.

Еволюція української мови в діаспорі (етно- і соціолінгвістичні аспекти): Автореф. дис… д-ра філол. наук / Б.М. Ажнюк, НАН України. Ін-т укр. мови.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5851
Скачать документ

Національна академія наук України
Інститут української мови

На правах рукопису

Ажнюк Богдан Миколайович

УДК 800.2; 808.3-087

Еволюція української мови в діаспорі
(етно- і соціолінгвістичні аспекти)

Спеціальності: 10.02.01 — українська мова,
10.02.15 — загальне мовознавство

Автореферат дисертації
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі соціолінгвістики Інституту української мови НАН України

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор філо-
логічних наук, професор Акуленко Валерій Вікторович, директор Центру наукових досліджень та викладання іноземних мов НАН України;

доктор філологічних наук, професор Кочерган Михайло Петрович, завідувач кафедри загального та українського мовознавства Київського державного лінгвістичного університету;

член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Півторак Григорій Петрович, завідувач відділу загально-славістичної проблематики та східнослов’ян-ських мов Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України.

Провідна установа — Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, кафедра української мови; МО України, м. Київ.

Захист відбудеться 6 жовтня 1999 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту (Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 2 вересня 1999 року.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філологічних наук Г.І.Лиса

Загальна характеристика дисертації

Розвиток української мови в діаспорі — це не лише частина історії національної мови. Це важливий соціолінгвістичний і етнокультурний ресурс. Мовна практика діаспори дає безпрецедентний досвід виживання і самоусвідомлення, прямих контактів з багатьма світовими мовами й у цьому сенсі є унікальним джерелом даних, частиною національного лінгвофонду.
Діаспора, так само як і регіони материкової України, відчуває за собою моральне право на участь у загальноукраїнському мовотворенні. Нині вона намагається знайти своє місце в цьому процесі, часом діючи за інерцією з антагоністичних позицій. Свій внесок у розуміння проблем, що стоять перед українцями в країнах поселення, та у формування соборницької мовної свідомості в діаспорі й в Україні покликані зробити сучасні соціо- та етнолінгвістичні дослідження. Цим зумовлена актуальність обраної теми.
Наукових досліджень про українську мову в діаспорі небагато. Найвідомішими є монографічні праці Ю.О.Жлуктенка: «Українсько-англійські міжмовні відносини. Українська мова у США і Канаді» (1964), «Мовні контакти» (1966) та «Українська мова на лінгвістичній карті Канади» (1990), опублікована вже після смерті автора. Вони присвячені насамперед міжмовній інтерференції на різних структурних рівнях мови. З часу виходу останньої книжки минуло 9 років, сповнених історичних подій, що вплинули на свідомість і материкових, і діаспорних українців. Змінився статус української мови на батьківщині, а отже, й статус її в діаспорі: тепер вона — мова державної нації. Загальний прогноз щодо розвитку мовної ситуації в Україні став значно оптимістичнішим, це впливає на взаємодію між мовними процесами в діаспорі та на етнічному материку.
Мета й завдання дослідження. Мета дисертації — створити концептуальну основу для прогнозування подальшого розвитку української мови в діаспорі та її взаємин з лінгвістичним довкіллям у країнах поселення та з материковою Україною. Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:
1) дослідження еволюційних процесів у етномовній свідомості емігрантів і їхніх нащадків у країнах поселення;
2) вивчення проблеми національної ідентичності у взаємодії з мовною свідомістю індивіда;
3) з’ясування етнокультурних орієнтацій і пріоритетів у представників різних демографічних груп української діаспори;
4) виявлення характерних моделей мовної поведінки у різних комунікативних ситуаціях та аналіз впливу мовної свідомості на їх формування;
5) доповнення й удосконалення методики дослідження дивергентного лексичного фонду, розробка й застосування квалітативно-статистичних методів опису польового матеріалу;
6) аналіз основних тенденцій у правописній практиці діаспори та новітніх впливів на її розвиток наприкінці XX ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в рамках наукової теми «Проблеми мовної єдності нації: діаспора й Україна» відповідно до планів науково-дослідної роботи Інституту української мови НАН України.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим в українському мовознавстві комплексним дослідженням мовного життя діаспори, що разом з аналізом дивергентного лексичного фонду, представленого в періодичних та неперіодичних виданнях різноманітної суспільно-політичної орієнтації, вводить у науковий обіг широкий масив соціолінгвістичного польового матеріалу, отриманого шляхом анкетування представників різних вікових груп і поколінь діаспори.
У контексті взаємодії мовної свідомості з почуттям етнічної та національної ідентичності вперше досліджуються етнолінгвістична еволюція лемківсько-русинської етнографічної групи та проблема маргінальної ідентичності як наслідку полівекторних асиміляторських впливів. Запропоновано новий, соціолінгвістичний підхід до вивчення ономастичного матеріалу, не тільки як до об’єкта, але й до «суб’єкта» мовної політики, який справляє моделюючий вплив на формування мовної свідомості етнокультурної спільноти.
У дисертації подано найрепрезентативніший нині аналіз різнопланових правописних тенденцій, поширених у діаспорі; пропонується новий погляд на використання цієї частини мовного досвіду при виробленні орфографічних норм, насамперед при адаптації новітніх іншомовних запозичень.
Уперше дається соціолінгвістичний прогноз розвитку мовної ситуації в українській діаспорі та подальших взаємин мовної практики українців зарубіжжя з літературною нормою етнічного материка.
Теоретичне значення й практична цінність одержаних результатів. Матеріали дисертації є внеском у розбудову концептуальних основ «зовнішньої» мовної політики українського держави. Теоретичні положення дисертації можуть бути розвинені в конкретні рекомендації для освітніх, наукових, видавничих, інформаційних та інших інституцій, орієнтуючи їх на інтегрування діаспорної спільноти в загальноукраїнський мовотворчий процес.
Теоретичні положення 5-го розділу та емпірична база даних, представлених у дисертації, можуть бути використані в роботі Української національної комісії з питань правопису над розділами «Правопис слів іншомовного походження», «Іншомовні географічні назви», «Неслов’янські прізвища» та підрозділами про відмінювання відповідних слів. Дисертація містить матеріали для вузівських підручників та посібників з соціолінгвістики, етнолінгвістики, загального мовознавства, соціології та етнології.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві, немає.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження висвітлено в наукових доповідях на Другому (1993, Львів) і Третьому (1996, Харків) міжнародних конгресах україністів, науковому семінарі Гарвардського інституту українознавства (1994, Кембрідж, США), соціолінгвістичному семінарі проф. Нормана Лабрі в Інституті північноамериканських студій ім. Дж.Ф.Кеннеді (1997, Берлін), двох міжнародних і шести національних наукових конференціях (1993—1998, Київ), засіданнях вченої ради (1998) та відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України (1998—1999).
Публікації. Основні положення дисертації викладено в індивідуальній монографії «Мовна єдність нації: діаспора й Україна» (20 друк. арк.) та 20 наукових статтях (загальним обсягом 10,7 друк. арк.). В електронному вигляді опубліковано дві статті (заг. обсяг 1,1 друк. арк.) в науковому журналі “Sapienti” 1998, № 2-3 та 1999, № 5 (http://sapienti.kiev.ua).
Джерелом матеріалу для написання дисертації стали численні видання зарубіжної української періодики різних років і різних суспільно-політичних орієнтацій (загалом 30 назв), словники, наукові дослідження, прямо чи опосередковано пов’язані з темою, а також дані соціолінгвістичного анкетування 102 респондентів (91 зі США і 11 з Канади), зібрані автором під час перебування в Бостоні та Нью-Йорку в 1994 р. і частково доповнені в Україні в 1996 р.
Методи дослідження. Характер роботи й коло поставлених у ній завдань зумовили комплексний характер методології, яка включає контрастивний і компонентний аналіз, елементи дескриптивного й порівняльного методів. В опрацюванні польового матеріалу застосовано лінгвостатистичний метод.
Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаної літератури й джерел. Обсяг тексту становить 397 сторінок, дисертація містить 35 таблиць, 3 діаграми та 1 схему.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й завдання дисертації, описано методику й джерельну базу дослідження, окреслено теоретичне значення, практичну цінність і наукову новизну одержаних результатів.
Розділ 1. «Національні меншини і мовна політика в країнах поселення». Розділ починається оглядом ключових понять і принципів національної політики США і Канади щодо емігрантських меншин. Унікальність американського і канадського суспільств полягає в тому, що кожне з них стало нацією, не маючи моноетнічної бази. Національна єдність при цьому ґрунтується на свідомо сформованій ідеології, а не на спільній етнічній спадщині. Тому вже за своєю природою таке суспільство не могло без підозри ставитися до етнічних традицій, завезених зі Старого Світу, і протягом тривалого часу віддавало перевагу уніфікованим і швидкозмінним звичкам перед строкатим розмаїттям консервативних традицій.
В останній чверті XIX — на початку XX століття в США зросли побоювання, що амальгамація емігрантів у нову, американську, націю відбувається надто повільно. Важливим чинником формування громадської думки стала полеміка щодо етно-національних форм релігійного життя. Масовий наплив емігрантів викликав наприкінці XIX ст. серед ірландської католицької ієрархії рух, який отримав назву “американізм”. США прославляли як єдину країну в світі, що втілює принципи “Бога і людяності”, а торжество англо-американської цивілізації мало б означати еру братерства й поваги до всіх людей. Пропагандистським різновидом американізму стала ідеологія «плавильного казана» (melting pot), яка проголошувала, що в Америці формується культура нового типу, заснована на кращих традиціях, принесених на її землю представниками різних народів. Це мало означати, що відданість американській культурі водночас зв’язує людину з її рідною культурою та іншими досягненнями людської цивілізації. Така ідеологія активно впроваджувалася в кінці XIX — на початку XX ст.; вона справляла і нині справляє значний вплив на різні покоління емігрантів. Задля більшої привабливості «американізм» намагалися представити як поняття металінгвістичне, міжетнічну мрію, відданість якій не залежить від материнської мови.
Переломним моментом у відродженні етнічної свідомості мовно-культурних меншин США стала бурхлива хвиля самоствердження чорношкірого населення в середині 60-х років. Етнічне відродження в США вивело етнічність зі схованки родини й околиці, зробивши її, за свідченнями деяких соціологів, престижною й навіть салонною. Тепер вона може заявляти про себе, як про загальне благо (наприклад, у випадку з двомовною освітою). Завдяки своєрідній «легалізації» етнічності, її виходу із затінку панівної культури дихотомія етнічне :: позаетнічне стала експліцитною і це вносить додаткові нюанси в роль англійської мови як зовнішнього маркера одного з компонентів цієї дихотомії.
В англомовній Канаді набув поширення міф про те, що її характерною рисою є толерантне ставлення до культурних відмінностей усередині країни, що Канада мозаїчна, тоді як США — плавильний казан. Згідно з такою візією Канада завжди здійснювала неофіційну полікультурну політику, а в 1981 р. проголосила її офіційно. Проте дослідження деяких канадських науковців дають підстави припускати, що етнічні спільноти в Канаді, зокрема в період до другої світової війни, вижили не завдяки підтримці громадськості, а всупереч їй. На це вказують і деякі свідчення нашого анкетування. Продовження етнічного існування сприймається як паталогічний стан, який слід подолати, а не як джерело національного збагачення й гордості. Англоканадці вважають, що політика плавильного казана, здійснювана в повному обсязі, могла вести до расового виродження. Натомість вони вимагають від емігрантів однобічного пристосування. Представники національних спільнот уважають політику багатокультурності дволикою, бо визнаючи й пропагуючи поверхневі вияви етнічного (наприклад, національну їжу, свята, звичаї), вона відвертає увагу від витончених і водночас могутніх форм інституційного расизму. До них у першу чергу належать освітня система й мова.
У контексті масштабних світоглядних змін наприкінці XX ст. зазнало еволюції саме поняття етнічності. Одиницею відліку в американській і багатьох інших «модерних» системах цінностей явно чи імпліцитно виступає окрема людина, індивід. Інтелектуально й соціально дієвість конкретної особи, що розглядається як найвища «модерна» цінність, відокремлюється від її походження та інших позаіндивідуальних характеристик. Етнічність у Північній Америці неможливо зрозуміти чи описати, вдаючись тільки до термінології Старого Світу. Вона не вкладається в ексклюзивну схему «все або нічого». Поступовий занепад етнічних мов може співіснувати зі значним обсягом маргінальної етнічності. Ці явища постійно взаємодіють і доповнюють одне одного. Маргінальна, але ще жива й активна етнічність (що передається вже по-англійськи) зберігається досить довго після того, як мова зазнає летаргії чи зникає цілком.
Швидке зростання самосвідомості етнічних меншин на північноамериканському континенті викликало в середині 60-х років жвавий відгук американських учених. Ейнар Хауген, визначний американський соціолінгвіст норвезького походження, найвідоміший з перших дослідників діаспорних мов, опублікував у 1953 р. своє двотомне дослідження «Норвезька мова в Америці. Вивчення двомовної поведінки». В основу цієї праці лягли зібрані ним польові спостереження та інтерв’ю з 260 інформантами, представниками норвезької національної спільноти в США. Разом з «Мовними контактами» У.Вайнрайха (1953) ця праця справила великий вплив на дослідження мовної особистості білінгвів, проблем мовного виживання й лінгвоциду.
У 1966 р. вийшло у світ комплексне дослідження під редакцією Джошуа А. Фішмана «Мовна лояльність у Сполучених Штатах. Захист і збереження не-англійських рідних мов етнічними та релігійними меншинами в США». Ця книжка не тільки помітно вплинула на розвиток соціолінгвістики як окремої дисципліни, але й сприяла формуванню в науковців і громадськості нового погляду на мови етнічних меншин як на лінгвістичний ресурс. Мовні ресурси американських емігрантських груп починають сприйматися як цінний здобуток, що заслуговує на визнання й захист від підступів апатії та антипатії. Провідна ідея, якої явно чи імпліцитно дотримується більшість авторів цієї колективної праці, зводиться до того, що асиміляція в Америці відбувається шляхом підпорядкування не конкретному народові, який має власне етнічне обличчя, а радше комплексові абстрактних понять, таких як загальна свобода та вірність демократичним ідеалам.
Соціолінгвістичні дослідження різних національних меншин, як у діаспорі, так і на історичній батьківщині, показують, що ерозія етнокультурної лояльності не зводиться до банального відступництва від мови «зрадженого» народу. За гіпотезою взаємозалежності, брак ідентифікації з культурою L1 викликає одночасно брак ідентифікації з культурою L2; інакше кажучи, для того щоб ідентифікувати себе з етнокультурною групою, що говорить іншою мовою, ніж L1, особа мусить спершу відчути досить сильний зв’язок з групою L1. Люди здатні втрачати риси етнічної поведінки, не набуваючи натомість інших. Втрата етнічних рис може супроводжуватися появою відчуженого, аномічного ставлення чи аномічних осіб, що не беруть участі в житті жодної спільноти. У цьому сенсі збереження етнічності є радше бажаним для підтримання загального життєвого тонусу та забезпечення суспільної ефективності особи і цілком відповідає загальній ідеології американського суспільства.
Розділ 2. «Українці в Новому Світі: від мови еміграції до мови діаспори». Історію української еміграції за океан умовно ділять на декілька етапів: I — з кінця 70-х років минулого століття до першої світової війни; тоді з територій, що належали Австро-Угорщині, а зараз складають західну частину України, виїхало, за неофіційними оцінками, приблизно 600 тис. осіб; II — період між двома світовими війнами, характерний значно меншою кількістю емігрантів через зміни в еміграційній політиці (близько 100 тис. осіб); III — прибуття близько 120 тис. біженців, які після закінчення другої світової війни перебували в таборах для переміщених осіб у Західній Європі. Незначна еміграція спостерігається й протягом останніх десятиліть. Незважаючи на свою нечисельність, ця новітня еміграція, завдяки значному відсотку осіб з вищою освітою, багато з яких стають дописувачами та редакторами українських періодичних видань, може справити помітний якісний вплив на мовну ситуацію.
До першої світової війни українці переважно прибували в Америку, щоб урятуватися від злиднів, часто з наміром повернутися додому, заробивши достатньо для придбання власного господарства. Здебільшого це були бідні, неписьменні селяни чи наймити, які часто не усвідомлювали своєї національної чи етнічної належності. Символами самовизначення були для них насамперед не суперечливі поняття сучасного націоналізму, а релігія й церковно-конфесійна належність. Особливо це стосувалося українських регіонів Австро-Угорської імперії. Там слова греко-католик чи уніат були на практиці назвою народу, відомого нині під іменем українці. Багато з емігрантів відчули себе українцями тільки в Сполучених Штатах Америки.
Емігранти так званої другої хвилі, що прибували в міжвоєнний період, не особливо відрізнялися від своїх попередників. Вони приєднувалися до існуючих вже емігрантських організацій і переймали спосіб життя української спільноти. Політичні й релігійні суперечки, що точилися між українцями в цей час, хоч і не сприяли їхньому об’єднанню, але мали й певні позитивні наслідки. У невпинних дискусіях виробилася й була сформульована українська національна ідеологія. Однак у кількісному відношенні політичні й релігійні суперечки призвели до помітних втрат в українській громаді. Українці, народжені в Америці, незважаючи на наполегливі зусилля залучити їх до етнонаціонального життя, так і не змогли до кінця зрозуміти суті цих дискусій. З почуттям розчарованості вони поступово відходили від своєї національної громади.
Третя хвиля еміграції, що прибула невдовзі після другої світової війни, суттєво відрізнялася від двох попередніх. До неї входили не лише вихідці з різних областей Західної України, але й біженці з тих регіонів, які належали до Української РСР. Нові емігранти вже мали школу ідеологічної боротьби, що розгорнулася в Україні між двома світовими війнами, і, на відміну від основної маси учасників попередніх еміграційних хвиль, відзначалися високим рівнем національної свідомості. Зіткнувшись із значно ослабленою українською громадою, нові емігранти не тільки заснували цілий ряд власних організацій та парафій, а й посіли провідні становища в багатьох існуючих. Вони надавали великого значення збереженню в дітей і внуків національної свідомості та їхньому володінню українською мовою. Втрата рідної мови дітьми сприймалася як непоправна шкода своєму власному єству, бо позбавляла їх можливості етнічно ототожнювати себе з нащадками так, як вони ототожнювали себе зі своїми предками.
Різні автори називають українську зарубіжну спільноту то еміграцією, то діаспорою, а іноді обома словами одночасно. Ця термінологічна нечіткість значною мірою відображає реальний стан справ, не лише в сенсі демографічного статусу членів громади (у ній є як емігранти з різним стажем, так і уродженці країни поселення), але й у світоглядному розумінні. Двоїстий характер був притаманний «американській Русі» (така самоназва зустрічається в еміграційній пресі початку XX ст.) від самого початку її існування. Заробітчани, які планували повернутися додому, зібравши грошей на клапоть землі, худобу та реманент, ще не були діаспорою; навіть ті, в кого в Новому Світі народилися діти. Частина з них, досягнувши задуманого, і справді повернулася додому. Для них питання власної ідентичності не зазнало кризи. Проте більшість досить швидко збагнула, що їм та їхнім нащадкам судилося жити в країні поселення. Процес адаптації до нового життя й нового світогляду сповільнила повоєнна хвиля політичної еміграції. Саме завдяки їй погляд на діаспору як на «інтеґральну частину українського народу», яка «вповні ототожнює свої політичні ідеали з ідеалами цілого українського народу», став вагомим фактором суспільної свідомості.
Нинішнє самовідчуття українців діаспори, представників різних поколінь, нащадків чи учасників кількох еміграційних хвиль, важко зрозуміти без урахування того, за яких умов відбувалося формування світогляду української спільноти. Від початків організованого громадського життя українців у Новому Світі (кінець минулого століття) це самовідчуття було роздвоєним не тільки психологічно, але й екзистенційно (старий край :: нова «батьківщина»). Роздвоєність виявлялася вже в самоназві, яка мала б виразно окреслювати обсяг ідентичності, але натомість була неоднозначною — через риску. Ті, що назавжди залишалися в Америці, потрапляли разом з іншими емігрантами в категорію так званих hyphenated Americans, тобто американців-через-риску, претворюючись в Ukrainian Americans (подібно до Polish Americans, Italian Americans тощо). На межі XIX—XX ст. ситуація ускладнювалася тим, що за океан прибували ще не українці, а русини-українці, карпато-русини, угро-русини, греко-католики, а то й просто «цісарські люди». Вихідців зі старого краю об’єднували три основні ідентифікаційні фактори: (1) етнічна самоназва, (2) «руська церква», (3) мова (язык, бесіда). Первісну фамілістську ідентичність емігрантів недарма називають «парохіяльною» (parochial): релігійне й етнічне становили в ній нероздільне ціле. І церква, і сама віра, і навіть Бог наділялися означенням «руський».
У кінці минулого — на початку нинішнього століття в емігрантів, носіїв різних українських говорів, не було ще єдиної мовної свідомості. Більшість із них не мали уявлення про якийсь загальноукраїнський мовний стандарт, тим більше, що тоді він ще перебував у стадії формування. Така пластичність самого мовного матеріалу і його носіїв давала простір для дій різноманітним асиміляторам, які прагнули втягнути цю ще аморфну масу у сферу свого культурного впливу, формуючи їхню етномовну свідомість у бажаному для себе напрямку. Судячи з полеміки в пресі, особливою активністю відзначалися прихильники промосковського, прословацького й промадярського напрямків. У кожному з випадків застосовувалися свої підходи до мовного питання, що були апробовані, як правило, ще в доеміграційний період.
У країні поселення етнічне чи національне самоусвідомлення стало ще тісніше пов”язаним з мовою, ніж удома: це була єдина частина колишнього життя, яку можна було легко перевезти з собою на нові землі, і яка давала змогу підтримувати спілкування з земляками чи навіть з іноетнічними сусідами. Мова була не тільки джерелом ностальгічних спогадів про колишнє життя, але й часткою цього життя. Загальна зрозумілість галицького інтердіалекту, що базувався на львівському койне, пришвидшила нівелювання діалектних розбіжностей в емігрантів з етнографічно відмінних регіонів.
У старому краї питання ідентичності нерідко зводилося до розмірів села (village identity), а щодо мови вживалося визначення «говорити по-нашому». Українські культурно-освітні заклади, засновані в місцях поселення, утверджували ідею національної, а не просто етнічної єдності. Серед емігрантів та їхніх нащадків набувало все більшого поширення відчуття мовної лояльності нового типу — єдність із мовою багатомільйонного українського народу. На початку ХХ ст. етнонаціональний розвиток українців у США досягнув тієї позначки, коли предметом обговорення стало, хто є більшим українцем, ніж хто власне є українцем. Первісний, фамілістський колективізм поступово трансформувався в національну ідеологію. Це відбувалося паралельно з процесом національної й мовної консолідації на Батьківщині. Основна відмінність полягала в тому, що в Україні етнографічні групи об’єднувалися для участі в спільному національному житті з кінцевою метою утворення незалежної держави, а в Новому Світі перспективи української національної меншини були невиразними.
З перших років організованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати «своїх» у чужорідному оточенні. Ця тема періодично виникає на сторінках діаспорної преси. Не випадково такий впливовий орган, як газета «Свобода», що був важливим знаряддям формування й вияву громадської думки, подає 22 лютого 1929 р. в ретроспективному огляді під назвою «”Свобода” на службі свому народові» (с. 3) такий уривок зі свого номера 35-літньої давності (від 1 жовтня 1893 р.):

«В передовій статті під наголовком «Люби своє» читаємо між иншим таке: “Так як в поодинокій людині єсть уже вроджена любов до житя, до істнування, так само в кожнім народі єсть природна любов до власного істнування народного, котре полягає на бесіді, на мові. …Той, хто покидає рідну мову або її цурається, стидається, инакше не варт бути признаним, як найостаннішим драбом, підлим, без чести, дураком дураків. Такий чоловік не варт, щоб його свята земля носила. … Чоловік, встидаючийся своєї матірної бесіди, поповняє страшний смертельний народний гріх. … Такого виродка називаємо зрадником, перекінчиком свого народа, Юдою, предателем, огидником, екскріментом найогиднішого животного, що плазує по землі… Встидатися своєї рідної мови, так значить, якби встидатися своєї рідної матері».

У кінці 20-х років запальна категоричність цієї цитати звучить стилістичним анахронізмом, тим більше привертаючи увагу до гостроти питання і його неперехідності. Характерно, що в цитованому уривку фігурує тільки безіменна ідентичність «своє» і відповідні ідентифікатори мови: рідна мова, матірна бесіда. Публіцистичний пафос публікації 1893 р., з одного боку, і її передруку в 1929 р., з іншого, адресовані не тільки відмінним аудиторіям, строго кажучи, вони стосувалися «різних» мов. У першому випадку це була просто «наша» мова (говірка рідного села, інтердіалект тощо), у другому — наша українська мова, мова великого українського народу (від Сяну до Дону).
Анонімну ідентифікацію віддзеркалювала й нульова назва батьківщини, яка в еміграції (не без впливу відповідного стереотипу польської мови) дістала напівапелятивне найменування — Старий Край, або просто Край. Орфографічні варіанти — написання з великої і малої літери — зайвий раз підкреслюють маргінальність цієї номінації як власної-загальної назви. Безіменність великою мірою пов’язана з невизначеною чи дефісною ідентичністю самих краян і їхнім самовідчуттям. Нейтральна назва край стосувалася земель, що в різний час (і синхронно також) належали до різних держав: Угорщини, Польщі, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Росії, СРСР тощо. Назвати їх Руссю чи Україною не давали підстав як геополітичні причини (такої держави на карті світу тоді не існувало), так і гіперонімічний характер терміна Русь, що охоплював значно більші обшири. Локальні етнотопоніми (Лемківщина, Гуцульщина, Бойківщина тощо), у свою чергу, були вужчими від культурно-мовного континууму близькоспоріднених руських країв.
Однією з важливих причин етнічної консолідації й відходу від первісної «дефісної ідентичності» стала чергова агресія на національне «Я» — американізація. Ненасильницькі методи асиміляції, фактор «чужої землі» та добровільності переїзду в країну поселення суттєво змінювали характер опозиції до цієї нової, наступаючої ідентичності. До дефісної назви додавалося ще одне означення — «американський», і вона, таким чином, ставала дводефісною. Це додатково заплутувало й без того складну парадигму лояльностей. Поняття “американські українці” чи “американські русини” легше надавалися для концептуалізації, ніж “американські українці-русини”, “американські угро-русини”, “американські лемки-русини” тощо.
Спочатку визначення особистої й колективної самості вкладалося в таку формулу: «Ми сины великои Рускои Матери и горожане вЩльнои Америки» (Свобода. — Шамокин, 08.08.1895, с.1). Хоч доля старого краю й надалі залишалася одним із найважливіших зацікавлень русько-української громади, життя в країні поселення висувало нові пріоритети й не раз ставило емігрантів у ситуацію вибору між старими й новими лояльностями.
Первісний, етнографічний колективізм русинів, пов’язаний насамперед з особистим досвідом, з минулим життям у Краї. У «натуральному вигляді» він доступний тільки першому поколінню — власне емігрантам. Їхні нащадки, народжені в Новому Світі, здатні засвоїти символічні цінності, що виникають уже на наступній стадії розвитку колективної свідомості. Вона передбачає відхід від конкретних чуттєвих вражень, ідеологізацію цілісного образу нації чи етнічної групи, узагальнену візію «спільного майбутнього». Судячи з усього, такої «русинської мрії» (на відміну від української, наприклад) у конфесійно, політично й мовно роз’єднаної русинської спільноти не виникло. Не останню роль відіграла в цьому її етнонімічна дезорієнтованість. На думку П.Р.Магочі (1984:88), для більшості карпато-русинів, що складається нині з представників другого, третього й четвертого поколінь, суперечки щодо національної чи етнічної ідентичності в кращому випадку сприймаються як суто наукові, а то й зовсім не мають значення.
Зв’язок з мовою є важливим стабілізуючим чинником такого часом аморфного й хисткого поняття, як ідентичність. Мові як суспільному явищу, завдяки її інерційності властива більша стійкість. На відміну від національної ідентичності — свого роду «щоденного плебісциту» (Е.Ренан) — мова вже за своєю природою не може бути предметом оперативного вибору. На противагу композитним назвам ідентичності (угро-русини, карпатороси, американські українці тощо), назва мови, якою користувалися (користуються) носії цих ідентичностей, як правило, однокомпонентна (руська, згодом українська). За цією ономастичною монолітністю стоїть цільність самого поняття. Руська (нині українська) мова є інтегральною ознакою варіативних у часі (русичі, русини, українці; руснаки, рутенці, угро-русини, карпаторусини) та просторі (Галицька Русь, Мала Русь, Карпатська Русь, Канадійська Русь і т. п.) ідентичностей. Трансцедентність мови і її предковічність взаємно пов’язані.
Співвідносність понять «рідна мова» і «батьківщина» визначає значною мірою структурованість ідентичності. Наприклад, рідна українська мова, співвідносна як з поняттям Україна, так і з «вужчою батьківщиною» Гуцульщиною, Бойківщиною, Лемківщиною у гуцулів, бойків, значної частини лемків. Класичною є схема з цілковитою відповідністю етнонімічного означення рідної мови назві батьківщини: Польща — польська мова, Франція — французька мова, Україна — українська мова. Судячи з гасла «Люблю тя, Лемковино, моя мати рідна», читачі газети «Карпатська Русь» вважають батьківщиною (історичною батьківщиною) саме Лемковину. Проте їх рідною мовою була (є) руська мова. Не карпаторуська, угро-руська, лемківсько-руська, лемківська і т. п., а саме руська. Ця ж мова була чи є рідною (нині як українська) для гуцулів, бойків, галицьких русинів, буковинців та ін.
Інтерференція концептуально-семасіологічних сфер української та американської культур позначається на змісті таких номінацій, як національність, патріотизм, націоналізм тощо. Як видно з відповідей, кожен тлумачить ці поняття по-різному. В українській мові білінгвів семантика лексеми національність контамінується значенням англійського слова nationality, що в американському розумінні є синонімом громадянства. У мовної лояльності білінгвів є два основні виміри: комунікативний, пов’язаний із зовнішніми виявами мовної поведінки, та ідеологічний, зумовлений місцем кожної з мов у системі цінностей даної особи. Їхню взаємодію в мовній свідомості віддзеркалює поняття “рідна мова”, яке набуло значного поширення не тільки в повсякденному вжитку, а й у демографічній практиці.
Сприйняття цього поняття в діаспорі, з одного боку, і в Україні, з іншого, нетотожні. Відмінності починаються вже з того, що український термін рідна мова і його англійські відповідники native language, mother tongue суттєво відрізняються за своїм змістом. Як показало анкетування, велика частина респондентів розуміє цю відмінність, і тому відповіді на запитання, що стосувалися рідної мови, здебільшого не були спонтанними:

«(1) Моя рідна мова: if you say native tongue — то англійська, якщо ви кажете рідна мова, то це українська. Рідна, це пов’язано з сім’єю, родиною, інтимна мова; (2) Поняття “рідного” в англійській мові і американській культурі немає. Нашим дітям передавали це по лінії роду» [інтерв’ю — Б.А.].

Сама реакція на запитання про рідну мову не менш важлива, ніж конкретна статистика вибору між українською та англійською мовами. Бачення респондентом концептуальної відмінності між поняттями рідна мова і native language вказує на сприйняття ним етно-соціальних проблем через призму життєвого досвіду, набутого в Новому Світі.
У ході опитування, здійсненого в 1994 р., переважна більшість діаспоритів, народжених в Україні (95%), без особливих вагань назвали своєю рідною мовою українську, дві мови — українську й англійську одночасно — 5%, англійську мову не назвав рідною жодний з опитуваних. Разом з тим, майже половина представників цієї групи (45%) вважають, що людина може мати дві рідні мови, решта (55%) переконані, що слід вибирати щось одне — рідною може бути тільки одна мова. Інакший розподіл лояльностей у представників українства, народжених поза Україною. Українську мову за рідну визнає лише половина опитаних — 51%, уважає рідними обидві мови 36%; ті, хто ідентифікує себе насамперед з англійською мовою, становлять 13%. Ще ліберальнішими є погляди щодо можливості співіснування двох рідних мов. Позитивну відповідь на це запитання дали 90% опитаних, негативну — тільки 10%. Усі респонденти, що не допускають існування двох рідних мов, вважають своєю рідною мовою українську. Ті, хто вважає рідною англійську, стовідсотково є прихильниками протилежної точки зору. Зрозуміло, що таку ж позицію займають і ті, хто на практиці реалізував цей принцип, тобто група дворідномовних. Отже, група тих, хто вважає, що можливі дві рідні мови, включає в себе усіх дворідномовних (39%) і усіх англорідномовних (12%), а також частину українорідномовних (49% — у дужках показані пропорції від загального складу цієї об’єднаної групи).
Статистичні розрахунки недвозначно вказують на залежність мовної свідомості від місця народження. Про це свідчать і висловлювання респондентів:

«Рідна — англійська мова, я тут народився, … кожна людина має рідну мову, де вона народилася, та, якою вона може легше говорити. То більш-менш є рідна мова. Українська має бути моєю рідною мовою, бо батьки і дідусі і інші предки були українці, але … е! (махає рукою). Може бути три чи чотири [рідні мови]. Як людина дійсно здібна є, то ліпше їй» [інтерв’ю — Б.А.].

Екзистенційний фактор (громадянство, Батьківщина) природно пов’язаний з комунікативним: частовживаністю відповідого національного коду, широтою охоплення функціональної сфери, інтенсивністю зовнішнього інформаційного потоку (телебачення, преса, масова культура тощо), а отже, й мовною компетенцією носія. Далеко не всі білінгви відразу визначають свої ціннісні пріоритети; мовна лояльність часто набуває не ексклюзивного а компромісного типу, коли рідними визнаються водночас дві мови. Лоялістський релятивізм виявляється також у розумінні рідної мови як почуття зі змінною інтенсивністю, що передбачає відношення між мовами як між більш рідною і менш рідною.
Розділ 3. «Мовна свідомість і мовна поведінка в двомовному соціумі». Важливим показником інтегрованості особи в культурно-мовне середовище країни поселення є її внутрішній дискурс — використання однієї чи двох (рідше кількох) мов у неартикульованому (внутрішньому) мовленні, а також користування національною мовою чи її елементами в роздумах, не пов’язаних з процесом говоріння. Запитання «Якою мовою Ви думаєте, перебуваючи на самоті?» викликало в респондентів найбільше роздумів, сумнівів і вагань. Переважній більшості опитаних притаманна внутрішня диглосія, яка в найзагальніших рисах віддзеркалює стратегії перемикання кодів при звуковому мовленні. Залежно від «зовнішньої» комунікативної ситуації спонтанно вмикається відповідний національний код. Комунікативну ситуацію внутрішнього дискурсу характеризують такі ознаки: (1) місце перебування суб’єкта (вдома, на роботі, в транспорті тощо), (2) тема роздумів (родинні справи, стосунки з колегами по роботі, особисте життя, дозвілля, політика і под.), (3) характер внутрішнього дискурсу (внутрішній діалог з уявним співрозмовником, полеміка, моральні чи філософські роздуми, потік свідомості, молитва, медитація тощо), (4) інерція попереднього комунікативного акту.
Характер внутрішнього дискурсу зумовлений не лише ситуативно (попередній співрозмовник, тема роздумів тощо), а й світоглядово (відданість певним ідеалам) та екзистенційно (перша мова, мовна біографія родини і т.п.). Незважаючи на те, що емпіричних даних (свідчень респондентів) обмаль, природно виникає припущення про контамінованість українськомовного мислення англізмами, іспанізмами чи іншими макаронізмами, хоч кількісні параметри взаємопроникнення мов у внутрішньому дискурсі без допомоги спеціальних методик виміряти неможливо.
Характер внутрішньої диглосії суттєво залежить від належності до першого еміграційного чи подальших поколінь. Для тих, хто емігрував у зрілому віці, думання українською мовою має насамперед ретроспективний часовий контекст. Це не лише спогади минулого, але й думки про сучасну Україну чи про свою «вужчу батьківщину», яка може перебувати й поза географічними межами нинішньої української держави (порубіжні регіони Польщі, Словаччини тощо). Спілкування подумки з краєм свого дитинства переважно відбувається без участі мови, набутої в еміграції.
Для народжених у діаспорі більшою мірою характерна контекстуальна та конситуативна зумовленість переходу на українську мову. Внутрішній дискурс стає продовженням звукового мовлення чи підготовкою до нього. Подібним чином прив’язані до комунікативних ситуацій і такі форми незвукового функціонування мови, як писемна творчість, листування, мова сновидінь, молитви тощо. Мова сновидінь — особлива тема, що заслуговує спеціального вивчення. Та навіть принагідні спостереження дають цікавий матеріал для зіставлення. Порівнюючи сновидіння білінгвів (полілінгвів) з їхніми роздумами чи спогадами наяву, зауважуємо виразну типологічну подібність. Їх споріднює особливе значення стратегії місця: локалізація сюжету сновидіння визначає «національність» мови.
За багатьма ознаками перемикання кодів у внутрішньому мовленні білінгвів нагадує те саме явище в артикульованій мові. Однак внутрішній дискурс менш залежний від різних соціальних умовностей, тому логічно припустити, що міжмовні переходи відбуваються в ньому більш спонтанно. Свідчення респондентів дають підстави для припущення, що вони можуть відбуватися як у масштабі всієї мовної системи, так і на одному чи декількох з її структурних рівнів у вигляді макаронічних вкраплень (наприклад, іншомовних фонем, грамем тощо). Таким чином, відбувається не лише перемикання, а й часткове змішування кодів.
Соціолінгвістичний аналіз двомовної й почасти двокультурної особистості по-новому ставить питання про напівмовність (semilingualism), що є супутником і мимовільним субпродуктом двомовності. Коротка дефініція цього явища могла б мати такий вигляд: це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції у обох мовах. Теоретичним наслідком напівмовності мала би бути напівкомунікація, коли до учасників доходить лише частина повідомлення, а решта губиться через так званий міжкодовий шум. Проте це припущення справедливе насамперед щодо спілкування між напівмовними й монолінгвами. Адже для самих напівмовців змішування та перемикання кодів є органічним станом; сукупно обидві мови сприймаються ними як єдине комунікативне середовище.
У країні поселення ще більшою мірою, ніж на історичній батьківщині, основним функціональним осередком мови була й залишається сім’я. Насамперед з нею пов’язується поняття «рідна мова». Ізолюючи родину від іншомовного середовища, вона відіграє особливу роль у створені атмосфери родинного затишку та інтимності. Специфіка мовного виховання дітей у діаспорі полягає в тому, що українська мова приречена бути засобом спілкування у вузькому колі генетично чи етнічно споріднених людей. У ідіомі рідна мова екзистенційно акцентованим виявляється саме перший компонент — рідна. Мова як засіб комунікації, стає водночас засобом екскомунікації. Це вимагає від батьків особливих педагогічних стратегій.
Однією з головних проблем у мовному вихованні є співвідношення примусу й переконання, особливо в дитячому та підлітковому віці, коли формується особистість і приходить усвідомлення своєї інакшості ніж решта ровесників. Антагонізм між лояльністю до етнокультурної спільноти, з одного боку, та стихійною солідарністю дитини зі своєю віковою групою, з іншого, загострюється. У дитячо-підлітковому віці поняття “обов’язок”, як і будь-яка інша форма примусу, сприймається з викликом. У процесі шкільного навчання комунікативна сфера дитини стрімко розширюється. Українська мова, що обслуговує насамперед родинні потреби, стає все менш придатною для розмови про життя країни поселення, для обговорення соціально-політичних, інтелектуальних, професійних тем тощо. Відчувається брак термінології, ідіоматики; потужний тиск на мовців справляють і граматичні моделі домінуючої мови. Усе це лягає важким тягарем на свідомість і підсвідомість мовців.
У розвитку мовної особистості діаспоритів другого й наступних поколінь особливе значення мають такі дві події: досягненя ними шкільного віку й одруження. Шкільне життя наче розриває замкнене родинне коло української мови. Спілкування з англомовними ровесниками, активна пізнавальна діяльність на іншій-ніж-родинна мові за короткий час не лише перетворюють дитину-монолінгва в білінгва, а й змінюють співвідношення між мовами. Поступово L¬¬2 (друга мова: англійська, іспанська тощо) стає домінуючою в одного з дітей, потім проникає в їхнє спілкування між собою й поступово поширюється на інших членів сім’ї. Для дітей, що мають старших братів і сестер шкільного віку, навіть в українсько-українських сім’ях родинна двомовність починається настільки рано, що вони практично не зазнають у дитинстві української одномовності.
В етнічно однорідних сім’ях не рідкісні випадки, коли з батьком та матір’ю дитина спілкується різними мовами. Це може бути викликано належністю кожного з батьків до різних еміграційних поколінь, а також індивідуальними уподобаннями батьків і дітей. Навіть якщо обоє батьків належать до того самого еміграційного покоління, їхній доеміграційний та поеміграційний стаж може суттєво впливати на моделі мовної поведінки. Наприклад, тридцятилітня американка, батько якої походить з Коломиї, а мати зі Львова, розмовляє в сім’ї різними мовами: з батьком — тільки по-українськи, з матір’ю — і по-українськи, і по-англійськи. На наш погляд, вирішальний вплив на формування мовних пріоритетів кожного із згаданих батьків справло те, що чоловік потрапив у країну поселення (на початку 50-х) вже сформованим вісімнадцятилітнім юнаком, а майбутня мати — лише дев’ятирічною дівчинкою. Спочатку їхні діти розмовляли тільки по-українськи, приблизно з дев’ятилітнього віку вони стали потай від батьків переходити на англійську мову. Згодом ця мова стала для них переважним, а відтак і основним засобом спілкування. Таким чином, більше як половина родини (в її початковому складі, без зятя й невістки) перейшла на англійську мову. Вона, поряд з українською, стала мовою сім’ї (the language of my family).
Українська мова, як і більшість інших мов національних меншин, не здатна конкурувати в діаспорі з панівною мовою країни поселення. Тому важливим фактором збереженя мови в дітей є функціональна сегрегація тих середовищ, з якими пов’язана кожна з мов. Батьки свідомо вдаються до цього, щоб уникнути частого перемикання кодів та макаронічності мови своїх дітей. Це складова частина так званої «захисної ізоляції» етномовної групи. Ейнар Хауген детально описує цей феномен на прикладі норвезької ектнокультурної групи в США. Подібні ситуації виникають також у емігрантів інших національностей.
У підрозділі «Кількісні параметри родинної диглосії» наведено статистичні розрахунки, отримані внаслідок анкетування, за такими рубриками: спілкування з батьками, спілкування з братами й сестрами, спілкування в подружжі, спілкування з дітьми. У наступних підрозділах статистичними показниками представлена також мовна поведінка діаспоритів поза родинним колом, та мовні пріоритети в релігійно-церковній сфері.
Українці, на відміну від більшості інших діаспор, завжди прагнули утвердити не лише родинний, а й соціальний статус своєї мови. Громадсько-політичні, професійні, мистецькі, наукові, освітні та інші організації й установи ставали за сумісництвом важливими осередками поширення й розвитку мови.
Мовна політика спільноти виявляється насамперед у виховній діяльності дитячо-юнацьких організацій. Саме вони покликані створити середовище для спілкування українських дітей поза родиною, дати українській мові функціональну перспективу в найближчому й віддаленому майбутньому. Щоправда, протиставлення інтимної камерності української мови як ознаки закритого національного гетто космополітичній відкритості англійської, яка символізує американську (і ширше — західну, модерну, урбаністичну) цивілізацію, ускладнює досяжність цієї мети. На цьому тлі вияви ексклюзивного мовного лоялізму здаються молоді старомодною екстравагантністю. Оскільки перебування в українському товаристві монолінгвів-американців (родичів, колег, знайомих) стає чимраз звичнішим явищем, то частотність перемикання з української мови на англійську (на противагу зворотному процесові — з англійської на українську) дедалі зростає. Загальним стереотипом мовної поведінки стала асоційованість української мови з представниками старшого покоління, тобто з поколінням батьків чи дідів, адже й у родинному колі спілкування по-українськи відбувається насамперед з ними.
Протягом останніх десятиліть зазнає суттєвих змін структура самої родини й родинного життя. Молоді подружжя тепер рідко живуть разом зі своїми батьками. Жінка дедалі частіше працює поза домом, не обмежуючись традиційною колись роллю домашньої господині. Таким чином, суттєво змінюються кількісні пропорції між українським мовленням у родинному колі (батьки—діти—онуки) та англійським мовленням поза родиною — з ровесниками, колегами тощо. Вищий рівень прибутків дає змогу молодим сім’ям, які мають дітей шкільного віку, поліпшувати свої житлові умови, переселяючись з центральної частини міста, де переважно знаходяться українські школи, у передмістя. У такому випадку на дорогу до школи доводиться витрачати близько двох годин. Частина сімей стоїчно переносить цю зміну, але для багатьох таке випробування виявляється занадто важким і вони переводять дитину до американської школи у своїй околиці.
Особливе місце в збережені етнокультурної, зокрема, й мовної спадщини займає релігійне життя. Багато представників старшого покоління й далі зберігає парохіяльні погляди на ідентичність, у яких тісно сплітаються релігійні та етнокультурні уявлення. Синкретизм релігійних та етнічних цінностей і традицій, який сформувався ще на історичній батьківщині, стає в діаспорі відчутнішим, приводячи до «освячення» етнічності й водночас «етнізації» релігії. На церкву й досі дивляться як на джерело прилучення до віри й до українськості водночас.
Мовна діяльність віруючого білінгва в контексті церковного життя має два виміри: внутрішнє мовлення (молитва, звертання до Небесних Сил), яке може бути артикульованим, чи неартикульованим (іноді напівартикульованим — пошепки), та зовнішнє мовлення. Якщо перше представлене виключно продуктивною діяльністю мовця, то в другому переважає рецептивна діяльність — слухання проповіді, духовних настанов, участь у літургії, сповіді, обрядах хрещення, шлюбу тощо. Розмежування на зовнішній і внутрішній вияви є умовним, оскільки вони перебувають у постійному зв’язку. Перемикання кодів для багатьох мовців є органічним станом як артикульованого, так і неартикульованого мовлення, включно з мовою молитви.
Парафіяльна громада намагається впливати на вибір мови богослужіння. Не раз мовне питання ставало причиною конфлікту між священиком і громадою. Найадекватніше спроможні реагувати на потреби своєї громади двомовні пастирі, які здатні запропонувати чи то чергування богослужінь українською та англійською мовами в бажаній для парафіян пропорції, чи то змішане богослужіння, в якому поперемінно використовуються обидві мови. Кожна парафія обирає свій спосіб розв’язання мовної проблеми: окремі богослужіння українською та англійською мовою або спільні богослужіння в двомовному режимі чи поєднання першого й другого підходів — одномовні й змішані богослужіння.
Під час двомовної служби перемикання коду може відбуватися одночасно в мовній партії ієрея, диякона й хору або у формі співіснування різномовних режимів у партії ієрея й диякона, з одного боку, та хору, з іншого, наприклад:

Ієрей: Peace will be with all.
Хор: І духові твоєму.
Диякон: Let us love one another so that we may be of one mind in confessing.
Хор: Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну.
Диякон: The doors, the doors! In wisdom let us be attentive.
Хор: Вірую в єдиного Бога Отця, вседержителя …

Учасники таких незвичних (для монолінгвів) богослужінь, поступово адаптуючись до них, перестають звертати увагу на різницю кодів узагалі й тому не завжди здатні відповісти на запитання, якою мовою та чи інша фраза звучить під час літургії. Опонентам «мовної мішанини» таке богослужіння видається протиприродним і неприйнятним. Порядок, при якому в різний час відбуваються паралельні богослужіння кожною з мов, також створює свої проблеми: мовна сегрегація ділить парафії на «етнічну» й «американську» частини.
На формування національної свідомості діаспоритів значний вплив справляє ономастикон. Хоч більшість емігрантів походила із західноукраїнських земель, назви громадських, молодіжних, мистецьких організацій, спортивних товариств, закладів відпочинку тощо віддзеркалювали переважання в їхньому колі соборницьких настроїв. Топоніми Дніпро, Полтава, Батурин, Чорне море потрапляли в один ряд з іменем Тараса Шевченка, стаючи символами загальнонаціональної єдності. Вживання цих ономастичних реалій в єдиному контексті сприяло розширенню просторових рамок національної свідомості, нагадуючи вихідцям з Волині, Буковини, Закарпаття й Галичини та їхнім нащадкам, що їхня батьківщина — це батьківщина Кобзаря і що це велика морська держава:

«21 березня відбувся концерт в честь Тараса Шевченка в українськім Чорноморськім Домі» (Вільне сл. — Торонто, 15.05.1965, с. 11).

Прерогатива іменування громадських установ, що перебуває в руках керівництва, є важливим інструментом мовної політики. Навіть поверховий огляд сумарного репертуару назв громадських організацій виявляє його прагматичну зорієнтованість на формування свідомості діаспорної громади.
Не тільки комунікативний білінгвізм — щоденне спілкування з мешканцями країни поселення — впливає на мовну особистість діаспорита. Є підстави для запровадження терміна екзистенційний білінгвізм. Це віддзеркалення у свідомості білінгва двоїстої природи етнокультурного середовища, що оточує його в країні поселення. Помітна роль у формуванні цього середовища належить власним назвам та іменам:

«Площа “Україна” в Курітибі біля Пам’ятника Тараса Шевченка, окружена гарними зеленими ясенями, акаціями, тропічними бразільськими деревами. В Курітібі є фольклорні групи “Полтава” і “Барвінок”» (Укр. слово. — Париж, 12.04.1992, с. 7).

Екзистенційна роздвоєність світу, в якому пам’ятник Шевченкові оточений тропічними бразильськими деревами, а фольклорні групи носять назву далекої Полтави та не менш екзотичного барвінку, відчувається насамперед через мову. У цьому світі живуть Дієґо Смеречинський, ·уставо Дорошук, Люіс Каленик та їхні товариші з настільки ж незвичними іменами. У сприйнятті зарубіжних українців такі поєднання не є чимось карнавальним чи екстравагантним. Знижений поріг чутливості до макаронізмів міжнаціонального плану зумовлений стратегією виживання за рахунок адаптації себе до середовища й середовища до себе.
Опозиція середовищу, спротив асиміляції, мабуть, ніколи не були в діаспорі «чистими» за своєю природою. Вони завжди були контаміновані ідеєю протистояння української мови іншій на материку — в Україні. Проголошення Україною державної незалежності не тільки посилить престиж української мови у світі, але й порушить один із наріжних каменів національно-мовного лоялізму в діаспорі. Ця думка звучить цілком відверто в роздумах багатьох опитуваних. Сподівання на те, що українська мова належним чином розвиватиметься в Україні й справлятиме життєдайний вплив на діаспору, — це радше психологічна реакція на звільнення від тягаря відповідальності за її долю, ніж раціонально обґрунтований прогноз, заснований на реалістичній оцінці ситуації.
Ресурс етномовної вітальності діаспори не безмежний, цілий ряд симптомів вказує нині на його передкризовий стан. У більшості випадків українська мова на чужині має ретроспективну проекцію, як у плані екзистенційному (це насамперед мова країни, в якій самі респонденти чи їхні предки жили колись, а не живуть тепер), так і в плані функціональному: діти з дідами й батьками говорять переважно по-українськи, а між собою, в подружжі та з представниками молодшого покоління дедалі більше по-англійськи. Позиції могіканів етномовного лоялізму слабшають. Природний процес оновлення поколінь та подальша інтеграція в життя країни поселення, ймовірно, приведуть найближчим часом до суттєвої лібералізації мовної політики української спільноти.
Розділ 4. «Лексичний паралелізм і функціональна стратифікація мови». Лексичний паралелізм став повсякденним явищем у мовній практиці діаспори від перших років її існування в Новому Світі. З’явилася велика кількість англомовних запозичень на позначення нових понять та реалій з американського життя, деякі американізми конкурували з існуючими вже в українській мові питомими словами чи давнішими запозиченнями. Оскільки в діаспорі мова розвивалася в ізоляції (функціональній, ідеологічній, психологічній), усталена в Україні термінологія й номенклатура відома лише небагатьом носіям мови, і тому такі слова в загальному вжитку відходять на другий план, стають низькочастотними. Наприклад, відмінності між системою організації освіти в Україні й США надають американського колориту поняттю high school (буквально висока школа), що відповідає нашому «середня школа». Англійське словосполучення сприймається як безеквівалентне (цьому сприяє й відмінність прикметників high :: середній у внутрішній формі цих змістових аналогів), тому його переважно вживають у транскрибованому вигляді — гайскул. У процес транскрипційного запозичення втягуються й інші поняття з відповідної тематичної групи.
Ресурс власне українських виражальних засобів мовної меншини зазнає в іншомовному оточенні помітного скорочення через рідковживаність чи невживаність, а в процесі спонтанного мовлення його учасникам доводиться вибирати найкоротші шляхи до взаєморозуміння. Словом, яке виявляється напохваті, є найчастіше суржикове слово, або просто англійське слово, звукова форма якого нашвидкуруч українізується, а то й залишається в первісному вигляді. Вимоги до чистоти мови стають при цьому жертвою комунікативного процесу. Проблема масових газет у тому, що вони орієнтовані на широке коло читачів, значна частина яких у побуті послуговується просторіччям і деяких власне літературних слів може просто не розуміти. Тому в дужках, у лапках чи паралельно в тексті подаються широковживані «простонародні» відповідники літературних слів (своєрідний переклад на суржик чи з суржику, аби в жодного з читачів не залишилося сумніву, про що йдеться).
Аналізуючи якісний стан мови в українській діаспорі, важливо брати до уваги її функціонально-стилістичну стратифікацію. Є підстави говорити про існування трьох рівнів, що визначаються насамперед ступенем мовної компетенції особи: 1) просторіччя чи своєрідний українсько-англійський суржик; 2) розмовна мова з окремими вкрапленнями американізмів, регіоналізмів, полонізмів, русизмів тощо; 3) літературна мова, що відрізняється від літературного стандарту сучасної України тільки деякими особливостями правопису та незначними відмінностями нормативної лексики. Зрозуміло, що виділення таких рівнів є умовністю і їх чітке розмежування на практиці не завжди можливе, оскільки існують порубіжні зони.
Для багатьох просторіччя є важливим засобом подолання страху перед мовою. У ситуаціях спонтанного спілкування тому, хто не досить упевнено володіє українською мовою, доводиться часто вибирати одне з двох: або розмовляти суржиком, або ж не спілкуватися рідною мовою зовсім, остерігаючись критики за її недостатню чистоту. Гальмом може бути навіть не сам страх перед чиїмись критичними зауваженнями, висловленими вголос чи подумки, а почуття сорому чи провини перед самим собою. Такі побоювання можуть вести до втечі в мовчанку чи до переходу на англійську мову.
Значне місце в роботі відводиться іншомовним запозиченням — питанню, що викликає найбільше дискусій між діаспорою й етнічним материком. Це зумовлено низкою причин, серед яких є й суб’єктивні, й об’єктивні. Взаємини української мови з іноземними мовами в діаспорі, з одного боку, і в Україні, з іншого, відрізняються за інтенсивністю (діаспора — це щоденний контактний білінгвізм), екзистенційним тлом і попереднім соціолінгвістичним досвідом. У більшості розвідок на цю тему джерелом даних є друковані видання: періодика, художня, публіцистична й наукова література та словники. Проте для кількісного аналізу — визначення пропорційних співідношень між лексичними варіантами — цього недостатньо. Тому в дисертації для дослідження взаємодії різномовних елементів використано також значний масив «польового матеріалу», зібраного шляхом безпосереднього анкетування носіїв мови. У роботі наведено статистичні дані щодо одинадцяти варіантних груп, кожна з яких виникла внаслідок перекладу відповідного англійського слова-стимулу. Це своєрідне зондування лексичної системи, яке характеризує стан і тенденції її розвитку на рівні живого мовлення.
Від старшого до молодшого покоління носіїв мови більшість обстежених слів виявляє спад уживання дивергентних форм — тих, що відрізняються від літературно нормативних у материковій Україні. Цей процес відбувається незалежно від характеру основи: слов’янська (підсоння, дружина, залога, кошиківка, копаний м’яч) чи неслов’янська (інвазія, нуклеарний, інституція). Винятком у нашому корпусі є тільки англо-полонізм адоптувати, частотність уживання якого не зменшилася. Попри зростаючий вплив англійської мови, основний «діалог» і лексичне протистояння відбуваються не між українською й англійською, а між мовами, що були в минулому й частково залишаються нині антагоністами (українською і польською та українською і російською).
Розділ 5. «Лабіринт правописного дуалізму». Стан мовної свідомості в політизованій чи ідеологізованій спільноті справляє значний вплив на саму систему мови, насамперед на її словниковий склад та орфографію. Контрольоване владою унормування правопису в Радянській Україні, яке було складовою частиною асиміляційної політики, викликало природний спротив більшості зарубіжного українства. Мова, зокрема правопис, потрапили в сферу політичного протистояння. За альтернативу колонізаторському правописові було визнано так званий харківський правопис 1928—1929 рр. Він цілком відповідав популярній у діаспорі соборницькій національній ідеології, оскільки мав протягом певного часу офіційний статус і був чинним на всіх українських землях (на відміну від своїх попередників — регіональних та «авторських» правописів). Разом з тим, він не позбавлений серйозних вад та непослідовностей, що визнають і мовознавці діаспори. Правописна анархія, зумовлена недостатнім знаням його правил та впливом друкованої продукції з етнічного материка, вже не одне десятиліття викликає занепокоєння і серед професійних філологів, і в ширших колах української громади. Як зазначає В. Манастирський, активний учасник правописної дискусії в 60—70-х роках, «трагедія харківського правопису в тому, що він має доволі оборонців, але не має практиків, охочих вивчити його і вживати» (Сучасність, 1979, № 6, с. 12).
Видання, що були в опозиції до всього радянського, принципово не користувалися «радянським» правописом. Його вживали тільки нечисленні в діаспорі газети прокомуністичного спрямування. Насамперед привертає увагу використання літери ґ, яка є найпомітнішим показником тієї чи іншої правописної зорієнтованості друкованого органу. Проте в багатьох випадках і першим, і другим не вдавалося бути до кінця послідовними. Прорадянські видання нерідко грішили супроти правописних стандартів УРСР, наближаючись у дечому до своїх опонентів, і навпаки, антирадянські видання іноді застосовували «підсовєтські» орфографічні варіанти, насамперед у відтворенні латиноалфавітних g, h, палаталізації [л] тощо. Усе це, напевно, траплялося мимоволі як з одного, так і з іншого боку. І хоч магістральні відмінності між двома правописними орієнтаціями загалом зберігалися (передусім у їхньому кількісно-пропорційному вияві), існувала певна компромісна зона, що стояла на заваді строгому орфографічному сепаратизмові. Передумови різних непослідовностей у передачі g, h, м’якшенні [л] та ряді інших випадків закладені в самому правописному компромісі 1927—1929 рр. Функціональну перспективу цьому феноменові надала кодифікація паралельних форм деяких слів у правописному словнику Г.Голоскевича: галоша і ґальоша, глід і ґлід, глобус і ґльоб, Голгофа і ·олоґота, гроно і ґроно, арфа і гарфа, алло і галло, Еллада і Геллада, ураган і гураґан тощо.
Найбільше прикладів непослідовного дотримання відповідних орфографічних принципів дає ономастикон, оскільки не всі географічні назви та імена однаково поширені й далеко не всі мають нормативну форму, зафіксовану словниками. Орфографічні розходження нерідко трапляються в тому самому друкованому органі в близьких за часом публікаціях, іноді в тому самому номері:

Анґлія (Аванґард. — Брюссель, 1983, № 6, с. 350), Англія (там само, с. 389); Бельгія (Укр. вісті. — Дітройт, 03.01.1993, с. 6), Бельґія (Вільне сл. — Торонто, 26.06.1965, с. 1); Парагвай, Уругвай (Нова зоря. — Чікаґо, 19.06.1988, с. 2), Уруґвай (Вільне сл. — Торонто, 26.06.1965, с. 11), Параґвай (Молода Укр. — Торонто; Н. Й., 1990—91, № 12—1, с. 12);
Колумбія (Вісник. — Вінніпеґ, 15.02.1988, с. 2), Колюмбія (там само, 15.05.1988, с. 18), Колумбія (Вільне сл. — Торонто, 26.06.1965, с. 11), Колюмбія (там само, 05.06.1965, с. 1); Лос Анджелес (Нац. трибуна. — Н. Й., 06.03. 1988, с. 5), Льос Анджелес (Аванґард. — Брюссель, 1984, № 2, с. 157); Філядельфія (Свобода. — Дж. С. , 29.07.1993, с. 3), Филаделфія (Наш Світ. — Н. Й., 1962, № 19-20, с. 20); Альберта (Вільне сл. — Торонто, 25.05.1965, с. 3), Алберта (там само, 14.08.1965, с. 3); Гамілтон (Вісник. — Вінніпеґ, 15.01.1988, с. 19), Гамільтон, (там само, с. 18).

Значна частина відмінностей, що виникають у правописі іншомовних слів, зумовлена не так орфографічно-ідеологічною орієнтацією конкретного видання, як непослідовністю в дотеперішньому застосуванні принципів транскрипції й транслітерації в обох правописах — і київському, і харківському. Найчастіше це виявляється у відмінностях при відтворенні голосних, наприклад:

король Джан Безземельний (Нові дні. — Торонто, 1979, № 1, с. 21), пор. Джон Бейлі (Укр. вісті. — Детройт, 25.12.1994, с. 3), Галливуд (Укр. козацтво. — Чікаґо, 1969—1970, № 5, с. 36); пор. Голливуд (Свобода. — Дж. С. , 11.07.1991, с. 2); Бофало (Укр. щод. вісті. — Н. Й., 01.04.1947, с. 3; Аванґард. — Брюссель, 1984, № 2, с. 159), Боффало (Нац. трибуна. — Н. Й., 07.02. 1988, с. 3; Укр. козацтво. — Чікаґо, 1969—1970, № 5, с. 36), пор. Бафало (там само), Баффало (Свобода. — Дж. С. , 13.03.1996, с. 3); Мельборн (Аванґард. — Брюссель, 1985, № 6, с. 398), Мельбурн (там само, 1984, № 3—4, с. 223) тощо.

Загальні назви, із зрозумілих причин, дають менший корпус фактичного матеріалу, але тенденції, що виявляються на прикладі власних назв та імен, помітні й серед апелятивів:

газета (Наш Голос. — Трентон, Н. Дж, 1975, № 9, с. 13), пор. ґазета (там само, с. 11); гімназія (Гомін України. — Торонто, 16.01.1991, с. 14), пор. ґімназія (Вільне сл. — Торонто, 26.06.1965, с. 10); леґенда (Вільне сл. — Торонто, 24.04.1965, с. 11), пор. легенда (там само, 31.07.1965, с. 8); агенція (Наш Світ. — Н. Й., 1963, № 3, с. 9), пор. аґенти Еф-Бі-Ай (Свобода. — Дж. С. , 30.03.1996, с. 1); каледж (Праця. — Прудентопіль, 27.07.1954, с. 1; Вільне сл. — Торонто, 09.10.1965, с. 5), пор. колледж (Свобода. — Дж. С. , 28.03.1996, с. 2); лейзер (Вільне сл. — Торонто, 10.04.1965, с. 7), пор. лазерний кріс (там само, 04.09.1965, с. 7) тощо.

В умовах діаспори пропорція іншомовних слів, які потрапляють в активний обіг, незрівнянно вища, ніж на етнічному материку. Досвід інтегрування їх у систему української мови на різних ієрархічних рівнях (фонологічному, морфологічному, словотвірному) суперечливий і водночас повчальний. Абстрагуючись від полеміки між представниками київської і харківської правописних орієнтацій, звернімо увагу на протистояння двох інших тенденцій, а саме: (1) натуралізації іншомовних елементів, тобто їхньої своєрідної українізації і (2) збереження «автентичності» іншомовного прототипу, що в уяві прихильників цієї тенденції сприяє європеїзації української мови і є виявом цивілізованого поводження з іншомовним матеріалом. Внаслідок натуралізації британський монарх з волі редактора торонтського «Вільного слова» (03.07.1965, с. 1), стає королем Юрієм, невідмінювані оніми набувають відмінкових форм: комітет Нобля в Ослі (Наш голос. — Трентон, Н. Дж., 1976, № 10, с. 6), в папірнях Онтарія (Вільне сл. — Торонто, 03.07.1965), у Нікараґві (Аванґард. — Брюссель, 1984, № 3—4, с. 215) тощо. Деякі елементи надмірної, як на наш погляд, натуралізації є продовженням тенденції, закладеної в правописі 1929 р. та словнику Г.Голоскевича. Натуралізуються, наприклад, назви міст, до складу яких входить давньогрецьке слово polis “місто”. Таким чином форми Ольвіопіль, Мелітопіль і т. п. силоміць втискуються в українську словотвірну парадигму Тернопіль, Ямпіль, Бориспіль (з коренем -піль- від слова поле). Г.Голоскевич поширював це явище не лише на такі об’єкти ближнього світу, як Севастопіль, Симферопіль, Мелітопіль, Маріюпіль, Тираспіль, Ставропіль, а й на віддаленіші — Константинопіль, Адріянопіль, акропіль.
Протилежний полюс більше представлений лексичними запозиченнями серед апелятивів (гай скул, гелікоптер, стейт, гайвей). В ономастиці він виявляється сукупністю явищ, зокрема, наполяганням на літері ґ навіть там, де її не пропонує вживати Г.Голоскевич, обмеженим уживанням власних назв у непрямих відмінках, намаганням передати неадаптовану форму англійського дифтонга (Перша лейді, «Вашінґтон Поуст») та відтворити позиційні варіанти англійських фонем, поширені зокрема в американському варіанті англійської мови (каледж, Джан, Вискансин), імітуванням фонологічно чужих явищ шляхом послідовної транслітерації онімів: Ноттінґгам, Огіо тощо.
Фактор належності назви до «ближнього» чи до «дальнього» світу мовця впливає на її орфографічну інтерпретацію. Для українців діаспори Торонто — це об’єкт ближнього світу, вони його орфографічно «натуралізують» і починають відмінювати (подібно до того, як це сталося із загальною назвою пальто), для України — це дальній світ, тому й назва залишається неосвоєною, незмінною. Одомашнюючим фактором може ставати певний стилістичний контекст, наприклад, повідомлення про літній карнавал української молодіжної організації СУМ має заголовок «Запорожець за Чікаґом» (Аванґард. — Брюссель, 1985, № 5, с. 307): карнавальна тема набуває втілення в травестійній граматичній формі. Фактор ближнього й дальнього світу має свої статистичні виміри: частіше вживане слово, насамперед назва помітного об’єкта, столиці тощо, за таких самих морфологічних параметрів має шанси орфографічно натуралізуватися швидше, ніж маловідомий топонім. Психолінгвістичний чинник (ближнього й дальнього світів) є не єдиним і, можливо, не вирішальним. Взаємодіючи з традицією, він, з властивою мові асиметричністю, реалізується чи не реалізується в різних конкретних випадках. Помітний вплив на відмінюваність чи невідмінюваність іншомовних назв справляє в іншомовному середовищі граматична інтерференція, що є неодмінним супутником як активного, так і пасивного білінгвізму.
Вивчення мовного життя діаспори становить для нас не тільки академічний інтерес та матеріал для подальшого обговорення нез’ясованих питань. З кінця 80-х років деякі особливості цієї мовної практики, завдяки моральному авторитетові її носіїв, стали з’являтися й в Україні як альтернатива існуючим. Загалом кажучи, орфорграфічні впливи між Україною й діаспорою взаємні. Це особливо помітно в матеріалах, які друкуються в зарубіжних українських виданнях за поданням інформаційних агентств України, та в передруках з нашої періодики. Орфографічна адаптація до мови діаспорного видання не завжди відбувається послідовно, деякі елементи тексту зберігаються в первісному вигляді.
Зростаюча участь недавніх вихідців з України в писемному мовленні (як авторів та редакторів) також помітно впливає на нинішню правописну ситуацію. Люди, яким за певних обставин (адже існує правописний стандарт газети чи журналу) доводиться раптово переходити в іншу «орфографічну віру», нерідко припускаються мимовільних помилок. Найчастіше це трапляється з уживанням літер г і ґ, чи то за звичкою, наприклад, Брюгге (Brugge) (Укр. слово. — Париж, 27.12.1992, с. 1), пор. Брюґґе (Голоскевич, с. 33), чи з надмірного прагнення засвідчити свою лояльність до репресованої п’ятої літери — ·іллярі Родгам Клінтон (Hillary Rodham Clinton) (Свобода. — Дж. С. , 03.04.1996, с. 6), Йoґаннесбурґ (Johannesburg) (там само, 29.04.1994, с. 1), ·олляндія (там само, 25.07.1995, с. 3), в Копенґаґені (там само, 24.12.1991, с. 10) тощо. Унаслідок «київсько-харківської» інтерференції виникають і граматичні «кентаври», наприклад: «Численна армія вчительства, студентів та учнів старших клясів отримали прекрасний подарунок» (Рідна школа. — Н. Й., 1996, № 6, с. 20; курсив наш. — Б.А.). Від форми кляса (за харківським правописом) родовий відмінок множини має бути кляс; за київським правописом мало би бути класів. Курйозом виглядають на шпальтах діаспорних газет банальні русизми, записані відповідно до харківського правопису, наприклад, ядохемікати (Свобода. — Дж. С. , 04.05.1991, с. 3) Трапляються й інші подібні непорозуміння.
У закордонній україніці питанням мовного розвитку самої діаспори присвячені лише окремі статті. Виразно переважає зацікавлення загальноукраїнськими проблемами: правописом, формуванням і розвитком наукової термінології, соціолінгвістичною ситуацією в Україні. Сенс існування української мови в діаспорі вбачають у тому, щоб зберегти в неспотвореному вигляді її національну субстанцію, розвинути її та, повернувшись на Україну, прищепити до живого ще, але вкрай занедбаного дерева української мови. Якщо в час опозиції «підсовєтській» українській мові підстави для існування альтернативного, доброякісного (в очах його носіїв) варіанта мали цілком прозоре мотивування, то з розбудовою новітньої української держави відповідні аргументи поступово втрачають свою переконливість.
Висновки. Досвід мовного виживання в країнах поселення — складова частина історії української мови. Завдяки своїй організованості й мобілізованості діаспора вже не одне десятиліття дає співвітчизникам з етнічного материка урок відданості своїй мові й стійкості до асиміляції. Нині вона взяла на себе ініціативу повернення українській мові багатьох затертих рис її національного обличчя. Природно, що між сподіваними й реальними наслідками такого впливу ніколи не стоятиме знак рівності. Проте ця взаємодія дає поштовх до подолання мовою (включно з її літературною формою) застійних явищ, динамізує її розвиток, дає новий погляд на її особливості через порівняння з іншими національними системами.
Етно- і соціолінгвістичне дослідження усного й писемного мовлення, мовної поведінки і мовної свідомості українців діаспори дає підстави для таких висновків:

1. Історичний досвід більшості народів світу вказує на ключову роль мови в процесі етно-національної консолідації. Мова забезпечує єдність комунікативного простору й виступає спадковим символом біосоціальної єдності нації. В етнічно неоднорідному середовищі вона є важливим засобом символічного домінування. Її особлива роль як соціальної інституції в тому, що вона забезпечує буденність цього процесу, кодуючи його на рівні як свідомості, так і підсвідомості. В українській діаспорі боротьба за символічне домінування в мові відбувається не лише на рівні міжмовних стосунків (українсько-англійських, українсько-іспанських тощо), але й між різними регіональними орієнтаціями всередині національної мови, насамперед наддніпрянською, галицькою та русинською.
2. Паралелі з іншими національними меншинами вказують на те, що саме літературний стандарт, а не місцева говірка, інтердіалект чи соціолект виступає носієм високого суспільного статусу мови, тією ознакою гіперетнічності, що ставить її на один рівень з конкуруючою національною мовою країни поселення.
3. Діаспора як феномен маргінальна за своєю природою. Це накладає відбиток на особливості функціонування мови і на характер мовної свідомості. У середовищі діаспори формується свій, автономно-діаспорний соціолінгвістичний світогляд. До виявів українського національного «Я» в діаспорі українці зарубіжжя підходять не з тими самими мірками, що й до його виявів в Україні. Лоялістський релятивізм у діаспорі базується зокрема на тому, що існує ілюзія «етнічної безликості» англійської мови в Сполучених Штатах і Канаді. Таку точку зору поділяють і деякі науковці українського походження, вважаючи, що англійська мова в Північній Америці стала інструментальною, а не символічною, тобто тільки засобом комунікації а не критерієм етнічної національної належності.
4. На формування мовної свідомості в діаспорі впливає національно-мовна політика держав поселення. Зазнавши суттєвої лібералізації в другій половині XX ст., вона залишається орієнтованою на соціокультурну гомогенізацію суспільства. У контексті світоглядних змін наприкінці XX ст. зазнало еволюції саме поняття етнічності в сприйнятті і політичного істеблішменту, і етнокультурних меншин. Серед представників поеміграційних поколінь набирає поширення селективна етнозахисна модель, що поєднує в собі американські цінності з окремими елементами етнічної спадщини: релігійними, мовними, репрезентаційними. Підтримується не тільки ідея культурного плюралізму, на противагу культурному відокремленню, але й так званий етнокультурний білінгвізм на противагу білінгвізмові функціональному.
5. На чужині ще більше, ніж на історичній батьківщині, основним функціональним осередком мови була й залишається сім’я. Двомовність діаспорних меншин — явище нестабільне, й етнічна мова зберігає шанси на виживання до тих пір, доки існують комунікативні ситуації для ексклюзивної одномовності чи зберігається потреба й можливість прямого зв’язку з Україною. Таким чином, опорою двомовності в діаспорі є «внутрішньо» чи «зовнішньо» орієнтована одномовність.
6. У країнах поселення українська мова сприймається більшістю лоялістів як тимчасова гостя. Психологічно вона залишається насамперед явищем еміграційним, а не власне діаспорним. Якісний стан мови важливий для усвідомлення українцями самої суті своєї українськості. Воно завжди давалося через відштовхування від сусідів. Не випадково діаспорні публікації, що обговорюють питання чистоти мови, скеровані, як правило, проти наслідків російщення чи проти полонізмів і дуже рідко — проти американізмів, іспанізмів тощо. Загрозою для екології української мови вважають насамперед запозичення з сусідніх слов’янських мов.
7. Велика кількість лексико-семантичних, орфографічних, граматичних дублетів і варіантів залишається характерною рисою усного й писемного мовлення українців діаспори. Намагання окремих мовознавців дисциплінувати варіантний слововжиток, увести його в рамки літературної норми стикаються з активним спротивом прихильників лексичного плюралізму. Світоглядовою передумовою таких переконань є погляд на мовознавчі проблеми через призму загальнополітичних, зокрема в контексті протистояння західного плюралізму східному тоталітаризмові. Об’єктивно такий розвиток сприяє радше лінгвістичному сепаратизмові, ніж централізмові. Стабільний розвиток мови потребує збалансованості динамічного й статичного показників. Лівий ухил на осі поліваріантність — нормативність здатний суттєво погіршити її життєздатість.
8. Попри існування певних психолінгвістичних та історико-етнологічних передумов для дивергентного розвитку мови, свідомий, декларований сепаратизм у мовному житті діаспори не посідає якогось помітого місця. Про можливість виникнення окремого «колоніального» варіанта української мови існують лише поодинокі згадування, які не виходять за межі суто наукової постановки проблеми й не стали темою публічного обговорення чи формування громадської думки.
9. Правописна практика діаспори взаємодіє з процесом нормотворення в мові України. Закордонна друкована продукція, зокрема преса, вводячи в наш обіг широке коло іншомовних реалій, стимулює процес вироблення нових і впорядкування існуючих правил їхньої передачі українською мовою. Це супроводжується відчутною дестабілізацією правописної ситуації. В умовах централізованої системи нормотворення й державного контролю над мережею освітніх закладів, частиною видавництв та друкованих органів в Україні можна прогнозувати поступове досягнення балансу між правописними нормами й практикою. Елементи національного правописного стандарту дедалі більше проникатимуть у писемне мовлення українців діаспори.
10. Мовна свідомість уродженців країни поселення еволюціонує від антагоністичних стереотипів до компромісної моделі сприйняття міжнаціональних і міжмовних стосунків. Серед молодих українців дедалі більше зростає зацікавлення опануванням мови з прагматичних мотивів. У зв’язку з цим, імовірно, зазнаватиме змін і сама мова, з якою ідентифікує себе закордонне українство. Перевага все більше надаватиметься елементам літературної мови материкової України, адже насамперед з нею пов’язуватимуться як символьні, так і прагматичні аспекти комунікації. Поступово відходитиме в історію протиставлення діаспорної мовної практики літературній мові етнічного материка. Українська мова в країнах поселення дедалі більше набуватиме ознак діаспорної мови державної нації.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. — К.: Рідна мова, 1999. — 450 с.
2. Мовна лояльність і американізація в українській діаспорі // Мови європейського культурного ареалу: розвиток і взаємодія. К.: Довіра, 1995. — С. 179—188.
3. Соціолінгвістична адаптація українців діаспори в країнах поселення (США і Канада) // Інтеграція України у світове співтовариство. — К, 1999. — С. 227—235.
4. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі // Сучасність. — 1999. — № 3. — С. 128—140.
5. Українське слово в Приморському краї // Сучасність. — 1994. — № 7—8. — С. 156—162.
6. Українська мова на Зеленому Клині // Українська діаспора. — 1995. — № 7. — С. 49—56.
7. Інтердіалект як форма національної мови: Штець М. Українська мова в Словаччині. — Пряшів, 1996 // Мовознавство. 1997. — № 6. — C. 79—81.
8. Рецензія: Жлуктенко Ю.О. Українська мова на лінгвістичній карті Канади. — К., 1990. // Укр. мова і літер. в школі. — 1991. — № 10. — С. 93—95.
9. Слов’янські й неслов’янські запозичення в мові української діаспори // Мовознавство. 1998. — № 2—3. — С. 145—160.
10. Українські власні назви (антропоніми й топоніми) в англійському написанні // Мовознавство. — 1993. — № 1. — С. 3—15.
11. Іншомовні слова в орфографічній практиці української діаспори // Український правопис: за і проти. — К., 1997. — С. 47—67.
12. Український правопис в оновленому виданні // Укр. мова і літер. в школі. – 1990. – № 2. – С. 74-75.
13. Українські імена з іншомовним акцентом: проблеми транслітерації // Культура слова. — 1995. — № 46—47. — С. 31—36.
14. Принципи відтворення українських онімів у латиноалфавітних мовах Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами. — К. 1995. — С. 21—30.
15. Нерозв’язані питання англо-української транслітерації // Другий міжнародний конгрес україністів. Мовознавство. — Львів, 1993. — С. 202—207.
16. Двомовність у діаспорі: конфлікт чи симбіоз лояльностей // Третій міжнародний конгрес україністів. Мовознавство. — Харків, 1996. — С. 3—13.
17. Повертаючись до джерел: УАН і українська мова // Вісник АН УРСР. — 1991. — № 8. — С. 56—59.
18. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. — К.: Наук. думка, 1992. — С. 26—43.
19. Правописні уроки діаспори // Тези наукової конференції з проблем сучасного українського правопису і термінології. — К., 1997. — С. 16—19.
20. Термінологічні альтернативи діаспори. — Українська термінологія і сучасність: Матеріали другої всеукраїнської конференції. — К., 1997. — С. 139—143.
21. Мовна свідомість як фактор національної самоідентифікації // Українська мова в процесі національно-культурного відродження України. Зб.наук. прац. — К.: КДПІ, 1993. — С. 3—5.

Анотація

Ажнюк Б.М. Еволюція української мови в діаспорі (етно- і соціолінгвістичні аспекти). — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.02.01 — українська мова, 10.02.15 — загальне мовознавство. — Інститут української мови НАН України, Київ, 1999.
У дисертації досліджуються еволюційні процеси в етномовній свідомості емігрантів і їхніх нащадків у країнах поселення, проблеми мови й національної ідентичності, особливості мовної поведінки й мовної свідомості українців діаспори. Пропонуються кількісні і якісні оцінки дифузних явищ у двомовному середовищі. Робота вводить у науковий обіг широкий масив соціолінгвістичного польового матеріалу, що представляє різні вікові групи та покоління діаспори.
У контексті соціолінгвістичних еволюційних процесів подано різнобічний аналіз правописних тенденцій; пропонується новий погляд на використання цієї частини мовного досвіду діаспори у виробленні загальнонаціональних орфографічних норм, насамперед при адаптації новітніх іншомовних запозичень; дається соціолінгвістичний прогноз розвитку мовної ситуації в українській діаспорі та подальших взаємин мовної практики українців зарубіжжя з нормами етнічного материка.
Ключові слова: мовна свідомість, мовна поведінка, ідентичність і мова, мовний варіант, мовна політика, двомовність, родинна диглосія, дивергентна лексика, правопис іншомовних слів.

Аннотация

Ажнюк Б.Н. Эволюция украинского языка в диаспоре (этно- и социолингвистические аспекты). — Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям 10.02.01 — украинский язык, 10.02.15 — общее языкознание. — Институт украинского языка НАН Украины, Киев, 1999.
В диссертации исследуются эволюционные процессы в этнолингвистическом сознании эмигрантов и их потмков в странах поселения, проблемы языка и национальной идентичности, особенности языкового поведения и языкового сознания украинцев диаспоры. Предлагаются количественные и качественные оценки диффузных явлений в двуязычной среде. Работа вводит в научный обиход широкий массив социолингвистического полевого материала, представляющего различные возрастные группы и поколения диаспоры.
В контексте социолингвистических эволюционных процессов произведен разносторонний анализ правописных тенденций; предлагается новый взгляд на использование этой части языкового опыта диаспоры в выработке общенациональных орфографических норм, прежде всего при адаптации новых иноязычных заимствований; дается социолингвистический прогноз развития языковой ситуации в украинской диаспоре и последующих взаимоотношений языковой практики украинцев зарубежья с нормами этнического материка.
Ключевые слова: языковое сознание, языковое поведение, идентичность и язык, языковой вариант, языковая политика, двуязычие, семейная диглоссия, дивергентная лексика, правописание иноязычних слов.

Summary

B.M.Azhniuk. Evolution of the Ukrainian Language in Diaspora (Ethno- and Sociolinguistic Aspects). – Manuscript.
Dissertation submitted for Doctor of Sciences (Philology) Degree in specialities 10.02.01 – the Ukrainian language and 10.02.15 – general linguistics. – Ukrainian National Academy of Sciences Institute of the Ukrainian Language, Kyiv, 1999.
The dissertation deals with the evolution of ethnolinguistic conscience of the Ukrainian immigrants and their descendants in the host countries and diachronic and synchronic aspects of the language and identity issues. It offers the analysis of various types of linguistic behaviour and the qualitative and quantitative assessment of the diffuse phenomena in the bilingual milieu. A considerable amount of the field data raised from the representatives of various demographic groups and diaspora generations is being submitted for sociolinguistic consideration.
The use of the Ukrainian language in the diaspora milieu is very much determined by the marginal nature of diaspora itself. This is clearly seen on all levels of language structure. From the very beginning of the Ukrainian press in North America (late 19-th century) its language was characteristic of the lexical borrowings from the English language environment parallelled by the native Ukrainian words that were often used as parenthetical explanations (майна/копальня/шахта, джаб/праця, сітізен/горожанин) to avoid possible misunderstandings from either one part of the readers audience or the other. Although the repertoir of loan-words in the postwar diaspora usage changed, the phenomenon itself survived. Alongside of the diaspora coinages produced of the authentic Ukrainian substance one can come across a range of americanisms, russianisms, polonisms, germanisms etc.
Functional stratification of the modern diaspora usage suggests the following classification: 1) vernacular or low colloquial speech heavily loaded with anglicized lexical and grammatical forms, vulgarisms and dialect elements, 2) colloquial Ukrainian with occasional vernacular and loan-word impregnations, 3) literary language with only minor differnces from the standard Ukrainian of the ethnic mainland (mostly in orthography and normative wordstock).
Linguistic awareness of an ideologically mobilized community exerts much influence on the system of the language. Ideological alienation of diaspora from the ethnic mainland during the years of the communist russification of Ukraine accounts for its adherence to the so-called Kharkiv (1928) orthography, forbidden by the Soviet officials in the early 1930-s. This 70-years old orthography requires modernization to meet the needs of contemporary practice; now its application in various diaspora publications depends mostly on the editors’ intuition, all the institutionalized attempts to produce a unified diaspora version of the “truly Ukrainian” orthography being a failure. Many periodicals practice a blend of Kyiv and Kharkiv orthographies with an admixture of selfmade innovations. For a number of reasons orthographic situation in diaspora today very much resembles anarchy. Some periodicals started practicing modern Kyiv orthography after 1991, other publish contributions in both Kharkiv and Kyiv orthograpies, still other insist on orthographic conservatism and adherence to the 1928 spelling system.
The research includes a multidimensional analysis of orthographic phenomena in diaspora printed matter in the context of its sociolinuistic evolution. The proportion of foreign words, especially of proper names, that come into circulation in diaspora is much higher than in Ukraine. Therefore the experience (both positive and negative) of their adoption by the language is an asset that should be taken into account when specifying and updating the national orthographic norms acceptable both in Ukraine and diapora. Most of the diaspora Ukrainians recognize that their native language abroad will only last for a few generations and they are willing to take part in the all-Ukrainian process of language construction. The dissertation offers a sociolinguistic forecast of the development of the language situation in the Ukrainian diaspora and of the forthcoming relations between the linguistic practices of the Ukrainians abroad and the norms of the ethnic mainland.
Keywords: linguisic conscience, language behavior, language and identity, language variant, language policy, bilingualism, family diglossia, divergent lexemes, orthography of the loanwords.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019