Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Люта Леся Петрівна

УДК 316.344.24:796.011.3 (043.3)

Інституціалізація спорту: динаміка структурних змін

22.00.03 – соціальна структура та соціальні відносини

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії соціології факультету
соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор
Тарасенко Валентин Іванович

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії та історії соціології,

м. Київ

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

Саппа Микола Миколайович

Харківський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри
соціології та соціальної роботи

м. Харків

кандидат соціологічних наук

Васильченко Олег Анатолійович

Енергодарський інститут Гуманітарного університету „Запорізький інститут
державного та муніципального управління”

доцент кафедри соціології

м. Енергодар

Захист відбудеться 28 січня 2008 року о 16 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30 у Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.
Володимирська, 60, ауд.314.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені
М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса
Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий ____ грудня 2007 р.

Т.в.о. Вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради _________________ В.Ф.Іванов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Спорт є складним багатофункціональним явищем, у якому
фокусуються та переплітаються процеси соціального, культурного й
економічного характеру.

Соціологія розглядає спорт як важливий елемент у системі суспільних
відносин. Сучасний спорт функціонує як економічний, політичний,
моральний інститут. У поданій роботі предметом наукового інтересу є саме
його соціальна складова, яку ми не можемо розглядати відокремлено від
решти форм його прояву.

Спорт у соціологічному вимірі виступає важливим феноменом, оскільки у
ньому поєднуються процеси інституційного та позаінституційного
самовизначення великих груп людей та організацій. Однак варто зазначити,
що стан сучасної структури інституту спорту малодосліджений.

Багатоплановість і багатофункціональність спорту, як особливої форми
соціального буття індивідів і соціальних організацій, дає багато підстав
розглядати його як окремий соціальний інститут. Закріплення та
здійснення соціалізованої діяльності, наявність суб’єктів спорту
(тренерів, спортсменів, викладачів фізичної культури та спорту), системи
організацій і закладів, що здійснюють керівництво, наявність у його
структурі численних інструкцій, правил, норм, заборон, системи заохочень
і доган, державного законодавства – усе це свідчить про те, що спорт як
соціальний інститут необхідно розглядати у контексті історичної й
культурної динаміки розвитку суспільства.

Проблемна ситуація полягає в тому, що загальні соціологічні теорії
спорту не дають достатніх наукових даних про чинники й закономірності
розвитку спорту як соціального інституту, які є необхідною умовою
прогнозування напрямів його розвитку та прийняття управлінських рішень
щодо організації спортивної діяльності як одного з найдинамічніших і
значущих компонентів соціального життя суспільства.

Проте, недостатньо розробленими залишаються питання інституціалізації
спорту, соціальних умов зміни форм організації спортивної діяльності.
Зокрема, відкритим залишається визначення чинників і механізмів
становлення й розвитку спорту як соціального інституту. А це, в свою
чергу, актуалізує проблему структуризації спорту, яка пов’язана з
процесом становлення та розвитку структурних елементів спорту; впливу
соціальних чинників на його структурування, дії механізмів становлення
спорту як соціального інституту; трансформації його інституційних
структур за сучасних умов ринкових відносин і конкуренції. Відповіді на
ці питання сприяють розв’язанню багатьох проблем у цій сфері.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження пов’язане з науковими розробками, що проводилися на
факультеті соціології та психології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, в рамках науково-дослідної теми:
“Морально-ціннісні орієнтації інноваційної поведінки молоді в період
становлення українського суспільства” (№ 01БП017-02 ДП-03).

Мета і завдання дослідження. Мета — визначити чинники та механізми змін
структурних компонентів спорту як соціального інституту та встановити
основні напрями його розвитку в Україні. Для досягнення мети необхідно
вирішити такі завдання:

проаналізувати теоретичні підходи до визначення спорту як соціального
інституту та його соціальні функції;

розглянути історичні етапи інституціалізації спорту як суспільного
явища;

розробити теоретичну модель структури сучасного спорту як соціального
інституту;

розробити соціологічні критерії оцінки змін у структурі спорту як
соціального інституту та визначити рівень інституціалізації спорту в
сучасному українському суспільстві;

визначити провідні прогнозовані напрями розвитку інституту спорту в
сучасному українському суспільстві.

Об’єкт дослідження – спорт як соціальний феномен.

Предмет дослідження – особливості інституціалізації спорту, динаміка
його структурних змін.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань ми використовували
метод теоретичного аналізу; методи емпіричного дослідження (аналіз
статистичних даних, законодавчих актів, документів планування, експертне
опитування, фокусоване групове інтерв’ю, напівстандартизоване інтерв’ю).

Емпіричну базу дослідження складають дані експертного опитування.
Критеріями відбору експертів були: керівна посада в громадських
організаціях і державних установах у галузі спорту; стаж роботи за фахом
не менше 10 років; спортивне минуле. У ході дослідження було опитано
такі групи експертів: президенти, віце-президенти, генеральні секретарі,
голови виконкомів, виконавчі директори (на рівні федерацій олімпійських
і неолімпійських видів спорту); генеральний секретар, начальники
управлінь (на рівні Національного Олімпійського комітету України);
директори департаментів, заступники директорів департаментів, начальники
управлінь, директор всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення
«Спорт для всіх», директор центру ліцензування, начальники відділів (на
рівні Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту). Загальна
кількість експертів – 25 чол. Дослідження проводилося у 2005–2006 рр. у
м. Києві.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

вперше показано, що спорт як суспільне явище існує у трьох провідних
формах, а саме, як інституційна, неінституційна (аматорська) і
позаінституційна (індивідуально-групова, фізкультурна) форми спортивної
діяльності особистості та соціальних груп. Соціальні, економічні й
культурні протиріччя, що проявляються у взаємодії цих трьох форм
існування спорту визначають динаміку їхнього розвитку та становлення
спорту як соціального інституту;

вперше визначено основні критерії інституціалізації спорту: наявність
суспільних норм спортивної діяльності та змагань, що виражаються у
певних ідеалах фізичного й духовного розвитку людини; утворення
управлінських структур, які забезпечують суспільне сприйняття цих норм;
наявність організаційних форм проведення спортивних змагань; система
суспільного визнання спортивних досягнень;

вперше доведено, що система цінностей, яка переважає у суспільстві,
утворює базові умови щодо інституціалізації спорту та визначає
специфічні ознаки і особливі форми його соціального функціонування на
різних історичних етапах. На цій підставі виокремлено етапи становлення
спорту як соціального інституту, починаючи від первинних (ритуальні та
воїнські змагання та Грецькі Олімпійські ігри) до сучасних форм
олімпійського та професійного спорту:

подальшого розвитку набула соціологічна теорія інституціалізації спорту.
Виділені основні структурні компоненти сучасного інституційного спорту:
олімпійський (і похідні від нього – пара-, деф-) спорт; професійний
спорт; система органів державного планування та регулювання розвитку
спорту; самоорганізовані спортивні товариства; комерційні заклади та
система організації спортивних змагань. Показано, що в сучасних умовах
України розвиток спорту визначається двома основними протиріччями: між
олімпійським і професійним спортом та між системою державного
регулювання і самоорганізованими спортивними товариствами. Вказані
протиріччя викликані змінами у ступені популярності та видовищності виду
спорту, кількості вболівальників та комерційної ефективності організації
змагань;

уточнено, що основними об’єктивними чинниками, що обумовлюють процес
інституціалізації спорту в Україні виступають: спрямованість державної
підтримки; джерела фінансування; ступінь залучення інших соціальних
інститутів до спортивної діяльності. Основними суб’єктивними чинниками
інституціалізації спорту виступають: суспільні інтереси щодо різних
видів спорту; мотивація спортивної діяльності; рівень спортивної
підготовки тощо;

визначено основні тенденції розвитку спорту як соціального інституту, а
саме: поєднання професійного та олімпійского спорту, посилення
орієнтації на комерційну складову спорту та спортивних змагань,
зростання престижу та значущості клубного спорту, інституціалізація
аматорських видів спорту та дозвіллєвих форм фізичної активності,
зростання рівня доступності занять спортом;

рекомендовано напрямки бажаних для суспільства інституційних змін в
галузі соціальних відносин та процесів розвитку спорту: пропорційний
взаємозбагачувальний розвиток фізкультури і спорту; розширення
можливостей масового доступу до спорту та фізкультури; посилення
видовищності спорту та фізкультури, пафосу змагальності; здешевлення
спортивних послуг для громадян; підвищення рівня культури, престижу та
збагачення системи цінностей фізкультури і спорту.

Практичне значення дослідження полягає у визначенні основних чинників,
що обумовлюють динаміку процесів інституціалізації спорту в Україні,
рівня і спрямованості державної підтримки, категоризації видів спорту,
встановленні пріоритетності видів спорту, обсягів фінансування, системи
забезпечення підготовки тренерських кадрів і тренування, джерел
фінансування та ступінню залучення інших соціальних інститутів. Отримані
дані сприяють розробці конкретних шляхів удосконалення функціонування
інституту спорту на рівні змісту соціальної політики й удосконалення
роботи управлінських структур. Результати дослідження можуть бути
впроваджені у роботу Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту.
Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальних курсах:
«Соціологія спорту», «Соціологія культури» та «Теорія спорту та фізичної
культури».

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження
висвітлювалися у доповідях на таких конференціях: Шоста Міжнародна
конференція молодих науковців «Проблема особистості в науці: результати
та перспективи досліджень», факультет соціології та психології,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2003;
VII Всеукраїнська конференція молодих науковців «Проблема особистості в
науці: результати та перспективи досліджень», Київський національний
університет імені Тараса Шевченка. – Київ 2004; Науково-теоретичний
семінар аспірантів факультету соціології та психології, Київський
національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2004, 2007 та на
засіданнях кафедри теорії та історії соціології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основний зміст та результати дослідження подано у п’яти
одноосібних публікаціях, чотири з яких надруковано у фахових виданнях,
затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів,
висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 204 с.,
обсяг основної частини роботи 177 с., список використаних джерел має 165
найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету,
завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну та
практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію
та публікації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до визначення спорту
як соціального інституту» проаналізовано роботи класиків соціологічної
думки стосовно розуміння сутності соціальних інститутів, описано
загальноприйняті соціологічні теорії спорту як соціального інституту та
визначено його провідні функції.

Значну увагу вивченню соціальних інститутів приділяли класики соціології
М.Вебер, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Г.Спенсер, Дж.Хоманс. Багато робіт
представників західноєвропейської соціології присвячено конкретним
проблемам функціонування й розвитку соціальних інститутів (П.Блау,
П.Бергер, Е.Гідденс, Т.Лукман, Д.Тернер, Я.Щепанський). Деякі дослідники
звертаються до аналізу інституціалізації окремих суспільних процесів або
явищ, як наприклад, права, конфліктів (Л.Босслє, Н.Луман). Серед
сучасних українських та російських соціологів варто відмітити роботи
В.Биченкова, С.Войтовича, Є.Головахи, М.Лисиці, С.Макеєва, В.Матусевич,
В.Оссовського, Н.Паніної, В.Пилипенка, М.Саппи, В.Тарасенка,
М.Чернецького, В.Ядова, О.Якуби.

Визначено, що різні соціологічні школи трактують поняття “соціальний
інститут” по-різному. Прихильники функціоналізму розглядають соціальні
інститути як такі, що скеровані на задоволення «потреб» індивідів чи
суспільства, у той час, як представники феноменології цікавляться тим,
яким чином люди створюють чи видозмінюють різні інститути, а не просто
реагують на їхнє існування. Неефективність соціальних інститутів,
неузгодженість їхніх дій, нездатність організовувати суспільні інтереси,
негаразди функціонування соціальних зв’язків – ознака кризової ситуації
суспільства. Існують принаймні дві стратегії її подолання: певні зміни у
функціонуванні соціальних інститутів та радикальні перетворення
діяльності інститутів. У цих підходах виокремлено ті загальні елементи,
які утворюють основний компонент соціального інституту.

Однією з необхідних умов виникнення соціальних інститутів та становлення
їх як невід’ємної частини соціального організму, є відповідна соціальна
потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей,
задовольняючи ті чи інші соціальні потреби. Соціальний інститут
створюється на основі соціальних взаємозв’язків та відносин між
конкретними особами, соціальними групами та спільнотами, однак його
сутність неможливо звести до суми осіб і взаємодій. З цієї точки зору
соціальні інститути є організовані соціальні системи, елементами яких є
цінності, норми, ідеали, а також зразки діяльності та поведінки людей.

Враховуючи це, можна стверджувати, що остаточно спорт набув рис
соціального інституту лише наприкінці 20-х рр. ХХ ст. На сьогодні, спорт
являє собою самостійну галузь соціального життя, та є особливим
соціальним інститутом, що відповідає усім вимогам інституціалізації:

1) виконує чітко визначені соціальні функції (функція соціалізації;
соціоемоційна; політична; оздоровча; виховна; соціальної мобільності і
т. д.);

2) має розвинену інфраструктуру та матеріальну базу (стадіони, спортивні
зали, клуби, оздоровчі центри і т.д.);

3) веде активну підготовку професійних кадрів (навчальні заклади
олімпійського резерву, коледжі, інститути, академії фізичної культури).

При вирішенні методологічних проблем у соціології спорту виникає ряд
принципових питань, пов’язаних із визначенням ключових наукових понять,
які характеризують об’єкт і предмет цієї науки. Провідне місце серед них
належить категорії «спорт». Переважна кількість авторів розглядають
«спорт» у двох значеннях: у вузькому – як змагальну діяльність і
пов’язані з нею види активності; та у широкому – як багатофункціональне
суспільне явище.

Відмінною особливістю спорту є змагальна діяльність, а основною метою –
є досягнення найвищих спортивних результатів.

У літературі радянського періоду спорт найчастіше розглядався як
складова частина фізичної культури. Однак, доцільно було б говорити про
спорт і фізичну культуру як відносно самостійні явища, що
характеризуються як частковим збігом, так і великою кількістю
розбіжностей. Можна виділити такі фактори, що визначають самостійність
спорту: направленість на досягнення максимально доступних результатів;
наявність видів спорту, що не пов’язані з руховою активністю (шашки,
шахи); наявність великої кількості видів спорту, використання яких як
засобів фізичної культури є важким (бобслей, стрибки на лижах з
трампліну, мотоспорт); різке збільшення ролі позазмагальних факторів, що
стимулюють ефективність тренувальної та змагальної діяльності (складний
і дорогий спортивний інвентар, тренажери, діагностичне обладнання,
спеціальне харчування, складні організаційні форми підготовки до
змагань); використання спорту у політичних та ідеологічних цілях.

У другому розділі «Етапи інституціалізації та структурування спорту»
розглянуто становлення спорту як соціального інституту на різних
історичних етапах, починаючи з античних часів, визначено особливості
інституціалізації сучасного спорту як соціального явища, досліджено
інституційну структуру сучасного спорту.

Виникнення спорту як специфічної сфери суспільної діяльності,
відокремленої від добування матеріальних благ, необхідних для існування,
відбулося ще на давніх етапах розвитку людства. Серед історичних форм
суспільної діяльності, які передували виникненню спорту, ми можемо
назвати міфологічно-ритуальні дії, що стали підґрунтям для формування
нормативної основи фізичних вправ, та військово-мисливська підготовка,
де фіксувалося змістовне наповнення рухової активності та діяв принцип
змагальності.

Виникнення спорту як соціального інституту пов’язане з нормуванням цієї
сфери, причому форми організованості (гра, ритуал) мають вторинне
значення. Історичний аналіз показує, що спорт виникає шляхом
інституціалізації змагальної компоненти, а фізична культура –
естетичної.

У минулому було дві спроби поєднати ці дві інституції (краса тіла та
змагальність). Давньогрецькі Олімпіади та перші Олімпійські Ігри,
відновлені П. де Кубертеном. Початково спорту не були притаманні
професіоналізація та комерціалізація, натомість, провідними ідеями
виступали отримання перемоги та демонстрація фізичної краси й
досконалості.

Так, у Стародавній Греції заняття фізичними вправами розцінювалися так
само як поезія, музика, драматургія, ораторське мистецтво, військова
справа й державна діяльність. Саме виникнення Олімпіади знаменує перший
етап становлення спорту як соціального інституту. Але вже у Римську
епоху Олімпійська ідея була забута і провідне місце зайняла ідея
видовищності змагання (гладіаторські бої тощо).

Утвердження християнства із його провідною тезою про гріховність тіла
призвела до фактичного знищення культури тіла та фізичної змагальності з
життя суспільства. Увесь період середньовіччя і раннього просвітництва
характеризується практично повною відсутністю спорту. Єдиною
інституційною формою змагальності, яка існувала у ІХ–ХІV ст. були
рицарські турніри. Спорт як масове соціальне явище не існував.

Те складне, багатофакторне й багатофункціональне явище, яке ми називаємо
«сучасним спортом», має свої витоки у XVIIІ ст., а вже знайомі нам форми
організувалися наприкінці XIX ст.

У цей час, по-перше, виникла об’єктивна соціальна потреба у розвитку
системи фізичного виховання, по-друге, відбулося прийняття суспільною
свідомістю (через систему загальної освіти) гуманістичних ідей, поглядів
та ідеалів просвітництва, особливо ідей Руссо про природну та вільну
людину.

Від перших кроків розвитку сучасного спорту в ньому виникають та
розмежовуються два протилежних напрями: так званий «спорт джентльменів»
і професійний спорт.

Професійний спорт виникає на межі ХІХ–ХХ ст., що викликало появу
оформленої функції організатора спортивних змагань. Особливістю цієї
інституціональної форми стає отримання прибутків. Одночасно спорт
отримує суспільне визнання – держава починає рекламувати заняття
спортом. Ця популяризація стосується передусім масового рівня, серед
проявів можна назвати катання на ковзанах і т. д. У спорті знову
активізують розважальну складову, але тепер він стає доступний масам, а
не вузькому колу обраних. Така ситуація пов’язана з тим, що у структурі
способу життя людей з’являється вільний час – дозвілля, і спорт стає
одним із засобів його проведення. Формою інституціалізації на цьому
етапі ми можемо назвати суспільне визнання спорту.

Наступний етап інституціалізації спорту пов’язаний з особою барона П. де
Кубертена. Перші кроки відносно наповнення спорту новим змістом почалися
ще у кінці ХІХ ст. і реальне втілення вони отримали під час проведення
першої Олімпіади сучасності у 1896 р. Він намагався відновити ідею
аматорського руху, його ідеали олімпіади поєднували у собі три
компоненти: фізичної й духовної досконалості, гри та змагальності.

Перша половина ХХ -го ст. ознаменована двома процесами подальшої
інституціалізації спорту. По-перше, це виникнення і розповсюдження
масового спорту, по-друге, виникнення різноманітних форм державного
управління розвитком фізичної культури та спорту.

Початок 70-х – кінець 80-х рр. ХХ-го ст. чітко характеризується злиттям
професійного й олімпійського спорту та конкурентністю у справах
управління спортом. У такій схемі існує протиріччя між спортом як
бізнесом та олімпійською перемогою як найвищим досягненням. Таким чином,
відбулося взаємне проникнення двох інституційних форм спорту. Вони лише
виникали окремо, а на сьогодні постають як єдине явище.

Наприкінці 80-х рр. ХХ-го ст. відбулася значна трансформація самої ідеї
Олімпійських Ігор, визначними рисами яких стали масовість (популярність)
і видовищність. Ці процеси суттєво впливають на форму та час проведення
змагань. На сьогодні вона досягла максимально припустимих розмірів
стосовно кількості видів спорту й комплектів медалей. Кожен вид
намагається потрапити до олімпійської програми, оскільки це дає великий
поштовх до розвитку, тому в середині програми відбувається постійна
ротація.

Вже у середині 90-х рр. від ідей П. де Кубертена про Олімпійські ігри, у
тому театралізованому дійстві, яке присвячено спорту, майже нічого не
лишилося. Тобто олімпійський рух переживає суттєву кризу, пов’язану з
неможливістю проведення змагань у тій формі, у якій він існує. Можна
прогнозувати, що найближчим часом саме олімпійський спорт зазнає
найбільш значних змін.

Проведений аналіз дозволяє визначити основні етапи інституціалізації
спорту, які подано в табл. 1.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що у процесі історичного розвитку
спорту як суспільного явища відбувається його диференціація та
ускладнення, в першу чергу за параметрами ступеня інституціалізації. На
сьогодні можна говорити про наявність трьох форм спорту: інституційний,
неінституційний і позаінституційний спорт, де визначальним є ступінь
інституціалізації, а не кількість учасників чи професійний рівень
спортсменів або рівень їхніх досягнень.

oeoeoeoooooooeoeoeiiioeoeoeoeoeoeioeaaa

¬ o

~

?

„O

d?^„O

„I

d?^„I

„O

d?^„O

„O

d?^„O

?????ь), професійний (спорт як соціально-економічна діяльність) і
комерційний спорт (спорт як бізнес). Інституційний спорт у такому
розумінні є джерелом соціальної мобільності, національної ідентифікації,
альтернативою війни. Його видовищна складова є потужним каталізатором
економіки. Йому також притаманна політична функція та функція
соціалізації. Усі види спорту, кваліфіковані таким чином, мають суттєву
підтримку з боку держави і, відповідно, фінансуються. Так само у
середині вони мають чітку структуру – розгалужену сітку обласних і
міських федерацій. Це стосується і матеріальної бази, тобто відповідних
місць для проведення тренувань і змагань. Зрозуміло, що такі види спорту
популяризуються, відбувається активне залучення до занять ними, що
передбачає відповідну підготовку кваліфікованих кадрів.

Другий – неінституційний – включає у себе різноманітні види спорту, які
мають певне організаційне оформлення, але тільки на рівні «школи», а не
держави, хоча ці „школи” можуть мати і міжнародний статус. Вони теж
проводять змагання, хоча лише аматорські, тобто участь у них хоча й
винагороджується, але ця винагорода має ознаки суто професійного
визнання. Розвиток цих видів спорту не є пріоритетним на
загальнодержавному рівні, а, значить, тут набувають меншої значущості
такі функції, як політична та національної ідентифікації.
Неінституційному спорту більшою мірою притаманні функції соціалізації та
професійного престижу.

Задіяні учасники прагнуть суспільного визнання своєї праці, тому певним
чином організуються, відкривають школи, проводять підготовку кадрів,
змагання і борються за включення свого виду спорту до олімпійських
видів. Першим кроком у цьому напрямі є створення громадських об’єднань у
вигляді різноманітних федерації. У такій формі виражається прагнення до
визнання своїх результатів на державному рівні, а далі вже на світовому.
Аналізуючи сутність неінституційного спорту можна підкреслити, що саме
тут у чистому вигляді залишилося аматорство.

Третій – позаінституційний – включає у себе різноманітні форми
рекреаційних, реабілітаційних та розвиваючих спортивних занять.
Позаінституційний спорт можна назвати «спортом для всіх», в основі якого
лежить ідея фізичної культури особистості. Він виконує потужну виховну,
оздоровчу й дозвільну функцію та спрямований на поліпшення
психофізичного стану особистості, підготовку до життя, рекреацію та
відпочинок. Навички, набуті у цій сфері спортивної діяльності, людина
може використовувати у будь-якій іншій. Головним принципом зайняття
спортом на цьому рівні є задоволення від фізичної активності, а не в
участі у спортивній боротьбі, а тим більше досягнення високого
результату.

У третьому розділі «Тенденції розвитку та критерії інституціалізації
сучасного спорту в українському суспільстві» проаналізовано динаміку
стану спорту як соціального інституту в українському суспільстві та
визначено, на основі експертної оцінки спорту як соціального інституту в
Україні, тенденції його розвитку.

Для того, щоб з’ясувати, яким є сучасний український спорт, у першу
чергу ми звернулися до аналізу первинної інформації, а саме: до
статистичної звітності Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту за
1995–2005 рр.

Нами було виокремлено дев’ять параметрів аналізу організаційного
оформлення сучасного українського спорту: фізкультурні кадри;
фінансування та їхні джерела; спортивні споруди; показники залучення
дітей і молоді до занять у спортивних школах; кількість осіб, які
займаються фізичною культурою та спортом; основні показники
фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи Українського центру з
фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт»; кількість осіб, які
займаються олімпійськими видами спорту; кількість осіб, що займаються
неолімпійськими видами спорту; кількість призових місць на чемпіонатах;

Отримані дані дали змогу виявити пріоритетні напрями розвитку
українського спорту.

Найбільш вагомим виразом державної політики в галузі спорту, яку
запровадило Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, є
категоризація видів спорту та, відповідно до цього, визначення рівня їх
матеріальної підтримки.

Кількість спортивних споруд за останні десять років майже не змінилася,
а в деяких галузях навіть збільшилася, що свідчить про доступність
спорту, а, відтак, і про розвиток масового спорту позаінституційної
форми. Однак можемо констатувати, що рівень оснащення цих спортивних
споруд не відповідає стандартам підготовки спортсменів професійного та
олімпійського спорту.

Одним з основних параметрів аналізу організаційного оформлення сучасного
українського спорту є підготовка фізкультурних кадрів. За останні десять
років зменшилася кількість вчителів середніх закладів освіти. Цей процес
відбувався поступово: так, найменша забезпеченість шкільними вчителями
фізкультури була у 2005 році (28424 чол.), а максимальна у 2000 році
(29 611 чол.). З 1999 р. (29083 чол.) ця забезпеченість починає знову
знижуватися, і у 1995 р. (28420 чол.) ситуація була майже така сама, як
сьогодні.

Останніми роками збільшилася кількість керівників та викладачів вищих
навчальних закладів (І-ІV рівнів акредитації). Це пов’язано, у першу
чергу, зі збільшенням кількості вищих навчальних закладів, які готують
фахівців даного профілю.

Таку саму тенденцію спостерігаємо і в підготовці тренерів-викладачів зі
спорту. Їх контингент зріс майже на три тисячі чоловік з 1997 (14489) по
2005 р. (17139)

Аналіз загальної картини підготовки фахівців (працівники дитячих шкіл:
ДЮСШ, СДЮШОР, ШВСМ; спортивних клубів; підприємств; установ;
організацій; навчальних закладів) дає підстави констатувати, що
найвищий рівень забезпеченості фізкультурними кадрами був у 1995/1996
рр., натомість, у 2000/2001 рр. зафіксовано незначний спад. На сьогодні
ми повертаємося до рівня 1995 року.

Стосовно параметру фінансування можемо говорити про те, що у державній
статистичній звітності ця інформація з’явилася лише у 1999 р. Джерела
отримання коштів упродовж останніх років не змінювалися. Однак йдеться
про істотні зміни у перерозподілі сум, що потрапляють з різних джерел на
фінансування спорту. В основному, це збільшення здійснюється за рахунок
місцевих бюджетів та позабюджетних коштів. Загалом фінансування
спортивної галузі поступово збільшується: так, порівняно з 1999 р. воно
збільшилося у чотири рази; у 2004 р. сума зросла на 30 %, а у 2005 р. —
на 33 %. Таким чином, збільшення фінансування спортивної галузі є певним
виразом державної політики.

Така тенденція має і негативні наслідки: орієнтація окремих спортивних
структур виключно на власне фінансове благополуччя призвело до того, що
не виконується соціальне замовлення суспільства – збереження й
укріплення здоров’я підростаючого покоління. Тому, незважаючи на значне
фінансування державою спорту, рівень здоров’я нації не підвищується.

Окрім аналізу статистичних даних, нами було проведено експертне
дослідження на тему: «Перспективи та тенденції розвитку сучасного
інституту спорту в Україні». Анкета містила п’ять блоків питань, кожний
з яких розкривав окремі параметри інституціалізації сучасного спорту.

Перший блок питань був спрямований на виявлення змістовного тлумачення
експертами таких форм спорту, як: олімпійський, професійний,
аматорський, масовий.

Узагальнюючи думки експертів можна сказати, що професійний та
олімпійський спорт належать до найвищого інституціонального рівня, але
вони суттєво відрізняються відносно соціальних функцій. Провідними
критеріями оцінки ступеню інституціалізації спорту виступили: наявність
суспільних норм спортивної діяльності та змагань, що виражаються у
певних ідеалах фізичного й духовного розвитку людини; утворення
управлінських структур, які забезпечують суспільне сприйняття цих норм;
наявність організаційних форм проведення спортивних змагань; система
суспільного визнання спортивних досягнень.

За ступенем інституалізації можна виокремити наступні форми:
інституційний, неінституційний та позаінституційний спорт. Однак, такий
розподіл не відображає реалій їхніх взаємозв’язків, оскільки на сьогодні
окремі види спорту можуть набувати різного ступеню інституціалізації на
різних підставах. Так, наприклад, на підставі видовищності „пляжний
волейбол” набув статусу олімпійського виду спорту, а класичне
п’ятиборство – вилучено з олімпійської програми. Таким чином, на основі
отриманих даних, нами було визначено критерії оцінки змін у структурі
спорту як соціального інституту. Такими критеріями виступають:

рівень майстерності;

форма і зміст винагороди;

рівень комерціалізації;

функціональне призначення;

рівень досягнень.

За цими критеріями можна проводити оцінку рівня розвитку спорту, що
дозволяє будувати порівняльні характеристики не тільки у межах
інституційних форми спорту, але й окремих видів спорту. Узагальнення
експертних оцінок подано у табл. 2.

Другий блок питань стосувався особливої форми спортивної організації, а
саме параолімпійському руху, бо Міністерство у справах сім’ї, молоді та
спорту пропонує нову класифікацію, а саме (олімпійський,
параолімпійський, дефлімпійський, спорт ветеранів і резервний спорт).
Подібна класифікація є виразом державної політики та пріоритетним
напрямом розвитку сучасного спорту в Україні.

Дані проведеного опитування свідчать про високий рівень організаційної
оформленості параолімпійського спорту. Аналіз статистичної звітності
підтверджує наші висновки. Український центр із фізичної культури і
спорту інвалідів «Інваспорт» знаходиться у структурі Національного
параолімпійського комітету, і повністю фінансується державою.

Третій блок питань було присвячено аналізу системи підготовки кадрів,
яка є елементом організаційного оформлення спорту як соціального
інституту. Особливий акцент ми ставили на порівняльному аналізі традицій
і нововведень, оскільки сучасний український спорт сформувався на основі
радянського.

Аналізуючи радянську та сучасну систему підготовки кадрів, ми дійшли
таких висновків, що як такої нової системи підготовки в Україні не
існує. З’являються деякі нововведення, але радянська схема («піраміда»)
продовжує функціонувати у дещо зміненій формі. Однак на думку експертів,
будь-яка структура підготовки кадрів ефективно працюватиме за таких
умов: виявлення антропоморфічних, психологічних особливостей організму;
пошук «юних талантів» має особисто цікавити тренера; індивідуальній
підхід до кожної дитини; розвиток науки у відповідних галузях (генетика,
фармакологія, медицина); розвинена якісна матеріальної бази.

Четвертий блок питань стосувався визначення змісту державної політики у
сфері спорту, її основним напрямам та оцінці рівня її реалізації.

Підсумовуючи думки експертів нами було зафіксовано такий напрямки
державної політики у різних сферах спорту: футбол (третій урок у школі);
підтримка параолімпійського руху; завоювання медалей і звань задля
утвердження іміджу країни; пріоритетність підтримки спорту в містах і за
місцем проживання над селом; виразом політики є об’єднання сім’ї, молоді
та спорту, спорт включений у молодіжну політику.

П’ятий блок було спрямовано на визначення напрямів розвитку інституту
спорту в Україні загалом, чи розвивається український спорт у руслі
загальносвітових тенденцій, чи має національні особливості.

Стосовно розвитку пріоритетних видів спорту, як вважають експерти, варто
враховувати природні та кліматичні особливості України (зимові види
спорту ніколи не будуть на першому місці). Крім того є види спорту, які
дають медалі (боротьба, вітрильний спорт), а є видовищні (футбол,
баскетбол), тому розвивати їх варто вибірково. Видовищність породжує
масовість, яку держава може використовувати для просування окремих видів
спорту .

Таким чином, ми можемо виокремити тенденції розвитку спорту як
соціального інституту, які пов’язані із трьома провідними чинниками.
По-перше, це спрямованість соціальної політики держави на розвиток
спорту вищих досягнень чи на розвиток масової фізичної культури.
По-друге, це визначення пріоритетних видів спорту, де основним
протиріччям є орієнтація на видовищність і комерційну ефективність чи на
традиційні види спорту, у яких є усталені досягнення. По-третє, це
ступінь соціального прийняття ідей і цінностей аматорського спорту та
розповсюдження клубних форм його організації. Відповідно найбільш
прогнозованим напрямком подальшої інституціалізацї спорту в Україні є
зміни у структурі інституту спорту, які пов’язані з подальшим розширення
переліку олімпійських (пара-, деф-) видів спорту за рахунок включення
найбільш масових і видовищних; посилення позицій професійного спорту за
рахунок комерціалізації, тих видів спорту, які входять до різноманітних
міжнародних професійних федерацій, а також у напрямі подальшої
комерціалізації масових форм спорту, що знайде своє втілення у
розповсюдженні клубної форми організації спортивної діяльності.

ВИСНОВКИ

Доведено, що у процесі розвитку спорт як особлива соціальна діяльність
особистості та соціальних груп пройшов процес інституціалізації, яка
продовжується у деяких новітніх формах ще й досі. На відміну від
існуючих концептуальних уявлень, які обмежують образ спорту як
суспільного явища, його модель варто конструювати у трьох формах, а
саме: інституційна; неінституційна (аматорська); позаінституційна
(індивідуально-групова, фізкультурна). Протиріччя у взаємодії між цими
формами визначають динаміку розвитку та становлення спорту як
соціального інституту.

Використаний метод історико-соціологічного аналізу особливостей
становлення спорту як соціального інституту на різних історичних етапах
розвитку суспільства дав можливість виокремити 12 етапів становлення
спорту як соціального інституту та визначити основні критерії розвитку
спорту як соціального інституту. Такими критеріями є: зафіксовані
суспільні норми спортивної діяльності та змагань; адміністративні
структури управління спортивною діяльністю; організаційні форми
проведення спортивних змагань; система суспільного визнання спортивних
досягнень; нормативна система визнання видів спорту та їх категоризації;
соціальна політика держави в галузі спорту.

Проведене експертне дослідження дозволило визначити структурні
компоненти сучасного інституційного спорту, до яких належать:
олімпійський (і похідні від нього: пара-, деф-) спорт; професійний
спорт; система державного планування, регулювання та підтримки розвитку
окремих видів спорту; самоорганізовані спортивні товариства; комерційні
заклади та система організації спортивних змагань.

Основними чинниками, що обумовлюють процес інституціалізації спорту в
Україні виступають: рівень і спрямованість державної підтримки
(категорізація видів спорту, визначення пріоритетності видів спорту,
обсяги фінансування, система забезпечення підготовки тренерських кадрів
і тренування), джерела фінансування та ступінь залучення інших
соціальних інститутів (культура, політика, реклама). Для інституційного
спорту важливим чинником розвитку є також наявність зворотного процесу,
де спорт використовується як інструмент для досягнення цілей бізнесу,
медицини, фармакології. На сьогодні в Україні на інституційному рівні
найпотужнішим є олімпійський і параолімпійський спорт, а професійний
спорт лише набуває ознак завершеної інституціалізації. Зміни у
змістовному наповненні інституціонального спорту окремими видами спорту
відбуваються за рахунок двох протилежних процесів, з одного боку через
вилучення тих чи інших видів спорту із Олімпійської програми (тобто
через вплив міжнародних спортивних організацій), з іншого – через
включення нових видів спорту до програм Олімпійських ігор чи професійних
змагань тих видів, які традиційно входили у сфери неінституційного (на
кшталт карате), чи позаінституційного (наприклад, пляжний волейбол)
спорту. Провідними соціальними критеріями вказаних змін у змістовному
наповненні та структурі інституційного спорту виступають: популярність
певного виду спорту, ступінь видовищності певного виду спорту, кількість
вболівальників і комерційна ефективність організації змагань. Таким
чином, саме соціальні чинники на сьогодні стали провідними умовами
розвитку спорту як соціального інституту. У соціологічному плані можна
констатувати, що ознаками сучасного спорту як соціального інституту є:
наявність чітко структурованої ієрархічної системи управління спортом;
залучення до зайняття спортом як професійною діяльністю значної
кількості людей (тренерів і спортсменів), існування постійного
контингенту вболівальників; переважання комерційних засад фінансування
спортивної діяльності та змагань.

Достовірність отриманих результатів підтверджено експертами, на цих
підставах розроблено прогноз тенденцій розвитку спорту як соціального
інституту в Україні пов’язаний з урахуванням багатьох суспільних
чинників, однак основним серед них є соціальна політика держави у галузі
спорту. Сьогодні вона неоднозначна своїми акцентами, спрямовуючи їх на
підтримку переважно спорту вищих досягнень і меншою мірою – на розвиток
масової фізичної культури. З нашого погляду, вона має виходити з ідеї
забезпечення необхідної гармонії між цими напрямами
фізкультурно-спортивної зайнятості громадян України.

Спираючись на зафіксовані тенденції, можна подати загальні рекомендації
щодо бажаних для суспільства прогресивних змін у галузі фізкультури та
спорту в країні:

пропорційний взаємозбагачувальний розвиток фізкультури та спорту;

розширення можливостей масового доступу до спорту та фізкультури;

посилення видовищності спорту та фізкультури, пафосу змагальності;

здешевлення спортивних послуг для громадян;

підвищення рівня культури, престижу та збагачення системи цінностей
фізкультури і спорту.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Люта Л.П. Функції спорту як соціального інституту // Актуальні
філософські та культурологічні проблеми сучасності : Зб. наук. праць. –
К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – Вип. 9. – С. 225–230.

Люта Л.П. Сутність інституту спорту як агента соціалізації // Вісн.
Київ. ун-ту імені Тараса Шевченка : Соціологія. Психологія. Педагогіка.
– 2003.

– № 14–15. – С. 94–97.

Люта Л.П. Перспективи розвитку інституту спорту у сучасних умовах //
Вісн. Київ. ун-ту імені Тараса Шевченка : Соціологія. Психологія.
Педагогіка. – 2003. – № 17–18. – С. 90–94.

Люта Л.П. Політична функція інституту спорту // Культура і сучасність:
Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2005. – № 1. – С. 136–140.

Люта Л.П. Структура сучасного інституту спорту // Актуальні проблеми
соціології, психології, педагогіки : Зб. наук. праць. – К.:
Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005. – Вип. 3. –
С. 64–70.

АНОТАЦІЯ

Люта Л.П. Інституціалізація спорту: динаміка структурних змін. —
Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.03 – соціальна структура та соціальні відносини. –
Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню процесу інституціалізації спорту.
Розглянуто становлення спорту як соціального інституту на різних
історичних етапах, починаючи з античних часів, визначено особливості
інституціалізації сучасного спорту як соціального феномену, досліджено
його інституційну структуру. Проаналізовано динаміку зміни станів спорту
як соціального інституту в українському суспільстві. На основі
експертних оцінок спорту як соціального інституту в Україні визначено
тенденції його розвитку.

Ключові слова: інституціалізація, соціальний інститут, соціальна
структура, спорт, інституційна структура спорту, критерії
інституціалізації спорту, державна політик у галузі спорту.

АННОТАЦИЯ

Люта Л.П. Институционализация спорта: динамика структурных изменений. —
Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук
по специальности 22.00.03 – социальная структура и социальные отношения.
– Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию процесса институционализации спорта.
Проанализированы теоретические подходы к определению спорта как
социального института и его социальные функции. Рассмотрено становление
спорта как социального института на разных исторических этапах, начиная
с античных времен.

Автором диссертационного исследования доказано, что становление спорта
как социального института на разных исторических этапах развития
общества и культуры имеет свои специфические признаки и приобретает
особенные формы социального функционирования. Общими признаками спорта
как социального института выступают такие критерии, как: наличие
общественных норм спортивной деятельности и соревнований, которые
выражены в определенных идеалах физического и духовного развития
личности; образование управленческих структур, что обеспечивают
общественное принятие этих норм; наличие организационных форм
проведения спортивных соревнований; система общественного признания
спортивных достижений.

Рассматривается, что в процессе исторического развития каждый из этих
показателей приобретает разный социальный вес и значение, что и
определяет конкретно-историческую форму существования спорта как
социального института. В исследовании выделены двенадцать этапов
институционализации спорта. Первые девять этапов охватывают период
становления спорта как социального института, следующие три относятся к
развитию современного института спорта.

В диссертации определены особенности институционализации современного
спорта как социального феномена, исследовано его институциональную
структуру. Проанализировано динамику изменения состояний спорта, как
социального института в украинском обществе. На основании экспертных
оценок спорта как социального института в Украине определены тенденции
его развития.

В результате анализа были определены наиболее прогнозированные
направления дальнейшей институционализации спорта в Украине. Такими
направлениями есть: изменения в структуре института спорта, которые
связаны с дальнейшим расширением перечня олимпийских (пара-, деф-) видов
спорта за счет включения наиболее массовых и зрелищных; усиление позиций
профессионального спорта за счет коммерциализации, тех видов спорта,
которые входят в разнообразные международные профессиональные федерации,
а также в направлении дальнейшей коммерциализации массовых форм спорта,
что как подчеркивает авто найдет свое отражение в распространении
клубной формы организации спортивной деятельности.

Ключевые слова: институционализация, социальный институт, социальная
структура, спорт, институциональная структура спорта, критерии
институционализации спорту, государственная политика в сфере спорта.

ANNOTATION

Luta L.P. Institualization of sport: dynamic of structure changes. —
Manuscript.

Dissertation for the Candidate degree in specialty of Sociological
Sciences, 22.00.03 – Social structure, Structure changes. – Taras
Shevchenko Kyiv National University. — Kyiv, 2007.

The thesis is devoted to research of the process of the institualization
of sport.

The statement of sport considered as a social institute in different
historical stages: from ancient times until modern time. The author
defines the specify of modern sport as a social phenomenon and its
institution structure.

The author uses an expert estimation to define main directions of sports
development as a social institute in Ukraine.

Key words: institualization, social institute, sport, social structure,
institutional structure of the sport.

Похожие записи