МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ

АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДУ “ІНСТИТУТ ГАСТРОЕНТЕРОЛОГІЇ”

ПОНОМАРЕНКО ОЛЕКСІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК: 616.329 – 009.1 – 085.24: 002.2 – 07 – 036.2 — 616.342.008.3

Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба та її поєднання з пептичною
виразкою дванадцятипалої кишки: морфо-функціональні порушення
гастродуоденальної зони та обгрунтування їх медикаментозної корекції

14.01.36 – гастроентерологія

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Дніпропетровськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Державній установі “Інститут гастроентерології АМН
України” (м. Дніпропетровськ)

Науковий керівник:

Заслужений діяч науки та техніки України, член-кореспондент АМН України,
доктор медичних наук, професор ФІЛІППОВ Юрій Олександрович,

ДУ “Інститут гастроентерології АМН України”, м. Дніпропетровськ,
директор

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор ВОЛОШИН Олександр Іванович, Буковинський
державний медичний університет МОЗ України (м. Чернівці), завідувач
кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб

доктор медичних наук, професор ДОЦЕНКО Микола Якович Запорізька медична
академія післядипломної освіти МОЗ України, завідувач кафедри
кардіології

Захист дисертації відбудеться “ 18 ” грудня 2007 р. о 11.00 год. на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.601.02 Дніпропетровської
державної медичної академії МОЗ України та ДУ “Інститут
гастроентерології АМН України” (пр. Правди, 96 м. Дніпропетровськ,
49074)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровської
державної медичної академії МОЗ України (вул. Дзержинського, 9, м.
Дніпропетровськ, 49044)

Автореферат розісланий “ 15 ” листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор медичних наук, професор
М.Б. Щербиніна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Хвороби органів травлення в структурі неінфекційних
захворювань займають третє місце у світі (L. Laine, 2002; С.П. Колісник,
2006). Особливої актуальності набуває проблема діагностики та лікування
хворих на кислотозалежну патологію, зокрема, гастроезофагеальну
рефлюксну хворобу (ГЕРХ) та пептичну виразку (ПВ) дванадцятипалої кишки
(ДПК). Постійна увага до ПВ ДПК обумовлена її високою розповсюдженістю,
яка за даними світової статистики досягає 6-10% серед дорослого
населення (Y. Yuan, 2006). Рецидивуючий перебіг, розвиток тяжких
ускладнень призводять до стійкої непрацездатності, інвалідності та
летальності пацієнтів працездатного віку. Це визначає як медичну, так і
соціально-економічну значущість проблеми своєчасного та ефективного
лікування хворих (М.Г. Гусейнзаде, 2006; Ю.О. Філіппов, 2007). Одним з
чинників такої негативної тенденції є досить часте поєднання ПВ ДПК з
ГЕРХ, значення якої також визначається такими ускладненнями як рубцеві
зміни стравоходу, кровотеча, формування стравоходу Барретта, який
відомий високим ризиком розвитку аденокарциноми (А.В. Кононов, 2004;
Я.С. Циммерман, 2004). Причому “підступність” захворювання полягає в
ендоскопічне негативному його перебігу, що ускладнює своєчасну
діагностику і, відповідно, надання кваліфікованої допомоги хворому (E.M.
Quigley, 2003; С.М. Ткач, 2006).

Суттєве значення як в ульцерогенезі, так і в розвитку ГЕРХ надається
фактору порушеної моторної діяльності езофагогастродуоденальної зони.
Так, внаслідок порушення регуляторних механізмів, які координують
періодичну моторну діяльність (ПМД) шлунково-кишкового тракту, виникає
дезінтеграція вторинної перистальтики стравоходу, дисфункція нижнього
стравохідного та пілоричного сфінктерів, підвищення внутрішньошлункового
та внутрішньодуоденального тиску (D. Ramkumar, 2003; С.А. Выскребенцева,
2005). Такі порушення підсилюють дію інших агресивних факторів, які у
фізіологічних умовах урівноважені захисними механізмами слизової
оболонки (СО) верхніх відділів травного каналу. Так, моторні розлади
спостерігались у 95% хворих на ГЕРХ, що проявлялося дисмоторикою шлунка
та ДПК (Л.Б. Лазебник, 2006). При цьому, навіть при нормальній секреції
дисмоторні розлади можуть створювати надлишок соляної кислоти й пепсину
в місцях можливої локалізації ерозивно-виразкових дефектів СО (R.K.
Mittal, 2003).

Сучасна уява про захисні властивості епітеліального бар’єру
езофагогастродуоденальної зони детермінуються його проникністю,
внутрішньоклітинним і міжклітинним іонним обміном, станом
мікроциркуляції та репарації (A. Alen, 2005; А.В. Кононов, 2006).
Безперервний шар слизового гелю та бікарбонатні іони є головними
компонентами цитопротекції. Але, незважаючи на велику кількість робіт,
присвячених слизоутворенню у шлунку при кислотозалежній патології, вони
досить часто мають суперечливий характер (S. Yusuf et al., 2004; А.А.
Хамраев, 2006; А.В. Яковенко и др., 2006). Особливо це відноситься до
ролі оксиду азоту (NO) в механізмах цитопротекції при патології органів
травного каналу (T. Nagano, 2002; S.J. Konturek et al., 2003; Ю.М.
Степанов и др., 2005).

Значна роль у розвитку морфо-функціональних змін СО травного каналу при
кислотозалежних захворюваннях належить дисбалансу
прооксидантно-антиоксидантної системи (Т.Д. Звягинцева, 2002; G.M.
Matthes, 2005; В.А. Барабой, 2006). Надмірна активація вільнорадикальних
реакцій, інтенсифікація процесів перекисного окислення ліпідів (ПОЛ)
призводять до пошкодження та руйнування клітинних мембран (W. Drog,
2002). Між тим, у сучасній літературі недостатньо висвітлені питання
щодо стану окислювального гомеостазу у хворих на ГЕРХ та при її
поєднанні з ПВ ДПК (Є.М. Нейко, 2005). Проте визначення його є
необхідним при лікуванні хворих на кислотозалежні захворювання,
ефективність терапії яких ще залишається недостатньою, особливо при
поєднанні ПВ ДПК та ГЕРХ, що супроводжується торпідністю до стандартних
терапевтичних схем (F. Farinati, 2004).

У лікуванні кислотозалежної патології останнім часом головна увага
приділяється пригніченню секреції соляної кислоти інгібіторами протонної
помпи з одночасним проведенням ерадикації Helicobacter рylori (НР), але,
незважаючи на наявність великої кількості досліджень та нормативних
документів, регламентуючих сучасні схеми лікування, захворюваність,
особливо на ГЕРХ, не має тенденцій до зниження (J. Dent, 2005; М.Б.
Щербинина, 2005; И.В. Маев, 2006). При цьому кількість рецидивів та
ускладнень при кислотозалежних захворюваннях залишається досить високою
(K. Shirakawa et al., 2004). В зв’язку з цим, здійснюється активний
пошук препаратів, які виявляють гастропротективну дію внаслідок
підвищення кровотоку, нормалізації прооксидантно-антиоксидантного
статусу в СО, покрашення показників слизоутворення, тобто одночасно
впливають на декілька ланок патогенезу та сприятимуть підвищенню
ефективності лікування.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна
робота є частиною науково-дослідної роботи ДУ “Інститут
гастроентерології АМН України” “Вивчити механізми функціональних та
структурних змін верхнього відділу травного каналу при пептичній виразці
дванадцятипалої кишки, поєднаній з рефлюксною хворобою та визначити
шляхи їх корекції (клініко-експериментальне дослідження)”. Шифр теми:
ВН.25.01.002.04, № держреєстрації: 0104U002440. Здобувач є
співвиконавцем даної науково-дослідної роботи.

Мета дослідження: підвищити ефективність лікування хворих на
гастроезофагеальну рефлюксну хворобу та при її поєднанні з пептичною
виразкою дванадцятипалої кишки з урахуванням морфо-функціональних
порушень верхнього відділу травного каналу та стану окислювального
гомеостазу.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:

1. Охарактеризувати стан періодичної моторної діяльності дванадцятипалої
кишки в міжтравний період у хворих на гастроезофагеальну рефлюксну
хворобу та при її поєднанні з пептичною виразкою дванадцятипалої кишки.

2. Визначити особливості функціонального стану слизової оболонки
гастродуоденальної зони у хворих на гастроезофагеальну рефлюксну хворобу
та при її поєднанні з пептичною виразкою дванадцятипалої кишки.

3. Оцінити характер порушень прооксидантно-антиоксидантного статусу при
гастроезофагеальній рефлюксній хворобі та при її поєднанні з пептичною
виразкою дванадцятипалої кишки.

4. В умовах експерименту визначити цитопротективний ефект препарату
глутаргін та доцільність його застосування при ерозивно-виразкових
ураженнях слизової оболонки верхнього відділу травного каналу.

5. Оцінити ефективність застосування глутаргіну в комплексному лікуванні
пацієнтів з кислотозалежними захворюваннями.

Об’єкт дослідження: хворі на ГЕРХ та при її поєднанні з ПВ ДПК, щури з
експериментальною виразкою шлунка.

Предмет дослідження: особливості механізмів розвитку, клінічного
перебігу та клініко-експериментальне обґрунтування патогенетичної
терапії хворих на кислотозалежні захворювання.

Методи дослідження: загальноклінічні, інструментальні (ендоскопічні,
внутрішньостравохідний рН-моніторинг), функціональні (дослідження
шлункової секреції та періодичної моторної діяльності ДПК), біохімічні
(показники факторів агресії та захисту шлункового соку, показники
системи глутатіону та ПОЛ, уреазний тест), морфологічні,
експериментальні, статистичні.

Наукова новизна одержаних результатів. Результати роботи розширюють та
поглиблюють уявлення про особливості стану верхніх відділів ШКТ у хворих
на ГЕРХ та при поєднанні ГЕРХ з ПВ ДПК.

Визначено, що порушення фазності та гіпермоторні розлади ПМД ДПК, які
проявляються збільшенням амплітуди та частоти скорочень, супроводжують
перебіг ГЕРХ та ПВ ДПК і викликають посилення проявів больового та
диспепсичного синдромів. Встановлено прямий взаємозв’язок між
гіпермоторними розладами ДПК та агресивними властивостями шлункового
вмісту.

Виявлено негативний вплив кислото-пептичного фактору на якісні зміни
складу шлункового слизу та виснаження функціональних можливостей
слизопродукуючого апарату клітин антрального відділу шлунка (АВШ). У
більшості обстежених хворих встановлено зменшення захисних властивостей
шлункового вмісту у вигляді зниження концентрації та дебіту
глікопротеїнів з одночасною диспропорцією вуглеводних компонентів.

Доведено, що дистрофія та ослаблення слизоутворюючої функції більш
частіше спостерігались у хворих на ГЕРХ в поєднанні з ПВ ДПК, що можна
пояснити більш високим рівнем заселення НР-інфекцією.

Визначено, що запальні зміни СО езофагогастродуоденальної зони у
більшості обстежених хворих супроводжувались розвитком оксидативного
стресу. Він проявлявся у виснаженні рівня відновленого глутатіону (ВГ)
та інактивації глутатіонпероксидази (ГПО), що призводило до
інтенсифікації процесів ПОЛ.

Результати моделювання ерозивно-виразкових уражень (ЕВУ) СО шлунка у
щурів обґрунтовують можливість використання глутаргіну з
гастропротективною метою завдяки покрашенню захисних властивостей
шлункового слизу та зменшенню проявів оксидативного стресу як в тканині
шлунка, так і в плазмі крові.

Доведено, що застосування глутаргіну на фоні базисної терапії у хворих
обох груп сприяло зменшенню частоти та інтенсивності ерозивних змін СО
стравоходу (p<0,05), зменшенню розповсюдженості запальних змін СО шлунка (p<0,05), частоти запального процесу СО ДПК (p<0,05), викликає гальмування процесів ПОЛ, покращує показники антиоксидантної системи глутатіону, що призводить до достовірного підвищення ефективності лікування цих хворих. Практичне значення отриманих результатів. Проведені дослідження мають теоретичне і практичне значення в галузях медицини: гастроентерології, терапії, сімейній медицині. На основі комплексного дослідження сформовано уявлення про вплив моторних порушень ДПК, дисбалансу агресивних та захисних факторів шлункового вмісту й проявів оксидативного стресу на перебіг ГЕРХ та при її поєднанні з ПВ ДПК. Обґрунтовано доцільність застосування глутаргіну як гастропротектора та антиоксидантна у хворих на ГЕРХ і при поєднанні її з ПВ ДПК, що дозволяє удосконалити комплексне лікування цих патологій та попередити розвиток можливих ускладнень. За результатами досліджень отримано один деклараційний патент. Практичні рекомендації і висновки роботи можуть бути використані в роботі лікарів терапевтичних, гастроентерологічних відділень обласних, міських і районних лікарень, а також у навчальному процесі у вищих навчальних медичних закладах та інститутах удосконалення лікарів. Результати дисертаційного дослідження впроваджено в лікувально-діагностичний процес відділення захворювань шлунка та ДПК ДУ “Інститут гастроентерології АМН України” (акт впровадження від 03.10.06), терапевтичного відділення Дніпродзержинської міської лікарні № 9 Дніпропетровської області (акт впровадження від 20.10.06), Дніпропетровської міської лікарні № 5 (акт впровадження від 20.04.07), терапевтичного відділення СМСЧ-8 МОЗ України м. Дніпродзержинськ (акт впровадження від 26.04.07). Особистий внесок дисертанта. Автором особисто проведено патентно-інформаційний пошук, аналіз наукової літератури з даної проблеми, відбір хворих. Проведено вивчення ПМД ДПК, секреторної функції шлунка, прооксидантно-антиоксидантного статусу у хворих. Виконано експериментальну частину досліджень. Дисертантом проведено статистичний аналіз результатів досліджень, написані всі розділи дисертації, сформульовані висновки та практичні рекомендації, проведено впровадження отриманих результатів та їх апробацію. Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи висвітлені на ІХ Міжнародному медичному конгресі студентів і молодих учених (Тернопіль, 2005), ІІІ Українському конгресі гастроентерологів (Дніпропетровськ, 2005), Науково-практичній конференції з міжнародною участю “Інноваційні діагностичні технології в медико-соціальній експертизі і реабілітації інвалідів” (Дніпропетровськ, 2005), Науково-практичній конференції молодих вчених “Досягнення молодих вчених – майбутнє медицини” (Харків, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції (з міжнародною участю) “Вклад молодих вчених в розвиток медичної науки і практики (Харків, 2006), Науково-практичній конференції з міжнародною участю “Хронобіологія і хрономедицина: теоретичні та клінічні перспективи” (Чернівці, 2006), ХІ конгресі світової федерації українських лікарських товариств (Полтава, 2006). Публікації. Основні положення дисертації викладені в 12 наукових працях, з них 6 статей у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України, 1 деклараційному патенті України на корисну модель, 5 тезах у матеріалах і збірниках конференцій та конгресів. Обсяг та структура дисертації. Дисертаційна робота викладена на 135 сторінках друкованого тексту та складається зі вступу, огляду літератури, матеріалів та методів дослідження, 3 розділів власних досліджень, аналізу та узагальнення результатів досліджень, висновків, практичних рекомендацій, списку використаних джерел. Робота ілюстрована 28 таблицями, 35 рисунками. Список використаних літературних джерел включає 243 джерела, з яких кирилицею – 138, латиною – 105. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ Матеріали та методи дослідження. До дослідження було залучено 100 пацієнтів (53 чоловіка та 47 жінок віком від 17 до 75 років) з кислотозалежними захворюваннями без домінуючої супутньої патології. Всіх обстежених було поділено на 2 групи. До І групи ввійшли 52 пацієнта на ГЕРХ, до ІІ – 48 хворих на ГЕРХ в поєднанні з ПВ ДПК. Контрольну групу склали 20 осіб, які співставленні за віком та статтю, без гастроентерологічної патології. Діагноз був встановлений на підставі даних анамнезу, клінічних проявів, лабораторних та інструментальних методів дослідження. Стан внутрішньопорожнинного рН стравоходу визначали за допомогою мобільного ацидографу АГ-1Д-02 (ННВФ “Оримет”, Україна). Оцінку результатів здійснювали за методикою В.М. Чорнобрового. Езофагогастродуоденоскопія проводилась за загальноприйнятою методикою з використанням ендоскопу “Olympus” (Японія). Головними завданнями ендоскопічного дослідження було встановлення діагнозу, вивчення анатомічних, моторно-евакуаторних особливостей езофагогастродуоденальної зони, проведення детальної оцінки стану СО стравоходу, шлунка та ДПК за допомогою напівкількісного аналізу, отримання біопсійного матеріалу для проведення швидкого уреазного тесту, цитологічного та гістологічного досліджень. Забір біоптатів проводили з дистального відділу АВШ. Мазки-відбитки біоптатів обробляли за методом Паппенгейма: фіксували фарбником Май-Грюнвальда та дофарбовували за Романовським. Морфологічне визначення стану СО здійснювали при фарбуванні гематоксиліном і еозином, реактивом Шиффа. Морфометричні дослідження проводили згідно рекомендацій Г.Г. Автандилова, за допомогою окулярної лінійки та окулярної сітки при 10 випадкових накладеннях сітки (яка має 100 тестових крапок). При морфометрії визначали висоту клітин покривно-ямкового епітелію, вміст в ньому глікомукопротеїнів. В СО АВШ визначали характер і тяжкість патологічних змін, проводили напівкількісну оцінку клітинної щільності запального інфільтрату, рівня активності запального процесу, інтенсивності алергічного компоненту. В цитологічному матеріалі з СО АВШ визначали наявність і ступінь ґелікобактерного заселення за рекомендаціями Л.Й. Аруїна. Вивчення ПМД ДПК проводилось за допомогою діагностичного комплексу, який складався з аналізатора внутрішньопорожнинної моторної активності “2.935.002.” (“Сатєл”, Україна), самописця “Н3031-4” та спеціального гастродуоденального зонду, що має латексний балон, який поєднується повітропроводом з датчиком тиску. Наявність отворів у зонді дозволяє збирати шлунковий вміст. Виявлені відхилення стану ПМД ДПК оцінювали згідно рекомендаціям Ю.І. Решетілова. Вивчення секреторної функції шлунка проводили впродовж однієї години фракційно, 15 хвилинними порціями. Отримавши базальну порцію шлункового соку, проводили вимірювання її об’єму та рН. Визначали темп секреції водневих іонів (К.А. Гаршин, 1972). В шлунковому вмісті визначали кількість та дебіт пепсину (І.І. Шелекетіна та співав., 1981), які характеризували функціональну активність головних клітин шлунка. Вивчення функціональної активності поверхнево-епітеліальних клітин СО шлунка визначали за концентрацією та дебітом глікопротеїнів (І.І. Шелекетіна та співав., 1983), рівнем сіалових кислот (I. Warren, 1959) фукози (L. Dische, 1948), гексозамінів (R. Palmer, 1951). Прояви оксидативного стресу оцінювали за активністю ПОЛ у плазмі та еритроцитах крові за рівнем тіобарбітурової кислоти активних продуктів (ТБКАП) (О.В.Усинська, 1999). Стан антиоксидантного захисту вивчали за показниками системи глутатіону – ВГ та ГПО (А.М. Горячковский, 1998; А.В. Разыграев, 2006). Для обґрунтування можливості застосування глутаргіну при кислотозалежних захворюваннях було виконано експериментальне дослідження на 48 безпородних білих щурах-самцях масою 250-280г. Тварини були розділені на 4 групи. В І (контрольну) групу (n=12) ввійшли щури, яким внутрішньочеревне вводили 0,9% розчин натрію хлориду. Щурам ІІ групи (n=12) моделювали ЕВУ шлунка (Л.М. Тарасенко с соавт., 2001). Тваринам інтрагастрально вводили медичну жовч в дозі 1мл/100г та піддавали іммобілізаційно-холодовому впливу протягом 1 години при температурі +4 0С впродовж 7 діб. Щури ІІІ групи (n=12) одночасно з моделюванням ЕВУ отримували внутрішньочеревне 4% розчин глутаргіну в дозі 20мг/100г маси тіла. ІV групу (n=12) склали тварини з ЕВУ, яким одночасно з глутаргіном вводили неспецифічний блокатор NO-синтази – L-NAME в дозі 1мг/100г. Дослідження проводили згідно вимог, які передбачені Європейською Комісією за наглядом проведення лабораторних та інших досліджень за участю експериментальних тварин. По закінченню експерименту евтаназію спричиняли під кетаміновим наркозом (1мг/100г) шляхом декапітації. Макроскопічну оцінку ступеню уражень СО шлунка проводили за допомогою кількісного обліку сорбції тканинами вітального барвника нейтрального червоного та за наявністю ЕВУ СО органа (Е.В. Косько, 1981). Для кожної групи тварин підраховували середню тяжкість уражень, яку виражали у балах (K. Biswas et al., 2003). Морфологічне визначення стану СО фундального та пілоричного відділів шлунка у щурів здійснювали при фарбуванні гематоксиліном і еозином та реактивом Шиффа. Зняття надепітеліального слизового шару шлунка щурів виконували за допомогою тупого металевого шпателю. У отриманих зразках слизу визначали рівень пепсину, глікопротеїнів, фукози, сіалових кислот та гексозамінів за раніше наведеними методиками. Активність ПОЛ у дослідних тварин визначали у плазмі, еритроцитах крові та у тканині шлунка за рівнем ТБКАП. Стан антиоксидантного захисту досліджували за концентрацією ВГ та за активністю ГПО. Зазначені методи були описані вище. Статистична обробка здійснювалася методами варіаційної статистики, реалізованими стандартним пакетом прикладних програм Statistica for Windows 6.0. Розраховували середню арифметичну величину (М), її похибку (m). Порівняння двох середніх проводили за допомогою t-критерію Ст’юдента (для парних або незалежних груп даних) та непараметричних критеріїв (критерію знакових рангів Вілкоксона або двовибіркового критерію Вілкоксона рангових сум). Враховували рівень значимості (р) <0,05. Кореляційний аналіз (r) проводився за методиками Пірсона та Спірмена для параметричних і непараметричних показників відповідно. Результати дослідження та їх обговорення. Встановлено, що майже у половини пацієнтів І та ІІ груп тривалість захворювання не перевищувала 5 років. При цьому 87,8% цих хворих були працездатного віку. Це свідчать, що крім погіршення якості життя пацієнтів, підвищення захворюваності на кислотозалежну патологію в працездатному віці набуває соціального та економічного значення (В.І. Вдовиченко, 2003; N. Shaheen, 2003). Клінічна симптоматика у хворих обох груп характеризувалась перевагою больового та диспепсичного синдромів. Але у пацієнтів ІІ групи достовірно частіше зустрічався біль натще (р<0,005) та нічний біль (р<0,03), що є характерним для ПВ ДПК. Результати багатогодинного рН-моніторингу стравоходу показали, що у хворих І групи переважав кислий тип рефлюксу (р<0,05), тоді як у хворих ІІ групи рефлюкс лужним вмістом виявлявся в 4,4 рази частіше (р<0,05). Ґелікобактерна інфекція в АВШ була виявлена в 1,7 рази частіше (р<0,05) у пацієнтів ІІ групи і супроводжувалась у 63,3% хворих 3 ступенем мікробного засівання (р<0,05). При ендоскопічному дослідженні у переважної більшості хворих обох груп встановлені порушення функції сфінктерного апарату езофагогастродуоденальної зони, що призводило до розвитку езофагіту в дистальній частині стравоходу, з перевагою неерозивної форми рефлюксної хвороби. При проведенні кореляційного аналізу встановлено, що інтенсивність ерозування СО стравоходу у хворих І групи корелювала з вираженістю больового синдрому (r= 0,37; р<0,05), з наявністю кили стравохідного отвору діафрагми (r= 0,35; р<0,05) та зменшенням кількості лужних дуоденогастральних рефлюксів (r= –0,61; р<0,05). У обстежених ІІ групи інтенсивність ерозування СО стравоходу корелювала з частотою шлунково-стравохідного пролапсу (r= 0,44; р<0,05), інтенсивністю печії (r= 0,52; р<0,05) та ерозування СО ДПК (r= 0,33; р<0,05). Ендоскопічні ознаки дифузної гастропатії спостерігали майже з однаковою частотою: у 53,2% хворих І групи та 56,8% – ІІ групи. Суттєво не відрізнялась і частота виявлення антральної гастропатії: 46,8% та 43,2%, відповідно. У хворих І групи ерозування СО шлунка не корелювало з ерозивними змінами СО стравоходу, але було асоційоване з кількістю лужних рефлюксів (r= 0,56; р<0,05). В ІІ групі інтенсивність ерозування СО шлунка корелювала з кількістю та діаметром дуоденальних виразок (r= 0,41 та r= 0,38; р<0,05). Недостатність функції воротаря частіше зустрічалась у хворих ІІ групи, ніж в І (27,0% проти 12,7%). Слід відмітити, що в ІІ групі в 80,0% випадків недостатня функція воротаря поєднувалась з недостатністю кардіального сфінктеру, а у 40,0% – з ерозуванням СО стравоходу. При цьому недостатність функції воротаря корелювала з запальними змінами в тілі шлунка (r= 0,73; р<0,05). Ступінь запалення СО АВШ зростав з підвищенням інтенсивності НР-інфікування пацієнтів як І, так і ІІ груп (r= 0,41 та r= 0,61; р<0,05, відповідно). Крім того, інтенсивність запалення СО цибулини ДПК у хворих І групи та наявність рубцевої деформації цибулини ДПК у пацієнтів ІІ групи знаходились в прямій залежності від інтенсивності НР-інфікування (r= 0,53 та r= 0,63; р<0,05, відповідно). При гістологічному дослідженні стану СО АВШ запальний процес більш ніж у половини хворих обох груп проявлявся у вигляді глибокого гастриту. Але, слід відмітити, що внаслідок більш високого рівня НР-обсіменіння у пацієнтів ІІ групи середній рівень активності гастритичного процесу був достовірно (р<0,05) вищим, ніж у хворих І групи, що також супроводжувалось збільшенням проявів гіперплазії лімфоїдних фолікулів (р<0,01) та посиленням атрофічних змін в СО АВШ (р<0,01). Такі патологічні зміни в СО АВШ протікали на фоні дистрофії поверхнево-ямкового епітелію, послаблення слизоутворюючої функції та спостерігались частіше в ІІ групі (63,9% проти 48,4%) і були більш вираженими, ніж в І групі. Дистрофічні зміни поверхнево-ямкового епітелію АВШ були виявлені у всіх НР-інфікованих обстежених І та ІІ груп. НР-флора викликала його дистрофію та сплощення (r= 0,68; р<0,05). Крім того, тяжкість дистрофічних змін залежала від інтенсивності запальної інфільтрації (r= 0,83; р<0,05), рівня активності процесу (r= 0,88; р<0,05) та алергічного компоненту (r= 0,77; р<0,05), який супроводжував запалення. Отримані результати свідчать про значну патогенетичну роль гелікобактерної інфекції в розвитку морфо-функціональних змін СО АВШ як при ПВ ДПК, так і при ГЕРХ (А.В. Кононов, 2004; M.J. Blaser, 2004). У всіх обстежених хворих обох груп спостерігалось порушення ПМД ДПК. Так у 90,0% обстежених пацієнтів була відсутня третя фаза ПМД, тобто цикл моторної діяльності був неповний, що свідчило про порушення кліренсу ДПК. Порушення тривалості окремих фаз майже у половини обстежених обох груп характеризувалось збільшенням періоду роботи та зменшенням фази спокою. Але кореляційно значимих зв’язків між тривалістю фаз не виявлено, тобто порушення мали різний характер. Випадіння окремих фаз ПМД ДПК і порушення їх тривалості супроводжувалось патологічними змінами стану органів езофагогастродуоденальної зони. Так, у пацієнтів І групи зменшення тривалості фази спокою супроводжувалось зростанням ступеню запалення в СО стравоходу (r= –0,50; р<0,05), а збільшення тривалості фази нерегулярних моторних скорочень ПМД ДПК відображалось на клінічних ознаках захворювання, що проявлялося посиленням важкості у епігастрії (r= 0,78; р<0,05). В ІІ групі зменшення тривалості фази спокою протікало на фоні зростання кількості випадків недостатньої функції воротаря (r= –0,60; р<0,05) та супроводжувалось зменшенням секреції загальних глікопротеїнів у шлунку (r= 0,54; р<0,05), а подовження тривалості фази нерегулярної моторної активності корелювало з збільшенням частоти ерозивних уражень в СО ДПК (r= 0,73; р<0,05). Аналіз ПМД за амплітудою та частотою скорочень виявив гіпермоторні розлади діяльності ДПК у всіх обстежених хворих. Про це свідчить достовірне підвищення амплітуди скорочень у 39,3% хворих І групи (р<0,02) та 48,0% пацієнтів ІІ групи (р<0,001), відносно показників контрольної групи. Збільшення амплітуди скорочень ДПК в І групі супроводжувалось підвищенням агресивних властивостей шлункового вмісту – дебіту пепсину (r= 0,44; р<0,05), кількості шлункового соку (r= 0,54; р<0,05), та посиленням інтенсивності больового синдрому в І (r= 0,46; р<0,05) та ІІ групах (r= 0,61; р<0,05). За середньою частотою скорочень найбільш виражені тахідисритмічні порушення виявлені у хворих ІІ групи. Так, у 80,0% обстежених ІІ групи частота скорочень ДПК була достовірно вища, ніж в контрольній (р<0,001) та І групах (р<0,03). Як і амплітуда, збільшення частоти скорочень у хворих обох груп супроводжувалось підвищенням кількості шлункового соку (r= 0,63; р<0,05) та дебіту пепсину (r= 0,58; р<0,05). Крім того, в ІІ групі збільшення частоти скорочень також супроводжувалось підвищенням темпу секреції водневих іонів (r= 0,57; р<0,05). Отже, отримані результати свідчать про певний взаємозв’язок між гіперкінетичними змінами амплітудно-частотних показників ПМД ДПК та агресивними властивостями шлункового вмісту у пацієнтів як І, так і ІІ групи. Імовірно, зазначений феномен може бути причиною погіршення перебігу цих захворювань та негативно впливати на ефективність лікування. u ? ‚ ?   ? ? Oe " $ j l n p o oe o u ‚ „ † ? ? Ae AE ???th?$????AE E E I I ? th R ‚ „ † ? ? ? ? 1/4 e e ° ? ? ??? ?????th?$??????? U iaaaUeUeUeUeUeaaaaaaaaaOaaaC ????? ?????th?$?? z | E I i H#`%E'U+^0o7A

Похожие записи