ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

НІКОЛКО МІЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК: 172.1:316.28

Комунікаційна природа легітимаційних процесів

09.00.03. — Соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Сімферополь

2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Таврійському національному університеті ім. В.І.
Вернадського

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

Шоркін Олексій Давидович,

Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського,

декан філософського факультету

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент

Заблоцький Віталій Петрович,

Донецький національний університет,

професор кафедри державно-правових дисциплін

кандидат філософських наук, професор

Чемшит Олександр Олександрович,

Севастопольський національний технічний університет,

завідувач кафедри філософських і соціальних наук

Провідна установа Інститут філософії НАН України

ім. Г.С. Сковороди,

відділ соціальної філософії

м. Київ

Захист відбудеться “25”__лютого_2004 р. о 13 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради з філософії К 52.051.01 Таврійського
національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, м.
Сімферополь, вул. Ялтинська, 4, конференцзал.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Таврійського
національного університету ім. В.І. Вернадського: 95007, м. Сімферополь,
вул. Ялтинська, 4.

Автореферат розісланий 22.01.2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

к.філос.н., доц. Кремінський О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На всіх етапах розвитку людства влада
була однією з формуючих, інтегруючих і креативних сил розвитку соціуму,
одночасно виступаючи джерелом небезпеки для індивідуальної і суспільної
свободи. Проблеми природи і сутності влади завжди знаходилися в центрі
уваги соціально-філософської думки, визначаючи рішення інших, більш
конкртних проблем. Одним з найбільш значущих аспектів сучасного
розуміння організації і функціонування суспільства є проблема вивчення
сутності феномена легітимації.

Із теоретико-методологічної точки зору вибір теми дослідження пов’язаний
із тим, що практично всі попередні підходи до дослідження легітимації
ігнорували її комунікативну складову як загальну й істотну основу. Із
поля зору теоретиків, а тим більше практиків вислизала можливість
подальшого заглибленого дослідження легітимаційних процесів у
суспільстві за рахунок наробітків сучасної теорії комунікації.

У соціально-філософському аспекті принциповим виявляється вивчення
зростаючого поля легітимаційних процедур сучасного суспільства: від
політичних відносин і до повсякденного життя людей. Статус легітимації
нині значно ширший, ніж це проглядається в класичних правових і
політичних текстах. Ця позиція вимагає спеціального філософського
розгляду універсальної сутності легітимаційних процедур суспільства.

У політичному контексті розширення досліджень легітимаційних процесів
складає нагальну потребу не тільки для українського суспільства.
Рефлексія ліберальних основ демократії, активно здійснювана західними
теоретиками з початку 70-х років ХХ століття, веде пошук нових умов і
задає інші змісти соціальному буттю. Дані про стан вітчизняної
політичної реальності дозволяють констатувати гострий дефіцит
легітимності як окремих акторов, так і політичної системи в цілому.
Загальними для вітчизняних політологів стали твердження про кризу
легітимності, — характерна назва однієї з доповідей круглого столу —
“Десятилітня криза легітимності правлячих еліт”. Згідно з даними
багаторічних досліджень, проведених Інститутом соціології НАНУ, з 1994
по 2001 рік по всій території України спостерігалась деяка позитивна
динаміка зростання довіри, але тільки щодо політичних партій, у цілому ж
рівень довіри основним акторам коливався на рівні 3-12%. Політична еліта
використовує різні технології, покликані сприяти росту легітимності
своїх політичних дій, але кризова ситуація легітимності залишається
практично без змін.

У практичному плані вивчення легітимацій надає можливість критично
переоцінити наявні практики здійснення легітимаційних процедур і
запропонувати оригінальні методичні розробки підвищення їхньої
ефективності.

Сучасна ситуація в соціальній філософії демонструє складну й постійно
змінювану картину. Пізнавальні стратегії сучасного гуманітарного знання
звернені до пошуків теоретичних і прагматичних основ спільного буття
людей. Великий інтерес, що виник в останні десятиліття минулого сторіччя
до практичної філософії, глибинні розробки теоретиків гуманітарного
знання в галузі суспільних відносин, нагадують ситуацію другої половини
XVIII століття. Тоді, також як і сьогодні, проблема цілісності
суспільства, досягнення гармонії й здійснення справедливої держави
домінувала в працях філософів.

Ренесанс прагматичної філософії пов’язаний із деяким “зносом” існуючої
демократичної моделі суспільства, з необхідністю переосмислити базові
положення сучасної демократії. У ліберальній демократії механізми
відповідей на нові явища в суспільстві в низці випадків відсутні або
малоефективні, до таких явищ відносять, наприклад, етнічні конфлікти
всередині держави, тероризм, складнощі регламентації мас-медійного
простору, екологічні проблеми й проблеми духовного здоров’я людини.
Локальні спроби усунення протиріч (політичні рішення, військові акції)
не сприяють рішенню глобальної кризи системи політичних відносин.

У цьому зв’язку західними теоретиками здійснюються нові
соціально-філософські інтерпретації концепцій свободи в політиці й
економіці , концепції співвідношення держави й суспільства ,
справедливості, ролі індивіда в політичній системі, інформації,
легітимації соціальних проектів і дій.

Вивчення моментів соціальної напруженості крізь призму легітимації
допоможе здійснити синтез аспектів свободи, справедливості, права,
етики, рівності тощо. Принципи легітимації влади вивчалися багатьма
теоретиками соціальної філософії та філософії політики. Пропонована
робота продовжує дослідницьку низку, що здійснює пошук нових
раціональних можливостей об’єднання громадян, вирішення національних і
стратифікаційних конфліктів, здійснення справедливої демократичної
держави.

Ступінь наукової розробленості теми. Дискурс легітимації не має
глибинної історії й багатовікових досліджень, у порівнянні, наприклад,
із вивченням держави або свободи. В античній і середньовічній філософії
намічалися підходи, епізодично розглядалися проблеми співвідношення
справедливості і влади (наприклад, у роботах Гуго Гроція), але
систематичних досліджень не здійснювалося. Аж до початку ХХ століття
термін перебував у полі правових дисциплін. Глибокий
соціально-філософський аналіз терміна “легітимація” вперше здійснив М.
Вебер.

Протягом двадцятого століття інтерес до процесів легітимації зростав,
особливо помітний внесок у вивчення легітимації внесли такі
соціально-філософські напрямки, як структурний функціоналізм, соціальна
феноменологія, постмодернізм, теорія соціальних мереж і теорія
комунікативної дії.

Виявленням специфіки легітимації політичної влади в різний час
займалися М. Вебер, К. Шмітт, Й. Вайс, Т. Парсонс, С.
Ліпсет, Д. Хелд, Д. Істон, С. Московічі й ін.

Співвідношення легітимності й легальності, соціально-політичного та
правового аспектів феномена було проаналізовано в працях О. Хеффе,
Р. Циппеліуса, Ю. Гайди, В. Макаренка та ін.

Соціально-філософські підстави процесу легітимації виділяли у своїх
працях П. Бергер і Т. Лукман, М. Фуко, Ф. Ліотар, П.
Бурдьє, К.-О. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле, П. Козловські, Н.
Луман, Е. Гідденс, Б. Андерсон.

Аналіз радянських досліджень легітимаційних процесів у суспільстві має
специфічні труднощі, тема розроблялася тільки в контексті критики
буржуазної ідеології. Ідеологема історичного матеріалізму, по суті,
закривала перспективи вивчення політичної влади, споконвічно критично
трактуючи способи її обґрунтування. Однак політична антропологія й
етнографія примітивних культур країн Африки й Азії були відкриті
дослідженню. Вагомий внесок у вивчення легітимації влади в
переддержавних утвореннях вніс радянський антрополог Л.
Куббель.

З кінця 80-х років активність радянської науки в галузі
соціально-філософської теорії помітно зросла. До кінця ХХ століття на
пострадянському просторі сформувалася страта вчених, що займаються
вивченням проблем легітимності: Т.Алексєєва, А. Білий, Є. Бистрицький,
П. Гайденко, Ю. Давидов, А. Єрмоленко, В. Заблоцький, К.
Завершинський, І. Кальной, В. Лобанов, С. Макєєв, І. Попова, О.
Панарін, Ю. Розенфельд, С. Рябов, І. Сікора, В. Степаненко, В. Фадєєв,
А. Фетісов, О. Чемшит, В. Шаповал, О. Шоркін, Р. Шпакова
та ін.

Легітимаційні процеси в суспільстві складні й багатопланові. Довгий час
здійснюються дослідження легітимаційних процесів у політиці, починаються
спроби вивчати легітимацію в інших сферах – праві, науці, мистецтві.
Пропонована дисертація розвиває тенденції дослідження легітимації, що
намітилися, вона є спробою філософського узагальнення знань про процес
легітимації в контексті комунікативних теорій.

Теоретико-методологічні підстави дослідження. Легітимаційні процеси
традиційно піддавалися аналізові в контексті методології, закладеної М.
Вебером. Умови, рівні, види легітимності варіювалися в межах трьох
основних типів Вебера — небагато видозмінюючи, здобуваючи додаткові
характеристики й значеннєві відтінки змісту. Соціально-феноменологічна
інтерпретація дає інше, відмінне від веберівського, тлумачення
легітимності. Сучасна інформаційно-мережева концепція соціальних
взаємодій містить новий ключ до аналізу дискурса легітимації. Нарешті,
залучення міждисциплінарних комунікативних підходів надає можливість
виявити додаткові характеристики феномена легітимації, інтерпретувати
його в контексті зв’язків і відносин, характерних для неоліберального
суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами планами, темами. Дисертація
виконана з урахуванням пріоритетів національної програми “Освіта”.
Дослідження проводилося в рамках комплексних тем кафедри філософії
Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського
(“Філософські підстави сучасної соціокультурної парадигми”, державна
реєстрація теми №0100U001117) і кафедри соціальної філософії
(“Громадянське суспільство й специфіка його становлення в Криму”,
державна реєстрація теми: №0102U001652).

Мета і завдання дослідження. У дисертаційній роботі ставиться мета
проаналізувати феномен легітимації з позиції сучасних теорій
комунікації.

Для здійснення поставленої мети визначені завдання:

упорядкувати наявний масив знань про легітимації: виявити основні
підходи до визначення легітимації, типологізувати існуючі визначення
легітимації;

доповнити дефініцію легітимації комунікативною складовою, сформулювати
концепцію легітимації в контексті комунікації, виділити і проаналізувати
її основні умови;

простежити етапи становлення теорій комунікацій, проаналізувати базові
концепти та їхню співвіднесеність з концептами теорій легітимації влади;

проаналізувати лінгвістичні теорії комунікації з позицій прагматики —
аналізу тексту-дії. Виявити основну структуру комунікації і вивчити
умови, що сприяють здійсненню легітимаційних комунікацій у різних
суспільствах;

виявити й інтерпретувати різні модуси легітимації, що домінують у
європейській культурі, виділити стрижневу модель політичної комунікації
в історичному процесі;

— розглянути умови імплементації сучасних типів політичної комунікації в
українську політику; інтерпретувати умови перманентної легітимації
влади, здійснюваної референдумами й активною участю громадян у прийнятті
політичних рішень.

Характеристика об’єкта, предмета й методу дослідження. Об’єктом
дисертаційного дослідження виступають процеси легітимації в соціальній
сфері та їхній соціально-філософській рефлексії. Предмет дослідження –
комунікативна складова легітимацій різних сфер соціальної дійсності як
атрибутивна й стрижнева характеристика.

У ході проведення дослідження використовувалися такі методи:

аналітичний, на підставі якого було виділено низку ознак легітимації,
досліджено кілька варіантів визначення цього феномена та здійснена їх
типологізація, сформовано визначальний для дисертаційної роботи концепт
процесу легітимації;

структурно-функціональний, за допомогою якого виділена комунікативна
структура легітимації, а також її основна функція, яка ретранслювалася
на історію людського суспільства;

компаративистський, що надав можливість вивчити різні підходи до
вивчення феномена легітимації влади і визначити “плюси” й “мінуси”
комунікативних теорій;

історико-логічний метод, що надав можливість простежити досліджуваний
об’єкт у часі, здійснити співвідношення різних типів легітимації та
пануючих уявлень про політичну сферу.

Наукова новизна дослідження міститься в самій постановці проблеми й у
запропонованому способі рішення оптимізації соціальних взаємодій. У ході
дослідження отримано низку результатів, що мають характер наукової
новизни:

Уперше комунікативна складова процесу легітимації розкрита як його
базова підстава, системоутворюючий стрижень.

Висунуто та аргументовано положення: легітимація виступає як специфічна
складова окремих типів соціальної комунікації; у тому чіслі й
політичного типу.

Проаналізовано достатні і необхідні умови для реалізації легітимуючої
ситуації (L-ситуації) у різних соціальних сферах.

Висловлено й обґрунтовано положення про сутнісний зміст легітимації
влади як різновиду політичної комунікації, спрямованої на досягнення
консенсусу в координації дій комунікаторів.

Виявлено інтегративний паттерн процесу легітимації та його історичні
модуси (L-конвенції) у межах європейської культури: полісний,
процедурно-правовий і консенсусний.

Практичне і теоретичне значення результатів дисертації. Виокремлення
комунікативної складової в процесі легітимації дає можливість оцінити
роль комунікативних факторів як методологічної і технологічної підстави
легітимаційних стратегій, зокрема, продовжити роботу в руслі концепцій
комунікативної дії, спрямованих на удосконалювання неоліберальної теорії
участі. Партисипаторна демократія, або демократія участі, сьогодні
прийнята як механізм регулювання політичних відносин усіма
демократичними країнами. Можливості демократії участі дотепер
вивчаються, і ця робота та результати пропонованого дисертаційного
дослідження дають можливість обґрунтувати ефективність подібного типу
політичної комунікації в Українській державі. Зміст і висновки роботи
можуть бути практично корисними для політичних діячів України — як
політикам-практикам, так і теоретикам, що розробляють й здійснюють
концепцію правової демократичної держави.

Основні результати дисертації припускають їхнє використання при розробці
концепцій реформування пострадянського соціуму, для складання цілісних і
багатоаспектних програм розвитку громадянського суспільства. Положення
роботи (і це є однією з цілей дисертації) можуть бути методологічною
основою для соціологічних, соціально-політичних прикладних досліджень
процесів життєдіяльності людей у перехідних соціумах, використовуватися
для перспективного прогнозування й пошуку ефективних моделей сталого
розвитку суспільства.

Розробки, подані в дисертаційному дослідженні, застосовані також при
підготовці лекційних курсів вищих навчальних закладів із низки дисциплін
соціально-філософської й політологічної спрямованості. Крім того,
отримані матеріали можуть виконувати роль теоретико-методологічних
орієнтирів для відповідних спецкурсів із сучасних проблемах державного
будівництва й управління.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати
дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли
відображення в доповідях Міжнародних наукових конференціях і
симпозіумах: Міжнародної наукової конференції “Демократія на
пострадянському просторі: теорія і практика” Сімферополь, 2000,
“Культура народов Причерноморья” Сімферополь, 2000, “Мова і культура”
Київ, 2002, міжнародном симпозіумї “Разум в постнеклассическую эпоху:
Антропологические перспективы” Сімферополь, 2003; на методологічному
семінарі кафедри соціальної філософії ТНУ (2003) і на
науково-практичному семінарі “Культурный обмен и формирование
толерантности в многоэтническом гражданском обществе” Севастополь, 2003.
Крім цього, результати дослідження використовувалися в навчальному
процесі при підготовці й читанні лекцій, а також проведенні практичних
занять із курсу “Політична філософія” на філософському факультеті ТНУ в
2003 році.

Публікації. Результати дисертації опубліковані в наукових журналах,
подані п’ятьма статтями у виданнях, зареєстрованих ВАК України, збірнику
статей, чотирма тезами за матеріалами конференцій. Загальний обсяг
публікацій з теми дослідження перевищує 4,8 друкованих аркушів.

Структура дисертації. Особливість упорядкування матеріалу визначена
методологічними підставами й метою дослідження. Дисертація складається з
вступу, трьох розділів, висновків й списку використаної літератури.

Загальний обсяг роботи складає 203 сторінки, із яких 186 основного
тексту; подано список використаної літератури з 229 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, подано опис ступеня
вивченості теми, визначено мету й завдання роботи, подано методологічну
основу й наукову новизну, структуру тексту та практичне значення роботи.

Перший розділ “Сутність легітимаційних процесів у суспільстві”,
присвячений аналізові концепту легітимації. У ньому подано набір
визначень легітимації й основних понятійних конструктів, розроблених М.
Вебером, С. Ліпсетом, Д. Хелдом, П. Бергером і Т.
Лукманом та ін. Пропонується узагальнене визначення легітимаційних
процесів, узяте за основу в дисертаційному дослідженні. У першому
підрозділі “Вихідні методологічні підстави дослідження феномена
легітимації” заданий набір особливостей гуманітарного знання,
напрацьований теоретиками XIX і XX ст., що спеціалізують тематику
дисертаційного дослідження в соціально-філософській проблематиці. Як
відправна актуалізується ідея Г. Рікерта, згідно з якою теоретизація
культурних і соціальних явищ можлива тільки в ракурсі цінностей.
Приймається положення М. Вебера, що центрувало гуманітарне знання
навколо актора, індивіда, чиї дії осмислені й ціннісно мотивовані.
Базовою характеристикою вважається “розуміння” як специфічна особливість
гуманітарного дослідження.

У другому підрозділі “Етимологія терміна “легітимація” запропоновано
семантичний аналіз термінів “легітимність”, “легітимація”, їхнє
відокремлення від юридичного контексту й оформлення в
соціально-філософському дискурсі. У досліджуваному аспекті термін
“легітимація” використовується майже понад сотні років. Існує близько
десяти історичних значень терміна, але як би не відрізнялися семантичні
моделі терміна в різних соціальних сферах, варто визнати, що правова
інтерпретація терміна визначає межу можливих визначень “легітимації”.
Виділяються умови використання “легітимності” або “легітимації” залежно
від умов і смислових детермінант.

З’ясуванню смислового змісту терміна “легітимація” в працях М. Вебера
присвячено третій підрозділ “Типи легітимації політичного панування в
соціально-філософській теорії М. Вебера”. Аналізується теоретична
спадщина першого теоретика, що найбільш детально описав феномен
легітимації і сформулював його ідеально-типові конструкції.
Вичленовування Вебером трьох основних типів влади і, відповідно, трьох
типів легітимації закріпилося в традицію вживання терміна. Найбільш
розповсюджене тлумачення терміна в цьому субдискурсі зводиться до
ототожнення його із системою заходів політичної влади щодо обґрунтування
власних дій з одного боку, і феномена їхнього тлумачення й прийняття
суспільством, з іншої.

Упорядкування й аналіз масиву існуючих визначень “легітимації”
здійснюється в четвертому підрозділі “Логічні дослідження визначень
“легітимність-легітимація” в соціально-філософській літературі”.
Завдання дослідження — вичленувати основні напрямки базових визначень
“легітимацій” за такими ознаками: джерело легітимаційних процесів
(суб’єкт), спрямованість (об’єкт), сфера соціальної активності. Також
проведено розподіл за групами синонімів і за формально-логічною
структурою визначень. У результаті отримано висновок про недостатність
існуючих дефініцій легітимації.

Центральним у першому розділі є підрозділ “Комунікативна основа феномена
легітимації”. Саме тут наводяться приклади наявності легітимуючих
комунікацій у всіляких сферах життя людей і демонструється універсальний
характер легітимучих комунікацій. Дається нове визначення легітимації,
введено термін “L-ситуація” для позначення легітимуючих комунікацій.

Залишаючи предметом вивчення сферу політичного, дослідження акцентує
увагу на наявності легітимаційної складової в інших сферах (у науці,
наприклад). Комунікативна складова виступає атрибутом легітимації, разом
з тим не всі комунікативні акти й процеси містять легітимаційні
характеристики та можуть бути визначені як легітимуючі.

Для легітимуючої комунікації характерна наявність:

претензії одного з комунікаторів на зміну або підтвердження своєї ролі
або статусу у взаємодії з іншими;

системи іспитів, процедур апробацій претендента, які приймаються всіма
комунікаторами як достатні;

зростання кількості символічного капіталу претендента, визнаний іншими
учасниками як справедливий, перерозподіл за рахунок інших комунікаторів.

Як основну умову легітимуюча комунікація передбачає сталу структуру
угод, що визначають участь у легітимації комунікаторів. Це –
L-конвенції, що формують структуру й специфіку легітимацій у різних
соціумах. Масив L-конвенції охоплює соціум в основних його сферах, надає
йому сталості, цілісності і стабільності розвитку.

`

b

`

b

o

( t c a a p

?

o

„J

d„th^„J

o

d„th

Z8[ [E\oooocooooooooooooUIooAe

&

jNk°lhnHozpjqOer&toooeUIIAAA?c—————

&

&

&

&

&

?(?`®&?F°E?EE?IoooooooeeaeoooooooooUUUooo

&

Hуалів, умови взаємодії, але основні позиції легітимуючих комунікацій
представляють сталу структуру.

У другому розділі дисертаційного дослідження “Комунікативна
інтерпретація легітимаційних процесів” здійснено аналіз комунікативних
теорій і зазначені можливості їхнього використання для з’ясування
природи легітимаційних процесів.

У першому підрозділі “Процес легітимації в контексті лінгвістичних
теорій комунікації” простежено підстави сучасних лінгвістичних теорій,
що спеціалізуються на вивченні мовної прагматики. Виявлено універсальний
тип L-конвенцій, що базується в основі мови. На ґрунті теорії
комунікації Дж. Остіна дисертантом сформульована структура комунікації
та її спрямованість. Модель Остіна, що розділяє висловлювання на ті, що
констатують і перформативні, дала можливість віднести легітимацію до
перформативного типу. Для успішності комунікації Остін формулює низку
умов, відсутність яких призводить до різних варіантів невдалих
комунікацій. На цій основі здобувачем проаналізовано формальні
характеристики мови, що формують владний дискурс.

Другий підрозділ називається “Інтеракція й комунікація у філософських
конструктах Т. Парсонса і Н. Лумана”. Парсонс підсилює позицію М. Вебера
про спрямованість усякої дії Актора на передбачуваного Іншого як
обов’язкової складової інтеракції. Зіставлення індивідуальних осмислень
діяльності дає можливість виділяти єдині й подібні змісти, а також
погодити вчинки акторів. У ході цього трактування легітимація
розглядається Парсонсом як співвіднесення індивідуального змісту
діяльності з загальним змістом. Ця процедура характерна для політичної
сфери й для всіх значимих соціальних сфер.

Н. Луман у вивченні зв’язку індивіда та системи особливо акцентував
увагу на способі взаємовпливу. Німецький учений сформулював принцип
“генералізованого коду” як деякої центральної категорії визначеної сфери
діяльності, з яким повинні співвідноситися всі висловлювання, що
формують її мережу. Так, генералізованим кодом політики виступає влада,
отже, усі висловлювання в цій сфері повинні аналізуватися з погляду
їхньої співвіднесеності з владою. Код виступає як медіумний засіб, що
полегшує взаємодію громадян і системи. Легітимація, таким чином,
вкорінюється відповідно до висловлювання генералізованого коду цієї
соціальної сфери.

У третьому підрозділі “Соціально-феноменологічна інтерпретація процедури
легітимації в теорії Бергера-Лукмана” акцентується увага на ролі
легітимуючих основ, як організуючих соціальні взаємодії як по
горизонталі, так і по вертикалі (погодженість історичних епох і
наступність поколінь). Інтрепретативна складова легітимації тут
обґрунтовано виступає як провідна.

У четвертому підрозділі другого розділу “Легітимаційні процеси в
контексті Теорії комунікативної дії” обговорюються ідеї К.-О. Апеля і Ю.
Габермаса. Апель формулює тезу універсальності легітимаційних процесів у
співвідношенні життєвих світів різних індивідів і державної системи. Ю.
Габермас продовжує критичне осмислення “проблеми Гоббса”, яка складає
основу сучасної теорії соціального й політичного буття: як можливе
здійснення єдності держави за різниці індивідуальних воль? Акцент на
етичну складову легітимуючих комунікацій розширює поле дослідження до
меж моральної філософії.

У підсумку процес легітимації Габермас визначає як тлумачення дії
Іншого, співвіднесення його з загальною нормою й прийняття цієї норми як
значущої для себе.

Матеріал другого розділу дав можливість виділити рівні існування
L-конвенцій і їхню функціональну визначеність. Уживаючи
мову за загальними правилами, індивіди погоджуються з універсальними
положеннями мови й приймають пануючі логічні методи аналізу світового
порядку — це універсальна легітимація комунікативних процесів (або
універсальна L-конвенція).

Важливим наповненням L-конвенцій, що вироблені в ході життя багатьох
поколінь людей є: визнання справедливості процедури учасниками, повнота
процесу, відповідність учасників ролям й обов’язковість подальшої
погодженої дії. Ці умови ми виділимо як такі, що визначають процедурну
соціальну комунікацію як легітимуючу.

У третьому розділі “Історичні конструкти легітимаційних процесів
політичної сфери” на конкретно-історичному матеріалі обгрунтовується
виділення комунікативної складової процесу легітимації. У першому
підрозділі “Потестарне суспільство й обґрунтування влади в міфологічних
культурах” досліджується характер політичної легітимації в
переддержавних утвореннях і перших державних інституціях. Підкреслено
ритуальний характер легітимаційних процесів і відповідних їм
L-конвенцій, зроблено висновок про авторитарну-договірну природу влади.
Виділений інтегративний паттерн L-конвенцій. У другому підрозділі
“Історичні модуси паттерна легітимуючої ситуації у європейській
культурі” вивчається зміна уявлень про умови L-конвенцій на території
Європи. Спочатку аналізується прецедент прямого політичного правління
(всі учасники політичної комунікації безпосередньо здійснюють управління
полісом), який сформував важливі політичні категорії: свобода,
громадянин, громадська думка і на підставі якого було створено образ
вільного та справедливого демократичного суспільства. Далі здійснюється
аналіз апаратного оформлення політичної й правової комунікації: поява
перших писаних конституцій середньовічної Європи. Інституалізація та
професіоналізація, характерні для політичної сфери, спільні для всіх
легітимаційних процесів у цей час. У підсумку магічна й геральдична
легітимація поступається місцем процедурно-правовій. І, нарешті, — у
другому підрозділі останнього розділу “Обґрунтування і формування
диференційованої мережі дискурсів наук” демонструються
загальнометодологічні зміни L-конвенцій, пов’язані з зародженням
масового суспільства. Ранні етапи розвитку масової культури
характеризуються низкою технічних відкриттів. Крім технічних досягнень і
появи капіталістичного виробництва, глибокий вплив на духовну ситуацію
часу зробив протестантизм. М. Лютером і його послідовниками були
ініційовані процеси зміни економічної й освітньої систем, ліквідації
духовної стратифікації суспільства. У підрозділі “Теорія Суспільного
договору – новий тип легітимації політичних відносин” аналізові
піддається економічна модель побудови держави, що лежить у основі
ліберальної демократії. Ринкова модель у її імплементації в політику
майже на два століття оформила способи вивчення політики, методи її
аналізу. Перенесення економічних типів взаємодії в політичну сферу
позбавило останню власних основ і коренів.

У середині ХХ століття відбувається реактуалізація полісної моделі
побудови демократії. Осмислення власного політичного дискурсу з
властивим тільки йому способами взаємодії, мотивації, спрямованості
активності, загострює потребу в освоєнні нових типів політичних
L-конвенцій. Базовими працями є наробітки Г. Арендт, Ю.
Габермаса, Д. Стоун.

У останньому підрозділі “Реактуалізація полісної моделі легітимуючих
конвенцій, у сучасній політичній теорії” піднімаються проблеми сучасної
демократії. Договірна основа суспільства вимагає більш активної
політичної комунікації. Темпорально обмежена взаємодія на період виборів
не може на сучасному етапі ліквідувати потребу суспільства в кореляції
політичних інститутів. Партисипаторна демократія робить процес
політичної участі громадян постійним, а загальне впровадження її в
політичне життя держави бачиться багатьом сучасним теоретикам необхідною
умовою подолання кризи демократії. Теза про перманентну легітимацію
політичної влади шляхом регулярної участі громадян в управлінні державою
фундується як основний показник демократичності суспільства. Показано
рівень залучення українських громадян у процес прийняття політичних
рішень і досліджується імплементація нових моделей політичних
L-конвенцій.

У ході проведеного соціально-філософського дослідження легітимаційних
процесів у суспільстві отримано такі висновки:

1. У суспільстві, за всіх часів у різних сферах – політики, науки,
мистецтва, між різноманітними акторами комунікативного процесу
реалізуються окремі ситуації, регламентовані спеціальними L-конвенціями,
що доцільно (відповідно до усталеної термінології іменувати подібні
ситуації в правовій сфері) назвати легітимаціями. Особливість цих
ситуацій (L-ситуацій) у тому, що

один із акторів виступає стосовно до інших із деякою претензією;

згідно з прийнятою у суспільстві L-конвенціею претендент повинен
виконати відповідну серію дій;

дія визнається або не визнається комунікаторами як відповідна
L-конвенції, і в першому випадку претендент здобуває символічний
капітал;

символічний капітал підтверджує або забезпечує новий, більш високий,
статус актора.

При цьому актором може виступати окремий індивід, мала або велика група
людей, організація, рух і навіть цивілізація. Символічний капітал – це
необов’язково гроші, таким може виступати будь-яка цінність — влада,
власність, істина, статус, любов тощо.

L-конвенція є угодою тривалої дії, її патерн полягає в тому, щоб
повідомляти сталість, стабільність і цілісність суспільству. L-конвенції
можуть виражатися й існувати у формі звичаїв, звичок, традицій
(потестарні структури і сучасна повсякденна взаємодія); закріплюватися
законом і конституцією (політична та правова сфера).

3. У структурі L-конвенцій виділяються базові умови, якими виступають
метамовні підстави й загальні логічні правила. Висловлювання можна
класифікувати як легітимне, якщо воно підкоряється універсальним
правилам мови, а вже потім співвіднесене зі значеннєвими конструктами,
характерними груповими узусами. Здійснюючи вживання мови за загальними
правилами, ми погоджуємося з універсальними положеннями мови й приймаємо
пануючі логічні методи аналізу світоустрою. Сукупність усіх
перерахованих умов можна назвати універсальною легітимацією
комунікативних процесів (або універсальною L-конвенцією).

4. Найбільш важливими умовами комунікативного акту, що були вироблені в
ході життя багатьох поколінь людей є: визнання справедливості процедури
учасниками, повнота процесу і відповідність учасників ролям,
обов’язковість подальшої погодженої дії. Ці умови визначають процедурну
соціальну комунікацію як легітимну.

5. Диференціація соціальних сфер, ускладнення процедур взаємодії
призвели до фокусування основних комунікативних кодів значимих типів
відносин. Комунікативні (генералізовані) коди структурують і значною
мірою визначають вибір, що у даному горизонті варіантів відповідей
(рішень) має смисл, і, в остаточному підсумку, конституюють систему,
стаючи її елементом. Із позицій диференційованих соціальних сфер
легітимація (L-конвенція) виступає як пояснення причин спектру селекцій,
пропонованих цією сферою.

6. Усі перераховані види легітимуючих комунікацій і їхні результати
(L-конвенцій) ретранслюються в ході людської історії, на підставі чого
можна виділити ще одну особливість — легітимація сприяє здійсненню
інтеграції. Функціональність легітимації закладена в довірі до
універсальних засобів обміну, що поєднує розрізнених індивідів у соціум,
— до цінностей, що домінують у різних сферах людської діяльності.

7. Можна погодитися з Бергером і Лукманом, що легітимація не зводиться
тільки до деонтологічного принципу (етичних і правових характеристик),
але й має онтологічні резони.

8. L-конвенції існують не тільки в горизонтальній площині, вони
пронизують історію соціумів по вертикалі, організовуючи тим самим
зв’язок поколінь і етнокультурну ідентичність.

9. Стрижнева комунікативна структура присутня вже на ранніх етапах
людського суспільства, коли простежується процедура, що супроводжує
зміну позицій у суспільстві, оформлена в систему ритуалів переходу.

10. Полісна модель легітимуючої комунікації наділена надзвичайно широким
охопленням політичних акторів, демонструє повною мірою такі умови, як
свобода й рівність комунікаторів. Але, у свою чергу, ця модель має і
низку істотних недоліків. Більш того, ця система не має стримуючих
чинників і демонструє слабкі механізми захисту від сваволі більшості.
Середньовіччя і Відродження здійснили рафінування правової системи як
центральної для відстеження легітимаційних процедур. Новий Час
продукував низку основ, які складають основу сучасної системи масової
участі в політичних, правових і загальнокультурних процесах.

11. У сучасній системі процесів, що легітимізують, спостерігається зсув
їхніх тлумачень від економіко-господарських основ до політичних.
Консенсусна система комунікацій, що легітимізують, центрує своє буття в
полісній моделі, відхиляючи економічні (контрактні) основи L-конвенцій.
Зміни в системі політичних комунікацій відродили інтерес до ідеї прямої
участі громадян в управлінні країною. Референдуми, плебісцити – матеріал
для рефлексії над актуальними проблемами української політики.

Основний зміст дисертації відображено в публікаціях:

Николко М.В. Человек – мера политики // Проблемы материальной и духовной
культуры народов Крыма и Северного Причерноморья от античных времен до
наших дней, Симферополь, 1996. – С. 24-25.

Николко М.В. Современный политический климат в Украине // Культура
народов Причерноморья, Симферополь, 1997. — №1. — С. 125-126.

Николко М.В. Трудности легитимации демократических понятий на
постсоветском пространстве // Культура народов Причерноморья,
Симферополь, 1997. — №2. — С. 292-295.

Николко М.В. Обоснование власти: роль социальных групп в переходный
период // Культура народов Причерноморья, Симферополь, 1999. — №7. — С.
189-193.

Ніколко М.В. Легітимність – легітиміція. Про долю одного політичного
поняття в XX ст // Вісник КНУ імені Тараса Шевченко. – Політични наукі,
Київ, 2000.- № 7 – С.148-154.

Николко М.В. Ренессанс: формирование новой политической парадигмы //
Вестник СевГТУ: Философия, Севастополь, 2001. – Вып.29. – С. 187-193.

Николко М.В. Юмор как аспект легитимации политической власти // Ученые
записки Таврического Национального университета им. В.И. Вернадского /
Политические науки, Симферополь, 2001. — Том 14 (53), № 1. — С. 54-60.

Николко М.В. Применение структурно-функционального метода для анализа
легитимации политической власти // Політична наука: предмет та
методологічні засади: Збірник матеріалів міжнародної наукової
конференції. – Х.: Регіон-інформ, 2001. – С. 84-91.

Николко М.В. Теоретические аспекты политической коммуникации // Язык и
культура / Вып. 5, Т.2, Ч.2, Київ, 2002. – С. 35-40.

Николко М.В. Проблемы легитимации права в неолиберальной демократии //
Разум в постнеклассическую эпоху: Антропологические перспективы:
материалы международного симпозиума. ТНУ им. В.И. Вернадского.
Симферополь, 21-24 мая 2003. – Симферополь: изд-во ТНУ им. В.И.
Вернадского, 2003. – С. 91-94.

АНОТАЦІЯ

Ніколко М.В. Комунікаційна природа легітимаційних процесів. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії.
Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Сімферополь,
2004.

Дисертаційне дослідження розкриває комунікативну природу взаємодій, що
легітимують. Предметом вивчення виступає комунікативна складова
легітимацій у різних сферах соціальної дійсності. Позиціювання
комунікативної структури як атрибутивної і стрижневої характеристики
процесів легітимації дозволяє розширити і підсилити вивчення цього
феномена у всіх соціальних сферах. Сформульовано твердження про
наявність трансісторичних функцій легітимуючих комунікацій: інтегруючої
й інтерпретуючої. У будь-якому суспільстві, в усі історичні епохи, у
різних соціальних сферах комунікації, що легітимують, реалізують ці
базові функції (L-ситуація).

Позначений паттерн L-ситуації реалізується в різних історичних модусах.
Диференціація L-ситуації дозволила виявити ії модуси — (L-конвенції),
характерні для різних історичних віх. У ході реалізації намічених цілей
були виявлені необхідні і достатні умови для здійснення легітимуючих
ситуацій у різних історичних епохах. Особливий акцент зроблено на
вивченні L-конвенцій сучасного типу.

Ключові слова: комунікація, легітимація, влада, легітимуюча ситуація,
консенсус, модус.

АННОТАЦИЯ

Николко М.В. Коммуникативная природа легитимационных процессов. –
Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по
специальности 09.00.03. – социальная философия и философия истории.
Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского. Симферополь,
2004 г.

Диссертационное исследование раскрывает коммуникативную природу
легитимирующих взаимодействий. Предметом изучения выступает
коммуникативная составляющая легитимаций различных областей социальной
действительности. Позиционирование коммуникативной структуры в качестве
атрибутивной и стержневой характеристики процессов легитимации позволяет
расширить и усилить изучения этого феномена во всех значимых социальных
сферах.

Первоначально определяется, что универсальные характеристики
легитимирующих коммуникаций заложены в особенностях функционирования
системы языка. Метаязыковые основания, общие логические правила,
культурные стереотипы, групповые узусы — это универсальные условия,
задающие высказыванию легитимирующие основания.

Далее в работе подвергаются анализу социальные оснований легитимации.
Изучаются легитимирующие коммуникации в различных областях социальных
взаимодействий. Демонстрируется наличие структурного единства различных
ситуаций, в которых можно выделить общие условия:

один из акторов выступает по отношению к другим с некоторой претензией;

согласно принятой в обществе L-конвенции, претендент должен выполнить
определенную серию действий;

действие признается или не признается коммуникаторами как
соответствующее L-конвенции, и в первом случае претендент
приобретает символический капитал;

символический капитал подтверждает или обеспечивает новый, более
высокий, статус актора.

Эти ситуации диссертантом определяются как легитимирующие (L-ситуации).

С позиций дифференцированных социальных сфер легитимация выступает как
объяснение причин спектра селекций, предлагаемых каждой сферой. Базовый
коммуникативный код социальной сферы структурирует и в значительной
степени определяет выбор, который в данном горизонте вариантов имеет
смысл, таким образом, легитимация осуществляет истолкование социальных
взаимодействиях. Процесс легитимации способствует повышению доверия к
универсальным средствам обмена, выступает объединяющим фактором для
разрозненных индивидов. Наличие этих характеристики в любых
легитимирующих коммуникациях дает основание сформулировать утверждение о
трансисторических функциях коммуникаций этого типа: интегрирующей и
интерпретирующей. В любом обществе, во все исторические эпохи, в разных
социальных сферах легитимирующие коммуникации реализуют эти функции.

Обозначенный паттерн L-ситуации реализуется в различных исторических
модусах. Дифференциация L-ситуации позволила выявить модусы L-ситуаций —
(L-конвенции), характерные для разных исторических вех. В
границах европейской культуры выделены: полисный, процедурно-правовой и
консенсусный модусы.

В ходе реализации намеченных целей были выявлены необходимые и
достаточные условия для осуществления легитимирующих ситуаций в
различных исторических эпохах. Особый акцент был сделан на изучении
L-конвенций современного типа. Вычленение коммуникативной составляющей в
легитимациях дает возможность усилить значение спонтанных политических
коммуникаций, направленных на развитие анклавов гражданского общества,
интенсификацию активности граждан и совершенствование неолиберальной
теории участия.

Ключевые слова: легитимация, коммуникация, власть, легитимирующая
ситуация, консенсус, модус.

ANNOTATION

Nikolko Milana. The communication nature of the processes of legitimacy.
– Manuscript.

Thesis for candidate of science degree of Philosophy by speciality
09.00.03 – Social Philosophy and Philosophy of History. – National
Tavrida V.I. Vernadsky University, Simferopol, 2004.

The research opens the communicative nature of legitimating
interactions. The subject of investigation — communicative constituting
of legitimacy of various areas of the sociality. The positioning of
communicative structure like an attributive and rod characteristic of
processes of legitimacy allows studies of this phenomenon in all
important spheres. The affirmation about presence of trans-historical
functions of the legitimating communications is formulated: integration
and interpretation. In any society, in all historical epoch, in
different social spheres of the legitimating communications realize
these base functions (L-situation).

Designated pattern of the L-situation is realized in various historical
moduses. The differentiation of a L-situation has allowed to reveal
modus — (L-conventions), characteristic for different historical marks.
During realization of the scheduled purposes the necessary and
sufficient conditions for accomplishment of legitimating situations in
various historical epoch were revealed. The emphasis was made on study
of a modern L-conventions.

Key words: legitimacy, communication, power, legitimating situation,
consensus, modus.

1Десять лет украинской независимости: уроки постсоветской трансформации
и вызовы XXI века. Материалы круглого стола // Політична думка, 2001. —
№ 3. – С. 3-34.

Прикладом є наявність в деяких конституціях двох положень, які
протистоять один одному: «право нації на самовизначення» й «про
територіальної цілісність» (сьогодні ця дилема вирішена за рахунок
ліквування першого положення).

Берлин И. Философия свободы. Европа: Пер. с англ. — М.: Новое
литературное обозрение, 2001. – 448 с.

Козловски П. Общество и государство: неизбежный дуализм: Пер. с нем.
М.: Республика, 1998. – 368 с.

Хеффе О. Политика, право, справедливость. Основоположения критической
философии права и государства. : Пер с нем. — М.:Гнозис.,1994, 319 с.

Роулз Дж. Теория справедливости: Пер. с англ. – Новосибирск: Изд-во
Новосибирского Университета, 1995. – 437 с.

PAGE 20

Похожие записи