.

Ідеї стоїчної філософії у вченні Григорія Сковороди: Автореф. дис… канд. філос. наук / Г.Б. Паласюк, Львів. держ. ун-т ім. І.Франка. — Л., 1999. — 1

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2223
Скачать документ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

УДК 1 (091)

ПАЛАСЮК ГАЛИНА БОГДАНІВНА

ІДЕЇ СТОЇЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ У ВЧЕННІ
ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата філософських наук

ЛЬВІВ – 1999
Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті українознавства імені І. Крип’якевича НАН України (Відділ філософії культури)

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор
Кашуба Марія Василівна,
Інститут українознавства імені І. Крип’якевича,
завідувач відділу філософії культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Братасюк Марія Григорівна,
Тернопільська академія народного господарства,
професор кафедри теорії держави і права

кандидат філософських наук, доцент
Кондзьолка Володимир Володимирович,
Львівський державний університет ім. Івана Франка
доцент кафедри історії філософії

Провідна організація – Інститут філософії НАН України імені Г. Сковороди
(252001, Київ, вул. Трьохсвятительська 4)

Захист відбудеться 14 квітня 1999 р., о 15 год., на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 02 у Львівському державному університеті імені Івана Франка (290000, м. Львів, вул. Університетська,1)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка (290000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано 12 березня 1999 р.

Вчений секретар Спеціалізованої
вченої ради, кандидат філософських
наук, доцент В.М.Денисенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Україна сьогодні формується як суверенна держава, переосмислюючи своє минуле, усвідомлюючи особливості становлення національного менталітету, національної своєрідності й самобутності. Важливо прослідкувати всі етапи формування національної самосвідомості, особливо ті, коли в суспільстві панував неспокій і хаос, людину охоплював відчай і безнадія. Тоді мислителі шукали духовних орієнтирів, прагнули в такий період вказати людині шлях до порятунку й суспільної злагоди.
Пошуки аналогів до нинішньої суспільної ситуації приводять нас у складний період ХVІІІ ст. – епоху остаточної втрати автономії України, закріпачення її населення, зруйнування оплоту свободи – Запорізької Січі. Навіть у цей жорстокий період історії людина не втрачала оптимізму, пошуки порятунку приводили мислителів до цікавих і оригінальних ідей, які виявлялися не лише рятівними, а й перспективними з точки зору духовного розвитку людини.
Найвидатнішим українським мислителем ХVІІІ ст. заслужено вважається Григорій Сковорода. Він поставив у центрі своїх філософських роздумів людину, шукав шляхів до її порятунку саме як Людини – істоти вищої, богоподібної, котрій для відчуття щастя на землі не досить багатства, почестей і високих посад, а найбільше потрібний душевний мир та злагода в суспільстві.
Вчення Г. Сковороди привертає особливу увагу нашого сучасника тому, що воно спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, котра не має опори в навколишньому світі. Шлях до щастя пролягає, на думку мислителя, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється притаманний філософії Г. Сковороди персоналізм, що ставить у центрі уваги живу людську особистість, і динамізм, завдяки якому буття особистості змальовується як безперервне творення людиною себе самої. Зрозуміло, що ці проблеми сьогодні хвилюють кожну людину зокрема, як і суспільство взагалі. Буття людини виступає у трактуванні Сковороди передусім як моральне діяння. Він навчає, що гармонія людського буття залежить від дотримання кожною людиною принципу “сродної” праці, в основі якого лежить залежність долі людини від її природних нахилів. Жити згідно з природою, ні в чому їй не суперечити – це був девіз нової, нетрадиційної, не обмеженої жодними догмами етики, зацікавленість якою у часи Г. Сковороди (не лише в Україні, а й у Європі в цілому) підтверджується популярністю й новаторськими тенденціями творів багатьох європейських філософів-моралістів ХVІІ – ХVІІІ ст. (Х. Уарте, Л. Вівеса, Ю. Ліпсія, Г. Гроція та інших). Нашого сучасника в такому етичному вченні приваблює переконання, що людина, пізнавши свої природні схильності, вроджені задатки, 第¬¬’ясувавши, на що вона здатна, займатиме визначене їй природою місце в суспільстві, яким і буде задоволена. Саме таке відчуття себе на відповідному, “спорідненому” місці й приносить людині стійке щастя.
Такі ідеї популярних і в Європі, й в Україні у часи Сковороди етичних теорій насправді були своєрідним поновленням етики стоїцизму, особливо Пізньої Стої, найвизначнішими представниками якої були Сенека, Марк Аврелій, Епіктет. З ідеями стоїчної філософії перегукуються більшість тез вчення Г. Сковороди.
Спираючись на започатковану в стоїчній філософії ідею про залежність долі людини від її природних нахилів, уподібнюючи життя з театром, а людину з актором, необхідною передумовою на шляху до щастя Г. Сковорода вважає пізнання людиною тієї ролі, яку невидима натура – Бог, що є режисером людської драми, призначив людині до виконання. Успіх залежить не від важливості ролі, а від її відповідності внутрішнім нахилам і здібностям актора, що дає можливість якнайкраще її зіграти. Завдання людини – знайти таку свою роль, знайти для того, щоб гідно зіграти її у своїй драмі життя. У цьому людині може допомогти лише Бог, ототожнений, звичайно, з “природою” людини. Ідеалом для Сковороди, як і для стоїків, є насамперед мудрець, тому філософія в його розумінні – це передусім мудрість.
Відчуваємо сьогодні, що кожному з нас, а особливо тим, в чиїх руках доля країн і народів, вельми і вельми необхідна стоїчна мудрість. Тому й видається актуальним звернення до філософії Г. Сковороди саме в цьому ракурсі – як “український Сократ”, спонуканий умовами життя тогочасної людини, засвоїв та переосмислив ідеї стоїчної філософії, адже саме вона найбільше відповідала історичній ситуації України у ХVІІІ ст.
Актуальність даної теми полягає також :
– у необхідності уточнення місця творчості Григорія Сковороди у світовому історико-філософському процесі;
– у важливості вияву й аналізу ідей стоїчної філософії у вченні українського мислителя;
– у можливості з’ясування ступеня трансформації античних ідеалів “мудреця” в поняття “істинної людини” Григорія Сковороди;
– у потребі більш грунтовного осмислення концепції Бога й розуміння релігії у вченні Сковороди;
– у важливості розуміння й витлумачення проблеми людського щастя й призначення людини на землі в українській філософії ХVІІІ ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Загальний напрямок дослідження пов’язаний з планом науково-дослідної роботи відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, галузевою темою “Проблема людини в українській філософії ХVІ-ХVІІІст.”, державними програмами розвитку соціально-гуманітарної освіти.
Стан наукової розробленості проблеми. Філософське вчення Григорія Сковороди, його ідейний зміст були об’єктом і предметом вивчення багатьох поколінь учених різних країн. Численні дослідники намагалися з’ясувати також теоретичні засади його творчості, серед них, насамперед, Д. Багалій, Ю.Барабаш, В. Барка, В. Горський, Г. Данилевський, В. Ерн, П. Житецький, І. Іваньо, Ю. Лощиц, Л. Махновець, О. Мишанич, І. Мірчук, А. Ніженець, Д. Олянчин, М. Петров, І. Пільгук, Ф. Поліщук, П. Попов, М. Редько, М.Рогович, І. Табачников, Л. Ушкалов, Д. Чижевський, В. Шаян, П. Шкуринов, Ф. Шолом, П. Яременко та інші.
У дослідженнях цих авторів червоною ниткою проступає думка, що лише максимально повний аналіз ліній, які пов’язують вчення Г. Сковороди з різноманітними культурними шарами попередніх, сучасних йому і наступних епох, повинен і нині становити один із перспективних напрямів історико- філософського сковородознавства.
Можна констатувати, що протягом понад столітньої історії вивчення спадщини Г. Сковороди зроблено немало. В основному з’ясовано лінії чи ідеї, що пов’язують українського мислителя з античною філософією, насамперед вченням Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Ціцерона, Плутарха, а також Горація, Овідія, Вергілія, неоплатоніків та піфагорійців І. Іваньо, С. Дложевський, М. Кашуба, Д. Кирик, М. Рогович, В. Роменець, Л. Ушкалов.
З’ясуванням ставлення Г. Сковороди до Біблії та вчень Отців Церкви визначено його ставлення до традицій християнської культури І. Гарник, М. Кубаєвський, В. Нічик, Я. Стратій, В. Шаян, В. Шинкарук. Творчість Г. Сковороди осмислюється в контексті сучасної йому культури українського бароко Л. Ушкалов, Д. Чижевський, західноєвропейської традиції, зокрема представленої вченням німецьких містиків та романтиків Д. Чижевський, а також на фоні філософії й науки Нового часу Н. Уткіна.
В останні три десятиліття досягнуто плідних результатів у вивченні зв’язків творчості Г. Сковороди з культурою Київської Русі, а також відношення ідей мислителя до філософії професорів Києво-Могилянської академії. Цій проблемі присвячені передусім праці І. Іваня, В. Горського, В. Нічик, Я. Стратій, В. Литвинова, І. Захари, М. Кашуби та ін.
Теоретичні джерела творчості Григорія Сковороди неодноразово обговорювалися на ювілейних конференціях. Особливо багато досліджень висвітлювали цю тему на конференції у Харкові, присвяченій 250 – літтю від дня народження мислителя. Продовжують досліджувати згадану тему і літературознавці, й філософи, про що свідчать періодичні Сковородинські читання у м. Переяславі-Хмельницькому. Матеріали читань засвідчують пожвавлений інтерес дослідників до витоків і джерел світогляду Григорія Сковороди.
Серед досліджень ідейних джерел творчості Г. Сковороди в останні роки виділяється порівняно невелика праця М. Роговича “Теоретичні джерела філософії Григорія Сковороди”, опублікована як методичні рекомендації для студентів Львівської академії мистецтв у 1993 р. Вона, на наш погляд, є першим грунтовним зверненням до стоїчних витоків вчення Г. Сковороди. Автор “Методичних рекомендацій” прослідковує ті філософські джерела, на які покликається сам Сковорода, а також його учителі та учні, з метою спростувати, як пише автор розвідки, “суб’єктивне намагання всупереч фактам обов’язково “довести” абсолютну оригінальність філософії Сковороди, граничну з “хуторянськістю”, а отже й примітивністю, зобразити мислителя обов’язково представником матеріалізму, ідеалізму, містицизму або просто “селянським просвітником”, масоном чи прихильником ще якогось іншого напряму в філософії”. М. Рогович обирає лише один аспект із багатоманітності творчих витоків вчення Сковороди – ідей стоїчної філософії, проте не стільки самих античних стоїків, як представників неостоїцизму в європейській філософії ХVІІ ст. – Юста Ліпсія та Каспара Шоппе і його учнів. Тісний зв’язок з ідеями неостоїцизму автор “Методичних рекомендацій” прослідковує на тлі європейської філософії епохи Відродження й Реформації (ХVІ – ХVІІ ст.), а також аргументовано доводить їх вплив на філософію попередників Сковороди в Україні, насамперед діячів Києво-Могилянської академії Й. Кононовича- Горбацького, Д. Туптала (Ростовського), Й. Горленка, і особливо професора філософії, лекції якого слухав Г. Сковорода – Мануйла Козачинського.
У науково – теоретичній площині при дослідженні спадщини Григорія Сковороди проблематичними поставали питання:
– сутності та абсолютної оригінальності етичного вчення Сковороди, актуалізовані в працях Ю. Барабаша, І. Іваня, Л. Махновця, О. Мишанича, В. Нічик, Н.Пилип’юк, М. Роговича, Л. Ушкалова, Д. Чижевського, С. Шерера, В. Шинкарука та інших.
– специфіки етико-гуманістичної концепції Григорія Сковороди, її спорідненості з ідеями античної філософії, відтвореної у дослідженнях В. Ерна, І. Іваня, Т. Закидальського, М. Кашуби, Д. Кирика, Н. Корж, Є. Кудрицького, К. Митровича, М. Ласло-Куцюк, І. Пістрого. М. Роговича, І. Табачникова, Л. Ушкалова та інших.
– трансформації античних етичних та аксіологічних принципів організації людського життя в українській філософії, розроблені в працях С. Бондаря, Т. Голіченко, В. Горського, Т. Закидальського, В. Литвинова, М. Роговича, А. Роменця, Я. Стратій, Т. Чайки та інших.
Задум дослідження зумовив необхідність аналізу тієї наукової літератури, яка присвячена висвітленню місця і ролі античної стоїчної філософії у розвитку етичної проблематики у європейській філософії взагалі, а також української філософської думки, зокрема формування стійкої морально-етичної традиції в українській філософії. До досліджень, які розглядають ці питання, необхідно віднести праці Т. Бовсунівської, Я. Довгої, І. Гарника, В. Горського, Т. Закидальського, Ф. Канака, М. Кашуби, В. Литвинова, В. Нічик, М. Роговича, І. Стогнія, Я. Стратій, С. Шерера та ін.
Деякі аспекти впливу ідей стоїків на розвиток української філософської думки висвітлені у дисертаційних дослідженнях В. Жижченка, М. Кашуби, М. Роговича. Аналіз наукової літератури останніх десятиліть засвідчує, що проблема зв’язків української філософської думки з античною філософією вимагає глибшої розробки, з врахуванням особливостей розвитку української філософії. Це стосується, зокрема, і філософської спадщини Григорія Сковороди, яка відображає певний рівень української професійної філософії ХVІІІ ст., а її вплив на подальший розвиток вітчизняної філософської думки важко переоцінити.
Нерозробленість і недослідженість багатьох аспектів, пов’язаних із впливом ідей античної філософії, зокрема стоїчної, на філософське вчення Григорія Сковороди зумовила необхідність їх детального розгляду у даному дисертаційному дослідженні.
Об’єктом дослідження є ідеї стоїчної філософії та їх відображення у творчості Григорія Сковороди.
Предметом дослідження є етико-гуманістична концепція українського мислителя в її основних теоретико-методологічних засадах, що відображають втілення і творче засвоєння стоїчних ідей.
Мета і основні завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є теоретико-методологічний аналіз природи, змісту стоїчної етико-гуманістичної концепції, її соціальної зумовленості, структурних складових, системи чинників, що зумовлюють її розвиток у філософському вченні Григорія Сковороди.
Визначена мета вимагала в ході дослідження розв”язання наступних завдань:
– проаналізувати стоїчну етико-гуманістичну концепцію;
– з’ясувати систему мислення епохи діяльності Сковороди, тогочасний науковий контекст, в який вписується постать ученого;
– дослідити соціальну зумовленість зв’язків творчості Григорія Сковороди зі стоїчною філософією;
– проаналізувати запозичення й творче осмислення Сковородою стоїчної концепції людини-мудреця;
– переосмислити проблему розуміння Бога й церкви у творчості Сковороди під впливом стоїчної філософії;
– дослідити зв’язок теорії “сродної праці” Сковороди зі стоїчним розумінням щастя людини;
– обгрунтувати закономірність функціонування ідей античного стоїцизму в філософській думці України ХVІІІ ст. взагалі та у філософії Григорія Сковороди зокрема.
Методологічна основа та джерельна база дослідження. Дослідження проведене на основі методологічних принципів (детермінації, системного аналізу, історизму, розвитку та ін.) сучасної національної та світової філософської й соціологічної думки. Автор використала низку підходів та ідей, узагальнень і висновків вітчизняних та зарубіжних філософів і соціологів. У дисертації використані методологічні результати досліджень, викладені у колективних та індивідуальних монографіях, статтях, які розкривають коло проблем, пов’язаних з темою. Джерельною базою дослідження є праці римських стоїків – Сенеки, Епіктета, Марка Аврелія та твори Г. Сковороди.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській науці проведено цілісний аналіз осмислення Сковородою етичних теорій античних стоїків, реконструйовано соціально-культурний контекст функціонування цих теорій, досліджено онтологічні, гносеологічні та аксіологічні обгрунтування стоїками і Сковородою основних моральних понять.
Основні ідеї та висновки, що становлять наукову новизну і виносяться на захист, такі:
– обгрунтовано, що антична стоїчна філософія характеризується як особлива історична й теоретична форма філософського вчення про людину та шляхи досягнення нею щастя;
– доведено, що в часи діяльності Сковороди в Україні існував особливо сприятливий грунт та історичні умови для творчого осмислення ідей стоїчної філософії;
– показано, що етико-гуманістична концепція Григорія Сковороди значною мірою є логічним продовженням і творчим переосмисленням етики стоїків;
– продемонстровано, що поняття “істинної людини” у вченні Сковороди тісно пов’язане з поняттям мудреця у стоїчній філософії;
– запропоновано обгрунтування сковородинського трактування Бога, релігії і церкви на основі “природної релігії” стоїків;
– доведено, що теорія “сродної” праці Сковороди тісно пов’язана з концепцією стоїків про єднання людини з природою як шлях людини до щастя;
– проведено суттєве уточнення змісту та структури етичного вчення Сковороди, його оригінального розуміння Бога і ролі церкви в житті людини, шляхів досягнення щастя в земному житті. Робиться висновок, що стоїчна у своїй основі етика Сковороди – це філософія цінностей, святинь, філософія свободи й любові, яка була і є не лише теоретичним вченням, а й практичним дороговказом, що націлює на вдосконалення суспільного буття, вказує людині моральні орієнтири;
– зроблено висновок, що етико-гуманістична теорія стоїків, переосмислена Сковородою, заземлена і містить великий гуманістичний потенціал. У центрі уваги поставлені проблеми духовності людини, її морального здоров’я, її творчої самореалізації, свободи й відповідальності за світ і своє місце в ньому; пошуку витоків духовності та форм її вияву.
Науково-практична цінність дослідження полягає в тому, що зроблено внесок у теоретичний доробок щодо вивчення ролі античної філософської спадщини, зокрема етичного вчення стоїків, у розвиток української філософії.
У дисертації досліджуються теоретичні проблеми сучасної етичної науки. Окремі висновки можуть стати основою дослідження онтологічного, гносеологічного й аксіологічного обгрунтування феноменів моралі, релігійної віри, екзистенційних проблем філософії.
Матеріали дослідження допомагають теоретично переосмислити певні концепції філософського вчення Сковороди, глибше зрозуміти трактування мислителем поняття “істинної людини”, Бога і церкви, його теорію “сродної” праці як шлях до визволення людини.
Здобуті результати дослідження можуть бути використані при викладанні курсів історії української філософії, історії культури, спецкурсів з філософії Сковороди, античної філософії та етики в учбових закладах.
Апробація дослідження. Основні теоретичні положення й висновки дисертації відображені у 2 брошурах, 5 статтях автора, тезах доповідей, а також були викладені на 6 наукових та науково-практичних конференціях: VІІ сковородинівських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 1995 р.), V, VІ і VІІІ круглих столах “Історія релігій в Україні” (1995, 1996 і 1998 рр.), постійнодіючому семінарі у Дрогобичі “Гуманізм. Людина. Моральність. Людинознавчі читання” (1996 р.), міжнародній конференції “Християнство і культура” у Тернополі ( 1998 р.).
Положення дисертації доповідались і обговорювались на теоретичних семінарах відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, звітних наукових конференціях викладачів Тернопільської медичної академії ім. І.Я. Горбачевського.
Структура дисертації. Логіка наукового пошуку, мета й завдання дисертації, її концептуальна основа обумовили структуру роботи ( 140 стор.), яка складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, визначається стан її наукової розробки, коротко аналізуються праці дослідників, котрі приділяли увагу ідеям античної філософії у вченні Г. Сковороди, формулюються мета й основні завдання дослідження. Вказуються також об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічна основа, джерельна база, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію основних ідей дисертації.
У першому розділі “Вчення стоїків про єднання людини з природою” викладені основні ідеї стоїчної філософії, охарактеризовані головні напрямки цього вчення. Слово “стоїцизм” етимологічно пов’язане з поняттями “стійкість”, “незворушність”. Це не просто школа чи напрям у розвитку філософії, а причетність кожної особистості до визначеного світогляду, психологічного складу й способу життя.
Більшість прихильників цієї філософії були вихідцями зі Сходу. Їх етичне вчення характеризується жорсткою вимогливістю до людини, а також космополітизмом, викликаним суспільно-політичними змінами в античному світі. Підгрунтям для вчення стоїків були ідеї кініків, зокрема Діогена, який вважав, що повернення людини до природного стану, де праця є єдиним благом, відкриє перед нею весь світ, як рідний дім, однаковий для всіх, природний і справедливий. Соціальною основою розповсюдження ідей стоїків в епоху еллінізму були завоювання Олександра Македонського, що висував нове для античного світу поняття людяності, гуманності, на основі якого прагнув об’єднати країни й народи, Схід і Захід.
Ідея космополітизму визначила значною мірою характер стоїчної філософії. У Всесвіті панує закономірність, єдиний всезагальний порядок, зумовлений світовим розумом, отже людина повинна дотримуватися його законів, жити у відповідності з природою. Всупереч епікуреїзму, який бачив мету людини у незалежності від природи і суспільства, тобто у негативній свободі як відмежуванні від світу, стоїцизм вбачає найвищу мету людського існування в житті, узгодженому з законами природи. Неможливо вирвати себе із ходу природного процесу, тому найвища мудрість людини полягає в усвідомленні природної необхідності.
Доброчесність і досконалість людини стоїки пов’язували з розумінням нею панівної у світі невблаганної необхідності, яка не залежить від волі людини. Розум допомагає людині усвідомити невідворотність долі й визначитися щодо своєї оцінки подій. У цьому полягає її свобода, джерело її стійкості, безтурботності та рівноваги духа. Проповідувана стоїками безпристрасність засвідчує мудрість і незворушність людини у життєвих випробовуваннях, а не жорстокість й нікчемність.
Створивши образ мудреця, стоїки наділили його найдосконалішими рисами, тому він називається богоподібним. Це людина – ідеал, який, хоч і недосяжний для більшості, однак служить для неї (більшості) дороговказом. Зокрема, в ситуації, яку людина не здатна опанувати чи змінити, стоїки радять підкорятися долі й гордо і гідно нести свій хрест, навіть на вимогу обставин незворушно відійти з життя. Стоїчна філософія, отже, відіграла велику роль у ствердженні людяності в людині і вказувала лінію поведінки в умовах глибоких соціальних криз.
Стоїцизм у Римі в період становлення імперії був відголоском елліністичного стоїцизму, однак згодом набуває істинно римських рис, зокрема у творчості Епіктета, Сенеки, Марка Аврелія. У римському суспільстві І – ІІ ст. панували моральна деградація, недовіра, доноси, переслідування, вбивства. У таких умовах стоїцизм перетворився на просвітницьку філософію, яка шукала розумної основи морального життя.
Дисертант проводить паралелі між періодом кризи Римської імперії та часами розгулу царського самодержавства в Україні у ХVІІІ ст. – періодом остаточного зруйнування Запорізької Січі, введення кріпацтва, жорстокої наруги над людською особистістю. Мислителі України, зокрема Г. Сковорода, шукали порятунку для людини і знаходили його у проповіді ізоляції від суспільства, світу, натовпу. На грунті ідейної спадщини стоїків сформувалася своєрідна елітарна філософія, втілена у вченні українського Сократа.
У другому розділі “Стоїчний ідеал мудреця і концепція “істинної людини” Г. Сковороди” розглядається вирішення українським мислителем проблеми людини, що випливає із стоїчного ідеалу мудреця. Вчення українського мислителя про дві натури, з яких складаються усі три визначені ним світи – макрокосм – Всесвіт, мікрокосм – людина і символічний світ – Біблія, нагадує ідею стоїків про космічний Логос. Особливо співпадає з цією ідеєю вчення Г. Сковороди про невидиму натуру, яку мислитель ототожнює з Богом. У розділі підкреслено, що Бога філософ трактує не в християнському розумінні, а як “якусь таємну силу, що повсюдно розлилася і всім володіє”, тобто як всесвітній розум і закон, що організовує весь світ.
Сковорода ототожнює поняття “жити у злагоді з Богом” і “жити у злагоді з природою”. Для того, щоб стати “істинною людиною”, треба злитися зі своєю божественною волею. Злиття з божественною волею вимагає від людини діяти відповідно з її законами, тому в процесі і в результаті такого діяння людина здобуває душевний спокій, “кураж”.
Хто пізнав у собі “істинну людину”, той перетворюється у Христа, стає “його братом по духу”, народжується заново. Отже, духовне народження людини відбувається через осягнення в ній божественної природи, “справжньої”, “світлої” людини.
Щиро прагнучи навчити людину стати щасливою через пізнання невидимої, блаженної натури, Сковорода орієнтувався, насамперед, на Біблію та стоїчну філософію. Знехтувавши логікою та натурфілософією, мислитель ототожнив філософію з етикою, оскільки вважав своїм завданням навчити людину вистояти в умовах суспільних катаклізмів, зберегти і своє єство, і свій душевний спокій, коли все навколо захиталося і загрожувало руйнуванням людяності й гуманності.
З вченням стоїків про розумну поведінку людини, яка погоджена з природою Всесвіту, співпадає твердження Сковороди про людину як мікросвіт, що є відображенням макросвіту. Поєднавши світ людини зі Всесвітом через поняття макро- і мікросвіту, український філософ вирішив питання про джерело розумної поведінки людини. Таке джерело лежить у самій людині, бо вона заховує у собі не лише цілий світ, а й Бога як “істинну людину”. Через поняття “істинної людини” Сковорода виходить на поняття Бога, яке у його філософії ототожнюється з універсальним Логосом – законом Всесвіту стоїків.
Особливо близьким і зрозумілим Сковороді видається Луцій Анней Сенека, який закликав жити в злагоді з природою. Для такої злагоди перш за все необхідне пізнання своєї природи, тобто самопізнання. Це – нелегка праця, тому пізнати себе і побачити в собі Бога можуть лише вибрані, одиниці – мудреці. З ідеалом мудреця, виплеканим Сенекою, має багато спільного “істинна людина” Г. Сковороди. Обидва мислителі пропонували шлях самопізнання до морального вдосконалення, закликали до щоденної наполегливої праці над формуванням незалежної цілісної особистості, до наслідування природи, або до життя у відповідності з розумом.
Найганебнішим рабством Сковорода, як і стоїки, вважав рабство духа, звідси походить зневага до смерті. Мудреця не лякає смерть, адже ніхто не може бути затриманим при житті, і благом для мудреця є не просто жити, а жити доброчесно. Смерть є природною закономірністю, зі смертю зникає лише плоть – зовнішня оболонка людини, а духовна сутність, особистість не зникає, вона стає набутком наступних поколінь.
Сковорода з великим пієтетом ставився і до Марка Аврелія, багато ідей і думок якого знаходимо у творах українського мислителя. Особливо йому імпонує образ мудреця – людини, що живе в гармонії з природою Цілого, свято вірить у розумність природи. Мудрець знаходить сховок і спокій у своїй душі, самозаглибленні, що сприяє облагородженню й очищенню, забезпечує душевний мир. Захоплення стоїчною ідеєю мудреця виступає і в перекладі Сковородою “Плутархової книжечки про спокій душі”, що особливо співзвучна його вченню про “істинну людину”, та твору Ціцерона “Про старість”.
У третьому розділі “Вплив філософії стоїків на розуміння Г. Сковородою Бога і церкви” вперше зроблена спроба проаналізувати розуміння мислителем Бога і церкви, яке не співпадає з ортодоксально-християнським розумінням і яке давало привід твердити про атеїзм Сковороди. Бог у трактуванні Сковороди – невидима натура, яка все утримує і пронизує. Це стоїчний всесвітній Розум, як зауважує сам філософ у творі “Начальная дверь ко христіанскому добронравію”. У християн він має різні імена – Дух, Господь, Цар, Отець, розум, істина. Два останні Сковорода вважає більш властивими для визначення Бога, і саме цим він дуже близький до розуміння Бога як всесвітнього Розуму й вічної істини, як це було притаманне стоїчній філософії.
Устами дійових осіб у діалозі “Розмова пяти путніков” Сковорода відверто солідаризується зі стоїками: Бога можна назвати також натурою-природою, більше того – навіть ототожнює його з природними речами і явищами. Бог виступає як загальна закономірність природи, “натура” всього сутнього, безпочатковий первінь світу. Таке трактування Бога у Сковороди давало привід твердити про його пантеїзм, і навіть атеїзм, хоча є воно всього-навсього особливим розумінням Бога як природної закономірності, як це випливає із вчення стоїків.
Стоїчне розуміння Бога як всесвітнього Розуму спричинило й своєрідне ставлення Сковороди до християнської церкви та її служителів – ієрархії й ченців. Служителі культу найбільше турбувалися про дотримування обрядів, пишне оснащення храмів, прибутки від богослужінь і релігійних потреб. Сковорода вважає, що обряди, які прикривають внутрішню духовну порожнечу служителів, сіють ненависть і розбрат між людьми. Відмінності у культі вигадали служителі – Богові це чуже й непотрібне. Найважливішими є віра і розуміння Бога, дотримування його справедливих заповідей. Обряди й церемонії, сліпого дотримування яких вимагає церква, несуть лиш розколи, марновірство й лицемірство, навіть кровопролиття. Для Сковороди головним є внутрішня відданість Богові, природна переконаність у вірі, тобто відчуття Бога у своїй душі.
Четвертий розділ дисертації – “Теорія “сродної” праці як відголосок стоїчних пошуків щастя людини” розглядає вказані Сковородою шляхи до досягнення щастя. Щиро вболіваючи за людину, мислитель вказує їй шлях до щасливого життя, шукає єдино можливий для неї у таких умовах вихід: пізнай себе, свою природу, прислухайся до її повелінь, виясни для себе, до чого ти народжений, спокійно займи це місце і будеш щасливий сам та всі навколо тебе.
Своє вчення про “сродну” працю, яке є конкретизацією усієї філософської системи мислителя, Сковорода пов’язує із природною схильністю людини до певного виду діяльності, яка відповідає її істинній природі. Така діяльність є істинне життя, вона проста, легка, корисна й потрібна. Сам процес такої діяльності приносить більше задоволення, ніж її результат. Вона не виконується заради слави чи винагороди, вона випливає із самої природи людини. У “сродній” праці відчужена людська сутність, вважає Сковорода, повертається до людини. Людина діє за внутрішньою потребою, відчуваючи себе здатною до певного виду діяльності, отже “сродна” праця є скоріше духовним актом людини, виразом її внутрішньої природи. Основу злагоди в суспільстві Сковорода вбачав в усвідомленні кожною людиною принципу “нерівної рівності”, який він сам продемонстрував малюнком про однакове наповнення водою різних за ємністю посудин.
Теорія “сродної” праці, як і “нерівної рівності”, викладена у творчості Сковороди, перегукується з думками Ціцерона у творі “Про старість”. Тут особливо імпонували Сковороді роздуми Катона про те, як людині відчути задоволення навіть у такому, здавалося б, прикрому віці як старість. Катон радить знаходити втіху і насолоду в посильних заняттях, особливо тих, які єднають людину з природою – землеробстві, садівництві, виноградарстві, така праця додає сили і сповнює відчуттям щастя.
Теорія “сродної” праці у Сковороди полягає в тому, що людина шляхом самопізнання виявляє свою божественну природу і діє у відповідності з нею. Оскільки її природа є частиною всесвітнього божественного Логоса, то дії такої людини спрямовані на всезагальне добро. Такі дії можуть привести людину до осягнення духовного миру, спокою і щастя, яке Сковорода вважав метою людського життя. Щастя він трактує як піднесений стан душі, “кураж”, коли душа насолоджується життям.

У висновках узагальнюються основні положення та формулються підсумки дослідження:
1. Григорій Сковорода навчався у Київській Академії саме у ті роки, коли тут гостро усвідомлювалась потреба осмислення земного призначення людини. Більшість діячів та випускників Академії намагалася зробити кар’єру, досягти високих щаблів чи то церковної, чи світської ієрархічної драбини, заслужити чини, привілеї, посади, накопичити маєтки. Сковорода мав нагоду роздивитися світ, побувати і в Петербурзі, і в Європі. Він прийшов до висновку, що світська суєта, багатство, привілеї й почесті не роблять людину щасливою. Не ощасливлюють її й наукові знання, коли неспокійна її душа, коли людина невдоволена життям.
2. Найбільш прийнятною для свого сучасника і для себе самого Сковороді видалася філософія стоїків, їх спокійна велич і безтурботність, а, отже, вміння залишатися незворушним у життєвих випробовуваннях. Неспокійні часи на Україні асоціювалися з епохою Римської імперії, особливо часами Августа й Нерона, коли людська доля залежала від примхи тирана. Сковорода міг провести аналогії закріпаченої й поневоленої України з тими жорстокими часами, він бачив, що людину не рятують від нещастя ні її знання, ні високі посади. Тому мислитель протиставив їм стоїчну незворушність і стійкість, людині з натовпу відповідає у його вченні “істинна людина” – стоїчний мудрець, що вміє задовільнятися тим, що досяжне й доступне. Така людина розуміє природу, вона живе природними потребами й природним їх задоволенням. Вона щаслива, бо поєднується з Богом – не з Богом, якого оспівує церква, а з Богом – всесвітнім Логосом, космічним Розумом, який утримує весь світ і ним управляє. “Істинна людина” – це духовне людське єство, справжня людяність у людині. Кожна людина повинна осягнути в собі це єство, і хто осягнув, той щасливий.
3. Під впливом стоїчної філософії, що була однією з витоків християнства, Г. Сковорода висуває своє розуміння релігії, церкви і Бога. Релігія у його трактуванні постає як зв’язок людини з природою, Космосом-Всесвітом, релігійна людина почувається частинкою впорядкованого механізму, яким управляє “потайна” пружина. У людині також є така невидима потаємна сила, яка керує нею – це Бог. Він є всюди, все пронизує і всім управляє.
Такій людині, яка відчуває в собі потаємну природу – Бога, Церква не потрібна. Обряди, культ, ритуали – це, у розумінні Сковороди, театр, вигаданий служителями культу для власної насолоди. Бог у серці людини, йому не потрібні дорогі шати, ікони, пишні храми, він задоволений скромністю й простою молитвою.
На таке трактування релігії, церкви та Бога, поза сумнівом, вплинула філософія стоїків. Концепція релігії і Церкви у вченні Сковороди нагадує уявлення перших християн, які безпосередньо керувалися стоїчною й піфагорійською філософією.
4. Цілком по-стоїчному осмислює Сковорода концепцію людського щастя. Таке щастя – у єднанні з природою, у пізнанні в собі природного начала – схильності до певної праці. Теорія “сродної” праці у вченні Сковороди зближує людину з природою, робить її частиною великого космічного механізму, яким управляє Бог.
5. Таким чином, Григорій Сковорода не тільки поглибив і розширив розуміння щастя людини у морально-етичних вченнях своїх попередників, а й вказав шляхи до його осягнення в земному житті, пересадивши на український грунт ідеї стоїчної філософії.
У перспективі варто прослідкувати осмислення ідей стоїчної філософії українськими діячами культури як епохи романтизму, так і представниками релігійної філософії ХІХ – ХХ ст.
Творча спадщина Г. Сковороди потребує ретельного переосмислення й об’єктивного вивчення, насамперед, у контексті світової філософської культури.

Основні положення дисертації викладені автором в наступних публікація:

1. Паласюк Г.Б.
Теорія “сродної” праці Григорія Сковороди у контексті стоїчних пошуків щастя людини. – Львів, 1999. – 19 с.
2. Паласюк Г.Б.
Вплив філософії стоїків на розуміння Григорієм Сковородою Бога і церкви.- Тернопіль, 1999. – 19 с.
3. Паласюк Г. Б.
Бог, релігія і церква у розумінні Григорія Сковороди // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія 10: Філософія, економіка, соціологія. №1. Тернопіль, 1998. – С. 8 – 12
4. Паласюк Г. Б.
Ідеал людини в творах Григорія Сковороди та Сенеки // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Вип. VІІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Тернопіль, 1998. – С. 193 – 199.
5. Паласюк Г. Б.
Самопізнання Григорія Сковороди як шлях до єднання з природою для досягнення щастя // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 1. – Львів, 1998. – С. 38 – 45.
6. Паласюк Г. Б.
Природна релігія та церква у системі поглядів Григорія Сковороди // Мандрівець. № 1. – Тернопіль, 1998. – С. 44 – 47.
7. Кашуба М. В. , Паласюк Г. Б.
Ідеї стоїків у творчості Григорія Сковороди // VII Сковородинські читання. Збірник праць за матеріалами наукової конференції (Переяслав-Хмельницький, травень, 1996). – К., 1996. – С. 5 – 13.
8. Паласюк Г. Б.
Божественна природа людини як основа концепції “сродної” праці Григорія сковороди // До 200 – ліття Різдва Христового. Християнство і культура. Збірник праць за матеріалами Міжнародної наукової конференції “Християнство і культура”. Тернопіль, 1998. – С. 128 – 130.
9. Паласюк Г.Б.
Ідеї стоїків як підгрунтя християнської філософії в Україні // Історія релігій в Україні // Тези повідомлень Міжнародного V круглого столу. – Львів, 1995. Ч. 3, – С. 321 -323.
10. Паласюк Г. Б.
Державна церква у трактуванні Г. Сковороди // Історія релігій в Україні // Тези повідомлень Міжнародного VI круглого столу. – Львів, 1996. – С. 165 – 166.
11. Паласюк Г.Б.
Про характер біблійної символіки у Г. Сковороди // Історія релігій в Україні // Тези повідомлень Міжнародного VIII круглого столу. Львів. 1998. – С. 178 – 179.

Паласюк Г. Б. Ідеї стоїчної філософії у вченні Григорія Сковороди.
Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Львівський державний університет ім. І. Франка, Львів, 1998.
Дисертацію присвячено дослідженню ідей стоїчної філософії у вченні Григорія Сковороди. На основі компаративного аналізу творів стоїків та українського мислителя проаналізовано осмислення Сковородою етичних теорій античних стоїків. Досліджено зв’язок поняття “істинної людини” у вченні Сковороди зі стоїчним ідеалом людини-мудреця та вплив “природної релігії” стоїків на трактування Бога як Всесвітнього розуму українським мислителем. Розкрито суть вчення Г. Сковороди про “сродну працю” як природну сутність людини та її зв’язок зі стоїчним розумінням щастя людини. З’ясовано соціальну зумовленість зв’язків творчості Сковороди зі стоїчною філософією

Ключові слова: стоїцизм, Г. Сковорода, мудрець, “істинна людина”, “сродна” праця, Всесвітній розум, Бог, самопізнання, щастя.

Паласюк Г. Б. Идеи стоической философии в учении Григория Сковороды.
Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии. – Львовский государственный университет им. И. Франко, Львов, 1999.
В диссертационном исследовании рассматриваются идеи стоической философии, послужившие одним из источников учения Григория Сковороды. На основании компаративного анализа произведений стоиков и украинского философа исследуется осмысление Г. Сковородой этических теорий античных стоиков. Исследована связь понятия “истинного человека” в учении Г. Сковороды со стоическим идеалом мудреца. Такой человек приравнен к Богу, является носителем всего самого совершенного, умеет довольствоваться тем, что доступно и досягаемо, живет природными нуждами и природным их удовлетворением, жизненным испытаниям противопоставляет стоическую непоколебимость и стойкость.
В работе раскрыто влияние “природной религии” стоиков, которая была одним из истоков христианства, на понимание Бога, религии и церкви Г. Сковородой. Он полностю разделяет мнение стоиков о Боге как Всемирном разуме, а религия в его понимании выступает как связь человека с природой. Человек – это частица упорядоченного механизма, которым управляет “тайная” пружина – Бог.
Исследовано сущность концепции “сродного труда” Г. Сковороды и её связь со стоическим пониманием счастья человека, которое состоит в единении с природой, в познании самого себя, своего призвания к определённому труду. Автор доказывает, что творчески осмыслив стоическую философию, Г. Сковорода не только углубил понимание счастья человека в морально-этических учениях своих предшественников, но и указал пути его достижения в земной жизни.
Исследовано социальную обусловленность связи творчества Г. Сковороды со стоической философией.

Ключевые слова: стоицизм, Г. Сковорода, мудрец, “истинный человек”, “сродный труд”, Всемирный разум, Бог, самопознание, счастье.

Palasyuk H. B. Stoic Philosophy Ideas in Hryhory Skovoroda’s Teaching.
Manuscript. Dissertation is to receive scientific degree of the candidate of philosophical science following specialization 09.00.05. – History of Philosophy – Lviv State University, – 1999.
The thesis deals with the research of stoic philosophy ideas in Hryhory Skovoroda’s teaching. Skovoroda’s realization of antique stoics ethic theories is analysed on the basis of the comparative analyses of stoics works and those of the Ukrainian thinker. The relation of the “true human being” conception with the stoics ideal of “wise-man” as well as the influence of the stoics “natural religion” on the perception of God being as the Universal mind by the Ukrainian thinker was investigated. The essence of Hryhory Skovoroda’s teaching about “related” labour as the natural essence of human being and its relation with the stoics understanding of human happiness was investigated. Social stipulation of Skovoroda’s creative activity ties with the stoic philosophy is described.

Key Words: stoicism, H. Skovoroda “wise-man”, “true human being”, “related labour” , Universal mind, God, self-recognition, happiness.

Підписано до друку 02. 03. 1999р. Формат 6084 1/16
Папір друк. №2. Умовн. Друк. арк. 1,0.
Тираж 100 прим.

RISOGRAPH
Віддруковано на видавничій системі RA4300
у Тернопільському державному технічному університеті
імені Івана Пулюя

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020