КИЄВА І УКРАЇНИ:
Ми, українці, на початку ХХІ століття живемо в добу великої
інвентаризації: маємо переглянути свою політичну, історичну, культурну
спадщину й чітко визначитися з тим, що ми набули, а що втратили, і яке
значення все це має для нашого подальшого розвитку.
інвентаризація позначена підготовкою Історії української архітектури,
яка має бути видана найближчим часом, формуванням і публікацією реєстрів
та різноманітних довідників архітектурних пам’яток, списків історичних
міст тощо.
У цьому контексті облік втраченої архітектурної спадщини є завданням,
яке вже багато десятиліть стоїть на порядку денному. Ще у 1920-х роках
Г.Лукомський писав про варварські обстріли більшовиками київських
пам’яток під час так званої громадянської війни. Проте тоді ні йому, ні
його колегам і в сташному сні не могло би привидітися те, що
більшовицька влада зробить з найвизначнішими пам’ятками Києва протягом
1930-х років.
книгу ”Втрачені архітектурні пам’ятки України”. Наприкінці своїх
вишукувань, перед від’їздом до Америки, він в особистій розмові зізнався
автору цієї розвідки, що досі не уявляв собі повною мірою величезних
масштабів втрат архітектурної спадщини України протягом ХХ століття, а
тому відчуває, що не зможе осягнути цю тему.
Ми спробували у 1995-2001 роках зібрати разом і хоч якоюсь мірою
проаналізувати матеріали про втрачені об’єкти архітектурної спадщини як
Києва, так і цілої України. Наша праця не претендує на повноту. Ми
взагалі сумніваємося в практичній можливості створення повного каталога
втрачених архітектурних об’єктів з огляду на брак відповідних
бібліографічних та іконографічних матеріалів; адже в Україні протягом
тривалого історичного періоду нищилися не тільки пам’ятки, але й
бібліотеки та архіви.
військовий собори у Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Проте
більшість знищених об’єктів не входила до жодних списків пам’яток, а
деякі були втрачені ще тоді, коли й самого поняття про пам’ятки
архітектури не було сформовано (на початку ХІХ століття). Але всі
об’єкти, які ми відібрали в перебігу нашого дослідження, були б
пам’ятками архітектури найвищої ціннісної категорії – пам’ятками
національного значення – якби збереглися до нашого часу.
потужною не була їхня джерельна й методична база, лишаються суто
гіпотетичними й умовними.
Тож надалі нам доведеться задовольнятися блідими тінями колишньої величі
й вірити на слово тим дослідникам (І.Е.Грабар), котрі бачили, приміром,
Микільський військовий собор у Києві до руйнування і засвідчили, що тут
чи не вперше в Україні було продемонстровано, якою величезною може бути
сила естетичного впливу лапідарної білої площини стіни, облямованої
півколонами й увінчаної карнизом.
геніальності, бо це суттєво доповнює наші уявлення про розвиток
архітектури як в Україні, так і в усьому регіоні Центрально-Східної
Європи.
Отже, надійшов час і нам порахувати свої втрати й осмислити їх. Для
того, щоб ці підрахунки мали якийсь сенс, ми перш за все маємо чітко
визначити, який об’єкт архітектурної спадщини можемо вважати втраченим.
Наскільки повною має бути його руйнація?
чудернацькі пропозиції, зокрема й відтворювити ті пам’ятки, які зовсім
не були втраченими чи зруйнованими. Це була давно відома у формальній
логіці класична ситуація використання неточних імен. Тому постала
нагальна потреба знайти чітке, логічно несуперечливе визначення: що таке
втрачена споруда (пам’ятка). Ми запропонували своє визначення, яке після
деяких дискусій, зрештою, стало загальновизнаним і було формально
узаконено постановою Кабінету Міністрів України у 1999 році. Воно
формулюється так: втраченою вважається споруда, понад 50 відсотків
наземної частини якої втрачено.
методику відбору цих об’єктів за трьома принципами.
По-перше, кожний об’єкт повинен мати високу міру історико-культурної
цінності, а саме – відповідати бодай одному з таких критеріїв:
справити значний вплив на розвиток культури, архітектури,
містобудування, мистецтва впродовж тривалого історичного періоду;
бути безпосередньо пов’язаним з історичними подіями, розвитком ідей,
видатними особами, які справили визначальний вплив на перебіг
національної історії, розвиток культури і мистецтва;
репрезентувати шедевр творчого генія, бути етапним твором видатних
архітекторів чи інших митців;
бути унікальним витвором зниклої культури чи мистецького стилю.
Цей перший принцип означає, що у разі збереження об’єкт, який відповідає
цим критеріям, був би включений до Державного реєстру нерухомих пам’яток
України як пам’ятка архітектури національного значення. Іншими словами,
без цих об’єктів неможливо уявити собі історію української архітектури.
По-друге, об’єкт має бути якщо не цілковито знищеним, то принаймні
зруйнованим, тобто понад 50 відсотків наземної частини його має бути
втрачено.
досліджень тощо.
Саме виходячи з цих принципів ми, провівши відповідні дослідження,
відібрали 396 об’єктів для сформованого нами Довідника втрачених
об’єктів архітектурної спадщини. Хочемо зазначити, що ми цілком свідомо
не включили такі об’єкти, як Успенський собор у Крилосі біля Галича чи
давньоруські храми у Переяславі, Благовіщенську церкву в Чернігові,
рештки якої розкопав свого часу академік Б.Рибаков, чи храми й базиліки
Херсонеса Таврійського тощо. Для всіх цих об’єктів характерний брак
відповідної джерельної бази. Ми не знаємо і ніколи не знатимемо
достеменно, як вони виглядали. А гіпотетичні реконструкції різних
фахівців на підставі описів чи інтерпретації рештків підмурків – надто
ненадійна база для історико-архітектурної науки.
Так само, але виходячи з іншої засади, ми ігноруємо такі архітектурні
споруди, як деякі неоковирні витвори київських архітекторів Є.Єрмакова і
В.Ніколаєва кінця ХІХ – початку ХХ століть, які за архітектурно-художнім
рівнем не могли б претендувати на статус пам’ятки.
собор у Херсонесі).
Ще раз вважаємо необхідним підкреслити: укладений нами таким чином
своєрідний каталог не претендує на повноту. Це зумовлено тим, що далеко
не всі втрачені визначні пам’ятки нам відомі, або досліджені достатньою
мірою. Отже, автор ніби заганяє сам себе в глухий кут. Адже сьогоднішні
наші знання про втрачені об’єкти архітектурної спадщини неповні і
фрагментарні. Не всі регіони ще вивчені достатньою мірою (найгірше в
цьому сенсі нам відомі південні й західні регіони, подальше дослідження
яких лишається завданням на майбутнє). Не всі втрачені об’єкти виявлені,
та й джерельна база, особливо архіви, досліджена на сьогодні явно
недостатньо. Зараз ніхто не візьметься спрогнозувати, скільки споруд чи
їх комплексів може увійти до повного каталогу втрачених об’єктів
архітектурної спадщини, якщо такий колись буде створений. Зрештою, на
наше глибоке переконання, такий каталог в принципі не може бути повним,
оскільки процес пізнання нескінченний.
Таким чином ми маємо нескінченну множину об’єктів, з якою важко
оперувати, оскільки тут не діють певні логічні закони (наприклад, закон
виключення третього) і вступає в дію інтуїціоністська логіка. Тому всі
наші висновки, строго кажучи, можуть бути істинними чи хибними тільки
стосовно тої множини 396 об’єктів, яка розглядається. Будь-які
екстраполяції на більші множини можуть бути некоректними.
Підсумовуючи свої дослідження ми вважаємо, що архітектурна спадщина
України включає в себе як збережені донині будівлі, споруди, їх
комплекси і ансамблі, так і ті, що не збереглися, але відомі нам з
джерел. В цілому всі вони є невід’ємною складовою культурної спадщини
українського народу.
Значна і дуже важлива частина об’єктів архітектурної спадщини втрачена з
різних причин. Втрати об’єктів архітектурної спадщини мають виразну
специфіку в регіональному, хронологічному і каузальному аспектах і
можуть бути відповідним чином класифіковані.
Для з’ясування основних кількісних характеристик втрат об’єктів
архітектурної спадщини по регіонах України ми визначили величину, яку
назвали коефіцієнтом втрат. Коефіцієнт втрат обчислюється у відсотках як
відношення наявної кількості пам’яток архітектури національного значення
до кількості втрачених об’єктів архітектурної спадщини за формулою:
К = Кв х 100% : Кп
де К – коефіцієнт втрат;
Кв – кількість втрачених об’єктів архітектурної спадщини;
Кп – кількість пам’яток архітектури національного значення, що
збереглися.
Результати обчислень, проведених за цією формулою стосовно кожної
області й кожного історичного регіону України, зведено в таблиці 1.
Аналіз цих відомостей дозволяє виділити області й регіони з найбільшими
втратами (Полтавська область – понад 64 %; Слобожанщина – понад 45 %), а
також області й регіони з мінімальними втратами (Одеська область – 1,39
%; Поділля – 4,68 %). В середньому по Україні коефіцієнт втрат об’єктів
архітектурної спадщини становить трохи більше 11 %.
Наочно регіональні особливості втрат архітектурної спадщини показані
нижче, на карті 1.
Зібраний матеріал дозволяє зробити хронологічну періодизацію втрат
об’єктів архітектурної спадщини України. Ми виділили для цих підрахунків
такі основні періоди:
1 – до першої світової війни;
2 – перша світова війна;
3 – міжвоєнний період;
4 – друга світова війна;
5 – повоєнний період до розвалу СРСР;
6 – доба незалежної України.
Результати наших підрахунків зведені в таблиці 2, в якій подані не
тільки абсолютні значення кількості втрачених об’єктів, але й відносні –
у відсотках до загальної кількості. З таблиці видно, що понад половина
всіх втрат – 63 % припадає на два десятиліття – з 1919 по 1940 роки.
З цієї таблиці можна зробити ще один, дуже прикрий для нас висновок: за
десять років незалежності України пам’яток архітектури (а мова йде не
просто про об’єкти, а саме про пам’ятки архітектури, які перебували на
державному обліку й під охороною держави) було втрачено більше, ніж у
роки першої світової війни і лише трохи менше, ніж в роки другої
світової війни. Для наочності кількість втрат у різні хронологічні
періоди наведена на графіку, що поданий нижче (таблиця 3).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
