ДЕРЕВ’ЯНА ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА ПРИКАРПАТСЬКОЇ РУСІ.
займають і тепер, увесь простір нинішньої східної Галичини, Буковини та
Угорської Русі. Залежно від географічного положення та історичних умов
ці племінні групи то більшою, то меншою мірою зберігали свою
самобутність і ті расові особливості, що споріднюють їх з Великою й
Малою Руссю.
вироблено якихось несподівано нових і досконалих типів.
Зовсім в інших умовах було дерев’яне будівництво як на далекій
російській півночі, так і тут; люд мало або зовсім не зважав на вимоги
далеких духовних властей і цілковито віддавався своєму внутрішньому
чуттю, що привело його до творінь високохудожніх і прекрасних.У них
Прикарпатська Русь промовила власне слово, невідоме ні півночі, ні
півдню Росії1.
До першого поділу Польщі, що стався 1772 року, Галичина становила таку
саму провінцію польського королівства, якою була й Україна. Завдяки
племінній спорідненості й великій близькості – подекуди майже тотожності
– мови, обидва ці краї зливалися, по суті, в один, і цілком природно, що
й будівництво Карпатської Русі повинне було мати багато спільного з
будівництвом Русі Дніпровської0.
Проте, хоч які подібні основні способи дерев’яного церковного
будівництва на Русі Київській і Галицькій, ця остання виробила свої
особливі форми, до того ж форми щонайсамобугніші.
своїх пірамідальних завершень, а вигляд їх набув виразної ознаки стилю
бароко, – церкви глухих гірських оселиськ на Карпатах заховали подобу,
що пересвідчує в їхній старожитності. Примітивності й глибокій
архаїчності цих дивовижних витворів народного мистецтва якось мимоволі
віриш.
Руська людність давнього Галицького князівства, становлячи гілку
малоруського плем’я, поділяється на кілька груп, що різняться одна від
одної деякими особливостями в характері, звичаях, говірці й одязі. У
західній частині нинішньої Галичини живуть лемки, мистецтво яких через
сусідство зі слов’янами неруського плем’я – словаками та поляками –
втратило яскраве самобутнє забарвлення. Південно-східну частину Галичини
населяють гуцули. Щільно прилягаючи до російського Поділля, Гуцульщина
дуже близька у своїх дерев’яних храмах до типів, поширених у межах
теперішньої Подільської губернії, і тут так само, як і на російському
Поділлі, дається взнаки вплив польського бароко.
Третя група галицько-руського плем’я осіла в горах південної Галичини –
це так звані бойки. На Бойківщині південно-руське дерев’яне будівництво
досягло свого найпишнішого розквіту, і тут-таки постали ті подиву-гідні
храми-казки, які можна порівняти хіба що з їхніми північними братами –
храмами-богатирями російської півночі. Зрештою, в окрему, четверту групу
слід виділити населення центральної й північної Галичини, де сформувався
свій храмовий тип.
Бойківщину можна зустріти цілу низку послідовних переходів від
подільського типу до бойківського, як і, прямуючи з Бойківщини на
Лемківщину, можна простежити поступове перетворення бойківського типу в
тип лемківський, а ще далі, на захід – перетворення лемківського в
сілезький.
Тип давнього буковинського дерев’яного храму відмінний од галицьких, а
пізніші – витримані в стилі, звичайному на Гуцульщині. Серед гуцулів є
цілі родини, зайняті тільки будуванням храмів, причому технічні знання в
них часто переходять від батька до сина протягом цілої низки поколінь.
Завдяки цьому в них живі ще традиції, і дотепер вони споруджують у
своєму народному стилі храми по всьому галицькому Поділлі та на
Буковині. Що ж до Угорської Русі, то останнім часом мадяризація
заподіяла тут такі спустошення, що давній угро-руський храмовий тип зник
чи не остаточно.
виконано за допомогою системи вінців. Таких церков особливо багато
збереглося у Верхній Силезії, яка до порівняно недавнього піднесення там
фабричної промисловості була найглухішим закутком Німеччини, що спинився
на побутових формах ледь не часів середньовіччя4.
Тип лемківської церкви, по суті, небагато чим різниться від силезької і,
скажімо, церква з села Дубецького могла б вільно стояти не на
Лемківщині, а в Силезії. Деяке відхилення од звичайного
познансько-силезького типу ми бачимо в церкві села Чорного поблизу
Горлиць,побудованої 1772 року. Загальний вигляд церкви завдяки
нашаруванню четвериків над центральною і вівтарною частинами храму надає
їй більшої спорідненості з церквами Наддніпрянщини, ніж Силезії, і
тільки її дзвіниця-вежа витримана в стилі силезьких, дуже звужується
догори.
Трохи відмінний характер має інша лемківська церква – у селі Грабі
Ясельського повіту. Стоячи на самій межі з Угорською Руссю, вона
становить собою ніби поєднання силезького типу з мадярським бароко, що
виявилося в незвичайній вигадливості бань.
Коли в’їжджаєш з російського Поділля в Поділля галицьке, то майже не
помічаєш відмінності в архітектурі дерев’яних храмів. Церква Йоана
Богослова в селі Княжполі Подільської губернії Кам’янецького повіту
могла б сміливо стояти й на Галичині, як могла б стояти на російському
Поділлі церква галицького села Ходорова.
D
F
?
хими церквами Малоросії й так само є звичайною трибанною церквою, тільки
над північним і південним кінцями планового хреста її поставлено ще по
бані, та, крім того, усі чотири кінці хреста не прямокутні, а гранчасті.
Така сама п’ятибанна церква є і в містечку Єзуполі біля Станіславова,
але покриття її свідчить уже про новий, перехідний тип*. Замість
звичайних на Гуцульщині гранних наметів з ковніром, увінчаних невеликою
банькою, намети кожної з її бань ніби присіли, а банька, що мала б
увінчувати їх, виросла у велику масивну баню. Важко сказати, як виникла
ця форма бані, що комбінує українську „баню” і московську гранну
„маківку”, але верхи Єзупільської церкви – далеко не поодинокий приклад
такого покриття бань на Галичині. Певне пояснення походження такої форми
може дати той тип церкви, який поширений у центральній і північній
Галичині, у так званій „Галичині Волинській”. Майже всі ці храми
трибанні, але їхні бані не мають таких гранчастих наметів, як в Україні
або на Гуцульщині, а набрали трохи круглястої форми. Такі церкви в
Крехові, Глинському та в Лаврикові. Сюди ж можна зарахувати й гарну
церкву в Малнові поблизу Перемишля9. Вона також трибанна, із
дзвіницею-вежею, приставленою на великих стовпах до західної стіни.
Вівтарний прируб її покритий банею такої спадистої форми, що її майже
можна вважати за намет, од якого вона відмінна тільки трохи помітною
припухлістю своїх граней. Ця баня мало чим різниться від наметової бані
Ходорівської церкви. Західна баня майже такої самої форми, а середня має
вже дуже випнуті боки – прямує до форми української бані, але на
півдорозі спиняється і, замість витягнутися в довгу шию, круто
переходить до завершення, на якому посаджена коротка шийка, що несе
маківку.
дерев’яного намету – безперечно первинної форми покриття -наблизилися до
української бані з її характерною витягненою формою10. Звідси вже один
крок до „цибулястої” форми гранчастих бань. Єзупільської церкви. Усі ці
І церкви оточені галереєю-опасанням з аркадами. Дзвіниця стоїть окремо
від | церкви, відзначається неабиякою височиною й вигадливим
оздобленням, Церква св.Юрія всередині вся розмальована фарбами просто по
дерев’яних стінах. Будучи п’ятиверхою церквою, вона, по суті,
трибанна,бо бічні прируби її дуже незначні розмірами, хоч вони й надають
храмові дуже мальовничої привабливості.
приставлених один до одного по одній лінії зі сходу на захід. Первісне
покритт я такого примітивного храму складалося, безперечно, з простого
чотиригранного намету, яким накривався кожний з трьох зрубів. У
Боринській церкві намети ці вже ускладнились, і біля підніжжя їх виросли
короткі четверики, що трохи підняли церкву. Далі бойківський храмовий
тип розвивався в бік збільшення кількості ярусів, що зумовлювалося
тим-таки прагненням створити храм „препишний” і„предивний”, яке
покликало до життя дерев’яні храми Норвегії й російської півночі і яке
диктувало, звичайно, і піднесені в небо лінії готичних мурованих храмів.
Цілком викінчений і довершений зразок багатоярусного бойківського храму
ми бачимо в Манові поблизу Лупкова, біля самої межі Угорської Росії”.
Крім церков з четвериковою основою та четвериковими ярусами, є на
Бойківщині й такі, що мають четверики тільки в основі, а всі яруси
поставлені восьмериками. Примітивний тип такої церкви ми бачимо в Сілеці
поблизу Самбора (1770 р.), а остаточно виробленими взірцями цього роду є
подивугідні храми в Ясені12, у Маткові та в Кривці – усі три в
Турчанському повіті13. Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі
святкує найвище своє досягнення! Тут, у цих легко здійнятих до неба
струнких сильветках храмів, у дитячій простоті їхньої конструкції, що
надає їм подоби химерних іграшок, – виявився увесь непоборний чар цього
справжнього народного мистецтва.
Що стосується Угорської Русі, то тут майже не збереглося вже церков
дерев’яного типу, а вцілілі, за невеликими винятками, усі потиньковані.
вигадливістю своїх бань, що набули того німецько-мадярського штибу, який
ми бачимо в церкві в Грабі. Таку саму форму бань має й потинькована
церква в Біловіжі, побіля Бардієва. Тепер це мало не єдиний на Угорщині
зразок давнього угорського п’ятибанного храму. Поєднання потинькованих
стін з їхніми дерев’яними покрівлями дає іноді такі чарівні мотиви, які
ми бачимо в церкві одного з угорських селищ, що межують з Галичиною.
Баньки тут не набули ще банального вигляду й за типом радше нагадують
бойківські намети, ніж вигнуті лінії мадярського бароко. У них не
втрачена ще свіжість, вони все ще дихають глибокою примітивністю й
наївно-народним духом.
ПРИМІТКИ
1 Ми далекі від думки подати в цьому нарисі вичерпний образ розвою
дерев’яної о церковної о будівництва на Карпатах, як і не ставимо за
мету зроби і й принаймні повний добір усіх найкращих зразків цьої о
абсолютно ще не дослідженої о мистецтва. Література, присвячена
прикарпатському мистецгву, над то бідна на видання сірої о іиукового
характеру і майже поспіль складається з ама юрських нарисів з поганими
ілюстраціями й часто явно неправильними відомостями, а для деяких країв,
скажімо для Угорської Русі, – її не-має зовсім. За таких умов не може
бути й мови про осіаточні висновки або несхибні побудови |…| Що ж до
свіглин прикарпатських церков, які ми тут умістили, го всі їх надав нам
син славетної о галицько-руського діяча, небіжчика О.А.Маркова, –
О.О.Марков, якому і вважаємо за свій обов’язок скласти ту і щиру
вдячність за передання як лі і ера і урною, так і багатого
фотографічного матеріалу – здебільшого його власних світлин, без
допомоги яких ми були б не в змозі орієнтуватися в такому складному й
мало дослідженому питанні.
2 Назва „Україна”, „український” ніколи не була офіційною – ні за
Польщі, ні після возз’єднання з Москвою. Хоч вона й трапляється іноді в
актах XVII с юлітга, проте досі. ще не цілком з’ясовано, які саме землі,
населені малоросійським плем’ям, охоплювались за тих часів терміном і
„Україна”.
повсюди, із каменю зводили тільки собори і взагалі споруди, що мали
виняткове значення. Недарма про одного з французьких єпископів
середньовіччя йоі о нас іупник, для більшої похвали йому, каже: „…Він
був ревний єпископ і людина вміла в дерев’яному будівництві” (ІЬіd. –
S.50).
4 Knotel P.Die Holzkirchen Oberschlesiens // Oberschlesien. –
Kattowitz.. – 1902. – Н.4. – S.248). До етапі долучено світлини церков у
Микульї шюні – слов’янському Микульчиці та Ґеоргенберзі.
5 Давніші буковинські церкви зовсім іншого типу, що дуже нагадує
„клітські” церкви російської півночі. Така церква стояла ще наприкінці
минулого століття в Чернівцях, звідки її „через непридатність” було
перевезено в селище Каличанку […|
6 Щербаківський В. Архі іек тура у ріжних народів і на Україні. – Львів,
1910. – С.221. ,
7 Там само. – С.222.
8 За відомостями місцевого причету, її побудовано 1778 року.
9 Як повідомив парох, її побудовано 1676 року.
10 Існує переказ, що її було вивезено взимку на санях з Росії.
(Петрушевич А.С. О соборной Богородичной церкви вь городe Галичe. –
Львові,, 1899-1904.-С.213 і далі). Цей переказ наводить на думку, що
батьківщиною такої форми бані; мола бути Південна Росія, і зокрема
Волинь. Таке припущення підтверджується цілковитою тотожністю
дрогобицьких бань з банею (розібраною нині) дерев’яного Благовіщенського
собору в м.Ковелі. Зображення його вміщені разом з цікавою статтею
Ф.К.Волкова „Стариініьіе деревяііньїе церкви на Вольній”, надрукованою в
1 томі „Материалов по з историографии России” виданих Етнографічним
відділом Музею Імп. Олександра III.-ҐПб., 1910.
11 У книжці Мокловського „Sztuka ludowa w Polsce”, з якої ми запозичили
назву цієї церкви, їі дано неправильно: селище це називається не Малнів,
як ми вслід за Мокловським помилково назвали його (див. т.1, с.ЗЗЗ), а
Манів, справжня Малнівська церква, як ми бачили вище (с.368), зовсім
іншого виду. Малнівська церква побудована 1676 р., а Манівська ;
палежить, цілком імовірно, до початку ( XVIII століття.
12 Щербаківський В. Архітектура у ріжних народів і на Україні. (Ряс.
205).
13 Матківську церкву побудовано, певно, наприкінці XVIII або на початку
XIX столїття, а Кривчанську, за відомостями причету, – 1763 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
