Реферат на тему:
Морфологічні норми сучасної української мови (іменник та прикметник)
1. Поняття морфологічних норм
Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних
форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.
За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових
закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями
-а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим в жін.р., -о, -е, -а(я) в
сер.р., категорія числа – закінченнями слів певного роду в однині і
закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій
стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про
варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на
морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж
мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному
відмінку – учителю й учителеві.
Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми
висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо
коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова
точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність
викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в
офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних
морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин
мови.
2. Особливості використання іменників
Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і
спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.
Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного
роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо
розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду,
напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення
іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа
– чол. р.; фрау, міледі, місіс – жін. р. Назви істот з неособовим
значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але
можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані
іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок
країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.
Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині.
Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають
збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви,
напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви
сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів,
станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних
предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі
власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання,
обійми, куранти, ласощі, Карпати.
Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких
належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі
прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на
-аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко,
Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з
кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе,
Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним,
напр.: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.:
півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком
і под.; назви іноземних часописів, напр.: “Таймс”, “Юманіте”.
У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення
-а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця,
менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги,
площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта),
місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта),
машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова,
Києва) та інших слів.
.
L
N
P
`
|
„?`„?gd’l/
Y); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу,
Донбасу, Сибіру) та інші слова.
У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові,
-еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються
здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення
-у (-ю) – в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі
перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових
відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору
докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають
в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові,
-еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).
Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають
закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м’як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє).
Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),
-ю (м’як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні
назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж і географічні
назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре,
Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е
(спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як
у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою
Н.в.
Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних,
абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій,
звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у
звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи
прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників
чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням;
використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та
множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има.
3. Особливості вживання прикметників
Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються
за родами, числами і відмінками.
Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого
ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок
додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-,
напр.: інтенсивний – інтенсивніший, дорогий – дорожчий, а складена форма
– шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.:
більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня
утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з
метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший,
найдорожчий, а складена форма найвищого ступеня – внаслідок сполучення
слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш
інтенсивний, найменш дорогий.
Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами
ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають
сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з
префіксом не-, напр.: неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного
походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.:
платоспроможний, самофінансований та інші.
Використання прикметників у ділових документах відзначається такими
особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження,
аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються
іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та
сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення
часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у
(в) або прислівник.
Рекомендована література
Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі україн. мови. – К.,
1999. – С. 89-94, 106-108.
Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. – С. 66-101.
Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2002. – С. 175-218.
Культура української мови / За ред. В.М.Русанівського. – К., 1990. –
175-182 с.
Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2000. – С.
37-40, 47-49, 76-80, 86-93, 100-101, 117-123.
Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 1999. – С. 47-132.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / За заг. ред.
І.К.Білодіда. – К., 1969. – С. 5-236; Стилістика. – 1973. – С. 244-285.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
