ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. КАРАЗІНА

Ярошенко Євген Станіславович

УДК 94 (477.82) “18/19”

Формування системи охорони культурних цінностей в Україні (ХІХ — поч. ХХ
ст.)

Спеціальність 07.00.01-історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ХАРКІВ-2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківській державній академії культури

Міністерство культури і мистецтв України.

Науковий керівник — доктор історичних наук, професор

Кравченко Володимир Васильович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач
кафедри українознавства філософського факультету.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Білоцерківський Василь Якович,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди,
професор кафедри історії України.

кандидат історичних наук, доцент

Куделко Сергій Михайлович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри
історіографії, джерелознавства та археології.

Провідна установа — Інститут історії України НАН України (відділ
регіональних проблем історії України) (м. Київ)

Захист відбудеться «26» січня 2005 р. о 15–00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного
університету ім. В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майдан
Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077,м.
Харків, майдан Свободи, 4).

Автореферат розісланий “25“ грудня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливим компонентом життя людини є навколишнє
культурне середовище — показник цивілізованого суспільства, духовного
багатства його членів.

Культурне середовище-явище історичне. Воно формувалося протягом розвитку
людської цивілізації. Створені талантом і працею народів культурні
цінності нерідко є унікальними, у разі втрати — практично не
відтворюваними, чим обумовлене їхнє значення. Цим цінностям належить
особлива роль у відновленні історичної пам’яті народу, відродженні і
розвитку національної культури.

Об’єктивне, неупереджене вивчення процесу охорони і збереження
культурних цінностей в межах сучасної території України в період ХІХ-
поч. ХХ ст. необхідне для формування вітчизняної історії
пам’яткознавства на сучасних методологічних засадах. Згідно з ними
вивчаються всі явища і процеси відповідної доби в межах сучасної
території держави, незалежно від етнічного, конфесійного чи державного
походження тих чи інших явищ, артефактів.

Нині в українській історіографії не існує узагальненого дослідження з
досвіду охорони та збереження культурних цінностей в ХІХ — на
поч. ХХ ст. Окремі регіони України, на той час вирізнялися за своїм
політичним, економічним станом, але турбота про національну культурну
пам’ять, яка відбилася в культурній спадщині, була саме тим духовним
чинником, що об’єднував українські землі. Цей аспект визначено як
пріоритетний в даному дисертаційному дослідженні.

Отже, дане дослідження необхідне для з’ясування шляхів становлення
української культури, її своєрідності та різноманітності, її внеску до
скарбниці світової культури і зрештою-визначення шляхів подальшого
розвитку пам’яткознавства та збереження пам’яток культурної спадщини.
Вивчення історії становлення системи охорони культурних цінностей у
ХІХ -поч. ХХ ст. в Україні сприятиме, з одного боку, формуванню
національної свідомості, а з другого-творчому використанню досвіду
минулого в пам’яткоохоронній сфері. Усе сказане вище дозволяє краще
зрозуміти актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок
дослідження пов’язаний з підготовкою праць історико-культурного та
теоретико-методологічного характеру, над розробкою яких працюють кафедра
історії України та музеєзнавства Харківської державної академії культури
та кафедра українознавства філософського факультету Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Об’єктом дослідження є історико-культурні цінності України.

Предметом дисертаційного дослідження є система охорони культурних
цінностей (від її концептуальної розробки до інституціалізації) в
соціально-політичному, економічному, правовому контекстах; процеси в
галузі культурного будівництва (їх історична обумовленість, соціальна
вмотивованість), ініційовані громадськістю і владними структурами в
Україні в період з ХІХ ст.-до 1919 рр.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період з початку
ХІХ ст.- до 1919 р. виключно: тобто від створення в Україні перших
громадських пам’яткоохоронних осередків до того часу, коли фактично було
припинено діяльність відділу охорони пам’яток при Міністерстві народної
освіти УНР- першої державної структури з охорони культурних надбань в
Україні.

Територіальні межі дисертації охоплюють територію України в її нинішніх
кордонах.

Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення, наукове
осмислення та реконструкція фактів і закономірностей процесу зародження,
становлення і розвитку охорони культурних цінностей на території України
в ХІХ-поч.ХХ ст., визначення основних особливостей цього процесу,
розгляд концепцій та програм, напрямів i перспектив розвитку
пам’яткоохоронних структур; аналіз ініційованих владою, громадськими
об’єднаннями, музеями реформ пам’яткоохоронної галузі, дослідження ролі
культурних цінностей у відродженні національно-історичної пам’яті
України.

Відповідно до поставленої мети визначені наступні завдання:

проаналізувати стан наукової розробки історії охорони культурних
цінностей України зазначеної доби, з’ясувати основні концептуальні
підходи попередніх дослідників та ступінь забезпечення джерелами даної
проблематики;

дослідити відповідні проекти та програми в тогочасному
пам’яткоохоронному русі (другій пол. ХІХ ст.–поч. ХХ ст.) щодо вивчення,
дослідження та охорони пам’яток історії та культури на території
України;

простежити зв’язок між етапами розвитку пам’яткоохоронного руху в
ХIX cт. і перетвореннями в галузі охорони пам’яток історії та культури
доби української національно-демократичної революції;

вивчити рівень впливу владних структур (Російської, Австро-Угорської
імперій, Української Народної Республіки, Української держави) на
розвиток пам’яткоохоронного процесу на території України;

дослідити роль української інтелігенції у процесі становлення
систематичних досліджень пам’яток України.

Методологічна основа дослідження. При вирішенні поставлених у
дослідженні завдань використовувалися принципи історизму й
об’єктивності. У дослідженні використані методи порівнянь, аналогій і
синтезу, індивідуалізації й узагальнення, актуалізації і синхронізації.

Наукове значення дисертації полягає в тому, що вперше в українській
історіографії процес охорони історико-культурних цінностей, що складався
на всій етнічній території України, з урахуванням регіональної
специфіки, в період з ХІХ ст. до поч. ХХ ст. і добу
національно-демократичної революції (1917-1919 рр.), розглянуто як
комплексне історичне, культурологічне явище.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача конкретизуються у
наступних положеннях, що виносяться на захист:

доведено, що спеціальні дослідження пам’яток історії та культури України
розпочалися в першій пол. ХІХ ст. і здійснювалися під впливом ідей
європейського просвітництва;

обґрунтовано, що системні дослідження культурних цінностей на основній
території України протягом ХІХ ст. започаткували громадські утворення:
наукові товариства, губернські вчені архівні комісії, церковні
історико-археологічні комітети, комісії, музеї, що співпрацювали з
окремими державними інституціями (земствами, вищими навчальними
закладами);

проаналізовано, з позицій сучасної історичної науки, основні форми та
напрямки роботи пам’яткознавчих і пам’яткоохоронних інституцій щодо
збору, дослідження та збереження пам’яток старовини України;

з’ясовано роль окремих діячів науки і культури України в діяльності
громадських та державних пам’яткоохоронних об’єднань;

обґрунтовано, що громадські культурологічні організації-Центральний
комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва у Києві, місцеві
пам’яткоохоронні комітети у Полтаві й Чернігові, товариства у Вінниці,
Катеринославі, Умані, Харкові стали головними ініціаторами важливих
заходів, спрямованих на збереження пам’яток національної старовини, в
роки революції;

доведено, що на традиціях, які були започатковані громадськими
пам’яткоохоронними організаціями, в структурі Генерального секретарства
народної освіти Української Народної Республіки і Головного управління
мистецтва та національної культури при Раді Міністрів Української
держави було засновано відділ охорони пам’яток старожитностей та
мистецтва, що втілювали в життя пам’яткоохоронні програми;

до наукового обігу залучено невідомі і не використані раніше джерела з
пам’яткознавчого і пам’яткоохоронного руху на всій етнічній території
України в ХІХ- на поч. ХХ ст.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що одержані
результати і викладені в ньому положення збагачують знання з історії
становлення вітчизняного пам’яткознавства, повніше реконструюють його
генезис, розкривають специфічні ознаки, теоретичні засади і найбільш
характерні тенденції розвитку.

У навчально-педагогічній практиці результати дослідження можна
використати при написанні підручників та підготовці курсів з історії
музейної справи, пам’яткознавства, регіоналістики тощо.

Апробація дисертації. Розроблені положення та висновки роботи знайшли
відображення у доповідях на 10-й Всеукраїнській науковій конференції з
історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті
регіональних досліджень” (Донецьк, 2001 р.), Міжнародній науковій
конференції “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, 1999 р.); на
Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика”
(Львів, 2000 р.), на Всеукраїнському теоретичному семінарі “Українська
ідея: реалії та перспективи розвитку”(Львів, 1999 р.), на регіональних
науково-теоретичних конференціях в м. Харкові.

Публікації. Результати дисертації відображені в 14 індивідуальних
наукових публікаціях, серед яких 7 статей у фахових виданнях,
затверджених ВАК України

Структура дисертації, архітектоніка зумовлена метою та дослідницькими
завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів,
які, в свою чергу, поділяються на 7 підрозділів, висновків, списку
літератури та джерел, іменного покажчика. Обсяг дисертації становить 223
с. (з них основного тексту 197 с.), список джерел і літератури
(нараховує 369 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання
дослідження, його наукову новизну, хронологічні та географічні межі,
подано інформацію про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження”
проаналізовано джерела та літературу з теми дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1 “Історіографія проблеми” присвячений аналізу наукового
доробку вчених, які досліджували різні аспекти пам’яткоохоронної справи
в Україні.

Згідно завдань дослідження і для більш повного та ґрунтовного
історіографічного аналізу праць їх умовно розподілено за 5-ма
хронологічними етапами, що відображають основні періоди розвитку
української історіографії в цілому: 1)друга половина ХІХ ст.-початок
ХХ ст.; 2)1917 рік-початок 1930-х років; 3)середина 1930-х років —
середина1950-х років; 4)друга половина 1950-х років-1980-ті роки;
5)1990-ті роки – початок 2000 років.

З ХІХ ст. і до 1919 р., тобто в хронологічних межах дисертації,
історіографія з питань охорони культурних цінностей має ряд
особливостей: дослідження відбуваються синхронно з самим процесом
зародження і становлення пам’яткоохоронної системи в Україні, авторами
праць були його безпосередні учасники, роботи яких мали в переважній
більшості просвітницько-пропагандиський характер. Тому ці дослідження
дисертант використав як один з видів джерел.

Серед праць першого етапу (друг.пол. ХІХ-1917 р.) в дисертації виділені
роботи, що мали переважно науково-інформативний, науково-бібліографічний
або біографічний характер.

Так, наукову спадщину, одного з перших дослідників археологічних
пам’яток Київа- М. Берлінського проаналізував В.Щербина. Пізніше
з’явилася монографія київського науковця М. Сімейкіна, присвячена життю
і науковій спадщині М. Берлінського.

Наукова діяльність одного з фундаторів пам’яткознавчих студій в Україні,
київського митрополита Євгенія (Євфимія Болховітінова), ще за його життя
знайшла відображення в науковій літературі. Проте, перша загальна
наукова розвідка про митрополита з’явилася в 1889 р. і належала
російському історикові М. Полєтаєву. Саме митрополит Євгеній став одним
з активних ініціаторів створення в Києві першого пам’яткознавчого і
пам’яткоохоронного громадського наукового осередку-Тимчасового комітету
з розшуку старожитностей. Відомий український історик В. Антонович
проаналізував діяльність Тимчасового комітету та його
правонаступниці-Тимчасової комісії з розгляду давніх актів (1843 р.).

Створення на території України, що входила до складу Російської імперії,
низки університетів (у Харкові; Києві; Одесі) значно посприяли
розгортанню пам’яткоохоронного руху. Дослідження з історії цих вищих
навчальних закладів та історико-статистичні праці, які почали з’являтися
вже в 50-рр. ХІХ ст., висвітлювали діяльність музеїв, наукових
товариств, що діяли при університетах на ниві збирання, вивчення та
охорони культурних цінностей.

Практично одночасно, в першій пол.70-х рр. ХІХ ст. розпочинають наукову
діяльність товариства: Нестора-літописця при Київському університеті
св. Володимира та історико-філологічне в Харківському університеті, що
об’єднали найкращих науковців-гуманітаріїв університетів. Товариства
активно переймалися питаннями охорони культурної спадщини. Наприкінці
ХІХ-на поч.ХХ ст. з’явилися і перші публікації, які висвітлювали
діяльність наукових товариств в цій сфері.

Одним з головних центрів збереження пам’яток історії та культури в
ХІХ ст. на території південної України, переважно античних пам’яток
Північного Причорномор’я, стає створене, за ініціативою громадськості,
Одеське товариство історії та старожитностей (1839 р). Перші публікації,
які висвітлювали діяльність товариства, були присвячені ювілейним датам
від дня утворення наукової інституції, аналізували діяльність окремих
науковців, що входили до складу товариства.

Помітні зміни у висвітлені питань охорони культурної спадщини України
сталися після заснування у 80-рр. ХІХ ст. губернських вчених архівних
комісій (ГВАК), що стали центрами пам’яткоохоронної діяльності в
губерніях України до 1917 рр. Протягом всього періоду діяльності
архівних комісій з’явилася ціла низка статей, у яких розкривалися різні
аспекти наукової роботи архівних комісій, в тому числі і питання охорони
культурних цінностей. Вони були надруковані
В.Іконниковим, М.Довнар-Запольським, І.Каманіним, О.Лаппо-Данилевським.
Проте, ці дослідження мали здебільшого фактологічний, описовий, а не
дослідницький характер.

Активний учасник товариства Нестора-літописця В.Іконников узагальнив
науковий досвід зі збирання, вивчення, охорони пам’яток історії та
культури в ХІХ ст. науковими товариствами, громадськими тимчасовими
комітетами та комісіями, церковно-археологічними комітетами, учбовими
закладами, губернськими вченими архівними комісіями, губернськими
статистичними комітетами, музеями, приватними колекціонерами .

Публікації про стан і характер вивчення пам’яткознавчих процесів в усіх
його аспектах та в контексті українського національного відродження в
західноукраїнських землях у складі Австрійської (згодом
Австро-Угорської) імперій почали з’являтися ще у першій пол. ХІХ ст. В
середині ХІХ ст. серед представників цілої низки іноземних та
українських діячів і народознавців працювали професійні
історики- А. Петрушевич, Ю.Целевич, Д.Зубрицький, І.Шараневич, про яких
згадував І.Франко в історичній праці «Галицьке краєзнавство”.

Наприкінці ХІХ-на поч. ХХ ст. про пам’яткознавчу діяльність дійсних
членів Наукового товариства ім. Т.Шевченка, їхні дослідження та
особистий внесок в національно-культурне відродження писали
М.Грушевський та І.Франко.

Дослідження пам’яткоохоронної діяльності релігійних інституцій
пожвавилося на західноукраїнських землях на зламі століть, особливо
після 1901 року, коли на митрополичий престол греко-католицької церкви
зійшов Андрей Шептицький. Один із найближчих сподвижників митрополита
Андрея-І. Свєнціцький- подав багато фактів про розбудову церквою
пам’яткоохоронної роботи, зокрема про створення Шептицьким у 1905 році
Церковного, згодом-Національного музею у Львові. Найбільш інформативною
у цьому плані є стаття І. Свєнціцького “Національний Музей
ім. Митрополита Андрея гр. Шептицького”, опублікована в газеті “Діло”
№37 за 1911 рік.

Саме такими інформаційно-довідковими працями і характеризується перший
етап у розвитку історіографії з питань охорони культурних цінностей в
Україні. Охорона пам’яток, в цей час, була предметом дослідження
багатьох авторів, але відсутність аналітичного підходу, узагальнень не
дали їм можливості створити цілісне дослідження.

На другому етапі (1917 р.-поч. 1930 рр.), розгорнутою програмою
діяльності пам’яткоохоронців України за умов боротьби її народу за
власну державність стали публікації відомого науковця: музейного
працівника і пам’яткознавця — М.Біляшівського. В цьому аспекті
виділяється його робота «Наші національні скарби». У невеликій за
обсягом брошурі автор зробив глибокий аналіз стану охорони пам’яток в
Україні за царату, дав оцінку ролі музеїв та окремих колекціонерів у
збереженні національної культурної спадщини.

У монографії «Про музеї та музейництво», що побачила світ у 1920 році,
І. Свєнціцький аналізує становлення музейної справи як за кордоном, так
і на етнічних територіях України, не оминаючи жодного етапу в історії
національного музеєзнавства.

У 20-х роках ХХ ст. яскраво розкривається науковий хист відомого
харківського мистецтвознавця, музейного діяча, одного з фундаторів
потужної харківської мистецтвознавчої школи-Ф. Шміта. У його наукових
працях порушувалося широке коло питань пов’язаних з дослідженням,
охороною культурних цінностей та музейним будівництвом.

Пам’яткознавчі дослідження Наддністрянської України у 20-30-х роках
ХХ ст. провадилися у складних умовах антиукраїнської політики польського
режиму. У цей період найбільш помітними були пам’яткознавчі студіювання
місцевої старовини І. Крип’якевичем, Я. Пастернаком.

В 1920-ті та на початку 1930-років широке коло пам’яткоохоронних проблем
в УСРР висвітлював у своїх публікаціях В.Дубровський, але автор
помилково стверджував, що державна система охорони пам’яток почала
складатися лише за радянської влади.

У 1920-ті та на початку 1930-х років публікувалися роботи В. Базилевича,
С. Таранушенка, М. Шумицького та інших, де висвітлювали діяльність
наукових установ та музеїв з дослідження і охороні окремих пам’яток.

Третій етап (1930-і рр.- середина 1950-тих рр.) не дав істотних наукових
розробок з проблеми дослідження, більше того, праці, датовані серединою
1930-х рр., демонструють занепад даної тематики. Пам’яткоохоронна
тематика в цей час фактично зникає зі сторінок наукових видань.

В другій половині 1950-тих рр.-1980-ті рр поступово відновлюється
інтерес науковців до проблеми охорони пам’яток. Створені ними в цей час
праці свідчили про прагнення вчених дослідити процес культурного
будівництва в Україні, враховуючи складність і суперечливість
початкового етапу, але, при цьому, вони не були вільні від впливу
суспільно-політичної кон’юнктури. Їх висновки мали заідеологізований
характер.

Помітним явищем в науковому житті України та рубіжною подією розвитку
досліджень з пам’яткознавчої тематики стала підготовлена Всеукраїнською
спілкою краєзнавців серія історико-краєзнавчих робіт під загальною
назвою «Історія міст і сіл Української РСР» за редакцією П. Тронька.
Вона показала стан розвитку пам’яткоохоронної справи, однак, як і всім
дослідженням того часу, їй притаманні тенденції до ідеологізації проблем
культурного будівництва.

Українська радянська історіографія розвивалася за умов цензурних
заборон, що суттєво обмежувало її можливості у виборі тем та їх
трактуванні. Однак, незважаючи на це, Товариству охорони пам’яток
історії та культури вдавалося публікувати у своєму періодичному
органі -“Пам’ятки України”, у збірниках тез конференцій та інших
виданнях матеріали про збереження пам’яток національної культури.

Саме у контексті історико-краєзнавчих досліджень у радянській
історіографії, українські дослідники (А. Аббасов, П. Ротач,
О. Коваленко) досліджували проблему вивчення та охорони
історико-культурних пам’яток дореволюційної доби та аналізували наукову
спадщину окремих пам’яткоохоронців.

Окремі елементи демократизації суспільного життя, відродження
краєзнавчого руху в 60-роки ХХ ст. дозволили В. Сарбею висловити незгоду
з односторонньою критикою їх діяльності і наголосити на великому значені
творчого доробку комісій, зокрема і в пам’яткоохоронній сфері.

На початку 1970-років яскраво виявилася тенденція до створення
законодавчої бази охорони пам’яток культури і мистецтва. В Україні
провідним фахівцем з даної проблематики став В. Акуленко.

Г. Скрипник наприкінці 1980-рр. ХХ ст. дослідила історію розвитку
українського етнографічного музейництва .

Незважаючи на протидію офіційної ідеології, у другій половині 50-х-80-х
років ХХ ст. завдяки зусиллям плеяди українських істориків були
закладені вагомі підмурки для дослідження теми.

П’ятий етап (з 1991 р.) є найбільш плідний у вивченні історії та теорії
українського пам’яткознавства.

Підготовлені Інститутом історії України НАН України та Всеукраїнською
спілкою краєзнавців книги «Репресоване краєзнавство» і «Реабілітовані
історією» помітно посприяли відродженню українського пам’яткознавства.
Вони мають вигляд збірок біографічних нарисів про видатних істориків,
археологів, мистецтвознавців, художників.

Помітну роль у реабілітації українського пам’яткознавства відіграв
С. Білокінь. Його ґрунтовні розвідки про Ф. Ернста, зібрані матеріали
про Д. Щербаківського, Ґ. Нарбута, С. Таранушенка сприяли відродженню
знищених системою імен відомих пам’яткознавців України.

Привертають до себе увагу також роботи В.Кравченка, Я.Верменич, В.Граба,
В.Звягельського, В. Киркевича, О. Коваленка, Д. Макаренка, В. Савчука,
В. Сарбея, О. Ситника, О. Супруненка, В. Ульяновського, відповідно про
Д. Багалія, М. Василенка, М. Біляшівського, Ф. Ернста, С. Магуру,
М. Макаренка, О. Новицького, С. Таранушенка, Ф. Шміта,
Д. Щербаківського, інших громадських діячів, які активно працювали на
пам’яткоохоронній ниві України.

Необхідно відзначити помітну роль українських часописів у висвітлені
проблем пам’яткоохоронної галузі, насамперед журналів: «Пам’ятки
України», “Краєзнавство”, «Український історичний журнал», «Дзвін», а
також видань, які були заборонені за радянських часів і дійшли до свого
читача тільки в роки незалежності: «Сучасність», «Український історик»,
«Визвольний шлях» з пам’яткознавчими дослідженнями В. Ревуцького,
Т. Геврика та ін.

За останній час проблема збереження історико-культурних цінностей в
роботах українських істориків почала висвітлюватися на монографічному
рівні. Так, до проблеми охорони пам’яток культури в ХІХ-поч. ХХ ст.
звертався С. Заремба. Він досліджував передумови становлення
українського пам’яткознавства як історичної дисципліни, і аналізував
заходи, що сприяли становленню, на державному рівні, пам’яткознавчих і
пам’яткоохоронних інституцій в Україні.

Початок систематичному студіюванню питань охорони пам’яток культури в
добу національно-визвольних змагань(1917-1919) поклав О. Нестуля . У
монографії «Біля витоків держаної системи охорони пам’яток культури»
О. Нестуля розглядає заходи українських науковців та адміністрації щодо
охорони пам’яток культури в період з березня 1917 до кінця 1919 року.
Значення робіт О.Нестулі для розвитку історичної науки, культури
незаперечні.

Проблемою реституції українських культурних цінностей з Росії, з інших
держав у 1917-1918 рр., ґрунтовно займалися С.Кот і О.Нестуля .

Пам’яткоохоронну проблематику в наукових дисертаційних дослідженнях,
присвячених діяльності місцевих краєзнавчих осередків у ХІХ-на
поч. ХХ ст. вивчали в 1990-х рр., М.Гаврилів на Прикарпатті,
О. Супруненко на Полтавщині, А. Козицький в Галичині, В. Малиневська,
Г. Курас в Чернігові, Т. Григор’єва на півдні України, О. Непомнящий в
Криму. Неупереджено дослідив діяльність губернських вчених архівних
комісій в справі охорони культурних цінностей в серії статей та
дисертаційному досліджені І. Симоненко. М. Колесник дослідив вагому
спадщину наукового товариства Нестора-літописця. А. Бандрівський
проаналізував діяльність церкви в царині охорони культурних цінностей в
Галичині.

Інша українська дослідниця, Р. Маньковська, в дисертаційному досліджені
та монографії сформулювала нове бачення процесу становлення української
музеєзнавчої школи в період з 1917 по 1941 рік.

Останнім часом, протягом 2001-2003 років, вийшла низка наукових робіт,
переважно, дисертаційних досліджень, що базуються на матеріалах місцевих
архівів і які висвітлюють діяльність музейних закладів регіонів України
щодо виявлення, збору, опрацюванню та експонування місцевих
старожитностей на регіональному рівні в другій половині ХІХ — на початку
ХХ ст.

Таким чином, проблема збереження історико-культурної спадщини в
українській історіографії тільки починає ставати предметом спеціальних
досліджень. Історіографічний огляд, пов’язаний з проблемою становлення
системи охорони культурних цінностей в період формування в Україні
громадських, державних пам’яткоохоронних інституцій, доводить належний
рівень уваги до неї з боку вчених i водночас залежність рівня
об’єктивності авторів від загального історичного контексту (часу, в який
написано те чи інше дослідження), що то звужував, то розширював
можливості авторів щодо правдивої реконструкції процесу становлення
системи охорони пам’яток.

У підрозділі 1.2 “Аналіз джерел з теми дослідження” автором зроблена
спроба узагальнити та структурувати наявні джерела з теми.

Аналіз структурування джерельної бази дозволив класифікувати весь
комплекс джерел за чотирма групами: 1. Нормативні документи;
2. Публіцистика і політичні твори; 3. Документи особистого походження
(мемуари, спогади, листи, автобіографії, особові справи); 4. Літературні
та художні пам’ятки. Кожна з перерахованих груп більш чи менш об’ємна і
різноманітна за своїми видами і в цілому складається з однорідних
документів.

Важливим видом інформаційного матеріалу для розкриття теми стали
друковані джерела. До них належать нормативні документи, які містять
розпорядження і роз’яснення вищих та місцевих законодавчих та виконавчих
органів влади, а також науково-громадських товариств Російської імперії,
що стосувалися питань збереження пам’яток та музейного будівництва. До
цієї групи входять й видання методично-довідкового характеру.

З метою виявлення джерел, що відображають ставлення національної влади,
що була створена в роки національно-демократичної революції, були
обстежені архівні фонди Києва, Львова та інших. Найбільше матеріалів
стосовно досліджуваної теми містить колекція Центрального державного
архіву вищих органів влади і управління України (Ф.2581-Генерального
секретарства народної освіти, відділу охорони пам’яток мистецтва та
старовини, 2457-Головного управління мистецтва та національної культури
Української держави; Ф.1065-Ради Народних Міністрів, Ф.3689-Головного
управління мистецтва та національної культури УНР).

Для вивчення роботи губернських архівних комісій, земств,
церковно-археологічних комітетів, наукових товариств, музеїв залучалися
матеріали державних архівів Вінницької (Ф.5257-Подільського
історико-статистичного комітету по опису Подільської єпархії),
Чернігівської (Ніжинське відділення), Одеської (Ф.93-Одеського
товариства історії та старожитностей), Житомирської областей
(Ф.146-Комітет дослідників Волині); Центрального державного історичного
архіву (м. Київ)-Ф.710-Київське товариство охорони пам’яток історії та
старожитностей; Центральному державному історичному архіві (Львів)у
фондах (Ф.309-Наукового товариства імені Шевченка); Інституті рукописів
національної бібліотеки ім. В. Вернадського Національної Академії наук
України. Матеріали загального характеру з пам’яткоохоронної
роботи — (Ф.5-Одеське товариство історії та старожитностей). Для
написання дисертації було залучено широке коло архівних документів
особового походження. Це-епістолярні матеріали, особисті записки,
приватні документи як видатних вітчизняних науковців і громадських
діячів, так і маловідомих науковому світі місцевих краєзнавців,
пам’яткознавців і ентузіастів цієї справи. Основний їх масив
зберігається в Інституті рукописів національної бібліотеки ім.
В. Вернадського Національної Академії наук України. Відомості про участь
у ній окремих діячів науки і культури представлені в особистих фондах.
Найбільший інтерес складають документи з фондів М. Біляшівського Ф. 301,
С. Таранушенка Ф.279 та ін.; Центрального державного історичного архіву
(м. Київ)-Ф.2052 -М. Сумцова; в Центральному державному історичному
архіві (Львів)- Ф.358 -А. Шептицького.

Автором, для відображення початкового етапу становлення системи охорони
історичних пам’яток, проаналізовано листування науковців,
пам’яткознавців. У цьому плані, цікаві фактологічні матеріали містить
листування митрополита Євгенія (Болховітінова) з державним канцлером,
головою Московського товариства охорони пам’яток М. Румянцевим, з
В. Анастасевичем, з Г.Державіним. Ці епістолярні матеріали містять
багатий фактологічний матеріал, який дає можливість детально
проаналізувати багатогранну організаційну, науково-дослідницьку,
массово-освітнню роботу пам’яткоохоронців та відзначити їх внесок в
становленні системи охорони культурних цінностей в Україні.

У дисертаційному дослідженні широко використано, в якості джерел,
великий масив напрацювань безпосередніх учасників пам’яткоохоронних
процесів досліджуваного періоду. Деякі роботи ХІХ ст. стали
визначальними для розвитку пам’яткознавства і пам’яткоохоронної
проблематики зокрема. Відомий історик античності, археолог
І. Стемпковський, котрий першим почав систематичні дослідження
давньогрецьких міст Північного Причорномор’я доводив доцільність
збереження та охорони пам’яток півдня України для наукових цілей.

На початку ХІХ ст. вивченням старожитностей України активно переймалися
вчителі, чиновники, священнослужителі. Переважно описовий характер, щодо
пам’яток історії та культури, мали роботи митрополита М. Берлінського,
Є. Болховітінова, М. Максимовича та ін.

Церковну старовину Слобожанщини та Чернігівщини в сер. ХІХ ст. описував
відомий вчений -Філарет Гумілевський.

На Катеринославщині широке збирання і вивчення пам’яток старожитностей
започаткував архієпископ Катеринославської єпархії Гавриїл (В. Розанов).
Його нарис «Історична записка про закладання в Катеринославі соборного
храму та про початок міста» — перше джерело з історії створення і
будівництва міста.

Кожна вчена архівна вчена комісія видавала свій друкований орган, де
оприлюднювалися наукові доробки членів комісії.

В 1882 р. було засновано часопис «Київська старовина», який активно
використовувався пам’яткоохоронцями для своїх публікацій. Додатком до
«Київської старовини» в 1899, 1900 і 1901 рр. друкувався «Археологічний
літопис Південної Росії», який 1902 році відокремився в самостійний
місячник.

Значний масив інформації з теми дослідження містять “Труды…”
археологічних з’їздів, особливо тих шести, що проходили на території
України.

У 1918 році розвідку «Художні цінності Києва, що постраждали у 1918
році», підготував Ф. Ернст. Привертає увагу виданий ним хронологічний
літопис пам’яткоохоронних заходів громадськості і державних органів в
1917-1921.

Цінними джерелами для вирішення дослідницьких завдань є збірники
наукових товариств: «Записки Одеського наукового товариства історії та
старожитностей», «Вісник» та «Праці історико-філологічного товариства» в
Харкові, «Читання в історичному товаристві Нестора-Літописця»;
губернських архівних комісій: «Праці Чернігівської губернської архівної
комісії», «Праці Катеринославської губернської архівної комісії»,
«Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони
пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині», «Записки Полтавського
наукового при Всеукраїнській Академії Наук Товариства» та «Збірник,
присвячений 35-річчю Полтавського державного музею ім. В.Г.Короленка».
Вагомий внесок в дослідження пам’яток України зробили:
церковно-археологічні товариства (Поділля, Волині),церковно-археологічні
комітети (Полтави, Харкова). Окремі музейні осередки спромоглися
започаткувати наукові видання («Праці Волинського музею», «Праці
Херсонського археологічного музею»).Також важлива інформація з історії
галицького пам’яткоохоронного руху міститься у «Звітах управи
Національного музею у Львові” , які видавалися невеликим накладом
впродовж усього міжвоєнного періоду.

Важливим джерелом для розкриття теми стала загальноросійська,
регіональна та місцева періодична преса ХІХ- поч. ХХ ст. Офіційні
матеріали, документи з охорони пам’яток, дослідження науковців про
окремі аспекти пам’яткознавства та історичного минулого систематично
з’являлися на сторінках часописів Російської імперії “Журнал
Министерства народного просвещения”, “Исторический вестник”, “Живая
старина”. Особлива увага приділялася темі охорони пам’яток культури в
центральних виданнях, що виходили за часів української революції:
«Киевский телеграф», «Наша Рада», «Вісті з Центральної ради»,
«Відродження». В губернських містах активно висвітлювали
пам’яткоохоронну тематику на своїх сторінках регіональні видання:
«Подольские епархиальные ведомости», «Черниговские губернские
ведомости», «Приднепровский край» (Катеринослав), «Подільська
воля»(Вінниця), «Южный край»(Харків), «Черниговская земская газета»та
ін. З видань в Галичині: газета «Діло», часописи «Шляхи», «Записки
наукового товариства імені Т.Шевченка».

Цінним джерелом для реконструкції процесу становлення системи охорони
пам’яток є спогади безпосередніх учасників (М. Мурзакевича, К.Мощенко,
М.Чубатого, В.Щербаківського, І. Свєнціцького, А. Шептицького,
М. Бойчука та ін.).

Отже, джерельна база даної теми, зважаючи на її видову різноманітність
та змістову насиченість, відкриває можливості для глибокого й
різноманітного аналізу всіх аспектів пам’яткознавчої і пам’яткоохоронної
справи в період, визначений хронологічними межами дослідження.

Реалізація завдання другого розділу — “Зародження пам’яткоохоронного
руху в Україні (поч. ХІХ ст.-1917 р.)» передбачало зосередження уваги на
наступних проблемах: зародження на території України організованого
пам’яткоохоронного руху на поч. ХІХ ст.; утворення і становлення
наукових, громадських, церковних осередків які опікувалися охороною
культурних цінностей; громадський рух з вивчення та охорони пам’яток
історії і культури на території України в регіональному розрізі,
спільність та відмінність в цьому процесі; відзначено роль широкого кола
пам’яткоохоронців, що в умовах, які не завжди сприяли розвитку
української культури, доклали чимало зусиль, щоб донести знання про
пам’ятки до широкого загалу.

В наукових колах ідея дослідження і вивчення пам’яток отримала визнання
і підтримку, насамперед, завдяки поглибленню, під впливом ідей
європейського просвітництва, історичних студій з різної тематики і по
різним епохам на початку ХІХ ст. Цей процес співпав в часі з процесом
спеціалізації всередині історичної науки. У першій пол. ХІХ ст.
відбулося остаточне формування історичних дисциплін (археографії,
джерелознавства та ін.). Серед них чільне місце належало археології,
етнографії та нумізматики, які безпосередньо вивчали пам’ятки
матеріальної культури.

Першими привернули увагу вчених на території України античні пам’ятки
Північного Причорномор’я. Керуючись політичними міркуваннями (довести
приналежність Криму Російській імперії), влада дозволила з 20-х рр. ХІХ
ст. значно розширити археологічні розкопки, а вже з 30-рр. ХІХ ст.
дослідження культурних цінностей Північного Причорномор’я стають
систематичними.

r

E

E

I

6 x `

b

d

?

????

???i

?

6 r t d

?

??

?

????

?

&

F

&

F

У 1823 р. відомий археолог І.Стемпковський подав до Міністерства
народної освіти записку “Думки відносно розшуку старожитностей в
Новоросійському краї”, яка по суті мала програмний характер і
передбачала створення в Україні першого наукового товариства, яке
«…намагалося б знаходити, описувати, і пояснювати всі предмети, що
знайденні; зберігати від руйнації пам’ятки, старожитності і
попереджувати про розпорошення речей, які знаходили на руїнах та в
похованнях». Проте, тільки наприкінці 30-рр. XIX ст. уряд і місцева
влада дозволили створення в Одесі Товариства історії та старожитностей.
Саме Одеське товариство довгий час було провідним осередком
пам’яткоохоронної діяльності на півдні України.

Період ХІХ-початку ХХ ст. в історії українського пам’яткознавства став
якісно новим, пов’язаним з особливими шляхами формування й поширення
нових форм охорони і збереження культурних цінностей на українських
землях. Діяльність пам’яткоохоронних осередків кожного регіону України
набула притаманних тільки для цього краю рис, що було, насамперед,
обумовлено особливостями інтеграції підвладної території до складу
імперії. Проте, чотири спільні складові пам’яткоохоронного руху в
Україні ХІХ ст. потрібно виділити:

— діяльність на пам’яткоохоронній ниві державних структур, які
компенсували недопрацювання в цій сфері центральних пам’яткоохоронних
інституцій, насамперед, про сприяння пам’яткоохоронному рухові з боку
окремих генерал-губернаторів, органів місцевого самоврядування
(губернські та повітові земства), вищих навчальних закладів, що
об’єднували кращі наукові сили регіону;

— ініціатива з питань вивчення та охорони пам’яток, що виходила збоку
громадських об’єднань (наукових товариств, губернських статистичних
комітетів, археографічних комісій, музеїв);

— робота зі збереження пам’яток церковними осередками, зокрема,
православними в Російській імперії та греко-католицькими і католицькими
в Австро-Угорщині;

— приватна ініціатива окремих осіб (передача колекцій та створення на
їх основі музеїв).

Наукові та громадські кола (археологічні комісії, наукові товариства,
вищі навчальні заклади, земства тощо) стали центрами культурного життя в
регіонах. Але потрібно визнати, що на території України, яка входила до
складу Російської імперії, ці інституції були поспіль зросійщені.
Політична, наглядова та контрольна функції цих інституцій найтіснішим
чином узгоджувалися політикою з русифікацієї регіонів.

Починаючи з другої пол. ХІХ ст., пам’яткознавчий рух в Україні набуває
нових масштабів та потужностей. Якщо на початковому етапі вивченням
старожитностей активно переймались переважно аматори: вчителі,
чиновники, священнослужителі (М. Берлінський, Є. Болховітінов,
Ф. Гумілевський та ін.) то вже з 50-рр. ХІХ ст. до розвитку належної
бази для пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної сфери доклали свої зусилля
відомі українські науковці (М. Мурзакевич, І. Шараневич, І. Каманін,
В. Антонович, М. Сумцов, М. Біляшівський та ін.), наукові товариства
(Одеське наукове товариство історії та старожитностей, Історичне
товариство Нестора-літописця в Києві, Харківське історико-філологічне
товариство), церковні історико-археологічні комітети та комісії (в
Полтаві, Кам’янець-Подільському, Києві, Харкові), вищі навчальні заклади
(Харкова, Києва, Одеси), земства, музеї, губернські статистичні
комітети.

Окремо потрібно відзначити вклад губернських вчених архівних комісій.
Вони об’єднали найкращих науковців в губерніях для дослідження всіх
типів і видів пам’яток в краї. В Україні активно діяло шість
комісій-Таврійська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська,
Херсонська, Київська-вони займалися збором, описом документів,
монастирів, замків, провадили археологічні, етнографічні
науково-пошукові експедиції, вивчали некрополі, культурні споруди,
сприяли їх охороні та збереженню. У цих місцевих осередках наукового
життя суспільства, не зважаючи на русифікаторську політику уряду,
українські наукові кола намагалися відігравати головну роль.

Значний внесок в становлення українського пам’яткознавства зробили
земські установи. Земства з власної ініціативи брали активну участь у
пам’яткоохоронних заходах. Вони фінансували діяльність губернських
архівних комісій, спрямовану на виявлення, вивчення та збереження
пам’яток старовини. Разом з тим, чимало земців входило до складу
архівних комісій, що, безперечно, поглиблювало співробітництво між цими
двома установами. Водночас, земства брали участь в охороні не тільки
нерухомих, але й рухомих пам’яток старовини. Лише земства, спираючись на
досвід своїх попередників, в останній чверті ХІХ ст. змогли реалізувати
на практиці ідею створення громадських музеїв на місцях. Це стало
можливим з кількох причин. По-перше, земські установи мали кошти для
фінансування музейного будівництва. По-друге, на відміну від своїх
попередників, земці користувалися “Проектом нормального статуту
губернських земських природничо-історичних музеїв”, розробленого
впродовж 1882-86 рр. професором В. Докучаєвим. Як наслідок, земські
музеї вирізнялись більшою систематичністю й упорядкованістю.

Україна на початку 1917 р., в порівнянні з іншими регіонами Російської
імперії мала розгалужену мережу музеїв. Майже у кожному губернському
центрі був власний музей. У Києві нараховувалося сім музеїв, у Чернігові
— п’ять. Та за буцімто не поганими показниками музейного будівництва в
Україні було приховано безліч проблем. Протягом ХІХ ст. в переважній
більшості, музеї виникали тільки завдяки підтримці поодиноких культурних
об’єднань, окремих меценатів (Одеського товариств охорони пам’яток
історії та старовини на півдні України, В. Тарновського в Чернігові,
О. Поля і Д. Яворницького в Катеринославі, родини Терещенків в Києві,
барона Ф. Штейнгеля на Волині тощо).

У ХІХ ст. започатковується пам’яткознавчий рух на західноукраїнських
землях. Своїм розвитком він найбільшою мірою завдячує зусиллям та
ініціативі приватних осіб, громадськості, інтелігенції краю. У складних
соціально-економічних австро-угорського панування у краї поштовхом до
зародження історико-краєзнавчих, пам’яткознавчих досліджень на
Придністрянській Україні послужили західноєвропейські просвітницькі і
гуманістичні ідеї, а також відродження національних традицій. Основними
творцями і діячами просвітництва а потім і романтизму, були представники
інтелігенції, зокрема, галицького духовенства (І. Могильницький,
І. Лаврівський, А. Петрушевич, В. Баронч), які в руслі національного
відродження все більше турбувалися про вивчення регіональної історії,
етнографії, пам’яток духовної та матеріальної культури. Тому не дивно,
що однією з ключових постатей пам’яткоохоронного руху на поч. ХХ ст.
став митрополит А.Шептицький. Саме він стояв у джерел заснування у
Львові в 1913 р. Товариства охорони української старини і першого
українського Національного музею.

Від пам’яткоохоронців вимагалось немало зусиль, щоб донести знання про
пам’ятки — віхи славного історичного та культурницького поступу
українського народу — до широкого загалу, розкрити їх величезний
внутрішній потенціал у формуванні національної свідомості. Наукові
товариства, земства, церковні, губернські комітети та комісії, окремі
вчені та релігійні діячі своєю діяльністю започаткували по суті новий
науковий напрямок — пам’яткознавство. Вони накопичили значний досвід
збирання, систематизації, вивчення мистецьких творів, документів,
створення музеїв. Внесені ними в суспільство історичні та
культурологічні знання, забезпечили розуміння важливості проблеми
охорони культурних цінностей в Україні, завдяки їхнім зусиллям були
запроваджені на практиці методи виявлення, збирання, визначення,
реставрації, опису, публікації пам’яток історії та культури.

Зрозуміло, без належного підґрунтя, яке було створене протягом
історичного розвитку українського суспільства, марно було б сподіватися
на той колосальний розмах творчих сил в часи національно-демократичної
революції в Україні, що за короткий час призвів до створення низки
визначних наукових установ та центрів з виразним українським
забарвленням та напрямком.

У третьому розділі — “Втілення ідеї державної системи охорони культурних
цінностей в добу національно-демократичної революції (березень
1917-грудень 1919 рр.)” розглядається діяльність пам’яткоохоронних
структур в період національно-демократичної революції в Україні.

Повалення російського царизму відкрило перед українським народом
перспективу вільного духовного розвитку, відродження державності. У
зв’язку з цим особливої актуальності в Україні набули питання збереження
історико-культурної спадщини — пам’яток історії та культури.

Переконливим свідченням того, якої ваги завданням збереження
історико-культурної спадщини надавали лідери українського національного
руху, стала згода провідних діячів Центральної Ради (М.Грушевського,
В.Винниченка, І.Стешенка) війти до складу створеного на весні 1917 р. в
Києві Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва,
громадського пам’яткоохоронного осередку в Україні. Коли ж влітку 1917
р. Центральна рада приступила до формування уряду, в структурі
Генерального Секретарства народної освіти було утворено перший в Україні
державний пам’яткоохоронний орган — відділ музеїв та охорони пам’яток
старовини і мистецтва, який очолив М. Біляшівський. Його робота не була
позбавлена недоліків, зокрема, у відділі недооцінювали значення
розбудови місцевих осередків з відповідними адміністративними
повноваженнями. Проте вже на початок 1918 р. була створена ціла низка
пам’яткоохоронних комітетів, як в губернських, так і в повітових центрах
України. Центральний у Києві та місцеві комітети охорони пам’яток у
Полтаві, Чернігові, Умані і т.д. об’єднали науковців і освітян, діячів
культури і колекціонерів не просто закоханих в старовину, а й
послідовних прихильників ідеї самобутності української культури.

На таких же підвалинах розвивався і пам’яткоохоронний рух національних
меншин в Україні. При цьому він відразу ж дістав підтримку з боку
українських пам’яткоохоронців.

Розроблена у відділі програма збереження національної
історико-культурної спадщини та музейного будівництва надовго визначила
основні напрямки діяльності пам’яткоохоронців України.

Нарешті, навколо цих та інших проблем охорони пам’яток згуртувалися
провідні діячі науки і культури України, широке коло активістів
пам’яткоохоронного руху, які забезпечили спадкоємність набутого досвіду
та визначення завдань на інших етапах визвольних змагань українського
народу.

Доба Української держави стала помітним етапом у визначенні основних
напрямків та форм пам’яткоохоронної роботи в Україні: почав складатися
механізм взаємодії громадських та державних пам’яткоохоронних структур з
центральними та місцевими органами влади, за підтримки яких
влітку-восени 1918 р. вдалося врятувати від загибелі ряд пам’яток
археології, архітектурних пам’яток, пов’язаних з життям та діяльністю
визначних наукових, культурних та громадських діячів України. В
пам’яткоохоронній практиці набули поширення ідеї заповідних форм
збереження найвизначніших пам’яток українського народу, створення
міжвідомчих комітетів догляду за ними. Розпочалось планомірне
дослідження пам’яток архітектури. Були зроблені перші кроки на шляху
систематичного виявлення, реєстрації та вивчення культових пам’яток. Як
і на попередньому етапі, практика пам’яткоохоронної роботи визначалась
національними інтересами українського народу. Вона була тісно пов’язана
з завданнями розвитку його культури і державності, водночас, ставши
важливим фактором його вирішення.

Надзвичайно складні внутрішні та зовнішні обставини, за яких доводилось
працювати Директорії, визначили слабкість її центральних і місцевих
органів влади. Припинення наприкінці зими — на початку весни 1919 р.
діяльності відділу охорони пам’яток Головного управління мистецтв та
національної культури було лише одним з проявів загального послаблення
державних структур Української Народної Республіки. Це, в свою чергу, не
могло не позначитись і на стані охорони пам’яток — навіть найкращі
пам’яткоохоронні постанови, прийняті саме Директорією, не було кому
виконувати. Відтак, вони залишилися скоріше політичними деклараціями,
ніж конкретними програмами збереження історико-культурної спадщини.

Складна військова та соціально-економічна ситуація, в яку потрапила
Західноукраїнська Народна Республіка після початку війни з Польщею
(листопад 1918 р.), теж не дозволила на державному рівні розгорнути
повномасштабне культурне будівництво.

Пам’яткоохоронний рух залишався справою порівняно вузького кола аматорів
на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Створений ним міцний осередок
культурного життя галицьких українців-Національний музей — на чолі з
директором І. Свєнціцьким став центром пам’яткоохоронної роботи в
бурхливий період утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Здійснений у попередніх розділах аналіз історіографічної бази проблеми,
вивчення архівних матеріалів, а також проведенні наукові дослідження та
розробки дозволяють авторові дійти до наступних висновків.

Огляд історії розвитку систематичних досліджень в царині охорони
пам’яток історії та культури в Україні розкриває основні етапи
формування громадських та державних пам’яткоохоронних установ та
організацій. Автор охопив початкові етапи розвитку українського
пам’яткознавства.

На початку ХIХ ст., в контексті політики російського самодержавства,
подолати відмінності регіонів, що залишилися від попередніх державних
утворень на її території, влада намагалася вжити заходи для вирішення
інтеграційних проблем. В цей період зароджується систематичне
дослідження і вивчення рухомих і нерухомих пам’яток історії та культури
на території України.

Саме в першій половині ХІХ ст. культурні цінності стають об’єктами
колекціювання перших музейних осередків в Україні (Миколаїв, Керч,
Одеса), ініціатива про утворення яких виходила від навчальних закладів,
наукових товариств, окремих вчених та громадськості. Зусиллями котрих і
здійснювалися перші пам’яткознавчі і пам’яткоохоронні заходи та було
започатковано розробку методичного інструментарію для збирання
історико-культурних пам’яток.

Проте недеференційованість, насамперед історичної науки, зумовлювала
аматорський характер вивчення культурних цінностей України на даному
проміжку часу, а централізована політика властей з вивезення найкращих
речей в столичні музеї Російської імперії спричинила розпорошення
пам’яток, знайдених на українських землях.

Інтенсивний розвиток процесів з вивчення, охорони культурних цінностей в
Україні розпочинається з другої половини ХІХ ст. На цій стадії виникає
низка пам’яткоохоронних осередків і закладів, помітна їх спеціалізація.
Паралельно зі становленням основних і допоміжних історичних дисциплін
(археології, етнографії, джерелознавства, нумізматики та ін.) формуються
профільні пам’яткознавчі осередки (комітети по розбору давніх актів,
архівні комісії, етнографічні музеї, які діяли при наукових товариствах,
навчальних закладах). Спостерігається тенденція переходу від випадкових
безсистемних досліджень пам’яток до більш планомірного систематичного
експедиційного їх збирання. До роботи в експедиціях, комплектуванні
фондів залучаються провідні вчені України (В. Антонович, І. Каманін,
М. Петров, М. Сумцов, І. Свєнціцький). Проте пошук царською владою так
званого сепаратизму в діях українських вчених, що досліджували історію
рідного краю, спричинив арешти деяких провідних істориків, етнографів,
музеєзнавців напередодні революції.

За відсутності закону про охорону пам’яток старовини та мистецтва у
Російській імперії пам’яткоохоронна діяльність на місцях значною мірою
залежала від земських установ, які не тільки фінансували діяльність
губернських архівних комісій, одного з важливих осередків охорони та
вивчення пам’яток, але й самі брали безпосередню участь у
пам’яткоохоронних заходах. Значну роль у справі збереження
історико-культурної спадщини українського народу відіграли земські
музеї.

Становленню і розвитку українського пам’яткознавства сприяли
всеросійські археологічні з’їзди, шість з яких відбувалися в українських
містах.

Позитивну роль у формуванні українського музейного фонду відіграло і
приватне колекціонування (родини Терещенків, Ханенків, Тарновських,
Семеренків, Шептицьких).

Другий етап становлення вітчизняної системи охорони культурних цінностей
припав на значні соціально-політичні зміни, що сталися після Лютневої
революції 1917 р., що відкрили перед українським народом перспективу
вільного духовного розвитку, а в подальшому і відродження державності. У
зв’язку з цим питання охорони національних історико-культурних цінностей
набули в Україні особливої актуальності. Не могло бути й мови про
втілення в життя програми національного державотворення без розвитку
національної самосвідомості українського народу, а отже, без знання і
дбайливого ставлення до його національних святинь. Тому, цілком
зрозуміло і закономірно, що пам’яткоохоронний процес і становлення
незалежної України розвивалися у тісному взаємозв’язку.

Коли влітку 1917 р. Центральна Рада приступила до формування уряду в
структурі Генерального секретарства народної освіти було утворено перший
в історії України державний пам’яткоохоронний орган — відділ музеїв і
охорони пам’яток старовини і мистецтва. Відділ продовжив свою роботу за
гетьманату та незважаючи на край скрутне становище Директорії, був
збережений серед її центральних органів. Неодноразово питання охорони
пам’яток ставали предметом зацікавленого обговорення урядами Української
Народної Республіки та Української держави. Таким чином, незважаючи на
різні політичні та соціальні орієнтири, яким керувалися творці
незалежної України, охорона пам’яток залишалася серед важливіших
напрямків їх державної політики в царині культурного будівництва.

Розвиток громадської ініціативи — ще одна характерна особливість
пам’яткоохоронного процесу 1917-1919 рр. Так само як і те, що
Центральний у Києві та місцеві комітети охорони пам’яток у Полтаві,
Чернігові, Умані і т.д. мали виразно національно — патріотичний
характер. Вони об’єднали науковців і освітян, діячів культури і
колекціонерів не просто закоханих в старовину, а й послідовних
прихильників ідеї самобутності української культури, її права на вільний
розвиток в контексті світового культурного процесу. На таких же
підвалинах розвивався і пам’яткоохоронний рух національних меншин в
Україні. При чому він відразу ж отримав підтримку з боку українських
пам’яткоохоронців, відділу охорони пам’яток.

До роботи з організації реєстрації та дослідження пам’яток в
1917-1919 рр. залучались громадські організації, товариства, музеї, які
підіймали питання про утворення в структурі відділу охорони пам’яток
спеціального підрозділу по реєстрації і дослідженню пам’яток,
організацію відповідних науково — дослідних експедицій фахівців, які
працювали б на території усієї України.

Не втратили своєї актуальності і результати проведеної в 1917-1918 рр.
пам’яткоохоронцями роботи по поверненню культурних цінностей в Україну.

Не може не викликати поваги повсякденна робота зі збереження культурних
скарбів нашого народу від руйнування, пограбування та вивозу за кордон,
яку в надзвичайно складних умовах соціальної та політичної
нестабільності провадили справжні подвижники відродження української
культури. Вони ж, загалом, забезпечили наступність у вирішенні висунутих
за Центральної Ради, гетьманщини та Директорії пам’яткоохоронних
завдань. Здобутки пам’яткознавстві та пам’яткоохоронному русі початку
20-х років були пов’язані з іменами М. Біляшівського, М. Василенка,
С. Гілярова, Ф. Ернста, В. Козловської, П. Курінного, М. Макаренка,
К. Мощенка, О. Новицького, Ф. Шміта, В. і Д. Щербаківських та інших
учених і культурних діячів, які плідно працювали на ниві охорони
пам’яток в 1917-1919 рр.

Основні положення дисертації викладенні в наступних публікаціях автора.

Становлення державної системи охорони культурних цінностей
(історіографія проблеми) // Історія України. Маловідомі імена, події,
факти.-2001.-Вип.17.- С.218-223.

Українське музейництво в роки національно-визвольних змагань
українського народу (1917-1918 рр.) // Українська національна ідея:
реалії та перспективи розвитку.- Львів, 2000.-Вип.7.-С.105-112.

Зародження системи охорони культурних цінностей в Україні: ХІХ
ст.-поч.ХХ ст. // Вісник Східноукраїнського національного університету
ім. В. Даля-Луганськ, 2001.-№10(44).-С.75-82.

Спроби повернення культурних цінностей в Україну за часів Центральної
ради (березень 1917- квітень 1918). // Культурні цінності України:
втрати, шляхи повернення.-1999.-Вип.11.-С.83-86.

Охорона пам’яток монументальної скульптури в Україні на першому етапі
національно-демократичної революції. (1917-1918) // Збір. наук. праць
Харківського державного педагогічного університету ім. Г.Сковороди.-
2000.- Вип.6.-С.120-124.

Роль науковців Харкова у зародженні та становленні державної системи
охорони культурної спадщини в Україні // Вісник Харківської державної
академії культури. — 2001.- Вип. 5.- С.20-26.

Пам’яткоохороний чин митрополита Андрея Шептицького // Вісник
Харківської державної академії культури.- 2001.- Вип. 6.- С.96-100.

Становлення державної системи охорони культурної спадщини в Україні у
дзеркалі періодичної преси // Українська періодика: Історія і
сучасність/Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет.конф.-Львів,
2000.- С.410-413.

АНОТАЦІЇ

Ярошенко Є.С. «Формування системи охорони культурних цінностей в Україні
(ХІХ-поч.ХХст.)» — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 — історія України. — Харківський національний
університет ім. В. Н. Каразіна, Харків, 2004.

Мета дисертаційного дослідження полягає у відтворені в історичній
послідовності процесу становлення системи охорони культурної спадщини в
Україні у ХІХ-на поч. ХХ ст.; розкриття методологічних аспектів вибору i
історичну обумовленість пропагованих в означений період перспектив
розвитку пам’яткоохоронних структур; визначення, для критичного
осмислення, рівня узгодженості ініційованих громадськими структурами,
національною владою реформ пам’яткоохоронної галузі з реальним
економічним та політичним статусом, потенціалом України,
конкурентоспроможність національної системи охорони культурної спадщини
України.

У дисертації розглянуто діяльність державних, громадських установ,
наукових товариств, навчальних закладів, музеїв, губернських та
повітових земств, дослідників України щодо збереження і популяризації
національної історико-культурної спадщини. Праця містить важливий
матеріал, що дає змогу переглянути і розширити уявлення про характер
пам’яткоохоронного руху в Україні.

Ключові слова: пам’ятка, пам’ятник, культурні цінності, музей, охорона
пам’яток історії та культури, рухомі пам’ятки, нерухомі пам’ятки.

Ярошенко Е.С. «Формирования системы охраны культурных ценностей в
Украине (ХIX-в нач. ХХ вв.)» — Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по
специальности 07.00.01 — история Украины. — Харьковский национальный
университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2004.

Цель диссертационного исследования состоит у воспроизведении в
исторической ретроспективе процесса становление системы охраны
культурного наследия в Украине в ХІХ-нач.ХХ в.; раскрытие
методологических аспектов выбора и историческую обусловленность
пропагандированных в определенный период перспектив развития структур по
охране культурного наследия; определение, для критического осмысления,
уровня согласованности инициированных общественными структурами,
национальной властью реформ в сфере охраны культурных ценностей с
реальным экономическим и политическим статусом, потенциалом Украины,
конкурентоспособность установленной в период с 1917 г. национальной
системы охраны культурного наследства Украины.

Автор исследовал начальные этапы развития памятниковедения в Украине.

В первой половине ХІХ ст. культурные ценности в Украине становятся
объектами коллекционирования первых музейных организаций (Николаев,
Керчь, Одесса), инициатива об образовании которых исходила от учебных
заведений, научных обществ, отдельных ученых и общественности. Усилиями,
которых и осуществлялись первые памятникоохранные мероприятия, был
разработан методический инструментарий для собирания историко-культурных
памятников.

Тем не менее, недеферинцированость, прежде всего исторической науки,
предопределяла любительский характер изучения культурного наследия
Украины на данном этапе, а централизованная политика властей по вывозу
ценнейших предметов древности в столичные музеи Российской империи,
привела к распылению памятников истории и культуры, найденных на
украинских землях.

Интенсивное развитие процессов изучения, охраны культурных ценностей в
Украине начинается со второй половины ХІХ ст. На этом этапе возникает
ряд организаций и учреждений по охране памятников истории и культуры,
намечается их специализация (археология, этнография, нумизматики и др.)
формируются профильные организации (комитеты по разбору древних актов,
архивные комиссии, этнографические музеи, которые действовали при
научных обществах, учебных заведениях). Наблюдается тенденция перехода
от случайных бессистемных исследований культурного наследия к более
планомерным, систематическим экспедициям по их собиранию. К работе в
экспедициях, комплектовании фондов привлекаются ведущие ученые Украины
(В. Антонович, И. Каманин, Н. Петров, Н. Сумцов, И. Свенцицький). Но
поиск царской властью так называемого сепаратизма в действиях украинских
ученых, которые исследовали историю родного края, послужило причиной
арестов ведущих историков, этнографов, музееведов накануне революции.

Следующий этап становления отечественной системы охраны культурных
происходил после Февральской революции 1917 г., что открыла перед
украинским народом перспективу свободного духовного развития, а в
дальнейшем и возрождение государственности. В связи с этим, вопросы
охраны национальных историко-культурных ценностей приобрели в Украине
особую актуальность.

Уже летом 1917 г. Центральная Рада приступила к формированию
правительства, и в структуре Генерального секретарства народного
образования был образован первый в истории Украины государственный орган
— отдел музеев и охраны памятников древности и искусства. Отдел
продолжил свою работу во времена Гетьманата, и несмотря на
затруднительное положение Директории, был сохранен среди ее центральных
органов. Неоднократно вопрос охраны культурного наследия становился
предметом обсуждения правительством Украинской Народной Республики,
Совета Министров Украинского государства. Эта сфера оставалась среди
важнейших направлений их государственной политики в области культурного
строительства.

Не может не вызвать уважения повседневная работа по спасению культурных
сокровищ Украины от разрушений, грабежа и вывоза за границу, которое в
чрезвычайно сложных условиях социальной и политической нестабильности
проводили подвижники украинской культуры.

Ключевые слова: памятник, культурное наследие, культурные ценности,
музей, охрана памятников истории и культуры, движимые памятники,
недвижимые памятники.

Yaroshenko Y.S.: “Formation of the protection system of the cultural
heritage in Ukraine (19th – 20th century)” – Manuscript.

Thesis submitted for the degree of Candidate of Sciences is History
Speciality 07.00.01- the history of Ukraine. — Kharkiv V. N. Karazin
National University.- Kharkiv, 2004.

The aim of the research work is to recreate a historical way of the
foundation process of the protection system of the cultural heritage in
Ukraine during 19th – beginning of the 20th centuries; reveling of the
methodological aspects of the selection and historical basis of the
promoted perspectives of the development of the monument – protecting
structures. As for the critical point of view the collaboration level of
the reformations which were provided by the public structures and
government was defined. These reformations were provided on the field of
the protection of the cultural heritage with real economical and
political status, potential of Ukraine, level of the compatibility which
had been reached by 1917 by the national protection system of the
cultural heritage in Ukraine.

In this research work the activities of the state and public
establishments, education establishments, museums, regional and sub
regional zemstvo were examined. Also the activities of the researches in
Ukraine, who worked on the field of the conservation and popularization
of the national cultural and historical heritage, were examined. This
work includes the important material which gives an opportunity to
review and to broad the issue of the way of monument – protecting
movement in Ukraine.

Key words: cultural values, museum, protection of the historical and
cultural heritage, immovable monuments.

Щербина В. Первый киевский археолог Максим Ф. Берлинский // Киевская
Старина.-1896.-Т.LV.-C.10-14

Семейкин Н. М.Ф.Берлинский, бывший ученик и учитель Киевской духовной
академии и его учено-литературная деятельность.-К.,1916.

Полетаев Н. Труды митрополита киевского Евгения Болховитинова по истории
русской церкви.-СПб.,1889.

Антонович В. Музей древностей // Историко-статистические записки об
ученых и учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета
св. Владимира –К.,1884.-С.64-93

Владимирский-Буданов М. История императорского университета св.
Владимира.-К.,1884; Фойгт К. Историко-статистические записки об
Императорском Харьковском университете и его заведениях от основания
университета до 1859 года.-Х.,1859.

Дашкевич Н.П. Историческое общество Нестора
летописца // Историко-статистические записки об ученых и
учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета св.
Владимира -К.,1884.-С.9-28; Плевако М. Историко-филологическое общество
при Харьковском университете // Украинская жизнь —
М.,1915.-№11-12.-С.56-76.

Юрчевич В. Исторический очерк 50-летия императорского Общества истории
и древностей 1839-1889.-Одесса,1889; Марков А. Императорское Одесское
общество истории и древностей. Обзор его деятельности за 1839-1888
годы.-Одесса,1889.

Иконников В. Губернские ученые архивные комиссии 1884-1890.-К., 1892;
Довнар- Запольский М. Обзор деятельности ученых губернских архивных
комисий 1896-1898гг. // Труды ХІ Археологического съезда в Киеве.1899
г.-М.,1902,-Т.2.-С.90-99; Каманин И. Записки об учреждении в Киеве
Ученной архивной комисии // Воен.-истор.вестник.-1912.-№1.-С.115-131.

Иконников В. Опыт русской историографии -К.,
1891.-Т.1.-Кн.2.-С.132-243.

Франко І .Галицьке краєзнавство // Франко І. Зібр. творів: у 50-т.-
К.,1986.-Т.46.-Кн.2.

Грушевський М.Наукова діяльність товариства ім.Шевченка в 1896 і 1897
рр. // Записки НТШ.-Львів,1898.-Т.21.-Кн.1.—С.72-74;
Франко І.Етнографічний рух в Галичині в ХІХ ст. Повідомлення на
Міжнародному Паризькому конгресі 1900 році // Молода Галичина.-1992.-12
березня.

Cвєнціцький І. Національний Музей ім. Митрополита Андрея
гр.Шептицького // Діло.-1911.-№27

Біляшівський М. Наші національні скарби — К., 1918.

Свєнціцький І. Про музеї та музейництво — Львів, 1920.

Крип’якевич І. Княжий город Галич.-Львів,1923; Драган М.Українські
дерев’яні церкви.-Львів,1937.-Ч.1-2; Пастернак Я .Коротка археологія
західно-українських земель.-Львів,1932.

Дубровский В.Охорона пам’яток культури в УРСР // Охорона пам’яток
культури в Україні.-1927 — Зб.1.-С.1-45; Дубровский В. Як петлюрівці
губили пам’ятки української культури та історії // Культура і
побут.-1926.-17 жовтня.

Шумицький М.Український архітектурний стиль — К, 1923.

На культурному фронті-Х, 1934.

Бондар М., Мезенцева Г., Славін П. Нариси з музейної справи — К.,
1959.-102 с.; Мезенцева Г. Музеї України — К., 1959.

Історія міст і сіл в Українській РСР в 26-ти томах-К., 1967-1974;
История городов и сел Украинской ССР в 24-х томах -К.:УСЭ, 1974-1983.

Сидоренко В. М.Ф. Берлінський — історик Києва (До 200-річчя з дня
народження) // Укр. іст. журн.-1964.-№4.-С.129-130.

Аббасов А. Вклад Полтавской ученой архивной комиссии в развитие
исторического краеведения // История и историки: Историографический
ежегодник.-1980-1984.-С.279-286; Ротач П. І.Ф.Павловський — історик
Полтавщини // Укр.іст.журн.-1961.-№6.-С.100-103

Сарбей В. Вклад губернських архівних комісій в історіографію
України // Друга республік. наук. конф. з архівознавства та інших
спеціальних дисциплін. -К,1965.-С.261-263.

Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні.1917-1990 -К.,1991.;
Акуленко В. Проблеми становлення і розвитку законодавства про охорону
пам’яток культури в Україні (1917-1991 рр.): Дис.. д-ра юрид. наук у
формі наук. доповіді: ін-т держави і права ім.В.М. Корецького -К., 1992.

Скрипник Г. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток — К.,
1989.

Репресоване краєзнавство (20-30 роки)-Київ – Хмельницький, 1991-475с.;
Реабілітовані історією — Київ- Полтава.

Білокінь С. Українська зірка вченого // Пам’ятки
України.-1987-№1.-С.24-25; Білокінь С. Велетень мистецтвознавства //
Пам’ятки України.-1989-№3.-С.12-18

Заремба С. Українське пам’яткознавство: історія, теорія, сучасність.-
К., 1995.

Нестуля О.Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в
Україні.(Центральна рада, Гетьманат, Директорія.)-К. Полтава, 1994.-240
с.; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні — К., 1995.- Т.1.

Кот С., Нестуля О. Українські культурні цінності в Росії: Перша спроба
повернення. 1917- 1918 — К.,1996.

Курас Г. Чернігівська архівна комісія та її внесок у вивчення історії
України: Автореф… дисерт… кан. іст. наук.-Дніпропетровськ, 1992;
Непомнящий М. Розвиток історичного краєзнавства в Криму в друг.пол.
ХІХ-початку ХХ ст.: Автореф… дисерт… канд. іст. наук.-
Дніпропетровськ, 1996; Григорьева Т.Развитие исторического краеведения
на Юге Украины во втор. пол. XVIII в.- пер. пол.ХIХ ст.:
Автореф…канд…ист.наук.-К.1993.

Симоненко І. Пам’яткоохоронна діяльність вчених архівних комісій//
Вісник українського товариства охорони пам’яток історії та
культури-1998.-№2.-С.23-27; Бандрівський М. Пам’яткоохоронна діяльність
церкви в контексті національно-культурного руху в Галичині (кінець ХІХ
ст.-ХХ ст.:Автореф…дисерт… канд. іст. наук -Львів, 2001; Маньковська
Р. Музейництво в Україні : питання теорії і практитки (1917-червень
1941) : Дисерт… канд. іст. наук.-К.1997.

Карсим І. Розвиток церковної археології та музейництва в Україні у
друг.пол. ХІХ – на поч.ХХст.:Автореф… дисерт… канд. іст.
наук-К.,2003; Денисенко О. Охорона і збереження пам’яток в Українській
державі.: Автореф… дисерт… канд. іст. наук-К.,2002.

Лобанов-Ростовский А.Б. Проект правил о сохранении исторических
памятников, выработаных в комиссии под предводительством князя А.Б.
Лобанова-Ростовского.- СПб.,-1876; Охрана памятников истории и культури
в России ХVІІ-начало ХХ вв: Сб.документов.-М.,1978; Постановления и
распоряжения св. Синода о сохранности и изучении памятников древности
1855-1880 гг. // Сборник Археологического института.-СПб.,1893,Т.5.,
Кн.II.-С.45-55; Калачов Н. Официальнные документы по учреждению ученых
архивных комиссий и губернских исторических архивов // Вестник
археологии и истории издаваемый археологическим
институтом.-СПб.-1885.-Вып.1.-С.5-11.

Історико-культурна спадщина України (ХІХ — поч.ХХ ст). Збірник док. (за
редак. Т. Григор’євой).-К.,-1995.

Письма Евгения Болховитинова к В.Г. Анастасевичу // Русский
архив.-1869.-Кн.2.-С.170; Переписка митрополита киевского Евгения с
государственным канцлером графом Н.П.Румянцевым и некоторыми другими
современниками: с 1813 по 1825 год включительно. -Воронеж,
1868-1885.-Вып.1-3; Грот Я.К. Переписка Евгения с Державиным // Сборник
статей, читаемых в Отделении русского языка Академии
Наук.-1868.-Т.5.-С.23-30

Стемпковский И. Мысли относительно отыскания древностей в Новоросийском
крае // Отечественные записки.-1827.-№81.-С.40-72

Евгений (Болховитинов), митрополит. Описание Киево-Печерской
Лавры.-К.,1826; Грабовский М. Обозрения могил, валов и городищ Киевской
губернии.-К.,1848; Закревский Н. Описание Киева.-М., 1868; Крижановский
С., Максимович М. Обозрение Киева в отношении к древностям.-К.,1847.

Єрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918-К., 1918;
Ернст Ф. Справа охорони пам’ятників мистецтва та старовини у Києві //
Збірник секції мистецтв. -К., 1921.-Ч.1.-С.48-60

Похожие записи