Реферат на тему:
Збирання молока
Ринок молочної продукції в Україні, незважаючи на зменшення
сільгосппідприємствами виробництва молока, динамічно розвивається.
Молочні заводи знаходять своїх власників (або, швидше, навпаки),
оновлюють технології, розширюють асортименти продукції, “засвічують”
нові бренди. Усе це дає підстави сподіватися, що незабаром позитивна
динаміка охопить і основи, тобто аграрну сферу. Більш кваліфіковано
розповісти про стан і перспективи нашого молочного ринку “Пропозиція”
попросила директора з розвитку бізнесу корпорації “Клуб сиру” Володимира
Ковніра. Перш ніж запропонувати відповіді Володимира Миколайовича,
надамо таку довідку: корпорація “Клуб сиру” є одним з найбільших в
Україні виробників молочної продукції. Вона здійснює управління
Світловодським і Канівським сироробними комбінатами, а також
Миронівським і Бобровицьким заводами, що спеціалізуються на виробництві
сухого молока й масла.
— Із розвалом Союзу і переходом на ринкові відносини колишня система
постачання молока впала, разом з нею впала й молочна промисловість.
Підніматися вона почала лише в 1996–1997 роках з найпростіших продуктів.
Спочатку пішли казеїн і масло. В Україні казеїн не використовують — весь
його обсяг іде на експорт. Потім — сухе молоко: 80% його продажів також
припадає на зовнішні ринки. Наша компанія теж працювала з цими
продуктами. Ми й досі дуже щільно працюємо зі світовими трейдерами з
Данії, Голландії, Франції, експортуємо молочну продукцію в Японію,
Північну Африку, тобто в регіони її традиційного імпорту. Українське
масло західні трейдери не беруть: воно належить до категорії споживчих
товарів, а споживчі ринки більшості країн для нас сьогодні закриті.
Простий приклад: внутрішня українська ціна на масло-моноліт становить
близько 1,5 тис. дол./т, а на внутрішньому ринку Європи — щонайменше 3
тис. Тобто ми могли б заробляти там великі гроші й перебити бізнес
місцевим виробникам. Проте цього ж ніхто не допустить. Звідси
протекціонізм, великі ввізні мита.
А потім оператори почали звертати увагу на внутрішній ринок і
розкручувати продукти з незбираного молока, адже у незбиранці найшвидше
обертаються гроші, цей ринок найліквідніший, бо молоко, кефір і сметану
люди купують щодня. Зокрема, наша компанія прийшла на Кременчуцький
міськмолзавод, підняла його і зробила одним із лідерів галузі
незбираного молока.
— Чи не виявляли іноземні інвестори, що приходили в українську молочну
галузь, бажання закривати придбані молокозаводи і ввозити продукцію з-за
кордону? Адже ми пам’ятаємо, що молочного імпорту було в Україні доволі
багато.
— До нас за такою схемою ніхто не ризикував приходити. Вбивати
підприємства не було сенсу: вони і так були вбиті, у них не було
сировини, не було ринків збуту. Візьмемо Світловодський маслокомбінат —
один з найновіших заводів, збудованих за Союзу. У 1998 році він
переробив 1,8 тис. т молока: це майже нічого — менше 6 т за добу.
Наступного року — 2 тис., потім — 4,5, 10, 15. І лише торік — 33,5 тис.
т: з таким обсягом уже можна виходити на нормальну якість і мати
стабільну економіку, яка дає змогу підприємству розвиватися.
Далі. У якому сенсі Україна цікава для Заходу? Спершу як сировинний
придаток. Першим з іноземців сюди прийшов “Лакталіс”, придбавши
Миколаївський молокозавод. Річний оборот цієї міжнародної корпорації
вимірюється мільярдами євро, а сукупні обсяги переробки порівнянні з
обсягами всієї України. Їх цікавила дешева сировина, і ще довго Миколаїв
працював на харчовий казеїн, який відправляв на головну контору фірми у
Францію. І щойно український ринок почав відбудовуватися, профіль
миколаївського заводу було змінено: він почав виробляти незбиранку. Нині
продукцію під торговельною маркою “Президент” можна бачити практично
всюди. Але ж три роки тому її не було — було лише масло.
Згодом в Україні з’явилася друга французька компанія — “Бон Грейн”: це
також один з європейських лідерів з приблизно такими самими обсягами, що
й “Лакталіс”. Вони стали власниками Звенигородського сиркомбінату.
До речі, наша корпорація теж займається сиром, і треба сказати, що сир у
ланцюжку молочних продуктів піднявся останнім. Це зумовлено специфікою
самого сиру: він не є продуктом першої необхідності, тобто на сир гроші
витрачають лише тоді, коли вони є в достатній кількості і коли
фізіологічні потреби людини в харчуванні задоволені достатньою мірою.
Економіка сироваріння доволі складна, що пов’язано з тривалим
технологічним циклом: сир потрібно принаймні місяць витримувати для
визрівання, ланцюжок його реалізації доволі довгий, термін реалізації —
4–6 місяців. От, скажімо, у незбиранці: сьогодні молоко привіз на завод,
а завтра відвантажив вироблену продукцію в роздрібну мережу, а
післязавтра реалізував продукцію кінцевому споживачеві. Отож, якщо
провести порівняння за станом розвитку галузей, то сир нині — це
незбиранка трирічної давнини.
Коли піднялися російські компанії, почалася їхня експансія в суміжні
країни. Це стосується не лише України, а й Казахстану, Прибалтики тощо.
У Росії так історично склалося, що найцікавішим напрямом стала
незбиранка, тож до нас прийшли лідери саме цього бізнесу — перша і друга
компанії країни. Йдеться про “Вімм-Білль-Данн”, яка купила в Україні три
заводи, і “Планету Менеджмент”, яка купила два і створила разом із
“Фанні” холдинг “Юнімілк Україна”.
— Як не дивно, коли вітчизняне виробництво молочних продуктів падало,
добре йшли польські молочні продукти, зокрема сири, імпортні йогурти.
— Цей імпорт був сигналом того, що ринок почав оживати, з’явився попит.
Розглянемо приклад з фасованим молоком. Це продукт зручний для
споживання, з чіткими параметрами якості. Спочатку його брало дуже
обмежене коло людей, тоді як ми з вами ходили купляти молоко й сметану
на базар. Але час ішов, люди потихеньку призвичаїлися до індустріального
продукту. Нас привчали той-таки польський імпорт і власна промисловість,
яка поступово вчилася робити нормальний якісний продукт за більш-менш
прийнятну ціну. Нам почали платити вищу зарплатню. Щоб її заробити, у
нас уже не вистачало часу ходити на базар. Переробники проводили
роз’яснювальну роботу, пояснюючи, чим загрожує купівля з бочки чи
цистерни.
І ось останнім часом дуже інтенсивно пішов продаж фасованого молока.
Покупець уже цей продукт споживати хоче, і грошей в нього на це
вистачає. Дивно, але ринок фасованого молока випереджає нині всі інші
сегменти. Хоча спочатку росли йогурти, біокефіри. Цей факт підтверджує
ту істину, що ми силоміць на ринок нічого не вносимо, а все визначається
природним шляхом.
— Ринкові відносини передбачають, що частина підприємств, у тому числі
молокозаводів, має вмерти. Але ж вмирати ніхто не хоче…
— Ту структуруа переробки й ті потужності, що були за Союзу, у нову
систему перенести неможливо. Є заводи, які вже ніколи й нікого не
зацікавлять. Тому що там старе обладнання, проблеми з очисними
спорудами, з сировинною зоною, з підприємством-сусідом, у якого цей
завод “плутається під ногами”. Об’єкт може бути далеко. Нецікаво брати
заводи з внутрішніми фінансовими проблемами: адже є такі, що набрали
кредитів на більшу суму, ніж самі коштують. Тобто доля певних об’єктів є
доволі туманною.
Сказати про те, що в Україні сформувалася верства “добрих і красивих”
інвесторів, також не можна. Багато хто купує підприємства “з нагоди”:
була змога — купив. Тобто молочний бізнес для них не є профільним,
працювати в ньому вони не вміють і кошти в його розвиток вкладатимуть в
останню чергу. Погано те, що багато таких власників не хоче розставатися
з непрофільними активами, бо ці заводи до кишені власникові не лізуть, —
але й туди нічого не кладуть, і розвиватися не можуть. І така ситуація
триватиме ще років зо два-три. На жаль, за цей час деякі з цих
підприємств дійдуть до такого стану, що також стануть нецікавими.
Є інвестори, які прийшли без нічого і зробити нічого не можуть. Є
директори, які стали власниками своїх заводів, проте не стали
інвесторами. Тож завод, не отримавши вливань і не вміючи заробляти,
потроху гине. Таких прикладів також достатньо.
Проте з’явилися й сильні інвестори. Це компанії, які, здебільшого,
спеціалізуються на молочній галузі, вміють працювати, заробили певний
капітал, створили імідж, зосередили кадри, готові вирішувати серйозні
технологічні завдання. От, скажімо, корпорація “Клуб сиру”: я не можу
більше знайти в Україні прикладів, коли б було взято завод і повністю
змінено його спеціалізацію. Так, колишній Світловодський маслокомбінат,
що виробляв сухе молоко і масло, став найбільшим в Україні
сиркомбінатом. Усе непотрібне звідти було прибрано і встановлено цілком
нове обладнання.
????????? ?і, порівнянні з вартістю самих заводів.
У цілому можна сказати, що нині всі великі заводи, здатні переробляти
понад 100 тонн молока за добу, вже перебувають у руках якихось
власників.
— Як швидко можуть окупитися фінансові вливання, що їх роблять найбільші
інвестори?
— Таке інвестування є довготерміновим: чотири-п’ять років.
— Це не такий уже довгий термін. Адже, за словами наших
сільгоспвиробників, для них виробництво молока взагалі є збитковим, і
займаються вони ним лише заради “свіжої копійки” у міжсезоння — від жнив
до жнив.
— Рентабельність молока в сільському господарстві України — це окрема
велика тема. Серйозних її досліджень я ще не бачив, так само як і
серйозних аргументів щодо собівартості. Бувало, питаєш: чому у вас в
розрахунках така ціна кормової одиниці? Вони починають розповідати про
вартість зерна. Але ж півроку корови годуються на випасі!
Я хочу навести деякі приклади із зарубіжної практики. Україна — це ринок
дешевої сировини: дешевої, передусім, завдяки вартості робочої сили та
енергоносіїв. Проте існують розвинуті країни, що є світовими лідерами
молочної галузі — Австралія, Нова Зеландія, — де немає дотацій на
молочну продукцію. Скажімо, у Новій Зеландії молочна переробка є одним з
головних видів промисловості і однією із головних позицій експорту.
Проте вартість молока там порівнянна з його вартістю в Україні, і ніхто
не сумнівається у рентабельності його виробництва. Ефективність
тваринництва у Новій Зеландії грунтується на цілій низці параметрів.
Скажімо, якщо американці та європейці борються за згладжування сезонних
коливань у виробництві молока, то тут цим не займаються, а виробляють
молоко тоді, коли його собівартість найнижча. У них усе підігнано —
осіменіння, переробка, укладання контрактів — так, щоб сезонне коливання
було оптимальним з погляду економіки даного продукту. Дуже серйозно
поставлено питання випасу: яку траву сіяти, як і де, як пересувати стадо
по пасовищах, яким має бути оптимальний розмір стада. За рахунок усього
цього досягається максимальна ефективність молочного тваринництва і
низька собівартість молока: сьогодні вона близька, а в деякі сезони
навіть нижча, ніж у нас в Україні.
Проте в Україні також є приклади ефективних молочних господарств. Є
такі, що спеціалізуються лише на молоці, доять його доволі багато і
заробляють дуже непогані гроші.
— Чи інвестуєте ви у такі господарства?
— Ні. У нинішніх умовах сільське господарство є дуже ризиковим бізнесом.
У ньому, як і в переробці молока, потрібно спеціалізуватися, бо там є
своя специфіка: права власності дуже складні, специфічні правила
менеджменту, кадри, соціальні питання. Взагалі темою сільського
господарства в усіх країнах займається держава. Вона піднімає, стимулює,
навчає. Це продовольча безпека країни — усім це має бути зрозуміло. До
того ж, ніхто інший не ризикне вкладати туди кошти у великих масштабах.
А вкладання потрібні надзвичайно великі. Адже такої структури ринку
молока, що існує нині в Україні, немає в жодній іншій країні світу. Ніде
немає того, щоб 75% молока вироблялося в господарствах, де одна-дві
корови. Ми змушені також орієнтуватися на цю сировину. Проте з дрібним
виробником працювати важко, якість молока в нього низька. Допомагаємо
йому тим, що купляємо всю товарну продукцію, регулярно за неї
розраховуємося. У зворотному напрямі реалізовуємо продукти, що можуть
йому знадобитися: миючі засоби, комбікорми. На наших приймальних пунктах
люди можуть замовити послуги зі щеплення, осіменіння — це ми беремо на
себе.
Але, на моє переконання, структура виробництва молока в сільському
господарстві повинна змінитися. Цим мають займатися або спеціалізовані
великі господарства, або в Україні слід зробити так, як прийнято в
усьому світі: створити приватні молочні ферми зі стадами у 50–100 голів.
Тоді молочне виробництво буде рентабельним і можна буде вирішувати решту
завдань, зокрема й регулювання цін: коли з’явиться ця верства
виробників, ми знайдемо з ними спільну мову, тому що вони розуміють наші
проблеми, а ми — їхні.
— Чи існує між заводами вашої групи “розподіл праці” на ринку? І
взагалі, якою ви хотіли б бачити оптимальну конфігурацію своїх заводів з
погляду виконання стратегічних завдань корпорації?
— Є об’єктивні умови, і ми маємо під них підлаштовуватися. Наприклад, за
часів незалежності в Україні жодного молочного підприємства не
побудовано з нуля. Коли ми дійдемо до таких варіантів, то зможемо
враховувати все: якість сировинної зони, відстань до ринків, наявність
кваліфікованої робочої сили. Нині ж ми змушені брати те, що є, бо так
дешевше.
Отож, придбанню заводу передує бізнесове стратегічне планування, щоб цей
об’єкт якнайліпше використовувався. При цьому враховуються такі
параметри: скільки молока є в зоні, яке воно, за якою ціною воно може
бути зібране, який продукт з нього і якої якості можна зробити, щоб
заробити на цьому прибуток. Далі ми боремося за мінімізацію витрат, за
норми виходу продукції, за стабільну якість, будуємо систему продажу.
Після того, як бізнес посідає своє місце на ринку, настає черга
вирішувати питання, що з цим бізнесом робити далі: як його розвивати, чи
залишати на тому самому майданчику, чи не продати тому, хто веде
сильнішу експансію, бо він може тебе задавити. В усьому світі це
відбувається: хтось когось поглинає, хтось це робить дружньо, хтось —
ні. Але на стадії, коли бізнес уже працює, усі ці зміни є надбудовними:
вони не стосуються самого заводу й сировинної зони, які продовжують
розвиватися далі. У нас не було ще прецедентів, коли б хтось із
серйозних інвесторів купив завод, і через це заводу стало б гірше.
Навпаки, власники приходили більш ефективні, більш спеціалізовані.
Буває й так, що підприємство гине, але там немає з ким розмовляти: пакет
акцій розпорошено, зібрати їх неможливо. Отож, передусім має з’явитися
власник із консолідованим пакетом акцій. І якщо для нас цей об’єкт
стратегічно цікавий, то ми його знайдемо самі, раніше навіть, ніж там цю
ситуацію усвідомлять. Якщо позиції не збігаються і вони до нас не хочуть
— ми розходимося. Тобто ніхто нікому не заважає, ні на кого не тисне.
Якщо тиск і є, то він іде не з боку операторів, а з боку ринку молока та
готової продукції.
— Яким ви бачите стан молочного ринку України в найближчі роки?
— Нині відбувається процес консолідації активів, які поєднуються або
самі, або скуповуються потужнішими компаніями. Якщо раніше лідери галузі
управляли двома-трьома заводами і з них був лише один великий, то тепер
лідери мають по чотири-п’ять великих об’єктів і продовжують
розширюватися далі.
— Чи можна сказати, що ви, великі інвестори, усе на цьому ринку вже
“схопили” і “чужий” на нього не вийде?
— Так, ми давно це відчуваємо.
— І скільки ж вас?
— Десь чотири українських великих оператори, два російських, два
французьких.
— Купуючи й розбудовуючи підприємства в Каневі та Світловодську, ваша
корпорація, наскільки мені відомо, мала на меті виробляти продукцію
виключно для експорту в Росію. Український ринок вас не приваблює?
— Ми свої погляди переглянули. Пов’язано це з тим, що внутрішній
український ринок сиру здатен узяти більше, ніж ми експортуємо. І
нехтувати цим сегментом було б сьогодні неправильно. Крім того, нині
внутрішній ринок є рентабельнішим, зокрема через проблеми з поверненням
ПДВ: тут ми одержуємо ПДВ повноцінно, без жодних затримок, дисконтів,
які дуже сильно впливають на рентабельність. Цей ринок доволі
перспективний: в українців добрий молочний менталітет, і ми сиру
їстимемо набагато більше, ніж їмо нині. Нарешті, з маркетингового
погляду, внутрішній ринок набагато стабільніший і прогнозованіший, а
експорт — це завжди ризик.
Тому якщо спочатку ми планували виробляти лише ті сири, які найбільше
купляють російські трейдери (російський і ще два-три види), то тепер
плануємо довести свій асортимент до півтора десятка назв: різних цінових
груп, різного зовнішнього вигляду — кругла голова, мала, прямокутна,
євроблок, велика дірка тощо.
Проте Росія завжди буде для нас стратегічним ринком, і ми ніколи свідомо
не скорочуватимемо там свою присутність. Бо Росія — один з найбільших у
світі імпортерів масла, сиру й інших молочних продуктів. Якщо туди
рветься Європа, Нова Зеландія, то чому ж ми маємо віддавати свої
позиції? Нам Росія і за менталітетом ближча, і географічно.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
