Реферат на тему
Туроператорська та турагентська діяльність підприємств туризму
Організації, які займаються формуванням і реалізацією турів, наданням
різноманітних туристичних послуг, називаються туристично-екскурсійними.
На практиці вони можуть називатися по-різному: туристичні фірми,
туристичні бюро або агентства, бюро подорожей, екскурсійні бюро і т. ін.
Але щодо виду підприємницької діяльності на туристичному ринку їх можна
поділити на туристичних операторів (туроператор) і туристичні агентства
(турагент).
Терміни “туроператор” і “турагент” визначають напрямок діяльності
туристичного підприємства.
Туроператор – юридична або фізична особа (мається на увазі підприємець),
яка здійснює на основі ліцензії діяльність по формуванню, просуванню та
реалізації туристичного продукту.
Туроператорами називають:
туристичні організації (підприємства), які мають власні або орендовані
засоби туристичного обслуговування і пропонують своїм клієнтам комплекс
послуг;
– оптових посередників між турагентствами і підприємствами туристичної
індустрії, до яких належать фірми і організації, зайняті обслуговуванням
туристів, але не відносяться напряму до туризму, а є представниками
інших галузей економіки. Це транспортні компанії, підприємства
громадського харчування, страхові фірми, спортивні, культурні заклади та
ін.
Основні завдання туроператора – створення туру, підкріпленого програмою
обслуговування. Програма обслуговування – план заходів, спрямованих на
задоволення інтересів подорожуючих, які визначають призначення і вид
туру.
За видом діяльності туроператори можуть бути:
– туроператорами масового ринку-продають велику кількість турпродукту,
сформованого на масовий попит та наперед визначені місця відпочинку;
– спеціалізованими туроператорами – це оператори, які спеціалізуються на
окремо визначеному продукті або сегменті ринку (певна країна, певний вид
туризму і т.ін.).
За місцем діяльності туроператори бувають:
внутрішні оператори – формують турпродукт для споживання громадянами
своєї країни в межах країни;
виїзні оператори – формують турпродукт для споживання громадянами своєї
країни за кордоном;
оператори на прийомі – базуються в місці призначення і обслуговують
прибулих іноземних туристів.
В більш загальному смислі туроперейтингу туроператорів прийнято поділяти
на ініціативних і рецептивних.
Ініціативні – це туроператори, які відправляють туристів за кордон або
інші регіони за домовленістю з приймаючими операторами або безпосередньо
з туристичними підприємствами.
Рецептивні – це туроператори на прийомі, тобто ті, які комплектують тури
і програми обслуговування в місцях прийому і обслуговування туристів,
використовуючи прямі угоди з постачальниками послуг.
Туроператор виконує головну роль у туризмі, тому що саме він розробляє
туристичні маршрути, наповнює їх послугами, забезпечує функціонування
турів і надання послуг, готує рекламно-інформаційні видання по своїх
турах, розраховує ціни, передає тури агентам для їх наступної
реалізації.
Турагент – це юридична або фізична особа (підприємець), яка здійснює на
основі ліцензії діяльність по просуванню і реалізації сформованого
туроператором туру (туристичного продукту).
Турагент у разі необхідності до придбаного туру додає вартість проїзду
туристів від місця формування групи до першого на маршруті пункту
розміщення і від останнього на маршруті пункту розміщення до місця
формування групи.
Основне завдання турагента або турагентства:
– повне і широке висвітлення можливостей відпочинку і подорожей по всіх
наявних турах, курортах, туристичних центрах;
– просування інформації про власні можливості за допомогою реклами;
– організація продажу туристичного продукту з урахуванням специфіки і
особливостей туристичного ринку.
З погляду спеціалізації, турагентства можуть бути багатопрофільними,
тобто здійснювати комплексне обслуговування різних за запитами клієнтів,
і спеціалізованими, які спеціалізуються на певних видах обслуговування
(організація ділових, спортивних та інших поїздок).
Туристичне підприємство може бути одночасно і туроператором, і
турагентом. Наприклад, бюро розробляє маршрути як туроператор і частково
самостійно продає їх безпосередньо споживачу, а більшу частину продає
турагенту, одночасно як турагент купує тури в іншого бюро (туроператора)
і продає їх своїм туристам.
На рисунку 5.2.1 показана схема просування туристичних послуг.
Турагенти і туроператори можуть мати різні форми власності. Вони можуть
бути приватними, державними, акціонерними товариствами, але їх
підприємницька діяльність і ринкові функції від цього не змінюються.
Різниця між туроператором і турагентом не тільки у формуванні
туристичного продукту та його реалізації, а й у системі доходів. Дуже
часто туроператор купує окремі послуги, з яких потім формує комплексний
туристичний продукт зі своїм механізмом ціноутворення. Водночас турагент
діє як роздрібний продавець і його прибуток формується з комісійних від
продажу чужого туристичного продукту; турагент реалізує туристичний
продукт (часто й окремі послуги) за реальними цінами туроператора або
виробника послуг.
Різниця між туроператором і турагентом також у приналежності
туристичного продукту. Туроператор завжди має запас туристичного
продукту для продажу, а турагент замовляє певний продукт або послугу
тільки тоді, коли клієнт проявляє зацікавленість у придбанні.
В цілому, як і будь-яка сфера діяльності, операторська та агентська
діяльність у туризмі вимагає високої кваліфікації і професіоналізму,
глибоких знань технології, маркетингу і ринку.
Основні моменти, на які повинні постійно звертати увагу туроператори і
турагенти:
– майбутнє туристичного підприємства залежить від того, наскільки
послідовно і рішуче воно буде боротися за своє місце на ринку;
– ринок постійно змінюється, старі можливості можуть вичерпатися, а нові
– змінитися; необхідно сприймати з розумінням той факт, що якщо фірма з
успіхом продає свій туристичний продукт певний період, то так буде
завжди. Тому необхідно шукати нові можливості, розробляти нові види
туристичних пропозицій.
– теперішній час більше, ніж раніше, вимагає від працівників туристичної
сфери знань, спритності, ефективності дій, тобто професіоналізму.
Формувати та продавати тури – це набагато складніше, ніж просто приймати
заявки;
– краще спеціалізуватись на виробництві і реалізації високодоходного і
якісного туристичного продукту;
– необхідно постійно турбуватись про оновлення свого продукту через
удосконалення послуг, диверсифікацію, урахування моди і ринкових
тенденцій. Головним завданням як турагента, так і туроператора є
зміцнення свого становища на туристичному ринку й отримання стабільного
прибутку.
2. Ліцензування туристичної діяльності
Діяльність, пов’язана з наданням туристичних послуг, підлягає
ліцензуванню.
В HYPERLINK “http://tourlib.net/Zakon/pro_turyzm.htm” законі України
“Про туризм” записано, що ліцензуванню на здійснення туристичної
діяльності підлягають туристичні агентства, бюро подорожей, екскурсійні
бюро, бюро по прийому туристів, туристичні оператори, готелі, мотелі,
кемпінги, туристичні комплекси і бази, інші юридичні особи незалежно від
форм власності і фізичні особи, які здійснюють туристичну діяльність,
передбачену їх статутами чи положеннями.
Ще в 1994 році – з моменту включення туризму в ліцензійні види
діяльності – ліцензуванню підлягала будь-яка діяльність, пов’язана з
наданням туристичних послуг. Потім з 29.04.98 року – з дати вступу в
силу п.1 розділ 1 Закону України “Про внесення змін” в HYPERLINK
“http://tourlib.net/Zakon/pro_pidpr.htm” Закон України “Про
підприємництво” від 23.12.97 року № 762/97 – ліцензія стала необхідною
тільки для тих суб’єктів підприємництва, які здійснювали діяльність,
пов’язану з організацією іноземного і зарубіжного туризму.
В кінці 1999 року законодавці повернулись до початкового варіанту
ліцензування туризму і внесли зміни до статті 4 HYPERLINK
“http://tourlib.net/Zakon/pro_pidpr.htm” Закону України “Про
підприємництво” зі змінами і доповненнями, які вступили в силу 27
жовтня 1999 року. На сьогоднішній день питання ліцензування туристичної
діяльності регулюються HYPERLINK
“http://tourlib.net/Zakon/pro_licenz.htm” Законом України “Про
ліцензування окремих видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р.
№ 1775-Ш, який набрав чинності з 21 жовтня 2000 року. Необхідно
зауважити, що окремі види туризму, які підлягають ліцензуванню і що
містяться в Законі про ліцензування, не змінили загальну ідею щодо
ліцензування всіх напрямків туристичної діяльності.
Таким чином, згідно з оновленим законодавством, ліцензуванню підлягають
наступні види туристичної діяльності:
організація іноземного туризму;
організація внутрішнього туризму;
організація зарубіжного туризму;
екскурсійна діяльність.
У відповідності до статті 13 Закону про туризм, ліцензії на здійснення
туристичної діяльності видаються Державним комітетом України по туризму.
Згідно з Указом Президента України “Про Державний комітет молодіжної
політики, спорту і туризму України” від 31.05.2000 р. № 740/2000,
новостворений Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму
стає правонаступником Державного комітету України по туризму, отже й
органом ліцензування туристичної діяльності. А з 2002 року органом
ліцензування туристичної діяльності стає новостворена Державна
туристична адміністрація України.
Окрім цього, в статті 13 Закону про туризм вказано, що право видачі
ліцензії може бути делеговано місцевим органам виконавчої влади в галузі
туризму.
Для отримання ліцензії у відповідні органи подаються документи згідно із
Законом про ліцензування. А саме:
заява встановленого зразка про видачу ліцензії, в якій мають бути
наступні дані, про суб’єкт господарювання, вид господарської діяльності,
на здійснення якої заявник має намір отримати ліцензію;
– копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької
діяльності або копія довідки про внесення в Єдиний державний реєстр
підприємств і організацій України, завірена нотаріально або органом,
який видав оригінал документа.
d
f
¤
¦
1/4 ooooooooonoaaIA???AAA
&
&
F
&
&
dh`„7a$
Pії або відмову в її видачі в термін не пізніше 10 робочих днів з дати
надходження заяви про видачу ліцензій та документів, доданих до заяви.
Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову в
її видачі направляється заявнику в письмовій формі протягом трьох
робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. Орган ліцензування
повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочих дні з дня
надходження документу, який підтверджує оплату за видачу ліцензії.
Оплата за ліцензію повинна бути внесена після прийняття рішення про
видачу ліцензії.
В разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії суб’єкт
господарювання зобов’язаний впродовж десяти робочих днів подати в орган
ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом із ліцензією, яку
необхідно переоформити, і відповідні документи або їх нотаріально
завірені копії, що підтверджують вказані зміни.
Підставою для переоформлення ліцензії є:
зміна назви юридичної особи або прізвища, ім’я та по батькові фізичної
особи – суб’єкта підприємницької діяльності;
зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної
особи – суб’єкта підприємницької діяльності; – зміни, пов’язані з
розширенням певних видів ліцензійної діяльності.
Під час переоформлення ліцензії суб’єкт господарювання може продовжувати
займатись тими видами діяльності, які підлягають ліцензуванню. В даному
випадку право на здійснення такої діяльності надає довідка про прийняття
заяви на переоформлення ліцензії, яка видається органом ліцензування.
В разі втрати чи пошкодження ліцензії суб’єкту господарювання може бути
виданий дублікат. Порядок видачі дублікату такий же як і порядок
переоформлення.
Розмір оплати за ліцензію встановлений постановою Кабінету Міністрів
України № 1755 від 29.11.2000 р. і складає:
– 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (340 грн.), коли
органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади; -15
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (255 грн.), коли органом
ліцензування є місцевий орган виконавчої влади. Згідно зі ст. 14 Закону
про ліцензування:
– за видачу копії ліцензії для кожного філіалу проводиться оплата в
розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 грн.);
– за переоформлення ліцензії оплата береться п’ять неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян (85 грн.);
за видачу дублікату оплата складає в розмірі п’яти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян (85 грн.).
Контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи
ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в
рамках своїх повноважень, шляхом проведення планових та позапланових
перевірок. Планові перевірки дотримання суб’єктами господарювання
ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу в рік. Позапланові
перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений
орган з питань ліцензування тільки на основі надходження до них в
письмовій формі повідомлення про порушення ліцензійних умов, або з метою
перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.
Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі
необхідні для перевірки документи і забезпечує умови для її проведення.
За результатами перевірки складається акт у двох екземплярах, один з
яких залишається керівнику підприємства, що перевіряється, другий
передається в орган, що здійснював перевірку.
Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань
ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складення акту
перевірки порушень ліцензійних умов видає наказ про усунення недоліків
або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.
Згідно із Законом про ліцензування, ліцензія може бути анульована на
основі:
– заяви ліцензіата про ануляцію ліцензії;
– акту про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
– рішення про відміну державної реєстрації суб’єкта господарювання;
– нотаріально завіреної копії свідоцтва про смерть фізичної особи –
суб’єкта підприємницької діяльності;
акту про виявлення неправдивих даних у документах, наданих суб’єктом
господарювання для отримання ліцензії;
– акту про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій
юридичній або фізичній особі для здійснення господарської діяльності;
– акту про встановлення факту ненадання інформації про зміну даних,
вказаних у документах, які додавались до заяви на видачу ліцензії;
– акту про невиконання наказу про усунення порушень ліцензійних умов;
– нездатності ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов,
встановлених для туристичної діяльності.
Рішення про анулювання ліцензії приймається органом ліцензування
протягом десяти робочих днів і направляється ліцензіату. Якщо анулювання
ліцензії пов’язане з порушенням ліцензійних вимог Закону про
ліцензування, то нову ліцензію суб’єкт господарювання зможе отримати не
раніше ніж через рік.
Законом про ліцензування встановлено, що прийняття рішення про
анулювання відбувається з обов’язковим запрошенням ліцензіата або його
представників. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через
десять днів з дати його прийняття. Ліцензіат має право оскаржити рішення
про анулювання ліцензії шляхом подання скарги в експертно-апеляційну
раду.
Умови і правила здійснення туристичної діяльності затверджені
інструкцією про умови і правила здійснення підприємницької діяльності,
пов’язаної з організацією іноземного і зарубіжного туризму і контролю за
їх дотриманням, затверджені наказом Ліцензійної палати України і
Державним комітетом України по туризму від 12.01.99 р. № 5/1. Що
стосується правил організації внутрішнього туризму, то старі вратили
силу, а нові тільки розробляються у зв’язку з поновленням ліцензування
всіх видів туристичних послуг. До затвердження таких нормативних
документів необхідно керуватись положеннями Інструкції №5/1.
Список літератури
1. HYPERLINK “http://tourlib.net/Zakon/pro_turyzm.htm” Закон України
“Про туризм” (15 вересня 1995р.). – К., 1995 .
2. HYPERLINK “http://tourlib.net/Zakon/pro_strahuv.htm” Закон України
“Про страхування”: Збірник нормативно-правових актів. – Т 2. – Ужгород,
1999 .
3. HYPERLINK “http://tourlib.net/Books_tourism/aleks1.htm”
Александрова А.Ю. Международный туризм. – Москва, 2001 .
4. Ананьев М.А. Экономика и география международного туризма. – Москва,
1975.
5. Балабанов И. Т., Балабанов А.И. Экономика туризма. – Москва, 2000.
6. Барчукова Н.С. Международное сотрудничество государств в области
туризма. – М.: Международные отношения, 1986.
7. Бейдик О. О. Словник-довідник з географії туризму, рекреології та
рекреаційної географії. – К.: Палітра, 1997.
8. Биржаков М.Б. Введение в туризм. – Москва – Санкт-Петербург: Герда,
2000.
9. Гаврилишин І.П. Туризм України: проблеми і перспективи. -К., 1994.
10. Гаврилишин И.П. Рекреационный рынок мира // Посредник. -1995.- №40.
11. Герасименко ВТ. Основы туристического бизнеса. – Одесса, 1997.
12. Гуляев В.Г. Организация туристической деятельности. -Москва, 1996.
13. Державна програма розвитку туризму в Україні до 2010 року. -Київ,
2002.
14. Джон Уокер. Введение в гостеприимство. – Москва: Юнити, 1999.
15. Долішній М.І., Кравців В.С. Карпатський регіон у контексті державної
економічної політики: оцінка стану і стратегія розвитку // Економіка
України. – 1995. -№ 8.
16. Дурович А.П. Маркетинг в туризме. – Минск, 2001.
17. Євдокименко В.К. Регіональна політика розвитку туризму. -Чернівці:
Прут, 1996.
18. Євдокименко В.К., Садова У.Я., Шевчук Л.Т. Соціальна інфраструктура
Карпатського регіону: пошуки перпектив розвитку. – Чернівці: Прут, 1995.
19. HYPERLINK “http://tourlib.net/statti_tourism/kravciv1.htm” Жук
П.В., Кравців В.С. Концептуальні основи перспективного розвитку
рекреаційної індустрії в Карпатах // Економіка України. – 1993, № 12 .
20. Ресторанный и гостиничный бизнес. – 2001. – № 4(8).
21. Зорин И.В., Квартальнов В.А. Энциклопедия туризма. -Москва, 2000.
22. Іванов Ю. Туристична діяльність і оподаткування // Бухгалтерія.
-2002.-№20/2.
23. Іванова И.О. Маркетингові можливості сучасного готельного бізнесу в
Україні. – Львів, 1997.
24. Кабушкин Н.И. Менеджмент туризма. – Минск: Новое знание, 2001.
25. Квартальнов В.А. Туризм. – Москва, 2001.
26. HYPERLINK “http://tourlib.net/Books_tourism/kvartalnov1.htm”
Квартальнов В.А. Стратегический менеджмент в туризме: современный опыт
управления. – Москва: Финансы и статистика, 2000 .
27. Кириллов А.Т. Маркетинг в туризме. – С.-Петербург, 1997.
28. Кирилов А. Т., Волкова Л.А. Маркетинг в туризме. – Издательство
С.-Петербургского университета, 1996.
29. Ковалевский Г.В., Абрамов В.В. Проблемы развития туризма в Украине:
интегрированый подход // Туристично-краєзнавчі дослідження. – 1999. –
Вип.2.
30. Котлер Ф. Основы маркетига. – Москва, 1990.
31. Крачило М.П. Основи економічної теорії. – К., 1997.
32. Кузик С.П., Касянчук З.О. Оцінка туристської придатності території
Карпат Карпати: український міст в Європу: проблеми і перспективи. –
Львів, 1993.
33. Кузнецова Н.М. Основи економіки готельного та ресторанного
господарства. – К., 1997.
34. Макконнелл Кемпбел Р., Брю Стенли Л. Экономикс: принципы, проблемы и
политика. – К.: ХаГар, 1998.
35. Матеш В. Україна запрошує на відпочинок // Вісті з України.
-1994.-№4.
36. Межгосударственый стандарт. Туристско-екскурсионное обслуживание.
Класификация гостиниц. – Киев: Госстандарт Украины, 1996.
37. Межгосударственый стандарт. Туристско-екскурсионное обслуживание.
Проектирование туристских услуг. – Киев: Госстандарт Украины, 1996.
38. Папирян Г.А. Менеджмент в индустрии гостеприимства. – Москва:
Економика, 2000.
39. HYPERLINK “http://tourlib.net/Books_tourism/EkonTur.htm” Папирян
Г. А. Экономика туризма. – М.: Финансы и статистика, 1998 .
40. Песоцкая Е.В. Маркетинг услуг. – С.-Петербург: Питер, 2000.
41. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. – Київ, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
