Реферат на тему
Із історії перекладознавства.
З історії вітчизняного перекладознавства за часів Київскої Русі
існувало багато
зв(язків із сусідними країнами ( політичні , культурні , торгівля ) ,
з Візантією , слов(янскими державами , Францією , Німеччиною , східними
країнами. Це вимагало великої кількості перекладачів (толмачів) з
грецької, латинської,аравійської, німецької , скандинавської на
тюрської мов. Окрім усних існували писемні переклади . Серед перших –
анонимні з високим професійним рівнем:
“ Троянская притча”
“Олександрія” (роман про А. Македонського)
XIV-XVII cт. – більшу частину займають переклади релігійної літератури.
Максим Грек – вчений-монах, був викликаний у Москву в XIV ст. І
заснував школу перекладачів. Перші переклади на Русі: Власій , Дмитро
Курмятів, Ніл Герасимов.
Перекладалися і вітчизняні твори. XV ст. – твори ораторського
мистецтва (анонімне):
“ Голосіння через падіння великого города” ( про взяття Константинополя
турками ). Тут
зберігся пафос , оптимістика , образність без дослівності.
Перекладалися лицарські романи , книги з географії , медицини ,
алхімії (тільки проза).
XVII ст. – перші спроби віршованих перекладів ( псалми ).
Московські бояри замовляли твори сучасного німецького поета Флемінга.
У XVII ст. вперш був викликаний у Москву для перекладу “Дон Кіхота
Чеська дослідниця Светла Матхадзерова відновила , базуючись на
багатьох стародавніх джерелах , судження про переклад у давні часи.
Класифікація цих суджень.
1.Необхідність перекладати силу і розум.
2. У разі міської літератури можливий вільний переклад.
3. При переказі літургічних (релігійних ) текстів необхідний переклад
від слова до слова.
4. Судження школи М. Грека –граматична теорія перекладу (важливість
збагнення граматики іншої мови )
5. Синтетичні судження (перекладати і смисл, і форму викладання )
належить Сімону Полоцькому , а також Данте та Цицерону.
Для XVII ст. характерний синтез крайніх тенденцій за змістом і за
літературою, вільний і чітко дослівний переклад (взаємопросякання
тенденцій перекладу релігійної та міської літератури )
XVIII ст. – для Російської Імперії переламне та перехідне
століття. Перестає відчуватися потреба в релігійній літературі . Петро I
забороняв перекладати релігійні тексти , негативно ставився до
дослівного перекладу : “
На початку XVIII ст. перекладалися книги практичного змісту з
військової справи , техніки, точних наук , питань права, збільшується
цікавість до художньої літератури. Перекладали і античну літературу ,
філософів , істориків, сучасних французських поетів.
У другій половині XVIII ст. характерний оптимістичний пафос ( це
відобразилося в теорії перекладу- перекладачі розуміють важкість
перекладу , але вважають можливим її
подолати ) . Тредіаковський : “Це дійсно важко , але не вище за
людські можливості “.
Перекладач від творця тільки ім(ям різниться. Якщо творець був
вигадливим , тож і перекладач має бути ще вигадливішим”.
Як і на Заході , в епоху класицизму була вимога великої свободи у
виборі перекладацьких засобів , визнання за перекладачєм такої ж ролі
, як за автором (можливість спрощувати , скорочувати)
Протягом XVIII ст. у оригінальній та перекладеній літературі йшов
процесс створення літературної мови. Поети є водночас і перекладачами (
Ломоносов , Державін , Тредіаковський, Сумароков). Між ними проводилися
творчі змагання ( кожен з них пропонував свою версію перекладу од
Горація і псалмів , од Жана Батиста Руссо ). Вони
передбачалися для вузького кола читачів.
Також у XVIII ст. з(явилися перекладачі – професіонали. Було
створено організацію “Зібрання , що намагається перекладати іноземні
книги “ (складалося зі 114 чоловік)
XVIII ст.- початок XIV cт. – під час перекладів існує тенденція
до зміни оригіналу. Державін перекладав оди Горація і назвав переклад
“ Похвала сільского життя “ (є щі та патриархальнє російськє оточення )
Німецька балада Бюргера “ Ленора” у перекладі Жуковського була
названа “Людмила”, у перекладі Катеніна-“ Ольга”.
Жуковський Василь Андрійович (1783-1852): “ Перекладач у прозі є раб
, перкладач у віршах є суперник “.
Пушкін Олександр Сергійович дуже сильно вплинув на переклад. Він
перекладав небагато текстів, але у різні періоди життя він обирав
залежно від своїх смаків різні тексти. Ранній період – епіграми
французських поєтів XVII –XVII cт . еронична поезія Парні. Наступний
період- захоплення англійською, особливо Горациєм , потім –
зацікавленність до романтизму (переклад фроьклорних творів- балада
Адама Міцкевича “Воєвода” та “Будриз та його сини” ). У перекладах
Пушкіна- зацікавленність до орієнталистики (переклад уривків з “Корану”
та “Пісня пісень “ із Старого Заповіту). В
залежності від текста він по- різному перекладав (епіграми-вільно,
фольклор та видатних поетів- намогався зберегти риси мисцевого та
історичного колориту).Він перекладав не з освічувальною, а з
познавальною метою- не власне переклад , а збагачення своєї поетичної
мови. Пушкін був супротивником дослівного перекладу , його переклади
межують з оригінальною творчістю.
Вяземський Петр Андрійович (1792-1878)-протилежні погляди. Свої
принципи втілив у перекладах кримських сонетів Адама Міцкевича
(перекладав їх прозою) , дотримуючих форм польської мови , але цей шлях
не став популярним.
Лермонтов М.Ю.- перекладав Байрона, Шиллера , Гейне, Гьоте,
сообразуючи з вимогами романтизма (вариації на задану тему).Його
переклади видатні як внесок в оригінальну творчість, як російські вірші
, які стали класичними.
Середина XIX ст.- у літературі характерна жорстока боротьба між
двома тенденціями: мистецтво для мистецтва , та мистецтво для
народа. З 1840 по 1860 рр. – найбільша у XIX ст. –кількість віршових
перекладів.
Плещеєв та Михайлов (мистецтво для народа)- перекладали сатиричні
вірші Гейне, Шевченко Т., філософську поезію Гьоте та Беранже.
Фет, Майков,Мей, А.К. Толстой (мистецтво для мистецтва) –
перекладали любовну лірику Гейне, його історичні балади, філософську
поезію Гьоте, Беранже, балади Гьоте.
Інтереси обох груп пересіклися. Спільне у перекладачів обох груп-
прагнення передати художнью своєрідність оригіналу та створити близький
до нього ефект.
40-60 рр. XIX ст.– із перекладачів прози найбільш яскрава
фігура-Іринарх Введенський (перекладав Ч. Дікенса та Текерея). Вільно
поводився з текстом, намагаючись відобразити емоційне забарвлення, але
це привело до того , що він додавав цілі фрази та абзаци; були
стилістичні недбайливості (“ облокотился головою” , “жестокосерднье
сердця” ). Але він довгий час вважався зразком у перекладі та ввійшов в
енциклопедію Брокгауза та Ефона. Він вважав, що перекладав так, як
висловився би автор, живучи в Росії.
Кінець XIX-початок XX cт. – у літературному процесі час кризи
реалізму та підготовка до сприймання модернізму. Кількість перекладів
зростає , а їхня якість знижається (постійно зглажують художні
особливості оригінала).
Видатні перекладачі цього часу: Вейнберг, Кронеберг, Гербель, Мін,
Лихачьов, Холодковський.
Вейнберг – чудово перекладав прозу Гейне та п(єси Шекспира , але
для перекладання лірики Гейне йому не вистачало художнього почуття
(використовував будь-який розмір вірша).
Кронеберг-переклав ряд трагедій Шекспира.
Гербель-переклав лірику та драматургію Шекспира й Шилєра.
Мин – все життя перекладав “Божествену комедію” Данте.
Лихачов- перекладав п(єси Мольєра ,Корнелія,Шилєра.
Холодковський – переклав “Фауста” Гьоте, прозу Гьоте і п(єси
Шекспіра.
У цей період з(являлося багато перекладів одразу ж після вихода
оригіналу.
Прозаїчні переклади здійснювалися безперервно, більш були представлені
англійські та французськи письменники (Дикенс, Текерей, Гюго, Дюма –
отець, Бальзак, Флобер, Мопасан, Золя). Німецькі письменники були
представлені менш (проза Гьоте, Шиллера, Гецне, Гофмана).
Заново перекладались твори прошлих століть: “Дон Кіхот” ,
“Робікзон Крузо “ , “Подорожі Гулівера” , повісті Вольтера.
¦
*?
– ‚ Oe oooooooooonoiaaaaaaaaaaaaa
?!:$?$ae%?’?(`)a-AE0?2N4th57^8?9>Література : Сініцина Н. В. Максим Грек у Росії . М. , 1977 .
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
