Астрономія і світ довкола (книга)

Астрономія і світ довкола

Астрономія і природознавство

Астрономія — наука про небесні явища, про Всесвіт, про світобудову —
належить до найдавніших природничих наук.

Свого часу було досить поширеним уявлення про те, що астрономія — це
абстрактна наука, відірвана від дійсності і в кращому випадку така, що
покликана задовольняти лише природну допитливість людини стосовно будови
того світу, в якому ми живемо.

Однак подібна думка є глибоко помилковою. Саме виникнення астрономії
тісно пов’язане з практичними потребами наших далеких предків, яким
потрібно було орієнтуватися в просторі, мандрувати, вимірювати час,
складати календарі, визначати найсприятливіші строки початку й
завершення сільськогосподарських робіт. Розв’язувати ці життєво важливі
завдання допомагали людині спостереження за небесними світилами.

«Спершу астрономія, яка вже через пори року абсолютно необхідна для
пастуших і землеробських народів» ‘,—- зазначав Ф. Енгельс, аналізуючи
послідовний історичний розвиток різних галузей природознавства.

Про зв’язок спостережень небесних світил з практичним життям і про їх
вплив на суспільні процеси писав і К. Маркс: «…необхідність
обчислювати періоди підвищення і спаду води в Нілі створила єгипетську
астрономію, а разом з тим панування касти жерців як керівників
землеробства» 2.

І надалі астрономія завжди розвивалася відповідно до практичних потреб
людей, з розвитком матеріальних

умов життя суспільства. І хоча багато практичних завдань, які
розв’язувалися за допомогою астрономічних спостережень, зараз найчастіше
розв’язуються засобами радіотехніки й радіоелектроніки, наука про
Всесвіт і сьогодні якнайтісніше пов’язана з людською практикою.

Особливо важливого значення набирають астрономічні дослідження в наш
час, в епоху науково-технічної революції. Справа в тому, що фізика наших
днів (а як відомо, ця наука є фундаментом науково-технічного прогресу)
дедалі більшою й більшою мірою потребує досліджень екстремальних станів
матерії: величезних тисків, надвисоких температур, космічного вакууму,
надпотужних магнітних полів, процесів, що супроводжуються виділенням
великої кількості енергії.

Досягнення подібних станів в умовах земних лабораторій, принаймні за
існуючого рівня експериментальної техніки, є завданням, важким для
розв’язання. Але е лабораторія, в якій подібні та інші незвичайні стани
матерії реально існують і в принципі можуть бути досліджені. Це
нескінченно різноманітна лабораторія Всесвіту. І не випадково відомий
радянський фізик, академік Л. Арцимович заявляв, що астрофізиці належить
майбутнє в сучасному природознавстві.

Можна вважати, що одним з найважливіших законів розвитку людського
пізнання є безперервне розширення тієї царини природних процесів і явищ,
звідки черпається потрібна інформація. Людина почала вивчати природу з
дослідження безпосередньо оточуючих її явищ, що характеризуються
просторово-часовими масштабами порядку сантиметрів і секунд, а потім
розширила коло досліджуваних явищ з одного боку в царину мікропроцесів
(просторово-часові масштаби порядку 10~13 — 10~17 см і 10~27 с), а з
другого боку — в царину мегапроцесів (просторово-часові масштаби порядку
мільярдів світлових років і мільярдів років).

І цілком закономірно, що за останні десятиріччя астрофізичні дослідження
зумовили цілий ряд видатних відкриттів, що значно розширили ваші
уявлення про фізику світобудови, про закономірності будови матерії.

Наука значно просунулася вперед у вивченні Всесвіту, писав
віце-президент АН СРСР, академік В. Котельников. Фундаментальні
відкриття сучасної астрофізики, пов’язані з можливостями спостереження в
нових діапазонах електромагнітних хвиль, прояснили деякі аспекти
еволюції зір, галактик, Всесвіту. Подаль-ший розвиток астрономічних
спостережень як з поверхні Землі, так і за допомогою космічних кораблів
та штучних супутників дасть змогу здобувати дедалі повнішу інформацію
про багато явищ у ланцюгу космічної еволюції, про загадкові астрофізичні
об’єкти.

Ось чому розвитку астрономії, і в першу чергу астрофізики, приділяється
в нашій країні така велика увага. Зокрема, за останні роки в Радянському
Союзі створено кілька унікальних астрофізичних комплексів. Серед них
найбільший у світі шестиметровий телескоп, радіотелескоп РАТАН-600, який
за деякими показниками е єдиним у світі, а також семидесятиметровий
радіотелескоп у Криму. Астрономічні дослідження становлять також важливу
частину програми, здійснюваної за допомогою радянських автоматичних і
пілотованих космічних апаратів, у тому числі й орбітальних станцій
«Салют».

«Технічне переозброєння астрономії — зовсім не дешева справа.

Вартість сучасного великого оптичного чи радіотелескопа з усіма
потрібними для роботи аксесуарами,— зазначає член-кореспондент АН СРСР
Й. С. Шкловський,— обчислюється багатьма десятками мільйонів
карбованців, а якщо експерименти з телескопами ставляться на
спеціалізованих штучних супутниках, то сюди слід до-

дати ще вартість космічної техніки, яка зрозуміло, є дуже високою. І все
ж держави йдуть на такі витрати т.ак само, як і на ще значніші витрати у
фізиці, пов’я-Іані з будівництвом надпотужних прискорювачів або
установок для вивчення керованого термоядерного синтезу.

Часи «дешевої науки» безповоротно минули, а сподіваний у перспективі
економічний ефект від фундаментальних досліджень окупає ці величезні
витрати» ‘.

Треба також сказати про те, що сучасні астрономічні дослідження тісно
пов’язані не тільки з фізикою, а й з рядом інших галузей
природознавства, зокрема з хімією та біологією. А оскільки в наш час
дуже багато кардинальних проблем розв’язується на стиках, на межах наук,
то відкриття, здійснювані в глибинах Всесвіту, можуть виявитися дуже
корисними для найрізноманітніших галузей сучасного природознавства.

Нарешті, слід наголосити на тому, що завдяки розвитку нових методів
астрономічних досліджень, які значно розширили можливості здобуття
різноманітної інформації про космічні явища, астрофізика за останні
десятиріччя перетворилася на еволюційну науку. Якщо порівняно недавно
увагу дослідників Всесвіту привертало насамперед вивчення сучасних
станів тих чи інших космічних об’єктів, то сьогодні на перший план
висунулося виявлення закономірностей їх походження і розвитку. Знання
цих закономірностей дуже важливе, оскільки дає змогу прогнозувати
майбутні стани об’єктів, що вивчаються. Проте зрозуміти закономірності,
про які йдеться, можна лише на підставі дослідження загальної картини
еволюції матерії у Всесвіті.

Розв’язання цього завдання вимагало залучення мо-

гутнього апарату теоретичної фізики. Завдяки цьому відбулося
взаємозбагачення астрономії й фізики, якоюсь мірою навіть злиття цих
наук.

З другого боку, астрономічні дослідження і астрономічні знання мають
також величезне світоглядне значення.

Людина — частина Всесвіту. Певні космічні обставини супроводжують її все
життя, вона відчуває на собі різні космічні впливи, взаємодіє з
навколишньою природою, поступово залучаючи дедалі ширші ділянки Все-,
світу в сферу своєї практики.

Свою залежність від космічних обставин, нерозривний зв’язок із Всесвітом
люди інтуїтивно усвідомили ще в давнину. І цілком природним було
прагнення людини проникнути в таємниці світобудови, зрозуміти своє місце
в ній.

У міру розвитку науки це прагнення ставало дедалі усвідомленішим.
Знаменно, що саме вивчення космічних явищ привело до великої
коперниковської революції, яка поклала початок сучасному
природознавству. Астрономічні спостереження відіграли істотну роль у
відкритті Галілеєм і Ньютоном законів руху тіл і закону всесвітнього
тяжіння. Вони багато в чому сприяли й розробці однієї з
найфундаментальніших фізичних теорій — теорії відносності, як
спеціальної, так і загальної.

Значення досліджень, пов’язаних з вивченням Всесвіту, піднялося на нову
якісну сходинку завдяки видатним досягненням науки і техніки в освоєнні
космосу. І справа не тільки в тому, що космічні апарати дають змогу
виносити астрономічну апаратуру за межі щільних шарів земної атмосфери і
тим самим значно розширюють можливості астрономічних спостережень, але й
у тому, що коли раніше людина була прикута до Землі і все космічне
мимоволі уявлялося їй чимось вельми віддаленим, то з розвитком космічних
польотів

космос став поступово втягуватися в сферу безпосередньої людської
практики.

Бурхливий прогрес астрономії у другій половині XX століття має
надзвичайно важливе значення для побудови сучасної наукової картини
світу. Наукова картина світу, якщо її розуміти в найширшому значенні
цього слова,— це узагальнене відображення людиною навколишньої природи.
В її основі у кожну історичну епоху, на кожному рівні розвитку науки
лежить уся сукупність існуючих знань; при цьому особливо важливу роль у
її побудові відіграють знання про Всесвіт.

З іншого боку, визнання, прийняття наукової картини матеріального світу
саме по собі ще не гарантує матеріалістичного ставлення до світобудови.
Зокрема, сучасні релігійні теоретики змушені приймати наукову картину
матеріального світу. Проте це не заважав їм залишатися на релігійних
позиціях, оскільки вони твердять, що поряд із світом матеріальним
начебто існує світ надприродний, який займав панівне становище.

Таким чином, боротьба сучасної науки і релігії зовсім не зводиться до
протиставлення уявлень про будову Всесвіту. У цієї боротьби набагато
глибше коріння, не тільки гносеологічне (тобто пов’язане з процесом
пізнання) , а й перш за все соціальне.

Та було б неправильно думати, що боротьба між наукою і релігією перейшла
виключно у сферу соціальну, а в галузі природознавства вона повністю
припинилася, оскільки сучасні богослови не вступають у спір з науковою
картиною матеріального світу. Насправді це далеко не так: боротьба, і
дуже гостра, триває і в сфері уявлень про світ, але вона набула інших,
ніж у середні віки, форм. Розгортається вона не довкола обговорення
істинності тих чи інших конкретних наукових результатів, а головним
чином довкола їх філософського витлумачення.

І саме галузь астрономічних досліджень, наука про

Всесвіт, є тією ареною, де ця боротьба набирає особливо гострих форм і
розгортається з особливою силою.

«Ми повинні боротися з релігією,— писав В. І. Ленін.— Це — азбука всього
матеріалізму і, отже, марксизму. Але марксизм не є матеріалізм, що
спинився на азбуці. Марксизм іде далі. Він говорить: треба вміти
боротися з релігією, а для цього треба матеріалістично пояснити джерело
віри і релігії у мас» ‘.

Якщо з’ясування соціальних коренів релігії є завданням курсів історії й
суспільствознавства, то в курс,і астрономії з’являється можливість
висвітлити й пояснити гносеологічні корені релігії, тобто корені,
пов’язані з процесом пізнання.

Методичні міркування. Користуючись цією книгою, вчитель повинен мати на
увазі, що викладені в ній матеріали не є безпосереднім змістом
атеїстичної частини того чи іншого уроку в астрономії, їх основне
призначення — допомогти вчителеві астрономії осмислити світоглядний
аспект того чи іншого розділу курсу. Що ж до конкретного втілення
наведених у книжці відомостей у матеріалі уроку, то це творче завдання,
яке щоразу має розв’язувати сам учитель.

Вступний розділ курсу астрономії дає благодатну можливість для того, щоб
привернути увагу учнів до загальних питань світогляду, а також до
боротьби науки проти релігії в сучасній науці про Всесвіт. При цьому
основну увагу слід приділити соціальним кореням релігії, тій ролі, яку
вона виконувала і продовжує виконувати в людському суспільстві.
Роз’яснення причин, що породили релігію і сприяють її відтворенню,— один
з найпереконливіших і дійовіших аргументів на користь атеїзму.

Слід зазначити, що наука — це не тільки абстрактне знання, не тільки
збирання відомостей про закономір-

ності навколишнього світу. Наука включав в себе людську діяльність по
виробництву знань. Без людини наука не могла б існувати, тобто наука —
це одна з форм суспільної свідомості.

Релігія — теж форма суспільної свідомості. І вона також тісно пов’язана
з людською (релігійною) діяльністю.

Саме з цими різними формами людської діяльності і пов’язана непримиренна
боротьба науки проти релігії. Справа не тільки в різних уявленнях про
світобудову, а перш за все у принципово різній спрямованості наукової і
релігійної діяльності, в різних цілях і завданнях, у різному характері
цих форм діяльності, в їх різних суспільних функціях, які (що б не
твердили на словах сучасні захисники релігії) не можуть не приходити у
суперечність одне з одним.

Узагалі треба всіляко прагнути до того, щоб атеїстичні матеріали на
уроках астрономії не були своєрідним «додатком» до природничо-наукового
матеріалу. Учні завжди чутливо реагують на такі штучні прийоми, а це
неминуче погіршує їхню увагу, негативно впливав на сприйняття, а
врешті-решт — знижує ступінь довір’я до світоглядних висновків.
Світоглядні питання повинні природно виникати в процесі викладу
наукового матеріалу, наприклад, у зв’язку в історією вивчення тієї чи
іншої проблеми або обговоренням якогось астрономічного відкриття.

І ще одна порада. При викладі тих чи інших питань, пов’язаних із
світоглядом, слід всіляко уникати голих декларацій і безапеляційних
тверджень, поданих у готовому вигляді. Слухаючи вчителя, школярі повинні
активно мислити і разом з ним приходити до певних висновків. Тільки
таким чином можна розвинути в учнів сучасний стиль наукового мислення,
прищепити їм навички наукового підходу до розуміння й осмислення
навколишнього світу.

Від спостережень до теорії

Спостереження. Експеримент. Теорія. Одне з основних положень теорії
пізнання діалектичного матеріалізму полягає в тому, що процес пізнання
людиною навколишнього світу проходить у напрямі від живого споглядання
до абстрактного мислення, а від нього — до практики.

Вихідним моментом наукового пізнання є спостереження різних об’єктів і
природних процесів. Ці спостереження можуть здійснюватись як за
допомогою органів чуттів, так і за допомогою різних приладів та
інструментів, що розширюють можливості цих органів. Безпосередньо чи за
допомогою спеціальних пристроїв: електронних мікроскопів, телескопів,
радіотелескопів, інших вимірювальних приладів — дослідник спостерігає
плин тих чи інших природних процесів, реєструє події, що відбуваються,
проводить потрібні вимірювання.

Маючи органи зору, що здатні сприймати видиме світло, люди почали
вивчати Всесвіт з тих об’єктів, які вони могли безпосередньо
спостерігати на небі. І протягом багатьох століть астрономія залишалася
виключно оптичною наукою. А основним інструментом дослідників Всесвіту
був телескоп — прилад, що в багато разів збільшує чутливість людського
ока.

Однак можливості астрономічних спостережень обмежені натуральним ходом
природних процесів. Скажімо, планету Марс дослідники Всесвіту можуть
спостерігати у телескопи з наземних обсерваторій лише протягом кількох
місяців у межах кожних двох років. У решту часу Марс губиться в яскравих
променях Сонця і практично недоступний для телескопічних спостережень. А
великих протистоянь Марса, коли ця планета найближче підходить до Землі,
доводиться чекати роками.

У не менш складному становищі опиняються вчені при спостереженні
сонячної корони — зовнішньої оболонки нашого денного світила. З наземних
обсерваторій у звичайних умовах корону не видно: її слабке сяйво
губиться у променях сонячної фотосфери — найбільш яскравого шару
сонячної поверхні, який ми й спостерігаємо на небі у вигляді сліпучого
диска.

Звичайно, всередині телескопа можна встановити спеціальну заслінку, що
перекривав фотосферу. Але цей метод дає результати тільки на гірських
обсерваторіях. Найкращі умови для вивчення сонячної корони виникають
тільки під час повних сонячних затемнень, коли диск Місяця перекриває
яскраву фотосферу. Але, по-перше, повні сонячні затемнення відбуваються
досить рідко, їхніх повторень інколи доводиться чекати роками, а в
одному й тому самому місці повні сонячні затемнення звичайно
повторюються лише через багато сотень років. Так, за весь час існування
Москви, тобто майже за 850 років, у цьому районі відбулося лише три
повні затемнення, а чергове спостерігатиметься лише 16 жовтня 2126 року.

По-друге, повна фаза затемнень, під час якої тільки й можна спостерігати
сонячну корону, триває лише кілька хвилин.

Десятиріччями, а іноді й століттями доводиться очікувати появи яскравих
комет, проходження Меркурія по диску Сонця, спалахів наднових зір у
нашій Галактиці. І таких труднощів при вивченні космічних явищ є чимало.

На відміну од спостерігача експериментатор має можливість безпосередньо
активно впливати на об’єкт, що вивчається (нагрівати його, піддавати дії
хімічних речовин, механічних навантажень, електричних і магнітних полів
тощо), змінювати його стан і спостерігати наслідки таких змін.
Експеримент, у принципі, може бути повторений у будь-який час і яку
завгодно кількість разів. Крім того, в процесі дослідження експеримент
можна видозмінювати, вносити у його постановку певні поправки і тим
самим діставати принципово нові результати.

Таким чином, експеримент — дійовіший і ефективніший спосіб наукового
дослідження, ніж спостереження.

Поширеною в думка, що астрономія — наука пасив-но-спостережна і в ній,
принаймні до створення дослідних космічних апаратів, не було місця для
експерименту. Однак це помилкове уявлення.

Зрозуміло, дистанційний характер астрономічних досліджень накладав на
вивчення космічних явищ певну специфіку, але, з другого боку,
астрономічні спостереження, незважаючи на величезні відстані, що
відділяють дослідника від об’єктів, які він вивчає, зовсім не такий вже
пасивний спосіб вивчення природи, як може здатися на перший погляд. Як
підкреслює академік В. А. Амбарцумян, і спостерігач у більшості випадків
має можливість активно вибирати об’єкти спостереження відповідно до
своїх дослідницьких завдань.

Одним із прикладів такого активного підходу до астрономічних
спостережень є «метод порівняння». Для вивчення якого-небудь об’єкта, що
цікавить астрономів, підбираються подібні до нього за природою космічні
об’єкти. В процесі спостережень з’ясовується, що у цих об’єктів спільне
і чим вони різняться. Аналіз причин, які породжують цю подібність і цю
відмінність, може дати цінну додаткову інформацію, що відкрив шлях до
пізнання закономірностей досліджуваного об’єкта. Так, Землю порівнюють з
іншими планетами Сонячної системи, Сонце — з іншими зорями, нашу
Галактику — з іншими зоряними островами Всесвіту.

Можливими в астрономії є також дослідження, що фактично наближаються до
експериментальних. Тільки умови для таких досліджень створює не
експериментатор, а сама природа. І завдання вченого полягає в тому, щоб
наперед передбачити таку можливість і скористатися з неї для дослідження
того чи іншого явища.

Одним з перших «космічних експериментів», використаних людиною, було
визначення форми Землі за допомогою… місячних затемнень. Наші предки
не могли полишити Землю й поглянути на неї з великої відстані, як це
вдається зробити у наш час за допомогою космічних апаратів. Можливість
«побачити» Землю ніби «з боку» надала сама природа.

Як відомо, місячні затемнення відбуваються тому, що у своєму русі
довкола Землі Місяць час од часу потрапляє в тінь, яку відкидав в
світовий простір у променях Сонця непрозоре тіло Землі. Видатний
мислитель Стародавньої Греції Арістотель одним з перших звернув увагу на
ту обставину, що при всіх без винятку місячних затемненнях, які
будь-коли спостерігалися людьми, контур земної тіні на Місяці завжди мав
форму круга.

Арістотель дійшов висновку: Земля є кулястою, бо тільки куля може за
будь-яких положень відкидати не-змінно круглу тінь.

Цікаво, що під час місячних затемнень природа, так би мовити, паралельно
ставить ще один важливий експеримент. У період повного затемнення прямі
промені Сонця не можуть досягти поверхні Місяця — їм заступає дорогу
Земля. Але ті сонячні промені, які проходять через високі шари
повітряної оболонки Землі, заломлюються і частково досягають місячної
поверхні, надаючи їй червонястого відтінку. За цим відтінком можна
робити висновки про фізичний стан верхньої атмосфери нашої планети.

Сонячне світло бере безпосередню участь ще в одному космічному
експерименті, який свого часу зумовив одне з найважливіших відкриттів у
галузі планетної астрономії. Йдеться про так зване проходження Венери по
диску Сонця. Через певні проміжки часу Земля і Ве-нера опиняються на
одній прямій із Сонцем, і оскільки хмарна планета знаходиться ближче до
денного світила,

ніж Земля, то з Землі можна спостерігати, як Венера «вступає» на край
сонячного диска і сходить з нього.

Великий російський учений М. Ломоносов, за життя якого відбувалося
чергове проходження Венери по диску Сонця, вперше підійшов до
спостереження цього явища з наукових позицій. Він звернув увагу на те,
що в момент, коли вона сходила з нього, довкола планети спалахнув
світлий обідок. Ломоносов цілком правильно витлумачив результат цього
експерименту, поставленого природою: світний обідок навколо Венери —
результат заломлення сонячних променів в атмосфері планети.* Це
відкриття по суті поклало початок планетній астрономії.

Яскравий приклад застосування з метою наукового дослідження космічної
ситуації — перевірка одного в основних висновків загальної теорії
відносності Ейнштейна про викривлення світлових променів під дією сили
тяжіння. Для цього використовується момент повної фази сонячного
затемнення, коли з’являється унікальна можливість одночасно
сфотографувати перекритий Місяцем сонячний диск і зорі, що знаходяться в
цей момент поблизу його краю. Потім одержані фотографії порівнюють із
звичайними знімками зоряного неба. І якщо розташування одних і тих самих
зірок на цих фотографіях не збігається, то за їх зміщенням можна оцінити
ступінь викривлення світлових променів при проходженні у безпосередній
близькості від Сонця.

Для перевірки справедливості загальної теорії відносності Ейнштейна
можуть бути використані спостереження й інших фізичних ефектів
космічного порядку, існування яких вона передбачає. Один з них полягає в
тому, що в момент повної фази сонячного затемнення, коли Місяць
опиняється між Сонцем і Землею, гравітаційний вплив Сонця на Землю має
слабшати.

Згідно з розрахунками, що грунтуються на загальній теорії відносності,
зміна прискорення вільного падіння

біля земної поверхні, зумовлена проходженням Місяця між Сонцем і Землею,
має відбитися в шістнадцятому знаці після коми. Проте приладів, здатних
здійснювати вимірювання з такою точністю, у розпорядженні вчених немає.
Проте вже є прилади, які дають змогу розв’язувати у певному смислі
зворотне завдання: перевірити, чи не є ефект, про який йде мова,
істотнішим, ніж передбачає теорія. Для науки і такі результати мають
неабияке значення.

Подібні спостереження були здійснені радянськими вченими під час повного
сонячного затемнення 31 липня 1981 року за допомогою створеного в
Інституті автоматики і електрометрії Сибірського відділення АН СРСР
лазерного гравіметра. Цей унікальний інструмент дає можливість
вимірювати прискорення вільного падіння з точністю до дев’ятого знаку
після коми.

Результати спостережень з висновками теорії відносності не розійшлися —
у межах точності приладу ніяких змін прискорення вільного падіння
виявлено не було.

Аматорська астрономія. Аматорські заняття астрономічними спостереженнями
відкриють школяреві новий і захоплюючий світ — світ космічних явищ.

Але найголовніше полягає в тому, що ці заняття виробляють у людини
чимало дуже важливих і цінних якостей: точність, уміння працювати з
книгою, самостійність у розв’язанні завдань, акуратність, уміння
аналізувати здобуті результати, спостережливість, витримку, терпіння,
вміння мислити. Безпосереднє зіткнення з процесом наукового дослідження
сприяє також формуванню діалектико-матеріалістичного світогляду.

Але й це не все: залучення до астрономічних спостережень та досліджень
приносить величезну радість — радість самостійного пізнання
навколишнього світу.

І зовсім не обов’язково, щоб у майбутньому учень, який захоплюється
астрономічними спостереженнями,

став астрономом-професіоналом. Яку б спеціальність він не обрав, де б не
працював, досвід та навички, набуті в процесі аматорських занять
астрономією, не раз підуть йому на користь.

Методичні міркування. Щоб не порушувати стрункість викладу, в розділі
про астрономічні спостереження наведено приклади «космічних
експериментів», які належать до наступних розділів курсу астрономії.
Однак використати ці приклади на уроках доцільніше при проходженні
відповідних питань.

Космос — земля — людина

Зоряне небо. Одним з найважливіших положень матеріалістичної діалектики
в уявлення про загальний взаємозв’язок і взаємозалежність явищ природи.

Як суспільна формація людство підпорядковується особливим специфічним
закономірностям — законам суспільного розвитку, відкритим і дослідженим
К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. І. Леніним. Але з точки зору природничих
наук ми — частина Всесвіту і підпорядковуємося діючим у Всесвіті
фізичним та іншим закономірностям.

Не тільки цілий ряд умов нашого життя, а й саме існування земної
цивілізації залежать від того, що являє собою наш Всесвіт, як він
розвивається, які фізичні процеси у ньому відбуваються, які закони
діють. Усвідомлення людиною з наукових позицій свого місця у Всесвіті,
свого взаємозв’язку з навколишнім світом, має не тільки важливе значення
для нашої практичної діяльності, воно становить основу нашого наукового
світогляду.

Якщо ми — частина Всесвіту, то наше існування має бути тісно пов’язане
не тільки з оточуючими нас явищами, а й з явищами космічного характеру.

Подолати земне тяжіння і вийти у космос людині вдалося тільки у другій
половині XX століття. І все ж життя людини було пов’язане з космічними
явищами вже з глибокої давнини. Як уже було зазначено, зорі й планети
допомагали людині знаходити шляхи в океані, вимірювати час, складати
календарі,’ визначати строки сільськогосподарських робіт.

Однією з перших, зрозуміло, ще наївних спроб виявити зв’язок земних і
небесних явищ були міфи стародавніх греків про зоряне небо. Хоча в них
діють численні боги, німфи, циклопи й інші фантастичні істоти, що мають
надприродні властивості, все ж їхніми головними героями в люди, які не
тільки виступають нарівні з богами, а нерідко і перемагають їх.

Методичні міркування. У зв’язку з давньогрецькими міфами про зоряне небо
слід зазначити, що вони є переконливим наочним підтвердженням того
принципового факту, що людина «винайшла» богів за своїм образом і
подобою.

Учні мають зрозуміти, що міфи створені людською фантазією, яка спиралася
на реальну дійсність: на реальні події та явища природи, що відбувалися
на очах людей. У цих дивовижних творіннях народу жива людська думка
повставала проти релігійного засилля, поривалася до свободи й світла.

Зрозуміло, зв’язок між земним і небесним як у міфах стародавніх греків,
так і в аналогічних легендах інших народів е ілюзорним. Він не
відповідає реальному стану речей.

Релігійні люди намагалися знайти зв’язок між «небесним» і «земним» також
у рідкісних небесних явищах — повних затемненнях Місяця й Сонця, появах
яскравих комет, дощах падаючих зір. Але й ці зв’язки були ілюзорними,
вони існували лише в уяві наших предків.

Роль математичних методів у пізнанні світу. Пізнан-

ня природничими науками навколишнього світу нерозривно пов’язане із
застосуванням математичного апарату і математичних методів дослідження.

Не випадково Коперник на титульному аркуші своєї великої праці написав:
«Хай не входить сюди ніхто, не обізнаний з математикою». Без допомоги
математичного апарату неможливо було б точно виразити реальні кількісні
співвідношення та залежності, що існують у природі.

Правда, у процесі свого розвитку наука виявляє не тільки кількісні, а й
якісні закономірності. Однак, по-перше, в основі будь-яких якісних
перетворень лежать кількісні зміни. А, по-друге, виявлення якісних
закономірностей не дає нам завершеного знання — це лише проміжний етап.
Наукова теорія тільки тоді може вважатися завершеною, коли вона дістає
свого математичного виразу. Зрозуміло, це в першу чергу стосується таких
наук, як фізика і астрономія. До того ж математичні формули — це не
тільки спосіб описання. Математичний метод має колосальну евристичну
силу; виходячи з фактів реального світу, він здатний давати нове знання.
Якщо математичний апарат правильно відображає існуючі в природі зв’язки
і відносини, то шляхом чисто математичних перетворень можна,
відштовхуючись від явищ, на основі яких цей апарат був побудований,
передбачати нові, ще невідомі явища, а також прогнозувати дальший
розвиток тих чи інших природних процесів.

Спостережна астрономія пов’язана з точними кількісними вимірюваннями. А
ці вимірювання неможливі без введення якоїсь системи відліку, подібної
до географічної системи координат на Землі. Тільки за цієї умови можна
забезпечити, в одного боку, потрібну точність результатів спостережень,
а з другого — можливість цільоуказань на небі, що дають змогу
безпомилково відшукувати досліджувані об’єкти.

Введення небесних координат здійснюється за допомогою спеціальної
системи геометричних побудов, сукупність яких дістала назву сферичної
астрономії. На перший погляд сферична астрономія — не більш ніж умовна
допоміжна конструкція. Але саме вона забезпечує відповідність
результатів спостережень реальній природі і можливість практичних
застосувань астрономічних даних.

Методичні міркування. Слід зазначити, що нині величезна більшість
астрономічних розрахунків здійснюється з допомогою швидкодіючих
електроннообчислюваль-них машин. Це дає змогу за короткі строки
діставати бажані результати і тим самим значно прискорює процес
наукового дослідження Всесвіту.

Водночас більшість математичних конструкцій, навіть незважаючи на те, що
вони приводять до бажаних результатів, можуть вдатися надуманими й
штучними. В зв’язку з цим може скластися зовсім неправильне й небезпечне
у світоглядному плані уявлення про те, що людина нібито за допомогою
математичних формально-логічних побудов конструює властивості
навколишнього світу.

«Чиста математика,— писав Ф. Енгельс,— має своїм об’єктом просторові
форми і кількісні відношення дійсного світу, отже — дуже реальний
матеріал. Той факт, що цей матеріал набирає надзвичайно абстрактної
форми, може лише слабо затушувати його походження із зовнішнього світу.
Але щоб бути спроможним дослідити ці форми і відношення в чистому
вигляді, треба цілком відокремити їх від їхнього змісту, залишити цей
останній осторонь як щось неістотне» 1.

Тим самим Енгельс хотів підкреслити, що абстрактний характер
математичних побудов ніякою мірою не

може бути підставою для висновку про те, що цей апарат існує сам по собі
поза всякою залежністю від реальної дійсності.

З другого боку, неправомірно також ототожнювати математичний апарат з
реальною дійсністю.

Тому, знайомлячи школярів із сферичною астрономією, треба не тільки дати
уявлення про те, як практично користуватися системами небесних
координат, а й показати, яким чином пов’язані її геометричні побудови з
реальними властивостями навколишнього світу і умовами астрономічних
спостережень. «

Перш за все слід звернути увагу на те, що саме поняття небесної сфери
виникає природним чином. Справа в тому, що багато завдань спостережної
астрономії пов’язані з кутовими вимірюваннями на небі. При цьому
астроном абстрагується од відстаней до космічних об’єктів, мовби
відносячи їх усіх до однакової відстані, тобто подумки розташовуючи їх
на сферичній поверхні, в геометричному центрі якої перебуває він сам. На
цю поверхню вздовж відповідних радіусів і проектуються небесні світила.

Але сконструйована таким чином небесна сфера ще ніяк не пов’язана із
Землею і місцеперебуванням на ній спостерігача. Встановленню цих
зв’язків і служать подальші побудови сферичної астрономії. Спочатку
треба пов’язати небесну сферу з кулястістю Землі. Саме для цього
будується прямовисна лінія, напрям якої у кожній точці земної поверхні
можна визначити за допомогою виска. Перетин прямовисної лінії з небесною
сферою визначає розташування точок зеніту і надира. За допомогою
прямовисної лінії будується й площина горизонту. Вона проводиться через
центр небесної сфери перпендикулярно до прямовисної лінії. Перетин
площини горизонту з небесною сферою дає математичний горизонт. Внаслідок
кулястості Землі небесні сфери, побудовані для двох спостерігачів, які
перебувають у різних точках

9.3

земної кулі, різняться одна від одної. Кожна з них має свою прямовисну
лінію, свій зеніт, свої площину горизонту й математичний горизонт.

Треба також зв’язати небесну сферу з добовим обертанням Землі.
Спостерігаючи зоряне небо протягом досить тривалого часу, можна виявити,
що картина його змінюється. Одні сузір’я піднімаються над горизонтом у
східній стороні, інші заходять на заході. Ці зміни є наслідком добового
обертання Землі довкола власної осі, що відбувається із заходу на схід.
При цьому ми помітимо, що світила, розташовані порівняно невисоко над
горизонтом, у південній стороні неба описують дуги великих радіусів. У
міру наближення до зеніту ці радіуси зменшуються, і десь у районі
Полярної зорі знаходиться нерухома точка. Визначити її місцерозташування
можна дослідним шляхом. Для цього треба направити фотоапарат у район
Полярної зорі і сфотографувати цю ділянку неба з довгочасною витримкою.
На знімку всі зорі внаслідок добового руху прокреслять відповідні дуги.
А в центрі знаходиться нерухома точка — Північний полюс світу. Він
розташований на продовженні осі обертання Землі — осі світу. Північний
полюс світу, зеніт і центр небесної сфери визначають розташування
площини небесного меридіана і точок горизонту — півдня і півночі. З
напрямом осі світу безпосередньо пов’язане й розташування у просторі
перпендикулярної до неї площини небесного екватора.

Таким чином, небесна сфера з усіма її геометричними елементами зовсім не
е довільною математичною конструкцією, її побудова тісно пов’язана з
реальними умовами астрономічних спостережень.

Засвоєння основних положень сферичної астрономії й осмислення їхньої
сутності, як правило, стикається з серйозними труднощами. Воно вимагав
достатньою мірою розвинутої просторової уяви, оскільки всі побудови
сферичної астрономії здійснюються у тривимірному

просторі. Проте усі відповідні ілюстрації виконуються на плоскому аркуші
паперу.

Тому в тих містах, де є стаціонарні або навчальні планетарії, дуже
корисно провести заняття з використанням апаратури, що відтворює
побудови сферичної астрономії на сферичному куполі, тобто у тривимірному
просторі.

Практична астрономія. Ми вже говорили, що астрономія подібно до інших
природничих наук зародилася у безпосередньому зв’язку з практичними
потребами людей. Виникнувши для розв’язання практичний завдань,
астрономія в свою чергу істотно вплинула на розвиток людського
суспільства, сприяла його прогресу. Зокрема, можливість визначати
місцезнаходження корабля у морі за розташуванням Сонця і зір сприяла
великим географічним відкриттям. Відкриття Америки, кругосвітні подорожі
здійснили мореплавці, які добре знали практичну астрономію. «Існує
тільки одне безпомилкове обчислення,— говорив Колумб,— це —
астрономічне. Щасливий той, хто з ним обізнаний».

Аж до другої половини XX століття астрономічні методи навігації,
геодезії, а також обчислення часу зберігали своє практичне значення. І
вже в повоєнні роки внаслідок розвитку радіотехніки, електроніки,
атомної фізики з’явилися зручніші, оперативніші й точніші методи як для
розв’язування навігаційних та геодезичних задач, так і для надточного
відліку проміжків часу.

І в цих традиційних галузях свого практичного застосування сучасна
астрономія відійшла на другий план, поступившись першістю технічним
методам. Проте, чи означає це, що практична астрономія повністю віджила
свій вік і вже нездатна у наш час приносити якусь реальну користь? Такий
висновок був би неправильним.

Насамперед не втратила свого значення астронавігація. Вона залишається
невід’ємною складовою частиною сучасного навігаційного комплексу — в
кінцевому під-

сумку координата його опорних пунктів визначаються точними
астрономічними вимірюваннями. Крім того, в екстремальних ситуаціях
можуть знадобитися і безпосередні навігаційні астрономічні спостереження
(астрономічні ж методи автономні: вони незалежні від стаціонарних
наземних служб).

Є, нарешті, й нова сфера людської діяльності, в якій астронавігаційні
методи відіграють особливо важливу роль. Йдеться про космонавтику. Вже
зараз операції орієнтування й стабілізації космічних кораблів
здійснюються за допомогою астрономічних спостережень. А при польотах у
далекий космос астронавігація може стати єдиним методом визначення
місцезнаходження космічних кораблів у світовому просторі та знаходження
їхнього курсу.

Цікава трансформація відбулася з астрономічними методами визначення
точного часу. Якщо раніше астрономи уточнювали хід годинників, звіряючи
їх з добовим обертанням Землі, то з розробкою надточних атомних еталонів
часу з’явилася можливість розв’язувати протилежне завдання: за
показаннями атомних годинників з допомогою астрономічних спостережень
визначати нерівномірність обертання нашої планети.

Доля практичної астрономії досить повчальна. Вона показує, як змінюється
сфера застосування фундаментальних методів пізнання природи, вироблених
багатовіковою практикою людей. І в цьому — один з проявів діалектики
процесу освоєння людиною навколишнього’ світу.

Закони природи

Причинність і закономірність. Навколишній світ є єдиним у своїй
матеріальності. Це означає, що в ньому немає нічого, крім матерії, не
існує ніяких потойбічних,

надприродних сил, таких, що не залежать від матерії і стоять над нею.
Принцип матеріальної єдності світу — основоположний принцип
матеріалізму.

З цього принципу випливає, що будь-яке явище природи повинне мати
природну причину і підпорядковуватися природним закономірностям. Кожне
явище в наслідком якогось іншого чи якихось інших явищ і водночас є
причиною нових явищ.

Подібно до того як усяка сила, що надає якомусь тілу прискорення, завжди
пов’язана з реальним тілом, так і всяка зміна у русі матерії у всіх без
винятку випадках має матеріальну причину.

З цього випливає фундаментальний висновок про можливість пізнання світу.
Якщо будь-яке явище має тільки природні причини і підпорядковується
тільки природним законам, то не може існувати ніяких принципових
перешкод, які б не дали змогу людині виявити ці причини і вивчити їх.
Інше питання: скільки часу для цього знадобиться і яких зусиль це
коштуватиме? Але в принципі будь-яке явище може бути пізнане людиною.

Існування причинно-наслідкових ланцюгів — одна з найбільш загальних
властивостей навколишнього світу. При цьому, однак, треба мати на увазі,
що послідовне чергування явищ у часі ще не означає причинно-наслідкових
відносин між ними.

Те, що одне явище настає після іншого, ще не доводить, що друге є
причина першого. Необгрунтовано поставивши такі явища в причинний
зв’язок одного з одним без відповідного вивчення їх природи, можна дійти
помилкових висновків, які майже неминуче ведуть до релігійних тлумачень.

Саме так, наприклад, народжувались марновірні уявлення про небесні
знамення. Якщо слідом за незвичайним явищем на небі відбувалося якесь
лихо: епідемія, землетрус, повінь, ураган, то такий збіг набирав

в очах наших предків містичного змісту. Він надовго запам’ятовувався, і,
коли таке ж незвичне небесне явище повторювалось, марновірні люди були
переконані в тому, що за ним мають настати й ті ж самі нещастя.

Неправомірне зіставлення небесних і земних явищ відіграло далеко не
останню роль і у виникненні лженауки астрології…

Вивчення природних причин різних явищ — одне з найважливіших завдань
науки. При цьому слід зазначити, що пряме співвідношення причини і
наслідку: з А випливає В, взагалі кажучи, в ідеалізацією дійсного ходу
подій. У природі подібний зв’язок між явищами в чистому вигляді не
реалізується практично ніколи. Навіть найпростіші явища пов’язані між
собою і з іншими явищами нескінченно складними й різноманітними
взаємозв’язками.

І все ж у процесі наукового дослідження в більшості випадків вдається
виділити провідне співвідношення, яке е визначальним, переважає над
іншими. Саме така ідеалізація й забезпечує можливість практичного
вивчення тих чи інших явищ природи.

Коли ми говоримо, що матерія рухається (а матерія невіддільна від руху),
то розуміємо під цим не тільки найпростіший механічний рух, а й будь-які
складніші його форми. Рух у широкому розумінні слова — це будь-яка зміна
взагалі.

Сучасна наука вивчає різні форми руху. Основні з них: фізична, хімічна,
геологічна, географічна, біологічна і соціальна.

Рух матерії підпорядкований певним об’єктивним законам — законам
природи, тобто законам, які не залежать від людини. Пізнаючи їх, людина
формулює закони науки, які ці об’єктивні закони природи відображають.

Ще стародавні філософи на основі спостережень за різними явищами природи
висловлювали думки про загальну необхідність, повторюваність і
гармонійність світових процесів. Тим самим вони намагалися зрозуміти
дійсний хід природних процесів, звільнитися від міфологічних уявлень про
причини явищ.

Але тільки у XVII—XVIII сторіччях у результаті розвитку точних наук —
механіки, математики, астрономії — поняття закону природи почало
набувати конкретно-наукового змісту. Цей період пов’язаний з іменами Р.
Декарта, III. Монтеск’є і П. Гольбаха. Проте в епоху механістичних
уявлень про природу, коли всі явища зводились до механічного руху,
закони природи фактично ототожнювались із законами механіки.

Наступний крок був зроблений І. Кантом і особливо Г. Гегелем, який
підійшов до питання про закони природи з позицій діалектики. Зокрема,
Гегелеві належить визначення закону природи як суттєвого відношення.

Але найбільш глибоко поняття про закони природи і їх відображення в
процесі пізнавальної діяльності людей було розроблене в працях К.
Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна, що спиралися при цьому на новітні
досягнення природознавства.

Закони науки відображають найбільш істотні, стійкі, потрібні, головні
зв’язки між явищами, що визначають їх взаємозалежність і
взаємообумовленість, їх послідовність, характер їх перебігу. Так, закон
всесвітнього тяжіння визначає силу взаємодії між різними тілами залежно
від їх мас і відстані між ними.

Будь-який об’єкт, явище, процес, будь-яка зміна має підпорядковуватися
певним природним законам. Щоразу, коли в природі складаються ті чи інші
умови, подальший хід подій відбуватиметься певним чином, залежно від тих
законів, які цим умовам відповідають.

Те, що реальний світ доступний науковому пізнанню, переконливо свідчить
на користь існування об’єктивних законів, а також є одним з важливих
аргументів на користь матеріальної єдності світу.

«Вигнання законів з науки, – підкреслював В. І. Ленін,— є…
протискування законів релігії» .

А в принципу матеріальної єдності світу випливає принцип єдності законів
природи. Принцип цей, однак, не слід розуміти буквально. Єдність законів
природи не означає, що всі об’єктивні закономірності е універсальними і
діють завжди, скрізь та за будь-яких обставин. Інколи доводиться чути
твердження про те, що існує «хімічна», «фізична» або «біологічна»
єдність світу. Кажуть, наприклад, що наявність у зорях та інших
космічних об’єктах тих самих хімічних елементів, які відомі нам на
Землі, доводить «хімічну» єдність світу. Але таке твердження
неправильне. Ніякої «хімічної єдності світу» насправді не існує.
Хімічний склад різних космічних об’єктів далеко не однаковий — він
визначається конкретними умовами. Те ж саме стосується й «фізичної»,
«біологічної» та інших «єдностей» світу. Справжня єдність світу, як
наголошував ще Ф. Енгельс, полягає в його матеріальності.

Що ж до єдності законів природи, то й вона полягає в тому, що ці закони
властиві самій матерії, самому матеріальному світу. Не існує законів, що
стоять над матерією, відірвані від неї, встановлені надприродними
силами. Конкретним виразом цієї єдності є всезагальність законів
природи. Це означає, що за однакових умов рух матерії в широкому
розумінні цього слова підпорядковується одним і тим самим законам.

«Найглибший фундамент науки,— зазначав знаменитий датський фізик Н.
Бор,— це впевненість у тому, що в природі однакові явища настають при
однакових умовах» 2.

Цей висновок справедливий і щодо Всесвіту: в однакових умовах діють одні
й ті самі закони. Можна говорити про однорідність Всесвіту на рівні
законів. Коли б це було не так, то опис Всесвіту в межах сучасної фізики
взагалі був би неможливий. Саме однорідність Всесвіту на рівні законів
забезпечує застосовність фундаментальних фізичних теорій до явищ великих
космічних масштабів, у тому числі до таких явищ, що їх ми на даному
етапі розвитку науки не можемо безпосередньо спостерігати.

Оскільки всі явища навколишнього світу підпорядковуються певним
закономірностям, можуть виникнути помилкові уявлення про те, що закони
природи стоять над матерією, що вони існують самі по собі, незалежно від
неї.

На небезпеку такого хибного висновку вказував у свій час і Ф. Енгельс:
«…закони, абстраговані від реального світу,— писав він,— на певному
ступені розвитку відриваються від реального світу, протиставляться йому
як щось самостійне, як закони, що з’явились іззовні, з якими світ
повинен узгоджуватись» :.

Людина не може встановлювати за своїм бажанням закони природи подібно до
того, як вона встановлює закони юридичні, змінювати їх або керувати
ними. Проте, пізнаючи об’єктивні закономірності, людина може певною
мірою впливати на хід явищ природи. Створюючи певні початкові умови,
можна діставати наперед заплановані результати. По суті вся технологічна
діяльність людства є свідомим створенням і комбінуванням тих чи інших
початкових умов, що грунтуються на знанні різних об’єктивних
закономірностей.

Знаючи, скажімо, закон всесвітнього тяжіння, людина може створити такі
умови, за яких тяжіння почне виконувати корисну роботу. Змушуючи потоки
води за допомогою штучно споруджених гребель спадати з певної висоти під
дією сили земного тяжіння, людина примушує її обертати турбіни й
приводити в дію генератори, що виробляють електричну енергію.

Як ще один приклад можна навести запуск космічного апарата до Місяця чи
планет Сонячної системи. Здійснивши відповідні обрахунки, що грунтуються
на знанні законів руху тіл у космічному просторі, вчені надають
космічному апарату визначену за модулем і напрямом початкову швидкість у
певній точці і тим самим забезпечують його рух по обраній траєкторії.

Підтверджена всім колосальним досвідом природознавства, а також
історичним досвідом людства переконаність у природній закономірності
всіх без винятку явищ навколишнього світу вступав в непримиренну
суперечність з релігійно-містичним уявленням про чудеса — можливості
порушення законів природи надприродною силою.

Історія релігії — це багато в чому історія чудес. Віра в чудеса живила
релігійні настрої мас, сковувала волю й свідомість людей. Розуміючи це,
церква завжди підтримувала таку віру. «Той, хто стверджує,— записано у
постанові Ватіканського собору 1870 p.— ніби чудес не може бути, отже,
всі оповіді про чудеса, навіть ті, що містяться у святому письмі, слід
розглядати як байки і міфи; що в істинності чудес не можна з певністю
переконатися, і походження християнської релігії не може бути достатньо
переконливо доведено,— хай буде підданий анафемі!» 1.

Наші предки чудесним вважали все незрозуміле. Особливо сильне враження
на людину справляли такі явища, в основі яких лежали ще невідомі науці
форми існування матерії, невідомі природні процеси. Електрич-

ні й магнітні поля, радіохвилі, радіоактивні випромінен-ня існували в
природі й до того, як людина їх відкрила та дослідила. І не тільки
існували, а й зумовлювали ряд явищ, доступних безпосередньому
спостереженню. Згадаймо хоча б вогні Святого Ельма на щоглах кораблів,
що вражали уяву моряків, а насправді являли собою безневинний
електричний розряд, один з проявів атмосферної електрики.

Інший приклад: магнітні бурі, що викликали розгубленість у мореплавців,
коли стрілка компаса, замість того щоб вказувати на північ, починала
безладно повертатися. Хіба могли мореплавці минулих часів знати, що
причиною такої дивної поведінки магнітної стрілки є процеси, що
відбуваються на поверхні Сонця й породжують могутні потоки заряджених
частинок, які вторгаються в земну атмосферу і збурюють магнітне поле
нашої планети?

Незнання природних причин цих і багатьох інших «таємничих» явищ природи,
страх перед їхніми невідомими наслідками породжували уявлення про їх
надприродне походження. Марновірні люди щиро вірили, що причина таких
явищ знаходиться за межами матеріального світу.

Ми не будемо спинятися на так званих біблійних і подібних до них
чудесах, а також на чудесах, що фабрикуються спеціально для обману
віруючих. Переконливому викриттю таких чудес присвячено численну й
різноманітну літературу.

Підійдемо до питання про чудеса з дещо іншого боку. В процесі наукового
дослідження природи людина час від часу зустрічається з такими
ситуаціями, коли нововідкриті факти або вступають у суперечність з тими
чи іншими відомими науці природними закономірностями, з надійно
встановленими загальноприйнятими науковими уявленнями, що добре
зарекомендували себе, або не дістають у межах існуючих фундаментальних
наукових

теорій задовільного пояснення. Здавалося б, що у таких ситуаціях наявна
.головна ознака чуда: невідповідність ходу того чи іншого явища існуючим
науковим уявленням.

Виникає закономірне запитання: чи можуть подібні ситуації свідчити про
те, що наука наблизилася до тієї межі, за якою начебто починається сфера
дії надприродних сил? Чи вони виникають з якихось інших причин, що не
мають спільного з надприродним?

Перш за все спробуємо розібратися в тому, чи правомірним є розуміння
чуда як порушення законів природи? Так, коли б надприродні сили справді
існували й свавільно порушували б закономірний плин явищ, такі порушення
були б чудесами. Але з цього зовсім не випливає, що будь-яке порушення
законів природи є чудом. Тут ми зустрічаємося з відомою філософською
помилкою, коли нерозуміння діалектичного характеру процесу пізнання веде
до того, що наближення до меж знань про матерію, які існують у даний
момент, сприймається в релігійно-ідеалістичному плані як свідчення
існування нематеріальних, надприродних сил.

Справа в тому, що матерія нескінченно різноманітна і наші знання про неї
завжди відносні. Інакше кажучи, будь-яка наукова, у тому числі фізична
теорія, якою б фундаментальною вона не була, має певні межі
застосування. Це означає, що в природі завжди існує царина явищ, які не
можуть бути описані за допомогою даної теорії. І коли в процесі
наукового дослідження виявляються факти, що належать до цих явищ, вони
не можуть дістати задовільного пояснення в рамках існуючих знань або
навіть вступають з ними в явну суперечність. Таким чином, у подібних
випадках ми зустрічаємося ніби з порушенням законів природи. Насправді ж
має місце вихід за межі застосовності діючих теорій. Вихід, який кожного
разу потребує їх узагальнення й розвитку.

Інакше кажучи, це означає, що нововідкриті факти,

які виходять за рамки відомих законів і наукових теорій, вкладаються у
загальніші теорії і підпорядковуються хоча й невідомим у даний момент
науці, проте існуючим загальнішим закономірностям.

Таким є діалектико-матеріалістичний підхід до процесу пізнання природи,
в основі якого лежить, з одного боку, принцип матеріальної єдності
світу, сприйняття природи такою, якою вона є, а з другого — визнання
нескінченної різноманітності світових явищ і послідовного розширення й
поглиблення наших знань про об’єктивні закономірності, що керують цими
явищами.

Методичні міркування. Треба особливо наголосити на тому, що з точки зору
діалектичного матеріалізму закони природи властиві самій матерії і не
залежать від чиєїсь свідомості. Інакше кажучи, вони мають природний і
об’єктивний характер.

Слід зауважити, що з точки зору релігії закони природи встановлені
богом, нав’язані матерії надприродною силою. І хоча серед сучасних
богословів існують різні тлумачення цього питання, суть їх не
змінюється: і сама матерія, і закони її існування — результат
божественного творення.

Що ж до наукових законів, тобто тих законів, з якими ми зустрічаємось у
фізиці, хімії, біології, астрономії та інших природничих науках, то
вони, будучи відображенням об’єктивних законів природи, здобуті в
результаті пізнавальної діяльності людей. Отже, наукові закони є
об’єктивними за своїм змістом і суб’єктивними за формою.

Закони Кеплера — це перші відкриті людиною фундаментальні закони, що
стосуються небесних явищ.

На той час, коли учні відповідно до програми курсу астрономії почнуть
вивчати закони Кеплера, вони вже будуть знайомі з цілим рядом
найважливіших законів природи, починаючи з закону Архімеда і кінчаючи
багатьма іншими законами фізики.

Тому доцільно, відштовхуючись від законів Кеплера, повести з учнями
розмову про причинність і закономірність взагалі і дати уявлення про ці
поняття з позицій діалектико-матеріалістичної філософії, а в зв’язку з
цим розглянути питання і про чудеса.

Трудність полягає в тому, що вивчення законів Кеплера відбувається на
одному з перших уроків астрономії і у розпорядженні вчителя ще немає
найбільш вражаючих і переконливих прикладів (вони належать здебільшого
астрофізиці), які могли б стати ілюстрацією до загальних положень
світоглядного порядку. Однак цього не слід боятися. Навпаки, до
загальних положень корисно періодично повертатися в міру проходження
курсу астрономії. Це не тільки буде повторенням, що допоможе краще
засвоїти і закріпити матеріал, а й покаже учням, що світоглядні висновки
— це не загальні декларації, які повисають у повітрі, а положення, які
можна і треба застосовувати для осмислення й глибокого розуміння
конкретних проблем природознавства.

У зв’язку з цим ми ще не раз повернемося до питання про діалектичний
характер процесу наукового пізнання і співвідношення відносної та
абсолютної істини; зокрема, при розгляді питання про революцію у
сучасній астрономії і нерозв’язані проблеми сучасної астрофізики.

З тієї самої причини в цій книжці ми не раз будемо повертатися до одних
і тих самих положень світоглядного характеру, застосовуючи їх для
філософського й атеїстичного осмислення різних конкретних проблем науки
про Всесвіт.

Наука і передбачення

Рух планет. Одна з головних вимог до будь-якої наукової теорії полягає в
тому, що теорія повинна передбачати раніше невідомі факти і явища.
Здатність

теорії передбачати є водночас і критерієм її істинності, її
відповідності закономірностям реального світу.

В астрономії теоретичні передбачення перевіряються спостереженнями.
Блискучим прикладом наукового передбачення в галузі вивчення Всесвіту,
передбачення, що грунтується на знанні законів руху планет і закону
всесвітнього тяжіння, стало відкриття планети Нептун.

Коментуючи цю видатну подію в історії природознавства, Ф. Енгельс писав,
що система світу Коперника тривалий час залишалася гіпотезою, досить
переконливою, але все ж гіпотезою. Однак після відкриття Нептуна
справедливість цієї гіпотези можна вважати остаточно доведеною.

Методичні міркування. У зв’язку з відкриттям Нептуна, зробленому завдяки
теоретичному прогнозуванню, можна навести учням ще кілька прикладів
вражаючих наукових передбачень. До них належать надзвичайно точні
прогнози на десятки й сотні років уперед моментів сонячних і місячних
затемнень, передобчислення майбутніх положень планет, а також зроблені
свого часу на основі періодичної системи елементів Менделєєва
передбачення властивостей нових хімічних елементів і численні
передбачення фізиків-теоретиків про існування невідомих до цього
елементарних частинок.

Рух планет і астрологія. З видимими переміщеннями планет відносно
сузір’їв, переміщеннями, які є результатом обертання цих небесних тіл
довкола Сонця, пов’язана чергова спроба наших предків виявити зв’язок
між небесними явищами і долями людей. Йдеться про астрологію, в основі
якої лежали помилкові містичні уявлення про вплив небесних світил на
життя людини.

Астрологи вважали, що майбутнє кожного жителя Землі «записане» на небі
розташуванням планет й інших небесних світил у момент його народження.

Насправді ж, зрозуміло, ніякого реального причинного зв’язку між
розташуванням планет і долями людей

немає і бути не може. Хоча б уже тому, що планети взагалі не можуть
справляти на Землю ніякого відчутного фізичного впливу. Оскільки ці
небесні тіла не е джерелами скільки-небудь сильного електромагнітного
випромінювання, то єдиним їх впливом на Землю міг би стати гравітаційний
вплив. Проте міжпланетні відстані є настільки великими, а маси планет
такими незначними порівняно із сонячною, що їх гравітаційний вплив на
Землю, а також його коливання, пов’язані із взаємними переміщеннями
Землі і планет, практично не можуть скільки-небудь істотно змінювати хід
земних процесів. Адже, як відомо, сила тяжіння послаблюється пропорційно
квадрату відстані. Тому навіть маленький Місяць, завдяки своїй
близькості до Землі, зумовлює на ній припливні явища, незмірно
потужніші, ніж гігант Юпітер, від орбіти якого нас відділяє близько 600
млн. км.

Боротьба за науковий світогляд

Астрономія більшою мірою, ніж будь-яка інша наука, пов’язана із
світоглядними питаннями. Це й зрозуміло: адже саме астрономія робить
найбільший внесок у з’ясування місця людини і людства у Всесвіті, у
вивченні відношення «Людина — Всесвіт».

Одним з основних положень матеріалістичної діалектики е уявлення про
глибоку єдність людини і світу (зокрема, людини і Всесвіту), хоч
водночас між ними існує й докорінна якісна відмінність — природне і
соціальне.

А ідеалізм і релігія «розривають» світ, протиставляють його людині. З
точки зору об’єктивного ідеалізму і релігії світ є «таємничим» і
«непізнаванним», а людина є не продуктом природного саморозвитку
матерії, а результатом «творення».

Геоцентрична система світу. В середні віки панівне становище посідала
релігійна картина світу, в основі

якої лежала геоцентрична система Арістотеля — Птолемея, освячена церквою
і зведена в ранг непогрішимої істини.

Однак було б неправильно саму систему Арістотеля — Птолемея вважати
«антинауковою». Для свого часу це була цілком наукова система. Вона з
єдиної точки зору пояснювала видимі рухи небесних світил і давала змогу
з достатньою для практичних потреб тієї епохи точністю передобчислювати
їх майбутні видимі положення на небесній сфері.

Інша справа, що ця система виявилася неправильною, проте вона була
важливим кроком до істини. Але середньовічну церкву істина не цікавила.
До картини світу Арістотеля — Птолемея її притягувало інше: центральне
місцезнаходження Землі в світобудові, що добре узгоджувалося з
релігійними уявленнями. Тому церква й перетворила геоцентричну систему
світу в релігійну догму.

Як ми вже зазначали, первинний матеріал для наукового дослідження
постачають спостереження. При цьому одним з найважливіших питань теорії
пізнання є питання про те, чи дають спостереження вірогідні відомості
про властивості навколишнього світу.

Питання це не випадкове, оскільки в процесі спостережень можливі всякого
роду помилки й неточності, здатні породжувати неправильні, ілюзорні
уявлення про світ, що не відповідають істинному стану речей. Це можуть
бути помилки випадкові, помилки, пов’язані з обмеженими можливостями й
недосконалістю органів чуттів людини, психологічним станом спостерігача,
з особливостями конструкції вимірювальних приладів, з умовами
спостережень.

Добре відомі, наприклад, різноманітні ілюзії зору, що виникають
внаслідок особливостей будови нашого ока. Ситуації, що породжують
усякого роду оптичні ілюзії і здатні вводити в оману спостерігачів,
можуть, зокрема, складатися і при астрономічних спостереженнях і до-

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними,
а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину
спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність
нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних
спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої
стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил
довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на
схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в
протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов’язане і пе-тлеподібне переміщення
планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети
насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за
еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок
того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній
системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми
спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий
самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр
приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400
разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил
для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини
маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень)
повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля
зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і
співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на
атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає
світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих
зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба —
радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної
астрономії, пов’язана і з спостережен» нями Марса. Внаслідок величезної
відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на
поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам
здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями
Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на
Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер
марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в
астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо
часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на
небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях
від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної
сфери. При цьому звичні візерунки сузір’їв утворені зірками, які
насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і
лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі
з’ясування того, який космічний об’єкт знаходиться ближче, а який далі,
не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною
апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для
порівняно близьких космічних об’єктів. Для дальших доводиться витрачати
більші зусилля на те, щоб з’ясувати, чи є система небесних тіл, що їх
цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об’єктів чи її
складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної
сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом
глибоких змін в історії Євро-

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними,
а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину
спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність
нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних
спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої
стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил
довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на
схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в
протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов’язане і пе-тлеподібне переміщення
планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети
насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за
еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок
того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній
системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми
спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий
самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр
приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400
разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил
для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини
маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень)
повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля
зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і
співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на
атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає
світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих
зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба —
радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної
астрономії, пов’язана і з спостережень нями Марса. Внаслідок величезної
відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на
поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам
здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями
Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на
Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер
марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в
астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо
часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на
небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях
від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної
сфери. При цьому звичні візерунки сузір’їв утворені зірками, які
насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і
лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі
з’ясування того, який космічний об’єкт знаходиться ближче, а який далі,
не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною
апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для
порівняно близьких космічних об’єктів. Для дальших доводиться витрачати
більші зусилля на те, щоб з’ясувати, чи є система небесних тіл, що їх
цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об’єктів чи її
складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної
сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом
глибоких змін в історії Євро-

ни. Епоха Відродження стала епохою революційної й ідеологічної боротьби.

За словами Енгельса, то була «епоха, яка потребувала титанів і яка
породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо
багатосторонності і вченості» ‘.

Одним з таких титанів був великий польський учений М. Коперник, який
розробив геліоцентричну систему світу і тим самим здійснив найбільшу
революцію в уявленнях про світобудову, що справила величезний вплив на
весь подальший розвиток науки.

«Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою
незалежність…— писав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи»,— було видання
безсмертного твору, в якому Коперник кинув — хоч і боязко і, так би
мовити, лише на смертному одрі — виклик церковному авторитетові в
питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення
природознавства від теології, хоч з’ясування між ними окремих взаємних
претензій затяглеся до наших днів і в деяких головах далеко ще не
завершилося навіть і тепер. Але з цього часу пішов велетенськими кроками
також і розвиток наук, який посилювався, якщо можна так висловитись,
пропорціо-нально квадратові віддалі (в часі) від свого вихідного пункту»
2.

Значення наукової революції Коперника не вичерпується, однак, тим, що
вона звела нашу Землю на становище рядової планети Сонячної системи і
тим самим завдала надзвичайно сильного удару по релігійній картині
світу.

Розкривши позірний, ілюзорний характер видимого добового руху небесних
світил і петлеподібних переміщень планет, Коперник тим самим утвердив у
науці

надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким,
яким ми його безпосередньо спостерігаємо».

Стало ясно, що ототожнення безпосередньо спостережуваного в реальною
дійсністю без ретельної всебічної перевірки може призвести до
неправильних, перекручених уявлень про навколишній світ.

Методичні міркування. При вивченні розділу програми, присвяченого
боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів на
тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний
характер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І
тому робити ті чи інші висновки про властивості реального світу
безпосередньо з результатів спостережень треба з великою обережністю.
Такі дії завжди мають у собі потенційну небезпеку помилково сприйняти
видиме за дійсне, і тим самим сприяти виникненню тих чи інших помилок.

Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до
визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень про
світобудову. У нього з’явилися послідовники, які чимало зробили як для
пропаганди і поширення цього вчення, так і для його подальшого розвитку.

Одним з них був італійський мислитель Джордано Бруно, пристрасний борець
проти схоластичної філософії. В багатьох своїх висловлюваннях про
нескінченність світобудови, множинність населених світів, єдність
законів природи Бруно піднімався до істинного матеріалізму. Таким чином,
Бруно багато в чому пішов далі Коперника, вчення якого було пов’язане з
уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світобудові
та існування сфери нерухомих зірок, яка обмежує Всесвіт.

Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від
середньовічної схоластики зробив

Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити

•в науку експеримент, а також математичне й геометричне моделювання явищ
природи. Його телескопічні спостереження і зроблені завдйки їм відкриття
стали переконливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

Одним з головних досягнень Галілея було відкриття принципу інерції, що
заклало основи класичної механіки.

Вивчаючи рух планет навколо Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує»
ці небесні тіла і не дає їм зупи-

– нитися.

Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба силу, яка
перетворює рівномірний прямолінійний рух планет у криволінійний. Закон
дії цієї сили — сили тяжіння — відкрив Ісаак Ньютон.

Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по
релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася
релігійна картина світу. Руйнувалися уявлення, які церква оголосила
абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати сумніви у
непогрішимості й інших релігійних догм. Почався процес поступового
ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу
релігійного світогляду.

Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових
знань зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого
авторитету серед широких кіл людей. У світлі наукових даних релігійні
уявлення про світ виглядали дедалі менш обгрунтованими і дедалі
наївнішими.

Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя до
наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в
середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в
подальшому зміна історичних умов не раз змушу-

вала захисників релігії пристосовуватися до нових обставин. Особливо
чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької
церкви.

Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталістична формація
завойовує провідні позиції в суспільстві, зростає й роль науки.
Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському
соборі у 1869—1870 pp. було проголошено тезу про можливість пізнання
бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той
час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки
відображення прагнення церкви нейтралізувати атеїстичне значення
наукових відкриттів, запобігти їхньому впливу на уми людей. Тому
настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на
людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступати
у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

XX сторіччя з його стрімким соціальним і науково-технічним прогресом
знову істотно змінило обстановку в світі. Авторитет релігії почав
падати, сфера її впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не
позначитися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до науки і
наукового прогресу.

Успіхи природознавства в XX сторіччі змусили, наприклад, католицьку
церкву зробити нові кроки по шляху «зближення» з наукою. Теоретичною
основою сучасного католицизму є томізм — учення християнського теолога
XIII сторіччя Фоми Аквінського про гармонію між вірою і знанням.
Виходячи з цього вчення, яке твердить, що у релігії і в науки нібито
спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники
намагаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.

«Сучасний фідеїзм зовсім не відкидає науки,— писав свого часу В. І.
Ленін,— він відкидає тільки «надмірні

претензії» науки, саме, претензію на об’єктивну істину» ‘.

Католицька церква створила в країнах Західної Європи спеціальні
астрономічні обсерваторії, обладнані відповідним устаткуванням. Учені
ченці проводили багато-годинні спостереження, робили астрономічні
відкриття. Серед них ми можемо зустріти імена відомих астрономів. У
більшості своїх висловлювань ці католицькі вчені прагнули показати,
начебто результати дослідження Всесвіту не тільки не підривають віри в
бога, а, навпаки, підтверджують правоту релігійних поглядів.

Проте надії керівників католицької церкви не справдились. Досягнення
природознавства за останні десятиріччя не тільки не привели до ідеї
бога, а, навпаки, переконливо свідчили на користь матеріальної єдності
світу. Всі спроби прямого витлумачення тих чи інших наукових результатів
у релігійному дусі не витримували і не витримують скільки-небудь
серйозної критики. Ця обставина, а також обстановка в світі, що
змінилася, змусили II Ватіканський собор, який відбувся в 1962 — 1965
pp., зробити ще один крок назустріч науці.

Було урочисто заявлено, що церква позитивно оцінює науковий прогрес і
віднині не зазіхатиме на свободу наукового дослідження і самостійність
науки.

У листопаді 1979 р. черговий глава римської католицької церкви Іоанн
Павло II уперше офіційно визнав, що великий італійський учений Галілео
Галілей несправедливо постраждав внаслідок переслідування з боку церкви.
Папа заявив, що інквізиція силою примусила Галілея відректися від учення
Коперника.

Ця акція ще раз свідчить про те, що сучасна церква готова піти на
будь-які словесні поступки, щоб створити видимість відсутності протиріч
між релігією і наукою і підтвердити можливість їх «мирного
співіснування».

Істинний смисл такої тактики цілком очевидний. Якщо сучасна релігія
нічого не може протиставити науковим даним по суті, якщо вона не в силі
боротися з наукою прямо й безпосередньо, то слід зобразити справу так,
ніби наукова діяльність дана від бога і тому не тільки не суперечить
релігії, а й з необхідністю має приводити до бога.

Що ж до обгрунтування релігійних уявлень за допомогою наукових даних,
то, оскільки прямі «наукові доведення» існування бога виявляються
малопереконли-вими і без особливих труднощів спростовуються з наукових
позицій, католицькі теологи почали шукати інші шляхи й можливості.

Так, неотомісти були змушені якщо й не повністю відмовитися від тези, за
якою природознавство повинно доводити існування бога, то принаймні
значно її пом’якшити.

У модернізованому вигляді вона звучить приблизно так: необхідність віри
в буття бога повинна виявлятися через осмислення прогалин у науковому
пізнанні й зіставлення різних наукових даних.

Бог недосяжний засобам науки, твердять, наприклад, деякі богослови, він
перебуває за її межами. Тому свідчення його існування слід шукати в
«білих плямах» сучасного природознавства, в тих проблемах, які науці не
вдається розв’язати.

Прихильники цієї точки зору не без підстав вважають, що значно зручніше
й вигідніше тлумачити в релігійному плані не те, що вже відкрите
природознавством, а те, що ще невідоме… Хоча з позиції науки такий
спосіб «природничо-наукового» обгрунтування релігії не витримує,
зрозуміло, ніякої критики. Рано чи пізно наука успішно розв’язує
проблеми, що стоять перед нею, і ліквідовує тим самим будь-які «білі
плями».

Трохи на іншій позиції щодо науки стоять офіційні теоретики руського
православ’я, які взагалі намагаються

по можливості обійти питання, так чи інакше пов’язані з
взаємовідношенням науки і релігії.

«Однією з вимог, що cfaBHTbCH до сучасного богрсдр-ва,— повчав «Журнал
Московской патриархии»,— є поміркованість у визначенні кордонів
релігійного і наукового світогляду: не треба давати привід до того, щоб
богослів’я намагались виставити таким, що спекулює на нерозв’язаних
наукових проблемах».

Не можна не визнати, що керівники руської православної церкви досить
реалістично оцінюють умови, які існують у нашій країні. Радянські люди з
великою повагою ставляться до науки, вона користується величезним
авторитетом, у СРСР проводиться широка природничо-наукова пропаганда:
видається безліч науково-популярних книг і журналів,’ведуться
науково-популярні радіо- і телевізійні передачі, створюються й
демонструються науково-популярні фільми, працюють планетарії й Будинки
атеїзму. Будь-яка спроба релігійної фальсифікації чи релігійного
витлумачення наукових даних буде негайно і переконливо викрита. І це
лише підірве авторитет релігії в очах віруючих.

Тому православні богослови всіляко прагнуть створити враження, ніби
наука не тільки не суперечить релігії, а, навпаки, лише переконує людину
у величі і всемогутності бога. Однак робиться це, як правило, лише в
найбільш загальному вигляді, без посилань на які б то не було конкретні
наукові дані.

Заграючи з наукою, сучасна церква водночас намагається покласти
відповідальність за всі труднощі, з якими мають справу народні маси у
західному світі, на науково-технічний прогрес. Це один з найулюбленіших
тактичних прийомів, який охоче використовує церква в капіталістичних
країнах для утримання віруючих і збільшення їх кількості. Водночас
всіляко наголошується на тому, що наука досі не змогла задовольнити
найнасущніші потреби людей — забезпечити людині

довге життя без хвороб і при достатній кількості їжі. Так формується
вороже ставлення до науки, недовіра у її можливості, уявлення про те, що
наука нібито займається не тими проблемами, якими їй слід займатися.

Зрозуміло, заперечення величезної позитивної ролі, яку відіграла й
продовжує відігравати наука в розвитку людського суспільства, її
колосального внеску в прогрес земної цивілізації ні на чому не
грунтується. Не будь науки, ми, напевно, досі жили б у кращому випадку
на рівні середньовіччя і не мали б ні літаків, ні машин, ні верстатів,
ні радіо, ні телебачення, ні медичних приладів, ні багато іншого з того,
що визначає обличчя сучасної цивілізації.

Що ж до конкретних наукових досягнень, то тут безглуздо ставити питання
про те, хороші вони чи погані, корисні чи шкідливі. Відповісти на
подібне запитання «взагалі» неможливо. Все залежить від конкретних
історичних умов. Будь-яке наукове відкриття може послужити на благо
людям. Але в певних соціальних умовах, у класовому антагоністичному
суспільстві його можна в принципі використати на шкоду людям, повернути
на їх знищення. Зокрема, в країнах сучасного імперіалізму є певні сили,
зацікавлені в розпалюванні воєнної істерії, застосуванні новітніх
досягнень фізики, хімії, біології, електроніки, автоматики для створення
варварських видів зброї масового знищення.

Разом з тим виникає і таке запитання: можливо, релігійні теоретики в
чомусь усе-таки мають рацію, можливо, наука й справді «не з того почала»
і не зовсім тим займається? Наприклад, замість того щоб інтенсивно
вивчати Всесвіт, досліджувати світ елементарних частинок, слід направити
всі наукові сили і засоби на розробку методів лікування хвороб і
подовження людського життя.

Безперечно, обидва ці завдання мають першорядне значення, і їх
розв’язанню приділяється величезне зна-

чення. Але це не означає, що всі інші завдання можна до пори до часу
відкласти. Перш за все тому, що суспільство має потребу »і в космічних
дослідженнях, і в атомній енергії, і в пізнанні закономірностей будови
матерії і багато в чому іншому. Але ще й тому, що розвиток іде дуже
складним шляхом і розв’язання того чи іншого конкретного завдання іноді
вимагає комплексного підходу, використання даних різних наук.

Так, скажімо, сучасна медицина широко використовує досягнення фізики,
електроніки, біології, космічної медицини, математичні методи
дослідження. Такі ж тісні зв’язки існують між фізикою і біологією,
біологією і хімією, геологією і астрономією та ін. І зв’язки, подібні до
цих, не е випадковими. На основі величезного досвіду пізнання
навколишнього світу сучасна наука прийшла до висновку про необхідність
системного підходу до вивчення різних явищ природи. Інакше кажучи,
будь-яке явище треба вивчати не ізольовано, не відривати його штучно від
інших явищ, а розглядати в єдиному комплексі з тими природними
процесами, з якими воно прямо чи посередньо пов’язане.

Методичні міркування. Ми розглянули питання про взаємозв’язки науки і
релігії головним чином на прикладі католицизму, оскільки з усіх сучасних
церков саме католицька церква (і почасти православна) приділяє цьому
питанню найбільше уваги.

При вивченні цього розділу курсу астрономії особливо важливо зазначити,
що в центрі боротьби науки і релігії по суті завжди стояло питання про
місце і роль людини у світобудові, про сенс людського існування. Так
було у той час, коли одна одній протистояли наукова і релігійна картини
світу, так стоїть справа і тепер, коли богослови вже не вступають у
суперечку з наукою з конкретних питань світобудови. В зв’язку з цим
особливо важливого значення набуває філософське осмислення досягнень
природознавства, систематичний аналіз усіх

новітніх наукових відкриттів і проблем з позицій атеїзму і діалектичного
матеріалізму незалежно від того, чи встигли вже богослови інтерпретувати
й фальсифікувати ці відкриття і проблеми в релігійному плані. Тому
вчитель астрономії і фізики повинен не тільки уважно стежити за
розвитком цих наук, а й бути постійно в курсі тих світоглядних проблем,
які виникають у процесі їх розвитку.

Наш космічний дім — земля

Земля з космосу. Довгі сторіччя пішли на те, щоб з’ясувати, яку форму
має наша планета, і від наївних біблійних уявлень прийти до висновку про
кулястість Землі.

Але якби ця проблема виникла перед наукою вперше сьогодні, її було б
розв’язано буквально впродовж кількох годин. Для цього досить було б
сфотографувати Землю з борту космічних апаратів з різних точок космосу і
порівняти здобуті зображення між собою. Цей приклад, між іншим, показує,
як поява нових методів дослідження значно прискорює процес пізнання
навколишнього світу.

Астрономія «навпаки». Астрономія нагромадила величезний досвід
дистанційного вивчення різних об’єктів. І він знадобився тоді, коли
одним з цих об’єктів стала наша власна планета. Подібний спосіб вивчення
Землі з космосу можна назвати «астрономією навпаки». Завдяки цьому
способу дослідження значно розширилися наші знання про Землю, зокрема,
при спостереженні з космосу були виявлені певні загальні закономірності,
які не можна було відкрити, залишаючись на Землі.

Якщо з дуже близької відстані роздивлятися театральну декорацію чи
велике художнє полотно, то в кращому разі можна розпізнати окремі деталі
— загальне

враження не складеться. Для цього треба відійти на деяку відстань. Так і
при вивченні Землі.

При космічному фотографуванні виявилося одне цікаве явище. Як відоме,
земна атмосфера є серйозною перешкодою для астрономічних спостережень.
Вона заважає вивчати космічні об’єкти, розрізняти окремі їх деталі. Щось
аналогічне відбувається і при спостереженні земної поверхні з борту
космічного корабля. Товща повітря перешкоджає розглянути окремі деталі.
Однак при великомасштабному фотографуванні, метою якого є виявлення
глобальних геофізичних закономірностей, це явище відіграє позитивну
роль. Атмосфера в цьому випадку перетворюється на своєрідний фільтр,
який відсіює другорядні деталі і тим самим дає змогу виявити
найважливіші риси геологічних структур, рослинного покриву, грунту та
ін.

На знімках, зроблених з великих висот, добре видно й особливості
глибинної будови Землі. Крізь шари сипких покладів ніби просвічує будова
більш глибоких горизонтів земної кори. Такі знімки містять принципово
нову інформацію, що сприяє виявленню нових покладів корисних копалин. За
допомогою цих знімків можна вивчати й закономірності великомасштабних
геологічних процесів.

Так, наприклад, була виявлена велика кількість кільцевих структур з
поперечником від сотень метрів до 700 км. Особливо вони поширені на
щитах стародавніх платформ. Можна припустити, що великі кільцеві
структури — це найдавніші розломи, що виникли на найбільш ранніх стадіях
розвитку земної кори, своєрідні душники, які з’єднують поверхню Землі з
підошвою літосфери, де в основному акумулюється внутрішня енергія нашої
планети.

Не доводиться сумніватися в тому, що для подальшого вивчення Землі
знадобиться поєднання наземних і космічних методів дослідження.

Дещо забігаючи наперед, зазначимо, що у вивченні Землі й інших планет
Сонячної системи наука йшла протилежними шляхами. Землю ми вивчали
спочатку безпосередньо «зблизька», а потім перейшли до її дистанційних
досліджень за допомогою космічних апаратів. Планети ж, навпаки, спочатку
вивчались дистанційними астрономічними методами, а останніми роками
завдяки розвитку космічної техніки з’явилася можливість їх
безпосереднього вивчення.

І в тому і в іншому випадку застосування нового способу дослідження дало
можливість здобути надзвичайно цінну додаткову інформацію, розширило
уявлення про ці небесні тіла.

Людина і природа. Взаємозалежність властивостей організму людини й
тварин і навколишнього середовища захисники релігії пояснюють наявністю
доцільного «божественного плану», божественною гармонією всього
існуючого. Насправді ж спостережувана нами узгодженість властивостей
природи і життя цілком може бути пояснена без допомоги надприродних сил.
Ця узгодженість — результат тривалої взаємодії різноманітних процесів,
що відбуваються у неживій природі і живих організмах.

Людина — частка природи, її породження. Як розумна істота вона
формувалася протягом багатьох поколінь, у певних зовнішніх умовах. У цих
умовах відбувалася й розвивалася і її практична діяльність.

Що ж являють собою фізичні умови, які людство дістало «у спадок» від
природи? Ці умови добре відомі, та все ж коротко нагадаємо їх.

Наш космічний дім — Земля — третя за відстанню від Сонця планета
Сонячної системи. Вона рухається по майже круговій орбіті довкола
денного світила на середній відстані близько 150 млн. км від нього.
Земля — велетенське кулясте тіло поперечником близько 12800 км і масою
близько 6 • 1024 кг. Завдяки тяжінню Земля

утримує довкола себе атмосферну оболонку, що сягає у висоту близько 1000
км і поступово переходить у безповітряний космічний простір.

До складу атмосфери входить близько 21 % кисню, життєво необхідного для
людини і тварин. Ця кількість кисню підтримується в результаті процесу
фотосинтезу, що відбувається під дією сонячного світла в зеленому листку
рослин і водоростях, а також завдяки життєдіяльності деяких видів
бактерій і мікробів.

В атмосфері Землі є шар озону, який відіграє надзвичайно важливу роль
для всього живого, оскільки він затримує згубне для життя
ультрафіолетове випромінен-ня Сонця.

Атмосфера відіграє істотну роль і в підтриманні теплового балансу
планети, бо поглинає значну частину випромінювання Землі, не даючи йому
виходити в космічний простір.

Надзвичайно важливе значення для існування життя на Землі має й
гідросфера — водна оболонка нашої планети. Вода входить до складу живої
клітини, живої речовини. Саме у водному середовищі відбуваються ті
біохімічні реакції, які становлять сутність життя.

Завдяки постійному нахилу осі обертання Землі до площини її орбіти на
нашій планеті існують різні кліматичні пояси і змінюються пори року. З
добовим обертанням пов’язана і наявність у Землі досить сильного
магнітного поля, що створює нездоланний бар’єр для заряджених частинок
різних космічних випромінювань, які мають негативну біологічну дію.

Такими е ті основні фізичні умови, на тлі яких проходив розвиток і
становлення життя на Землі, формування людини.

Боротьба за існування і природний добір спричинилися до того, що в
структурі й будові живих організмів відбилися зовнішні умови. Інакше
кажучи, між властивостями живих організмів й навколишнім середовищем

існує тісний взаємозв’язок. Зокрема, більшість особливостей людини і
тварин визначені такими фізичними умовами космічного порядку, як сила
тяжіння, швидкість добового обертання Землі, склад випромінювання Сонця
тощо. Дія всіх цих факторів позначається на будові кістяка людини і
тварин, дихального апарату й системи кровообігу, на будові органів чуття
й центральної нервової системи.

Так, наприклад, дія сили земного тяжіння зумовила оптимальні розміри
живих істот, що населяють суходіл. У воді ж, де дія сили земного тяжіння
певною мірою компенсується виштовхувальною силою, живуть і більші
тварини. Наприклад, деякі екземпляри китів досягають у довжину близько
33 м і важать понад 1600 кН. На суші подібні чудовиська були б занадто
неповороткими і навряд чи змогли б існувати.

Інший приклад: відомо, що в сонячному світлі найбільша енергія припадає
на випромінювання з довжиною хвилі 555 нм (жовто-зелена частина
спектра). І відповідно до цього око людини виявляється найчутливішим
саме до жовто-зеленого кольору.

Космічні «обставини» визначили й «ритми» в життєдіяльності живих
організмів. Так, наприклад, життєвий цикл найпростішого одноклітинного
організму — амеби — триває 24 год, тобто добу. З цього часу амеба 20 год
росте, а 4 год припадає на підготовку клітини до поділу і на сам поділ.

Перелітні птахи здійснюють польоти в строго визначені періоди року.

Можна також припускати, що й психіка людини, і її життєздатність якоюсь
мірою склалися під впливом тих фізико-астрономічних умов, які існують на
нашій планеті.

Земля і збереження навколишнього середовища. Однією з основних причин,
що породили релігійні уявлення про світ, було безсилля наших предків
перед при-

родою. А в сучасну епоху одним з факторів, що сприяє відтворенню
релігійних поглядів, є страх перед можливими небезпеками і різного роду
кризовими ситуаціями, які загрожують людству. Невіра у можливості
людського суспільства, у можливості науки породжує у деяких людей,
особливо у країнах капіталізму, ілюзорні надії на втручання неіснуючих
надприродних сил, нібито здатних такі небезпеки відвернути.

Однією з проблем, яка постала перед сучасною людиною, є екологічна
проблема.

Природні ресурси нашої планети обмежені, а можливості природного
навколишнього середовища не безкраї. Тим часом практичні потреби людства
швидко зростають, продуктивні сили бурхливо розвиваються, а отже,
розширюються й масштаби використання земних багатств. У зв’язку з цим
виникає ціла низка гострих проблем, які мають першорядне значення для
всього людства: чи вистачить продовольчих ресурсів, щоб прогодувати
дедалі зростаючу кількість населення нашої планети? Чи зможе людство в
умовах триваючого зростання продуктивних сил і чисельності населення
успішно боротися із забрудненням і знищенням навколишнього середовища?
Чим замінити нафту, газ, вугілля, а також інші корисні копалини, запаси
яких обмежені і рано чи пізно вичерпаються? Як запобігти можливим
глобальним змінам клімату внаслідок виділення в атмосферу промисловими
підприємствами великої кількості теплоти й вуглекислого газу? Як,
нарешті, задовольнити безперервно зростаючі енергетичні потреби людства?

Багато буржуазних учених — соціологи, екологи, філософи, економісти —
мають досить песимістичну точку зору. Вони вбачають чи не єдиний вихід у
тому, щоб взагалі припинити всякий розвиток земної цивілізації,
зростання виробництва і споживання, запобігти подальшому збільшенню
населення.

Немає нічого дивного в тому, що такий крайній песимізм засмучує деяких
людей, штовхаючи їх у примарний світ релігійних надій. Тим більше, що
конкретні рекомендації з практичного здійснення згаданих вище заходів
нерідко мають воістину страхітливий характер. Ось що пише, наприклад, в
одній із своїх статей американський еколог Дж. Харден: «Як же ми можемо
допомогти тій чи іншій країні уникнути перенаселення? Очевидно,
найгірше, що ми можемо зробити,— це послати туди продовольство… Атомні
бомби зробили б кращу справу».

Насправді ж ситуація не така безвихідна. «Обсяг кожного з
невідновлюваних природних ресурсів Землі,— писав академік 6. К.
Федоров,— неминуче обмежений і в міру використання скорочується. Також
скорочується можливість для використання частки природних ресурсів, що
відновлюються,— прісної води, кисню в атмосфері, лісу, риби в океані і
т. п. Проте можливості задоволення потреб людини залежать не тільки від
наявності та обсягу відповідного природного ресурсу, але й від способів
виробництва. Слід враховувати співвідношення кількох одночасно триваючих
процесів. Скорочення запасів природних багатств — нафти, вугілля, лісу і
т. д.— лише один з них. Другий — зростання ефективності використання
ресурсів. Третій — систематичне розкриття в результаті
науково-технічного прогресу принципово нових можливостей задоволення
основних потреб лю-

дини»

Уже зараз значна частка електричної енергії виробляється на атомних
електростанціях за рахунок використання ланцюгової реакції самочинного
поділу важких елементів. При цьому запаси «ядерного пального» прак-

тично необмежені, оскільки створено реактори, в процесі роботи яких
відтворюється нове ядерне паливо.

На підході й принципово новий тип енергетичних установок — керовані
термоядерні реактори. Вони здатні в доступному для огляду майбутньому
повністю забезпечити потреби людства в енергії. Тим більше, що паливом
для них може бути звичайна морська вода.

Перспективне і ще одне джерело енергії — Сонце. Можливо, вже в цьому
сторіччі будуть створені космічні орбітальні сонячні електростанції, що
перетворюють енергію сонячного випромінювання на електричну. А вона по
високочастотних або лазерних каналах передаватиметься на Землю. До речі,
такий спосіб пов’язаний з мінімальними змінами в навколишньому
середовищі.

Вже зараз майже половина продукції текстильної промисловості
виробляється з синтетичних матеріалів. Із синтетики виготовляються й
більшість деталей машин і механізмів. Створюються синтетичні матеріали з
наперед заданими властивостями. Але це тільки початок. З часом людина
навчиться виробляти буквально «все з усього». А це означає, що одна й та
сама порція речовини у різних формах багаторазово служитиме людям. Так
буде, очевидно, розв’язано проблему сировини.

Що ж стосується забезпечення людства їжею, то з часом людина оволодіє
механізмом фотосинтезу і навчиться виробляти харчові речовини поза
зеленим листком рослин, тобто обходитися без сільськогосподарського
виробництва. Це не тільки вивільнить колосальні площі, зайняті
сільськогосподарськими угіддями, а й зробить виробництво їжі не залежним
від кліматичних умов. Можна успішно боротися і з забрудненням
навколишнього середовища — удосконаленням промислових підприємств,
створенням безвідходного виробництва з замкнутими екологічними циклами.

Набагато важчою проблемою є підтримання тієї природної рівноваги, що
склалася між різними природними

процесами за багато мільйонів років еволюції Землі. Але це не означає,
що завдання полягає в тому, щоб зберегти саме той стан речей, який існує
у природі на даний момент. Таке уявлення не тільки дуже спрощене, а й у
корені неправильне.

Проблема вимагає діалектичного підходу. Необхідно зберігати не рівновагу
взагалі, а рівновагу, що відповідає сучасному рівню розвитку людства і
тим завданням, які перед ним стоять у дану епоху. Йдеться, таким чином,
про створення єдиної саморегулювальної системи «людина — виробництво —
природа», системи з такими зворотними зв’язками і можливостями
керування, які давали б змогу здійснювати оптимальну взаємодію між
людським суспільством і природою. В нашій країні розв’язання цього
завдання набуло надзвичайно важливого державного значення.

Однак щоб забезпечити оптимальну взаємодію людини й природи в масштабі
всієї нашої планети, потрібні спільні зусилля багатьох країн.

Усе сказане свідчить про те, що при відповідних зусиллях і відповідній
організації наука може знаходити реальний вихід з кризових ситуацій
навіть глобального характеру. І тому немає ніяких підстав шукати в
подібних ситуаціях втіху за допомогою релігійних ілюзій.

Інша справа, що практичне здійснення потрібних заходів може
наштовхуватися на перешкоди соціального порядку, пов’язані з існуванням
у сучасному світі капіталістичного табору, капіталістичної системи
господарства. Для подолання цих перешкод потрібний вищий рівень
міжнародної співпраці, ніж той, який існує в сучасному світі, а в
перспективі — соціальна перебудова капіталістичного суспільства.

Крім того, треба мати на увазі, що нерідко в ранг глобальних кризових
ситуацій невиправдано зводяться проблеми, виникнення яких зумовлено саме
капіталістичною системою господарювання.

Як відомо, в земній атмосфері на висотах від 15 до 40 км міститься шар
так званого озону, з максимумом концентрації на висоті близько 25 км.
Озон — це кисень в особливому молекулярному стані — одна молекула озону
складається з трьох атомів кисню.

Утворюється озон під дією ультрафіолетової радіації Сонця, головним
чином у тропічних районах нашої планети, і розноситься повітряними
течіями в райони середніх і високих широт.

Надзвичайно важлива властивість озоносфери, що є необхідною для
забезпечення можливості існування життя на Землі, полягає в тому, що
вона поглинає жорстку ультрафіолетову радіацію Сонця, згубну для живих
організмів. У разі пошкодження озоносфери, наша планета виявилася б
непридатною для подальшого життя.

Згідно з наявними науковими даними, близько 650 мільйонів років тому
вміст кисню у повітряній оболонці Землі становив близько 0,1 % його
сучасної концентрації. Поповнення киснем могло відбуватися за рахунок
двох джерел: його надходжень з надр планети (спочатку кисень витрачався
на окислювання заліза, а потім став концентруватися в атмосфері) і
діяльності синьо-зелених водоростей. Що ж до озоносфери, то вона виникла
близько 570 мільйонів років тому.

У 1985 році над Антарктидою було виявлено так звану «озонну дірку» —
район, де озоновий шар став дуже тонким. Утворюється «дірка» у вересні й
жовтні, а потім вона «затягується». Розмір «дірки» становить близько 10
млн. кв. км, тобто її можна порівняти з територією США.

Природа цього явища поки що незрозуміла, оскільки тривалість
спостережень порівняно невелика. Не виключено, що ми маємо справу з
якимось короткочасним або періодичним природним атмосферним процесом,
який, зокрема, може бути пов’язаний з коливаннями рів-ня сонячної
активності (1985—1988 pp.—роки мінімуму чергового циклу сонячної
активності).

Не виключено також, що однією з причин утворення озонної дірки є
господарська діяльність людини. В ре,-зультаті ряду виробничих процесів
у атмосферу надходить велика кількість хлоромістких сполук; перш за все
фреонів, які використовуються в аерозольних упаковках. Піднімаючись у
стратосферу, фреони під дією сонячного випромінювання розпадаються, і
при цьому виділяється атомарний хлор, що активно руйнує озон.

Істотну роль можуть відігравати й нітрати, що їх використовують у
сільському господарстві як добрива. Деяка їх частина засвоюється
рослинами, але більша частина розкладається, внаслідок чого утворюються
азотисті сполуки, які піднімаються в атмосферу і вступають у хімічні
реакції з озоном. Є повідомлення про те, що утворення типу «озонних дір»
виявлено і в Арктиці, хоча і значно менших масштабів, ніж в Антарктиді.

Можливо, ця неоднаковість пояснюється тим, що меридіональна атмосферна
циркуляція в Північній півкулі Землі відбувається значно активніше, ніж
у Південній, і повітряні течії, приносячи озон з екваторіальної зони на
північ, встигають поповнювати його зменшення.

У 1988 р. цікаві дослідження атмосферних процесів у Арктиці, які здатні
справити вплив на озоносферу, провели радянські вчені з борту
дослідницького літака «Циклон».

Як було встановлено, протягом полярної ночі у приполярних арктичних
районах у стратосфері утворюються незвичайні хмари, що складаються з
мікроскопічних кристаликів переохолодженого льоду. Протягом тривалих
зимових місяців ці кристалики збирають на себе фреони, поступово
дрейфуючи до полюсу. З настанням весни під впливом сонячних променів
кристалики тануть, а вивільнені фреони починають «знищувати» озон.

Імовірно також, що викиди в атмосферу деяких хімічних речовин
призводять, мабуть, і да «місцевих» виснажень озонового пАру. В усякому
разі, згідно із спостереженнями, які ведуться на спеціальних
озоно-сферних станціях, зареєстровано близько 50 випадків зниження
концентрації озону над Москвою, Києвом й іншими великими містами
європейської частини країни. Щоправда, при цьому «наскрізні» діри в
озоносфері не виникають і з плином часу нормальна товщина озонового шару
відновлюється, так що ситуація поки що не є критичною. Проте це не
знімає проблему. Необхідно вже зараз докласти всіх зусиль до того, щоб
надійно усунути екологічні фактори, здатні призводити до руйнування
озоносфери.

Методичні міркування. З точки зору наших сучасних знань про Землю,
Всесвіт і людину наша планета (принаймні, у межах Сонячної системи) —
унікальне небесне тіло. Унікальне тому, що саме на Землі в процесі її
природного розвитку склався комплекс фізичних та інших умов, що
забезпечують можливість виникнення і розвитку живих організмів, який
спричинив появу людини — розумної істоти, здатної пізнавати й
перетворювати навколишній світ. Зрозуміло, такий «науковий
антропоцентризм» не має нічого спільного з середньовічним релігійним
антропоцентризмом, в основі якого було уявлення про те, що Земля займає
«особливе» місце у світобудові за «божественним задумом», що вона, як і
весь світ, створена богом спеціально для людини, а людина — це вінець
божественного творення, що успадкувала образ і подобу творця.

Насправді ж земні умови нашого буття — це результат розвитку природних
процесів. І ми живемо на Землі, а не на Марсі або на Венері тому, що на
жодній іншій планеті Сонячної системи не існує тієї сукупності природних
факторів, яка е необхідною і достатньою для існування й розвитку живих
організмів. Знання цих

факторів, що визначають стан безпосереднього середовища нашого життя,
для сучасного людства абсолютно необхідне. Справа в тому, що ці умови з
плином часу змінюються. Змінюються як у результаті природних процесів,
так і внаслідок практичної діяльності сучасної людини. І дуже важливо
знати закономірності цих змін, а також їх допустимі межі, бо якщо ці
межі будуть порушені, Земля може стати непридатною для життя.

ЯК ЛЮДИНА ПІЗНАЄ ВСЕСВІТ

Науковий стиль мислення і науковий підхід до вивчення явищ природи.
Кожна епоха в розвитку природознавства характеризується певним підходом
до вивчення й розуміння природних явищ, певним стилем наукового
мислення.

Так, наприклад, в епоху панування класичної фізики, яка досягла
найбільшого розквіту на кінець XIX сторіччя, цей підхід характеризувався
прагненням звести всю різноманітність світових процесів і явищ до
механічного руху, до суто механічних закономірностей. Учені тієї епохи
були глибоко переконані в тому, що будь-яке явище в принципі може бути
розраховане з абсолютною точністю, що можуть бути точно передобчислені і
будь-які, скільки завгодно віддалені його наслідки. Це був так званий
механістичний детермінізм — уявлення про те, що всі майбутні події
однозначно визначені наперед умовами, що існують у даний момент.
Вважалося також, що на будь-яке питання, поставлене природі, можна
дістати певну однозначну відповідь типу «так» чи «ні». Можливість
будь-яких випадкових подій повністю відкидалась.

Однак подальший розвиток природознавства переконливо показав
неправомірність таких уявлень і сприяв утвердженню
діалектико-матеріалістичних поглядів на світ.

Чим же характеризується сучасний науковий стиль Л мислення, сучасний
підхід до вивчення і розуміння явищ природи, що відповідає вашій епосі
науково-технічної революції? Які його головні рдои?

Одним з основних принципів, які сформувалися в процесі
розвитку природознавства у XX сторіччі і які становлять методологічний
фундамент сучасної науки, є впевненість у тому, що результати
дослідницької діяльності відображають реальні властивості об’єктивного
І світу, а не є наслідком уяви вчених або їх суто суб’єк- . „’ тивних
відчуттів. При цьому критерієм істинності наукових теорій є їх
відповідність реальній дійсності, що перевіряється практикою.

Найважливіша риса наукового стилю мислення — чітке розуміння
нескінченного розмаїття і якісної невичерпності навколишнього світу,
розуміння того, що наші знання про світ мають характер відносних істин.
Природа завжди складніша за наші уявлення про неї і її вивчення завжди
підноситиме нам несподівані сюрпризи.

Сучасний учений-матеріаліст розуміє, що зміна наукових уявлень, їх
уточнення і поглиблення в ході наукового пізнання є невід’ємною
властивістю справжньої науки, що на зміну розв’язаним проблемам
приходити-муть нові, ще складніші, і так буде завжди, тому що світ
нескінченно різноманітний. Ідеал завершеного знання, що відображав дух
класичної науки, поступився місцем ідеалу нескінченного пізнання.

«Для матеріаліста,— наголошував В. І. Ленін,— світ багатший, живіший,
різноманітніший, ніж він здається, бо кожний крок розвитку науки
відкриває в ньому нові сторони».

Ще одна надзвичайно важлива риса сучасного наукового
діалектико-матеріалістичного підходу до пізнання

навколишнього світу — переконаність у тому, що всі без винятку явища
природи і суспільства мають природні причини і підпорядковуються
природним закономірностям. Ця переконаність грунтується на всьому
колосальному практичному досвіді вивчення навколишнього світу і історії
людського суспільства. А звідси випливає найважливіший висновок про
принципову пізнаванність усіх явищ, що відбуваються в світі.

Науковий підхід до розуміння світу нерозривно пов’я-‘ заний також з
умінням тверезо оцінювати обстановку. Наука не всесильна, вона не може
негайно розв’язувати всі завдання і проблеми, що виникають, і не робить
таємниці з того, що вона чогось ще не знає,— вона у постійному пошуку
нових рішень. Учені розуміють, що можливе й здійсненне, а що у принципі
неможливе і нездійсненне, оскільки суперечить надійно встановленим
фундаментальним законам природи, наприклад, створення матеріальних
об’єктів з нічого чи здійснення вічного двигуна. В той же час вчені
вміють відрізняти від принципово нездійсненного те, що практично
недоступне у даний момент, але може бути досягнуте в майбутньому.

Ще одна істотна риса сучасного наукового підходу до пізнання світу —
уявлення про те, що в природі немає абсолютної визначеності наперед.
Існує об’єктивна випадковість. Однак випадкові події і явища також
підпорядковуються об’єктивним закономірностям — статистичним.

До характерних особливостей сучасної науки (йдеться у даному випадку про
радянську науку) належить і її тісний зв’язок з філософією діалектичного
матеріалізму.

Таким чином, для сучасного природознавства характерний динамічний підхід
до вивчення природи, чітке розуміння справжнього характеру природних
явищ, нескінченного розмаїття навколишнього світу, відносності

будь-якого досягнутого рівня знань, необхідності безнастанного пошуку
нового, глибоке усвідомлення діалектичного характеру процесу^ наукового
пізнання.

Ці принципи е істотними не тільки для наукової, а й будь-якої практичної
діяльності сучасної людини.

Методичні міркування. Важливо наголосити на тому, що стиль сучасного
наукового мислення, наукового підходу до пізнання навколишнього світу і
його явищ докорінно відрізняється від релігійного.

При цьому, оскільки основоположні фундаментальні уявлення релігії з
часом практично не змінюються, не зазнав ніяких істотних змін і
«релігійний комплекс», про який йшлося на початку книжки, а також
відповідний йому релігійний стиль мислення.

Оволодіння науковим стилем мислення, науковим підходом до осмислення
дійсності — необхідна умова формування послідовного, атеїстичного,
діалектико-матеріалістичного світогляду. І на цей бік питання у роботі з
атеїстичного виховання школярів слід звертати найсерйознішу увагу.

А для того щоб виробити справді науковий стиль мислення, навчитися
сприймати навколишню дійсність з наукових позицій, потрібне активне
освоєння досвіду наукового пізнання світу, його всебічне осмислення з
позицій діалектико-матеріалістичної філософії.

Саме ця обставина вимагає детального розгляду в нашій книжці питань,
пов’язаних з методологією сучасного наукового дослідження.

Пізнаванність світу. Коли людина починала на нашій планеті свою творчу
діяльність, у її розпорядженні не було нічого, крім землі, води, повітря
і тих живих організмів, до появи яких призвів саморозвиток тваринного й
рослинного світу. Багато сторіч потрібно було для того, щоб з цих
вихідних продуктів створити те велике різноманіття предметів й об’єктів,
яке становить матеріальний фундамент сучасної цивілізації. І в основі
цього

творчого процесу лежав процес пізнання людиною навколишнього світу і
його закономірностей.

Матеріальний світ нескінченно різноманітний, безмежний також процес його
пізнання. Оскільки всі без винятку явища природи мають природні причини
і підпорядковуються натуральним закономірностям, то ці причини в
принципі можуть бути виявлені і пізнані людиною.

Однак історія знає багато випадків, коли деякі вчені висловлювали
песимістичні погляди щодо перспектив і можливостей подальшого розвитку
науки, її здатності розв’язувати ті чи інші завдання. Наприклад,
давньогрецький філософ-ідеаліст Платон, ілюструючи уявлення про
непізнаванність навколишнього світу, навів образ печери, на стіни якої
промені світла відкидають лише тіні різних предметів. Тіні — це все, що
може спостерігати людина, і їй ніколи не осягнути сутності тих
предметів, які ці тіні відкидають.

Час від часу з’являлись судження про неможливість розв’язання тих чи
інших конкретних проблем, які поставали перед ученими в процесі вивчення
космічних явищ. Типовим прикладом такого роду е наведене в підручнику з
астрономії твердження буржуазного філософа Огюста Конта, який заявив, що
ніколи і ніяким способом людина не зможе довідатись про хімічний склад
Сонця і зірок. Однак не минуло й двох десятиліть, як відкриття
спектрального аналізу показало повну неспроможність подібної точки зору.

І це — типовий приклад! За всяким разом розвиток науки долав межі, що
здавалися нездоланними.

Коли можливості якогось методу дослідження виявляються вичерпаними, то
рано чи пізно розробляються нові, досконаліші й ефективніші методи,
завдяки яким учені дістають інформацію про такі сфери природних явищ,
які раніше були недоступні для дослідження.

Постійне вдосконалення способів пізнання особливо

добре можна простежити на прикладі астрономії. Протягом сторіч
астрономія була оптичною наукою. З усієї багатющої сукупності
електромагнітних випромінювань, що пронизують космічний простір,
дослідники Всесвіту могли вивчати тільки видиме світло.

І хоч в атмосфері Землі, крім «оптичного вікна», існує ще й
«радіовікно», аж до кінця першої половини XX сторіччя космічні
радіохвилі не вивчалися, незважаючи на те, що радіо було винайдене на
самому початку нашого століття. Це пояснюється тим, що енергія
космічного радіовипромінювання мізерно мала, а приймальні прилади,
достатньо чутливі для його реєстрації, з’явилися тільки після закінчення
другої світової війни.

Радіоастрономічні дослідження одразу набагато розширили можливості
вивчення космічних процесів і за порівняно короткий час дали безліч
унікальних відомостей про Всесвіт. Радіохвилі добре проходять крізь
міжзоряне середовище і тому містять інформацію про такі космічні
об’єкти, від яких світлові промені до нас не доходять. Крім того,
космічне радіовипромінювання дуже в багатьох випадках пов’язане з
бурхливими фізичними процесами, що відбуваються в різних куточках
Всесвіту. А саме такі процеси становлять найбільший інтерес для науки.

За останні роки завдяки розвитку космічної техніки астрономія
перетворилася на всехвильову науку. Зокрема, дуже цікаві дослідження в
інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променях проводились на
радянських пілотованих станціях «Салют», а також на радянських і
американських штучних супутниках Землі. Особливо цінні відомості були
здобуті в рентгенівському і гамма-діапазонах електромагнітних хвиль.

Якісно нові горизонти пізнання відкриває й поєднання нових методів з
тими, які існували раніше. Наприклад, розв’язання багатьох проблем,
пов’язаних з вивченням космічних явищ, значно полегшується в результаті
паралельних оптичних, радіоастрономічних і космічних досліджень,
порівняння даних, здобутих різними методами. Зокрема, тільки за цієї
умови можна зрозуміти фізичну сутність ряду спостережень, виконаних з
космічних орбіт.

Аналогічні приклади неухильного розширення мо;-жливостей наукового
пізнання можна навести і з галузі фізики, де створення дедалі потужніших
прискорювачів елементарних частинок дає змогу проникати у потаємні сфери
мікросвіту.

Вся історія розвитку фізики, астрономії, а також інших природничих наук
переконливо свідчить про безмежні можливості людського пізнання, про те,
що в міру виникнення тих чи інших наукових завдань рано чи пізно людина
знаходить і методи їх розв’язання.

Діалектика наукового пізнання. Сучасні захисники релігії прагнуть
створити враження, що науці властива неповнота, що вона не може дати
досить глибоких знань про світ.

«Міцна 1 надійна основа для науки недосяжна,— твердить католицький
філософ І. Бохенський у своїй книжці «Шлях до філософських роздумів»,
виданій у Фрейбурзі в 1960 p.— Оскільки наукові знання уточнюються і
поглиблюються, науковий метод пізнання ненадійний»’.

О. О. Осипов, діяч руської православної церкви, .який порвав з релігією,
розповідав, що в бесідах з ним деякі керівники руського православ’я не
раз говорили про те, що науці довіряти не можна, оскільки наукові
уявлення змінюються.

Такими є твердження сучасних богословів. А яка ж дійсність? Чи
змінюються з часом наукові уявлення?

Так, у міру відкриття нових фактів змінюються. Особливо часто це
відбувається в наш час — епоху науково-технічної революції, надзвичайно
бурхливого розвитку природознавства.

Проте, чи означає це, що захисники релігії мають рацію, чи, навпаки,
змінюваність наднових уявлень говорить про силу науки, про її необмежену
здатність дедалі глибше пізнавати навколишній світ?

Аналізуючи закономірності наукового пізнання, В. І. Ленін у своїх
«Філософських зошитах» визначив головну, основоположну рису людської
діяльності з вироблення нових знань дуже точною і місткою формулою:
«Істина є процес» ‘.

Якби процес пізнання завершувався на стадії спостережень, то в людини
могли б складатися неправильні, хибні уявлення про довколишній світ.
Проте, як ми бачили, спостереження — лише перший ступінь пізнання. Дані,
здобуті шляхом спостережень, узагальнюються й переробляються в
результаті дії мислення, що витлумачує, інтерпретує ці дані й створює
для їх пояснення різні ідеї, гіпотези і теорії.

Таким чином, процес розвитку науки — це рух людського пізнання до
абсолютної істини через нескінченний ряд розширюваних і поглиблюваних
відносних істин.

Щоб переконатися в тому, що змінюваність наукових уявлень не є
свідченням немічності науки, її недостовір-ності, її нездатності
проникнути в глибинну сутність явищ, як це твердять сучасні захисники
релігії, спробуємо з’ясувати, чому і як відбуваються найістотніші,
кардинальні зміни наукових уявлень, що спричинюють докорінну зміну
бачення світу — наукові революції.

Розвиток науки, наших знань про світ — це діалектичний процес, це
нескінченний ланцюг послідовних на-

ближень, кожне з яких виправляв й доповнює попередні уявлення.

Не тільки матеріальний світ, а й будь-який реальний об’єкт, чи то зірка
чи галактика, електрон чи атом, невичерпні.

Тому наукове пізнання не може охопити одразу об’єкт, що нас цікавить, у
всій безлічі його зв’язків і відношень. Єдиний реальний шлях вивчення
навколишнього світу — це метод послідовних наближень, неухильне й
наполегливе розширення і поглиблення наших знань. Перефразовуючи
ленінські слова, можна визначити наукове пізнання як рух до абсолютної
істини через ряд істин відносних.

«Кожний ступінь у розвитку науки,— писав В. І. Ленін,— додає нові зерна
до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового
положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим
зростанням знання» 1.

І в іншому місці:

«…Ми будемо наближатися до об’єктивної істини все більше й більше
(ніколи не вичерпуючи її)…» 2.

При цьому В. І. Ленін особливо підкреслював, що «межі наближення наших
знань до об’єктивної, абсолютної істини історично умовні, але безумовне
існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємось до неї» 3.

Аналіз і осмислення фактів приводять до побудови гіпотез — теоретичних
конструкцій, покликаних зв’язати всі відомі факти в єдину систему,
пояснити їх з єдиної точки зору.

Але гіпотеза — це тільки перше наближення до дійсності, оскільки вона
звичайно будується на обмеженій

кількості фактів. Гіпотеза — це швидше робочий інструмент, що дає змогу
впорядкувати вивчення проблеми, організувати дальший науковий пошук,
зокрема визначити шляхи виявлення нових додаткових фактів, здатних
поглибити наше знання в даній галузі.

У результаті подальших досліджень, а інколи прогресу в суміжних областях
природознавства відкриваються нові, невідомі раніше факти. Якась їх
частина може добре вкладатися в існуючу гіпотезу, сприяючи її уточненню
й поглибленню. Але деяким фактам дати задовільне пояснення в межах
діючої гіпотези не вдається. Можуть бути також виявлені факти, що
вступають з нею у пряму суперечність.

Це приводить до перегляду існуючої гіпотези, її видозмінення і
узагальнення для того, щоб вона охопила всі відомі факти — і старі, і
нові. В якихось випадках від первинної гіпотези доводиться навіть
повністю відмовлятися.

Відзначаючи роль гіпотез у розвитку природознавства, Ф. Енгельс писав:
«Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, е гіпотеза.
Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим
старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього
моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається
спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший
дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них,
виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді
закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому
вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляще дослідження,
і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону» ‘.

Після ряду послідовних кроків, послідовних удосконалень гіпотеза
перетворюється в теорію, яка охоплює на основі надійно встановлених
природних закономірностей велике число фактів і яка здатна передбачати
нові факти, ще невідомі.

Таким чином, відповідність наукових уявлень реальній дійсності
досягається поступово, і вона є завжди лише частковою й неповною, бо
навіть найдосконаліша наукова теорія не може у всіх відношеннях
відповідати явищам, що їх вона описує.

З іншого боку, жодна наукова теорія, яке б широке коло явищ вона
охоплювала, не може бути «істиною в останній інстанції». В нескінченно
різноманітному світі завжди існуватимуть явища, «розташовані» за межами
цього кола.

Оскільки світ є нескінченно різноманітним, то ніякий фактично досягнутий
рівень знань не гарантує від виникнення нових фактів і нових запитань.
Швидше навпаки. І, мабуть, мав рацію один стародавній мудрець, який
сказав, що, чим ширшим є коло наших знань, тим більша і лінія дотику з
невідомим.

Тому, яким би не був великим обсяг існуючих знань, перед ученими завжди
стоїть і стоятиме питання: «Чого ми ще не знаємо?»

Відкриття явищ, що лежать за межами застосовності тієї чи іншої наукової
теорії, приводить до побудови більш загальної теорії, яка в змозі
охопити як попередні факти, так і нові. При цьому колишнє знання не
відкидається цілком. Відкидаються тільки «помилки», підтверджені ж
досвідом наукові теорії, що існували раніше, в межах своєї застосовності
зберігаються. Але ці межі визначаються чіткіше. А попередні теорії
включаються як часткові чи граничні випадки в нові, більш загальні
теорії. Це положення, яке дістало назву принципу відповідності, є одним
з наріжних каменів методології наукового пізнання.

В основі будь-якої наукової теорії лежить дослід, вивчення реальних
властивостей навколишнього світу. Ніяка теорія, що претендує на
правильне відображення реальних явищ, не може бути незалежною від
досліду.

Однак у деяких випадках логічні побудови і математичні викладки
настільки далеко відводять теорію від вихідних фактів, що виникає ілюзія
виникнення й існування теорії самої по собі, незалежно від реального
світу.

Англійський мислитель Бертран Рассел якось сказав: математики звичайно
говорять так — якщо правильно те, то правильно й це; таким чином,
математики ніколи не знають, про що вони говорять, і чи правильно те,
про що вони говорять. Зрозуміло, Бертран Рассел дещо згустив фарби.
Проте беззаперечним є одне: більшість теоретичних побудов і не тільки в
математиці, а й у фізиці, і в астрофізиці конструюються саме за тим
самим формально-логічним принципом, про який згадав Рассел. Логічна
машина має завидну здатність переробляти будь-яку закладену в неї
інформацію незалежно від того, чому саме вона відповідав у реальній
дійсності.

Помилкове уявлення про незалежність теорії від об’єктивного світу
посилюється тією обставиною, що в ряді випадків теоретичні конструкції,
незважаючи на свою складність, багатоступінчастість і абстрактний
характер, дають правильні результати, підтверджувані практикою.

З точки зору деяких буржуазних філософів, теорія, якщо тільки вона
логічно несуперечлива, є непогрішимою. І якщо висновки такої теорії при
дослідній перевірці не збігаються з дійсністю, то причина таких
незбі-гів може полягати тільки в погрішностях досліду, але ні в якому
разі не у вадах теорії. Логічно несуперечлива теорія не може піддаватися
сумніву.

Подібної ідеалістичної точки зору додержуються не тільки
філософи-ідеалісти, але й деякі природодослідники на Заході. Так,
англійський астроном Е. Мілн заявив, що він вислуховуватиме тільки ті
зауваження своїх критиків, що стосуються суто математичного боку його
теорії. Така заява стала прямим наслідком філософської позиції Мілна,
викладеної ним у книжці «Християнська ідея бога». Дослід повинен зайняти
підпорядковане становище, твердив він, і відповідати картині Всесвіту,
яку ми можемо вивести чистим розумом.

Інший англійський учений — відомий фізик А. Бддін* гтон вважав, що всі
закони природи нібито можна вивести без допомоги досліду, виключно
шляхом логічних міркувань, на основі чистого розуму.

Справді, в ході теоретичних досліджень учені висувають ті Чи інші
передбачення і припущення. А потім теоретичним шляхом з них виводяться
всілякі можливі наслідки. Але справа у тому, що в основі таких вихідних
припущень завжди лежать або вже існуючі, перевірені на досліді
теоретичні уявлення, або конкретні реальні факти. А здобуті висновки в
свою чергу за допомогою спостережень й експериментів зіставляються з
існуючим у природі станом речей. Тому було б неправильним твердити, що
фізики і астрономи «не знають, про що вони говорять».

Будь-які теоретичні побудови тільки тоді мають наукову цінність, коли
вони прямо або посередньо пов’язані з реальною дійсністю, відображають
об’єктивні властивості навколишнього світу. І про цей зв’язок не можна
забувати ніколи.

Все, про що тільки-но говорилося, переконливо показує повну
безпідставність звинувачення, яке сучасні релігійні теоретики кидають
науці, звинувачення в не-достовірності й неповноті наукових знань, що
спирається на мінливість наукових уявлень. Ми переконалися, що ця
мінливість насправді відбиває поступальний рух

науки, її дедалі глибше проникнення в сутність — рух од відносних істин
до абсолютної.

Практика — критерій істини. З точки зору діалектичного матеріалізму
вищим критерієм істинних наукових знань є практика, практична діяльність
людей у най-ширшому значенні цього слова. Справедливість і дієвість
цього критерію всебічно перевірена всією історією розвитку науки й
людського суспільства; Коли б наука давала нам неправильні, викривлені
уявлення про природу і її закономірності, людина не могла б здійснити
жодного технологічного процесу, не могла б створити жодної машини, не
могла б розв’язати жодного завдання, пов’язаного з необхідністю
розуміння природних явищ. «Від живого споглядання,— зазначав В. І.
Ленін,— до абстрактного мислення і від нього до практики — такий є
діалектичний шлях пізнання істини’, пізнання об’єктивної реальності» І.

Практика багатоманітна і в різних конкретних умовах може виступати в
різних формах. Висновки науки можуть перевірятися спостереженнями,
експериментами, а також застосуванням цих висновків у виробничих і
технологічних процесах, у конструкціях приладів, механізмів, машин,
апаратів та інших технічних пристроїв і виробів.

Які ж конкретні форми критерію практики є в науці про Всесвіт? Через
дистанційний характер астрономічних досліджень безпосередня практична
перевірка тих чи інших висновків астрономічної теорії дуже утруднена, а
в більшості випадків і нездійсненна.

Як відомо, астрономічні дослідження охоплюють величезний простір
радіусом близько 10—12 млрд. св. років. Між тим донедавна сфера
практичного застосування астрономічних знань була обмежена межами Зем-

лі. Та й застосування це по суті зводилося до розв’язання ряду завдань
навігації і геодезії, а також до вимірювання часу. У цій сфері земна
практика добре підтвердила надійність астрономічних даних, їх
використання приводило до бажаних результатів.

Ще однією сферою, де справедливість астрономічних теорій могла бути
підтверджена і підтверджувалася спостереженнями, була небесна механіка,
чи, як її зараз називають, теоретична астрономія. Передбачені небесною
механікою астрономічні явища — появи періодичних комет, затемнення
Місяця і Сонця, збурення в русі планет і обчислені з урахуванням цих
збурень їх майбутні розміщення на небі — відбувалися саме так і тоді, як
це було розраховано.

З розвитком астрофізики в сферу людської практики почали залучатися
результати вивчення фізичних процесів, що проходять у Всесвіті.
Результати ці впроваджувались у фізичну практику і тим самим проходили
ретельну перевірку, а те, що за їх допомогою діставала фізика, з часом
виходило в життя і апробувалося вже загальнолюдською практикою.

Так, термоядерна теоретична модель джерела сонячної енергії, побудована
на основі астрономічних спостережень Сонця, яка міцно увійшла в
теоретичну фізику, реалізувалася потім у пристроях для здійснення
термоядерних вибухів, а нині склала теоретичну основу конструювання
керованих термоядерних реакторів, що обіцяють у недалекому майбутньому
черговий технічний переворот в енергетиці.

Аналогічна історія мала місце з відкриттям четвертого стану речовини —
плазми, яке також пов’язане з дослідженнями Сонця. Вивчивши цей стан,
фізики не тільки розробили теорію плазми, а й дали їй вихід у практику.
Газосвітні лампи, плазмові пальники для зварювання, плазмові двигуни для
космічних апаратів, плазмові магнітогідродинамічні генератори — ось
дале-

ко не повний перелік технічних пристроїв, у яких теорія плазмових явищ
пройшла практичну перевірку. Плазма працює і в знаменитих «Токамаках» —
прообразах майбутніх термоядерних реакторів.

Треба зазначити, що паралельно відбувається і зворотний процес:
запозичені з науки про Всесвіт нові фізичні уявлення й ідеї, пройшовши
через «горнило» фізики, знову повертаються в астрономію, допомагаючи
глибше зрозуміти природу фізичних явищ, що відбуваються у космосі.

Нарешті, поява космонавтики і космічної техніки відкрила новий етап у
розвитку практичної діяльності людства — етап безпосереднього залучення
космічних явищ у сферу людської практики. Вперше в історії земної
цивілізації сфера діяльності людей, у тому числі й практичного
застосування наукових знань, переросла земні межі і охопила простір
Сонячної системи. Тепер наукові уявлення про закономірності різних
космічних процесів дістають застосування при конструюванні різних
космічних апаратів, обчисленнях їх руху, при розробці програм наукових
досліджень і експерименту на космічних орбітах, а значить, перевіряються
критерієм практики безпосередньо у космосі.

Однак і в епоху космічних польотів величезна більшість космічних явищ
досліджується дистанційними засобами. А якщо врахувати колосальні
масштаби тієї сфери, вивченням якої займається астрономія, і реальні
можливості проникнення в глибини Всесвіту навіть за допомогою
найфантастичніших космічних апаратів майбутнього — таке становище
збережеться надовго.

Та все ж і при вивченні найвіддаленіших космічних об’єктів і регіонів
Всесвіту перевірка практикою все одно потрібна. Але чи можлива вона?

Перевірку практикою не слід розуміти буквально в тому значенні, що
кожний конкретний результат наукових досліджень можна вважати вірогідним
тільки

тоді, коли він дістає безпосереднє пряме практичне підтвердження або
застосування. Якби справа стояла таким чином, то розвиток знань був би
утрудненим. Доводилося б перевіряти практично кожний проміжний
результат, кожний теоретичний висновок. Такий підхід неминуче уповільнив
би процес наукового пізнання світу.

На щастя, у такій постановці справи немає потреби. В науці часто-густо
використовується не пряма, а посередня, опосередкована перевірка тих чи
інших результатів чи висновків. Практикою контролюється не кожний
окремий результат, а метод, за допомогою якого ці результати
здобуваються.

Так, наприклад, метод спектрального аналізу (зокрема, визначення за його
допомогою хімічного складу джерел електромагнітного випромінювання,
їхньої температури, а також вимірювання швидкості їх руху відносно
спостерігача за ефектом Доплера) надійно перевірений у земних умовах.
Тому з усіма підставами можна застосовувати цей метод і до вивчення
космічних об’єктів.

Аналогічна ситуація виникає при поширенні на нові області явищ тієї чи
іншої наукової теорії, яка досить добре виправдала себе на практиці.
Здобутим при цьому результатам ми вправі довіряти, хоча вони й не
пройшли ще безпосередньої практичної перевірки.

Прикладом можуть бути спеціальна й загальна теорія відносності,
розроблені Ейнштейном. Фундаментальні положення цих теорій дістали
блискуче практичне підтвердження. Так, основою атомної енергетики є
принцип еквівалентності маси і енергії, що випливав із спеціальної
теорії відносності. Дуже багато експериментальних установок сучасної
фізики, в тому числі прискорювачі елементарних частинок, розраховуються
за формулами цієї теорії. Якби вони були неправильними, то такі
установки просто не працювали б. Дістала підтвердження в спостереженнях
за частинками косміч-

них променів і залежність темпу плину часу від швидкості руху,
передбачена спеціальною теорією відносності.

«Ефект уповільнення часу» може бути перевірений і за допомогою штучних
супутників Землі. Підрахунки показують, що для супутника, який рухається
із швидкістю 8 км/с, протягом року повинна назбиратися така різниця між
земним часом і власним часом супутника, яку в принципі можна зафіксувати
за допомогою атомного годинника, встановленого на його борту.

З великою точністю перевірені й деякі ефекти, що в наслідками загальної
теорії відносності, наприклад, відхилення світлових променів у полі
тяжіння Сонця.

Усе це дав нам підстави для поширення спеціальної і загальної теорії
відносності на космічні процеси. І не випадково останніми роками швидко
розвивається нова галузь астрофізики — релятивістська астрофізика, яка
при описі цілого ряду фізичних процесів у Всесвіті враховує ефекти
теорії відносності.

Зрозуміло, при поширенні (екстраполяції) будь-якої наукової теорії на
нові факти слід враховувати, що всяка теорія має певні межі
застосовуваності. Явища, що лежать за цими межами, не можуть дістати в
межах даної теорії задовільного пояснення. Для цього, як вже було
зазначено вище, потрібна більш загальна теорія, яка включає в себе
попередню як крайній випадок.

Так, скажімо, класичну механіку не можна застосувати до явищ, що
відбуваються з близькосвітловими швидкостями чи в дуже потужних полях
тяжіння. Для опису таких явищ потрібна теорія відносності. Незастосовною
е класична механіка і до мікропроцесів. Цю сферу явищ описує квантова
механіка, крайнім випадком якої є механіка звичайна.

У свою чергу і у теорії відносності є свої межі застосовності. Вона не
може описати фізичні процеси, що

відбуваються у надщільних станах матерії. Відповідна, загальніша теорія
ще повинна бути побудована.

На жаль, основна трудність полягає в тому, що далеко не завжди можна
наперед сказати, де саме проходять межі застосовності даної теорії. В
таких ситуаціях є небезпека поширити існуючі теоретичні уявлення на такі
явища, для описування яких вони непридатні, що неминуче призведе до
помилкових результатів. Подібну можливість завжди треба мати на увазі,
коли оперуєш новими фактами. Тут ретельна перевірка здобутих результатів
особливо необхідна.

Якщо в якій-небудь галузі науки є кілька протиборствуючих гіпотез, то в
таких ситуаціях перевага звичайно віддається тій гіпотезі, яка пояснює
більшу кількість конкретних фактів. Проте подібний критерій практики аж
ніяк не може вважатися безпомилковим. Справа в тому, що узгодженість із
фактами нерідко досягається в сучасних фізико-математичних побудовах і
моделях шляхом введення ряду припущень, різних параметрів і всіляких
поправочних коефіцієнтів. Тому при оцінці наукових теорій, призначених
для описання складних явищ, однієї лише узгодженості з відомими фактами
ще недостатньо. Треба, щоб пропонована гіпотеза чи теорія поряд з цим
мала ще й здатність передбачувати нові явища.

Цей критерій набирає особливо важливого значення в тих випадках, коли
неможлива експериментальна перевірка пропонованих теоретичних концепцій,
що обговорюються.

Методичні міркування. Розглядаючи питання про критерії істинності наших
уявлень про навколишній світ, необхідно протиставити позиції науки і
релігії. Релігія виходить з того, що в основі всього, що існує і
відбувається, лежить божественна воля, і тому в будь-яких подіях,
об’єктах, процесах релігія вбачає прояв надприродних сил. Але цей
основоположний принцип усякої

релігії нічим не доведений, не підтверджений і тому приймається на віру.

На противагу цьому наука шукає справжні зв’язки між явищами, розкриває
природні причини того, що відбувається, відкриває реально існуючі
закономірності навколишнього світу, нічого не беручи на віру і
перевіряючи кожне своє відкриття практикою. І тому ні про який зв’язок
між релігійною вірою і науковим знанням, ні про яке мирне співіснування
науки і релігії не може бути й мови. Не може бути тому, що релігійне і
наукове ставлення до світу, підхід до розуміння навколишнього
грунтуються на діаметрально протилежних принципах.

З огляду на принципову важливість обговорюваного питання треба спинитися
на співвідношенні віри і знання дещо детальніше.

Релігія і віра у надприродне невіддільні одне від одного.

При цьому релігійна віра — це сліпа віра, яка не потребує ніяких
обгрунтувань і доведень. Сліпа віра зберігається навіть тоді, коли вона
вступає в очевидну суперечність із здоровим глуздом, елементарною
логікою і реальним станом речей. Саме з цієї причини релігійні люди
легко миряться з численними внутрішніми суперечностями релігійних учень,
а також з повною відсутністю яких-небудь переконливих практичних
підтверджень релігійних уявлень.

Сліпа віра — це специфічно релігійний атрибут, їй немає і не може бути
місця в науці. Неправомірно, наприклад, ставити питання: «вірить» чи «не
вірить» учений, скажімо, в існування позаземних цивілізацій? Наука
робить свої висновки тільки на основі фактичних даних, що є в її
розпорядженні, і їх витлумачення з точки зору вже існуючих теоретичних
уявлень чи спеціально для цієї мети розроблюваних. Ці висновки можуть
мати різний ступінь достовірності, залежно від

надійності вихідних фактичних даних і результатів перевірки практикою
наукових теорій, що застосовуються для їх пояснення. Але все це не має
абсолютно нічого спільного з сліпою вірою типу релігійної. А там, де
починається сліпа віра, наука закінчується.

В той же час певний елемент віри в процесі наукового дослідження все ж
присутній: учений вірить у справедливість тих чи інших наукових уявлень,
гіпотез чи теорій, у результати тих чи інших спостережень й
експериментів… Однак у такої «віри» немає нічого спільного з сліпою
релігійною вірою: вона має зовсім ївшу природу — таку «віру» правильніше
називати «впевненістю», «переконаністю». Ця переконаність грунтується на
багаторазовій перевірці наукових висновків, на випробуванні практикою
методів наукових досліджень, на всьому колосальному досвіді розвитку
природознавства й суспільних наук.

Для релігійної людини критерієм істинності є сліпа віра, а для
вченого-матеріаліста — практика в самому широкому значенні цього слова.
Саме практика — спостереження, експерименти, зіставлення висновків науки
з реальною дійсністю, застосування наукових даних у виробничій та іншій
діяльності людей дає змогу вченим відкидати помилки і неухильно
просуватися по шляху дедалі глибшого пізнання об’єктивного світу.

Таким чином, сліпа віра фактично протистоїть не знанню, як іноді не
зовсім точно стверджують, а практичній діяльності людей як критерію
істинності наших уявлень про навколишню дійсність.

Людина пізнаюча. Ядром матеріалізму є філософська категорія матерії.
Матерія — це об’єктивна реальність, що існує незалежно від людської
свідомості й відображується нею. Матерія нестворювана, незнищенна і
нерозривно пов’язана з рухом, зміною.

Об’єктивна реальність — це матеріальний світ у цілому в усіх його формах
і проявах. Об’єктивна реаль-

ність існує незалежно від нашої свідомості і е первинною щодо неї’.

Поняття матерії як об’єктивної реальності — це гранично широке,
узагальнене філософське поняття. В ньому відображені найбільш
універсальні характеристики явищ, процесів, відносин і речей
навколишнього матеріального світу. Поняття матерії — результат,
вироблений у процесі практично-пізнавальної діяльності людства, підсумок
практичного досвіду людського суспільства.

Фундаментальне положення матеріалізму — уявлення про єдність світу, яка
полягає в його матеріальності. В світі немає нічого, крім матерії, що
виступає в різних конкретних формах, наприклад у формі речовини чи
різних полів: електричних, магнітних, гравітаційних і т. д. При цьому
одні форми матерії можуть переходити в інші, наприклад речовина у
випромінювання і навпаки.

Властивості реального світу і його закономірності існують незалежно від
людини і людства; при цьому не має значення, чи відкриті вони наукою чи
ні. Інакше кажучи, вони існують об’єктивно.

Однак не можна забувати про те, що пізнає навколишній світ саме людина.
Пізнання — це, принаймні в умовах земної цивілізації, завжди людське
пізнання, відображення об’єктивного світу людиною, суб’єктом. І характер
цього відображення залежить як від властивостей об’єктів, що вивчаються,
так і від потреб, властивостей і можливостей людини. Зокрема, саме
остання багато в чому визначає вибір об’єктів для наукового дослідження.
Наприклад, ми вже зазначали, що людина почала дослідження Всесвіту з
вивчення небесних світил тому, що мала орган зору, здатний сприймати
видиме світло. А якщо б цей орган був чутливим не до видимого

світла, а, скажімо, до радіохвиль, то Всесвіт здавався б людині іншим:
вона «бачила» б його космічні об’єкти, які є джерелами
радіовипромінення, і почала б вивчення Всесвіту «з іншого боку». В
результаті побудова наукової картини світу відбувалася б іншим шляхом, і
вона могла б на цей час помітно відрізнятися від тієї, яка фактично
існує в нашу епоху.

Таким чином, наукове пізнання світу — це завжди процес суб’єкт-об’єктної
взаємодії, в основі якого лежить практична діяльність людей.
Діалектичний матеріалізм виходить з визнання існування об’єктивної
реальності об’єкта незалежно від суб’єкта, від його свідомості. Водночас
об’єкт і суб’єкт розглядаються в єдності, у взаємодії. Суб’єкт — це
суспільна людина, яка пізнає і змінює матеріальний світ, активний носій
діяльності, що виникає на основі суспільної практики. Під суб’єктом у
різних ситуаціях можна розуміти і окрему людину і людські колективи,
соціальні співтовариства і групи людей і навіть усе людське суспільство
в цілому. Об’єкт — те, на що спрямована пізнавальна чи будь-яка інша
діяльність суб’єкта. Суб’єкт у процесі своєї суспільно-історичної
практичної діяльності перетворює об’єкт, «олюднює» його.

В той же час слід розрізняти об’єктивну реальність і предмет пізнання.
Предмет пізнання — це зафіксовані в досліді і включені в процес
практичної діяльності людини сторони, властивості і відношення об’єктів,
що їх досліджують з певною метою в даних умовах та обставинах.

Було б зовсім неправильно ставити знак рівності між об’єктивною
реальністю, що існує незалежно від нашої свідомості, і предметною
дійсністю, яку виділяє пізнаючий суб’єкт у процесі наукового пізнання.

Іншими словами, не можна ототожнювати філософську категорію матерії з
тими чи іншими природничо-науковими уявленнями про неї. Будь-які
природниче-

наукові уявлення мають обмежений характер і не можуть охопити всієї
нескінченної різноманітності матеріального світу.

Вище вже було зазначено, що діалектичний матеріалізм виходить з визнання
існування об’єктивної реальності, об’єкта незалежно від суб’єкта, від
його свідомості. В той же час об’єкт і суб’єкт розглядаються в єдності,
у взаємодії.

Діалектичний матеріалізм визнає і вплив об’єкта на суб’єкт пізнання і
активну роль останнього. Оскільки об’єкт пізнання виступає через призму
пізнавальної активності суб’єкта, що здійснюється на основі практики і
заради практики і перевіряється практикою, він є предметом пізнання,
який не може бути повністю зведений до об’єкта пізнання ‘.

В той же час будь-яка наукова абстракція є правомірною лише в тому
випадку, коли вона відбиває властивості реального світу. Необхідність
зв’язку теоретичних побудов з реальною дійсністю відзначали багато
дослідників. «Фізика,— говорив, наприклад, А. Ейнштейн,— має справу з
математичними поняттями, однак ці поняття набувають фізичного змісту
лише тоді, коли їх зв’язок з об’єктами досліду чітко визначений» 2.

Об’єкти науки — це насамперед фрагменти, аспекти матеріального світу, що
їх виділяють у процесі пізнання. Однак учені у своїй пізнавальній
діяльності мають справу не тільки безпосередньо з об’єктивною реальністю
самою по собі, а й з її теоретичним образом. Ця обставина досить
істотна: вона дає змогу зрозуміти, чому різні теорії, незважаючи на те,
що вони стосуються одного й того самого матеріального світу, приписують
йому різні властивості.

У цій ситуації немає нічого містичного. «Вона пояснюється тим, що різні
теорії можуть висвітлювати різні аспекти об’єктивно-реального світу чи
одні й ті ж самі його аспекти, проте з різним ступенем глибини й
точності» ‘.

Матерія нескінченно різноманітна і невичерпна, і в процесі її пізнання
людина виділяє, вичленовуе лише певні явища, об’єкти, зв’язки і
відношення.

Отже, наукове знання відображає не тільки властивості об’єктивної
реальності, а й властивості пізнаючого суб’єкта. *

Тому наукова картина світу — це завжди кінцевий «зріз» нескінченно
різноманітної матеріальної дійсності, характер якого залежить не тільки
від властивостей самої матерії, а й від суспільно-пізнавальної
діяльності людей.

Теоретичні моделі. Одним з необхідних етапів наукового дослідження є
побудова теоретичних моделей об’єктів і явищ, Що вивчаються. Будь-яка
модель — це завжди певна ідеалізація. Ми не можемо досліджувати явище в
усіх його незліченних і нескінченно різноманітних реальних зв’язках.
Тому при теоретичному моделюванні якісь зв’язки враховуються,
вичленовуються, щоб виділити у явищі головне, а якісь другорядні
відкидаються.

На жаль, іноді забувають, що теоретична модель — це лише наближене
відображення реальної дійсності, своєрідний інструмент для вивчення
об’єктивного світу, і ставлять знак рівності між моделлю і дійсністю.
Інакше кажучи, реальному світу приписують усі властивості теоретичної
моделі.

Зрозуміло, якщо в основі моделі лежать надійно встановлені дані і
правильно підмічені закономірності

відповідних природних процесів, то вона дає більш-менш точний опис
сутності явищ, які вивчаються. Коли б це було не так, то побудова
моделей позбавилася б усякого смислу.

І все ж реальну дійсність і модель як відображення певних її аспектів
ототожнювати не можна: природа завжди багатша і різноманітніша від
будь-якої теоретичної схеми.

Автоматичне перенесення властивостей моделі на реальний світ особливо
неправомірне і небезпечне тоді, коли йдеться про фізичні й астрофізичні
моделі, в яких широко використовується математичний спосіб опису явищ.
При цьому нерідко застосовується найвищою мірою абстрактний математичний
апарат.

Наведемо приклад із сучасної теоретичної фізики. Як відомо, ми живемо у
тривимірному просторі, якому властиві три виміри — довжина, ширина і
висота. Водночас теоретична фізика широко користується математичним
апаратом багатовимірних просторів. Зокрема, в такій фундаментальній
фізичній теорії, як теорія відносності, для описання властивостей
Всесвіту застосовується чотиривимірне утворення — «простір — час».

У нас немає підстав сумніватися в тому, що теорія відносності правильно
описує досить широке коло реальних фізичних явищ. Це підтверджене цілою
низкою спостережень та експериментів. Чи випливає, однак, з цього, що
простір нашого Всесвіту чотиривимірний?

Після появи теорії відносності деякі богослови скористалися її
математичною формою, зв’язавши з четвертим виміром існування бога і
надприродних сил. При цьому твердилося, нібито бог саме тому невидимий і
неспостережуваяий, що знаходиться в «четвертому вимірі».

Насправді ж теорія відносності не дає для подібних спекуляцій ніяких
підстав. Чотиривимірнцй «простір — час» цієї теорії — це лише
математичний прийом, який

дає змогу описати певні сторони і властивості реальної дійсності. До
того ж четвертою координатою є час.

Аналогічна справа і з різними багатовимірними просторами, які
використовуються в теоретичній фізиці. Там роль додаткових координат
можуть відігравати імпульс, маса, швидкість, інші фізичні параметри.
Подібні багатовимірні моделі інколи сприяють ефективному описанню
складних фізичних процесів і здобуванню цінних результатів. Але було б
глибоко неправильно приймати подібні моделі за саму реальну дійсність.
„.

Системний підхід. Характерною особливістю сучасної науки є так званий
системний підхід до вивчення й розуміння явищ навколишнього світу і
процесів, які в ньому відбуваються.

Потреба такого підходу безпосередньо пов’язана з нагромадженням і
поглибленням наукових знань, з ускладненням наукової картини
світобудови, з’ясуванням різноманітних зв’язків між явищами, пізнанням
різних рівнів існування матерії — від мікропроцесів до гігантських
утворень космічного порядку.

У ході розвитку природознавства з’ясувалося, що всякий об’єкт має цілий
ряд властивостей не зводжува-них до його власних індивідуальних якостей.
Наявність цих властивостей визначається тією фундаментальною обставиною,
що кожний окремо взятий об’єкт, з одного боку, є складною системою —
єдністю складових його частин, а з другого — елементом певної сукупності
предметів, відносин і взаємодій — певних реальних систем.

Отже, системний підхід до вивчення довколишньої дійсності відбиває
системний характер предметів і процесів об’єктивного світу.

З точки зору системного підходу будь-який об’єкт розглядається водночас
з кількох різних аспектів. По-перше, як самостійна система, якась якісна
одиниця реального світу. При цьому особлива увага звертається

на співвідношення між частинами і цілим, що відображає один з основних
законів діалектики — закон переходу кількісних змін у якісні. По-друге,
об’єкт, який нас цікавить, розглядається як утворення, що підлягає
певним закономірностям мікросвіту, який і сам є складною системою.
По-третє, як частина зовнішнього середовища, що підпорядковується її
закономірностям і взаємодіє з нею. І, нарешті, по-четверте, як елемент
певної сукупності явищ.

Водночас треба зазначити, що системний підхід — це не єдиний засіб
пізнання природи. Зокрема, він не може замінити методів дослідження
різних об’єктів і явищ, застосовуваних конкретними науками.

Людина в космосі

Космічні дослідження. Друга половина XX сторіччя стала епохою освоєння
космосу. Це грандіозне звершення сучасного людства обумовлено не тільки
тим, що з’явилися наукові, технічні й технологічні можливості створення
космічних апаратів, а й потребою людського суспільства в здійсненні
цілого ряду акцій, які на даному етапі розвитку науки і техніки можуть
бути виконані тільки за допомогою штучних супутників Землі і космічних
станцій.

Ми вже відзначали, що сучасне природознавство, насамперед фізика,
потребує тієї інформації, яку можна дістати тільки в нескінченно
різноманітній лабораторії Всесвіту. Сьогодні для цього наземних
астрономічних досліджень уже недостатньо. Космічні апарати дають змогу
доставляти астрономічну апаратуру за межі щільних шарів земної атмосфери
і вести дослідження явищ, що відбуваються у Всесвіті, в усьому діапазоні
електромагнітних хвиль. Завдяки цьому астрономія за останні роки
перетворилася у всехвильову науку, що

значно розширило й поглибило наші знання про Всесвіт.

Досвід розвитку науки показує, що необхідною умовою її прогресу є
постійне розширення тієї сфери природних явищ, з якої черпається
відповідна інформація. Так, наприклад, нові покоління потужних
прискорювачів елементарних частинок дають можливість фізикам проникати в
дедалі потаємніші області мікросвіту. А все-хвильова астрономія значно
розширила доступну дослідженням сферу космічних процесів.

Ми вже говорили і про те, що експериментальний метод дослідження в
принципі ефективніший, ніж спостережний. Було зазначено також, що в
рамках традиційної наземної астрономії можливі тільки спостереження
космічних об’єктів. З розвитком космонавтики, а також електроніки,
автоматики й радіотехніки стало можливим застосовувати в процесі
наукового дослідження космічних явищ проміжний метод, який є
активні-тиц, ніж суто спостережний, хоча формально і не вважається
експериментальним. Ми маємо на увазі доставку необхідної вимірювальної
апаратури безпосередньо до об’єкта, який вивчається, в райони космосу,
що цікавлять учених. Завдяки цьому було здобуто нові дуже важливі дані
про навколоземний космічний простір, міжпланетне середовище, а також про
Місяць, найближчі планети Сонячної системи і комету Галлея, виявлено
невідомі раніше факти, уточнено багато деталей, здобуто відповіді на
безліч запитань, що хвилювали астрономів.

Розвиток ракетної і космічної техніки дозволив здійснити і деякі
експериментальні дослідження в космічних масштабах.

Один з таких експериментів — штучне сонячне затемнення — було,
наприклад, проведено з ініціативи радянських учених спільно з
американськими космонавтами під час польоту космічних кораблів «Союз» і
«Аполлон»

у липні 1975 р. У наперед визначений момент кораблі розстикувалися,
розійшлися на деяку відстань і розмістилися на одній лінії з Сонцем
таким чином, що «Аполлон» перекрив сліпучий диск денного світила. Це
дало змогу з борту «Союзу-19» за допомогою спеціальної автоматичної
фотокамери зробити серію фотозйомок штучного затемнення Сонця.

За допомогою сучасної космонавтики розв’язується також цілий ряд
наукових і практичних завдань, що мають велике народногосподарське й
економічне значення. Це ретрансляція телевізійних передач за допомогою
космічних ретрансляторів, метеоспостереження, морська й авіаційна
навігація із застосуванням спе-ціалізованих штучних супутників,
супутникова система виявлення тих, хто зазнав біди, вивчення Землі з
космосу. А в перспективі — організація на навколоземних орбітах сонячних
електростанцій і виробничих підприємств для проведення технологічних
процесів і опера^ цій, які неможливі в земних умовах.

Методичні міркування. Слід звернути увагу учнів на те, що освоєння
космосу стало надзвичайно важливим стимулом для розвитку цілого ряду
напрямів і сфер сучасної науки й техніки, для розв’язання багатьох
наукових, технічних і технологічних завдань, без яких здійснення
космічних польотів і розв’язання нових, складніших завдань, пов’язаних з
освоєнням космосу, було б неможливе. При цьому треба особливо
підкреслити, що сфера використання науково-технічних досягнень,
стимульованих потребами космонавтики, набагато ширша. Вони дістають
дедалі більшого застосування як у виробництві, так і в побуті (медицина,
дослідження резервних можливостей людини, радіотехніка, телебачення і т.
д.).

Отже, можна говорити про два дуже важливі аспекти освоєння космосу. З
одного боку,— це процес залучення космічних явищ у сферу практичної
діяльності людини,

а з другого — космізація земного виробництва, а якоюсь мірою і самого
життя людей.

Освоєння космосу і релігія. Досить повчально простежити, як змінювалася
тактика сучасної церкви щодо освоєння людиною космосу, змінювалася в
міру того, як космонавтика розвивалася і перетворювалася на один з
найважливіших напрямів практичної діяльності людей.

З давніх-давен релігійні погляди на світ були нерозривно пов’язані з
уявленнями про божественну природу неба — «царства небесного». Захисники
релігії докладали величезних зусиль, щоб захистити «небесні сфери» від
посягань (хай навіть мислених) простих смертних. Адже, за релігійним
ученням, вознесения на небо — доля лише святих і праведних.

У Ленінграді в Петропавлівській фортеці над Пе-тровськими ворітьми
зберігся символічний барельєф, що ілюструє одну з повчальних релігійних
легенд. Якийсь волхв на ім’я Симон, злетів на саморобних крилах до самої
верхівки палацу імператора Нерона. Здавалося, перед сміливцем уже
відкрився шлях угору, в небесне царство. Але шлях йому заступив апостол
Петро, який угледів у вчинку волхва диявольське діяння. Зухвалець був
скинутий назад на землю і розбився.

Розвиток авіації завдав відчутного удару по релігійним уявленням про
божественну природу неба. Та лишався ще космос. І захисники релігії
твердили, що вже туди дороги людині немає.

Але незабаром космічні польоти стали здійсненим фактом, який неможливо
було заперечувати навіть най-переконанішим і найфанатичнішим
послідовникам релігійного світогляду. На перших порах деякі захисники
релігії, наприклад, одна з італійських католицьких газет, виступили
навіть з протестами проти запуску радянських штучних супутників Землі.
На їхню думку, людина не тільки не повинна була проникати в священні
небеса, а навіть не сміє й помислити про це. А в Захід-

ній Німеччині богослови серйозно обговорювали питання про те, чи
допустимо людині залишати Землю і чи не завадять супутники своїм
рухом… ангелам.

Розгубленість служителів церкви в зв’язку з успішним здійсненням штурму
космосу добре відобразив у своїй заяві один католицький богослов.
«Християнська церква,— писав він,— ще не оправилася від удару, який
Коперник завдав її уявленню про світ… А тепер загриміли, як розбиті
черепки, останні рештки тієї «світобудови», яка зводилася працею
людських поколінь протягом тисяч років… Людина не може більше з надією
позирати угору, в небо, бо там кружляють нові предмети, зроблені рукою
людини. Потойбічний світ перемістився» ‘.

Подібну думку висловило в одній із своїх передач радіо Ватікану:
«Розвиток техніки, здійснюваний’людськими руками, має в собі величезну
небезпеку: людина може подумати, що саме вона творець, що все створене
на Землі її руками — справа тільки її розуму і рук. Але людина не
творець: вона відкриває лише те, що доступно їй і на що вказує їй
господь бог» 2.

Однак розгубленість служителів релігії досить швидко минулася, і церква
ще раз продемонструвала своє вміння змінювати тактику, пристосовуватися
до різних ситуацій.

«Це божа рука,— писала італійська католицька газета «Темпо»
(«Час»),—запалила нові зірки, божа рука, що діє в серці і розумі кожної
людини… Господь відвідує також і несвідомих людей, які думають, що
вони атеїсти, а насправді є лише знаряддям виконання божих вказівок і
накреслень».

Незважаючи ні на що — зберегти віру! Такий головний девіз служителів
церкви. Це дуже добре висловив

папа Павло VI ще тоді, коли був міланським архієпископом кардиналом
Монтіні: «Нова зоряна панорама, що відкрилася перед людиною, ще більше
закликає її до виконання головного закону свого існування — до
вихваляння гучним голосом величі бога».

Теоретичну базу під висловлювання такого роду спробував підвести
боннський католицький професор X. Дольх (до речі, один з колишніх
асистентів видатного фізика-теоретика, одного з творців квантової
механіки В. Гейзенберга).

«З виходом людини в космос,— писав він,— повинна стати більш
переконливою основоположна християнська ідея, згідно з якою бог дає
перетворюване людиною буття». «Щоб зрозуміти й вловити божественну
мелодію космосу,— стверджував далі Дольх,— однієї науки не-досить. Для
цього потрібен синтез науки, філософії і теології» ‘.

Одним словом, людські дії, що мають метою освоєння космосу,— така
головна думка католицьких богословів,— це виконання божественного
наказу. А висновок такий: незважаючи на величезні досягнення сучасної
науки і техніки, людина продовжує залишатися зовсім незначною перед
обличчям велетенського Всесвіту, створеного богом, перед обличчям
божественної могутності.

Вірогідність астрономічних знань. Ми вже не раз говорили про те, що
сучасні захисники релігії, прагнучи узгодити релігійні уявлення з
наукою, в той же час висувають на адресу науки ряд звинувачень. Мета
подібних дій полягає в тому, щоб підірвати в очах людей авторитет науки,
довір’я до неї.

Зокрема, твердиться, що наука не дає нам вірогідних знань про світ, що
її висновкам начебто не можна довіряти.

У зв’язку з цим ми розглянемо питання, пов’язане з вірогідністю тих
наукових даних про Всесвіт, які є одними з найістотніших елементів
сучасної наукової картини світу. Ці дані відіграють також першорядну
роль і у формуванні світогляду людини: адже світогляд, як ми вже
знаємо,— це і є ставлення людини до світу, усвідомлення свого місця в
ньому. Приклад цей особливо показовий ще й тому, що на перший погляд із
усієї сукупності знань, що їх має наука, саме знання про космічні
об’єкти і космічні процеси є найменш надійними. Справді, майже всі
астрономічні дані здобуто шляхом дослідження різних випромінювань, що
надходять до нас з космосу, аналізу й інтерпретації тієї інформації, яку
вкладає в них сама природа. Але таке непряме дослідження є досить
складним завданням. Між фізичним процесом, що відбувається в косйосі, і
висновками вчених, які цей процес спостерігають із Землі, пролягає
ланцюжок з багатьох ланок. І при переході від кожної з них до наступної
можливі ті чи інші помилки, неточності й неправильні умовиводи. А
перевірити щось безпосередньо так, як це робиться, скажімо, у фізиці чи
хімії, немає можливості.

Крім того, астроном часто-густо спостерігає не саме явище, а лише ту
зміну, яку це далеке космічне явище викликає у приладі, що реєструє,
скажімо, відхилення стрілки чи почорніння фотопластинки, чи криву лінію,
накреслену на стрічці самописця. І на основі цих змін він повинен,
виходячи з певної моделі, зробити висновки про характер явища, що
вивчається. Проте зв’язок між показаннями астрономічних приладів і
природою того чи іншого космічного процесу може виявитися зовсім не
однозначним. Такі ж самі показники можуть бути, взагалі кажучи,
спричинені зовсім різними явищами, що відбуваються у Всесвіті.

Тому при витлумаченні результатів тих чи інших астрономічних
спостережень нерідко є можливість різних

пояснень одних і тих самих фактів, а отже, і різних висновків про їх
природу.

Чи не означає все це, що висновкам, які грунтуються на астрономічних
дослідженнях, не можна довіряти? І запитання ширше: чи здатні взагалі
дистанційні дослідження давати вірогідні відомості про навколишній світ?

Щоб дістати відповіді на ці запитання, потрібно мати змогу перевіряти
здобуті дані. Останніми роками завдяки швидкому розвитку
ракетно-космічної техніки і успішному освоєнню космічного простору така
можливість нарешті з’явилася.

На наших очах народилася «космічна астрономія»: за допомогою космічних
апаратів вимірювальна й телевізійна апаратура доставляється
безпосередньо в райони найближчих небесних тіл та на їх поверхню.
Здобуті в результаті таких досліджень дані дають змогу зіставити знання
про планети Сонячної системи, старанно нагромаджені багатьма поколіннями
астрономів, з новою «космічною інформацією».

Звичайно, космічні методи дослідження дають можливість діставати
порівняно з наземною астрономією більший обсяг додаткової інформації,
особливо про деталі різних явищ у світі планет. Але в цілому, як
з’ясувалося, вони не тільки не спростували загальної системи уявлень про
Сонячну систему, що склалася на основі астрономічних досліджень, але,
навпаки, підтвердили її справедливість. Це надзвичайно важливий факт,
значення якого виходить далеко за межі власне планетної астрономії. Він
свідчить про те, що, незважаючи на дистанційний характер, астрономічні
дослідження дають нам вірогідні знання про Всесвіт.

Необхідно також зазначити, що якоїсь принципової відмінності між
процесом наукового пізнання космічних об’єктів і процесом пізнання в
інших природничих науках, скажімо, у фізиці елементарних частинок, не
існує.

І у фізиці е багато недоступного нашому безпосередньому втручанню —
взагалі у будь-якій науці на певному етапі її розвитку є свої «межі
безпосередньої доступності». Але і в цих науках, як і в астрономії,
подібні межі успішно долаються.

Методичні міркування. Необхідно пояснити, що крім соціальних коренів
релігії існують ще й гносеологічні, пов’язані з процесом пізнання світу
людиною. Труднощі процесу наукового дослідження, наявність нерозв’язаних
наукових проблем, неможливість охоплення єдиною теорією всієї
нескінченної різноманітності світових явищ, відкриття несподіваних
фактів, що не вкладаються у звичні уявлення і вимагають їх істотного
перегляду, всі ці обставини за відсутності послідовного
діалек-тико-матеріалістичного підходу до процесу пізнання навколишнього
світу можуть бути джерелом ідеалістичних і релігійних уявлень.

Часто учні запитують, чим пояснити той факт, що деякі вчені на Заході,
що добре відомі своїми науковими відкриттями, є релігійними людьми?
Більше того, деякі релігійне настроєні вчені стверджують, нібито
вивчення Всесвіту доводить існування бога. Так, англійський астрофізик
Е. Мілн писав: «Всесвіт у моєму поясненні невіддільний від того, що ми
побажали б зобразити як видиме людині творіння Божественного Творця…
Можна сказати, коли хочете, що ми відкрили у Всесвіті бога, оскільки
Всесвіт здається прекрасним виразом тих позачасових і позапростірних
атрибутів, які ми асоціюємо з Божественним» ‘.

До якоїсь міри відповідь на це питання дав відомий фізик, один із
творців квантової механіки В. Гейзенберг у своїй книжці «Фізика і
філософія».

«Весь спосіб нашого мислення,— писав Гейзенберг,— формується у нашій
юності завдяки тим ідеям, з якими

ми в цей час стикаємося, чи завдяки тому, що ми вступаємо в контакт з
видатними особистостями, у яких ми вчимося. Цей спосіб мислення
справлятиме вирішальний вплив на всю нашу повсякденну роботу, і
внаслідок цього цілком можливі утруднення в процесі пристосування до
зовсім інших ідей і систем мислення. Друге міркування полягає в тому, що
ми входимо до складу суспільства чи колективу. Це суспільство зв’язують
спільні ідеї… Ці спільні ідеї можуть підтримуватись авторитетом
церкви… чи держави і… дуже важко відійти від загальноприйнятих ідей,
не протиставляючи „себе суспільству» ‘.

Отже, за ідеалістичними, а інколи й відверто релігійними висловлюваннями
вчених буржуазного світу треба вміти бачити не тільки їх безпосередній
світоглядний зміст, а й соціальне підґрунтя. Є, звичайно, серед цих
людей відверті, войовничо настроєні ідеалісти й містики, які ведуть
відкриту боротьбу з матеріалізмом. Але в і вчені, які стоять на
стихійно-матеріалістичних позиціях, а їх висловлювання подібні до
релігійно-ідеалістичних тільки зовні і по суті справи є лише
відображенням пануючої в буржуазному суспільстві ідеології, а також
поширених на Заході філософських забобонів.

У сучасних капіталістичних державах релігія лишається істотним елементом
громадського життя, а релігійність не тільки є багатовіковою традицією,
але й активно підтримується і насаджується. Такий стан речей не може не
справити помітного впливу на вчених, які живуть і працюють в умовах
буржуазного суспільства. Отже, часто їх релігійність — це релігійність,
яка йде від традиції, від способу життя, від суспільного устрою, в якому
існує і формується людина. Хоч безумовно, мають значення і ті
гносеологічні причина відтворення релігійних уявлень, про які йшла мова
у цьому розділі. За відсутності послідовного
діалектико-матеріалістичного підходу до розуміння явищ природи і
суспільних процесів вони можуть сприяти формуванню релігійних поглядів.

Деякі вчені на Заході, розуміючи неспроможність і наївність традиційних
релігійних уявлень, проте не можуть відмовитися від ідеї бога взагалі і
прагнуть надати їй науковоподібної форми. Так, американський фізик Ч.
Таунс, один із творців лазера, лауреат Нобелівської премії, називає
богом «вищу доцільну силу». Відомий фізик Р. Міллікен свого часу
ототожнював бога з «раціональним порядком і впорядкованим розвитком».

Найбільш рішуче висловився щодо цього А. Ейнштейн: «Я вірю в бога
Спінози, який проявляється в гармонії усього сущого, але не вірю в бога,
який займається долями й діяльністю людей»!

Дуже важливо підкреслити, що, коли йдеться про релігійність буржуазних
учених, необхідно розрізняти релігійні помилки вчених і свідомо
розроблювані філо-софами-ідеалістами і релігійними теоретиками відверто
релігійні й ідеалістичні концепції.

Природознавство і філософія. «…Природознавство прогресує так швидко,—
писав В. І. Ленін ще на початку нашого століття,— переживає період такої
глибокої революційної ломки в усіх галузях, що без філософських
висновків природознавству не обійтися ні в якому разі» 2.

У давнину філософія фактично зливалася з природознавством. Це була так
звана натурфілософія. Вона розглядала природу як єдине ціле,
витлумачуючи її при цьому суто умоглядно. В епоху Відродження натурфіло-

софія протистояла середньовічній схоластиці і висунула ряд глибоких
ідей, за змістом своїм матеріалістичних і діалектичних, у тому числі
ідею нескінченності світу й незліченності світів, а також ідею збіжності
протилежностей і уявлення про нескінченно велике і нескінченно мале.

Натурфілософія, писав Ф. Енгельс, «заміняла невідомі ще їй дійсні
зв’язки явищ ідеальними, фантастичними зв’язками і надолужувала невідомі
ще факти вигадками, поповнюючи дійсні прогалини лише в уяві. При цьому
вона висловила багато геніальних думок і передбачила багато пізніших
відкриттів, але немало також наговорила і нісенітниць. Інакше тоді і
бути не могло. А тепер, коли нам досить глянути на результати вивчення
природи діалектичне, тобто з точки зору їх власного зв’язку, щоб дістати
задовільну для нашого часу «систему природи», і коли свідомість
діалектичного характеру цього зв’язку проникає навіть у метафізичне
вишколені голови природодослідників всупереч їх волі,— тепер
натурфілософії прийшов кінець. Всяка спроба воскресити її не тільки була
б зайвою, а була б кроком

назад» 1.

Тільки природничі науки здатні розв’язувати завдання, пов’язані з
вивченням тих чи інших конкретних властивостей реального світу. Саме на
таких позиціях стоїть діалектико-матеріалістична філософія.

«Але філософія не збігається з природознавством і не підмінює його,—
пише академік П. М. Федосеев.— Кожна з природничих наук має своїм
предметом певну сферу природи, властиву їй форму руху, її специфічні
зв’язки й закономірності. Матеріалістична філософія відкриває загальне в
явищах, загальні закономірності і зв’язки, властиві різним Системам та
структурам об’єктивного світу. Філософія не створює нові теорії стосовно

закономірностей її будови та еволюції. Знання цих закономірностей е дуже
важливим для наукового прогнозування практичної діяльності сучасного
людства.

В астрономічних дослідженнях наших днів широко застосовується «принцип
порівняння». Якщо ми хочемо вивчити закономірності розвитку і будови
якогось космічного об’єкта, в даному випадку Землі, то один з найбільш
ефективних методів розв’язання цього завдання полягає в тому, щоб
відшукати у Всесвіті подібні об’єкти і постаратися виявити їх подібність
і відмінність щодо об’єкта, який нас цікавить. Встановивши причини цієї
схожості і цих відмінностей, ми значно просунемося у розв’язанні
поставленого завдання.

Подібність вказує на спільність факторів, які впливають на еволюцію
досліджуваних об’єктів; відмінності допомагають знаходити ті причини,
які зумовили різні шляхи їх розвитку.

Ми не раз зазначали, що при вивченні навіть найбільш абстрактних
наукових проблем кінцевою метою досліджень є застосування нових знань на
практиці. Така спрямованість обумовлена соціальною природою науки як
однієї з форм людської діяльності. Не становить винятку й астрономія.
Вивчаючи космічні явища, астрономи думають перш за все про Землю.
Особливо це стосується досліджень інших планет Сонячної системи, що
дають змогу краще пізнати наш власний космічний дім.

Вулкани Сонячної системи. Однією з проблем, вивчення якої дає змогу
порівняти процеси, що відбуваються на планетах, з земними процесами, є
проблема вулканізму.

Вулканічні процеси — це один з характерних проявів внутрішнього життя
нашої планети. Про масштаби земного вулканізму говорить хоча б той факт,
що на Землі налічується близько 540 діючих вулканів, тобто таких
вулканів, які хоча б раз вивергалися на пам’яті

людства. З них 360 знаходяться в так званому Вогненному поясі навколо
Тихого океану і 68 — на Камчатці та Курильських островах.

Ще більше вулканів, як з’ясувалося останніми роками, на дні океанів.
Тільки в центральній частині Тихого океану їх не менше 200 тисяч.

Одне середнє за потужністю вулканічне виверження супроводжується
виділенням такої енергії, яка виділяється при згорянні 400 тис. т
умовного палива. Якщо ж порівняти вулканічну енергію 8 енергією, що
міститься в кам’яному вугіллі, то при великих виверженнях їхній
«вугільний еквівалент» досягає 5 млн. т.

Величезні кількості твердих частинок, які викидаються з надр Землі під
час вивержень, надходять в атмосферу і, розсіюючи сонячні промені,
справляють помітний вплив на кількість теплоти, що приходить на Землю.
Зокрема, є дані, які свідчать про те, що деяким періодам тривалого
похолодання в історії нашої планети передувала велика вулканічна
активність.

Вивчення вулканізму сприяє пізнанню закономірностей внутрішньої будови
Землі. Образно можна сказати, що діючі вулкани — це канали, якими
надходить інформація про процеси, що відбуваються в надрах нашої
планети.

Останніми роками при вивченні земного вулканізму дедалі більшого
значення набуває зіставлення пов’язаних з ним явищ із явищами, що
відбуваються на інших тілах Сонячної системи. Так, наприклад, явні сліди
вулканічної діяльності виявлено на Місяці. На поверхні нашого природного
супутника вельми поширені базаль-ти вулканічного походження,
зустрічаються й виходи лави. Вивчення знімків місячної поверхні,
зроблених а борту штучних супутників Місяця, показало, що в цілому ряді
місць місячної поверхні є застиглі лавові потоки і озера. Але, як
вважають спеціалісти, активні вулканічні процеси відбувалися на Місяці
на відміну од

Землі в основному в перші півтора мільярда років після його утворення.

Що ж до Венери, то є дані, які свідчать про те, що на цій планеті
вулканічна активність триває й тепер. Як відомо, температура поверхні
Венери наближається до 500 °С. Не виключено, що на температуру впливають
і вулканічні процеси, зокрема виливання на поверхню планети гарячої
лави.

У результаті радіолокаційних спостережень на Вене-рі виявлено гірські
масиви, дуже схожі на земні вулкани. Таким, наприклад, є масив Бета, що
має близько 1000 км у поперечнику. Над цією зоною зареєстровано значне
збурення гравітаційного поля — явище, яке в земних умовах має місце над
районами розташування молодих, хоч і не обов’язково діючих вулканів.
Припускається також, що численні промені, які розходяться в різні боки
від Бети,— це застиглі потоки лави.

На панорамах, переданих радянськими станціями «Венера-9» і «Венера-10»,
що здійснили посадку біля східного схилу Бети, добре видно нагромадження
каменів, очевидно, викинутих під час виверження. При цьому звертають на
себе увагу гострі краї багатьох з них. Якби ці камені було викинуто дуже
давно, то суворі умови Венери мали б привести до згладжування їхніх
обрисів.

На користь припущення про сучасний вулканізм на Венері свідчать і
електричні розряди в атмосфері планети (типу земних блискавок),
зареєстровані радянськими станціями «Венера-11», «Венера-12» і
«Венера-13». Виходячи з наявних даних, ці розряди пов’язані з
вулканічними масивами. Відомо, також, що виверження вулканів на Землі
досить часто супроводжуються потужними електричними розрядами.

6 вулкани, щоправда згаслі, і на Марсі. Найбільший з них — гора Олімп
заввишки близько 27 км. У тому ж районі розташовано ще два гігантських
згаслих вулка-

ни, висота яких дещо менша. Згідно з оцінками спеціалістів, виверження
цієї групи вулканів відбувалися десятки чи сотні мільйонів років тому.
Утворення на Марсі таких високих гір вулканічного походження, можливо,
пов’язане з набагато меншою, ніж на Землі, силою тяжіння.

Великий інтерес становить виявлення американською космічною станцією
«Вояджер-1» на супутнику Юпітера Іо десяти діючих вулканів, які
викидають пил і розжарені гази на висоту до 200 км. Особливо цікаво, що
коли через кілька місяців поблизу Юпітера пролетіла станція «Вояджер-2»,
то 6 з цих 9 вулканів усе ще продовжували вивергатися.

Земні надра розігріваються завдяки енергії, що виділяється при розпаді
радіоактивних елементів. У Іо основним джерелом розігріву, мабуть, є
припливні збурення з боку гіганта Юпітера. І не виключено, що тому надра
Іо постійно перебувають у розплавленому стані. Звідси й велика
тривалість вивержень.

Вивчення космічного вулканізму — важливий крок у пізнанні
закономірностей вулканічних процесів.

Методичні міркування. У зв’язку з явищами вулканізму в Сонячній системі
не зайве нагадати, що марновірні люди сприймали виверження земних
вулканів як кару божу. А в старовину вулканічні кратери здавались їм
входом до пекла, у страшне царство бога вогню Вулкана.

Надзвичайні небесні явища. Серед явищ природи є чимало таких, які з
давніх часів здавалися людям надзвичайними При цьому поняттю
«надзвичайний» надавалося цілком виразного містичного змісту. Під
надзвичайним розуміли дивне, тобто порушення закономірного ходу
натуральних процесів надприродними силами.

До подібних явищ належить і цілий ряд астрономічних: затемнення Місяця і
Сонця, дощі падаючих зір,

польоти болідів й падіння метеоритів, поява яскравих комет.

Якщо розуміти надзвичайне як надприродне, то надзвичайних явищ у
природі, зрозуміло, не буває й бути не може. Проте термін «надзвичайний»
може містити в собі і строго науковий зміст, який не має нічого
спільного а містикою. Ми можемо означити за його допомогою такі явища,
які є «надзвичайними», тобто відбуваються не кожного дня.

Чому ж одні явища природи уявляються людям «звичайними», а отже, такими,
що не заслуговують на особливу увагу, а інші — неабиякими, тобто такими,
що вимагають якихось «особливих» пояснень?

Справа в тому, що явища, про які йдеться, саме незвичайні. Так, скажімо,
нікого з нас сьогодні не дивує блакитний небозвід, що нагадує перекинуте
над Землею гігантське прозоре склепіння. Ми можемо спостерігати його в
будь-який ясний день, і це стало до такої міри звичним, що ми не
ввертаємо на блакить неба ніякої уваги, сприймаємо її як щось само собою
зрозуміле.

У наш час навіть учні молодших класів знають, що земна атмосфера розсіює
складне за своїм складом сонячне світло: найбільш інтенсивно —
синьо-фіолетові промені, слабкіше — червоні. Розсіяні повітрям блакитні,
сині й фіолетові промені потрапляють до нашого ока і створюють відчуття
блакитного небозводу.

А от інше «світлове» небесне явище — багряно-червоний колір Місяця під
час місячних затемнень. Цей зловісний колір затемнюваного Місяця
здавався забобонним людям грізним передвістям усіляких можливих нещасть
і бідувань. «Місяць обливається кров’ю,— говорили вони.— Біда буде…»

Насправді ж червоний колір Місяця під час затемнення — фізичне явище
того ж порядку, що й блакитний колір денного неба. Під час затемнення
Місяць потрапляє в ділянку тіні, що її Земля відкидає у світовий простір
у променях Сонця. Таким чином, прямі сонячні промені не потрапляють на
місячну поверхню. Однак якась частина сонячного світла, що пройшло крізь
верхні шари земної атмосфери, внаслідок заломлення проникає в район
земної тіні і досягає поверхні Місяця. А оскільки повітря найбільше
розсіює синьо-фіолетову складову сонячного світла, то, проходячи крізь
атмосферу, ця частина видимого випромінювання Сонця губиться, і до
Місяця доходять головним чином червоні й оранжеві промені. Такою в
справжня фізична причина «кривавого» кольору Місяця під час затемнень.

Чому ж блакитний небозвід сприймається як щось звичайне, а
багряно-червоний Місяць під час затемнень і досі уявляється деяким людям
чимось містично зловісним? Одна з причин — незнання відповідних фізичних
закономірностей, справжніх причин того чи іншого явища. Свого часу
людину дивував і блакитний небозвід. І люди сприймали його як
кришталевий купол, що накриває Землю і відділяє світ земний від світу
божественного.

Але справа не тільки у незнанні причин, а й у тому, що надзвичайні явища
відбуваються нечасто. Вони можуть підпорядковуватися тим самим
закономірностям, що й явища звичайні, повсякденні, але умови для їх
виникнення складаються в природі значно рідше.

Наприклад, повні сонячні затемнення в одному і тому самому районі земної
поверхні повторюються, як правило, лише через досить тривалі проміжки
часу. Столиця нашої Батьківщини Москва існує понад 800 років, і за цей
час на її території спостерігалось лише три повних затемнення Сонця —
останнє близько 500 років тому. А наступне повне сонячне затемнення у
Москві відбудеться тільки в жовтні 2126 р.

31 липня 1981 р. повне затемнення Сонця спостерігалось у ряді пунктів
нашої країни. Але це було останнє

повне сонячне затемнення XX ст. на території Радянського Союзу.

Добре відомо, яке похмуре враження справляли повні затемнення Сонця на
людей у минулому. Наші предки сприймали їх як одне з грізних небесних
знамень, що нібито провіщало жахливі нещастя і неминучі біди. Згадаймо
«Слово о полку Ігоревім», де описано, який марновірний жах викликало
повне затемнення Сонця у воїнів князя Ігоря, що виступили в похід проти
половців.

Боязнь сонячних затемнень була пов’язана не тільки з нерозумінням причин
цього явища і з його незвичністю. Неабияку роль відігравала ще й та
обставина, що люди відчували свою залежність від Сонця, і коли раптом
Сонце затемнювалось, зникало, переставало світити, люди боялися
залишитися без Сонця назавжди, що рівнозначне загибелі.

Страх перед можливими несприятливими наслідками того чи іншого
рідкісного й незрозумілого явища природи — також одна з причин, що
спонукали людину приписувати цим явищам містичний зміст.

І ще одна причина суто психологічна: несподіваність — несподіване
порушення звичного плину подій, усталеного порядку речей, який у силу
своєї сталості уявляється людям єдино можливим. Цілком зрозуміло, що
його порушення здатне справити на людину досить сильне враження.

Усі ці причини і можуть призводити до того, що рідкісні й незвичайні
явища природи, що порушують звичний хід подій і суперечать тим самим
багаторічному життєвому досвіду, можуть видатися людям чимось
надзвичайним, проявом надприродних сил. Хоч насправді такі явища, як і
все інше в природі, мають цілком природні причини і підпорядковуються
природним закономірностям.

Яким би рідкісним і незвичним не було б те чи

інше явище, навіть у тому випадку, коли воно пов’язане з порушенням
відомих законів природи, воно не має нічого спільного з чудом, з проявом
надприродного. За будь-яким, навіть наднезвичайним явищем стоять цілком
певні природні закономірності, хоч, можливо, і такі, які ще не відкриті
наукою.

Комети. Хвостаті небесні гості — комети завжди привертали до себе увагу
не тільки спеціалістів, а й най-ширших кіл людей. У наш час на зміну
всіляким марновірним уявленням про комети прийшло чітке розуміння
природного походження цих своєрідних небесних тіл.

Особливий інтерес до комет виник у зв’язку з видатною астрономічною
подією у 1985—86 pp.— черговим зближенням із Сонцем і Землею знаменитої
комети Галлея.

Цю комету було помічено в серпні 1682 року, і одним з перших учених, які
її спостерігали, був англійський астроном Едмунд Галлей — один з
керівників відомої обсерваторії у Грінвічі, через яку проходить
меридіан, прийнятий за нульовий. Згідно з уявленнями, що існували на той
час, комети вважалися небесними тілами, що проникають у Сонячну систему
іззовні, з міжзоряного простору, і після проходження поблизу Сонця знову
виходять за її межі. За час існування людства у небі Землі з’являлися
сотні комет, але астрономи були переконані в тому, що всі вони різні.

Галлей вирішив обчислити орбіти деяких комет, відносно яких були
відповідні дані спостережень. Ця робота, пов’язана з подоланням досить
значних для того часу обчислювальних труднощів, забрала близько 20
років. Галлею вдалося розрахувати орбіти двох десятків комет, що
з’являлися в різні роки. При цьому з’ясувалася дивовижна обставина:
орбіти комет 1531 і 1607 pp. були дуже схожі на орбіту комети 1682 року.

Галлей зробив цілком правильний висновок: це одна й та сама комета, що
періодично повертається до Сонця

через кожні 75—76 років. Виходячи з цього, він передбачив, що чергової
появи тієї самої комети слід сподіватися у 1758 році. І вона справді
з’явилася наприкінці 1758 року. Відтоді ця комета носить ім’я Галлея.

Подібно до багатьох інших комет, комета Галлея рухається довкола Сонця
по дуже витягнутій еліптичній орбіті, віддаляючись від нього на
відстань, що у 18 разів перевищує відстань від Сонця до Землі. При цьому
площина, в якій рухається комета, нахилена під кутом 18° до площини
земної орбіти. На відміну од планет, які обертаються навколо Сонця у
напрямі проти годинникової стрілки (якщо дивитися з північного полюсу
Землі), комета Галлея переміщується у напрямі за годинниковою стрілкою,
здійснюючи повний оберт у середньому за 75—76 років.

Проходячи поблизу Сонця, комета наближається до нього на мінімальну
відстань, що становить близько 900 мільйонів кілометрів. У цей момент
вона знаходиться у точці (так званий перигелій), розташованій між
орбітами Меркурія і Венери.

У XX сторіччі комета Галлея зближувалася з Землею у 1909—1911 pp. У ті
дні, готуючись до чергової зустрічі з кометою, вчені підрахували, що в
ніч з 19 на 20 травня 1910 року Земля пройде крізь її хвіст. Це
повідомлення в усьому світі викликало паніку. «Космічного побачення»
двох небесних тіл багато хто очікував з великим страхом. Справа в тому,
що до складу кометних хвостів входить отруйний газ ціан. І буквально на
кожному кроці можна було почути розмови про майбутню світову катастрофу,
про те, що отруйні гази кометного хвоста згубно вплинуть на все живе на
Землі.

Зрозуміло, астрономи знали, що кометні хвости вкрай розріджені і не
можуть становити реальної небезпеки для жителів Землі, які до того ж
захищені атмосферною оболонкою. І все ж «кометні страхи» охопили мало не
весь світ. До того ж релігійні люди пов’язували май-

бутню астрономічну подію з уявленнями про «страшний суд», про начебто
прийдешню загибель світу, що її не раз передрікали різні релігійні
пророки. На вулицях багатьох міст служили молебні, християнські
духівники не встигали сповідувати всіх бажаючих, а мусульманські мулли
закликали правовірних до посту й молитов.

Справді, близько 18 травня Земля пройшла крізь хвіст комети Галлея, але
цього навіть ніхто не помітив. Більш того, проведені спеціальні
вимірювання не„ виявили ніяких змін у звичайному хімічному складі
повітряної оболонки Землі. Це стало ще одним свідченням надзвичайної
розрідженості кометних хвостів.

Цікаво, що у величезній більшості випадків комети являють собою
порівняно недовговічні небесні тіла. Проходячи поблизу великих планет,
вони зазнають на собі їх сильне тяжіння і під його дією поступово
руйнуються. Виходячи з усього, комета Галлея в виключенням з цього
правила. Свідчення про її появи простежуються за деякими даними аж до
240 року до нашої ери, тобто протягом більш ніж двох тисячоліть. На
пам’яті людства немає жодної іншої комети, появи якої вдалося б
простежити так далеко у глибину століть.

Найімовірніше «живучість» комети Галлея певною мірою пояснюється тією
обставиною, що площина її орбіти помітно нахилена до площини, в якій
рухаються планети. Крім того, чимале значення має зворотний порівняно з
планетами напрям її руху. Внаслідок цього вона досить швидко
«розходиться» із «зустрічними» планетами паралельними курсами і зазнає
дії їх руйнівного тяжіння лише протягом порівняно коротких проміжків
часу. Крім того, завдяки великому періоду обертання комети Галлея, її
зближення з планетами повторюються відносно рідко. Проте, збурення
орбіти комети Галлея все ж відбуваються і це позначається на періоді її
обертання: він коливається від 74 до 79 років.

Свого часу астрономи навчилися за законом тяжіння розраховувати орбіти
комет якнайточніше, беручи до уваги при цьому всі можливі впливи з боку
інших тіл Сонячної системи. Однак «небесні гості» чомусь уперто не
бажали йти за обчисленим ученими «розкладом» їхнього руху. Стало
зрозуміло, що вплив на рух комет справляють не тільки сили тяжіння, а й
якісь інші сили, що мають іншу фізичну природу.

Характер цих сил вдалося з’ясувати лише в середині нинішнього сторіччя,
коли астрономи дійшли висновку, що вони е силами реактивної дії. Гази,
що викидаються кометними ядрами, створюють реактивний ефект, хоча й
порівняно невеликий, але достатній для того, щоб справити певний вплив
на рух комет.

Отже, можна стверджувати, що кометні ядра складаються із замерзлих газів
— точніше з брудного льоду чи снігу. Це в основному звичайний водяний
лід, а також лід з вуглекислого газу і окису вуглецю. Приблизно одну
третину маси кометних ядер становлять різні кам’янисті речовини.

Коли комета наближається до Сонця на відстань близько 600—700 млн.
кілометрів, то під впливом сонячного випромінювання гази, що містяться у
її ядрі, починають виділятися, виносячи назовні кам’янисті й льодові
частинки, які тут же випаровуються, огортаючи ядро туманною оболонкою —
атмосферою комети. Ця оболонка безперервно розсіюється у безповітряному
космічному просторі, водночас поповнюючись газами, що виділяються з
ядра. Під дією сонячного вітру — частинок, що летять від Сонця,— і
світлового тиску сонячних променів кометні гази і тверді частинки летять
у бік, протилежний Сонцю, утворюючи світний хвіст. Коли ж комета
віддаляється від Сонця, її хвіст поступово розсіюється у просторі.

Комети — надзвичайно цікаві для науки космічні об’єкти. Віддаляючись на
великі відстані від Сонця, що

у 7—10 разів перевищують відстань Землі від нашого денного світила,
комети зазнають фізичних впливів, що змінюють їх стан. Спостерігаючи ці
зміни, можна визначати фізичні умови у просторі Сонячної системи.

Отже, комети можуть бути своєрідними створеними самою природою зондами,
які дають можливість дістати унікальну інформацію про фізичні процеси,
що відбуваються у міжпланетному просторі.

Крім того, великий науковий інтерес становить вивчення будови і складу
кометних ядер, оскільки згідно 8 деякими припущеннями, матеріал кометних
ядер — це та первісна речовина, з якої формувалися у віддаленому
минулому планети Сонячної системи.

У період чергового зближення комети Галлея з Сонцем і Землею у 1985—1986
pp. було проведено унікальну операцію — проект «Вега», в ході ян*го
здійснювалось вивчення цієї комети космічними апаратами.

У проекті разом з радянськими вченими взяли участь учені соціалістичних
країн, а також Франції, Австрії і ФРН.

Наприкінці грудня 1984 року з одного з радянських космодромів з
інтервалом у кілька днів стартували дві радянські міжпланетні станції.
Вони спочатку доставили дослідницьку апаратуру до планети Венера, а
потім продовжили політ для зближення з кометою Галлея.

У березні 1986 року обидві станції пройшли поблизу ядра комети Галлея,
здійснивши великий комплекс спостережень, а слідом за ними станція
«Джотто» Європейського космічного агентства і дві японські станції
«Піонер-А» і «Піонер».

Аналіз здобутих даних показав, що ядро комети Галлея, виходячи з усього,
виявилося монолітним тілом неправильної форми, розміром приблизно 7,5 X
8,2 X ХІ6 км. Воно вкрите тугоплавкою темною кіркою, завтовшки близько 1
см, крізь яку час од часу прорив а-

ються водяні пари 1 гази. Температура поверхні цієї кірки становить
300—400 К. Що ж до температури самого ядра, то вона, як виявилося,
дорівнює 100 градусів за Цельсієм. Ядро обертається навколо своєї осі,
здійснюючи повний оберт за 50—56 год.

Космічні дослідження, як видно, підтвердили уявлення про льодову природу
космічних ядер, хоча ряд питань щодо будови цих об’єктів залишається
нез’ясованим і є предметом наукових дискусій.

Неодноразово висловлювалося припущення про те, що комети можуть бути
своєрідними переносниками життя. Тому особливо великий інтерес становила
відповідь на питання про наявність у складі ядра комети Гал-лея
органічних речовин.

Внаслідок обробки результатів досліджень складу кометного пилу,
виконаних з борту космічного апарата «Вега-1» було виявлено органічні
молекули, в тому числі такі, які містили вуглець і водень; вуглець, азот
і водень; вуглець, кисень і водень і т. д. Молекул нуклеїнових кислот
виявлено не було, проте не виключено, що, потрапляючи в тепле водяне
середовище, органічні молекули, що містяться в складі комети, можуть
утворювати ці кислоти.

Методичні міркування. При викладі матеріалу про «надзвичайні» небесні
явища слід ввернути особливу увагу на те, що в основі цих явищ лежать ті
ж самі природні закономірності, які керують і ходом звичайних
«повсякденних» явищ.

Так, затемнення Місяця і Сонця е результатом руху Місяця і Землі
відповідно до тих самих законів Кеплера, які керують рухом планет
навколо Сонця.

Рух комет підпорядковується закону тяжіння, з проявами якого ми
зустрічаємося на кожному кроці. До речі, закони Кеплера можуть бути суто
математичним шляхом виведені із закону всесвітнього тяжіння, а саме
закони Кеплера описують рух періодичних комет.

Метеорні явища обумовлені тими самими фізичними закономірностями, згідно
з якими руйнуються й «згоряють» штучні супутники Землі, що відпрацювали
свій строк, і космічні кораблі, що входять з надзвуковими швидкостями у
щільні шари земної атмосфери.

Слід також наголосити на тому, що з дією закономірностей, які визначають
виникнення «надзвичайних» явищ, ми нерідко зустрічаємося у повсякденному
житті і навіть використовуємо їх у своїй практичній діяльності.

Можна навести такий приклад у зв’язку з «кривавим» кольором Місяця під
час місячних затемнень. Усім добре відомі заборонні червоні
«стоп-сигнали» вуличних і залізничних світлофорів, червоно-оранжеві
сигнальні вогні аеропортів, червоні і оранжеві вогні морських маяків.
Варто згадати про яскраво-оранжеві костюми космонавтів і комбінезони
шляхових робітників. У всіх цих випадках червоний і оранжевий колір
вибрано не випадково: якщо червоні й оранжеві промені менше за інші
розсіюються в повітрі, то сигнальні вогні й предмети таких кольорів
будуть добре помітні на великій відстані. Цікаво, наприклад, що за
статистикою дорожніх пригод автомобілі червоного і оранжевого кольору
рідше потрапляють в аварії, ніж машини інших кольорів, скажімо сірого,
синього чи зеленого. Це пояснюється тим, що червоні й оранжеві
автомобілі водії зустрічних машин помічають здалеку.

У зв’язку з питанням про «надзвичайні» небесні явища слід звернути увагу
ще на одну обставину. Релігійна віра фактично ставить людину в
психологічну залежність від божественних, надприродних сил. Людина
молиться їм, приносить жертви — прямі чи непрямі, звертається з
проханням, співвідносить свою поведінку з їхньою передбачуваною реакцією
на ті чи інші її вчинки. Іншими словами, віруючий вступає у «взаємодію»
з надприродними силами.

Зрозуміло, насправді взаємодія людини з богом уявна, ілюзорна, і все ж
вона багато в чому визначав специфіку релігійної діяльності. В основі
релігії лежить віра в реальну можливість релігійної людини встановити
безпосередньо чи посередньо «особистий контакт», «зв’язок» з богом.
Однак для того щоб система «віруючий — бог» функціонувала, надія на
розраду не може бути зовсім абстрактною, вона повинна чимось
підкріплюватися. ‘ –

Іншими словами, у системі «віруючий — бог» повинен існувати зворотний
зв’язок. Віруючий повинен діставати якісь «сигнали згори» у відповідь,
які б свідчили або про те, що його звернення до бога почують, або хоча б
про те, що його віра не даремна, що бог про нього пам’ятає.

Зрозуміло, таких «сигналів» не існує, оскільки не існує надприродних
сил. Однак у релігійних людей може виникати ілюзія зворотного зв’язку. У
різних подіях і явищах природи вони можуть вбачати «повідомлення згори».
Зокрема, незвичайні небесні явища досить часто сприймаються марновірними
людьми як небесні знамення, що сповіщають жителям Землі божественну
волю. Тому «небесні знамення» нерідко були підставою для всякого роду
релігійних пророкувань.

Світоглядним підсумком вивчення цього розділу повинен бути висновок про
те, що з яким би незвичним, загадковим явищем або подією не зіткнулась у
своєму житті й діяльності людина, слід зберігати ясність думки,
тверезість суджень і тверду впевненість у тому, що навіть найнезвичніше
явище тільки здається таємничим, а насправді має природне походження.

Ще раз зазначаємо, що вивчення курсу астрономії, сучасних уявлень про
Всесвіт важливі не тільки самі по собі. Цей матеріал дає можливість
формувати світогляд учнів, прищеплювати їм сучасний науковий стиль
мислення, виховувати в них такі якості, які необхідні

радянській людині і які повинні допомогти їй стати корисним членом
суспільства.

Виявляючи справжні причини рідкісних і незвичних явищ, наука зриває з
них завісу таємничості. Особливо переконливим є прогнозування подібних
явищ. Якщо рідкісне явище передобчислюється наперед, його вже ніяк не
можна розглядати як божественне знамення.

У зв’язку з цим варто ще раз загострити увагу учнів на тому, що однією з
найважливіших особливостей наукових теорій є їхня здатність не тільки
пояснювати відомі факти й явища, а й передбачати невідомі. Історія
релігії також пов’язана з безліччю передбачень і пророкувань. Але між
науковим передбаченням і релігійним пророкуванням є принципова
відмінність.

Наукове прогнозування грунтується на детальному вивченні об’єктивних
закономірностей навколишнього світу, на впевненості у тому (вона
спирається на весь досвід розвитку природознавства), що за однакових
умов діють однакові закономірності. Ця обставина дає можливість,
виходячи з передісторії даної матеріальної системи та її сучасного
стану, передбачити її подальшу поведінку, з певним ступенем точності
розрахувати хід розвитку подій, прогнозувати її майбутні стани.

Можливі і наукові прогнозування дещо іншого роду. Якщо наукова теорія
правильно відображає певне коло природних явищ і зв’язки, що діють між
ними, то вона здатна передбачати і такі явища, які існують, але ще не
відкриті. Іншими словами, наукова теорія має велику евристичну силу,
вона не тільки пояснює, а й організує відкриття нового, певним чином
спрямовує наукову діяльність, допомагаючи усвідомлено шукати нові факти.

Що ж до релігійних пророцтв, то вони грунтуються не на знанні, не на
вивченні властивостей навколишнього світу, а на хибних, фантастичних
уявленнях про нього. Тому немає нічого дивного в тому, що подібні
пророцтва не мають ніякої завбачної сили, їхня головна мета —

справити враження на релігійних людей, зміцнити їхню віру, спонукати ще
більш ревно додержувати настанов церкви, виконувати релігійні обряди.

«Чудесне пророцтво є казка,— зазначав В. І. Ленін.— Але наукове
пророцтво є факт» ‘.

Малі планети. Між орбітами Марса і Юпітера розміщується пояс малих
планет Сонячної системи — звичайно їх називають астероїдами. Найбільшим
з них е Церера, радіус якої оцінюється приблизно у 1000 кілометрів.
Діаметр астероїда Паллади дорівнює 490 кілометрів. Трохи менші розміри
мають Юнона і Веста.

На сьогодні астрономи зареєстрували близько 2 тисяч астероїдів. Для цих
малих планет розраховано орбіти, їх занесено у спеціальні каталоги.

Згідно з однією гіпотезою, яка протягом деякого часу-користувалася
чималою популярністю, колись у цьому районі Сонячної системи існувала
велика планета — їй навіть дали назву: Фаетон. Але потім з невідомої
причини планета розпалася, і сучасні астероїди є її уламками. На користь
такого припущення, вдавалося б, свідчить той факт, що більшість
астероїдів має подібні орбіти. Проте, з іншого боку, в чимало
астероїдів, особливо невеликих, орбіти яких або заходять далеко за
орбіту Сатурна, наприклад Ганімед і Гідальго, або проникають усередину
орбіт Марса, Землі і навіть Меркурія, наприклад Ерос, Гермес, Амур і
Ікар. Прихильники «гіпотези Фаетона» пояснюють це тим, що окремі малі
уламки при розпаді планети могли досягти різної швидкості.

Проте більшість сучасних астрономів вважає «гіпотезу Фаетона» швидше
фантастичною, ніж науковою, і додержують думки, що пояс астероїдів
закономірно виник у загальному процесі формування Сонячної системи.

«Гіпотезі Фаетона» суперечать і деякі інші факти. Так, наприклад,
статистичні підрахунки привели вчених до висновку про те, що загальна
кількість астероїдів становить близько 90 тис. Якщо ця оцінка відповідає
дійсності, то загальна маса цих небесних тіл становить усього лише одну
тритисячну частину маси Землі. Однак навіть найменша з дев’яти основних
планет Сонячної системи — Меркурій за своєю масою лише в двадцять разів
менший від Землі.

Спостереження виявили в багатьох відомих нам астероїдів періодичні зміни
блиску. Скоріше всього це пояснюється досить швидким обертанням малих
планет навколо своєї осі, а також неправильністю їхньої форми і
неоднаковою відбивною здатністю їх різних частин.

Астероїди належать до тих космічних об’єктів, які привертають найбільш
пильну увагу письменників-фантастів. Пропонується, наприклад,
використати ці небесні тіла як природну базу для створення різних
космічних станцій та обсерваторій. Подібне рішення звільнило б космічних
конструкторів і інженерів від необхідності проведення складних і дорогих
монтажних робіт на орбітах у відкритому космосі. Хоч які малі астероїди,
вони могли б бути досить надійним природним фундаментом для зведення
різноманітних споруд. Не можна не враховувати і ту обставину, що
астероїди мають хоча й невеликі, та все ж відчутні маси, які створюють
певну силу тяжіння. А це може забезпечити сприятливіші умови для
довготривалого перебування людей на їхній поверхні.

Пропонується також штучним шляхом змінювати орбіти астероїдів з таким
розрахунком, щоб вони найкраще відповідали тим науковим дослідженням,
які мають на них здійснюватися.

Зрозуміло, сьогодні ідея практичного використання астероїдів людиною
скидається на фантастику. Однак ми вже не раз ставали свідками того, як
втілювалися

у життя здавалося б найсміливіші фантастичні проекти. Цілком можливо, що
з часом і астероїди справно служитимуть людині.

Проект «Фобос». Значний інтерес для вивчення закономірностей утворення й
еволюції Сонячної системи становить проект «Фобос», здійснення якого
почалося в липні 1988 року. Стартом двох радянських автоматичних
міжпланетних станцій з космодрому Байконур за маршрутом «Земля — Марс —
супутник Марса Фобос» радянські вчені ніби продовжили успішно здійснений
у 1985—1986 pp. проект «Вега», який дав можливість дістати унікальні
наукові дані про комету Галлея.

Два місяці Марса — Фобос і Деймос мають порівняно невеликі розміри.
Довжина Фобоса — близько 27 км, Деймоса — близько 15 км, середній радіус
Фобоса — 15 км, середня густина речовини — близько 2 г/см3,

Поверхня Фобоса вкрита досить великою кількістю кратерів метеоритного
походження, найбільший з них «Стікні» має близько 10 км у поперечнику.
Найбільш загадкова особливість поверхні Фобоса — численні борозни
глибиною до 20 м і завширшки близько 100—200 м, які тягнуться у різних
напрямах.

Мабуть, Фобос є астероїдом, у свій час «захопленим» Марсом. Цією
обставиною значною мірою і визначається інтерес до його вивчення. Справа
в тому, що астероїди, як і ядра комет, завдяки малим масам і значній
віддаленості від Сонця могли вберегти у собі «первісну» речовину тієї
газопилової туманності, з якої сформувалися планети Сонячної системи.

Як і проект «Вега», проект «Фобос» мав міжнародний характер — у його
здійсненні беруть участь 14 країн і Європейське космічне агентство. Це
вражаючий приклад міжнародного співробітництва, об’єднаних зусиль учених
різних держав з різними соціальними системами в метою дальшого мирного
освоєння космосу, розв’язання фундаментальних наукових проблем, що
становлять

першорядний інтерес для сучасного людства і його подальшого розвитку.

Проект «Фобос», розрахований майже на півтора року, передбачав
розв’язання цілої низки завдань. На першому етапі, коли станції
здійснювали польоти до Марса, за допомогою бортової апаратури
проводились дослідження Сонця, зокрема, тих процесів, які діють у
верхніх шарах сонячної атмосфери і сонячній короні, а також сонячних
спалахів — грандіозних вибухів, що відбуваються над сонячною поверхнею,
явищ, фізична природа яких досі багато в чому залишається незрозумілою.

Вивчались і різні явища, які відбуваються в міжпланетному просторі і
пов’язані з діяльністю нашого денного світила: потоки заряджених
частинок, що летять від Сонця (так званий сонячний вітер), частинки
високих енергій, що їх викидає Сонце, ударні хвилі, що виникають у
міжпланетній плазмі. Окремі прилади мають вести спостереження і за
деякими явищами, що відбуваються за межами Сонячної системи у Всесвіті.

Другий етап проекту «Фобос» почався при наближенні станцій до Марса.
Досягнувши околиць цієї планети, автоматичні апарати вийшли на орбіти
штучних супутників Марса. Потім у результаті ряду послідовних маневрів
вони були виведені одна за одною на кругові орбіти, близькі до орбіти
Фобоса, і почали рухатися навколо Марса синхронно з ним. Це дало змогу
підвести космічні станції впритул до Фобоса і здійснити ряд унікальних
досліджень і експериментів, у тому числі посадку на поверхню Фобоса
дослідницьких приладів.

Поряд з вивченням Фобоса проводиться також дослідження самого Марса, а
також фізичних процесів, що відбуваються на околицях планети.

Обробка й аналіз даних, здобутих апаратами проекту «Фобос», становить
великий науковий інтерес.

Сонце і зорі

Сонце. Одним з головних об’єктів сучасних астрономічних досліджень б
Сонце — найближча до нас зоря, наше денне світило, від якого
безпосередньо залежить існування життя на Землі.

Свого часу великий російський учений К. А. Тіміря-зєв говорив, що людина
має право величати себе сином Сонця. І, справді, все наше життя тісно
пов’язане з сонячною енергією. Ми користуємося нею буквально на кожному
кроці — не тільки тоді, коли смагнемо, а й коли їмо, спалюємо паливо,
тому що і в мінеральних видах палива, і в їжі сконцентрована перетворена
енергія нашого денного світила.

Цікаво, що свою залежність від Сонця люди зрозуміли з давніх-давен. Вони
не знали природи денного світила, не мали ані найменшого уявлення про
закономірності явищ, які на ньому відбуваються, але на основі свого
практичного досвіду розуміли, що без Сонця не може бути й життя. Не
дивно, що вони обожнювали Сонце, молилися йому, приносили жертви — Сонце
було одним з найперших і наймогутніших божеств.

Вивчення Сонця і зір. Дослідження Сонця — одне з центральних завдань
сучасної астрофізики. Це пояснюється, з одного боку, тісним зв’язком, що
існує між діяльністю Сонця і земними процесами, а з другого — тією
обставиною, що Сонце — типова зоря.

Згідно з даними сучасної астрофізики близько 98 % тієї речовини, яка
зосереджена в різних космічних об’єктах, припадає на зорі. Вивчаючи
Сонце — найближчу до нас і тому найбільш доступну для дослідження зорю,
ми багато дізнаємося про зорі взагалі. Таким чином, значення досліджень
Сонця виходить за межі суто «сонячної астрономії».

Але справедливим є і протилежне: вивчаючи інші зорі, ми багато
дізнаємося і про Сонце. Іншими словами

при дослідженні нашого денного світила астрономи також широко
користуються вже знайомим нам методом порівняння.

Нагадаємо, що в основі цього методу лежить одне в найважливіших положень
матеріалістичної діалектики про зв’язок загального, окремого і
одиничного. Окреме не існує інакше, як у тому зв’язку, який веде до
загального. Внутрішні закономірності окремого, одиничного, часткового —
планети, зорі, галактики чи будь-якого іншого об’єкта навколишнього
світу — можуть бути зрозумілі лише в тому випадку, якщо ми
розглядатимемо цей об’єкт як частину загального: безлічі планет, зір,
галактик і т. д.

З іншого боку, як підкреслював В. І. Ленін, «загальне існує лише в
окремому, через окреме» ‘. Це означає, що пізнання загальних
закономірностей будови і еволюції планет, зір, галактик і т. д. може
бути досягнуто лише на основі вивчення й порівняння властивостей різних
представників відповідного класу об’єктів, подібних за своєю природою.

Сонце й зорі — «чорні ящики». При вивченні Сонця й зір астрономи
стикаються з дуже серйозною трудністю. Справа в тому, що електромагнітні
випромінювання, які несуть інформацію про фізичні процеси, що
відбуваються на цих небесних тілах, народжуються у їх поверхневих шарах.
Тому, спостерігаючи Сонце й інші зорі в різних діапазонах
електромагнітних хвиль, ми не дістаємо відомостей про процеси, які
відбуваються у їхніх надрах. Тим часом саме ці процеси породжують
внутрішньосо-нячну й внутрішньозоряну енергію.

Таким чином, астрономи мають справу з ситуацією, яка дістала у
кібернетиці назву ситуації «чорного ящика». «Чорний ящик» — об’єкт,
внутрішньої будови якого

ми не знаємо. Відомі тільки «вхідні сигнали» — те, що надходить у
«чорний ящик» іззовні, і «вихідні сигнали» — те, що виходить з нього
назовні. Завдання полягає в тому, щоб за співвідношенням вхідних і
вихідних сигналів побудувати теоретичну модель внутрішньої «будови»
«чорного ящика».

Для розв’язання цього завдання існує два шляхи. Перший — шлях
спостережень. Спостерігати ті вхідні сигнали, які надходять до «чорного
ящика» природним чином, незалежно від нас, і реєструвати те, що
відбувається на виході. Другий шлях — експериментальний: самим подавати
на вхід різні сигнали і порівнювати з тим, що відбувається на виході.

Щодо Сонця й зір другий шлях, принаймні нині, нездійсненний. Більше
того, ми не знаємо і таких природних процесів, зовнішніх стосовно Сонця
й зір, які могли б істотно впливати на стан цих небесних тіл. Виняток
становлять лише деякі фізичні процеси, що відбуваються в подвійних
системах, але вони в основному пов’язані із зорями особливого типу —
нейтронними зорями.

Таким чином, Сонце і зорі — це «чорні ящики» без входу. В зв’язку з цим
завдання їх вивчення дуже ускладнюється. Створювати моделі їхньої
внутрішньої будови доводиться тільки за результатами спостереження
«вихідних сигналів», тобто процесів, що відбуваються в поверхневих шарах
цих небесних світил.

Проте останніми роками з’явилася можливість використати новий канал
інформації, що дає відомості безпосередньо з центральних районів Сонця.
Йдеться про так звану нейтринну астрофізику. Якщо джерелом енергії Сонця
є термоядерні реакції, то в ході їх повинні народжуватися нейтрино —
елементарні частинки, що мають колосальну проникаючу здатність. Вільно
пронизуючи товщу сонячної речовини, вони виходять у космічний простір, і
певна їх частина досягає Землі. Ре-

єструючи потік сонячних нейтрино, ми можемо судити про процеси, які
йдуть у надрах Сонця. За останні роки створено спеціальні прилади для
реєстрування сонячних нейтрино, і здобуто перші, щоправда ще
суперечливі, дані. Створюються нові, досконаліші нейтринні детектори. І
вчені покладають на нейтринний канал інформації великі надії.

Розвиток нейтринної астрофізики — це ще один приклад розширення
можливостей вивчення Всесвіту завдяки розвитку нових методів
дослідження.

Сонце і життя Землі. «Уся доступна нам природа утворює деяку систему,
деякий сукупний зв’язок тіл, причому ми розуміємо тут під словом тіло
всі матеріальні реальності, починаючи з зірки і кінчаючи атомом…» ‘

Один з проявів цього загального взаємозв’язку — взаємозв’язок сонячних і
земних процесів, вплив на земні явища так званої сонячної активності.

За останні десятиліття нагромаджено велику кількість даних, які свідчать
про те, що коливання сонячної активності справляють певний вплив на
більшість геофізичних процесів, а також на явища, які відбуваються в
біосфері нашої планети, тобто в тваринному і рослинному світі Землі, у
тому числі в організмі людини.

Зокрема, багато дослідників приходять до висновку про залежність між
станом сонячної активності і різними аномаліями в процесах погоди і
клімату. Було відзначено, що у періоди максимуму сонячної активності
відбувається інтенсивний обмін повітряними масами між тропічним і
полярним районами нашої планети. Тепле повітря проникає далеко на
північ, а холодне — на південь. Погода стає нестійкою, а атмосферні
явища набувають інколи досить бурхливого характеру.

Порівнювання протягом тривалого часу спеціальних «карт сонячної
активності» з метеорологічними даними показало, що невдовзі після
проходження активних районів через центр сонячного диска в земній
атмосфері нерідко виникають сильні збурення, що ведуть до утворення
циклонів і антициклонів і до різких змін погоди. Є також підстави
припускати, що активні явища на Сонці впливають і на такі геофізичні
явища, як виверження вулканів, землетруси, коливання рівнів морів і
океанів. Вони можуть навіть викликати зміни швидкості добового обертання
нашої планети.

Однак фізичний механізм, який зв’язує коливання сонячної активності і
процеси, що відбуваються в атмосфері Землі, її надрах і біосфері, поки
що залишається неясним. У цьому напрямі ведуться наполегливі
дослідження.

Ще в тридцяті роки з ініціативи радянського вченого професора О. Л.
Чижевського було здійснено тривалий експеримент із зіставлення даних про
рівень сонячної активності із станом великої кількості пацієнтів
медичних закладів. При цьому з’ясувалось, що періоди посилення
активності Сонця збігаються з різким зростанням серцевих захворювань.
Аналогічні спостереження, проведені вже в наш час, показали, що значна
частина загострень різних захворювань, збігається з проходженням
сонячних плям через центральну частину диска Сонця. Було також помічено,
що сонячні спалахи впливають на стан нервової системи людини. Є дані,
які свідчать про те, що сонячна активність справляє певний вплив на
фізичні й хімічні процеси, що відбуваються у так званих колоїдних
системах. А такі системи становлять основу біологічних об’єктів.

Дослідження останніх років показали, що зміни магнітних полів на Сонці
позначаються на стані міжпланетного магнітного поля. При цьому
«передавальною інстанцією» є так званий сонячний вітер (потоки соняч-

ної плазми), що рухається від нашого денного світила й пронизує простір
Сонячної системи. А міжпланетне магнітне поле знову ж таки за участю
сонячного вітру в свою чергу впливає на стан земного магнетизму.

В результаті досліджень радянського астрофізика члена-кореспондента АН
СРСР Е. Р. Мустеля та ряду інших учених було виявлено залежність
процесів, що відбуваються в нижніх шарах повітряної оболонки Землі —
тропосфері,— від фізичного стану потоків сонячних частинок у
навколоземному просторі. Не викликає сумнівів роль корпускулярних
випромінювань 00Н-ця і у виникненні магнітних бур. Сонячні корпускулярні
потоки, які є особливо інтенсивними у періоди посилення активності
денного світила, рухаються в просторі, захоплюючи з собою магнітні поля.
Зустрічаючи на своєму шляху Землю, магнітні поля таких потоків починають
взаємодіяти з магнітним полем нашої планети, спричинюючи його збурення,
а також істотно впливаючи на фізичний стан верхніх шарів земної
атмосфери. Зокрема, в атмосфері виникають додаткові електричні струми,
змінюється електричний потенціал планети. Внаслідок цього ми опиняємося
у перемінному електричному полі, що може негативно позначатися на стані
живих організмів.

З іншого боку, не можна не враховувати і такого істотного фактора, як
пристосовуваність живих організмів до зовнішніх умов. Виходячи з того,
що ми знаємо про наше денне світило, коливання сонячної активності не е
чимось характерним тільки для нашої епохи. Мабуть, подібні явища
відбувалися на Сонці завжди, принаймні у ті останні чотири мільярди
років, протягом яких на Землі розвивалося життя.

І Але у/такому разі в процесі природного добору і боротьби за існування
живі організми нашої планети повинні були пристосуватися до коливань
сонячної активності і виробити щодо них певну стійкість. Чо-

му ж зміни рівня активності нашого денного світила можуть впливати на
біосферу?

Можливо, пояснення полягав в тому, що сонячна активність впливає лише на
ті організми, які в даний момент часу з тієї чи іншої причини
перебувають у нестійкому стані.

Проте вичерпну відповідь на це питання можна дати тільки тоді, коли буде
з’ясовано всі ланки передавального механізму, що зв’язує сонячну
активність і біосферу нашої планети.

Треба звернути увагу і на ту обставину, що наші сучасні знання про
сонячно-земні зв’язки мають в основному статистичний характер. Нам
відомо, що, коли на Сонці відбуваються коливання рівня активності, то на
Землі спостерігається ряд певних геофізичних явищ і явищ у біосфері.
Але, як і у випадку з впливом,сонячної активності на погоду, фізичний
механізм, що зв’язує ці два ряди явищ, поки що залишається неясним.

Пізнання цього механізму допомогло б глибше зрозуміти взаємозв’язок
різних світових процесів. Справа в тому, що світлове випромінювання і
радіохвилі приносять відомості про активні явища на Сонці набагато
раніше, ніж корпускулярні потоки, породжені цими явищами, долають
відстань до земної орбіти. І коли б ми знали закономірності
сонячно-земних зв’язків, то могли б наперед прогнозувати земні наслідки
сонячних процесів і у разі потреби вживати відповідних заходів.

Використання сонячної енергії. У проблеми Сонце — Земля є ще одна
сторона, що має надзвичайно важливе значення для людства. Йдеться про
можливості використання сонячної енергії.

Сонце випромінює величезну кількість енергії. І хоч на частку нашої
планети припадає всього лише одна двохмільярдна її частина, це дуже
багато. Протягом усього лише кількох десятків діб від Сонця надходить

на Землю така сама кількість енергії, яку можна порівняти з енергією
всіх існуючих на Землі запасів палива.

Цілком природно, що перед наукою і технікою стоїть питання про практичне
використання сонячної енергії. Перші успішні кроки в цьому напрямі вже
зроблені. Як відомо, електричну енергію для живлення бортової апаратури
штучних супутників Землі, орбітальних і міжпланетних станцій виробляють
напівпровідникові сонячні батареї — прямі перетворювачі сонячної енергії
в електричну.

Діють сонячні установки і на Землі. Це в основному різні водонагрівачі,
призначені переважно для побутових потреб. Створюються і перші
експериментальні станції промислового призначення. При цьому
найперспектив-нішим є застосування напівпровідникових перетворювачів
сонячної енергії. Але оскільки коефіцієнт корисної дії сучасних сонячних
напівпровідникових батарей порівняно невисокий, то створення подібних
установок нині є економічно недоцільним.

Однак учені та інженери працюють над удосконалюванням сонячних батарей,
і можна припускати, що з часом сонячне випромінювання стане одним з
найважливіших джерел електричної енергії. Розглядаються також проекти
орбітальних сонячних електростанцій, здатних зробити істотний внесок в
енергетичний баланс земної цивілізації.

Та, мабуть, особливо привабливим е оволодіння механізмом фотосинтезу,
дивовижного природного процесу, що відбувається в зеленому листку
рослин, де під дією сонячного випромінювання з води й вуглекислого газу
атмосфери синтезуються харчові речовини і виділяється необхідний для
дихання кисень. Якби вдалося розкрити закономірності фотосинтезу і
навчитися здійснювати цей процес штучним шляхом поза рослинами, то
докорінно змінилося б існування людини. Тоді більшість життєво
необхідних харчових продуктів можна

було б виробляти на спеціальних фабриках без допомоги сільського
господарства, у наперед запланованих кількостях незалежно від погодних,
кліматичних й інших природних умов.

Методичні міркування. Треба особливо підкреслити, що Сонце і його
випромінювання — ті космічні фактори, від яких великою мірою залежить
стан нашого безпосереднього земного середовища життя. Взаємозв’язок
фізичних процесів, що відбуваються на Сонці, і геофізичних явищ, а також
явищ у біосфері нашої планети — один з проявів загального взаємозв’язку
світових процесів.

Треба також відзначити, що вивчення закономірностей сонячно-земних
зв’язків належить до числа тих фундаментальних проблем сучасної
астрономії, які мають безпосереднє практичне значення.

У світі зір. Зоряне небо на перший погляд вдається незмінним. З року в
рік, із сторіччя в сторіччя людям сяють одні й ті самі зорі, не
змінюються також знайомі обриси сузір’їв. Проте враження це обманливе.
Насправді космічні об’єкти і еволюціонують і переміщуються в просторі, і
тільки величезні відстані і відносно невелика порівняно з довгочасністю
космічних процесів тривалість людського існування не дає нам можливості
всі ці зміни спостерігати безпосередньо.

Тому чи не найголовнішим завданням сучасної астрофізики є вивчення
еволюції космічних об’єктів, умов і закономірностей їх виникнення й
розвитку. В цьому ключ до розуміння будови того світу, в якому ми живемо
і частиною якого ми є, усвідомлення того становища, яке в цьому світі
посідає людина і людство.

І цілком природно, що серед різноманітних проблем еволюції одне з перших
місць посідають проблеми походження й розвитку зір, небесних тіл, в яких
зосереджено переважну більшість речовини усіх космічних об’єктів.

Згідно з даними астрономічних спостережень, а також теорії будови і
еволюції зір різні зорі мають різний вік. Протягом свого тривалого і
складного шляху розвитку вони переходять з однієї стадії в іншу. Ці
стадії зв’язані головним чином з плином тих фізичних процесів, унаслідок
яких відбувається виділення енергії і світіння зір. Йдеться про
гравітаційне стиснення і термоядерні реакції. І чим масивніша зоря, тим
швидше вона долає кожну чергову стадію.

Тому чим більша маса зорі, яку вона має на тому чи іншому етапі своєї
еволюції, тим більшим повинен бути її вік. Зрозуміло, оцінка віку зорі
за її масою є досить приблизною, оскільки нам невідомо, чи знаходиться
зоря на початку чи в кінці чергового етапу своєї еволюції.

Є й інші способи визначення тривалості існування конкретних зір, але й
вони значною мірою приблизні. Проте здобуті результати показують, що ця
тривалість різниться в досить широких межах. Є зорі молоді і зорі старі.
Більше того, існують різні покоління зір. Зорі першого покоління
формувалися в той час, коли навколишнє середовище складалося на три
чверті з водню і на одну чверть з гелію. Наприкінці свого існування ці
зорі, руйнуючись, збагачували середовище й більш важкими елементами, що
утворилися в їхніх надрах у процесі термоядерного синтезу. Тому в зорях
другого покоління повинно міститися більше важких елементів. Якщо
виходити з цієї ознаки, то наше Сонце належить, очевидно, до зір другого
покоління.

Методичні міркування. Середня тривалість життя зір, що становить
мільярди років, не дає можливості простежити за еволюцією тієї чи іншої
конкретної зорі протягом більш-менш значного періоду її існування.
Навіть сто і тисяча років у житті зорі — це мить у житті людини. На
допомогу астрономам приходить вже знайомий нам метод порівняння. Те,
чого не можна

досягти шляхом спостережень за станом однієї окремо взятої зорі, можна
здійснити, порівнюючи між собою зорі одного й того самого типу, але
різного віку. Такий «віковий ряд» немов би замінює стани окремої зорі,
що йдуть у часі один за одним.

Найбільшу частину свого життя з моменту, коли в їхніх надрах запалюються
термоядерні реакції і до моменту «вигорання» водню, звичайні,
«нормальні» зорі перебувають в усталеному стані. Тому головний інтерес
для науки становлять початковий і завершальний етапи у їх житті, коли
події розгортаються досить бурхливо — процеси «народження» і «вмирання»
цих космічних тіл.

Як народжуються зорі. Проблема зореутворення — одна з центральних у
сучасній астрофізиці. Зорі — найпоширеніші у Всесвіті об’єкти, з них
складаються більші структурні утворення — галактики. І питання про те,
чому в різних регіонах Всесвіту речовина переважно формується саме в
зорі, за яких умов і яким чином це звершується, не може не хвилювати
астрономів. Тим більше, що явища, які відбуваються в процесі утворення і
вмирання зір, мабуть, тісно пов’язані з найглибшими проблемами будови і
еволюції матерії, зокрема з явищами, що відбуваються у світі
елементарних частинок.

У сучасній астрофізиці є дві основні концепції походження зір. Одна з
них, яка дістала назву «класичної», виходить з того, що зорі утворюються
в процесі конденсації газу в холодних газопилових комплексах,
гігантських безформних клоччастих утвореннях розмірами в багато десятків
і сотень світлових років, що складаються головним чином з молекул водню.
Що ж до пилинок, то вони являють собою дрібні тверді утворення, що
розсіяні в космічному просторі і мають досить складну структуру, їх
центральну частину становить тугоплавке силікатне чи графітове ядро, на
яке намерзли

забруднені льоди. Як показують спостереження міжзоряного поглинання
світла, розміри таких пилинок невеликі — від 0,1 до 1 мкм.

Формування зір починається з того, що в газопиловій хмарі або в якійсь
її частині розвивається так звана гравітаційна нестійкість. Іншими
словами, у хмарі відбувається процес наростання збурень густини і
швидкості руху речовини, невеликих відхилень цих фізичних величин від
їхніх середніх значень для даної хмари. З теорії виходить, що однорідний
розподіл речовини за наявності сил тяжіння не може бути стійким.
Речовина повинна розпадатися на окремі згустки. За одним з основних
законів фізики будь-яка фізична система завжди прагне до такого стану,
при якому її потенціальна енергія є мінімальною. При утворенні згустків
і їх стисненні гравітаційна енергія переходить у кінетичну енергію
речовини, що стискується, яка в свою чергу може переходити в теплову
енергію і випромінюватися. Таким чином, внаслідок процесу фрагментації
та утворення згустків зменшується потенціальна енергія.

Крім гравітаційної нестійкості, в процесі фрагментації газових хмар
певну роль відіграє так звана термохімічна нестійкість, яка виникає
внаслідок того, що швидкість утворення молекул усередині газопилового
комплексу і швидкість охолодження газу за рахунок випромінювання цих
молекул у радіодіапазоні відрізняються одна від одної.

У подальшому утворенні фрагменти в свою чергу діляться на ще дрібніші
згустки і так доти, доки в результаті гравітаційного стиснення густина
цих згустків зросте настільки, що в їх центральних частинах утворяться
зореподібні ядра — протозорі, оточені масивними оболонками, які
продовжують стискатися.

Як показують розрахунки, у тих випадках, коли маса згустка перевершує
три маси Сонця, речовина оболонки вільно падає на ядро. Завдяки цьому,
маса таких про-

тозір швидко збільшується, зростає їх світність. У якийсь момент
випромінювання протозорі стає настільки сильним, що в результаті
нагрівання оболонки і дії світлового тиску оболонка розсіюється в
просторі.

Вивільнені від оболонок ядра деякий час ще продовжують стискатися і
випромінювати досить значну кількість енергії, яка виділяється за
рахунок гравітаційного стиснення. Температура в надрах протозорі зростає
і, нарешті, стає достатньою для виникнення термоядерної реакції.
Протозоря стає зорею.

Такою, якщо не вдаватися в деталі, найбільш популярною в сучасній
астрофізиці є схема утворення зір з холодного газу в газопилових
комплексах. Чи підтверджується вона астрономічними спостереженнями?
Оскільки оболонки навколо протозір, що формуються, містять велику
кількість пилу, наскрізь вони не проглядаються і це набагато утруднює
спостереження початкової стадії формування зір.

Проте з розвитком радіо- і інфрачервоної астрономії з’явилася деяка
можливість «зазирнути» в таємничі «зоряні колиски», оскільки пил і газ
прозорі для цих електромагнітних випромінювань. У ряді районів виявлено
компактні зони радіо- і інфрачервоного випромінювання, які
витлумачуються прихильниками класичної концепції як зони, де містяться
надзвичайно молоді зорі, яких в оптичному діапазоні спостерігати ще не
можна.

Конденсаційної концепції додержують більшість сучасних астрономів. Проте
ця обставина сама по собі ще не може бути остаточним доказом її
справедливості. Тим більше, що таких спостережних даних, які
підтверджували б її однозначно, поки що не існує. Ще Галілео Галілей
зазначав, що в науці думка одного може виявитися правильнішою за думку
тисячі. Тому зараз не можна скидати з рахунку й інші точки зору.

У всякому випадку в сучасній астрофізиці існує ще

одна концепція зореутворення, яку протягом ряду років розробляє школа
академіка В. А. Амбарцумяна. За назвою обсерваторії, директором якої він
є, ця концепція дістала найменування бюраканської. її прихильники
вважають, що зорі утворюються внаслідок розпаду на частини більш
щільних, а можливо і надщільних об’єктів. Ці об’єкти можуть бути
залишками тієї «первісної» речовини, з якої утворився наш Всесвіт.

На відміну од класичної концепції бюраканську у фізичному й
математичному плані розроблено не так детально. Однак академік
Амбарцумян вважає, що-така розробка завчасна, оскільки тут ідеться про
найпотаєм-ніші космічні процеси, щодо яких у нас ще дуже мало фактів.

У спорі цих двох концепцій ідеться по суті не тільки про шлях формування
зір, а й про спрямованість еволюційних процесів у Всесвіті взагалі: чи
йдуть вони від розріджених станів до щільніших чи, навпаки,— від
щільніших до розріджених?

Методичні міркування. Розрізняються і ті дослідницькі програми, яких
додержують прихильники протиборствуючих концепцій. Тоді як «класики»
вважають, що в основі розробки астрофізичної теорії має лежати метод
побудови математичних і фізичних моделей, навіть за відсутності
необхідної повноти спостережних даних, «бюраканці» вважають, що теорія
повинна будуватися тільки на основі фактів, а до створення конкретних
теоретичних моделей слід приступати лише тоді, коли дані спостережень
дають змогу при побудові теорії обійтись практично без довільних
додаткових припущень.

Слід зазначити, що виникнення різних, інколи протилежних напрямів у
науці при розв’язанні складних фундаментальних проблем і гострих
дискусій між їхніми прихильниками — цілком нормальне явище. На жаль,
гострота полеміки змушує протиборствуючі сторони

повністю відкидати концепції, що протистоять їм. Проте тільки подальші
дослідження можуть показати, яка точка зору ближча до істини. І дискусія
про шляхи еволюційних процесів у Всесвіті не є винятком. До того ж не
виключено, що в нескінченній різноманітності Всесвіту за одних умов
формування нових космічних об’єктів може відбуватися конденсаційним
шляхом, а за інших — бути наслідком розпаду.

На кінцевому етапі. Як було вже сказано, основна частина життя
переважної більшості зір — це період, коли в їхніх надрах відбувається
термоядерна реакція синтезу більш важких елементів з більш легких. На
цьому етапі рівновага зорі підтримується рівновагою між тиском
розпеченого газу в її надрах, який прагне розширити зорю, і силами
тяжіння, що прагнуть її стиснути. •

При цьому, якщо термоядерні реакції в надрах зорі чомусь прискорюються^
надходження тепла з її глибин до поверхні перевищує тепловіддачу в
світовий простір, то температура в надрах зорі підвищується, тиск газу
зростає і зоря починає розширятися. Центральна зона охолоджується, і
термоядерна реакція приходить до норми. Навпаки, якщо тепловіддача в
навколишній простір виявляється вищою, ніж енерговиділення, то зоря
починає охолоджуватись, тиск у її надрах падав і сили тяжіння починають
стискати зорю. Завдяки цьому надра зорі розігріваються, термоядерна
реакція прискорюється і теплова рівновага, а водночас і баланс сил
усередині зорі приходять до норми. Отже, зорі — це саморегульовані
системи, створені самою природою.

Новий, по суті заключний, період в існуванні зорі настає тоді, коли її
основне ядерне паливо — водень повністю вичерпується. У процесі
термоядерної реакції в центральній частині зорі утворюється гелієве
ядро. Потім це ядро починає стискатися, а зовнішні шари — оболонка зорі
— розширятися. Зоря переходить у стадію

червоного гіганта. У її надрах в мГру дальшого стискання одні
термоядерні реакції заступають інші за участю дедалі важчих елементів. І
відбувається це доти, доки не будуть вичерпані всі термоядерні джерела
енергії.

Подальша доля вмираючої зорі залежить від її маси. Зорі, маса яких
близька до сонячної або трохи перевищує її, перетворюються у так звані
білі карлики, тобто в зорі з радіусами в сотні разів меншими від радіуса
Сонця. Густина речовини таких зір набагато перевищує густину сонячної
речовини. У кожному кубічному сантиметрі простору білих карликів
вміщуються деСятки й сотні тонн речовини.

Білий карлик — стале утворення. Його рівновага підтримується, проте,
внутрішнім тиском не звичайного, а електронного газу, який утворений
великою кількістю вільних електронів. Густина цього газу цілком достатня
для того, щоб припинити гравітаційне стискання зорі. В такому ґаві
істотно проявляються квантові ефекти, і фізики навивають його
«виродженим». З цієї причини і білих карликів нерідко навивають
«виродженими зорями».

Температура поверхні найбільш гарячих вироджених карликів може досягати
50—100 тис. кельвінів. Під тонкою атмосферою такої зорі розташована
щільна маса, що мав до самого центра однакову температуру. Втрати
енергії на випромінювання у білих карликів порівняно невеликі, тому такі
зорі охолоджуються надзвичайно повільно.

Типовим прикладом виродженого карлика е супутник найяскравішої зорі
земного неба — Сіріуса — Сірі-ус В. До речі, Сіріус В став першим
представником класу вироджених зір, виявленим астрономами…

Отже, зорі з масою, що не перевершує 1,4 маси Сонця, після вигоряння
водню перетворюються на білих карликів. Якщо ж маса зорі, яка завершує
свій життєвий шлях, більша за 1,4 маси Сонця, то стиснення на

стадії виродженого Ларлика не зупиняється, під дією сил тяжіння воно
триває далі. Виникає так званий гравітаційний колапс — невтримне падіння
речовини зорі до її центра.

На цьому етапі може статися потужний вибух зорі — вже відомий нам спалах
наднової. При цьому залишок зорі, що вибухнула, може утворити об’єкт, у
надрах якого під дією колосального тиску електрони виявляться
«вдрукованими» у протони. Протони перетворяться у нейтрони.

Нейтронна зоря — компактне, надзвичайно щільне тіло діаметром усього
близько 15—20 км. Середня густина речовини таких зір досягає дивовижної
величини — 10м грамів у кубічному сантиметрі. Це густина ядерної
речовини. Нейтронна зоря — це ніби збільшене в багато разів атомне ядро.

Цікаво, що існування нейтронних зір було теоретично передбачене ще в
довоєнні роки видатним радянським ученим академіком Л. Д. Ландау. Але
виявити їх удалося тільки в 1967 р. за незвичним імпульсним
випромінюванням.

З’ясувалося, що генераторами цього випромінювання є нейтронні зорі, які
швидко обертаються. Якщо нейтронна зоря випромінює в радіодіапазоні, то
породжений нею радіопромінь описуватиме періодичні кола в просторі, наче
промінь маяка, що обертається. І кожне проходження такого променя через
антену радіотелескопа буде зареєстровано як окремий імпульс…

Повернемося, проте, до еволюції вмираючої зорі. У тих випадках, коли
маса нейтронного задишка перевищує 3—4 маси Сонця, теорія стверджує, що
гравітаційне стиснення повинне тривати далі. І в результаті колапсу
утворюється чорна діра.

Методичні міркування. Тепер відомо кілька космічних об’єктів, які
здогадне ототожнюються з чорними дірами подібного типу. Однак повної
впевненості в цьому поки

що немає, оскільки фізичні явища, пов’язані з «підозрюваними» об’єктами,
можуть мати й інші пояснення. На думку деяких учених, утворення чорних
дір внаслідок вмирання масивних зір, якщо й відбувається, то в усякому
разі досить рідко.

«Зоря,— пише академік В. Л. Гінзбург,— може закінчити свій життєвий шлях
одним з чотирьох способів: вибухнути до останку, перетворитися у білий
карлик або у нейтронну зорю і, нарешті, стати чорною дірою. Можливо, і
деякі відомі з літератури розрахунки підкріплюють це припущення, що
кінцевий стан у формі чврної діри досягається лише за рідким збігом умов
і параметрів» ‘.

Спалах наднової. Серед явищ, що відбуваються у зоряних світах, одним з
найграндіозніших є так звані спалахи наднових зір.

Згідно з сучасними теоретичними уявленнями подібні спалахи виникають на
завершальному етапі існування досить масивної зорі при переході від
стадії білого карлика до стадії нейтронної зорі чи чорної діри.

У 1758 році французький астроном Шарль Мессье, що займався пошуками
комет, виявив у сузір’ї Тельця туманну світну пляму, яку він прийняв за
невідому комету. Однак пізніше з’ясувалося, що на відміну од комет, які
переміщуються серед зір, ця туманність продовжує залишатися на одному і
тому самому місці. З появою більш потужних телескопів вдалося
роздивитись її детальніше. Виявилося, що туманність має досить
чудернацьку форму, яка чимось нагадує гігантського фантастичного краба з
численними клешнями. У зв’язку з цим туманність дістала назву
Крабовидної.

Пізніше з’ясувалося, що гази, які входять до складу Крабовидної
туманності, розлітаються по радіальних

напрямах від певного центра із швидкістю приблизно 100 км/с. Це
означало, що близько 900 років тому вся речовина Крабовидної туманності
була сконцентрована в одному місці. Що ж сталося в цьому районі неба на
початку другого тисячоліття нашої ери?

Відповідь на це запитання було знайдено в китайських хроніках тих часів.
Як з’ясувалося, у 1054 році в сузір’ї Тельця спалахнула надзвичайно
яскрава зоря. Вона світила так сильно, що протягом трьох тижнів її було
добре видно на денному небі при світлі Сонця. Потім зоря згасла, а на
місці спалаху утворилася газова туманність, що й дістала згодом назву
Крабовидної.

З цього видно, що йдеться саме про спалах наднової зорі. Правда, ця
назва не зовсім точно відображав суть справи, оскільки «спалахують»
зорі, які існували і до цього, але мали настільки низьку світність, що
їх не можна було спостерігати тими засобами, які у минулі часи були в
розпорядженні астрономів. У результаті ж спалаху вони ставали добре
помітними навіть неозброєним оком. Мимоволі створювалося враження, що
з’явилася нова зоря.

Спалахи наднових розвиваються порівняно швидко —-у середньому протягом
10 днів, після чого блиск починав поступово зменшуватись. Виділяється
величезна кількість енергії: від 1049 до 1051 ерг. Таку кількість
енергії Сонце випромінює за мільярди років. А в максимумі блиску
«наднова» зірка світить як кілька мільярдів Сонць! Як показують
спостереження й розрахунки, під час такого спалаху значна частина маси
зорі розлітається у різних напрямах із швидкістю до 20 000 км/с.
Центральна ж частина «наднової» стискується і перетворюється на дуже
маленьку нейтронну зорю, що має колосальну густину.

Що ж до фізичного механізму, який спричинює спалахи «наднових» зір, то
він поки що залишається неясним. Подібні сдалахи — досить рідкісне
явище, тому

їх важко вивчати. Наприклад, у нашій Галактиці нараховується всього лише
300 залишків «наднових» зір.

Як показали розрахунки, зроблені астрономами, в середньому в кожній
галактиці один спалах «наднової» відбувається приблизно один раз у 360
років. Але фактично такі спалахи можуть відбуватися і частіше. Так.
встановлено, що за останню тисячу років у нашій Галактиці сталося
приблизно 5 подібних спалахів.

І все ж явище це — досить рідкісне. Ось чому таку пильну увагу
астрономів привернув спалах наднової, виявленої канадським астрономом Я.
Шелтаном 24’лю-того 1987 р. Спалах цей стався в одній з найближчих до
нас галактик — Великій Магеллановій Хмарі, розташованій від нас на
відстані близько 180 тис. світлових років (відстань за космічними
масштабами порівняно невелика).

Незадовго до відкриття наднової в оптичному діапазоні нейтринові
детектори, розташовані у різних пунктах земної кулі зареєстрували
помітне посилення потоку нейтрино, що надходять на нашу планету з
космічного простору.

У наступні дні, тижні й місяці астрофізики мали унікальну можливість
послідовно спостерігати розвиток цього рідкісного космічного явища.
Спостереження проводились не тільки наземними обсерваторіями, а й за
допомогою апаратури, встановленої на астрофізичному модулі «Квант»,
пристикованому до радянської орбітальної станції «Мир».

Здобуті дані становлять величезну наукову цінність. Вони дають
можливість порівняти теоретичні уявлення про фізичний «механізм»
спалахів наднових зір з фактичним розвитком цього явища. У перспективі
обробка результатів проведених спостережень і їх аналіз дозволять
уточнити існуючу теоретичну модель подібних спалахів.

Всесвіт

Наша Галактика. Наша Галактика — це велетенський зоряний острів, до
складу якого входить Сонце. Переважна більшість зір Галактики, а їх за
сучасними оцінками налічується понад 200 млрд., сконцентрована в
плоскому диску, що його ми бачимо на небі як світну смугу Чумацького
Шляху, а також у спіральних відгалуженнях. У центрі Галактики
знаходиться компактне згущення речовини — ядро, фізична природа якого і
фізичні процеси, що відбуваються в ньому, нині в предметом детального
вивчення.

Якщо говорити про масу видимої речовини нашої Галактики, то приблизно 95
% її припадає на зорі, а близько 5 % — на міжзоряний газ і пил. Простір
Галактики пронизаний потоками заряджених частинок величезних енергій, а
на міжзоряний газ діє магнітне поле.

Одна з головних труднощів, що з ними мають справу астрономи при вивченні
Галактики,— наше внутрішнє положення в цій зоряній системі. Друга —
поглинання випромінювання далеких галактичних об’єктів міжзоряною
матерією.

Ці труднощі можна подолати, якщо вивчати Галактику в усіх діапазонах
електромагнітних хвиль. Там, де ми чогось не можемо спостерігати
безпосередньо, слід звертатись до теоретичних міркувань, що допомагають
відновлювати ті ланки процесів і явищ, яких не вистачає.

Нарешті, і в цьому випадку велику роль відіграє вже знайомий нам метод
порівняння. За межами нашої Галактики є безліч інших зоряних систем, які
ми можемо спостерігати з боку, у різних ракурсах і на різних стадіях
розвитку.

Порівнюючи їх одна в одною і з нашою Галактикою, виявляючи їх подібність
і відмінність, з’ясовуючи при-

чини цього, ми пізнаємо загальні закономірності будови й еволюції цих
зоряних систем, а отже, і нашого зоряного острова.

Світ галактик. Галактики — основні структурні одиниці нашого Всесвіту.
Одна з них міститься в сузір’ї Андромеди. Це велетенська галактика,
схожа за своєю будовою на нашу, і складається вона із сотень мільярдів
зір. Світло від неї йде до Землі близько 2 млн. років.

Галактика Андромеди разом з нашою Галактикою і ще кількома сусідніми
галактиками меншої маси утворюють так звану Місцеву групу. Деякі з-поміж
зоряних систем цієї групи, зокрема Велика й Мала Магелланові Хмари, є
супутниками нашої Галактики. Разом з нею вони обертаються навколо
загального центра мас.

Ще одне скупчення галактик розташоване в сузір’ї Діви. Воно є центром ще
більш гігантської, ніж Місцева група, системи зоряних островів —
Надскупчення галактик, до складу якого входить і Місцева група з нашою
Галактикою.

Сучасним засобам астрономічних досліджень доступна величезна ділянка
простору радіусом близько 10— 12 млрд. світлових років.

На цій ділянці розташовані мільярди галактик, їх сукупність зветься
Метагалактикою.

За своїм зовнішнім виглядом галактики поділяються на три основні типи:
еліптичні, спіральні й неправильної форми.

Наша Галактика належить до спіральних. А такі Галактики становлять
близько 50 % зоряних островів. Ця обставина полегшує застосування методу
порівняння.

Всесвіт. Останніми роками в науковій і науково-популярній літературі
можна зустріти вирази типу «вік Всесвіту», «початок Всесвіту в часі»,
«радіус Всесвіту» тощо. , ‘

Як на перший погляд, подібні вислови суперечать нашим уявленням про
вічність матерії, закону збере-

ження матерії і руху. Однак суперечність ця уявна. Вона пов’язана із
зміною змісту поняття «Всесвіт», яка сталася останніми роками в
результаті розвитку астрономічних уявлень і філософської думки. Якщо
раніше поняття «Всесвіт» вважалося тотожним поняттю «матеріальний світ»,
то тепер виникла потреба в їх розмежуванні, яка пов’язана не тільки з
поглибленням наших знань про космічні явища, а й з розумінням того, що
процес наукового пізнання є процесом суб’єкт-об’єктної взаємодії.

Матерія нескінченно розмаїта. Матеріальний світ — це незліченна
кількість об’єктів, явищ, подій, процесів, зв’язків і відношень. Охопити
їх усі без винятку, тобто пізнати всю матерію відразу, наука неспроможна
хоча б з тієї очевидної причини, що момент, коли людина почала вивчати
навколишній світ, віддалений від сьогоднішнього дня на кінцевий проміжок
часу. Тому наука на будь-якому рівні свого розвитку здатна охопити і
фактично охоплює лише певне коло явищ, процесів, зв’язків і відношень.

У процесі своєї практичної діяльності людина виділяє з нескінченного
розмаїття матеріального світу скінченну кількість об’єктів, явищ,
відношень, зв’язків, взаємодій: будує наукову картину світу. Картину,
яка розвивається в міру нагромадження знань, відбиваючи дедалі глибші
закономірності світобудови. Таким чином, наукова картина світу — це
кінцевий «зріз» нескінченно різноманітної об’єктивної реальності.

«Якщо Всесвіт, що вивчається нами сьогодні, виник 20 мільярдів років
тому, то з філософської точки зору важливим є визнання об’єктивного
характеру цього процесу як космічного етапу саморозвитку матерії. Справа
конкретної науки — фізики зрозуміти й описати цей процес. Можливим .є
мислити й існування багатьох Всесвітів із складною топологією. Тому
доцільно відрізняти термін Всесвіт природодослідника, яким по-

значаються наші відомості про Всесвіт, нагромаджені на даний момент
часу, від філософського поняття матеріального світу. Це поняття включає
у себе в прихованому вигляді всі майбутні досягнення у вченні про
Всесвіт природодослідника» ‘.

Отже, сукупність відомостей про світобудову, нагромаджених наукою на
даний момент часу, доцільно позначити терміном «Всесвіт
природодослідника» на відміну від філософського поняття «матеріальний
світ», що включає у себе в прихованому вигляді всі майбутні досягнення у
вченні про «Всесвіт природодослідника».

«Всесвіт природодослідника» є результатом складної суб’єкт-об’єктної
взаємодії. Він відображає реальні властивості матерії, але ставити
питання про те, якими є ці властивості поза пізнавальним процесом, що
його здійт онюе людство, безглуздо.

«Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від
практики, є чисто схоластичне питання» 2,— підкреслював К. Маркс. Єдиний
спосіб бачення дійсності — її бачення через призму практики.

Таким чином, людство в процесі своєї практичної діяльності реалізує свій
«Всесвіт природодослідника», виділяючи з нескінченної багатоманітності
матерії ті її властивості й закономірності, які мають найбільш важливе
значення для практики, для самого існування людського суспільства, для
його подальшого розвитку.

Теорія розширюваного Всесвіту. Основне завдання одного з найважливіших
розділів сучасної астрофізики — космології полягає в тому, щоб вивчити
структуру

простору Всесвіту у великих масштабах і закономірності його еволюції в
часі.

У 1922 р. радянський математик О. О. Фрідман, аналізуючи рівняння
загальної теорії відносності А. Ейнштейна, що описують поведінку
Всесвіту, дійшов несподіваного висновку про те, що Всесвіт не може
перебувати в стаціонарному стані: він має або розширятися, або
стискатися, або пульсувати.

В подальшому висновки Фрідмана дістали підтвердження в астрономічних
спостереженнях, які виявили у спектрах галактик червоне зміщення
спектральних ліній, що відповідає взаємному віддаленню цих зоряних
систем.

Оскільки всі скупчення галактик від нас віддаляються, мимоволі
складається враження, що наша Галактика знаходиться в центрі розширення,
в нерухомій центральній точці Всесвіту, що розширюється. Ця обставина
була використана деякими захисниками релігії, що намагалися за її
допомогою знову обгрунтувати наше виключне становище в світобудові.

Насправді ж ми маємо справу з черговою астрономічною ілюзією. Розширення
Всесвіту відбувається таким чином, що в ньому немає «переважної»
нерухомої точки. Які б два скупчення галактик ми не вибрали, відстань
між ними з плином часу зростатиме. А це означає, що на котрій би з
галактик не опинився спостерігач, він побачить таку саму картину
розбігання зоряних островів, яку бачимо й ми.

Отже, ми живемо в нестаціонарному Всесвіті, який розширюється, який
змінюється з часом і минуле якого є нетотожним його сучасному стану, а
сучасне — майбутньому.

Повертаючи подумки картину руху галактик назад, учені дійшли висновку,
що навколишня сукупність зоряних систем — Метагалактика виникла
внаслідок вибухового розширення надщільної гарячої плазми з тем-

пературою в сотні мільйонів кельвінів і величезною густиною близько 1095
г/см3, що на 81 порядок вище від густини атомного ядра.

То був не звичайний вибух, який починається з певного центра і поступово
охоплює все більші й більші ділянки простору, а вибух, який стався
одночасно скрізь, заповнивши від самого початку весь простір, причому
кожна частинка матерії помчала геть від іншої частинки. Сталася ця подія
близько 15—20 млрд. років тому.

У подальшому в середовищі, яке розширювалось, відбувалися складні
фізичні процеси, в результаті Яких сформувалися найрізноманітніші
космічні об’єкти, що є «населенням» сучасного Всесвіту й визначають його
структуру.

Методичні міркування. У зв’язку з теорією розширюваного Всесвіту,
закономірно постає фундаментальне питання: що являла собою «первісна»
речовина нашого Всесвіту і яким чином вона сформувалася?

Існуючі фізичні теорії поки що не дають вичерпної відповіді на це
запитання. Ситуацією, яка утворилася, негайно скористалися богослови.
Суть релігійних інтерпретацій теорії розширюваного Всесвіту полягає в
тому, що оскільки пояснити виникнення початкових умов розширення
неможливо за існуючих фізичних теорій, цей процес має божественну
природу. В дещо спрощеному вигляді розмірковування релігійних теоретиків
зводилися приблизно ось до чого. Бог створив початковий надщільний
згусток і вдихнув у нього рух. А оскільки згідно з сучасними
астрономічними даними процес утворення нових космічних об’єктів
відбувається і в нашу епоху, то божественне творення триває.

Іншими словами, початковий вибух, який зумовив утворення Метагалактики,
ототожнюється з актом божественного творення Всесвіту.

Католицькі теологи говорять приблизно так: «Та обставина, що Всесвіт
перебуває в стані безперервної

еволюції, що в ньому безнастанно виникають нові структури, незаперечне і
неспростовно свідчить про творення, яке триває, про те, що все у світі
перебуває в стані безперервного винаходу вищою надприродною силою —
богом».

Це яскравий приклад того, як релігійні теоретики зовсім довільно
трактують результати наукових досліджень, прагнучи що б там не було
пристосувати їх до релігії і не беручи до уваги дійсний стан речей.
Насправді ж теорія розширюваного Всесвіту не дає для релігійних
інтерпретацій жодних підстав. Одним з головних завдань сучасної
астрофізики саме і в вивчення еволюції матерії у Всесвіті, її
перетворень, переходів з одного якісного стану в інший. І багато що за
останні роки вдалося з’ясувати. Якщо ж не всі проблеми, пов’язані з
формуванням тих чи інших космічних об’єктів, уже розв’язані, то вони,
безперечно, будуть розв’язані в майбутньому.

Так, учені ще не можуть з достатньою впевненістю і повнотою відповісти
на запитання, як і з чого сформувалася початкова надщільна речовина.
Однак і в межах наших сучасних знань ця речовина розглядається не як
щось первісне, що виникло саме по собі, а як одна з фаз нескінченного
процесу саморозвитку матерії. Що ж до конкретних уявлень про фізичну
природу «первісного» стану нашого Всесвіту, то вони лише фіксують ту
межу, до якої допустимо поширювати в минуле сучасну систему фізичного
знання.

У той самий час матеріальна фаза, що «передувала» первісному стану,
обов’язково існувала.

Тут доречно нагадати висловлювання Ф. Енгельса щодо первісної
туманності, з якої, згідно з гіпотезою І. Канта, утворилася Сонячна
система:

«…Коли в сучасному природознавстві туманна куля Канта називається
первісною туманністю, то це, звичайна річ, треба розуміти лише відносно.
Ця туманність

є первісною, з одного боку, як початок існуючих небесних тіл, а з
другого, як найбільш рання форма матерії, до якої ми маємо можливість
тепер доходити. Це зовсім не виключає, а, навпаки, вимагав припущення,
що матерія до цієї первісної туманності пройшла через безконечний ряд
інших форм» ‘.

Свого часу при Ватікані — центрі католицизму — було створено Папську
Академію наук, її президентом до 1966 року був бельгійський космолог і
католицький абат Жорж Леметр — один з авторів теорії вибухового
розширення Всесвіту з надщільного «першоатома». Свою теорію сам Леметр
не пов’язував з актом божественного творення, а, навпаки, всіляко
підкреслював, що вона є суто фізичною теорією і «не апелює ні до яких
сил, які були б нам незнайомі».

Крім того, Леметр виклав свою думку з приводу можливих теологічних
інтерпретацій теорії розширюваного Всесвіту. «Наскільки я можу гадати,—
писав він,— така теорія повністю полишає в стороні будь-яке метафізичне
чи релігійне питання. Вона надає матеріалістові свободу заперечувати
будь-яке трансцендентне буття… Для віруючого знімається будь-яка
спроба зблизитися з господом…».

Сучасна астрофізика успішно розв’язує завдання вивчення фізичних
властивостей тих чи інших космічних об’єктів, а також розкриває
еволюційні зв’язки між ними, взаємоперетворення різних форм космічної
матерії. Нові космічні об’єкти у Всесвіті утворюються, але це не
народження матерії з нічого, а її переходи з одного стану в інший.

Про добу, що закінчилася приблизно через один мільйон років після
Великого вибуху, ми дістаємо пряму інформацію завдяки так званому
реліктовому випромі-

нюванню, яке виникло на ранній стадії розширення. А сучасні фізичні
теорії дають нам цілком достовірні дані аж до ще більш раннього моменту,
коли речовина, яка розширювалась, мала ядерну густину. Цей момент
віддалений від початку розширення не більш як на 1 с. Отже, ми вже зараз
маємо досить надійні відомості про відрізок часу, тривалість якого
становить приблизно 99,99 тривалості всієї історії Метагалактики. Цих
знань цілком вистачає, щоб робити принципові висновки. Протягом 99,99
історії спостережуваного Всесвіту ми не виявляємо абсолютно нічого
такого, що прямо чи посередньо свідчило б на користь богословських
тверджень про існування надприродних сил, надприродного начала або
надприродного творення.

Інфляційний Всесвіт. У принципі, мабуть, можна побудувати скільки
завгодно різних «сценаріїв» еволюції Всесвіту. Але претендувати на
серйозне визнання можуть лише ті з них, які здатні встановити причинний
зв’язок між минулим і теперішнім.

Як відомо, у XX сторіччі було розроблено теорію гарячого Всесвіту, що
розширюється, згідно з якою формування його сучасної структури було
наслідком розширення початкової надщільної і надгарячої плазми. Однак
при розробці моделей різних стадій розширення вчені зіткнулися а цілою
низкою труднощів і загадок. Деякі властивості сучасного Всесвіту явно
суперечили теоретичним припущенням про попередні фази його еволюції.

Про які ж властивості світобудови, що не вкладаються в сценарій гарячого
розширюваного Всесвіту, йде мова? Насамперед про однорідність і
ізотропію. У сучасному Всесвіті властивості будь-яких його досить
великих ділянок приблизно однакові, а всі просторові напрями
рівноправні. Проте в межах теорії Всесвіту, що розширюється, ця
обставина виявляється вкрай загадковою. Насправді, у світі, в якому ми
живемо, жодні

фізичні взаємодії не можуть поширюватися з швидкістю, більшою за
швидкість світла. З цього, між іншим, випливає дуже важливий висновок:
безпосередньо спостережувана нами ділянка Всесвіту завжди скінченна, в
ній існує «обрій», поза який ми неспроможні зазирнути. Об’єкти,
розташовані за цим «обрієм», перебувають від нас на таких величезних
відстанях, що електромагнітні хвилі не встигли подолати їх за той час,
впродовж якого наш Всесвіт існує.

Мало того, у Всесвіті є такі точки, які перебувають одна від одної на
відстанях, що перевищують віддаленість оптичного «обрію». Між ними не
може бути жодної причинної залежності. Образно кажучи, одна з подібних
точок не може «знати», що відбувається в іншій. Неважко підрахувати, що
до таких «незалежних» точок можна віднести, наприклад, точки,
розташовані на межах спостережуваної частини Всесвіту, які віддалені
одна від одної на кутову відстань, більшу за 30°.

Водночас спостереження показують, що матерія, що міститься біля меж
спостережуваного Всесвіту, скрізь має приблизно однакові властивості. Як
таке могло статися, коли у Всесвіті, що рівномірно розширюється, немає і
не може бути жодного механізму, здатного вирівнювати неоднорідності на
відстанях, які перевищують відстань оптичного «обрію»? Виникає і таке
запитання: як погодити однорідність Всесвіту у великих масштабах з
наявністю в ньому численної кількості «згущень» — галактик? І як
з’явилися ті первинні неоднорідності, що з них ці зоряні острови
утворилися?

Ще одна загадка пов’язана з так званою критичною густиною речовини,
значення якої (3 • 1029 г/см3) випливає з рівняння загальної теорії
відносності. Якщо середня густина більша за критичну, то розширення
Всесвіту з часом повинне змінитися стисканням. У тому ж разі, коли
середня густина менша від критичної або дорівнює їй, розширення Всесвіту
триватиме необ-

межено. При цьому в останньому випадку простір Всесвіту не викривлений,
і геометрія такого світу близька до евклідової геометрії на площині.
Розуміти це слід не так, що чотиривимірний «простір — час» теорії
відносності е плоским, а що певні його перетини площинами мають
евклідову геометрію.

Фактична середня густина речовини у нашому Всесвіті (якщо не враховувати
можливості існування маси спокою у нейтрино) є дуже близькою до
критичного значення. Подібний збіг уявляється досить дивним.

І ще: чому простір, у якому ми живемо, має три виміри — не більше і не
менше? Нині розробляються різні теорії, згідно з якими ми насправді
живемо в просторі із значно більшою кількістю вимірів. Однак у всіх
напрямах, крім трьох взаємно перпендикулярних — X, У і Z, наш простір
«згорнуто», «скомпактифіко’вано». В зв’язку з цим наш простір уявляється
нам тривимірним, а ми можемо переміщатися в ньому тільки у трьох
напрямах. Але питання про те, чому простір «згорнувся» саме таким, а не
якимось іншим чином, залишається без відповіді.

Є й інші питання, наприклад: що було до початку розширення, до
початкового моменту F=0? Іншими словами: з чого наш Всесвіт утворився?

Спроби знайти відповіді на всі ці питання і встановити причинний зв’язок
між гаданим початковим станом Всесвіту і його сучасними властивостями
шляхом формально-логічних висновків із класичного «сценарію» гарячого
Всесвіту, що розширюється, до успіху не привели.

Чи не означає це, що такий «сценарій» повинен бути забракований? Однак
не слід забувати про те, що зв’язок минулого і майбутнього в реальному
світі має діалектичний характер. Це означає, що еволюція матерії зовсім
не обов’язково повинна проходити плавно і поступово — у процесі розвитку
будь-якої матеріальної

системи можуть відбуватися глибокі якісні стрибки. Чи не було такого
«стрибка» в історії нашого Всесвіту?

Останніми роками ряд фізиків-теоретиків зайнялися розробкою досить
незвичайної теорії: мета її полягає в тому, щоб з’ясувати фізичну
природу того «стрибка», про який йде мова. В основу цієї теорії
покладене припущення про те, що Всесвіт виник внаслідок квантової
флуктуації вакууму.

Вакуум — прихована форма існування матерії, здатна за певних умов
породжувати матеріальні частинки без порушення законів збереження.
Подібні умови можуть складатися як під впливом зовнішніх сил, так і
спонтанно, довільно. Завдяки одному з таких спонтанних «сплесків» і
утворився початковий об’єм Всесвіту розміром не більше 1033 см3, що
містить не більше 10~5 г речовини.

Отже, на дуже ранній стадії своєї еволюції Всесвіт міг перебувати у
вакуумоподібному стані, що мав величезну густину енергії. В такій
ситуації, як це випливає з рівнянь Ейнштейна, Всесвіт повинен був через
10~33 с після початку розширення пережити стадію надзвичайно швидкого
експоненціального роздування за законом ех, де х=Н. Величина Я —так
звана стала Хаббла — характеризує швидкість розширення залежно від
відстані. При цьому треба враховувати, що Н змінюється з часом. У нашу
епоху ця стала на десятки порядків нижча, ніж була в період
експоненціального розширення.

Розширення за законом е* відбувається подібно до того, як у сучасних
капіталістичних країнах зростають ціни відповідно до швидкості інфляції.
Тому іноді сценарій Всесвіту, що «роздувається» чи «розпухає», називають
сценарієм «інфляційного Всесвіту».

Стадія роздування тривала протягом 1030 с, і за цей час першопочатковий
об’єм Всесвіту зріс приблизно в 1050 разів.

Фізична сутність описуваних подій така. Згідно з існуючими теоретичними
уявленнями вакуум має гравітаційні властивості. Однак ця «гравітація»
породжує не притягання, а відштовхування, яке на відміну од звичайної
гравітації зростає із збільшенням відстані пропорційно її першому
степеню. У сучасному Всесвіті гравітація вакууму або зовсім відсутня,
або е надзвичайно малою. Але у початковий період розширення при
колосальній температурі вона повинна була сягати величезних значень.
Такий стан дістав назву «несправжнього вакууму».

Спочатку гравітація вакууму була нижчою, ніж гравітація звичайної
речовини. Проте у процесі розширення настав момент, коли вона її
перевищила. Саме ця обставина і повинна була спричинити експоненціальне
«розпухання» Всесвіту, яке відбувалося із швидкістю, що у багато разів
перевищувала швидкість світла. Це «розпухання» супроводжувалося різким
зменшенням густини звичайної речовини і не менш різким зниженням
температури.

За теорією ця стадія тривала близько 1030с, після чого внаслідок
розвитку нестійкостей стався фазовий перехід від стану «несправжнього
вакууму» до стану «справжнього вакууму», в процесі якого утворилася
величезна кількість реальних частинок речовини з загальною масою близько
1058 г. При цьому вся енергія вакууму перейшла в енергію випромінювання,
і Всесвіт розігрівся до надзвичайно високої температури. З цього моменту
його еволюція описується стандартною теорією гарячого Всесвіту, що
розширюється.

Теорія «інфляційного Всесвіту» здатна розв’язати багато з тих загадок,
про які йшлося вище, наприклад проблему формування однорідності й
ізотропії сучасного Всесвіту. До початку роздування всередині загального
«горизонту» в близьких точках повинні були встановитися приблизно
однакові температура й інші фізичні умови. Але в період роздування, що
відбувалося з надсвітловою швидкістю, ці точки виявилися стрімко
рознесеними на величезні відстані одна від одної.

Водночас абсолютна однорідність не виникла завдяки квантовим флуктуаціям
деяких фізичних величин. Ці флуктуації зумовили виникнення невеликих
неоднорідностей густини, які й стали центрами формування галактик.

Природне пояснення дістала й близькість середньої густини речовини в
сучасному Всесвіті до критичного значення. Справа в тому, що згідно з
теорією густина «несправжнього вакууму» у Всесвіті, що «розпухає», точно
дорівнює критичній. Тому й густина речовини, яка виникає при розпаді
«несправжнього вакууму», також має дорівнювати критичній густині.

Існує ще один цікавий наслідок інфляційного роздування. З теорії
випливає, що після стадії «роздування» в районах, які в «доінфляційний»
період були досить віддалені один від одного, могли сформуватися різні
фізичні умови. І між такими районами—«доменами» — у процесі інфляційного
розширення повинні були виникнути «доменні стінки».

У процесі дальшого розширення з таких районів утворилися
«міні-всесвіти», а стінки, що розділяють їх, віддалилися одна від одної,
зокрема і від нас,— за відстань «оптичного горизонту». В цих досить
віддалених один від одного регіонах, що різняться своїми фізичними
властивостями, могли по-різному відбуватися і процеси компактифікації
багатовимірного простору. Внаслідок цього у різних «міні-всесвітах»
могли сформуватися простори різної розмірності.

Цілком логічні пояснення дістають у межах теорії «інфляційного Всесвіту»
і деякі інші властивості світобудови.

На сьогодні існує кілька варіантів сценарію «Всесвіту, що роздувається»,
які дуже відрізняються один від

одного. Однак усі ці варіанти збігаються в головному: в кожному з них
існує стадія експоненціального або майже експоненціального розширення.

Поява і дальша розробка теорії Всесвіту, що роздувається, мають виключно
важливе значення для космології. Ця теорія показала, що цілком можливо з
єдиної точки зору пояснити цілий ряд реальних властивостей нашого
Всесвіту, які раніше задовільного пояснення не знаходили.

Більше того, уявлення про однорідний і ізотропний Всесвіт, яким
вичерпується весь матеріальний світ, змінилося картиною світобудови
острівного типу, світобудови, в якій існує безліч локальних однорідних і
ізотропних міні-всесвітів. Ці міні-всесвіти можуть різнитися
властивостями елементарних частинок, розмірністю простору й іншими
фізичними характеристиками.

Теорія «інфляційного Всесвіту», що зв’язала його виникнення з квантовою
флуктуацією вакууму, значно розширила еволюційні межі наукової картини
світу. Завдяки цій гіпотезі, ідея еволюції, яка в другій половині XX
сторіччя пронизала всі наші уявлення про Всесвіт, поширилася нині на
значно більші просторово-часові масштаби. Уперше в космології ми дістали
принципову можливість поширювати поняття часу в минуле не тільки до
моменту початку розширення, а й до «мінус нескінченності».

У новій картині світу змінюються і наші уявлення про місце людини й
людства у світобудові. Не виключено, що життя і розум існують тільки в
нашому міні-всесвіті, а властивості інших міні-всесвітів для життя
непридатні.

Методичні міркування. Необхідно звернути увагу учнів на те, що однією з
характерних особливостей некласичної науки XX сторіччя є парадоксальний
характер багатьох її положень, який суперечить звичайному здоровому
глузду і класичним уявленням природознавства недавнього минулого.
Найяскравішим виразом цієї обставини може бути відоме висловлювання
Нільса Бора з приводу однієї запропонованої кимось з фізинів нової
теорії: «Ця теорія недостатньо божевільна, щоб бути істинною».

Ще і в наш час, в останню чверть XX сторіччя, деякі вчені, зокрема і
досить відомі, що тяжіють до класичного напряму, не можуть примиритися з
принципами некласичної фізики й астрофізики. От що, наприклад, пише
відомий астрофізик Альвен з приводу загальноприйнятої в сучасному
природознавстві космологічної теорії «Всесвіту, що розширюється» і
«великого вибуху»: «Чим менше існує наукових доказів, тим більш
фанатичною стає віра в цей міф. Як вам відомо, ця космологічна теорія
вкрай абсурдна — вона твердить, нібито весь Всесвіт виник у якийсь
певний момент, подібно до вибуху атомної бомби, що має розміри (більші
чи менші) головки від шпильки. Схоже на те, що в сучасній
інтелектуальній атмосфері величезна перевага космології «великого
вибуху» полягає в тому, що вона зневажає здоровий глузд: credo, quia
absurdum («вірю, бо це абсурдно»)! Коли вчені воюють з астрологічним
безглуздям поза «храмами науки», годилося б пригадати, що саме в цих
стінах подеколи культивується ще гірше безглуздя» >.

Подібні висловлювання, зв’язані з недостатнім розумінням діалектики
розвитку природознавства, дають зайвий привід сучасним релігійним
теоретикам проводити паралелі між релігійною системою поглядів і
некла-сичною наукою XX сторіччя, полегшуючи тим самим богословам
розв’язання завдання, яке вони перед собою поставили,— виправдати
релігію, прикриваючись авторитетом науки.

Проблема сингулярность Знайомлячись з теоретичними моделями Всесвіту, не
можна не ввернути увагу на те, що багато які з них приводять до так
званої сингулярности Іншими словами, згідно з цими моделями у початковий
момент розширення, тобто при t = 0, густина речовини була нескінченно
великою! Проблема сингулярності є однією з центральних проблем сучасної
космології. З одного боку, ейшптейнівська загальна теорія відносності
неминуче зумовлює сингулярність. Проте, з другого боку, стани з
нескінченною густиною фізично нездійсненні. Складається враження,
що поява сингулярності в загальній теорії відносності є наслідком
того, що ця теорія незастосовна до станів з дуже великою густиною, що
вона тут виходить за межі своєї застосовності.

Яким чином може бути усунена суперечність, що виникає? Над розв’язанням
цього завдання наполегливо працюють сучасні теоретики — фізики і
астрофізики. Можливо, вдасться показати, що виникаюча з точки зору
загальної “теорії відносності в процесі еволюції Всесвіту сингулярність
не є все ж у межах цієї теорії абсолютно неминучою, що за певних умов її
можна позбутися. Другий напрямок пов’язаний з можливістю існування так
званої «фундаментальної довжини», тобто якоїсь мінімальної протяжності,
яка визначає межі застосовності відомої нам фізики. Можливий, проте, і
третій варіант: не виключено, що межі застосовності загальної теорії
відносності визначаються виникненням квантових явищ. За існуючими
уявленнями такими межами є часовий інтервал близько 10~43 с, протяжність
близько 1,6 • Ю”33 см і густина близько 5 • 1093 г/см3. У зв’язку з цим
робляться спроби створення квантової гравітаційної теорії і квантової
космології. Саме цей напрям теоретичного пошуку зараз є основним.

Нестаціонарні явища. Одним з найважливіших відкриттів другої половини XX
ст., яке значно розширило

наші уявлення про Всесвіт, було відкриття радіогалактик. З’ясувалося, що
багато зоряних систем — джерела досить інтенсивного радіовипромінення.

Дослідження космічних радіостанцій за допомогою радіотелескопів
показало, що джерелом радіовипромінювання у цих об’єктів, як правило, є
не сама галактика, а два плазмових утворення — «плазмони», симетрично
розташовані по обидва її боки. Саме в таких плазмонах, або, як їх
прийнято називати, радіокомпонентах, і відбуваються ті фізичні процеси,
які породжують потужне радіовипромінювання. •»

Яка ж природа цих фізичних процесів, які протягом багатьох мільйонів
років підтримують радіовипромінювання радіогалактик?

Багато даних свідчать про те, що джерелом енергії радіовипромінювання,
очевидно, є активні фізичні процеси, що відбуваються в центральних
частинах деяких галактик — так званих ядрах. Нерідко ці процеси
супроводжуються викидом значних мас речовини, виділенням величезних
енергій, а також вибуховими явищами. Так, ядро нашої власної Галактики
протягом року викидає значні маси водню. Ядра деяких інших галактик
проявляють набагато більшу активність.

Але навіть потужні енергетичні сплески, які відбуваються в ядрах
галактик, блякнуть порівняно з процесами, що мають місце в об’єктах, які
були вперше виявлені у 1963 р. і дістали назву квазарів. Ці об’єкти
розташовані на колосальних відстанях від нашої галактики біля меж
спостережуваного району Всесвіту, і за даними астрофізичних спостережень
є компактними утвореннями. Якщо поперечник нашої Галактики дорівнює 100
тис. св. років, то поперечники квазарів становлять усього лише кілька
світлових тижнів або місяців. Порівняно з галактиками це «порошинки».
Але кожна така «порошинка» випромінює в сотні разів більше енергії, ніж
найбільші відомі нам галактики!

Так, наприклад, світність усієї нашої Галактики становить близько 1037
Вт. У квазарів вона приблизно в 10 тисяч разів більша! А загальна
кількість енергії, що її виділяють квазари, оцінюється в 10м Дж. Це в 10
трильйонів разів більше, ніж виділило Сонце протягом усього свого
існування. Такої кількості енергії цілком достатньо, щоб підтримувати
спостережуване енер-говиділення квазарів — 1041 Вт упродовж сотень тисяч
років.

Деякі квазари випромінюють не тільки в оптичному, радіо та
інфрачервоному діапазонах електромагнітних хвиль, а й мають потужне
рентгенівське і навіть гамма-випромінювання. Так, у квазарів ЗС-273
рентгенівська світність досягає 2 • 1039 Вт.

Систематичні дослідження в рентгенівському і гамма-діапазонах
електромагнітних хвиль, що проводяться останніми роками, привели до
виявлення кількох космічних об’єктів, випромінювання яких на цих
довжинах хвиль зазнає різких короткочасних коливань. Мова йде, зокрема,
про потужні спалахи гамма-випромінювання. І хоч фізичну природу цих явищ
до кінця ще не розкрито, вони, безперечно, є відбиттям якихось
нестаціонарних процесів, що відбуваються у Всесвіті.

На початку нашого століття будь-які прояви нестаціонарності у Всесвіті,
скажімо, пульсації змінних зір цефеїд або спалахи нових і наднових зір,
розглядалися вченими як своєрідні відхилення від нормальних станів.

«Пульсація цефеїд,— писав, наприклад, фізик-теоретик Артур Еддінгтон,—
різновид хвороби, що уражує зорі в певний період дитинства; пройшовши
через нього безболісно, вони далі існують без пульсацій. Напади цієї
хвороби можуть траплятися й у пізніші періоди життя; зорі зазнають іноді
катастрофічних вибухів, які викликають появу нових зір» 1.

Однак астрономічні відкриття XX сторіччя, особливо другої його половини,
з усією очевидністю виявили неспроможність уявлень, що панували свого
часу, про стаціонарність Всесвіту і об’єктів, які його населяють. Стало
ясно, що не тільки Всесвіт як ціле змінюється з часом, але буквально на
всіх рівнях існування матерії відбуваються нестаціонарні процеси, якісні
перетворення матерії, глибокі якісні стрибки.

Цей висновок цілком відповідає точці зору діалектичного матеріалізму на
процес розвитку.

«…Розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; — «перериви
поступовості»; перетворення кількості в якість… взаємозалежність і
найтісніший, нерозривний зв’язок всіх сторін кожного явища (причому
історія відкриває все нові й нові сторони), зв’язок, що дає єдиний,
закономірний світовий процес руху,— такі є деякі риси діалектики» 2.

У світлі цього висловлювання В. І. Леніна важлива роль нестаціонарних
процесів у розвитку космічних форм матерії постає цілком природною й
закономірною. Зараз вже ясно, що ці явища — не випадкові відхилення від
норми, а закономірні «поворотні пункти» у розвитку космічних об’єктів,
де здійснюються переходи матерії з одного якісного стану в інший,
виникають нові небесні тіла.

Відповідно до цього змінилося і головне завдання сучасної астрофізики:
вона перетворилася в еволюційну науку, що вивчає закономірності
походження і розвитку космічних об’єктів. При цьому однією з
найважливіших проблем сучасної астрофізики стало питання про джерела
енергії нестаціонарних процесів, які відбуваються у квазарах і ядрах
галактик.

Зараз, мабуть, уже ніхто не сумнівається в тому, що між квазарами і
ядрами галактик існує генетичний, тобто родинний зв’язок. Однак щодо
питання про характер цього зв’язку існують дві точки зору. Згідно з
однією з них у центрі галактики в сукупності великої кількості зір і
газу утворюється порівняно невелике (розміром 1016—1017 см), але
гігантське за масою (близько 108— 109 мас Сонця) ядро. Якщо галактика
повільно обертається, то формування такого ядра уявляється досить
природним: газ і зорі «стікають» у «потенціальну яму». З точки зору
подібної гіпотези колосальна світність квазарів пояснюється виділенням
при гравітаційному стисненні величезної кількості енергії.

За іншою гіпотезою, квазари — давніші утворення, ніж галактики. Квазари
в середньому розташовані далі, ніж галактики з активними ядрами. А це
означає, що вони виникли раніше зоряних систем (адже чим далі
знаходиться від нас космічний об’єкт, тим у більш віддаленому минулому
ми його спостерігаємо) і вже потім «обростали» зорями, стаючи ядрами
зоряних систем, що формуються навколо них. На користь такого припущення
говорить і подібність фізичних процесів, що відбуваються в квазарах і
ядрах деяких зоряних систем. Крім того, останнім часом виявлено ряд
квазарів, оточених зорями.

Що ж стосується джерел енергії, які «працюють» у квазарах і активних
ядрах галактик, то щодо цього є ряд припущень. Дуже цікавою е гіпотеза
«чорних дір». «Чорна діра» — досить своєрідний об’єкт, теоретична
можливість існування якого випливає із загальної теорії відносності. За
певних умов компактний згусток речовини може під дією власного тяжіння
зазнати катастрофічного стиснення й перетворитися на об’єкт, який
відзначається настільки потужним притяганням, що

його не зможе здолати жоден фізичний сигнал. Ні промінь світла, ні
радіохвиля, ні крихта не зможуть «вирватися» з такого утворення назовні.
Це і є «чорна діра».

Водночас «чорна діра» здатна втягувати у себе навколишню речовину. При
цьому кінетична енергія падаючої речовини в гравітаційному полі «чорної
діри» може перетворюватися на інші види енергії. Висловлюється
припущення, за яким у центральних частинах квазарів і ядер галактик
знаходяться надмасивні «чорні діри». Вони інтенсивно «всмоктують»
навколишню речовину, при цьому виділяється величезна енергія. *

Це теоретичне припущення нещодавно дістало цікаве спостережне
підтвердження. У безпосередній близькості від центра галактики М-87 з
дуже активним ядром було виявлено слабосвітний компактний згусток, маса
якого становить 6 млрд, сонячних мас. Не виключено, що це і е надмасивна
«чорна діра», впливом якої пояснюється висока фізична активність ядра
галактики М-87.

Хоча це може виявитися утворенням і якоїсь іншої фізичної природи. Так,
ще у 1958 р. академік В. А. Амбарцумян висловив думку про те, Що до
складу ядер галактик входять надмасивні згустки дозоряної матерії, що
мають колосальний запас енергії і масу в сотні мільйонів чи навіть у
мільярди мас Сонця, їх розпад і зумовлює активність ядер і потужні
викиди речовини. На думку Амбарцумяна, саме існування галактики навколо
ядра є результатом активності надмасивного тіла. Не ядро утворилося в
уже існуючій галактиці, а галактика виникла в результаті активності
ядра, а також вторинних центрів активності, що виділилися а нього.

Проте яка з існуючих гіпотез виявиться більш близькою до дійсності,
покажуть тільки майбутні дослідження.

Зокрема, що стосується «чорних дір», то поки що жодна реальна «чорна
діра» у Всесвіті ще не виявлена.

Згідно з теорією «чорні діри» можуть бути завершальними етапами в житті
зір з масою у 3—5 і більше мас Сонця. Якщо такий об’єкт входить до
складу подвійної системи, то його можна виявити за деякими непрямими
ознаками, зокрема за рентгенівським випромінюванням. Найбільш вірогідним
кандидатом такого роду е рентгенівське джерело в сузір’ї Лебедя. А втім
хоч результати спостережень цього об’єкта і не суперечать гіпотезі про
«чорну діру», але повної впевненості в тому, що це справді «чорна діра»,
поки що немає. Картина, яка спостерігається, може мати і інші пояснення.

Слід зазначити, що припущення про те, що до складу ядер галактик і
квазарів входять «чорні діри», теж є тільки гіпотеза, яка повинна бути
підтверджена спостереженнями. З точки зору теорії компактний згусток
речовини досить великої маси справді повинен колапсувати і може
перетворитися на «чорну діру». Але чи є, такий кінець колапсу практично
неминучим, поки що невідомо. У всякому разі, досі астрономічні
спостереження реальних підтверджень щодо існування «чорних дір» як у
ядрі нашої Галактики, так і у ядрах інших зоряних систем, не дали. Та й
з точки зору теорії є ряд факторів, які можуть заважати утворенню в
процесі колапсу масивних «чорних дір». Колапсуючі згустки можуть,
наприклад, фрагментувати — розпадатися на частини. На певній стадії
стиснення можливе виникнення ядерних процесів, здатних спричинити
розлітання газових частин. Ці та деякі інші фізичні явища можуть
перешкодити «колапсу до кінця» чи, принаймні, сильно його уповільнити,
настільки, що стадії «чорної діри» буде досягнуто лише через кілька
мільярдів років. А коли це так, то утворення «чорних дір» у квазарах і
ядрах галактик має бути досить рідкісним явищем, і, таким чином, високу
активність і величезне енерговиділення цих об’єктів наявністю «чорних
дір» пояснити важко.

Методичні міркування. У процесі вивчення Всесвіту нерідко виявляються
незвичайні об’єкти і явища, які тривалий час не дістають задовільного
пояснення з точки зору існуючих фундаментальних фізичних теорій. До
подібних ситуацій може бути три підходи.

Так, наприклад, явища, які не укладаються в межі відомих фізичних
закономірностей, можна прийняти за такі, що не підпорядковані природним
закономірностям взагалі, тобто за надприродні. Це найпростіше
«розв’язання» проблеми, що не потребує ні доказів, ні якихось подальших
досліджень. Саме з цих позицій релігійні теоретики намагаються тлумачити
незвичайні явища, які ще не знайшли досить повного пояснення в сучасній
фізиці, зокрема і явища космічні, як свідчення обмежених можливостей
науки і божественної суті природних процесів.

Однак наука не визнає подібних підходів, її багатовіковий досвід
переконливо свідчить про те, що будь-яке, навіть найзагадковіше явище,
кінець кінцем дістає природне пояснення.

Другий шлях полягає в тому, щоб, незважаючи на труднощі і невдачі,
прагнути до зведення незвичайних явищ до вже існуючого знання.

Зрозуміло, що аналіз будь-яких нових фактів, тим більше незвичайних, з
точки зору загальноприйнятих фундаментальних фізичних теорій не тільки
бажаний, а й абсолютно необхідний. Проте, з іншого боку, це аж ніяк не
виключає правомірності спроб узагальнення цих теорій, оскільки може
виявитися, що факти, про які йде мова, лежать поза межами їх
застосування. Можна навести чимало прикладів з історії природознавства,
коли подібні узагальнення виявлялися не тільки абсолютно необхідними, а
й великою мірою плідними.

Тим більше не можна погодитися з твердженням, що його висувають деякі
вчені на Заході, начебто фізична наука по суті «завершилася». На їхню
думку, все розмаїття існуючих у природі фізичних умов, явищ і об’єктів
може бути зведене до скінченної кількості фундаментальних законів, і ці
фізичні закони, що керують рухом матерії у Всесвіті (за винятком лише
закономірностей явищ, які відбуваються в ультраневеликих ділянках і за
дуже великих густин), до нинішнього часу вже відкрито і вивчено, і
будь-яке щойно виявлене явище безперечно можна описати за допомогою цих
законів.

Проте така точка зору не має під собою жодних підстав. Ще на початку
цього сторіччя В. І. Ленін, аналізуючи новітні фізичні відкриття того
часу, підкреслював, що «електрон є так само невичерпний, як і атом,
природа безконечна…» 1. Так само нескінченний і процес пізнання
матеріального світу, що оточує нас. Наші знання про нього стають дедалі
глибшими і різнобічними, ніколи не досягаючи межі.

З визнанням нескінченної різноманітності матеріального світу пов’язаний
третій підхід до вивчення-незвичайних явищ, який допускав можливість
того, що ці явища лежать за межами застосовності існуючих
фундаментальних фізичних теорій, і для їх пояснення знадобиться розробка
нових, загальніших теорій. Але це трапляється порівняно рідко — у
більшості випадків нові факти рано чи пізно знаходять пояснення в межах
існуючих знань. І все ж у процесі наукового дослідження час од часу
обов’язково зустрічатимуться і такі факти, які вимагатимуть виходу за
межі звичних теорій.

Отже, та обставина, що наука, «прориваючись» у нові зони дослідження,
виявляє незвичайні «дивні», «дивовижні» з точки зору існуючих поглядів
явища, ніякою мірою не спростовує наших діалектико-матеріалістичних
уявлень про навколишній світ. Навпаки, подібні відкриття є наочним
підтвердженням одного з основоположних принципів діалектичного
матеріалізму — про нескінченну різноманітність і якісну невичерпність
матеріального світу.

«Розум людський,— писав В. І. Ленін,— відкрив багато дивовижного в
природі і відкриє ще більше, збільшуючи тим свою владу над нею» 1.

При цьому Ленін підкреслював, що відкриття дивовижних явищ — «…це
тільки ще одно підтвердження діалектичного матеріалізму» 2.

Що ж до фактів, які вступають у суперечність з існуючими знаннями, з
відомими нам законами природи, то будь-який такий факт свідчить не про
існування надприродного, а про вторгнення людини в сферу незвіданого, б
першим кроком до пізнання нових об’єктивних природних закономірностей.

Революція у сучасній астрономії. В. І. Ленін дає таке визначення
революції, революційного перевороту в будь-якій сфері: «…революція є
таке перетворення, яке ламає старе в найбільш основному і корінному, а
не переробляє його обережно, поволі, поступово, стараючись ламати
якнайменше…» 3.

З цього визначення випливає, що революційні зміни можуть відбуватися в
найрізноманітніших галузях життя суспільства: у сфері
суспільно-політичних відносин, у сфері діяльності, духовного життя, у
природознавстві.

Як ми знаємо, у вченні М. Коперника стверджувалося, що центром нашої
планетної системи є не Земля, а Сонце, і цим було завдано нищівного
удару по церковно-релігійним уявленням про світобудову. Ця кардинальна
зміна астрономічної картини світу становила зміст локальної революції —
першої революції в астрономії.

Однак цим зміст наукової революції Коперника не вичерпується. Вчення
Коперника утвердило новий надзвичайно важливий методологічний принцип:
світ може бути не таким, яким ми його безпосередньо спостерігає-

мо, і завдання науки полягає в тому, щоб пізнати справжню сутність явищ,
сховану за їх зовнішньою видимістю. Цей принцип визначив зовсім нове
бачення світу, докорінним чином змінив характер наукової діяльності і
став тим методологічним фундаментом, на який спирався весь подальший
розвиток природознавства. Тим самим революція Коперника в астрономії
переросла у глобальну революцію в природознавстві.

На рубежі XIX і XX сторіч відбулася велика революція у фізиці, що
ознаменувалася створенням принципово нових фундаментальних фізичних
теорій — квантової механіки і теорії відносності. Ця революція
розгорнулася саме тоді, коли класична картина світових явищ, побудована
на основі фізики Ньютона з її залізним зв’язком причин і наслідків,
здавалася майже повністю завершеною і здатною пояснити будь-які явища.

Проте розвиток фізики показав неспроможність подібних уявлень.
З’ясувалося, що механічні явища — це лише окремий, граничний випадок
набагато складніших процесів, які підпорядковуються зовсім іншим
законам. Класична механіка виявилася граничним випадком теорії
відносності ари швидкостях, значно менших від швидкості світла, і не
надто великих масах. Це була локальна революція у фізиці. Але вона
принесла з собою не тільки нові загальніші теорії, а й викликала
перегляд багатьох звичних уявлень, що мають першорядне світоглядне й
методологічне значення.

Цілий ряд положень класичної фізики, які до певного часу служили
настільки добре, що вони почали здаватися” «абсолютними», зазнали
повного краху. Цей крах викликав у багатьох природодослідників велику
розгубленість, набрав у їхніх очах характеру загальної катастрофи науки
взагалі. Якщо наші знання про матерію, розмірковували вони, знання,
якими прекрасно користувалися протягом сторіч, раптом виявилися
неспроможними, якщо навіть найфундаментальніші уявлення про при-

роду піддаються кардинальному перегляду, то з цього випливає, що ніякої
матерії не існує, а існують лише наші уявлення про неї.

Цей ідеалістичний висновок про «зникнення матерії» піддав нищівній
критиці В. І. Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм».

«Матерія зникає»,— писав В. І. Ленін,— це значить зникає та межа, до
якої ми знали матерію досі, наше знання йде глибше; зникають такі
властивості матерії, які здавалися раніше абсолютними, незмінними,
первісними… і які тепер виявляють себе, як відносні, влавтиві тільки
деяким станам матерії» ‘. Таким чином, революція у фізиці показала, що
межі істинності будь-якого наукового положення, будь-якої теорії, якою
всеохоплюючою ця теорія не здавалася б, завжди відносні. І неминуче
настає момент, коли нові факти, здобуті у природи, вимагають розширення
і узагальнення колишніх уявлень.

«…Діалектичний матеріалізм,— писав В. І. Ленін у своїй книзі
«Матеріалізм і емпіріокритицизм», аналізуючи зміст революції у фізиці,—
наполягає на приблизному, відносному характері всякого наукового
положення про будову матерії і властивості її, на відсутності абсолютних
граней у природі, на перетворенні рухомої матерії з одного стану в
інший…» 2.

І далі: «Зруйновність атома, невичерпність його, мінливість всіх форм
матерії і її руху завжди були опорою діалектичного матеріалізму. Всі
грані в природі умовні, відносні, рухливі, виражають наближення нашого
розуму до пізнання матерії…» 3.

Таким чином, головний методологічний результат революції у фізиці на
рубежі XIX і XX сторіч полягав у з’ясуванні тієї фундаментальної
обставини, що будь-яка наукова теорія має межі застосовності. З іншого

боку, стало ясно, що нові, загальніші теорії не анулюють попередніх,
останні стають їх граничними випадками і зберігають своє значення у
межах своєї застосовності. Завдяки цьому принципово важливому висновку
локальна революція у фізиці набула загальнонаукового значення, переросла
у глобальну революцію в природознавстві.

У XX сторіччі відбулася друга революція в астрономії. На початку
сторіччя і сам Всесвіт, і небесні тіла, що його населяють, за рідкісними
винятками здавалися майже незмінними, стаціонарними; вважалося, що
космічні об’єкти еволюціонують надзвичайно повільно, плавно, поступово
переходячи від одного стаціонарного стану до іншого стаціонарного стану.

Однак XX сторіччя внесло в ці уявлення кардинальні зміни. Перш за все
виявилось, що ми живемо в .нестаціонарному Всесвіті, що розширюється.
Потім були відкриті численні локальні нестаціонарні явища, що
супроводжувалися виділенням колосальної енергії, потужними вибуховими
процесами. Стало ясно, що не тільки Всесвіт як ціле змінюється з часом,
і його минуле нетотожне його сучасному стану, а й буквально на всіх
рівнях існування матерії йдуть нестаціонарні процеси, відбуваються
якісні перетворення матерії, глибокі якісні стрибки.

Відповідно до цього змінилося і головне завдання сучасної астрофізики:
вона перетворилася на еволюційну науку, яка вивчає закономірності
походження й розвитку космічних об’єктів.

Таким чином, астрономічні відкриття XX сторіччя принесли з собою зовсім
нове бачення астрономічного світу: на зміну картині незмінного,
стаціонарного Всесвіту прийшла картина еволюціонуючого Всесвіту — не
тільки такого, що розширюється, а й буквально «вибухає». Ця обставина
дає всі підстави розглядати сукупність відкриттів у галузі вивчення
Всесвіту, зроблених

у нашому столітті, а також супутну їм радикальну перебудову системи
знань про Всесвіт як чергову революцію в астрономії.

Нова революція в астрономії увійшла як надзвичайно важлива складова
частина у науково-технічну революцію, що розгорнулася у другій половині
цього століття і охопила майже всі галузі сучасної науки та їх практичне
застосування.

Головним підсумком цієї революції можна вважати новий погляд на сутність
пізнавальної діяльності людини, розуміння того, що процес наукового
пізнання «віту є суб’єкт-об’єктною взаємодією. Матеріальний світ постав
перед нами як сфера прикладення практичної діяльності людей.

Цей висновок має колосальне методологічне і філософське значення, він
також надзвичайно важливий для організації всієї практичної пізнавальної
діяльності сучасного людства.

Методичні міркування. Як ми вже неодноразово зазначали, бурхливий
прогрес природознавства змусив захисників релігії змінити ставлення до
науки. Враховуючи, що в наші дні вступати в спір з природознавством у
конкретних питаннях світобудови безглуздо й безперспективно, сучасні
богослови змінили тактику. Замість того, щоб нападати на науку, вони
прагнуть тлумачити наукові дані на користь релігійних уявлень, не
зупиняючись при цьому перед прямою фальсифікацією науки. Зокрема, вони
намагаються ототожнити крах класичної картини світу з крахом
матеріалістичного світогляду, твердячи, що нова фізика начебто вже
однією своєю появою свідчить на користь релігійних уявлень. Зокрема, для
цього широко використовується розвиток нової, «некласичної» фізики XX
сторіччя.

«Фізика веде нас до брами релігії» ‘,— заявляв като-

лицький єпископ О. Шпюльбек. Приблизно те саме твердив в одному із своїх
творів з богослів’я архієпископ Лука, праці якого дістали офіційне
схвалення Руської православної церкви. На його думку, найбільші наукові
відкриття початку XX сторіччя розхитали матеріалістичні підвалини
природознавства і змусили переглянути на користь ідеалізму (а значить, і
релігії) основні положення фізики і математики ‘.

Насправді ж усі ці широкомовні заяви не мають під собою, зрозуміло,
ніяких підстав. Так, класична фізика, як ми вже зазначали, створила
струнку картину світу з причинним взаємозв’язком усіх явищ, виключивши
тим самим можливість втручання у хід світових процесів надприродних сил.

Революція у фізиці показала неспроможність претензій класичної фізики на
те, щоб дати вичерпне описання всіх явищ з позицій механіки. Але чи
означає це, що тим самим наука зробила крок у бік релігії? Подібний
висновок зовсім неправильний. Справа в тому, що матеріалізм класичної
фізики був вульгарним, механістичним, метафізичним матеріалізмом, що
намагався звести всі світові процеси до однієї найпростішої форми руху.
Нова, некласична фізика XX сторіччя завдала удару не по матеріалізму
класичної фізики, а по її претензіях на пояснення всього існуючого з
механістичної точки зору. Сама ж некласична фізика є не менш
матеріалістичною, ніж класична, але це матеріалізм вищого порядку —
матеріалізм діалектичний. І нова фізика не має потреби в гіпотезі бога,
вона також розкриває природну причинність й закономірність явищ, хоча
відкриті нею закономірності і не зводяться до механістичних.

Слід згадати основоположне висловлювання В. І. Леніна, яке має
безпосереднє відношення до питань світогляду: «Це, звичайно, чиста
нісенітниця, ніби мате-

ріалізм стверджував… обов’язково «механічну», а не електромагнітну, не
яку-небудь ще незмірно складнішу картину світу, як рухомої матерії» ‘.

Нерозуміння цієї фундаментальної обставини часто призводить до того, що
проти тих чи інших конкретних природничонаукових гіпотез, теорій або
концепцій як головний, а іноді й єдиний аргумент, висувається
звинувачення, буцімто вони суперечать матеріалістичному світогляду. Так
було, наприклад, коли прихильники класичної ньютонівської космології
вели боротьбу з новою релятивістською космологією, абсолютно
бшпід-сіавно зображуючи цю боротьбу як боротьбу світоглядів, боротьбу
матеріалізму проти ідеалізму.

Геометрія Всесвіту. Згідно з загальною теорією відносності геометричні
властивості простору залежать від розподілу речовини. Будь-які згустки
речовини викривлюють простір, і оскільки ми живемо в непорожньому
Всесвіті, то його простір викривлений, він неевклідів.

У викривленому світі необмеженість не збігається з нескінченністю. Під
необмеженістю в даному випадку мається на увазі відсутність
«матеріальних» меж. Такий необмежений світ, проте, у певному, наприклад
метричному розумінні, може виявитися скінченним, може мати скінченний
об’єм, бути «замкненим у собі».

Питання про необмеженість матеріального світу — це принципове
філософське питання. Якщо ми визнаємо, що матеріальний світ обмежений
чимось нематеріальним, то це призведе до принципової суперечності з
матеріалістичною точкою зору на світ, до фактичного визнання релігії.

Що ж до геометричних властивостей нашого Всесвіту, зокрема його
скінченності або нескінченності, то це питання можна розв’язати лише
шляхом відповідних астрономічних спостережень і досліджень.

Свого часу деякі філософи-матеріалісти намагалися пов’язувати припущення
про скінченність Всесвіту з релігійними уявленнями про світ, а про
нескінченність — в матеріалізмом. Однак подібна постановка питання в
зовсім неправомірною. Питання про скінченність чи нескінченність
Всесвіту — конкретно наукове питання. І якщо виявиться, що наш Всесвіт
скінченний, це жодною мірою не суперечитиме нашим матеріалістичним
уявленням.

До речі, сучасні захисники релігії аж ніяк не вважають, що можлива
нескінченність Всесвіту спростовує релігію. Навіть навпаки. Характерним
є висловлювання в цього приводу релігійне настроєного англійського
астронома Є. Мідна: «Для створення нескінченного Всесвіту потрібен більш
могутній бог, ніж для створення скінченного: аби створити простір для
нескінченної три еволюційних сил, потрібен більш великий бог, ніж для
того, щоб завести механізм раз і назавжди. Ми звільняємо ідею бога від
дрібності, що вона була йому приписана песимістичною наукою минулого» ‘.

Слід зазначити, що сучасні захисники релігії за кожної зручної нагоди
висувають як аргумент на користь релігійного світорозуміння релігійні
висловлювання відомих учених. Хід міркувань приблизно такий: якщо вже
видатні дослідники, які безпосередньо пов’язані з наукою, мають
релігійні погляди, то що може переконливіше свідчити про існування бога?

Проте ми вже знаємо, що деякі особливості процесу пізнання можуть
сприяти формуванню хибних, релігійних уявлень про світ, незважаючи на
його фактичну матеріальну єдність. І саме цим пояснюються релігійні
погляди деяких буржуазних учених, а не тим, що в про-

цесі наукових досліджень їм відкрилася «божественна істина».

Загальна теорія відносності дає точний числовий критерій замкненості
простору нашого Всесвіту, що залежить від середньої густини речовини.
Якщо ця густина перевищує певне критичне значення (3- І0~2д г/см3), то
простір нашого Всесвіту замкнений і скінченний. У противному разі він
незамкнений і нескінченний. Відповідно до астрофізичних даних, що
існували до недавнього часу, середня густина оцінювалась трохи нижче або
близько до критичного значення. Однак останніми роками в науковій пресі
з’явилися повідомлення про те, що в елементарної частинки нейтрино, яка,
як вважалося, не має маси спокою, насправді така маса є. Як гадають, ця
маса приблизно в ЗО—40 тисяч разів менша від маси електрона. А якщо це
так, то виявиться, що загальна маса нейтрино у Всесвіті в десятки разів
перевищує масу «звичайної» речовини. Це означатиме, що середня густина
набагато більша за критичну. І, отже, наш Всесвіт замкнений і
скінченний, і його розширення через багато мільярдів років повинне
змінитися стисненням.

Множинність всесвітів. Останнім часом у фізиці й астрофізиці дедалі
більшу увагу привертає до себе ідея множинності всесвітів —
різновпорядкованих світів. Суть цієї ідеї полягає в тому, що поряд з
нашим Всесвітом у матеріальному світі може існувати незліченна кількість
інших всесвітів, які мають різні властивості і складним способом межують
один з одним (частково про це вже говорилося у розділі про теорію
«інфляційного» Всесвіту).

Коли ми порівнюємо розміри різних природних об’єктів, то простежується
певна ієрархія — від елементарних мікрочастинок до галактик і
Метагалактики. Сучасна фізика високих енергій за допомогою велетенських
прискорювачів проникла в глибини мікросвіту.

А якщо збільшити потужність експериментальних пристроїв? Чи вдасться
тоді зазирнути ще далі, виявити ще дрібніші частинки матерії? І взагалі,
наскільки далеко можна просуватися подібним шляхом?

Багато вчених припускають, що простір не можна ділити нескінченно, що цю
операцію можна здійснювати лише до певної межі. На певному етапі
«поділу» властивості простору настільки змінюються, що про нього вже не
можна говорити, як про такий, що складається з менших частин. Справа в
тому, що в результаті досліджень у галузі мікропроцесів, проведених
останніми роками, виявлено дивовижні факти. Наприклад, елементарна
частинка може містити як свої складові кілька точно таких самих
частинок, що й вона сама. Так, протон на дуже короткий час розпадається
на протон і ще пі-ме-зон. А кожний пі-мезон у свою чергу ще на три
пі-мезо-ни. Мало того, випустивши свій пі-мезон, що входить до його
складу, протон може перетворитися у важчий нейтрон!..

Отже, у мікросвіті звичайні уявлення про просте й складне, про ціле й
частини втрачають свій звичний зміст. Частина може виявитися масивнішою
за ціле і не менш складною щодо своєї будови.

Звичні уявлення про частину і ціле останнім часом піддаються перегляду і
стосовно мегакосмосу, щоправда, на відміну від фізики мікросвіту поки що
тільки в суто теоретичному плані. В одному з попередніх підрозділів
цього розділу ми ознайомилися з «чорними дірами» — об’єктами, з яких
назовні не може «вирватися» ні частинка, ні випромінювання. Але якщо
згусток речовини, що стиснулася у «чорну діру», мав електричний заряд,
навіть такий малий, як заряд електрона, то повна ізоляція «чорної діри»
від усього навколишнього не відбудеться. Цьому стане на заваді
електростатичне поле, лінії напруги якого обов’язково повинні виходити
назовні і закінчуватися на якому-небудь іншому заряді. В ре-

зультаті сторонній спостерігач замість величезного масивного об’єкта
побачить лише маленьку горловину, що з’єднує простір, який викривився і
майже замкнувся з нашим звичайним простором. І, можливо, найвражаюче
полягає в тому, що при досить великій масі подібну горловину не
відрізнити від звичайної елементарної частинки. Таким чином, сторонньому
спостерігачеві увесь Всесвіт може здаватися маленькою частинкою,
скажімо, протоном чи електроном.

А звідси виникає ще екзотичніша ідея: чи не є всі спостережувані нами
елементарні частинки гігантськими всесвітами — всесвітами, які
проявляють себе в нашому світі як елементарні частинки? Теоретична
можливість такої ситуації була кілька років тому показана відомим
радянським фізиком, академіком М. О. Марковим. Він висловив ідею
множинності «всесвітів» — різних світів, пов’язаних надзвичайно
складними відношеннями, які не зводяться до звичайних просторово-часових
відношень, характерних для «нашого» Всесвіту. Що ж до реалізації
подібних «конструкцій» у матеріальному світі, то поки що це питання
залишається відкритим, хоч у принципі така можливість не суперечить
відомим сучасній фізиці законам природи.

Таким чином, якщо академік Марков має рацію, то і в цьому випадку менше
може складатися з більшого. Якщо елементарна частинка, наприклад
електрон, є лише якоюсь спостережуваною частиною гігантського світу, то
це означає, що наш Всесвіт фактично складається з безлічі інших подібних
йому всесвітів. І не тільки Всесвіт, але, хоч як це й не дивно, і
взагалі будь-який об’єкт нашого світу, в тому числі й сама людина.

З позицій подібної гіпотези світ — це не ієрархія послідовно вкладених
один в одного об’єктів, а система, що складається з взаємопроникаючих і
взаємообумовлю-ючих один одного світів, де мегакосмічні і мікроскопічні
явища існують у тісній єдності й взаємозв’язку.

«Велике об’єднання». Одним з основних положень матеріалістичної
діалектики є уявлення про загальний взаємозв’язок і взаємозалежність
явищ природи.

Розвиток фізики не раз підтверджував плодотворність цієї ідеї. Так,
наприкінці минулого сторіччя Дж. Максвелл вивів свої знамениті рівняння,
з яких випливав взаємозв’язок електричних, магнітних і оптичних явищ.

У XX сторіччі було створено так звану квантову теорію поля, що являла
собою синтез спеціальної теорії відносності Ейнштейна і квантової
механіки. Потім на основі квантової теорії поля було розроблено квантову
електродинаміку, що описує взаємодію електронів і фотонів.

А в останні роки з’явилася теорія (електрослабка теорія), яка об’єднує
електромагнітні і слабкі фізичні взаємодії (взаємодії за участю
нейтрино).

Нарешті, в наш час інтенсивно розробляється ще загальніша теорія —
теорія «Великого об’єднання», яка повинна об’єднати електромагнітні і
слабкі взаємодії із сильними (ядерними). З цієї теорії (а вона вже
дістала кілька вражаючих експериментальних підтверджень) випливає один
досить важливий наслідок: висновок про нестабільність протона — однієї з
основних елементарних частинок — ядра атома водню. Іншими словами,
протони час від часу мають самочинно розпадатися.

На щастя, як показують розрахунки, період напіврозпаду протона на багато
порядків вищий, ніж вік нашого Всесвіту. Якби це було не так, усі атомні
ядра, а отже, і всі навколишні предмети давним-давно розпалися б на
легші частинки.

Нині для перевірки завбачення про нестабільність протона проводять
спеціальні експерименти. І якщо вони дадуть позитивний результат, це,
можливо, проллє світло на одну з найбільших загадок Всесвіту —
відсутність у ньому скільки-небудь помітної кількості антиречовини.

Відповідно до одного з основних законів сучасної фізики елементарні
частинки завжди народжуються парами — народження частинки завжди
супроводжується появою відповідної античастинки. Тим часом усі космічні
об’єкти, які ми спостерігаємо, складаються з речовини.

Якщо є правильною теорія «Великого об’єднання» і протони насправді
нестабільні, то не виключено, що вже в найперші моменти космологічного
розширення приблизно за 10-3 б с розпади надважких частинок, подібні до
розпаду протона, спричинилися до утворення певного надлишку частинок
порівняно з античастинками, який зберігся і до нашої доби.

Чи можна пізнати минуле!

Проблема формування структури Всесвіту, походження галактик, зір і
планет, зокрема і Землі, належить до числа найфундаментальніших проблем
сучасного природознавства.

Дослідження цих проблем має не тільки величезне наукове, а й велике
світоглядне значення. Воно сприяє з’ясуванню місця людини і людства у
світобудові, взаємозв’язку між еволюцією матерії у Всесвіті і
виникненням життя, озброює науку новими переконливими аргументами проти
релігійних уявлень про світ.

Як ми не раз відзначали, основним питанням філософії є питання про
відношення матерії і духу, мислення і буття. Матеріалізм розв’язує це
питання однозначно — на користь первинності буття, вічності матерії.

Проте, хоч матерія вічна, вона може змінювати свої форми, космічні
об’єкти виникають і проходять певні шляхи розвитку. При цьому завжди і в
усіх без винятку випадках виконується один з найфундаментальніших
законів природи — закон збереження матерії.

В. І. Ленін підкреслював, що «загальний принцип розвитку треба з’єднати,
зв’язати, поєднати із загальним принципом єдності світу, природи, руху
матерії» ‘.

Сучасні захисники релігії, змушені, як було вже сказано, визнати наукову
картину матеріального світу, водночас не відмовляються від догмату
творення, який є одним з основних положень релігійного вчення. За так
званим Старим завітом творча сила, тобто бог, створила небо і землю.
Правда, і в цьому питанні церква змушена дещо відступити під тиском
наукових даних. Сьогодні мова йде вже не про надприродне створення
Землі, а лише про створення світу в цілому. Що ж до Землі, то богослови
змушені погодитися з тим, що наша планета сформувалася за законами
природи. Ясна річ, у світі, створеному разом з його законами богом.

Планетна космогонія. Вік нашого Всесвіту, як ми вже знаємо, оцінюється в
15—20 млрд, років. Наша планета Земля та інші планети Сонячної системи
сформувалися близько 5 млрд, років тому. А багато які зорі й галактики —
у ще більш віддалену від нас добу. Чи здатна наука проникати в таке
далеке минуле, розкривати закономірності процесів, що давним-давно
завершилися?

Учені-матеріалісти відповідають на це питання позитивно.

«Для нас… походження Землі є не тільки одним з найактуальніших питань
природознавства,— говорив у 1951 році академік О. Ю. Шмідт,— а й питання
цілком назріле, розв’язання якого підготовлене всім попереднім розвитком
астрономії, фізики і наук про Землю. Ми вважаємо походження Землі цілком
пізнаванним не тільки у філософському сенсі принципової об’єктивної
природи, а й пізнаванним у наші дні…» 2.

Які ж реальні шляхи наукового пізнання минулого

в науці про Всесвіт? Це передусім усе той самий метод порівняння. Ми не
в змозі безпосередньо простежити еволюцію зорі або галактики через
довгочасність подібних процесів, що набагато перевищує не тільки середню
тривалість людського життя, а й увесь час існування земної цивілізації.
Однак у Всесвіті є безліч зір і галактик, при цьому різні зорі і різні
галактики знаходяться на різних стадіях свого розвитку. Порівнюючи ці
стадії між собою, ми можемо відновити послідовність еволюційних етапів
того класу космічних об’єктів, що нас цікавить. *,

Застосовуючи подібний спосіб, ми замінюємо порівняння різних послідовних
станів одного й того самого об’єкта порівнянням кількох об’єктів даного
типу, що перебувають у різних станах.

Другий шлях — безпосереднє спостереження. Як ми уже відзначали внаслідок
скінченності швидкості поширення електромагнітних хвиль ми спостерігаємо
різні космічні об’єкти у різному минулому. Чим далі від Землі
розташоване те чи інше небесне тіло, тим віддаленіший від нас у часі
його стан ми спостерігаємо. Таким чином, приймаючи електромагнітні
випромінювання, що приходять до нас з відстаней у кілька мільярдів
світлових років, ми здобуваємо можливість безпосередньо спостерігати
події, що відбувалися на ранніх етапах існування нашого Всесвіту. Саме
таку інформацію приносить реліктове випромінювання, що виникло через
кілька сот тисяч років після початку розширення Всесвіту.

Сучасні гігантські телескопи і радіотелескопи охоплюють спостереженнями
колосальний район простору радіусом близько 10—12 млрд. св. років. Тим
самим, ми безпосередньо зазираємо на 10—12 млрд. років у минуле
Всесвіту.

Нарешті, є ще один шлях пізнання минулих станів матерії. Справа в тому,
що у природі існує два типи космічних цивілізацій настільки зливається з
природними космічними процесами, що збоку її стає важко відрізнити від
них.

Іншими словами, нам, може, тільки здається, що космос «мовчить». Ми
можемо не помічати проявів життя і розуму у Всесвіті, які насправді
існують і е важливими факторами еволюції космосу, тому, що давно
включили ці фактори у свою природничонаукову картину світу.

Не можна відкидати і ту обставину, що ми не спостерігаємо у Всесвіті й
ніякої астроінженерної діяльності космічних цивілізацій. Це теж
необхідно пояснити. От одне з припущень: усі космічні цивілізації, що
розташовані у доступному нашим спостереженням районі простору,
перебувають на нижчому рівні науки, техніки й технології, ніж земне
людство. Або інша гіпотеза: по-ваземні цивілізації з якоїсь причини
ретельно приховують від нас, а можливо, і одна від одної своє існування,
спеціально маскуються. Можливе також ще одне пояснення, дещо образливе
для нас: «ми» не викликаємо у «них» будь-якого інтересу — з одного боку,
нічого не можемо «їм» дати, а 8 другого — і нічим не загрожуємо. А втім,
подібне «пояснення», як неважко побачити, вступав в явну суперечність з
міркуваннями, висловленими раніше.

З подібними міркуваннями можна погоджуватися або не погоджуватися, але
питання залишається відкритим. А реальний стан речей такий: позаземні
цивілізації поки що не виявлені й перспектива їх відкриття в доступному
для огляду майбутньому в дуже і дуже проблематичною.

Методичні міркування. Розглянемо питання про те, чи не суперечить
припущення про одиничність земної цивілізації у Всесвіті нашим
діалектико-матеріалістич-ним уявленням про світ. Чи не в воно своєрідною
поступкою релігії?

Ідея поширеності розумного життя у Всесвіті тривалий час висувалася
передовими умами людства на противагу релігійній ідеї виключності Землі,
нібито створеної богом спеціально для людини, яка е вінцем божественного
творіння. Можна, зокрема, нагадати, що в довгому списку звинувачень у
єресі, пред’явленому Джордано Бруно священною інквізицією, фігурувало й
обвинувачення в поширенні ідеї множинності населених світів.

Але, по-перше, сучасні богослови зайняли досить гнучку позицію: можливу
поширеність розумного жїття у Всесвіті вони намагаються тлумачити як
доказ божественної могутності. А, по-друге, у припущенні про
унікальність земного життя немає нічого релігійного чи ідеалістичного.
Якою б не виявилася насправді реальна дійсність — чи то поширене розумне
життя у Всесвіті чи земна цивілізація єдина — наші матеріалістичні
уявлення про світ від цього не можуть постраждати. Адже, як відомо,
матеріалізм визнав природу такою, якою вона є.

У принципі не виключено, що земна цивілізація — це тільки початок. Що ж
до інших космічних тіл, то розуму, а можливо, й життю на них ще тільки
судилося виникнути. Нарешті, як зазначалося, йдеться про можливу
унікальність життя і розуму земного типу. Сучасна наука не тільки не
заперечує, а підкреслює закономірність виникнення високоорганізованих
систем у матеріальному світі як загальну властивість матерії, що
розвивається, але розумно обмежує застосування цієї загальної тези в
конкретних ситуаціях, наприклад в умовах, що існують в астрономічному
навколишньому світі.

А тепер повернемося ще раз до астросоціологічного парадоксу й
замислимося над тим, чи існує він взагалі. Цю проблему було піддано
всебічному обговоренню на Всесоюзному симпозіумі «Світоглядні й
загальнонауко-ві основи проблеми пошуку позаземного розуму», що відбувся
в жовтні 1987 року в м. Вільнюсі.

В яких ситуаціях можна говорити про виникнення парадоксів у науці?
Очевидно, у тих випадках, коли результати спостережень вступають у
суперечність або з твердо встановленими фактами, або з добре
обгрунтованою і перевіреною на практиці науковою теорією.

Чи виконується хоч би одна з цих умов у випадку а «великим мовчанням
космосу»? Як сформувався астро-соціологічний парадокс? Чому суперечить
відсутність явних проявів діяльності космічних цивілізацій? Фактам? Але
їх немає! Обгрунтованій теорії, з якої однозначно випливає існування
позаземних цивілізацій? Але й такої теорії теж не існує!

На чому побудовано висновок про можливість існування космічних
цивілізацій? У кінцевому підсумку на так званих «експертних оцінках»,
пов’язаних з пошуком позаземного розуму. Такі оцінки, певна річ,
спираються на дані сучасної науки, але все-таки це — лише е к-с п е р т
н і оцінки, тобто суб’єктивна думка, висловлена тим чи іншим ученим.

Таким чином, «велике мовчання» космосу суперечить не фактам, не добре
обгрунтованій теорії, а саме експертним оцінкам. Отже, одне «плече»,
один бік тієї супе-, речності, з якої складається астросоціологічний
парадокс, у кращому разі має лише гаданий характер.

Не кращі справи і з другим боком. Адже висновок про «велике мовчання
космосу» — теж припущення, що грунтується на невдачі наших спроб знайти
прояви діяльності позаземних цивілізацій за допомогою спостережень. Але
хто довів, що ці спостереження вичерпують усі можливості й не існує
таких проявів діяльності розумних мешканців Всесвіту, яких ми просто не
помічаємо?

Так чи можна вважати суперечність припущень парадоксом? Ніякого
астросоціологічного парадоксу насправді немає — дійшли висновку учасники
симпозіуму. Існує надзвичайно складна проблема, яка поки що да-

лека від розв’язання. Для песимізму немає підстав, але потрібна реальна
оцінка стану речей і тих труднощів, які постали перед сучасною наукою в
цій галузі досліджень.

Але чи не схоластичний спір ведеться? Чи не все одно — парадокс чи
проблема? Адже і в тому, і в тому випадку потрібне дальше вивчення
питання.

Спір іде далеко не безцільний — від аналізу ситуації, яка склалася,
залежить організація подальших досліджень, концентрація наукових сил на
тих чи інших напрямах, стратегія майбутніх пошуків. І крок від
«парадоксу» до «проблеми» — вельми істотний, бо знаменує новий підхід до
всього комплексу питань.

Астросоціологічний парадокс свою роль усе ж таки відіграв: він
стимулював корисні обговорення і багато що допоміг прояснити. Але як би
там не було, будь-який парадокс завжди е чимось конкретним, що націлює
зусилля вчених на розв’язання того чи іншого порівняно вузького
завдання. Зокрема, астросоціологічний парадокс викликав до життя
обговорення можливих причин «мовчання космосу».

Проблема ж — щось незмірне ширше, що охоплює цілий комплекс завдань і
вимагає вивчення ряду пов’язаних між собою питань, здійснення
комплексних досліджень, визначення їхніх першочергових і віддалених
цілей, координації зусиль різних наук.

Проблема контактів. Таким чином, не можна остаточно закреслити
можливість того, що позаземні цивілізації в нашому Всесвіті все-таки
існують і з часом будуть виявлені. Чи можна буде в цьому випадку
обмінятися з ними інформацією, науковими знаннями, нагромадженим
досвідом?

Цивілізація — це високоорганізована система, що досягла такого рівня
розвитку, коли вона набуває можливості пізнавати і перетворювати
навколишнє. На цій стадії така система починав створювати наукову

картину світу, свою картину світу, яка відповідає саме даній конкретній
високоорганізованій системі: її властивостям, структурі, закономірностям
її розвитку, умовам її існування,— конструює свій Всесвіт
природодослідника, виділяв його своєю діяльністю 8 нескінченно
різноманітного, невичерпного світу.

Справа в тому, що формування наукової картини світу залежить не тільки
від того, яким є Всесвіт, але й від передісторії суспільної практики
даної цивілізації. Картина світу відображає не всю сукупність
закономірностей нескінченно різноманітного Всесвіту, а лише його певні
сторони, певні властивості. І характер цього «зрізу» визначається не
тільки внутрішньою логікою розвитку самої науки, а в першу чергу тими
завданнями, які ставить перед дослідниками суспільна практика. Іншими
словами, наукова картина світу має соціальний, суспільний характер. Тому
наша наукова картина світу і наукова картина світу якоїсь іншої
цивілізції можуть збігатися лише за тієї умови, що ця цивілізація
повторила весь шлях суспільного розвитку земного людства. Проте
імовірність такого збігу мізерно мала. А значить, відповідно мала й
імовірність того, що дві якісь цивілізації створять однакові картини
світу.

Таким чином, наша наукова картина світу і наукова картина світу іншої
цивілізації можуть не тільки не збігатися, а й навіть не перетинатися.
Звичайно, коли мати на увазі закони природи, то на цьому рівні наукові
картини світу інших цивілізацій повинні бути більш подібними. І це дає
якийсь шанс на взаєморозуміння. Проте слід врахувати, що при
найоптимістичніших оцінках середня відстань між космічними цивілізаціями
становить тисячі світлових років, і, отже, навіть одноразовий обмін
повідомленнями між двома цивілізаціями триватиме тисячоліття.

При такому темпі обміну інформацією досягнення взаєморозуміння між двома
цивілізаціями буде надзви-

чайно складним завданням, а можливо, практично й нерозв’язаним.

І все-таки певні підходи до проблеми «контакту» існують.

Припустимо, нам удасться прийняти «послання» іншої цивілізації: якийсь
«текст», що складається з набору невідомих нам знаків і містить невідому
нам інформацію. Чи треба говорити, якого першорядного значення набуває
розшифрування закладених у ньому відомостей. Адже тільки в цьому випадку
ми зможемо обгрунтовано судити про те, чого можна чекати від подальшого
спілкування з цивілізацією, яка стала нашим космічним кореспондентом.

Але як розв’язати таке завдання? Як уже було зазначено, «ми» і «вони»
живемо на різних світах, говоримо різними мовами, у нас немає словника
для перекладу з однієї мови на іншу. До того ж нас розділяє неминучий
бар’єр звичних земних уявлень. При безпосередньому спілкуванні ми,
можливо, як-небудь і змогли б порозумітися — за допомогою жестів або
різних зображень. Але як розшифрувати набір невідомих знаків, коли в
нашому розпорядженні більше нічого немає?

Цікаві міркування щодо цього були висловлені на Вільнюському симпозіумі.
На думку деяких учених, той самий досвід нашого земного існування, який
нагромаджено людством протягом багатьох сторіч і який у психологічному
відношенні перешкоджає пізнанню невідомого суспільства розумних істот,
має нам і допомогти!

Річ у тому, що цей досвід знайшов своє відображення в людській культурі.
А головне завдання при вивченні послання іншої космічної цивілізації
полягає не стільки в детальному розшифруванні тієї знакової системи, з
якою ми матимемо справу, скільки у виявленні рівня і характеру духовної
культури невідомого нам соціуму, тобто у формуванні уявлень про його
науку, філософію,

світогляд, мораль, етику, психологію, соціальну структуру та цілі. Лише
такий підхід дасть нам можливість обгрунтовано судити про можливі
перспективи і наслідки «космічного контакту».

Чи є у сучасної науки хоча б якийсь досвід розв’язання подібних завдань?
Хоч це й здається дивним — є! Йдеться про контакти із зниклими земними
цивілізаціями. Зрозуміло, це контакти однобічні, оскільки такі
цивілізації давно не існують, відділені від нас нездоланним бар’єром
часу. Зрештою, і первісні контакти з космічними цивілізаціями скоріше
всього теж будуть однобічними. Тож можна скористатися досвідом
«спілкування» із стародавніми цивілізаціями. Від них ми теж дістаємо
своєрідні «послання» у вигляді різних речей, що дають змогу не тільки
реконструювати систему літочислення, а й судити про принципи
технологічної діяльності наших далеких предків. Проте тільки вцілілі
фрагменти творів мистецтва несуть у собі інформацію про духовну культуру
і творчий потенціал їхніх творців. Встановлення таких «контактів» з
цивілізаціями стародавнього світу може бути важливим трампліном для
досягнення взаєморозуміння з цивілізаціями космічними.

Іншими словами, не виключено, що ключі до здійснення контактів з
позаземним розумом знаходяться на Землі й можуть бути знайдені в процесі
осмислення історії нашої власної земної культури.

Шлях до «космоконтакту», можливо, лежить через «геоконтакт»!

Проблема позаземних цивілізацій і сучасне природознавство. У чому сенс
вивчення проблеми позаземних цивілізацій на сучасному рівні? Його дуже
добре висловив академік АН ЕРСР Г. І. Наан: «Вивчаючи проблему
позаземних цивілізацій, ми перш за все намагаємося краще пізнати самих
себе». Іншими словами, дослідження проблеми розумного життя у Всесвіті
дає

нам можливість поглянути на нашу власну, земну цивілізацію з космічної
точки зору, побачити її ніби у «космічному дзеркалі». Знання загальних
закономірностей існування цивілізацій у Всесвіті потрібне для наукового
керування нашою практичною діяльністю, особливо в тих випадках, коли
вона набуває глобальних і космічних масштабів, і надійного прогнозування
її близьких і віддалених наслідків.

Крім того, у процесі вивчення загальна проблема пошуку розумного життя у
Всесвіті розпалася на ряд конкретних наукових завдань, що становлять
прямий практичний інтерес. Можна, наприклад, назвати таку проблему, як
підвищення чутливості сучасних радіотелескопів і • вдосконалення методів
виділення корисних сигналів на тлі різних перешкод. Роботи в цій галузі
мають надзвичайно важливе значення для дальшого розвитку
радіоастрономічних способів дослідження космічних процесів.

Не менший інтерес становить також вивчення проблеми радіоконтактів з
іншими цивілізаціями. Розглядаються такі питання, як вибір оптимальних
частот і найбільш ефективні способи кодування інформації, тобто
розв’язуються завдання, що мають найбезпосеред-ніше відношення до
забезпечення дальнього космічного радіозв’язку.

Розробка «космічних мов», за допомогою яких можна було б перемовлятися з
іншими розумними мешканцями Всесвіту, тісно пов’язана із створенням так
званих мов посередників, необхідних для успішної взаємодії людини й
електронно-обчислювальних машин.

Фундаментальне значення для розвитку сучасної біології має з’ясування
умов формування в процесі еволюції Всесвіту живих структур. Перелік
подібних прикладів можна було б продовжити.

Таким чином, спостерігається цікава картина. Досить, здавалося б,
абстрактна проблема позаземних

цивілізацій сприяє об’єднанню зусиль різних наук, є своєрідним стимулом
для дослідження низки актуальних завдань, що становлять самостійний
науковий інтерес.

Тому незалежно від того, існують позаземні цивілізації чи ні, вивчення
цієї проблеми має дуже важливе значення для дальшого пізнання світу, що
нас оточує, для нашого власного космічного майбутнього.

Методичні міркування. Судячи з усього, в дослідженні проблеми позаземних
цивілізацій настав переломний момент. У всякому разі, ранні надії на
швидке виявлення штучних сигналів з космосу поки що не виправдалися.
Зрозуміло, треба продовжувати спостереження й далі.^ вдосконалюючи
приймальну апаратуру і розширюючи коло можливих носіїв космічної
інформації. І все-таки — це значною мірою пошуки наосліп, розраховані
головним чином на щасливий випадок.

Не дали бажаних результатів і різні стратегії пошуку космічних
цивілізацій, що грунтуються на різних припущеннях про рівень їх розвитку
й можливі цілі. А для розробки принципово нових стратегій подальших
пошуків у нас немає необхідних даних.

Чи не означає це, що суто природничо-науковий підхід до проблеми, який
спирається насамперед на докази астрономії і фізики, себе не виправдав?
Цю думку було чітко сформульовано на Вільнюському симпозіумі московським
астрономом та істориком науки доктором фізико-математичних наук А. А.
Гурштейном.

Необхідно усвідомити, говорив він, що проблема, яку ми тут обговорюємо,—
не є природничо-науковою проблемою. Наука не всемогутня і не може
розв’язувати ті завдання, до яких вона ще не доросла. У всякому разі,
сучасне природознавство для розв’язання проблеми космічних цивілізацій
не має ні відповідної теоретичної бази, ні, певне, необхідних засобів
дослідження. Треба подивитися правді у вічі й погодитися з тим, що
пробле-

ма пошуку розумного життя у Всесвіті в її сьогоднішньому стані —
насамперед філософська й соціально-культурна. Тому в першу чергу
потрібно осмислити, чого саме ми добиваємося, які результати хочемо
дістати.

Як уже було зазначено, на сучасному рівні розвитку науки і культури
основним об’єктом дослідження в проблемі космічних цивілізацій в наша
власна земна цивілізація. Ми маємо зрозуміти, що на даному етапі
розвитку науки головного значення набуває не стільки пошук інших
космічних цивілізацій сам по собі, скільки розробка теоретичних основ
космічного статусу нашої власної земної цивілізації, вивчення
закономірностей її космічного існування як частини Всесвіту.

Дуже важливо навчитися прогнозувати наше майбутнє з урахуванням
космічних обставин і умов, з якими так чи інакше, прямо чи посередньо
пов’язане проживання людей на Землі. Треба поглянути на земне людство з
космічної точки зору, побачити його у «космічному дзеркалі». Від успіху
подібних досліджень багато в чому залежить наше космічне майбутнє!

Знаменно, що на даному рівні розвитку нашої науки і техніки
найефективніший шлях розв’язання подібних завдань — вивчення проблеми
космічних цивілізацій у її найбільш загальному вигляді.

З іншого боку, стає дедалі зрозумілим те, що земне людство повинне
прагнути до того, аби якомога швидше самому перетворитися на повноцінну
космічну цивілізацію, освоювати більші райони космічного простору,
залучаючи у сферу своєї безпосередньої практичної діяльності все ширше
коло косЖчних явищ.

Це й буде реальним кроком назустріч нашим космічним братам по розуму,
якщо вони насправді існують.

Міф про «надцивілізації». Останнім часом у зв’язку з проблемою
позаземних цивілізацій дістали досить великого поширення своєрідні
білянаукові міфи, у тому числі міф про могутню позаземну надцивілізацію,
яка начебто свідомо занесла життя на нашу планету і продовжує
спостерігати за вами чи йавіть незримо керувати ходом розвитку людства.

Певним поштовхом до появи й поширення подібних білянаукових міфів е
прагнення деяких людей, іноді неусвідомлене, шукати і знаходити в
будь-якому нерозв’язаному питанні щось таємниче і сенсаційне. Сам по
собі jHjfipfic_4fl.^asMjaH4or_Q._gg.,s чимось ганебним. Вся справа у
ставленні до нього.

Людина релігійна схильна бачити в ньому прояв вищих, «потойбічних» сил.
Матеріаліст же, зіткнувшись а таємничим, навпаки, починав активно шукати
його природні причини. Зіткнення з загадковими явищами завжди було
стимулом до подальшого прогресу науки, до досліджень, що генерують нове
знання.

Коли ж підійти до виникнення білянаукових -міфів із соціальної точки
зору, то у кінцевому підсумку в їх основі лежить одвічна надія деяких
людей,, що не вміють мислити з наукових позицій,- на розв’язання
проблем, які хвилюють у даний момент людство, без їх власної практичної
участі, якимось чудесним чином.

Відштовхуючись від цілком допустимої гіпотези про можливість існування
розумного життя на інших космічних світах і користуючись тим, що сучасна
наука якихось конкретних відомостей про позаземні цивілізації не має,
деякі послідовники ідеї надцивілізацій і їхнього впливу на земне життя
розвивають нічим не обгрунтовані уявлення про необмежену могутність
інопланетян, про їх безмежні можливості тощо, тобто фактично приписують
їм статус надприродних сил.

«Звичайно, можуть знайтися такі «радикально мислячі» уми,— пишр Й. С.
Шкловський,— які саме виникнення життя на Землі і як підсумок його
еволюції — появу розумного життя на ній — спробують пояснити свідомим
втручанням позаземних розумних факторів. Розвиваючи подібні «ідеї» далі,
неважко взагалі «пояс-

нити» всю спостережувану картину світу дією «надро-зумного» космічного
фактора. Конкретним науковим аапереченням проти такої суто релігійної
концепції є хоч би уся 3-мільярдирічна історія еволюції життя на Землі,
обумовлена іманентними причинами, які пізнані наукою (дарвінівський
природний добір і мутації). Як і раніше, релігійні “уявлення в .наші дні
вступають у непримириму суперечність з наукою.» 1.

Таким чином, сучасна білянаукова міфотворчість виростає в результаті
фантастичного «роздування» деяких даних природознавства> Формадьно міф
про над-цивілізації — не релігія, але в його основі — невтримний ї
безвідповідальний відліт фантазії від реальної дійсності, від існуючого
наукового знання. І хоча ситуації і об’єкти, які ця фантазія конструює,
оголошуються повністю матеріальними, такими, що не мають ніяких ознак
надприродного, по суті вони -наділяються саме надприродними
властивостями. – .

Методичні міркування. Мабуть, немає іншої проблеми в сучасному
природознавстві, яка такою мірою привертала б увагу учнів, як проблема
позаземних цивілізацій. У цьому немає нічого поганого — захоплення
будь-якою галуззю науки можна тільки вітати. Але це захоплення повинне
«живитися» суто науковими даними. Зрозуміло, учні можуть проявляти
інтерес і до науково-фантастичних творів, присвячених проблемі
«космічних братів по розуму». Однак при цьому вони повинні вміти
відділяти наукове від фантастичного.

На жаль, на практиці цей принцип реалізується далеко не завжди. Нерідко
учні складають думку про ті чи інші аспекти проблеми життя і розуму у
Всесвіті не на основі наукових даних, а під впливом сенсаційних
повідомлень, які хоч зовні, можливо, й привабливі, але

насправді не мають під собою абсолютно ніякого наукового грунту.
Особлива небезпека полягає в тому, що, вкорінюючись у свідомості молодої
людини, такі помилкові уявлення здатні деформувати її світогляд у бік
релігії.

Але, можливо, ідея про інопланетні надцивілізації та могутніх космічних
пришельців — лише красива фантазія, покликана пробудити інтерес до
сучасної науки, особливо в молоді? Може, не треба «вбивати мрію»? Чи не
станеться так, що молода людина, взнавши суху й зовсім не романтичну
правду, назавжди одвернеться від науки і взагалі втратить бажання
прислухатися до її голосу? А захопившись наукою, вона з часом
розбереться в тому, що правда, а що вигадка.

Проте з такою точкою зору не можна погодитися. Перекручення наукової
істини з метою загравання, заради сумнівної надії привернути таким чином
увагу до науки ні до чого доброго привести не може.

Навпаки, подібний підхід неминуче повинен завдати незмірної шкоди
вихованню діалектико-матеріалістично-го світогляду, наукового ставлення
до світу. Сила науки полягає в тому, що вона несе людям правду. І
сучасній людині необхідно навчитися цю правду належним чином сприймати і
керуватися нею в практичній діяльності.

Свідоме ж перекручення наукової картини світу заради створення ілюзії
цікавості лише деформує світогляд і створює в людей неправильне уявлення
і про науку, і про навколишній світ. Мимоволі може скластися враження,
що роль науки — у погоні за сенсаціями, за неймовірними відкриттями, в
обов’язковому спростуванні загальноприйнятих уявлень.

Тим часом цікавість науки — в іншому: розкриваючи об’єктивні
закономірності природи і суспільства, вона дає людині справжнє знання
про навколишній світ, можливість зрозуміти цей світ, визначити в ньому
своє місце, дає розуміння причинно-наслідкових зв’язків,

тобто саме те, чого не може дати білянаукова міфологія. Іншими словами,
наука дає людині реальні ціннос’ ті, а білянаукова міфологія постачав їй
тільки ілюзії.

Цікавість науки — і в атмосфері безупинного пошуку, що пронизує її, у
проникненні в невідоме, нарешті, у тому, що наукові відкриття
перетворюються в технічні й технологічні звершення, які несуть практичну
користь людям.

Всесвіт і людство

Ще порівняно недавно вся практична діяльність людей була обмежена суто
земними рамками. Тепер становище змінилося. Звершення людства набувають
глобальних і навіть космічних масштабів. У цих умовах ми вже не можемо
ігнорувати ту обставину, що середовищем нашого проживання в не тільки
Земля, а й увесь наш Всесвіт. Ми — частина Всесвіту і підпорядковуємося
діючим у Всесвіті фізичним закономірностям. На цю обставину ще в
п’ятдесяті роки звернув увагу радянський космолог А. Л. Зельманов:
«Людина спостерігає і вивчає у навколишньому світі явища певного типу,
бо явища іншого типу відбуваються без свідків».

Згодом англійський учений Картер, перефразовуючи відоме висловлювання
Декарта, сформулював той самий принцип у парадоксальнішій формі: «Я
мислю, тому Всесвіт такий, яким він є».

Ці твердження увійшли в сучасну науку під назвою «принципу Зельманов^ —
Картера» або «антропного принципу».

Аналогічні ідеї можна зустріти і в працях інших сучасних фізиків та
астрофізиків. Так, видатний сучасний фізик, учень А. Ейнштейна Д. Уїлер
в одній із своїх праць написав, що існуючого у Всесвіті порядку речей
могло й не бути без людини, але, оскільки е людина, Всесвіт саме такий,
який він є.

Інший відомий учений—англійський астрофізик Ц. Девіс у своїй книжці
«Простір і час у сучасній картині Всесвіту» висловлює подібну думку про
те, що наявність життя накладає обмеження на властивості Всесвіту,— вони
повинні бути тією чи іншою мірою певними.

Розуміти все це треба так: в іншому Всесвіті, що має інші властивості,
ми просто не могли б з’явитися й існувати. Саме існування людини і
людства зумовлюється й забезпечується певними властивостями світобудови.

Однією з найважливіших властивостей нашого Всесвіту, як ми вже знаємо, в
його розширення, завдяки якому взаємні відстані між галактиками (точніше
скупченнями галактик) з часом зростають. Внаслідок взаємного віддалення
зоряних систем спостерігач, хоч -би на якому із зоряних островів він не
перебував,. виявить у випроміненні інших галактик так зване червоне
зміщення спектральних ліній. Це явище, що відоме під назвою ефекту
Доплера, виникає в тих випадках, коли джерело електромагнітного
випромінювання від нас віддаляється. І чим більша швидкість віддалення,
тим сильніший зсув спектральних ліній. У разі наближення джерела
спектральні лінії зміщуються в бік фіолетової частини спектра.

Здавалося б, характер руху галактик не повинен мати для нас абсолютно
ніякого значення — адже ці зоряні системи знаходяться від Землі на
величезних відстанях, у сотні тисяч, мільйони і навіть мільярди
світлових років. Проте насправді їх розбігання тісно пов’язане із самим
фактом нашого існування.

Справа в тому, що червоне зміщення — це зсув електромагнітного
випромінювання в бік нижчих частот і більших довжин хвиль, А чим довша
хвиля електромагнітного випромінювання, тим меншу енергію вона
переносить. Таким чином, завдяки розбіганню галактик,

їх сумарне випромінювання приходить до нас і в будь-який пункт простору
дуже ослабленим.

Якби галактики зближувалися, то замість червоного зміщення відбувалося б
фіолетове — всув у бік жорстких короткохвильових випромінювань. У цьому
випадку густина випромінювання, а значить, і температура в кожному
пункті Всесвіту виявилася б настільки великою, що можливість існування
біологічного життя в такому Всесвіті була б повністю виключеною. Отже,
ми не випадково живемо саме у Всесвіті, що розширюється, і спостерігаємо
саме червоне зміщення у спектрах галактик.

Але справа не тільки в розбіганні галактик. Серед величезного розмаїття
фізичних величин, які входять до структури основних фізичних теорій,
особливе місце посідають так звані фундаментальні сталі. До них належать
швидкість світла у вакуумі, заряд і маса електрона, гравітаційна стала
та деякі інші.

Зокрема, фундаментальні сталі тісно пов’язані з відомими сучасній науці
чотирма типами фізичних взаємодій: ядерною, або сильною,
електромагнітною, слабкою і гравітаційною.

Коли б фундаментальні константи мали інші числові значення, іншими були
б і властивості, і структура Всесвіту. І в такому Всесвіті ряд умов,
необхідних для утворення та існування живих структур, міг би виявитися
нездійсненим.

Таким чином, фундаментальні властивості Всесвіту органічно сплетені з
фактом існування життя і людини. Саме цю обставину й відображає
антропний принцип.

З усього сказаного випливає принципово важливий висновок: і життя як
форма існування матерії, і його найвища стадія — людина — є природним
породженням процесу еволюції Всесвіту. При цьому людину наділено
вдатністю свідомо пізнавати і перетворювати навколишній світ. Уже
сьогодні земне людство досягло настільки

високого рівня розвитку, має такі глибокі наукові знання, такі широкі
технічні й технологічні можливості, що воно вийшло на рівень звершень не
тільки глобальних, а й космічних масштабів.

Людина змінює течію річок, створює нові моря, виводить на космічні
орбіти штучні небесні тіла. Завдяки роботі збудованих людиною численних
радіо- і телестанцій радіовипромінювання Землі у світовий простір
зрівнялося за своєю інтенсивністю з радіовипромінюванням спокійного
Сонця, тобто перетворилося на явище космічного порядку. Відкриваються
грандіозні реальні перспективи дальшого освоєння космосу.

Неважко бачити, що все це докорінно суперечить релігійним поглядам на
місце людини і людства у світобудові. І це не просто логічна
суперечність. Релігійна точка зору голослівна, її нічим не підтверджено.
Навпаки, висновки науки грунтуються на тривалому процесі вивчення
навколишнього світу, їх справедливість підтверджується всією практичною
діяльністю людини.

Методичні міркування. Сучасні теологи і філософи-ідеалісти намагаються
тлумачити антропний принцип на користь релігійних уявлень про світ,
зобразити справу так, що Всесвіт нібито спеціально призначений для появи
й існування людини. Іншими словами, припускається, що Всесвіт створено
надприродною силою з певною метою.

Подібної точки зору додержують і деякі зарубіжні фізики та астрофізики.
Вони намагаються пов’язати виникнення нашого Всесвіту, що має певні
властивості, з необхідністю появи в ньому «спостерігача». Для виникнення
Всесвіту потрібен «спостерігач», заявляють вони. Властивості Всесвіту
такі, щоб забезпечити створення спостерігача. Наше становище у Всесвіті
— привілейоване.

У таких спробах немає нічого несподіваного. Теологи і релігійне мислячі
вчені завжди прагнуть пристосувати

науку до релігії, обгрунтувати релігійні уявлення про світ за допомогою
наукових даних. І особливо охоче використовуються для цього найбільш
загальні положення науки, що мають світоглядний характер. Антропний
принцип не був винятком. Однак усі спроби його релігійної інтерпретації
не мають під собою абсолютно ніяких підстав. Використовується
випробуваний прийом: перевернути все «з ніг на голову». З наукового
положення про ге, що у Всесвіті, який мав би інші властивості, людина не
змогла б з’явитися й існувати, робиться зовсім незаконний висновок, що
Всесвіт має саме такі властивості, щоб у ньому могла з’явитися й
існувати людина.

Чи не слід у зв’язку з цим відмовитися від антропного принципу? Цей
висновок був би серйозною помилкою. Значення тих чи інших наукових
положень залежить не від ставлення до них представників релігії, а
виключно від їхнього наукового змісту, тобто від того, наскільки
правильно вони відображають реальний світ.

висновки

. Боротьбу науки проти релігії інколи зводять до ‘боротьби знання і
незнання. Насправді ж і наука, і релігія — певні способи діяльності
різних суспільних, класових сил. Оскільки в основі кожного з цих
способів діяльності лежить своє (часто прямо протилежне) розуміння цілей
і завдань, спрямованих або на розкриття й реалізацію потенціальних
можливостей людини і людства, або на їх гноблення, то активне
протистояння науки і релігії неминуче.

Але це протистояння в усі часи було не тільки протистоянням знання і
незнання — воно було безпосеред^-нім відображенням способу життя,
діяльності й інтересів відповідних класів. Тому протиставляти слід не
просто науку і релігію, а науку і релігію через світогляд, з урахуванням
їхньої соціальної ролі. Коли б спір між ними зводився лише до
розбіжності поглядів на картину світу, то, найімовірніше, ніякої
серйозної боротьби між ними не було б або вона не мала б принципового
значення. Насправді ж причини цієї боротьби набагато глибші й істотніші
— суть її полягає в тому, що наука і релігія дають різні відповіді на
питання про сенс життя і майбутнє людства, виражають принципово різні
системи цінностей як для кожної окремої людини, так і для різних класів
суспільства.

Зокрема, боротьба передової радянської науки проти релігії — це боротьба
за перетворення світу на основі марксистсько-ленінського світогляду.

Релігія — це певна соціальна позиція, що має суспільну основу і
безпосередньо пов’язана з питанням про мету існування людини і
суспільства {а не з питан-

ням про те, як влаштований світ). Але, як цілісна система поглядів,
релігія у тій чи іншій формі змушена висловлювати своє ставлення і до
систем світу, хоч питання це для релігії по суті є частковим.

Що ж до того спору навколо картини світу, який наука і релігія все-таки
вели протягом багатьох сторіч, то по суті це завжди був спір про місце
людини у світобудові. Стикалися не просто дві різні концепції будови
Всесвіту, а два протилежних світогляди.

По суті спір завжди точився навколо того, чи ствоц рено світ і людину
богом, і чи є людина безправною в цьому світі, яким керує божественний
промисл, чи людина є продуктом натурального розвитку природи, істота,
яка здатна активно пізнавати і перетворювати навколишній світ.

Боротьба науки проти релігії є боротьбою за якомога повнішу й швидшу
реалізацію цілей, які відкриває людям наука і здійсненню яких так чи
інакше перешкоджає релігія.

Ось чому радянська наука, основою якої е філософія діалектичного
матеріалізму, не може залишатися байдужою до релігії, ось чому вона веде
і вестиме активну боротьбу з хибними, реакційними релігійними уявленнями
про світ.

Важлива роль астрономії у формуванні наукового
діалектико-матеріалістичного світогляду зумовлюється насамперед тим, що
знання про Всесвіт становлять фундамент наукової картини світу. І немає
сумнівів у тому, що роль ця в подальшому зростатиме.

Протягом багатьох тисячоліть життя людини і людства було обмежене
земними рамками. І хоч наші далекі предки займалися спостереженням
світил, результати цих спостережень використовувалися виключно для
розв’язання земних проблем.

Зрозуміло, люди не могли не замислюватися над тим, яке місце посідають
Земля і людство у світобудові.

Проте тривалий час це питання, як ми вже знаємо, розв’язувалося в
релігійному плані й тільки окремі, передові уми висловлювали геніальні
здогади про Землю і Всесвіт.

Поступово з розвитком науки в умах передових мислителів визрівало
переконання про те, що Земля — невід’ємна складова частина світобудови.
В зародковому стані цю ідею можна знайти у творах давньогрецьких
філософів, а в наступні сторіччя у працях Біруні, Улуг-бека, Коперника,
Бруно, Галілея, Кеплера вона дістала дальший розвиток.

З появою вчення Коперника стало ясно, що наша Земля — це небесне тіло,
одна з планет Сонячної системи. Однак уся практична діяльність людини ще
тривалий час була пов’язана виключно з Землею.

Особливо глибоко ідея взаємозв’язку земного і космічного обговорюється й
аналізується в дослідженнях К. Е. Ціолковського, О. Л. Чижевського і В.
І. Вернад-ського. Доля істоти, тобто людини, твердив Ціолков-ський,
залежить від долі Всесвіту. Потрібна така вища точка зору. Вузька точка
зору може призвести до помилок.

Під зовнішнім середовищем, говорив Чижевський, ми повинні розуміти весь
світ навколо нас. Це означає, що існують позаземні фактори, які
впливають, і можливо визначальним чином, на всю поверхню планети, на її
атмосферу.

Аналогічні думки висловлював і академік Вернад-ський. Геологічні
процеси, що відбуваються на Землі, твердив він, зумовлюються факторами
космічного порядку.

У середині XX сторіччя людина зуміла, нарешті, подолати земне тяжіння й
почати освоєння космічного простору.

З появою космічних апаратів ми не тільки стали обживати навколоземний
космічний простір, а й залучати космічні явища у сферу своєї
безпосередньої практичної діяльності.

Глобальних і навіть космічних масштабів досягли й сучасні
науково-технічні звершення. Виробнича і практична діяльність людей
почала істотно впливати на земне середовище нашого життя. І не випадково
однією з найважливіших проблем, що стоять у наш час перед земною
цивілізацією, є проблема збереження навколишнього середовища.

Усе це, разом узяте, дає підставу твердити, що людство вийшло на новий
рівень свого науково-технічного і технологічного розвитку,— воно дедалі
більшою мірою стає космічною цивілізацією. Па цьому рівні ми вже не
можемо не брати до уваги ту обставину, що Земля — не відокремлений,
ізольований маленький світ, а невід’ємна складова частина космосу. І ми
дедалі глибше і виразніше починаємо усвідомлювати, що середовищем нашого
життя в широкому розумінні є не тільки наша планета Земля і навіть не
тільки наша Сонячна система, а й увесь наш Всесвіт.

Сучасна наука виходить з необхідності цілісного сприйняття світу. А це
означає, що ми повинні розглядати окремі фрагменти навколишньої
дійсності не ізольовано один від одного, кожний сам по собі, а як єдину
систему. Системний підхід, як ми вже не раз зазначали, допомагає
зрозуміти, з яких частин складається ціле і що являє собою кожна частина
зокрема, а також з’ясувати, як ці частини складаються в ціле, як вони
пов’язані між собою, як впливає зміна будь-якої з них на стан інших і
систему в цілому.

Такий підхід особливо необхідний, коли йдеться про земну цивілізацію. Не
тільки багато які умови нашого життя, а й саме існування земної
цивілізації великою мірою залежить від того, що являє собою наш Всесвіт,
які фізичні процеси і зміни в ньому відбуваються. Адже космічні явища
можуть справити певний вплив на середовище, що нас оточує, на умови
нашого земного існування.

Як ми вже знаємо, Всесвіт еволюціонує. Змінюється космічне середовище
нашого життя. А це в кінцевому підсумку не може не позначатися й на
стані земного середовища, яке безпосередньо нас оточує. Отже, глибоке
вивчення законів еволюції Всесвіту і природи фізичних процесів, що
відбуваються в ньому, необхідне не тільки для розширення і поглиблення
наших знань про будову матерії, а й для обгрунтованого наукового
прогнозування майбутніх станів планетарного середовища нашого життя.

Але чи не передчасна постановка такого питання? Адже відомо, що еволюція
Всесвіту навіть за космічними масштабами часу проходить надзвичайно
повільно і скільки-небудь істотні зміни у його стані можуть ‘статися
дуже й дуже не скоро.

Останнє справедливе лише щодо стану Всесвіту в цілому. Що ж до процесів,
які відбуваються в ньому, то це зовсім не обов’язково плавні кількісні
зміни — повільні, поступові, розтягнуті на мільярди років. На різних
рівнях існування матерії за порівняно короткі проміжки часу у Всесвіті
відбувалися і відбуваються глибокі якісні перетворення, нестаціонарні
явища, що супроводжуються виділенням колосальної енергії, а в ряді
випадків і вибуховими явищами. Повсюдно проходять також інші необоротні
фізичні процеси, цілком порівнянні за своєю тривалістю з земними.

Не можна також забувати про те, що майбутнє починається сьогодні. І
людство вже зараз зобов’язане замислюватися над тими проблемами, які на
повний зріст можуть постати перед людьми в порівняно віддаленому
майбутньому.

Досить важливу роль в історії розвитку земної цивілізації відіграв
комплекс географічних наук. Ці науки допомагали людині освоювати нашу
планету. Сьогодні-

виникає потреба в науці, яка вивчала б властивості космічного середовища
нашого життя. ‘Тепер такою наукою є астрономія та її найважливіший
розділ — астрофізика. У той же час не можна не взяти до уваги, що й
астрономія і астрофізика вивчають космічні процеси зі своєї специфічної
точки зору. Тому в майбутньому, очевидно, знадобиться наука, яка
дослідила б, так би мовити, географічні аспекти космічних явищ. Можна
припустити, що це буде комплексна наука, яка стане синтезом відповідних
розділів не тільки астрофізики й географії, а й фізики, хімії, біології,
кібернетики. Створення такої науки (деякі вчені пропонують назвати її
астроекологією) матиме велике значення для прогресивного розвитку земної
цивілізації.

ДОПОВНЕННЯ

У «Доповненні» висвітлюються деякі питання, що мають важливе значення
для формування діалектико-матеріалістичного, атеїстичного світогляду і
правильних уявлень про сучасну наукову картину світу. Питання ці
виділено в «Доповнення» головним чином тому, що вони мають дещо
загальний характер, і було б недоцільно пов’язувати їх з якимись
конкретними розділами шкільного курсу астрономії.

Головне призначення матеріалів «Доповнення» — сприяти підвищенню
кваліфікації вчителів астрономії, розширенню їхнього кругозору, їх можна
творчо використати в процесі викладання цього курсу.

В окремих місцях матеріали «Доповнення» тією чи іншою мірою
«перегукуються» з матеріалами, що містяться в основній частині книжки.
Тим самим автор прагнув полегшити читачам розуміння цих матеріалів,
незалежно від читання відповідних розділів.

Чи загрожує Всесвіту теплова смерть? На рубежі XIX—XX сторіч, в епоху
панування класичної фізики, наука про Всесвіт зіткнулася з низкою так
званих парадоксів. Логічний розвиток загальноприйнятих на той час
уявлень про світобудову привів до висновків, які вступили в явну
суперечність з реальним станом речей.

Одним з таких «світових парадоксів» став «термодинамічний парадокс», що
виник під час спроби застосування науки про теплові процеси —
термодинаміки до всього Всесвіту.

У середині минулого сторіччя відомий німецький фізик Р. Клаузіус
сформулював так зване друге начало термодинаміки, згідно з яким теплота
може сама по собі переходити Іільки від більш нагрітого тіла до менш

нагрітого і цей процес триває доти, доки температура обох тіл не
зрівняється. При цьому деяка частина теплоти знецінюється — втрачає
здатність здійснювати роботу. Цю необоротну, «втрачену» енергію Клаузіус
запропонував називати грецьким словом «ентропія», що означав «звернена
всередину».

З другого начала термодинаміки безпосередньо випливає, що в будь-якій
замкненій фізичній системі всі види енергії повинні поступово
перетворитися на теплоту, «збігти» в «тепловий океан», а теплота
рівномірно розподілиться між усіма тілами. Як тільки це відбудеться,
настане «теплова смерть» системи — всі термодинамічні процеси в ній
повністю припиняться.

Цей фундаментальний закон, справедливий для будь-яких замкнених фізичних
систем, Клаузіус поширив на весь Всесвіт. Ентропія Всесвіту, твердив
він, прагне до певного максимуму і чим більше Всесвіт наближається до
цього граничного стану, тим менше залишається можливосте!? до дальших
змін. А коли цього стану буде досягнуто, всі зміни повністю припиняться
і Всесвіт застигне у мертвому спокої. Настане «теплова смерть» світу.
Всесвіт продовжуватиме своє існування, він не зникне, не перетвориться
на ніщо, але всі термодинамічні процеси в ньому повністю припиняться.

Неважко бачити, що теорія «теплової смерті» світу вступає в одверту
суперечність з матеріалістичними уявленнями про вічність руху матерії.
Тому немає нічого дивного в тому, що висновки термодинаміки були активно
використані захисниками релігії як своєрідний «природничо-науковий»
доказ існування бога.

Закон ентропії, відкритий Клаузіусом, твердив, наприклад, папа Пій XII,
привів нас до пізнання того, що стихійні процеси природи завжди
пов’язані із зменшенням вільної і корисної енергії. Ця фатальна доля
настійливо вимагає буття необхідної сутності… Іншими словами, буття
бога.

Ще відвертіше висловлюються інші релігійні теоретики. Наука в цьому
випадку, заявляють вони,— у союзі з вірою: вона також твердить, що світ
небезначальний, що він не в собі самому має причину й основу буття, не у
властивостях вічної субстанції; ця основа є поза світом, у бозі.

Коли спробувати узагальнити міркування богословів з цього питання, то
вони зводяться приблизно до такого: у момент створення світу йому була,
незбагненним для нас чином, тобто божественною силою надана певна
енергія, що найбільшою мірою здатна до дії. З часу акту творення ця
заведена богом «пружина світового годинника» поступово розкручується.
При цьому процеси руйнування переважають у Всесвіті над процесами
творення. Всесвіт іде до своєї загибелі…

Ф. Енгельс піддав теорію «теплової смерті» Всесвіту ґрунтовній критиці.
Він вказав на те, що перенесення другого начала термодинаміки, тобто
закону зростання ентропії, на увесь Всесвіт абсолютно неправомірне.

Ця думка, висловлена Енгельсом, у сучасній науці дістала переконливе
теоретичне підтвердження. Як показав видатний американський фізик Р.
Толмен, висновок про неминучість переходу замкненої фізичної системи у
стан термодинамічної рівноваги справедливий тільки для таких систем, які
перебувають у незмінних, стаціонарних зовнішніх умовах.

Якщо замкнена система має перемінне гравітаційне поле, то з погляду
загальної теорії відносності це поле стає щодо системи, яка його
породила, нестаціонарним зовнішнім фактором, воно не є її складовою
частиною. Інтими словами, таку систему вже не можна вважати замкненою.
Отже, висновок про прагнення її ентропії до певного максимуму
виявляється зовсім неправомірним.

Оскільки наш Всесвіт розширюється, створюване ним гравітаційне поле
якраз е змінним. А це й означав, що

не можна вважати Всесвіт замкненою системою і застосовувати до нього
друге начало термодинаміки.

Астрофізика і фізика в системі культури. У філософському плані культура
— це все те, що пов’язане з людською діяльністю, той світ, у якому ми
живемо, який створено людиною. Є природа і є культура.

Таким чином, культура — це не тільки твори мистецтва — література,
живопис, скульптура, музика, інші духовні цінності, а й усе те, що за
довгі сторіччя свого існування створило й продовжує створювати людство,
щоб забезпечити своє існування і подальший розвитвк.

Як було відзначено в попередньому розділі, в різних природних системах,
відповідно до другого начала термодинаміки, відбувається поступове
нагромадження ентропії, яке веде до «виродження» матерії. На противагу
цьому вся діяльність живих і особливо розумних організацій має
антиентропійний характер. Ця діяльність веде до збільшення «порядку» і
зменшення ентропії, до створення надзвичайно малоймовірних станів, які
не могли б реалізуватися самі по собі в результаті плину звичайних
природних процесів, внаслідок випадкового об’єднання атомів і молекул. І

З цієї точки зору, культура — специфічний неген-тропійний механізм
(негентропія — величина, протилежна ентропії), що дає можливість
соціальним системам активно протистояти ентропійним процесам і
підвищувати у той же час рівень власного розвитку.

Таким чином, культура — це одна з особливих форм боротьби людства за
негентропію. :

Зрозуміло, зменшення ентропії в межах середовища нашого життя
досягається за рахунок її відповідного збільшення у більш широкому
районі простору — таким є об’єктивний закон природи. А оскільки в
перспективі людська діяльність охоплюватиме дедалі більші й більші;
регіони космосу, то й антиентропійна діяльність земної, цивілізації з
часом розширятиметься, :

Усе це свідчить про те, що культура — не тільки гуманістична цінність,
її виникнення зумовило універсалізацію адаптуючого (пристосовного)
впливу людини на зовнішнє середовище, а також створення знарядь, що
підсилюють безпосередні можливості органів людини. Можна сказати, що
культура — це особливий спосіб людської діяльності, універсальна
технологія її здійснення. Зокрема, дуже важливу роль у системі культури
відіграють природничі науки, у першу чергу фізика й астрономія.

Проте, з іншого боку, не можна дивитися на фізику й астрофізику, як на
науки, що мають тільки практичну цінність, тільки як на надзвичайно
важливий важіль перетворення світу. Звичайно, наука взагалі, а особливо
фізика й астрофізика перетворюються у наш час у б’ез-посередню виробничу
силу. Але разом з тим вони є джерелом відомостей, що дають змогу людині
орієнтуватися в світі, в системі культурних цінностей. І ця їхня функція
— внесок у культуру має не менш важливе значення, ніж внесок
матеріальний.

Досвід історії показує, що між фундаментальними науковими дослідженнями
і тими духовними цінностями, розвитку яких вони сприяють, існує
безпосередній зв’я-вок. Чим вищий духовний потенціал суспільства, тим
сильніша потреба у фундаментальних дослідженнях. У тих випадках, коли
наука стає надто утилітарною, спрямованою виключно на розв’язання
практичних завдань, вона неминуче починає деградувати. До такого
висновку приводить аналіз історії науки у зіставленні з розвитком
людської культури.

Зокрема, і в наш час при надзвичайно інтенсивних темпах розвитку
виробничих сил розвиток культури значною мірою зумовлений необхідністю
розв’язання виробничих проблем. Це не може не утруднювати формування в
сучасній культурі духовних цінностей. У капіталістичних країнах товарне
орієнтування призводить

до деградації культури, до феномену так званої масової культури, що
захльостує людську діяльність, до стандартизації в мистецтві.

Зросла активність релігійних теоретиків, які розуміють, що в сучасній
культурі бог умирає, і які прагнуть утримати віруючих створенням
усіляких примарних релігійних концепцій. Іноді ці концепції набирають
досить несподіваної форми. Робляться, наприклад, спроби створити релігію
без бога, твердиться навіть, начебто атеїзм корисний для релігії,
оскільки він нібито донорі нюе її, та ін. Виникають усілякі нетрадиційні
форми релігії, різні вірування, що грунтуються на помилковому
витлумаченні досягнень сучасної науки і деяких наукових проблем.

У зв’язку з цим незмірно зростає світоглядна, атеїстична роль науки, її
вплив на формування духовних цінностей, на задоволення духовних потреб
людини.

Атеїстичне значення науки. Якщо релігія має свої соціальні і
гносеологічні корені, то повинні існувати й цілком об’єктивні причини,
які зумовили виникнення атеїзму і сприяють його розвитку.

Якщо релігія є відображенням у свідомості людей їх безсилля перед
природою і стихією суспільних відносин, атеїзм — це результат
усвідомлення людиною своїх можливостей, свого справжнього місця в
природі й суспільстві, усвідомлення, в основі якого лежать колосальний
практичний досвід людства, а також дані природничих і суспільних наук.

Зокрема, відкриїтя К. Марксом і Ф. Енгельсом об’єктивних законів
історичного розвитку людського суспільства переконливо показало, що
суспільні процеси — не результат впливу надприродних сил, а закономірний
наслідок певних соціальних та історичних умов. Завдяки цьому люди стали
розуміти, що історичними процесами можна керувати, коли спиратися на
знання законів суспільного розвитку й аналіз конкретних обставин.

Глибокий атеїстичний вплив на свідомість людей справляє також успішне
практичне застосування результатів природничо-наукових досліджень. По
суті, все, чим користується сучасна людина, все те, що прямо чи
посередньо служить її інтересам, починаючи від виробничих агрегатів і
технологічних процесів і кінчаючи побутовою технікою, е безпосереднім
наслідком застосування різних наукових відкриттів.

До числа досягнень науки, що мають безпосереднє значення для життя
людей, належить і успішна боротьба з багатьма стихійними лихами, перед
якими людина колись була безсилою, їх прогнозування, а в ряді випадків і
запобігання їм. •’: –

І хоче того людина чи не хоче, вона не може всього цього не помічати і
пе визнавати. Буквально на кожному кроці вона переконується в тому, що
саме наука приносить людям дедалі більші блага, відкриває дедалі нові
надихаючі можливості, робить життя більш насиченим і динамічним, дає
змогу досягати наміченої мети з меншою затратою сил і засобів і тим
самим сприяє прискоренню розвитку суспільства. Зокрема, успіхи
фундаментальних наукових досліджень забезпечують розвиток
науково-технічного прогресу і розв’язання завдання максимального
задоволення матеріальних потреб нашого суспільства.

Практична цінність науки робить в очах людей її приклад, її підхід до
розуміння й освоєння навколишнього світу особливо переконливим, спонукає
до зіставлення наукової і релігійної діяльності. І таке зіставлення
далеко не на користь релігії.

Що ж до можливого застосування наукових відкриттів на шкоду людям, то в
нашій країні докладається максимум зусиль до гуманізації науки. Йдеться
не тільки про те, щоб сприяти першочерговому розвитку тих наукових
напрямів, які дадуть людині найбільшу користь, а й про те, щоб взагалі
виключити у світовому

масштабі можливість такого використання досягнень природознавства, яке
може завдати шкоди всьому людству або навіть окремій людині.

На те саме спрямована розроблена XXVII з’їздом КПРС розгорнута програма
боротьби за мир, за ліквідацію всіх видів зброї масового знищення, за
відвернення термоядерної війни.

Таким чином, гносеологічні корені сучасного атеїзму тісно пов’язані з
досягненнями природничих наук, з процесом наукового пізнання об’єктивних
закономірностей навколишнього світу. Сучасне природознавство має
надзвичайно потужний «атеїстичний заряд». Наукові дані, що відображують
реальні властивості світобудови, наукова картина світу активно
протистоять хибним релігійним уявленням про неї, її релігійній картині.

Зростає і вплив науки на формування духовних цінностей, вона дедалі
зростаючою мірою задовольняє не тільки матеріальні, а й духовні потреби
людей, які властиві самій природі людини як розумної і водночас
суспільної істоти, здатної пізнавати й перетворювати навколишню
дійсність. Однією з таких потреб є потреба в розумінні будови
навколишнього світу, частиною якого ми є, в осмисленн| свого місця в
ньому. Потреба ця не менш сильна, ніж потреба сприйняття мистецтва,
музики, краси природи тощо. Цю потребу здатна реально задовольнити
тільки наука.

Релігія, як уже було зазначено в одному з попередніх розділів,
«розриває» світ, протиставляє світобудову людині. Основою ж наукового
підходу до навколишньої дійсності є уявлення про глибоку єдність людини
і світу, людини і Всесвіту. Наука дає нам цілісне розуміння дійсності, і
в цьому її величезна культурна цінність. Саме астрономія й фізика
найбільшою мірою пов’язані в цілісним ставленням до світу. При цьому
ступінь їхнього духовного впливу на свідомість людей визна-

чається тим, якою мірою вони здатні включити в картину світу людину,
показати її місце у Всесвіті, її зв’язок з природою. Можна думати, що
сучасна фізико-космоло-гічна картина світу саме наближає до розв’язання
цього завдання.

Свого часу видатний французький математик і філософ А. Пуанкаре твердив,
що значення науки полягає не тільки в нагромадженні конкретних знань, а
й у тому, що вона, даючи людині гармонійне уявлення про світ, впливає на
формування її особистості. У науці реалізується справжнє служіння
істині, у ній формуються кращі якості людини. І це стосується не тільки
тих людей, які безпосередньо беруть участь у науковій діяльності, а й
величезної більшості наших сучасників. В епоху науково-технічного
прогресу вплив наука відчуває на собі кожен.

Наука здатна задовольняти й емоційні потреби людини. Ще І. Кант
відзначав, що виявлення загального у зовсім різних за формою явищах і
речах, тобто відкриття закономірностей, є джерелом величезного
задоволення. Те ж саме справедливе й щодо будь-якого наукового відкриття
взагалі. І такі позитивні емоції здатний відчувати не тільки
першовідкривач, а й людина, яка вперше ознайомилася з висновками, що в
науці вже відомі.

Процес осягнення глибинних зв’язків між явищами, прихованих пружин, які
приводять у дію ті чи інші природні процеси, має могутній естетичний
вплив, може збуджувати найсильніші позитивні емоції, які вивищують
людину, дають їй глибоке задоволення, що стимулює до дальшої активної
діяльності.

Але, можливо, одна з найголовніших гуманістичних функцій науки полягає в
тому, що вона на відміну од релігії несе людям не ілюзорні, а цілком
реальні надії на справжнє розв’язання труднощів, суперечностей і
критичних ситуацій, які виникають на їхньому життєвому

шляху. Саме наука і людська діяльність, що на ній грунтується, здатні
перетворювати бажане на дійсне, а недосяжне в даний момент — у реально
здійсненне.

Тому є вагомі підстави припускати, що з часом наука посяде те місце в
духовному житті людини, яке в деяких людей займала і продовжує ще
займати релігія.

Про інтенсифікацію науки. Як відомо, одним з важливих рішень XXVII
з’їзду КПРС є висновок про необхідність переходу з екстенсивного шляху
розвитку на інтенсивний, тобто інтенсифікації економіки нашої краЬ-ни і
взагалі всіх форм людської діяльності.

Тривалий час людство розвивалося екстенсивним шляхом. З кожним роком
добувалося дедалі більше сировини і палива, вироблялося дедалі більше
енергії, будувалося дедалі більше заводів і фабрик — це був шлях
кількісного зростання.

Проте екстенсивний розвиток не може тривати вічно. З одного боку,
потреби людства постійно зростають, а земні ресурси не безмежні. З
другого — стрімке зростання виробництва й енергетики почало справляти
помітний негативний вплив на навколишнє середовище. А його можливості
теж не безмежні.

У цих умовах екстенсивний шлях розвитку стає безперспективним і повинен
бути замінений інтенсивним. Інтенсифікація — це розвиток головним чином
за рахунок якісних факторів. Це гранично раціональне використання
сировини, палива, матеріалів та інших ресурсів, зниження енергомісткості
виробничих процесів, широке впровадження енергозберігаючих технологій і
апаратури, багаторазове повторне застосування у різних формах одних і
тих самих матеріалів, якомога ширше використання для одержання
практичних ефектів натуральних, природних процесів, всемірне підвищення
продуктивності праці.

Забезпечити нові якості, необхідні для успішного просування по шляху
інтенсифікації, може тільки вау-

ка, відкриття й використання невідомих раніше закономірностей. Не можна
створити інтенсивну економіку, відзначалося на сесії загальних зборів АН
СРСР у жовтні 1986 р., не маючи науки, що інтенсивно розвивається.

У чому ж має полягати інтенсифікація самої науки? Перш за все у
всемірному розвитку фундаментальних наукових досліджень, тобто у
вивченні найбільш глибоких, основоположних законів об’єктивного світу.
Саме від фундаментальних наукових досліджень у кінцевому підсумку
.залежить науково-технічний прогрес.

Потрібен також посилений розвиток комплексних наукових досліджень,
вивчення і розв’язання проблем на стиках різних наук. Надзвичайно
важливе значення має і створення нової наукової апаратури, що дає змогу
здобувати принципово нову інформацію про явища природи. Використання
принципово нової інформації — одна з необхідних умов переходу від
екстенсивного шляху розвитку до інтенсивного. Яскравим прикладом цього є
космічна техніка, яка перетворила астрономію на всехвильову науку і дала
змогу здійснити якісний стрибок у пізнанні Всесвіту.

Не менш істотне значення має і розробка нових, ефективніших методів
дослідження, що дають змогу за значно коротші строки, ніж раніше,
діставати ті чи інші наукові результати.

Ще один шлях інтенсифікації науки — створення дедалі загальніших теорій,
які враховують більшу кількість фактів і більш глибокі, тонкі й
віддалені зв’язки між явищами.

Однією з причин, що вимагають інтенсифікації наукових досліджень, є
прогрес науки, який супроводжується лавиноподібним зростанням
інформації, що робить безперспективним екстенсивний метод її освоєння і
переробки. І з цього погляду створення синтезуючих, узагальнюючих теорій
також має важливе значення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter