, струвіту, ньюбериїту,
ювеліту, уеделіту. Виявлено форми знаходження мікроелементів Cu, Pb, Zn,
Hg, Fe, Mn, Sr в уролітах. Уперше у світовій практиці висвітлено
онтогенію уролітів. Детально проаналізовано мінеральний склад,
морфологічні особливості індивідів та агрегатів, фізико-хімічні
параметри середовища каменеутворення, на підставі чого напрацьовано
концепцію зародження і розвитку каменів [1–4].

Публікації та апробація роботи. На тему дисертації опубліковано тритомну
монографію в чотирьох книгах, 19 статей у фахових та 4 в інших наукових
виданнях, 26 тез доповідей на вітчизняних та міжнародних конференціях і
симпозіумах. Матеріали дисертації використані в двох наукових звітах
бюджетної тематики.

Результати наукових досліджень та головні положення дисертаційної праці
в процесі її формування, як цілісної наукової концепції, доповідали та
обговорювали на щорічних наукових конференціях Волинського державного
університету (1985–2004), на ініційованих автором трьох наукових
конференціях: “Первая республиканская конференция (выездная сессия
Украинского минералогического общества) по биоминералогии, посвященная
125-летию академика В. И. Вернадского” (Луцк, 1988), “ Первая
межгосударственная конференция “Биоминералогия – 1992” (выездная сессия
Украинского минералогического общества)” (Луцк, 1992), “Біомінералогія і
медична екологія та наукові дослідження лабораторії біомінералогії,
медикоекологічного та шкільного картографування” (Волинський
університет)” (Луцьк, 1995), а також на міжнародних семінарах Інституту
геології Комі НЦ УрВ РАН: “Минералогия и жизнь” (Сыктывкар, 1993),
“Минералогия и жизнь: биоминеральные гомологии” (Сыктывкар, 1996),
“Структура и эволюция минерального мира” (Сыктывкар, 1997), “Минералогия
и жизнь: биоминеральные гомологии” (Сыктывкар, 2000), “Некристаллическое
состояние твердого минерального вещества” (Сыктывкар, 2001), “Углерод:
Минералогия, геохимия и космохимия” (Сыктывкар, 2003), “Минералогия
техногенеза – 2002” (Институт минералогии УрО РАН, Миас, 2002),
симпозіумі “Геохимия ландшафтов, палеоэкология человека и этногенез”
(Улан-Удэ, 1999), наукових конференціях “Проблеми геологічної науки та
освіти в Україні” (Львів, 1995), “Геологічна наука та освіта в Україні
на межі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи (Львів, 2000),
Українського географічного товариства “Україна та глобальні процеси:
географічний вимір” (К.; Луцьк, 2000), VI-му з’їзді Українського
мінералогічного товариства (К., 2001), “I Российском совещании по
органической минералогии “Органическая минералогия” (СПб., 2002).

Дисертація обсягом 291 сторінка друкованого тексту складається із
вступу, шести розділів і висновків, має 161 рисунок, 19 таблиць, 4
додатки; список використаних літературних джерел становить
550 найменувань.

Автор щиро вдячний науковому консультанту професору В. І. Павлишину й
особливо академіку М. П. Юшкіну за всебічну підтримку та доброзичливе
ставлення під час виконання досліджень. Дисертант також вдячний
професорам І. І. Едельштейну, Ф. І. Мамчуру, О. І. Матковському,
В. М. Квасниці, В. М. Соколову, Б. І. Смирнову, В. І. Ракіну,
Н. А. Пальчик за консультації та допомогу у виконанні та завершенні
роботи.

Написанню цієї роботи сприяли рентгенівські, ІЧ-спетроскопічні,
рентгеноспектральні, растрові електронно-мікроскопічні аналізи,
гоніометрія кристалів та опрацювання статистичних матеріалів на ЕОМ,
виконані кандидатами наук Л. О. Василечком, В. С. Мельніковим,
Д. І. Савицьким, В. О. Дяківим, П. К. Вовком та інженерами
І. В. Гурненком і М. Г. Кузьмиком. За це автор їм щиро вдячний.

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. Поширення сечокам’яної хвороби серед населення світу

1.1. Географія уролітіазу в світі. Поширення цього захворювання має
локально-регіональні особливості, які навіть простежуються у відомому в
Азії „кам’яному поясі”. Такі особливості виявлені також для Британської
Індії (McCarrison, 1931), Швеції (Hedenberg, 1951), Чехословаччини
(Mates, K?i?ek, 1958), Сполучених Штатів Америки (Boyce et al., 1956,
Sierakowski et al., 1979) тощо. У світі відомі ендемічні регіони цієї
недуги, які фіксують навіть упродовж століть; це графство Норидж та м.
Данді у Великобританії, а також південь і південний схід та півострів
Флорида у Сполучених Штатах Америки, прикордоння Індії та Пакистану,
південний схід Китаю, північні провінції Таїланду, Поволжя та
Передкавказзя в Російській Федерації, окремі регіони Середньої Азії
тощо. Крім ендемічних, у світі виділяють екваторіальний і південний
регіони на африканському континенті, де серед негроїдів відомі лише
поодинокі випадки цієї недуги [1, 14].

Поширення сечокам’яної хвороби серед населення світу зумовлене
сукупністю таких виділених нами зовнішніх чинників.

Соціально-економічний чинник є одним із найважливіших, оскільки в
сучасну епоху промислового й сільськогосподарського виробництва його
вплив призводить до значної інтенсифікації праці, відповідного побуту,
психологічних перенавантажень, стресів тощо. Все це в сукупності сприяє
збільшенню кількості хворих у промислових агломераціях і сільській
місцевості та зумовлює зміни особливостей перебігу недуги: у регіонах із
низьким життєвим рівнем хворіють здебільшого діти, в районах з високим –
зазвичай, дорослі [1, 27, 41, 45].

Забруднене довкілля, як чинник, що впливає на поширення уролітіазу,
добре простежене на прикладі України. Його вивчено на підставі
порівняння карт поширення сечокам’яної недуги в Україні станом на 1988 і
1993 рр., а також карти, побудованої на коефіцієнтах лінійної регресії,
з картами, які відображають забруднення ґрунтів і вод важкими металами,
інтенсивність міграції хімічних елементів і шкідливих речовин із водами
в ландшафтах; хімічний склад вод четвертинних відкладів; забруднення
довкілля ізотопами цезію=137 та плутонію=238–240; сумарне забруднення
ґрунтів важкими металами з урахуванням їхньої біогенної активності в
ландшафтах; ризик забруднення ґрунтових вод важкими металами,
радіонуклідами й токсичними речовинами. Поширеність захворювання в
Україні має локально-регіональні особливості й утворює перервну смугу,
що охоплює окремі райони Волинської, Рівненської, Тернопільської,
Хмельницької, Житомирської, Київської та Вінницької областей, де є
вогнища з інтервалами 300–400 і 400–700 випадків на 100 000 населення.
Окремі регіони з таким рівнем поширення недуги відомі в Одеській,
Миколаївській, Черкаській, Запорізькій, Донецькій, а також Шосткінському
районі Сумської області. Виділяють також і певну групу міст зі значною
кількістю випадків сечокам’яної хвороби, зокрема, це Вінниця, Євпаторія,
Київ, Кривий Ріг, Нікополь, Черкаси та ін. На карті станом на 1993 р.
поля, де зафіксовано 300–400, 400–700 хворих на 100 000 населення,
значно збільшені порівняно з 1988 р.; також зросли ареали з кількістю
хворих понад 700 випадків на 100 000 населення. Це стосується і міст.
Поширення уролітіазу зумовлене комплексним впливом забрудненого
довкілля, у якому особливу роль відіграють хімічні елементи чотирьох
класів токсичності, що мають різний генезис: 1) Pb, Zn, Be, P, Hg; 2)
Pb, Zn, Be, P; 3) Cu, Co, Ni, Mo, Sn, Cr; 4) Mn, Ba, V, Sr, Zr
(Іванчиков, Почтаренко, 1997). З огляду на загальну екологічну ситуацію
можна передбачити зростання випадків захворювання на Поліссі,
Передкарпатті, на півдні Карпат у межах південного “сліду”
радіонуклідного забруднення, а також у Дніпропетровсько-Кіровоградському
промисловому вузлі. Збільшення кількості хворих імовірне також у межах
Донецького регіону та в прилеглих до нього районах Харківської й
Запорізької областей [1, 27].

Кліматичний чинник є впливовим в аридних регіонах світу, особливо в так
званому азійському “кам’яному поясі”, країнах Середньої Азії тощо, а
також в окремих регіонах Далекої Півночі та Далекого Сходу Російської
Федерації, де панує суворий холодний клімат, низький рівень
ультрафіолетового випромінювання та особлива кліматична сезонність.
Вплив клімату можуть підсилювати або нівелювати інші потужніші чинники
[1].

Гідрохімічні властивості питної води. Їхній вплив на поширення
сечокам’яної недуги є, мабуть, найдискусійнішим. Частина дослідників
стверджує, що склад питної води – власне, її висока твердість не впливає
на поширення уролітіазу (Пытель, Шубладзе, 1966; Флеровский, 1966;
Хоменко, 1970; Donaldson et al., 1979; Sierakowski et al., 1979 та ін.).
Інші вчені (Федоров, 1934; Ковалев, 1952; Смеловский, 1965; Фельдман,
1977 тощо) вважають, що цей показник відіграє якщо не провідну, то
досить важливу роль у формуванні уролітів. Аналіз опублікованих
матеріалів засвідчує, що вплив цього чинника простежується тільки у
випадку дослідження окремих невеликих регіонів, тобто там, де він не
підсилений або тільки частково підсилений іншими чинниками.

Геологічний чинник вивчений мало і не до кінця усталений. На прикладі
геопатогенних зон доведено, що області геологічних аномалій, які
супроводжуються зміною геофізичних та ендогенних полів, виділенням
газових еманацій і формуванням низхідних і висхідних водних потоків у
зонах тріщинуватості, очевидно, можуть частково впливати на поширення
сечокам’яної недуги, що потребує подальшого глибокого вивчення
(Галецький та ін., 1997).

Поширення сечокам’яної хвороби в окремих регіонах світу, здебільшого,
зумовлене різними чинниками. Негативний вплив кожного із них підсилює
один одного, що може призвести до значного зростання випадків
захворювання на сечокам’яну недугу.

1.2. Поширення сечокам’яної недуги залежно від її локалізації в
організмі, статі та віку дорослих хворих і дітей. Аналіз статистичних
матеріалів про поширення уролітіазу залежно від його локалізації в
організмі, статі та віку хворих дає підставу стверджувати, що у минулі
століття кам’яна недуга здебільшого траплялася в нижніх сечових шляхах,
причому хворіли чоловіки віком понад 50 років, а серед дітей переважно
хлопчики віком два – п’ять років. З поліпшенням життєвого рівня в ХХ ст.
у країнах Європи, Північної Америки та Австралії різко зменшилася частка
хворих дітей із локалізацією недуги в нижніх сечових шляхах і значно
зросла кількість дорослих із уролітіазом у верхніх сечових шляхах.
Захворюваність дорослих обох статей майже збігається. Максимум випадків
припадає на вік 31–50 років. У дітей обох статей недуга також
локалізована у верхніх сечових шляхах і припадає на вік здебільшого
5–12 років. У населення промислових регіонів азійського “кам’яного
поясу”, де простежується європейський рівень життя, в другій половині XX
ст. уролітіаз змістився у верхні сечові шляхи, а в регіонах з
традиційними умовами характер захворювання не змінився.

Аналіз поширення уролітіазу серед населення світу та України, залежно
від виділених нами зовнішніх чинників, засвідчує не тільки
локально-регіональний розподіл цієї недуги, а й помітне зростання
збільшення кількості випадків захворювання у ХХ ст. Вплив
соціально-економічного чинника супроводжується зміщенням уролітіазу з
нижніх сечових шляхів у верхні за зрівноваження захворюваності обох
статей, причому недуга вражає людей найпрацездатнішого віку.
Передбачують, що зростання життєвого рівня у країнах третього світу
сприятиме наближенню кількості хворих на уролітіаз до європейського
(північноамериканського) рівня, причому недуга буде поширюватися навіть
серед негроїдів [1].

Розділ 2?. Мінеральний склад уролітів

2.1. Склад уролітів дорослих хворих і дітей на рівні мономінеральних
утворень та асоціацій. Мономінеральні утворення.

Апатитові уроліти в утвореннях верхніх сечових шляхів дорослих хворих із
країн Європи другої половини ХХ ст. становлять 1,8 %, а в досліджуваній
нами колекції – 7,6 %, із країн Азії на цей же період – 18,1 %, із країн
Америки першої та другої половини ХХ ст. – відповідно 3,4 та 4,1 % [2,
8, 17]. В утвореннях нижніх сечових шляхів хворих із країн Європи другої
половини ХХ ст. вони не перевищують 2,8 %, із країн Азії – 9,5 %.
Апатитові уроліти верхніх сечових шляхів хворих дітей із країн Європи
другої половини ХХ ст. становлять 11,8 % [2].

Отже, простежується певна перевага частки апатитових мономінеральних
уролітів у верхніх сечових шляхах дорослих хворих і дітей.

Струвітові камені верхніх сечових шляхів дорослих хворих із країн Європи
першої і другої половини ХХ ст. становлять 22,0 та 3,4 %, а в
досліджуваній нами колекції – 2,2 %, у хворих із країн Азїї та Африки
другої половини ХХ ст. – відповідно, 8,9 та 2,0 %. У хворих із країн
Америки першої і другої половини ХХ ст. струвітові уроліти не
перевищують 0,3 та 1,2 %. В уролітах нижніх сечових шляхів хворих із
країн Європи другої половини ХХ ст. ці камені становлять 12,4 %, із
країн Азії – 8,3, Африки – 14,3 %. У верхніх сечових шляхах хворих дітей
із країн Європи другої половини ХХ ст. вони сягають 34,9 %, а в нижніх
сечових шляхах хворих дітей із країн Азії першої половини ХХ ст. –
12,5 %.

Можна стверджувати, що струвітові мономінеральні уроліти переважають у
дорослих хворих серед уролітів нижніх, а у дітей – верхніх сечових
шляхів. Загалом струвітові уроліти трапляються частіше у дітей, ніж у
дорослих, що добре простежується на прикладі утворень верхніх сечових
шляхів хворих із країн Європи другої половини ХХ ст.

Загалом фосфатові мономінеральні уроліти верхніх сечових шляхів хворих
із країн Європи першої та другої половини ХХ ст. становлять 13,1 та
5,4 %, у досліджуваній нами колекції – 10,4 %, у хворих із країн Азії та
Африки другої половини ХХ ст. – 10,9 та 4,0 %, із країн Америки першої
та другої половини ХХ ст. – 5,6 та 6,2 %. В утвореннях нижніх сечових
шляхів хворих із країн Європи другої половини ХХ ст. вони досягають
14,0 %, із країн Азії та Африки – 19,9 та 14,3 %. У верхніх сечових
шляхах хворих дітей із країн Європи другої половини XX ст. фосфатові
мономінеральні утворення становлять 40,1 %, а в нижніх сечових шляхах
хворих із країн Азії першої половини XX ст. – 12,5 %.

Як бачимо, серед уролітів дорослих хворих сукупність фосфатових
мономінеральних утворень має тенденцію до переважання в нижніх сечових
шляхах, тоді як серед хворих дітей – у верхніх.

Ювелітові камені у хворих із країн Європи першої і другої половини
ХХ ст. сягають 15,5 та 17,8 %, а в досліджуваній колекції – 14,6 %, у
хворих із країн Азії та Африки другої половини ХХ ст. – 11,5 та 9,3 %,
із країн Північної Америки першої і другої половини ХХ ст. – 13,7 та
12,2 %. Ювелітові уроліти нижніх сечових шляхів хворих із країн Європи
другої половини ХХ ст. не перевищують 2,3 %, із країн Азії – 24,7 % [2].

Звідси випливає, що ювелітові уроліти є типовими утвореннями верхніх
сечових шляхів, хоча в колекції з Центральної Азії їхня частка досить
значна серед каменів нижніх сечових шляхів.

Уеделітові уроліти у верхніх сечових шляхах хворих із країн Європи
другої половини XX ст. визначені на рівні 4,2 %, у досліджуваній нами
колекції вони становлять 8,4 %, у хворих із країн Азії та Африки – 10,7
та 6,0 %, із Північної Америки першої та другої половини XX ст. – 0,4 та
1,7 %. У нижніх сечових шляхах хворих із країн Європи другої половини XX
ст. уеделітові уроліти становлять 0,5 %, із країн Азії – 14,5 %. Можна
стверджувати, що уеделітові уроліти мають тенденцію до переважання у
верхніх сечових шляхах.

Загалом оксалатові мономінеральні уроліти верхніх сечових шляхів
дорослих хворих із країн Європи першої і другої половини ХХ ст. сягають
15,5 та 21,9 %, у досліджуваній нами колекції – 23,0 %, із країн Азії та
Африки – 21,9 та 12,5 %, із країн Америки – 14,1 та 13,8 %. Оксалатові
утворення нижніх сечових шляхів хворих із країн Європи та Азії другої
половини ХХ ст. становлять 2,7 та 39,2 %.

Отже, оксалатові мономінеральні уроліти, зазвичай, переважають у верхніх
сечових шляхах, хоча в окремих випадках можуть сягати значного рівня і в
нижніх сечових шляхах, що видно на прикладі Азії.

Уроліти сечової кислоти. У верхніх сечових шляхах дорослих хворих із
країн Європи першої і другої половини ХХ ст. вони становлять 7,1 та
7,0 %, із країн Азії та Африки другої половини ХХ ст. – 6,8 та 3,1 %, із
країн Америки першої і другої половини ХХ ст. – 4,7 та 3,7 %.
Мономінеральні камені сечової кислоти верхніх сечових шляхів хворих
дітей із країн Європи другої половини ХХ ст. становлять 6,2 %. У нижніх
сечових шляхах дорослих хворих із країн Європи ХІХ, першої і другої
половин ХХ ст. уроліти сечової кислоти сягають 56,5; 21,2 та 38,1 %, із
країн Азії та Африки другої половини ХХ ст. – 6,5 та 9,5 %. У нижніх
сечових шляхах хворих дітей із країн Європи другої половини
ХVIII–XIX ст. та Азії першої половини ХХ ст. вони не перевищують 6,1 та
6,6 %.

Як бачимо, мономінеральні уроліти сечової кислоти найчастіше трапляються
в нижніх сечових шляхах дорослих хворих. В уролітах верхніх і нижніх
сечових шляхів хворих дітей частка уролітів сечової кислоти майже
збігається.

Уроліти амоній урату у верхніх сечових шляхах дорослих хворих із країн
Європи другої половини ХХ ст. становлять 0,8 %, хворих із країн Азії та
Америки – 0,9 та 0,5 %, а в дітей із країн Європи – 2,4 %. Більша їхня
кількість зафіксована в уролітах нижніх сечових шляхів дорослих хворих
із країн Європи та Азії другої половини ХХ ст. – 5,6 та 1,1 %.
Мономінеральні уроліти амоній урату нижніх сечових шляхів хворих дітей
із країн Європи другої половини XVIII–XIX ст. сягають 21,1 %. Імовірно,
такі утворення були значно поширені в цей період і в інших регіонах
світу не тільки серед дітей, а й серед дорослих. Можна стверджувати, що
утворення амоній урату переважають у нижніх сечових шляхах.

Загалом уратові мономінеральні камені верхніх сечових шляхів дорослих
хворих із країн Європи першої та другої половини ХХ ст. становлять 7,1
та 8,3 %, із країн Азії та Африки другої половини ХХ ст. – 7,7 та 3,1 %,
із країн Америки першої і другої половини ХХ ст. – 4,7 та 4,3 %. Уратові
камені верхніх сечових шляхів хворих дітей із країн Європи другої
половини ХХ ст. не перевищують 6,0 %. Такі ж утворення нижніх сечових
шляхів дорослих хворих із країн Європи другої половини XVIII–XIX ст.,
XIX–першої половини ХХ ст. та другої половини ХХ ст. сягають 56,6; 21,2
та 38,2 %, із країн Азії та Африки другої половини ХХ ст. – 8,2 та
9,5 %. Уратові камені нижніх сечових шляхів хворих дітей із країн Європи
другої половини XVIII–ХІХ ст. та з країн Азії першої половини ХХ ст.
сягають 26,1 та 6,6 %.

Отже, мономінеральні уратові камені дорослих хворих і дітей переважають
у нижніх сечових шляхах, причому більша їхня частка визначена у хворих
XIX ст.

Мінеральні асоціації. Серед фосфатових уролітів поширеними є власне
фосфатові, оксалато-фосфатові та урато-фосфатові; оксалатових – власне
оксалатові, фосфато-оксалатові, урато-оксалатові; уратових – власне
уратові, фосфато-уратові та оксалато-уратові.

Фосфатові асоціації. Власне фосфатові утворення у дорослих хворих мають
тенденцію до переважання в нижніх, а в дітей – у верхніх сечових шляхах.
Оксалато-фосфатові асоціації переважають, здебільшого, у верхніх сечових
шляхах дорослих хворих. Урато-фосфатові утворення поширені мало і
трапляються, головно, у нижніх сечових шляхах. Загалом усі ці асоціації
у верхніх сечових шляхах дорослих хворих із країн Європи першої і другої
половини ХХ ст. становлять 21,4 та 8,1 %, а в досліджуваній нами
колекції – 24,6 %, у хворих із країн Азії та Африки другої половини
ХХ ст. – 21,0 та 12,2 %, із країн Америки першої і другої половини
ХХ ст. – 18,7 та 10,4 %. У верхніх сечових шляхах хворих дітей із країн
Європи та Азії другої половини ХХ ст. їхня частка визначена на рівні
17,1 та 4,2 %.

Фосфатові асоціації в уролітах нижніх сечових шляхів дорослих хворих із
країн Європи XIX ст., XIX–першої половини ХХ і другої половини ХХ ст.
становлять 24,5; 26,6 та 19,1 %, із країн Азії та Африки другої половини
ХХ ст. – 8,9 та 9,5 %. Серед уролітів нижніх сечових шляхів хворих дітей
окремих країн Європи другої половини XVIII–XIX ст., а також Азії першої
і другої половини ХХ ст. частка фосфатових асоціацій, відповідно,
становить 11,4; 11,5 та 1,6 %.

Отже, фосфатові асоціації мають тенденцію до переважання в уролітах
нижніх сечових шляхів.

Оксалатові асоціації. Власне оксалатові асоціації частіше трапляються у
верхніх сечових шляхах дорослих хворих та дітей, фосфато-оксалатові
поширені серед уролітів дорослих хворих та дітей і значно переважають у
верхніх сечових шляхах. Урато-оксалатові утворення становлять у дорослих
хворих і дітей меншу частку, ніж власне оксалатові та оксалато-фосфатові
і, здебільшого, трапляються в уролітах нижніх сечових шляхів.
Найпоширенішими є фосфато-оксалатові утворення.

Частка всіх оксалатових асоціацій у верхніх сечових шляхах дорослих
хворих із країн Європи першої і другої половини ХХ ст. становить 63,3 та
46,8 %, у досліджуваній колекції – 33,0 %, із країн Азії та Африки
другої половини ХХ ст. – 43,1 та 53,1 %, із країн Північної Америки
першої і другої половини ХХ ст. – 52,9 та 59,4 %. У хворих дітей із
країн Європи другої половини ХХ ст. їхня частка висока – 54,1 %, із
країн Азії, навпаки, низька – 20,0 %.

У нижніх сечових шляхах дорослих хворих із країн Європи XIX ст.,
XIX–першої половини ХХ, другої половини ХХ ст. оксалатові асоціації
визначені на рівні 9,2; 18,7 та 14,4 %, із країн Азії та Африки другої
половини ХХ ст. – 25,2 та 61,9 %. У хворих дітей із країн Європи другої
половини ХVIII–XIX ст. та з країн Азії першої і другої половини ХХ ст.
вміст оксалатів не перевищує 17,2; 6,2 та 5,6 %.

Отже, оксалатові асоціації в уролітах дорослих хворих і дітей явно
переважають в утвореннях верхніх сечових шляхів.

Уратові асоціації. Власне уратові утворення переважають в уролітах
нижніх сечових шляхів дорослих хворих, а в хворих дітей визначені лише в
нижніх сечових шляхах; фосфато-уратові домінують у нижніх сечових шляхах
дорослих хворих і дітей. Оксалато-уратові асоціації мають незначний
вміст у верхніх та дещо більшу частку в нижніх сечових шляхах дорослих
хворих, тоді як у нижніх і верхніх сечових шляхах хворих дітей, зокрема
з країн Азії, вони переважають.

У верхніх сечових шляхах хворих із країн Європи першої і другої половини
ХХ ст. уратові асоціації становлять 12,9 та 10,2 %, у досліджуваній
колекції – 7,6 %, у хворих із країн Азії та Африки другої половини
ХХ ст. – 4,3 та 28,0 %, із країн Америки першої і другої половини ХХ ст.
– 1,1 та 4,5 %. У дітей із країн Європи другої половини ХХ ст. вони не
перевищують 3,0 %, а в хворих із країн Азії сягають 73,7 %.

У нижніх сечових шляхах дорослих хворих із країн Європи XIX, XIX–першої
половини ХХ та другої половини ХХ ст. вміст уратових асоціацій становить
9,4; 40,4 та 25,8 %, із країн Азії другої половини ХХ ст. – 6,6 %. У
хворих дітей із країн Європи другої половини XVIII–XIX ст. уратові
асоціації сягають 44,6 %, із країн Азії першої і другої половини ХХ ст.
– 76,0 та 92,8 %.

Загалом уратові асоціації переважають в утвореннях нижніх сечових
шляхів, причому їхній вміст особливо значний у хворих дітей із країн
Азії.

Аналіз співвідношення каменів за їхнім мінеральним складом засвідчує, що
частка фосфатових асоціацій у верхніх сечових шляхах дорослих хворих і
дітей є проміжною між оксалатовими й уратовими утвореннями, тоді як для
уролітів нижніх сечових шляхів ця закономірність чітко не простежується.
Фосфатові камені мають тенденцію до переважання в нижніх сечових шляхах.
Частка оксалатових уролітів не тільки найбільша у верхніх сечових
шляхах, а й зростала в період від першої до другої половини ХХ ст. Вміст
уратових каменів є найнижчим у верхніх сечових шляхах з тенденцією до
зменшення у хворих із країн Європи від XIX до другої половини XX ст., а
з країн Азії у XX ст. Уратові камені в нижніх сечових шляхах хворих із
країн Європи, а також Азії першої половини XX ст. найпоширеніші, тоді як
у хворих із країн Азії, Африки та Америки у другій половині XX ст. їхня
кількість менша, ніж фосфатів та оксалатів. Можна стверджувати, що зі
зростанням життєвого рівня населення світу до європейських стандартів
частка оксалатових і фосфатових уролітів збільшиться, а уратових –
зменшиться.

2.2. Вміст мінералів в уролітах. Ф о с ф а т и. Найважливішими
складовими є апатит і струвіт. В уролітах верхніх сечових шляхів частка
апатиту в колекціях із країн Європи другої половини ХХ ст. становить
4,7 %, із країн Африки та Америки – 7,8 та 6,8 %, а з країн Азії значно
вища – 16,8 %. Частка апатиту в каменях верхніх сечових шляхів хворих
дітей із країн Європи другої половини ХХ ст. сягає 2,5 %. В уролітах
нижніх сечових шляхів дорослих хворих із країн Європи другої половини
XVIII–ХIX, першої та другої половини ХХ ст. цей мінерал становить 2,0;
17,0 та 16,5 %, із країн Азії другої половини ХХ ст. – 6,0 %; в уролітах
хворих дітей із країн Європи другої половини XVIII–XIX ст. та із країн
Азії другої половини ХХ ст. він не перевищує 3,0 та 4,8 %.

Отже, частка апатиту в уролітах верхніх і нижніх сечових шляхів майже
однакова.

Струвіт в уролітах верхніх сечових шляхів хворих із країн Європи першої
та другої половини ХХ ст. становить 9,0 та 5,2 %, із країн Азії, Африки
та Америки другої половини ХХ ст. – 11,2; 7,0 та 9,2 %. У хворих дітей
із країн Європи другої половини ХХ ст. частка струвіту висока – 12,0 %.
В уролітах нижніх сечових шляхів дорослих хворих із країн Європи другої
половини XVIII–XIX, першої і другої половини ХХ ст. його частка
становить 2,0; 31,0 та 26,4 %, із країн Азії другої половини ХХ ст. –
9,0 %. В уролітах хворих дітей із країн Європи другої половини
XVIII–XIX ст. та з країн Азії другої половини ХХ ст. кількість струвіту
визначена на рівні 2,5 та 7,1 %.

Як бачимо, струвіт переважає в колекціях уролітів нижніх сечових шляхів.

Усі фосфатові мінерали у каменях верхніх сечових шляхів дорослих хворих
із країн Європи першої і другої половини ХХ ст. становлять 53,0 та
10,4 %, із країн Азії, Африки та Америки другої половини ХХ ст. – 31,7;
16,4 і 17,4 %. У хворих дітей із країн Європи (Німеччина) другої
половини ХХ ст. вміст фосфатів не перевищує 24,2 %.

У нижніх сечових шляхах частка фосфатів у дорослих хворих із країн
Європи другої половини XVIII–XIX та першої і другої половини ХХ ст., а
також із країн Азії другої половини ХХ ст. становить 7,2; 52,0; 45,1 та
16,0 %. В уролітах хворих дітей із країн Європи другої половини
XVIII–XIX ст. та з країн Азії другої половини ХХ ст. фосфати визначені
на рівні 14,0 та 11,9 %.

Отже, сукупність фосфатових мінералів у окремих випадках має тенденцію
до переважання в утвореннях нижніх сечових шляхів.

О к с а л а т и. Каменеутворювальними мінералами є ювеліт та уеделіт.
Вміст ювеліту в уролітах верхніх сечових шляхів дорослих хворих із
країн Європи від першої до другої половини ХХ ст. збільшився з 28,0 до
57,8 %. В уролітах хворих із країн Азії, Африки та Америки другої
половини ХХ ст. його кількість становить 43,4; 40,7 та 31,8 %. У хворих
дітей із країн Європи другої половини ХХ ст. частка ювеліту теж висока –
30,9 %. Кількість ювеліту в уролітах нижніх сечових шляхів дорослих
хворих із країн Європи другої половини XVIII–XIX та першої і другої
половини ХХ ст. становить 19,0; 28,0 і 25,6 %, а з країн Азії другої
половини ХХ ст. – 32,0 % [2]. Вміст цього мінералу в каменях хворих
дітей із країн Європи другої половини XVIII–XIX ст. та з країн Азії
другої половини XX ст. теж високий – 25,8 та 41,7 %. Вміст ювеліту в
уролітах обох локалізацій дорослих хворих і дітей є високим з незначним
переважанням у верхніх сечових шляхах, особливо у дорослих хворих.

Отже, ювеліт переважає в каменях верхніх сечових шляхів.

Уеделіт в уролітах верхніх сечових шляхів хворих із країн Європи першої
і другої половини ХХ ст. становить 15,0 та 13,9 %, а з країн Азії,
Африки та Америки другої половини ХХ ст. – 15,3, 25,0 та 41,3 %. У
каменях хворих дітей з Німеччини другої половини ХХ ст. частка уеделіту
становить 32,8 %. В уролітах нижніх сечових шляхів хворих із країн
Європи другої половини XVIII–XIX, першої і другої половини ХХ ст., а
також із країн Азії другої половини ХХ ст. частка уеделіту становить
1,0; 10,0; 16,1 та 37,0 %. В уролітах хворих дітей із країн Європи
другої половини XVIII–XIX ст. та з країн Азії другої половини ХХ ст.
вміст цього мінералу не перевищує 4,5 та 1,2 %. Розподіл уеделіту в
утвореннях верхніх і нижніх сечових шляхів збігається з розподілом
ювеліту.

Загальний вміст оксалатів в уролітах верхніх сечових шляхів хворих із
країн Європи від першої до другої половини ХХ ст. зростає із 43,0 до
71,7 %, а в хворих із країн Азії, Африки та Америки другої половини
ХХ ст. вміст оксалатів становить 58,6; 65,7 та 73,1 %. У каменях хворих
дітей другої половини ХХ ст. частка оксалатів сягає 63,7 %.

Вміст оксалатів у каменях нижніх сечових шляхів хворих із країн Європи
другої половини XVIII–XIX та першої і другої половини ХХ ст. становить,
відповідно, 20,0; 38,0; 41,7 %, а з країн Азії другої половини ХХ ст. –
69,0 %. У каменях нижніх сечових шляхів хворих дітей із країн Європи
другої половини XVIII–XIX ст. та з країн Азії другої половини ХХ ст.
вміст оксалатів сягає 39,9 та 42,9 %.

Отже, оксалати явно переважають в уролітах верхніх сечових шляхів, а
їхній вміст порівняно з фосфатами й уратами найвищий.

У р а т и. Важливою складовою уролітів є сечова кислота, яка в уролітах
верхніх сечових шляхів хворих із країн Європи першої та другої половини
ХХ ст. становить 2,0 та 11,4 %, а з країн Азії, Африки та Америки другої
половини ХХ ст. – 6,7; 11,4 та 7,5 %. В уролітах верхніх сечових шляхів
хворих дітей із країн Європи (Німеччина) другої половини ХХ ст. частка
сечової кислоти не перевищує 2,0 %.

В утвореннях нижніх сечових шляхів дорослих хворих із країн Європи
другої половини XVIII–XIX та першої і другої половини ХХ ст. сечова
кислота становить 59,0; 6,0; 7,5 %, а з країн Азії другої половини
ХХ ст. – лише 5,0 %. В уролітах хворих дітей із країн Європи другої
половини XVIII–XIX ст. та з країн Азії другої половини ХХ ст. цей урат
сягає 20,0 та 42,8 %.

Частка сечової кислоти в уролітах верхніх і нижніх сечових шляхів
дорослих хворих у другій половині XX ст. майже збігається, тоді як у
хворих дітей, а також дорослих XVIII–XIX ст. вона преважає в утвореннях
нижніх сечових шляхів.

Частка всіх уратів у каменях верхніх сечових шляхів хворих із країн
Європи першої і другої половини ХХ ст. становить 4,0 та 14,6 %, а з
країн Азії, Африки та Америки другої половини ХХ ст. – 9,7; 15,0; 7,6 %,
в уролітах хворих дітей із країн Європи (Німеччина) другої половини
ХХ ст. не перевищує 4,0 %.

У каменях нижніх сечових шляхів хворих із країн Європи другої половини
XVIII–XIX, першої і другої половини ХХ ст. та з країн Азії другої
половини ХХ ст. частка уратів становить 73,1; 10,0; 11,2 та 13,0 %, а
хворих дітей із країн Європи другої половини XVIII–XIX ст. та Азії
другої половини ХХ ст. сягає 47,1 та 42,8 % [2, 17, 18].

Отже, розподіл сукупності уратів в уролітах верхніх і нижніх сечових
шляхів збігається з розподілом сечової кислоти.

Аналіз матеріалів, опублікованих у світовій періодиці, та власні
дослідження дають підставу стверджувати, що уроліти, як асоціації
мінералів, переважають над мономінеральними утвореннями. Серед
мономінеральних утворень апатитові камені вирізняються тенденцією до
переважання у верхніх, а струвітові – у нижніх сечових шляхах. Ювелітові
й уеделітові уроліти переважають у верхніх, а сечової кислоти – у нижніх
сечових шляхах з тенденцією до зменшення від XIX до другої половини XX
ст. Найчастіше трапляються двокомпонентні асоцації апатиту і струвіту,
ювеліту й апатиту, уеделіту й апатиту, ювеліту й уеделіту, дигідрат
сечової кислоти-сечова кислота. Загалом фосфатові уроліти переважають у
нижніх, а оксалатові – у верхніх сечових шляхах з тенденцією останніх до
зростання у другій половині XX ст. Частка уратових уролітів найбільша у
нижніх сечових шляхах, причому в другій половині XX ст. їхня кількість
зменшена [49].

Розділ 3. Характеристика головних каменеутворювальних мінералів

1} (Alonso, Somacarrera, 1973). Голчасті індивіди апатиту зафіксовані в
мікросферолітах (глобулях).

Агрегати. Мікродрузоподібні (щіткоподібні) утворення та мікросфероліти
трапляються в уролітах дужe зрідка і сформовані пластинчастими
індивідами, що розвиваються навколо дуже дрібнозернистих або дуже
дрібноглобулярних його ж утворень. Апатит в уролітах найчастіше
простежується як глобулі, серед яких розрізняють порівняно дужe дрібні,
дрібні, середні та великі; глобулі різного розміру поступово змінюють
одна одну, хоча є випадки їхньої сумісної наявності (рис. 1).
Глобулярний апатит відрізняється також за внутрішньою будовою.
Оолітоподібні уроліти сформовані борошнисто-білим або склоподібним
апатитом чи їхньою сукупністю і часто мають шкаралупоподібну текстуру.
Склоподібний апатит, здебільшого, простежується як перервні
тонкошаруваті мікропрошарки серед глобулярного різновиду і тільки в
окремих випадках формує власні камені, мікрошаруватість яких спричинена
дрібнокрапчастою чорною органічною речовиною і лише деколи глобулярним
апатитом. Співвідношення глобулярного і склоподібного різновидів в
уролітах змінюється від 0 до 100 % [3, 22].

ІЧ-спектроскопічний аналіз. Апатит може бути близьким до гідроксил- чи
карбонатапатиту. Гідроксилапатит має інтенсивну смугу асиметричних
валентних коливань v3PO43– у межах 1024–1039 см–1, а також додатковий
рефлекс в інтервалі 1081–1111 см–1. У карбонатапатиту смуги поглинання
йонів СО32– зафіксовані у межах 872–870 см–1, а також 1407–1415 та
1442–1432 см–1. Основний рефлекс PO42– – 1035–1030 см–1 – є розширеним і
не супроводжується смугою 1090 см–1. Очевидно, співвідношення СО32– і
ОН– змінюється настільки, що в уролітах трапляються утворення, близькі
до карбонат- чи гідроксилапатиту, з яких останній переважає в асоціації
зі струвітом та ювелітом.

Рентгеноструктурний аналіз. На дифрактограмах апатитів простежуються два
найважливіші рефлекси 3,41–3,43 та 2,78–2,80 A. Інтенсивність рефлексу
2,78–2,80 A може зменшуватися або зникати, засвідчуючи різний ступінь
кристалічності. В асоціації зі струвітом та оксалатами інтенсивність
лінії 2,78–2,80 A зростає, підтверджуючи значний рівень кристалічності
апатиту.

Брушит?. Індивіди. Кристали є пластинчастими [3], зрідка голчастими
(Cifuentes Delatte et al., 1978).

Агрегати. Щіткоподібні агрегати та друзи брушиту формуються на поверхні
уролітів або в їхніх внутрішніх порожнинах. Інколи він утворює
розщеплені агрегати та мікросфероліти (Werness et al., 1981). Центром
їхнього утворення може слугувати зерно іншого мінералу [3].
Мономінеральні камені є типовими сфероїдолітовими сферолітами.

(рис. 2). Індивіди струвіту часто мають добре виражену зональність. В
окремих зернах струвіту простежується значна кількість рідких включень,
органічної речовини та глобулярного апатиту, що зумовлено, ймовірно,
інтенсивним ростом індивідів [3, 10].

Агрегати. Щіткоподібні утворення часто фіксують на поверхні
струвіт-апатитових, апатит-струвітових або струвітових уролітів. У
внутрішніх порожнинах трапляються друзоподібні агрегати, де окремі
кристалики сягають до 2 мм. На певному етапі утворення уроліту можуть
розвиватися дендритоподібні агрегати струвіту. Таблитчасті витягнуті
зерна, які розвиваються на зернистому ядрі такого ж складу, формують
сфероліти. Інколи зерниста структура ядра уроліту поступово переходить у
друзоподібне утворення, що переростає у сферолітове. Сфероїдолітові
мікрошари і мікросфероліти з голчастого струвіту трапляються дуже
зрідка. У конкрецієподібних утвореннях часто поєднуються елементи
зернистої, щітко-, друзо- і сфероліто-подібної будови [3].

Трансформація струвіту в ньюберіїт. Струвіт за кімнатних умов заміщують
дрібнолускуваті агрегати ньюберіїту, які захищають індивіди від повної
трансформації. В умовах організму ньюберіїт утворюється внаслідок
твердих фазових переходів струвіту, формуючи в ньому сітку тонких
мікропрожилків, що нагадують серпентин [3].

3.2. Органічні мінерали. О к с а л а т и. Ювеліт. Індивіди. Ізометричні
кристали з добре розвиненими гранями, виявлені у кавернозних
ювеліт-апатитових уролітах, мають розмір значно менше 0,1 мм, що
унеможливило їхні гоніометричні дослідження. Стовпчасті індивіди
зафіксовані як тверді включення в кристалах уеделіту та в кавернозних
ювеліт-апатитових уролітах і мають добре розвинені грані зони [001].
Наявні також пластинчасті й таблитчасті кристали по другому {010} й
третьому {001} пінакоїдах і ромбічній призмі {110}. Серед кристалів не
виявлені індивіди з розвиненими всіма чотирма гранями однієї призми
{hk0} або {hkl} (рис. 3). Більшість граней {hkl} не типові для кристалів
із геологічних об’єктів. Голчасті індивіди типові для сфероїдолітів,
мікросферолітів тощо. В уролітах виявлені звичайні двійники та
паралельні зростання [3, 16].

Агрегати. Щітко- і друзоподібні агрегати із голчастого та пластинчастого
ювеліту простежуються у вигляді окремих суцільних або перервних
мікрошарів, що перебувають, здебільшого, в асоціації з глобулярним
апатитом. Із останнім трапляються агрегати глобулярного біогенного
ювеліту. Сфероліти із голчастих індивідів формують мікрошари або
скупчення в уролітах. Сфероїдолітовий сфероліт вирізняється шаруватістю,
що спричинена перервами в його рості. Кожний шар зароджується на
дрібнокрапчастій органічній речовині або на дуже дрібнозернистому чи
дрібноглобулярному ювеліті та є окремою генерацією сфероїдолітів, у
яких зональність тісно прилеглих один до одного голчастих кристаликів
зумовлена дрібнокрапчастою органічною речовиною. Конкрецієподібні
утворення ювеліту мають зернисту будову або поєднання зернистого та
сфероїдолітового мотивів структури [3, 8, 15, 23, 35, 51].

Уеделіт. Індивіди простежуються як тетрагональна біпіраміда {101},
ускладнена вузькими смужками граней тетрагональних призм {100}, {110} та
біпірамід {111},{112} (рис. 4) [52]. Зональність відображає коливання
періодів їхнього швидкого й повільного росту та відкладання суцільних
мікрошарів органічної речовини.

Агрегати. Уеделіт утворює такі агрегати: лінійні епітаксійні наростання
та зірчасті зростання, друзоподібні утворення та дендритоподібні
“гілки”. Лінійні епітаксійні наростання кристаликів уеделіту один на
одному на виході осі другого порядку супроводжуються утворенням складних
зірчастих агрегатів. Друзоподібні зародження дрібних кристалів уеделіту
на гранях тетрагональної біпіраміди порівняно великих індивідів
найчастіше виникають, очевидно, під час припинення росту
кристала-господаря, що збігається, здебільшого, з максимумом органічної
речовини на гранях згаданої вище тетрагональної біпіраміди.
Дендритоподібні гілки, які нагадують “колосок злакових”, утворюються в
разі поєднання майже одночасного наростання кристаликів уздовж осі
другого порядку з їхнім зародженням на гранях тетрагональної біпіраміди
[44]. Крім того, в уролітах трапляються видовжені псевдоромбічні та
псевдоромбопризматичні утворення, очевидно, біогенного походження, які
під мікроскопом за великих збільшень та паралельних ніколів мають
сірувате забарвлення й відповідне штрихування, та сформовані дрібними
кристаликами уеделіту в сукупності з гіфами грибків. Псевдоромбоподібна
форма зумовлена, мабуть, випереджувальним розвитком уеделіту, тоді як
переважний ріст гіфів грибків сприяє росту примхливих дендритоподібних
агрегатів [3, 20].

Заміщення уеделіту ювелітом не приводить до морфологічних змін первинних
кристаликів уеделіту [7]. Фіксують часткову або повну ювелітизацію,
насамперед, пластинчастими чи майже лускоподібними зернами одноводного
оксалату, які в більшості випадків не мають чіткої орієнтації.
Ювелітизація індивідів уеделіту відбувається майже одночасно або в
декілька етапів з розривом у часі.

Пуріни. У р а т и. Сечова кислота. Індивіди таблитчасті й пластинчасті
простежуються у вигляді добре огранених кристалів, які найчастіше
трапляються в сечовому осаді (Крочук и др., 1991, 1992). Голчастий
різновид формує сфероліти та сфероїдоліти.

Агрегати щітко- та друзоподібні із таблитчастих зерен простежуються у
порожнинах уролітів. Мікросфероліти трапляються з голчастих і
пластинчастих кристаликів. Сфероїдолітові сфероліти вирізняються
одночасно шаруватою і радіальною будовою, їхнє формування є дискретним,
а кожний шар – це окрема генерація зональних сфероїдолітів. Трапляються
також зернисті уроліти та утворення з поєднанням зернистого та
сфероїдоліто-сферолітового мотивів, які можна зачислити до конкрецій
[3].

Дигідрат сечової кислоти. Індивіди з добрим ограненням трапляються
найчастіше в осаді сечі та є пластинчастими і таблитчастими (Крочук и
др., 1991, 1992). Найрозвиненіші наявні на всіх індивідах грані {010},
які поєднуються з ромбічними призмами {h0l}, третім та першим
пінакоїдами [53] (рис. 5).

Агрегати такі ж, як і сечової кислоти.

0} та третього пінакоїда {0001}. РЕМ дослідження засвідчують наявність
призматичних та біпірамідальних індивідів, ускладнених гранями третього
пінакоїда.

Агрегати. Загалом ці уроліти є сферолітами або зернистими
конкрецієподібними утвореннями [3].

Мінералогічні дослідження уролітів, а також аналіз опублікованих
матеріалів дає підставу стверджувати, що головними каменеутворювальними
мінералами є фосфати – апатит, струвіт, брушит; оксалати – ювеліт,
уеделіт; урати – сечова кислота та її дигідрат, а також цистин. Кожний
серед них простежується як індивіди й агрегати, які формують уроліти.
Кристалізація брушиту, струвіту, ювеліту, уеделіту, уратів та цистину
супроводжується утворенням, здебільшого, друзоподібних, щіткоподібних,
сферолітових та сфероїдолітових агрегатів, під час формування яких діє
закон геометричного відбору. Поширені зернисті утворення, які можна
зачислити до конкрецій. Глобулярні агрегати є типовими для апатиту й,
частково, ювеліту. Апатит досить часто трапляється у вигляді
склоподібного різновиду. Загальні морфологічні особливості агрегатів
каменеутворювальних мінералів збігаються з особливостями для утворень
геологічних об’єктів [3, 16, 39]. Вторинні процеси в уролітах наявні в
організмі і поза ним, зокрема, для струвіту й уеделіту [7, 10].

Розділ 4. Мікроелементи

Рентгеноспектральні дослідження вмісту мікроелементів у мікрооб’єктах
уролітів та порівняння отриманих результатів з опублікованими у світовій
періодиці засвідчують, що розподіл мікроелементів між складовими
уролітів складний. Наприклад, Cu, Zn та Mn входять ізоморфно в оксалати,
хоча в окремих випадках можуть бути складовими фосфатів, здебільшого,
апатиту. Такі елементи, як Pb, Fe, Sr фіксують, насамперед, в апатиті,
хоча ймовірна їхня наявність у струвіті. Якщо нема фосфатів, то Fe може
бути в складі оксалатів. Меркурій і важкі метали можуть перебувати у
розсіяному стані в аморфній органічній речовині [3, 19]. Найчастіше Hg
фіксують в уролітах хворих Донеччини.

Отже, головними носіями мікроелементів є фосфати (апатит і струвіт),
оксалати (ювеліт і уеделіт) та аморфна органічна речовина.

Розділ 5. Онтогенія уролітів

5.1. Уроліти з неорганічних мінералів.

В л а с н е ф о с ф а т о в і у р о л і т и. Серед них виявлені
мономінеральні утворення та асоціації. Типи структур досліджуваних
уролітів узагальнено в таблиці, а опис найхарактерніших серед них
подається в тексті.

Мономінеральні утворення. Апатитові камені сформовані глобулярним та
склоподібним різновидами і мають таку внутрішню будову.

Уроліти шаруватої будови сформовані опалоподібним апатитом із
надзвичайно тонкошаруватою будовою. Нашарування колоїдного фосфату
засвідчує незначне ритмічне коливання параметрів середовища.
Мікропрошарки відрізняються між собою за інтенсивністю відтінків,
головно, світло-коричневого забарвлення. Мікрошари об’єднані в ритми,
які відділені мікропрошарками чорної органічної речовини або
глобулярного апатиту товщиною, буквально, в одну крапку чи глобулю.

Таблиця

Тип уролітів Тип структури

1 2

Уроліти з неорганічних мінералів

Фосфатові уроліти

Мономінеральні утворення Апатитові

Шарувата

Глобулярна без видимої шаруватості

Глобулярна шарувата

Багатоядерна внутрішня та шарувата зовнішня оболонки

Брушитові

Сферолітова багатоядерна внутрішня та сфероїдолітова зовнішня оболонки

Струвітові

Зерниста з окремими елементами шаруватості

Зерниста внутрішня та сферолітоподібна зовнішня оболонки

Власне фосфатові асоціації Струвіт-апатитові (апатит-струвітові)

Шарувата

Шарувата з елементами сферолітоподібної

Зерниста внутрішня та шарувата зовнішня оболонки

Сферолітоподібна

Радіально-шарувата внутрішня та великозерниста зовнішня оболонки

$

&

`

f

h

j

j

$

O

тит-брушитова

Дрібнозерниста порфіроподібна ледве шарувата

Уроліти з органічних мінералів

Оксалатові уроліти

Мономінеральні утворення Ювелітові

Сфероїдоліто-сферолітова

Зерниста

Зерниста внутрішня та сфероїдолітова зовнішня оболонки

Багатоядерна сфероїдоліто-зерниста

Кавернозна глобулярна

Уеделітові

Відкритосферолітова

Відкритий сфероліт із елементами шаруватості

Продовження таблиці

1 2

Власне оксалатові асоціації Уеделіт-ювелітові

(ювеліт-уеделітові) Відкритий дендритоподібний сфероліт

Зерниста із фрагментами сфероїдолітів

Сфероїдоліто-сферолітова або шарувата ювелітова внутрішня оболонка та
друзоподібний (щіткоподібний) уеделітовий зовнішній шар

Відкрита дендритоподібна сферолітова уеделітова внутрішня та шарувата
ювелітова зовнішня оболонки

Сфероїдоліто-сферолітова внутрішня та рівномірно-зерниста зовнішня
ювелітові оболонки, розділені перервним друзоподібним уеделітовим шаром

Багатоядерна сфероїдоліто-зернисто-глобулярна внутрішня та
дендрито-зернисто-сфероїдолітова зовнішня оболонки

Відкрита дендритоподібно-сферолітова, виповнена седиментаційними
утвореннями

Дендрито-шарувата

Уратові уроліти

Мономінеральні утворення* Сечової кислоти Сфероїдоліто-сферолітова

Зерниста

Зерниста внутрішня та сфероїдолітова зовнішня оболонки

Амінокислотні уроліти

Мономінеральні утворення Цистинові Сферолітоподібна

Зерниста

Уроліти змішаного складу

Оксалато-фосфатові (фосфато-оксалатові) асоціації Ювеліт-апатитові
(апатит-ювелітові) Сферолітоподібна ювелітова внутрішня та тонкошарувата
апатитова зовнішня оболонки

Глобулярно-шарувата

Згусткова внутрішня та тонкошарувата зовнішня оболонки глобулярної
будови

Кавернозна глобулярно-шарувата

Зерниста

Шарувата

Зерниста або сфероїдоліто-сферолітова ювелітова внутрішня та шарувата
ювеліт-апатитова зовнішня оболонки

Глобулярна внутрішня, глобулярно-шарувата середня та
глобулярно-сфероїдолітова зовнішня оболонки

Глобулярна з ледве вираженою шаруватістю

Продовження таблиці

1 2

Уеделіт-апатитові

(апатит-уеделітові) Кавернозна тонкошарувато-глобулярна

Дендритоподібно-шарувата

Зернисто-глобулярна з порфіроподібними утвореннями здеформованих зерен
уеделіту

Оксалато-апатитові (апатит-оксалатові) асоціації
Уеделіт-ювеліт-апатитова

Тонкошарувата

Кавернозна шарувата

Уеделіт-апатит-ювелітова

Кавернозна шарувата

Кавернозна зернисто-сфероїдолітова

Сфероїдоліто-сферолітова внутрішня і глобулярно-шарувата зовнішня
оболонки

Апатит-уеделіт-ювелітова

Подібна до відкритого сфероліту

Шарувато-дендритоподібна

Оксалато-фосфатові (фосфато-оксалатові) асоціації
Уеделіт-струвіт-ювеліт-апатитова Тонкошарувата з елементами
дендритоподібної

Глобулярно-зерниста внутрішня та великокрапчаста зовнішня оболонки

Оксалато-уратові (урато-оксалатові)

асоціації Ювеліт-уратова Сфероїдолітова ювелітова внутрішня та
сфероїдолітова уратова зовнішня оболонки

Зерниста

Cфероїдолітова внутрішня та зерниста (зернисто-сфероїдолітова) зовнішня
оболонки

Дрібноглобулярна ювелітова внутрішня та мікросферолітова уратова
зовнішня оболонки

Дрібноглобулярна ювелітова внутрішня та сфероїдолітова уратова зовнішня

Кавернозна зернисто-шарувата уратова внутрішня та сфероїдолітова
ювелітова з шаром його дрібноглобулярного різновиду зовнішня оболонки

Закінчення таблиці

1 2

Уроліти аморфної органічної речовини

Асоціації фосфати-аморфна органічна речовина Апатит-аморфна органічна
речовина

Шарувата

кавернозна шарувата

Складне переплетіння різних за ознаками різновидів органічної речовини в
сукупності з глобулярним апатитом

Струвіт-апатит-аморфна органічна речовина

Глобулярна шарувата внутрішня та зернисто-глобулярна шарувата зовнішня
оболонки

Апатит-струвіт-аморфна органічна речовина

Шарувата або глобулярна внутрішня та тонкошарувата зовнішня оболонки

Асоціації оксалати-аморфна органічна речовина Ювеліт-аморфна органічна
речовина

Кавернозна дрібнозернисто-дрібноглобулярна шарувата

Уеделіт-ювеліт (ювеліт-уеделіт)-аморфна органічна речовина

Зернисто-глобулярно-шарувата з елементами радіальності

Кавернозна шарувата

Асоціації урати-аморфна органічна речовина Сечова кислота, її
дигідрат-аморфна органічна речовина Сфероїдолітова

Зерниста

Зерниста внутрішня та сфероїдолітова (зернисто-сфероїдолітова) зовнішня
оболонки

Асоціації оксалати-фосфати (фосфати-оксалати)-аморфна органічна речовина
Ювеліт-апатит (апатит-ювеліт)-аморфна органічна речовина

Суцільна дрібнокрапчаста внутрішня та шарувата зовнішня оболонки

Шарувата з дрібноглобулярною внутрішньою, глобулярною середньою та
сфероїдолітовою зовнішньою оболонками

Струвіт-ювеліт-аморфна органічна речовина

Порфіроподібна зернисто-глобулярна

Уроліти глобулярної будови без видимої шаруватості формуються, очевидно,
за стабільних фізико-хімічних умов. У них наявна великокрапчаста та
ниткоподібна органічні речовини, сформовані, ймовірно, у процесі
життєдіяльності мікроорганізмів. Такі уроліти є седиментаційними
утвореннями.

Уроліти глобулярної шаруватої будови є седиментаційними утвореннями,
процес формування яких дискретний. Нерівномірність процесу засвідчена
різною товщиною мікрошарів. Перерви в осадженні глобулярного та
незначної кількості склоподібного різновидів зумовлені або активним
розвитком відповідних мікроорганізмів, що підтверджене великокрапчастою
та ниткоподібною органічною аморфною речовинами, або патогенних
процесів, які сприяють утворенню дрібнокрапчастої органічної речовини.

Уроліти з багатоядерною внутрішньою та шаруватою зовнішньою оболонками,
межа між якими слабко або чітко виражена, що зумовлено наявністю
відповідного мікрошару великокрапчастої органічної речовини. Внутрішні
оболонки – це сукупність дрібних, але різних за розміром ядер
(мікрокаменів), сформованих, здебільшого, глобулярним апатитом або
стяжіннями склоподібного із великою кількістю аморфної органічної
речовини або без неї. Зовнішні оболонки мають ліпше або гірше виражену
шаруватість. Мікрошари зумовлені перервами в процесі осадження
глобулярного апатиту, що підтверджене мікропрошарками органічної
речовини (рис. 6). Отже, головний процес формування уролітів –
седиментація глобуль або ядер. Аморфна органічна речовина двох типів:
жовтувато-сіра, розсіяна серед глобуль апатиту, яка, ймовірно, є
фізіогенно-патогенною, та чорна великокрапчаста, що є рештками відмерлих
мікроорганізмів [4, 22, 31].

Струвітові уроліти мають таку структуру.

Уроліти зернистої будови з окремими елементами шаруватості є
седиментаційними утвореннями з ледве вираженою шаруватістю, що
спричинена зміною розміру зерна від центра до периферії уроліту. Наявні
інколи великі зерна надають структурі порфіроподібного вигляду.

Уроліти із зернистою внутрішньою та сферолітоподібною зовнішньою
оболонками вирізняються переходом структури від дрібно- до
великозернистої. На певному етапі розвитку осадження мінералу на
поверхню уролітів седиментація сповільнюється або зовсім припиняється, а
натомість переважає процес кристалізації індивідів мінералу, що
супроводжується явищем геометричного відбору та формуванням сферолітової
структури з елементами зональності (рис. 7). Цемент у цих уролітах
контактний або з аморфної органічної речовини чи глобулярного апатиту
[4, 10].

Асоціації власне фосфатові. Струвіт-апатитові (апатит-струвітові)
уроліти належать до найпоширеніших. Співвідношення апатиту й струвіту в
них формує безперервний ряд між мономінеральними утвореннями.

Уролітам шаруватої будови властиве ритмічне чергування седиментаційних
апатитових та апатит-струвітових шарів. В апатит-струвітових шарах зерна
струвіту „сидять” у глобулярному апатиті. Чорна великокрапчаста, а також
дрібнокрапчаста сіра органічна речовина простежується в
апатит-струвітових шарах (рис. 8).

Уроліти шаруватої будови з елементами сферолітоподібної вирізняються
частиною апатит-струвітових шарів із радіальною спрямованістю видовжених
зерен струвіту, які, випавши або зародившись на поверхні уроліту,
продовжували рости одночасно з седиментацією глобулярного апатиту, що
має значну кількість різновидів глобуль. Під час їхнього формування може
настати перерва, яка супроводжується зміною мікрофлори, що
підтверджується наявністю мікрошару глобулярного біогенного ювеліту.

Уроліти сферолітоподібної будови. Внутрішня оболонка формується в
результаті кристалізації на ініціальному центрі індивідів струвіту з
чітко вираженим явищем геометричного відбору. Ріст кристалів ритмічний,
що відображається в їхній зональності. Незначна кількість глобулярного
апатиту осаджується між індивідами струвіту в зовнішній частині каменя.
Такий уроліт є типовим власне кристалізаційним утворенням.

Уроліти з радіально-шаруватою внурішньою та великозернистою зовнішньою
оболонками. Внутрішня оболонка сформована перешаруванням чорної
органічної речовини та якнайдрібнішого радіально зорієнтованого
пластинчастого апатиту, тоді як зовнішня почала формуватися після зміни
мікрофлори на таку, яка сприяла розщепленню сечовини та утворенню умов
для кристалізації струвіту. Седиментація і кристалізація струвіту на
поверхні каменя, що розвивається, супроводжується незначною кількістю
глобулярного апатиту. Такі уроліти формуються в разі поєднання процесів
кристалізації та седиментації. Зовнішня оболонка, очевидно, утворилася
за майже стабільних умов [4].

5.2. Уроліти з органічних мінералів. О к с а л а т о в і у р о л і т и.
Мономінеральні утворення. Ювелітові уроліти належать до найпоширеніших і
мають таку структуру.

Уроліти сфероїдоліто-сферолітової будови формуються в процесі
пульсаційної кристалізації в майже стабільному середовищі й вирізняються
шаруватістю, радіальністю та зональністю. Кожний шар – це окрема
генерація зональних сфероїдолітів, які відділені один від одного
органічною аморфною речовиною або дрібнозернистим ювелітом, а їхній ріст
підпорядкований закону геометичного відбору, що забезпечує радіальну
орієнтацію (рис. 9) [8].

Уроліти зернистої будови менш поширені, ніж сфероїдолітові сфероліти. Це
середньо- і дрібнозернисті седиментаційні утворення, які вирізняються
шаруватістю. Цементом, здебільшого, слугує дрібнокрапчаста аморфна
органічна речовина (рис. 10) [15].

Уроліти із зернистою внутрішньою та сфероїдолітовою зовнішньою
оболонками. Внутрішня оболонка – майже рівномірнозернисте утворення,
зцементоване дрібнокрапчастою органічною речовиною. Перерва процесу
седиментації засвідчена мікрошаром аморфної органічної речовини, інколи
в сукупності з уеделітом. Зміна фізико-хімічних умов сприяє
кристалізації сфероїдолітової зовнішньої оболонки. Утворення таких
уролітів зумовлене процесами седиментації та кристалізації.

Уроліти кавернозної глобулярної будови є цілісними утвореннями, що
сформовані дрібноглобулярним біогенним ювелітом, який супроводжується
плутано-волокнистими агрегатами жовтувато-коричневої органічної
речовини. Порожнини облямовані зернами струвіту, що засвідчує утворення
таких уролітів у лужному середовищі [4].

Уеделітові уроліти відкрито-сферолітової будови мають неперервні (рис.
11) та перервні дендритоподібні „гілки”. Така структура утворюється
завдяки епітаксійному наростанню індивідів на виході осі другого порядку
або формуванню друзоподібних чи зірчастих агрегатів [20]. Часто ці
процеси відбуваються сукупно. Інколи ріст „гілок” припиняється, і
формуються ювелітові, апатитові чи ювеліт-апатитові перервні утворення,
на яких з часом кристалізація уеделіту поновлюється [4, 13, 20].

Асоціації власне оксалатові. Уеделіт-ювелітові (ювеліт-уеделітові)
уроліти є найпоширенішими утвореннями з безперервною зміною складу від
ювелітового до уеделітового з різними типами внутрішньої будови.

Уроліти зернисті із фрагментами сфероїдолітів розвиваються, здебільшого,
як седиментаційні утворення, де зернистий ювеліт зцементований
дрібнокрапчастою органічною речовиною, яку супроводжує глобулярний
ювеліт. На зернистому ювеліті кристалізуються як індивиди уеделіту, так
і фрагменти сфероїдолітових шарів ювеліту, на яких у подальшому
формуються індивіди двоводного оксалату з поєднанням процесів
седиментації, власне кристалізації та біогенного розвитку глобулярного
ювеліту.

Уроліти сфероїдоліто-сферолітової або шаруватої ювелітової внутрішньої
оболонки та друзоподібного (щіткоподібного) уеделітового зовнішнього
шару. Внутрішня оболонка – це або типовий сфероїдолітовий сфероліт чи
багатоядерне утворення, або шарувата структура, сформована з багатьох
мікрошарів чи шарів ювелітових мікросферолітів та мікросфероїдолітів.
Зовнішній шар – це друза (щітка) уеделітових кристалів.

Уроліти з відкритою дендритоподібною сферолітовою уеделітовою
внутрішньою та шаруватою ювелітовою зовнішньою оболонками. Внутрішня
оболонка є типовим відкритим дендритоподібним сферолітом, який
перекриває сфероїдолітова оболонка ювеліту.

Уроліти зі сфероїдоліто-сферолітовою внутрішньою та рівномірно-зернистою
зовнішньою ювелітовими оболонками, що розділені перервним друзоподібним
уеделітовим шаром, засвідчують, що середовище каменеутворення
змінювалося двічі. Спочатку відбувалася кристалізація сфероїдолітового
сфероліту зі значною кількістю аморфної органічної речовини. Досить
раптова зміна середовища призвела до кристалізації уеделіту, а наступна
зміна фізико-хімічних умов сприяла седиментації, переважно,
пластинчастого ювеліту.

Уроліти, як відкриті дендритоподібні сфероліти, виповнені
седиментаційними утвореннями, вирізняються уеделітовими агрегатами, ріст
яких супроводжується седиментацією та власне кристалізацією різних
морфологічних різновидів індивідів та агрегатів ювеліту, які займають
майже весь простір між “гілками” уеделіту. Поряд із ювелітом
простежується незначна частка глобулярного апатиту [12].

Уроліти дендрито-шаруватої будови. Це досить складні утворення, у яких
дендритоподібні уеделітові „гілки” зазнають розривання ювелітовими
мікрошарами, що сформовані мікросферолітами, мікросфероїдолітами ювеліту
та глобулярним його різновидом. На зовнішньому уеделітовому шарі
розвиваються сфероїдоліти ювеліту.

Отже, уеделіт-ювелітові (ювеліт-уеделітові) уроліти формуються в разі
переважання власне кристалізаційних процесів [12].

У р а т о в і у р о л і т и. Мономінеральні утворення сечової кислоти
мають різну будову [4].

Уроліти сфероїдоліто-сферолітової будови є найпоширенішими, а їхня
внутрішня будова збігається з будовою ювелітових каменів.

Уроліти зернистої будови є седиментаційними утвореннями, їх розділяють
на суцільно- та кавернозно-зернисті. Суцільнозернисті є без шаруватості
та з шаруватістю, причому перші серед них часто мають порфіроподібну
структуру.

Уроліти із зернистою внутрішньою та сфероїдолітовою зовнішньою
оболонками. Внутрішня оболонка – може становити від 10 до 80 % об’єму
каменів і має зернисту або зернисту з ледве вираженою кавернозністю чи
кавернозну зернисто-шарувату будову. Зовнішні сфероїдолітові оболонки
уролітів відрізняються як слабко кавернозні чи кавернозні шаруваті.
Перехід між оболонками в цих уролітах чіткий [4].

Асоціації власне уратові. Сечова кислота-дигідрат сечової кислоти. Такі
камені вирізняються переважанням сечової кислоти і мають внутрішню
будову, яка відповідає будові уролітів сечової кислоти. Отже, уратові
утворення формуються завдяки двом процесам – власне кристалізації та
седиментації [4].

Ц и с т и н о в і у р о л і т и. Мономінеральні утворення мають таку
будову.

Уроліти сферолітоподібні вирізняються радіальною спрямованістю
індивідів, яка зумовлена геометричним відбором.

Уроліти зернистої будови бувають велико- і дрібнозернисті, серед яких
перші є седиментаційними утвореннями, зцементованими крапчастою
органічною речовиною, а інші нагадують структуру кварцитів, що
зумовлена, очевидно, взаємним проростанням зерен цистину [4].

5.3. Уроліти змішаного складу – це асоціації, сформовані фосфатовими,
оксалатовими, уратовими та цистиновими утвореннями, вони є дво-, три- і
більше компонентними.

Асоціації ювеліт-апатитові (апатит-ювелітові) мають різне співвідношення
ювеліту й апатиту і таку внутрішню будову.

Уроліти зі сферолітоподібною ювелітовою внутрішньою та тонкошаруватою
апатитовою зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка починає формуватися
як ювелітове глобулярне утворення, яке поступово змінюється на
якнайдрібніший різновид радіально спрямованих зерен. Така орієнтація,
ймовірно, зумовлена напрямним впливом павутиноподібної органічної
речовини. Зміна параметрів середовища сприяє утворенню зовнішньої
оболонки зі склоподібного апатиту, збагаченого органічною речовиною.

Уролітам глобулярно-шаруватої будови властиве перемежування
седиментаційних апатитових шарів із ювелітовими. Апатит простежується як
“невідсортовані”? утворення, мікрошаруватість яких зумовлена
дрібнокрапчастою органічною речовиною. Ювелітові шари сформовані
сукупністю біогенних глобулярних утворень, які випали в осад разом із
його сфероїдолітами, лусочками, голками.

Уроліти зі згустковою внутрішньою та тонкошаруватою зовнішньою
оболонками глобулярної будови. Внутрішня оболонка цих уролітів є
сукупністю згустків глобулярних біогенних утворень ювеліту та
“невідсортованого” апатиту, зовнішня – це перешарування апатитових і
ювелітових утворень, серед яких ювелітові супроводжуються
темно-коричневою органічною аморфною речовиною. Утворення таких каменів
зумовлено поєднанням біогенних і седиментаційних процесів.

Уроліти зернистої будови є седиментаційними утвореннями різних за
розміром ювелітових зерен із незначною кількістю мікросферолітів та
мікросфероїдолітів, серед яких дрібноглобулярний апатит утворює
лінзоподібні або неправильні скупчення.

Уроліти шаруватої будови вирізняються мікрошарами ювеліту чи
сфероїдолітами, або друзоподібними пластинчастими агрегатами чи
зернистими седиментаційними утвореннями, тоді як шари апатиту є
дрібноглобулярними і, здебільшого, починаються й завершуються
склоподібним різновидом. Інколи дрібноглобулярний апатит супроводжується
лусочками ювеліту. Седиментаційний процес під час формування таких
уролітів є провідним [4].

Уроліти із зернистою або сфероїдоліто-сферолітовою ювелітовою
внутрішньою та шаруватою ювеліт-апатитовою зовнішньою оболонками.
Внутрішня оболонка сформована середньозернистим ювелітом, що
зцементований дрібнозернистим у сукупності з дрібнокрапчастою органічною
аморфною речовиною, а зовнішня простежується як майже ритмічне
чергування сфероїдолітових чи дрібнозернистих мікрошарів ювеліту й
глобулярного апатиту. Такі формування зумовлені чергуванням власне
кристалізаційних і седиментаційних процесів.

Уроліти глобулярної будови з ледве вираженою шаруватістю утворюються
завдяки майже одночасному формуванню “невідсортованого” апатиту та
дендритоподібних глобулярних агрегатів і скупчень ювеліту, які
супроводжуються жовтувато-сірою органічною речовиною. Такі уроліти
формуються завдяки життєдіяльності мікроорганізмів.

Асоціації уеделіт-апатитові (апатит-уеделітові) передбачають
безперервний ряд між апатитовими й уеделітовими уролітами, які мають
таку будову [4].

Уроліти кавернозної тонкошарувато-глобулярної будови, де у внутрішній
частині фіксують поперечні, а в зовнішній – повздовжні порожнини.
Відповідно, простежується поперечна й повздовжня дрібнохвиляста
шаруватість, зумовлена відтінками забарвлення апатиту від
жовтувато-сірого до зеленкувато-жовтого, що частково підсилюється
розподілом аморфної органічної речовини. Утворення апатиту
супроводжується кристалізацією уеделіту.

Уроліти дендритоподібно-шаруватої будови спочатку формуються як
перешарування зернистого ювеліту й глобулярного апатиту в сукупності з
уеделітом. Завершується цей етап седиментаційним мікрошаром ювеліту, в
якому наявний дрібний уеделіт. У подальшому розвиток зумовлений
кристалізацією окремих кристалів та дендритоподібних агрегатів уеделіту,
які супроводжуються седиментацією майже чорного дуже дрібноглобулярного
апатиту, що поступово переходить у жовтувато-коричневий різновид.
Утворення цих уролітів зумовлене поєднанням седиментації з власне
кристалізаційним процесом.

Уроліти зернисто-глобулярної будови з порфіроподібними утвореннями
здеформованих зерен уеделіту. Вони утворені здеформованими зернами
уеделіту, простір між якими виповнений дрібногло-булярним апатитом у
сукупності з ниткоподібними агрегатами аморфної органічної речовини та
крапчастого різновиду з „хвостиком”. Такі утворення формуються в разі
поєднання седиментаційних і кристалізаційних процесів за активної участі
мікроорганізмів [21].

Асоціації оксалато-уратові (урато-оксалатові). Ювеліт-уратові камені є
досить поширеними і мають таку внутрішню будову.

Уроліти зі сфероїдолітовою ювелітовою внутрішньою та сфероїдолітовою
уратовою зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка – це типовий
ювелітовий сфероїдолітовий сфероліт, а зовнішня є або типовим
сфероїдолітовим сферолітом, або сукупністю зцементованих уратових ядер.
Отже, це власне кристалізаційні утворення.

Уроліти зернистої будови. Внутрішня оболонка сформована дрібнозернистим
ювелітом з окремими кристаликами уеделіту, які зцементовані
дрібнокрапчастою чорною органічною аморфною речовиною з незначною
кількістю глобулярного апатиту. Зовнішня оболонка утворена перервними
скупченнями мікротрубчастих зерен урату разом із його мікросферолітами.
Зміна середовища на певному етапі виникнення зовнішньої оболонки
спричинює формування дрібноглобулярного мікрошару ювеліту в сукупності з
дрібноагрегатною темно-коричневою органічною речовиною. Такі уроліти
формуються завдяки седиментації за участі ювелітопродукувальних
мікроорганізмів.

Уроліти зі сфероїдолітовою внутрішньою та зернистою
(зернисто-сфероїдолітовою) зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка
сформована сфероїдолітовим ювелітом, а зовнішня – седиментаційним
середньо-зернистим уратом, що супроводжується великими ювелітовими
сферолітами, які осідали на поверхню каменя. Формування таких уролітів
зумовлене седиментаційним та власне кристалізаційним процесами.

Уроліти із дрібноглобулярною ювелітовою внутрішньою та мікросферолітовою
уратовою зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка – це
дрібноглобулярний біогенний ювеліт у сукупності з седиментаційним
пластинчастим різновидом, зовнішня – уратові мікросфероліти,
зцементовані дрібнозернистим уратом разом із дрібнокрапчастою органічною
аморфною речовиною. Такі уроліти формуються в разі поєднання біогенного
та седиментаційного процесів.

Уроліти з дрібноглобулярною ювелітовою внутрішньою та сфероїдолітовою
уратовою зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка сформована
дрібноглобулярним ювелітом зі значним вмістом дрібнокрапчастої
органічної речовини, а зовнішня – це типовий уратовий сфероїдолітовий
шар. Такі уроліти утворюються завдяки біогенному та власне
кристалізаційному мінералоутворенню.

Уроліти з кавернозною зернисто-шаруватою уратовою внутрішньою та
сфероїдолітовою ювелітовою з шаром його дрібноглобулярного різновиду
зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка сформована седиментаційними
мікрошарами дрібнозернистого урату, а зовнішня є ювелітовим
сфероїдолітовим сферолітом, утворення якого перерване шаром
дрібноглобулярного біогенного ювеліту [4].

5.4. Уроліти з аморфної органічної речовини. Асоціації фосфати-аморфна
органічна речовина.

Уроліти апатит-аморфна органічна речовина мають таку внутрішню будову:
шарувату, кавернозну шарувату, складне переплетіння різновидів аморфної
органічної речовини в сукупності з глобулярним апатитом. У шаруватих
утвореннях апатит може бути глобулярним або склоподібним. У разі
складного переплетіння органічної речовини і глобулярного апатиту камені
розвиваються як цілісне поєднання скупчень сірого дрібно-глобулярного
апатиту та жовтувато-коричневої органічної речовини, колір якої може
змінюватися до темно-коричневого.Такі уроліти формуються за активної
участі мікроорганізмів [4].

Уроліти струвіт-апатит (апатит-струвіт)-аморфна органічна речовина.
Будова: глобулярна шарувата внутрішня та зернисто-глобулярна шарувата
зовнішня оболонки. Внутрішня сформована перешаруванням
дрібноглобулярного апатиту та чорної органічної речовини або
дрібноглобулярним апатитом чи органічною речовиною, а зовнішня є
перемежуванням апатиту й органічної речовини. Струвіт утворює декілька
шарів, які чергуються з великокрапчастою органічною речовиною. Такі
камені розвиваються завдяки седиментаційним, біогенним і власне
кристалізаційним процесам [9].

Асоціації оксалати-аморфна органічна речовина. Уроліти ювеліт-органічна
речовина вирізняються кавернозною дрібнозернисто-дрібноглобулярною
шаруватою будовою, яка зумовлена перервними мікропрошарками
глобулярного, мікросфероїдолітового та дрібнолускуватого різновидів.

Уроліти уеделіт-ювеліт (ювеліт-уеделіт)-аморфна органічна речовина мають
зернисто-глобулярно-шарувату та кавернозну шарувату будову з ритмічним
чергуванням шарів органічної речовини та біогенного ювеліту або
ювеліт-уеделітових утворень. Уеделіт розвивається на глобулярному
ювеліті як перервні мікропрошарки друзо- та щіткоподібних агрегатів. Під
час утворення цих уролітів поєднуються седиментаційні, біогенні та
власне кристалізаційні процеси [4].

Асоціації урати-аморфна органічна речовина мають таку будову:
сфероїдолітову, зернисто-шарувату, зернисту внутрішню та сфероїдолітову
зовнішню оболонки. Сфероїдолітова оболонка є перешаруванням
сфероїдолітових мікрошарів із органічною речовиною, зернисто-шарувата –
чергуванням зернистих шарів урату з органічною речовиною із шарами
тільки органічної речовини. Отже, такі уроліти формуються завдяки
седиментаційному процесу або його поєднанню з власне кристалізаційним.

Уроліти оксалати-фосфати (фосфати-оксалати)-аморфна органічна речовина.

Асоціації ювеліт-апатит (апатит-ювеліт)-аморфна органічна речовина.
Будова: суцільна дрібнокрапчаста внутрішня та шарувата зовнішня
оболонка; шарувата з дрібноглобулярною внутрішньою, глобулярною
середньою та сфероїдолітовою зовнішньою оболонками. Внутрішня оболонка
сформована органічною речовиною з розсіяним дрібнопластинчастим ювелітом
або наявністю мікрошарів його мікросферолітового та дрібнозернистого
різновидів. Середня оболонка – це чергування органічної речовини та
глобулярного апатиту, а зовнішня – перешарування органічної речовини та
склоподібного апатиту або органічної речовини та сфероїдолітового
ювеліту [4].

Асоціації струвіт-ювеліт-аморфна органічна речовина мають порфіроподібну
зернисто-глобулярну будову і формуються завдяки одночасному розвитку
жовтувато-коричневої та темно-коричневої органічної речовини з дрібно-
та великоглобулярним ювелітом, серед якого розкидані великі зерна
струвіту. Провідним процесом під час їхнього формування є
життєдіяльність мікроорганізмів, яка не тільки призводить до утворення
глобулярного ювеліту й органічної речовини, а й сприяє кристалізації
струвіту [4].

Онтогенічні дослідження дають підставу стверджувати, що уроліти
формуються завдяки трьом процесам: седиментації, власне кристалізації,
що є пульсаційною, та життєдіяльності мікроорганізмів. Внаслідок
седиментації формуються фосфатові, оксалатові, уратові уроліти та
утворення змішаного складу, серед яких і з переважанням органічної
речовини. Цементом у седиментаційних утвореннях слугує аморфна органічна
речовина, а також глобулярні апатит, а інколи й ювеліт. Шляхом прямої
кристалізації формуються уроліти з оксалатів, уратів та цистину, що
простежуються як сфероліти, сфероїдолітові сфероліти або дендритоподібні
відкриті сфероліти, яким властивий пульсаційний розвиток, що
відображається в їхній шаруватості та зональності. Часто процес
утворення уролітів є перемежуванням седиментації та прямої
кристалізації, інколи ці два процеси відбуваються одночасно. В
результаті життєдіяльності мікроорганізмів утворюються глобулярний
ювеліт, а також частково апатит та аморфна органічна речовина, які,
здебільшого, є в складі седиментаційних утворень або формують цілісні
апатит-ювелітові чи ювелітові утворення в сукупності з
плутано-волокнистою і (або) дрібнокрапчастою жовтувато-коричневою
органічною речовиною. Загалом седиментаційний процес формування уролітів
переважає.

Розділ 6. Зародження уролітів

Аналіз опублікованих наукових праць дає підставу виділити чотири
головні теорії їхнього зародження: захисних колоїдів, матричну,
протеолізно-йонну та кристалізації-інгібіторів. Ініціатором і
прихильником колоїдної теорії вважають L. Lichwitz (1914), на думку
якого важкорозчинні кристалоїди утримуються в сечі завдяки захисній дії
колоїдів. В основі матричної теорії лежить процес кристалізації апатиту
в кістках (Boyce, 1955, 1967, 1970). Першопричиною утворення уроліту, на
думку авторів, є поява в сечі аморфних органічних речовин, які формують
матрицю, що відіграє активну роль у процесі каменеутворення. Деякі
прихильники цієї теорії вважають, що у випадку уратових та цистинових
уролітів органічна матриця діє як пасивний осередок кристалізації
(Dulce, 1962). О. О. Кораго (1992) стверджує, що в патогенних
органомінеральних агрегатах органічна речовина не контролює утворення
мінеральної фази, а формується з нею паралельно при взаємовпливі одна на
одну. Автори протеолізно-йонної теорії стверджують, що зародження
уролітів відбувається у випадку оптимального значення рН сечі та
низького рівня її протеолізу (Дзюрак, 1987; Единый и др., 1989). Теорію
кристалізації-інгібіторів обґрунтовувало багато вчених (Nordin,
Robertson, 1966; Pak, 1969; Nancollas, 1976; Coe, 1978; Robertson et
al., 1976, 1981; Билобров и др., 1986). Стверджують наявність трьох
механізмів, які спричинюють зародження уролітів: а) пересичення сечі
каменеутворювальними компонентами; б) вплив промоторів кристалізації; в)
зменшення інгібіторної активності сечі. Особливу роль у зародженні
уролітів відіграє рН сечі, тоді як аморфна органічна речовина виконує
пасивну функцію. Остання теорія, очевидно, найбільше відображає процеси,
що сприяють зародженню уролітів, у цьому разі найдискусійнішим є питання
зародження одного з найпоширеніших каменеутворювальних мінералів –
апатиту. Панує думка, що він утворюється внаслідок гідролізу брушиту
(Pak, 1969) чи октакальційфосфату (MacGregor et al., 1965; Nordin,
Robertson, 1966; Robertson, Nordin, 1976). Початкова кристалізація
брушиту, який кристалізується при рН > 6,5, потребує стану пересичення
сечі Ca2+ та H2PO42–. Вважають, що брушит є регулятором утворення
кальцієвих фосфатів, оскільки він гідролізується до фаз із вищим
коефіцієнтом співвідношення Ca/P, причому в кислому середовищі зміни
відбуваються дуже повільно, а в лужному – дуже швидко [4].

Інші вчені стверджують, що домінантний фактор зародження апатиту –
октакальційфосфат, який є дуже нестійким. Його спонтанна кристалізація
настає при рН > 7. Аналіз опублікованих теоретичних передбачень
кристалізації брушиту й октакальційфосфату з наступним їх гідролізом в
апатит та експериментальних досліджень із проведеним нами мікроскопічним
вивченням уролітів засвідчує, що під час формування каменів апатит і
брушит утворюються одночасно або спочатку розвивається апатит, а потім –
брушит, чи навпаки. Крім того, мікроскопічне вивчення уролітів дає
підставу стверджувати, що нема навіть слідів переходу брушиту в апатит.
Щодо октакальційфосфату, то цей мінерал дуже рідкісний і під мікроскопом
ми його не простежували, не кажучи вже про його трансформацію в апатит.
На наш погляд, глобулі апатиту кристалізуються безпосередньо в сечі, що
підтверджує, наприклад, наявність його голчастих індивідів у донорській
крові (Титов и др., 2000). Можна припустити, що в каменеутворювальному
середовищі, коли рН становить 7 і більше, а співвідношення Ca/P
наближається до 1,7, буде кристалізуватися апатит, а при рН приблизно
6,4–6,7 та співвідношенні Ca/P близько 0,95–1,0, – брушит. У випадку
дуже високої концентрації йонів кальцію і фосфору випадатиме фосфатний
колоїд, який під мікроскопом фіксують як склоподібний апатит (Eanes,
Posner, 1968; Fleisch et al., 1968). Паличкоподібні утворення та
своєрідні глобулярні зростки, а також різна внутрішня будова глобуль
засвідчують, що апатит може також утворюватися в процесі життєдіяльності
мікроорганізмів [22], що підтверджено експериментальними дослідженнями
(Каткова, Янулова, 2000). Інгібіторами слугують пірофосфат, Mg,
високомолекулярні фракції аморфної органічної речовини.

Зародження струвіту залежить від трьох чинників: значення рН сечі,
концентрації Mg, Ca, P та наявності відповідних мікроорганізмів.
Співвідношення Ca/Mg у людей, що мають струвітові уроліти, є значно
нижчим, ніж у здорових людей, тоді як у хворих із апатитовими
утвореннями воно, навпаки, значно вище (Elliot et al., 1958). Струвіт,
на думку багатьох дослідників, починає кристалізуватися при рН > 7,1.
Його утворення можливе за наявності мікроорганізмів Proteus та
Staphylococcus albus, життєдіяльність яких супроводжується виділенням
ферменту уреази, який, розщеплюючи сечовину, підтримує відповідне рН та
концентрацію йона NH4+ (Griffith, 1978). Спонтанна кристалізація
струвіту настає при рН > 8 (Robertson, Nordin, 1976). Мікроскопічні та
РЕМ дослідження уролітів підтверджують, що струвітові утворення
супроводжуються різними, здебільшого ниткоподібними агрегатами аморфної
органічної речовини, яка є рештками відмерлих мікроорганізмів.

Зародження й розвиток оксалатових уролітів відбувається за високого
рівня пересичення (Robertson, Nordin, 1976), тоді як рН сечі на цей
процес впливає незначно. Важливим показником зародження оксалатових
мінералів є коефіцієнт співвідношення C2O42–/Ca2+. У випадку однакового
співвідношення йонів C2O42– і Ca2+ утворюється уеделіт, у разі значного
переважання C2O42– – ювеліт, а Сa2+ – тригідрат (Schдfer, Dosch, 1978).
Експерименти засвідчують, що в кислішому середовищі кристалізується
ювеліт, а в лужному – уеделіт (Кадурин, 2001), що підтверджене
мікроскопічними дослідженнями уролітів: ювеліт асоціює з уратами, а
уеделіт частіше трапляється з фосфатами. Головним інгібітором оксалатів
є магній, який більше впливає на швидкість нуклеації, ніж на темпи росту
індивідів оксалатів. Магній є інгібітором за будь-яких концентрацій
Ca2+, тоді як для C2O42– при концентрації до 2,4 ммоль/л – інгібітором,
а при >2,4 ммоль/л – промотором (Kohri et al., 1988). Мікроскопічні
дослідження засвідчують, що ювеліт може формуватися в процесі
життєдіяльності мікроорганізмів, утворюючи глобулярні агрегати,
скупчення, шари, які супроводжуються плутано-волокнистою органічною
аморфною речовиною жовто-коричневого кольору різних відтінків.

Сечова кислота при рН < 5 перебуває в сечі в недисоційованому стані (Robertson, Nordin, 1976), а пересичення сечовою кислотою сягає такого рівня, що відбувається її спонтанна кристалізація. При рН > 5,85 сечова
кислота є в дисоційованому стані і її кристалізація не відбувається.
Мікроскопічні дослідження засвідчують, що сечова кислота асоціює із
ювелітом, що підтверджує її кристалізацію в кислому середовищі.

Цистин, як і сечова кислота, випадає в осад у кислому середовищі.
Спонтанна кристалізація відбувається при концентрації 300 мг/л і більше
(Dent, Senior, 1955). У лужному середовищі цистин перебуває в
дисоційованому стані, а ймовірність його кристалізації незначна
(Robertson, Nordin, 1976). Мікроскопічні дослідження засвідчують, що
цистинові уроліти є продуктами безпосередньої кристалізації, хоча
трапляються випадки, коли цистинові зерна цементуються органічною
аморфною речовиною в сукупності з глобулярним апатитом, що дає підставу
припустити їхнє формування в нейтральному або слабко лужному середовищі.

Отже, зародження уролітів зумовлене такими чинниками, як рН сечі,
концентрацією каменеутворювальних компонентів та співвідношеннями
Ca2+/Mg2+ і C2O42–/Ca2+, наявністю аморфної органічної речовини і
мікроорганізмів. Фосфати, серед яких і апатит, безпосередньо
кристалізуються із лужної сечі, урати й цистин – із кислої; на
формування оксалатів рН середовища майже не впливає, хоча ювеліт має
тенденцію до кристалізації в кислому середовищі, а уеделіт – у лужному.
Зародження й розвиток уролітів зумовлені впливом інгібіторів на
кристалізацію, інгібіторами є магній, пірофосфати та високомолекулярні
фракції аморфної органічної речовини. Мікроорганізми сприяють не тільки
формуванню лужного середовища, а й утворенню йона NH4+, необхідного для
кристалізації струвіту. В процесі їхньої життєдіяльності утворюються
глобулі апатиту та ювеліту. Органічна речовина не формує так званої
матриці, яка могла б визначати зародження та розвиток уролітів [4, 46].

ВИСНОВКИ

Зібраний і проаналізований нами статистичний матеріал про захворювання
на сечокам’яну недугу серед населення світу й України, зокрема,
засвідчує, що її поширення має локально-регіональні особливості й
зумовлене сукупною дією зовнішніх чинників, серед яких розрізняють:
соціально-економічний, забруднене довкілля, кліматичний, гідрохімічні
особливості питної води, геологічний, які не тільки охоплюють майже всі
складові зовнішнього середовища, а й є неоднозначними за впливом на
поширення досліджуваної недуги. Межі їхнього впливу нечіткі, а негативна
дія кожного із них підсилює одна одну і може призвести до значного
зростання випадків захворювання на сечокам’яну недугу. Найважливішими є
соціально-економічний чинник та забруднене довкілля, тоді як вплив інших
збільшується або зменшується від регіону до регіону.

Аналіз статистичних матеріалів про локалізацію недуги, вік і стать
хворих, що опубліковані у наукових працях учених багатьох країн світу,
дає підставу стверджувати, що в минулі століття цю хворобу, здебільшого,
фіксували в нижніх сечових шляхах, причому хворіли переважно хлопчики
віком два – п’ять років, а серед дорослих – чоловіки віком понад 50
років. Поліпшення у ХХ ст. життєвого рівня (країни Європи, Північної
Америки та Австралія) сприяло зменшенню частки хворих дітей і дорослих з
локалізацією недуги в нижніх і зростанню кількості дорослих людей із
уролітіазом верхніх сечових шляхів. Залучення жінок у сферу інтенсивного
виробництва зумовило майже зрівноваження їхньої захворюваності з
захворюваністю чоловіків. Діти незалежно від статі хворіють у віці понад
п’ять років при уролітіазі верхніх сечових шляхів. У так званому
азійському “кам’яному поясі”, у промислових регіонах із європейським
рівнем життя недуга у хворих зміщується у верхні сечові шляхи, а в
регіонах з традиційними умовами характер уролітіазу не змінюється.
Передбачають, що підвищення життєвого рівня у країнах третього світу
сприятиме наближенню кількості хворих на уролітіаз до європейського,
причому ця недуга буде поширюватися і серед негроїдів.

Вивчення опублікованої інформації про мінеральний склад уролітів хворих
світу, а також проведення мінералогічних досліджень сечового каміння з
окремих регіонів України дає підставу стверджувати, що вони як асоціації
переважають над мономінеральними утвореннями. Серед мономінеральних
поширені апатитові, струвітові, ювелітові, уеделітові уроліти та сечової
кислоти, серед яких переважають ювелітові. Найчастіше трапляються
двокомпонентні асоціації: апатиту і струвіту, ювеліту і апатиту,
уеделіту і апатиту, уеделіту і ювеліту, які формують безперервні ряди.
Поширеним є утворення дигідрат сечової кислоти-сечова кислота. Три- і
чотирикомпонентні асоціації малопоширені. Власне оксалатові,
фосфато-оксалатові (оксалато-фосфатові) асоціації переважають у верхніх,
а власне фосфатові, власне уратові, фосфато-уратові (урато-фосфатові),
оксалато-уратові (урато-оксалатові) – у нижніх сечових шляхах. Вміст
апатиту в уролітах верхніх і нижніх сечових шляхів майже збігається,
тоді як струвіт переважає в утвореннях нижніх сечових шляхів. Частка
ювеліту й уеделіту переважає в каменях верхніх сечових шляхів, а сечової
кислоти – в нижніх, причому особливо високий її вміст в уролітах хворих
дітей і дорослих із країн Європи XVIII–XIX ст. та Азії другої половини
ХХ ст. Вміст оксалатів в уролітах хворих Європи, Америки й Австралії в
другій половині ХХ ст. збільшився, а уратів – зменшився, що буде
простежуватися і для інших регіонів світу, коли рівень життя народів
досягне європейського.

Дослідження уролітів засвідчують, що індивіди й агрегати
каменеутворювальних мінералів не відрізняються від аналогів у
геологічних об’єктах. Кристалізація струвіту, брушиту, ювеліту, уеделіту
та цистину відбувається з утворенням, здебільшого, друзоподібних,
щіткоподібних, дендритоподібних, сферолітових агрегатів, у яких добре
простежується дія закону геометричного відбору. Глобулярні біогенні
утворення є типовими для ювеліту і частково для апатиту. Апатит досить
часто трапляється у вигляді склоподібного різновиду. Кристалізація
оксалатів супроводжується явищами двійникування та епітаксії.
Індивідуалізовані огранені кристали є типовими для уеделіту та струвіту
і дещо менше поширені для брушиту, ювеліту, уратів та цистину.

На підставі аналізу опублікованих матеріалів та власних досліджень
з’ясовано, що головними носіями мікроелементів Pb, Fe, Sr є апатит і
струвіт, а Cu, Zn, Mn – ювеліт та уеделіт. Меркурій дуже поширений в
уролітах хворих Донеччини, разом із іншими мікроелементами він може бути
в розсіяному стані в аморфній органічній речовині.

Онтогенічні дослідження дають підставу стверджувати, що уроліти
формуються у зв’язку з трьома процесами: седиментації, власне
кристалізації та життєдіяльності мікроорганізмів. У процесі седиментації
утворюються фосфатові, оксалатові, уратові уроліти та аморфної
органічної речовини, а також каміння змішаного складу, які можна
зачислити до конкрецій. Цементом слугує аморфна органічна речовина,
глобулярні апатит та ювеліт. Шляхом безпосередньої кристалізації
утворюються уроліти зі струвіту, брушиту, оксалатів, уратів та цистину,
які вирізняються як сфероліти, сфероїдолітові сфероліти або
дендритоподібні відкриті сфероліти. Їхнє утворення є пульсаційним, що
відображається в їхній шаруватості та зональності. Уроліти часто
формуються в разі чергування седиментації та безпосередньої
кристалізації, інколи ці два процеси відбуваються одночасно. Продуктом
життєдіяльності мікроорганізмів є глобулярний ювеліт, а також частково
апатит, які не тільки входять до складу седиментаційних уролітів, а й
утворюють у сукупності з органічною аморфною речовиною цілісні
апатит-ювелітові або ювелітові уроліти. Загалом седиментаційний процес
формування сечового каміння переважає.

Головними чинниками, які сприяють зародженню уролітів, є рН сечі,
концентрація каменеутворювальних компонентів, співвідношення Ca2+/Mg2+
та C2O42–/Ca2+, наявність органічної аморфної речовини (Билобров и др.,
1987) та мікроорганізмів (Каткова, 1998; Каткова, Янулова, 2000).
Фосфати утворюються в майже нейтральному та лужному середовищах, причому
апатит, ймовірно, кристалізується безпосередньо, оскільки в уролітах не
виявлено навіть слідів заміщення його брушитом. Октакальційфосфат під
час мікроскопічних досліджень не виявлений. Урати і цистин
кристалізуються в кислому середовищі, а оксалати – за широкого діапазону
рН, хоча ювеліт має тенденцію до кристалізації в кислому, а уеделіт – у
лужному середовищах. Зародження й розвиток каменів зазнає впливу
інгібіторів, якими є магній, пірофосфати, високомолекулярні фракції
аморфної органічної речовини. Мікроорганізми сприяють формуванню лужного
середовища і, відповідно, кристалізації струвіту або є продуцентами
глобулярного ювеліту і частково апатиту. Органічна аморфна речовина під
час кристалізації каменеутворювальних мінералів відіграє, здебільшого,
пасивну роль.

Вивчення агрегатного стану каменеутворювальних мінералів та внутрішньої
будови уролітів не тільки відкриває можливості розширити горизонти
пізнання процесів літотрипсії та літолізу, а й дає змогу відтворити
процеси перебігу захворювання на уролітіаз та метаболічних змін в
організмі людини, що може слугувати медикам одним із наріжних каменів
глибшого пізнання цієї недуги з метою розробки нових підходів її
лікування й профілактики.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ НА ТЕМУ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

Зузук Ф. В. Мінералогія уролітів: Монографія: У 3 т. Т.1. Поширення
сечокам’яної хвороби серед населення світу. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин.
держ. ун-ту, 2002. – 408 с.: іл.

Зузук Ф. В. Мінералогія уролітів: Монографія. У 3 т. Т. 2. Мінеральний
та хімічний склад уролітів. Кн.1. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ.
ун-ту, 2003. – 438 с.: іл.

Зузук Ф. В. Мінералогія уролітів: Монографія: У 3 т. Т. 2. Мінеральний
та хімічний склад уролітів. Кн. 2. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ.
ун-ту, 2003. – 508 с.: іл.

Зузук Ф. В. Мінералогія уролітів: Монографія: У 3 т. Т. 3. Онтогенія
уролітів. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту, 2004. – 582 с.: іл.

Статті у наукових фахових виданнях

Мамчур Ф. І., Едельштейн І. І., Зузук Ф. В. Мінералогічні особливості
органогенних сечових каменів // Доп. АН УРСР. Сер. Б. Геологія,
геофізика, хімія та біологія. – 1974. – № 4. – С. 359–363.

Зузук Ф. В., Матковский О. И. В. И. Вернадский и новые направления
биоминералогии и биогеохимии // Минерал. сб. – 1989. – № 43, Вып. 2. –
С. 23–29.

Зузук Ф. В. Заміщення уеделіту ювелітом і апатитом // Мінерал. зб. –
2000. – № 50, Вип. 2. – С. 110–118.

Зузук Ф. В. Онтогенія ювелітового каміння зі сфероїдоліто-сферолітовою
структурою // Наук. праці Ін–ту фундаментальних досліджень / Відп. ред.
В. О. Шумлянський. – К.: Т-во “Знання” України, 2000. – С. 150–160.

Зузук Ф. В. Внутреннее строение почечных камней, состоящих из аморфного
органического вещества, содержащего фосфаты // Урал. геол. журн. – 2001.
– № 2. – С. 165–182.

Зузук Ф. В. Онтогенія струвітового каміння // Минерал. журн. – 2001. –
Ч. 23, № 2/3. – С. 49–56.

Зузук Ф. В. Онтогенія уеделіт-ювеліт-апатитового каміння // Вісн.
Харків. ун-ту. – 2001. – № 521. – С. 84–86.

Зузук Ф. В. Онтогенія ювеліт-уеделітового каміння // Доп. НАН
України. Сер. Математика, природознавство, техн. науки. – 2001. – № 11.
– С. 96–100.

Зузук Ф. В. Проблеми біомінералогії на стику ХХ–ХХІ століть (на прикладі
людини) // Мінерал. зб. – 2001. – № 51, Вип. 1. – С. 149–159.

Зузук Ф. В. Вплив зовнішнього середовища на поширення сечокам’яної
недуги серед населення світу // Екологія довкілля та безпека
життєдіяльності. – 2002. – № 3. – С. 17–22.

Зузук Ф. В. Онтогенія ювелітового каміння із зернистою та глобулярною
будовою // Вісн. Київ. ун-ту. Сер. Геологія. – 2002. – Вип. 21/22. –
С. 18–22.

Зузук Ф. В. Оксалати в геологічних та біологічних об’єктах // Мінерал.
зб. – 2002. – № 51, Вип. 2. – С. 102–111.

Зузук Ф. В. Про мінеральний склад уролітів верхніх сечових шляхів
дорослих хворих окремих країн Європи (друга половина XX ст.) // Мінерал.
зб. – 2002. – № 52, Вип. 1. – С. 163–175.

Зузук Ф. В. Мінеральний склад уролітів верхніх сечових шляхів дорослих
хворих окремих країн Азії // Мінерал. зб. – 2002. – № 52, Вип. 2. – С.
182–187.

Зузук Ф. В. Тяжелые металлы в уролитах // Химия в интересах устойчивого
развития (Новосибирск). – 2002. – № 10. – С. 281–295.

Зузук Ф. В. Уеделіт CaC2O4 · 2,5 H2O // Доп. НАН України.
Сер. Математика, природознавство, техн. науки. – 2002. – № 6. – С.
125–130.

Зузук Ф. В. Онтогения уэвеллит-апатитовых мочевых камней // Минералогия
техногенеза – 2002: Докл. III семинара “Минералогия техногенеза”, 23–25
мая 2002 г. – Миасс: Имин УрО РАН, 2002. – С. 95–108.

Зузук Ф. В. Онтогенія апатитових уролітів // Мінерал. зб. – 2003. – №
53, Вип. 1/2. – С. 138–153.

Зузук Ф. В., Павлишин В. І. Ювеліт // Мінерал. журн. – 2003. – Т. 25, №
1. – С. 6–19.

Статті в інших наукових виданнях

Мамчур Ф. І., Зузук Ф. В. До таємниць кам’яної хвороби.– К.: Знання,
1973. – 64 с. – (Сер. 9; № 10).

Библиографический указатель (уролитиаз, нефролитиаз, холелитиаз) за
1981–1990 г./ Луцк. пед. ин-т; Сост. Ф. В. Зузук, Т. В. Мелешко. – Луцк,
1992. – 89 с.

Зузук Ф. В. До питання картографування сечокам’яної хвороби в Україні
// Вісн. геодезії та картографії. – 1999. – № 1. – С. 34–36.

Зузук Ф. В., Іванчиков В. П. Взаємозв’язок поширення сечокам’яного
захворювання із забрудненням території України // Наукові вісті / Ін-т
менеджменту та економіки. – Івано-Франківськ, 2002. – № 1. – С. 176–193.

Тези доповідей

Матковский О. И, Зузук Ф. И. В. И. Вернадский и новые направления науки
биоминералогия и биогеохимия // Тезисы Первой респ. конф. (выездная
сессия Украинского минералогического общества) по биоминералогии,
посвященной 125-летию академика В. И. Вернадского / Отв. ред.
Ф. В. Зузук. – Луцк, 1988. – С. 3–4.

Зузук Ф. В., Мелешко Т. В., Мамчур Ф. И., Прохоров И. Г. Состав и
онтогенические особенности почечных и желчных конкрементов // Там же. –
С. 57–59.

Зузук Ф. В. Сравнительный анализ конкрементов печени и почек // Тезисы
Первой межгосударственной конф. “Биоминералогия – 92” (выездная сессия
Украинского минералогического общества), 12–14 мая 1992 г. / Луцк. гос.
пед. ин-т; Отв. ред. Ф. В. Зузук. – Луцк, 1992. – С. 12–14.

Зузук Ф. В. Структурные особенности мочевых камней // Минералогия и
жизнь: Материалы к Межгос. минерал. семинару. – Сыктывкар: Изд-во Коми
науч. центра УрО РАН, 1993. – С. 56–57.

Борисенко Ю. А., Зузук Ф. В. Біомінералогічні дослідження в Україні //
Проблеми геологічної науки та освіти в Україні: Матеріали наук. конф.,
присвяченої 50-річчю геол. факультету, 19–21 жовт. 1995 р. – Львів,
1995. – С. 141–142.

Зузук Ф. В. Морфологічні особливості біогенних оксалатів // Там же. –
С. 158–159.

Зузук Ф. В. До проблем біомінералогії (на прикладі фізіогенних і
патогенних утворень) // Збірник матеріалів конференції “Біомінералогія і
медична екологія” та наукових досліджень лабораторії біомінералогії,
медико-екологічного та шкільного картографування (Волинський
університет), 18–20 жовт. 1995 р. / Відп. ред. Ф. В. Зузук. – Луцьк,
1995. – С. 3–5.

Зузук Ф. В., Василечко Л. О. Орієнтація кристалів ювеліту в сферолітах
сечових каменів // Там же. – С.65–69.

Зузук Ф. В., Гузенко В. М. Мінеральний склад і структура сечових каменів
(на прикладі Донецької області) // Там же. – С. 45–49.

Зузук Ф. В., Здравко Б. Й. Про мінеральний склад і структуру сечових
каменів (на прикладі Львівської області) // Там же. – С. 49–57.

Зузук Ф. В., Мамчур Ф. І. Про оксалати в сечових каменях // Там же. –
С. 61–65.

Зузук Ф. В., Мелешко Т. В. Оксалати кальцію як мінерали в живій і
неживій природі // Там же. – С. 57–61.

Зузук Ф. В., Савицький Д. І. Про забарвлення сечових конкрементів і
піску уратного складу // Там же. – С. 89–92.

Зузук Ф. В., Кравчук І. В., Шамрила Б. М. Про складання карт поширеності
серед населення України сечо- і жовчнокам’яного захворювання та
холециститу // Там же. – С. 119–129.

Зузук Ф. В., Савицький Д. І., Василечко Л. О. Про інфрачервону
спектроскопію сечової кислоти та її дигідрату як складових ниркових
каменів // Там же. – С. 78–84.

Зузук Ф. В. Характеристика индивидов и агрегатов биоминералов,
формирующих почечные камни // Минералогия и жизнь: биоминеральные
гомологии: Расширенные тез. докл. II Междунар. семинара, 17–22 июня 1996
г. – Сыктывкар, 1996. – С. 143–144.

Зузук Ф. В. Онтогения уэдделлитовых мочевых камней // Структура и
эволюция минерального мира: Материалы к Междунар. минерал. семинару,
10–13 июня 1997 г. – Сыктывкар, 1997. – С. 120–121.

Зузук Ф. В. Социально-экологический фактор внешней среды и минеральный
состав биолитов взрослых больных мочекаменной болезнью // Геохимия
ландшафтов, палеоэкология человека и этногенез: Тез. Междунар.
симпозиума, 6–11 сент. 1999 г. – Улан-Удэ: Изд-во БНЦ СО РАН, 1999. –
С. 528–529.

Зузук Ф. В. Аморфное органическое вещество – оксалатовые камни
// Минералогия и жизнь: биоминеральные гомологии: Докл. III Междунар.
семинара, 5–8 июня 2000 г. – Сыктывкар, 2000. – С. 89–91.

Зузук Ф. В. Біомінералогія каміння сечовивідної системи людини //
Геологічна наука та освіта в Україні на межі тисячоліть: стан, проблеми,
перспективи: Матеріали наук. конф., присвяченої до 55-річчя геол.
факультету Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка, 27–28 жовт. 2000 р. –
Львів: ЛНУ, 2000. – С. 132–133.

Зузук Ф. В. Поширення сечокам’яної недуги в країнах світу // Україна та
глобальні процеси: географічний вимір: У 3 т. Т.1. / Укр. геогр. т-во. –
К.; Луцьк: Ред.-вид. відд. ВДУ “Вежа”, 2000. – С. 330–332.

Зузук Ф. В., Павлишин В. И. Изменение состава мочевых камней больных
разных стран мира со второй половины XVIII и до конца XX века
// Минералогия и жизнь: биоминеральные гомологии: Докл. III Междунар.
семинара, 5–8 июня 2000 г. – Сыктывкар, 2000. – С. 61–62.

Зузук Ф. В. Органическое вещество в мочевых камнях // Некристаллическое
состояние твердого минерального вещества: Материалы к Междунар. минерал.
семинару, 19–21 июня 2001 г. – Сыктывкар, 2001. – С. 250–252.

Зузук Ф. В., Павлишин В. И. Ювеллит в геологических и биологических
объектах // Органическая минералогия: Материалы I Рос. совещ. по орган.
минералогии, 2–6 дек. 2002 г / Санкт-Петербург. гос. ун-т. – СПб, 2002.
– С. 11–13.

Зузук Ф. В., Вовк П. К., Вовк А. П. Распространение уэдделлита в
уролитах и особенности его индивидов и агрегатов // Углерод:
Минералогия, геохимия и космохимия: Материалы Междунар. конф. –
Сыктывкар: Геопринт, 2003. – С. 255–257.

Зузук Ф. В., Вовк П. К. Распространение в уролитах мочевой кислоты и ее
дигидрата и особенности их индивидов и агрегатов // Углерод:
Минералогия, геохимия и космохимия: Материалы Междунар. конф. –
Сыктывкар: Геопринт, 2003. – С. 257–260.

Анотації

Зузук Ф. В. Мінералогія уролітів. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора геологічних наук за
спеціальністю 04.00.20 – мінералогія, кристалографія. Львівський
національний університет імені Івана Франка, Львів, 2005.

На підставі великого статистичного матеріалу про захворювання на
уролітіаз населення світу й України, зокрема, стверджено його
локально-регіональне поширення, спричинюване такими чинниками:
соціально-економічним, забрудненим довкіллям, кліматичним,
гідрохімічними особливостями питної води та геологічним. Підвищення
життєвого рівня до європейського не тільки супроводжується збільшенням
кількості дорослих хворих, а й зрівноваженням частки обох статей з цією
недугою. Відповідно, зменшується захворювання хлопчиків на уролітіаз
нижніх сечових шляхів. З’ясовано, що з підвищенням життєвого рівня
частка уратових каменів зменшується, а оксалатових і фосфатових
збільшується. Серед уролітів переважають асоціації, зокрема, безперервні
ряди: апатит-струвіт, ювеліт-апатит, уеделіт-апатит, уеделіт-ювеліт.
Особливості індивідів і агрегатів каменеутворювальних мінералів
збігаються з такими утвореннями геологічних об’єктів. Обґрунтовано, що
уроліти формуються внаслідок седиментації, власне кристалізації та
життєдіяльності мікроорганізмів. У процесі седиментації формуються
конкрецієподібні фосфатові, оксалатові, уратові та змішаного складу
уроліти, а в разі безпосередньої кристалізації – сфероліти брушиту,
струвіту, оксалатів, уратів, цистину. Продуктом життєдіяльності
мікроорганізмів є глобулярні ювелітові утворення та частково апатит.
Аморфна органічна речовина відіграє в уролітах здебільшого цементуючу
роль. Результати досліджень сприятимуть розробці нових підходів
лікування та профілактики уролітіазу.

Ключові слова: географія уролітіазу, біомінералогія уролітів, індивіди
та агрегати біомінералів, мікроелементи, онтогенія уролітів,
каменеутворювальна роль мікроорганізмів.

Зузук Ф. В. Минералогия уролитов. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора геологических наук по
специальности 04.00.20 – минералогия, кристаллография. Львовский
национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2005.

На основании большого статистического материала о заболеваемости
мочекаменной болезнью населения мира и Украины установлено, что ее
распространение имеет локально-региональные особенности и обусловлено
совокупностью следующих внешних факторов: социально-экономического,
загрязнения окружающей среды, климатического, гидрохимических
особенностей питьевой воды, геологического, влияние которых
неоднозначно. Ведущими являются социально-экономический фактор и
загрязнение окружающей среды. С улучшением жизненного уровня
заболеваемость детей мочекаменной болезнью нижних мочевых путей будет
уменьшаться при увеличении количества взрослых людей с уролитиазом
верхних мочевых путей. Активное участие женщин в общественном
производстве приводит к выравниванию их заболеваемости с мужчинами,
причем в наиболее работоспособном возрасте.

Собранный статистический материал и собственные исследования дают
основание утверждать, что мономинеральные апатитовые уролиты отмечаются
тенденцией к преобладанию в верхних, а струвитовые – в нижних мочевых
путях. Ювеллит- и уэдделлитсодержащие уролиты чаще встречаются в
верхних, а мочевой кислоты – в нижних мочевых путях при тенденции к
уменьшению ее количества с XIX до второй половины ХХ века. Собственно
оксалатные, фосфато-оксалатные (оксалато-фосфатные) ассоциации
преобладают в верхних, а собственно фосфатные, собственно уратные,
фосфато-уратные (урато-фосфатные), оксалато-уратные (урато-оксалатные) –
в нижних мочевых путях. Наиболее часто фиксируют двухкомпонентные
ассоциации апатита и струвита, ювеллита и апатита, уэдделлита и апатита,
ювеллита и уэдделлита, дигидрата мочевой кислоты и мочевой кислоты.
Можно предположить, что в будущем по мере приближения жизненного уровня
населения многих стран мира к европейскому часть фосфатных и оксалатных
уролитов будет возрастать, а уратных, наоборот, уменьшаться.

Подтверждается концепция, что морфологические особенности индивидов и
агрегатов камнеобразующих минералов аналогичны образованиям
геологических объектов. При кристаллизации брушита, струвита, ювеллита,
уэдделлита, уратов и цистина формируются, в основном, друзо-,
дендритоподобные и сферолитовые агрегаты, при формировании которых
действует закон геометрического отбора. Глобулярные образования типичны
для апатита и в меньшей степени для ювеллита. Апатит достаточно часто
наблюдается как стекловидное образование. Для оксалатов характерны
эпитаксия и образование двойников. Хорошо ограненные кристаллы типичны
для уэдделлита и струвита, тогда как для ювеллита, уратов и цистина
встречаются реже.

Установлено, что носителями Pb, Fe, Sr являются апатит и струвит, Cu,
Zn, Mn – оксалаты, Hg вместе с другими тяжелыми металлами может
находиться в рассеянном состоянии в органическом аморфном веществе.

Доказано, что образование уролитов происходит вследствие процессов
седиментации, собственно кристаллизации и жизнедеятельности
микроорганизмов. Седиментационным путем образуются конкрециеподобные
фосфатные, оксалатные, уратные камни, а также уролиты аморфного
органического вещества и смешанного состава. Собственно кристаллизация
брушита, струвита, оксалатов, уратов, цистина приводит к формированию
сферолитов. Довольно часто уролиты формируются при чередовании
седиментации и собственно кристаллизации, либо при совокупности этих
процессов. Вследствие жизнедеятельности микроорганизмов образуются
глобулярные ювеллит и частично апатит, а также целостные
апатит-ювеллитовые или ювеллитовые уролиты с аморфным органическим
веществом.

Онтогенические исследования подтверждают, что ведущая роль при
кристаллизации камнеобразующих минералов принадлежит pH среды. Фосфаты
кристаллизуются в щелочной среде, ураты и цистин – в кислой. Ювеллит
имеет тенденцию к образованию в кислой, а уедделлит – в щелочной среде.
Органическое вещество не формирует так называемую матрицу, а выполняет
цементирующую функцию при седиментационных процессах камнеобразования.
Результаты минералогических исследований дают основание для более
глубокого познания процессов литотрипсии и литолиза уролитов, а также
воспроизведения особенностей протекания заболевания и разработки новых
подходов лечения и профилактики уролитиаза.

Ключевые слова: география уролитиаза, биоминералогия уролитов, индивиды
и агрегаты биоминералов, микроэлементы, онтогения уролитов,
камнеобразующая роль микроорганизмов.

Zuzuk F. V. Mineralogy of Urolites. Manuscript.

Thesis for doctoral degree of geological sciences in speciality 04.00.20
– mineralogy, crystallography. Ivan Franko National University of Lviv,
Lviv, 2005.

Based on vast statistical data about spreading of urinary stone disease
both in the world in general and in Ukraine in particular, the author
states that the phenomenon bears local-regional peculiarities and is
caused by such factors as social-economical, pollution of the
environment, climatic, hydrochemical peculiarities of the drinking water
and geological one. With the growth of living standards, not only the
spreading of urolithiasis among adults increases, but also the
difference in number of cases among males and females decreases. At the
same time a decrease of number of cases of urolithiasis of lower urinary
tracts among boys is observed. With the increase of living standards
portion of urate stones decreases whereas the percentage of oxalates and
phosphates grows. Associations of continuous rows are the most
widespread ones, to which belong such associations as apatite-struvite,
whewellite-apatite, weddelite-apatite and weddelite-whewellite.
Peculiarities of individuals and aggregates of stone forming minerals
correspond to such of geological formations. It has been proved that
urolites are formed as the result of sedimentation, crystallization and
vital activity of microorganisms. In the process of sedimentation,
concretionary phosphate, oxalate, urate and urolites of mixed type are
formed, whereas direct crystallization causes formation of brushite,
struvite, oxalate, urate and cystine spherulites. Globular whewellite
and weddelite apatite urolites are the activity products of
microorganisms. Amorphous organic substance mostly plays binding role by
sedimentary process of stone formation. The results of the study will
help develop new approaches in treatment and preventive measures of
urolithiasis.

Key words: urolithiasis geography, biomineralogy of urolites,
individuals and aggregates of biominerals, microelements, ontogeny of
urolites, stoneforming role of microorganisms.

Підп. до друку 10.05.05. Формат 60х84/16. Папір офс. Друк цифровий.

Гарн. Таймс. Обсяг 3,02 ум. друк. арк. Тираж 100 пр. Зам. 1269.

Редакційно-видавничий відділ “Вежа” Волинського державного університету

імені Лесі Українки (43025, м.Луцьк, просп.Волі, 13).

Свідоцтво Держкомінформу ДК № 590 від 07.09.01)

PAGE \* Arabic 22

Похожие записи