Основи економічної теорії
НАУКОВИЙ РЕФЕРАТ
на тему:
Інфляція: суть, причини, види. Шляхи подолання. Соціально-економічні
наслідки.
СУТЬ ТА ФОРМИ ІНФЛЯЦІЇ
Інфляція – процес знецінення грошей унаслідок надмірної емісії та
переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у
зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності
грошей. Перебіг інфляційного процесу схематично ілюструє рисунок 1.
Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між
соціальними групами населення, зниження матеріального стимулювання
праці, до спаду виробництва, скорочення інвестицій, гальмування
науково-технічного прогресу, послаблення зовнішньоекономічних позицій
країни, зменшення конкурентних можливостей на світовому ринку.
Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий
процес, який можна розділити на три етапи:
на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають
від
темпів збільшення грошової маси в обігу;
на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи
зростання грошової маси в обігу;
на третьому стані зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібно
характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання
грошової маси, то відстають від них.
У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу)
виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу, гіперінфляцію.
Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в
кожній країні він розвивається по-своєму.
Рисунок 1 – Інфляційний процес
Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10
% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним
накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи
за незначного зростання цін.
Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв’язку між
зростанням грошової маси та інфляцією. Суб’єкти ринку певний час не
відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для
нагромадження чи збереження. Це тимчасово вилучає надмірно емітовані
гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно
сповільнюється швидкість обороту грошей, що теж має певний
антиінфляційний ефект.
Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на
інвестиції, що приводить до розширення виробництва, товарообороту і
збільшення пропозиції товарів послуг. Отже, за умов неповної зайнятості
(наявності незавантажених виробничих потужностей і безробіття)
відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може
зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого
характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало
відчутна для економічних агентів. Тому економій більшості розвинутих
країн нині притаманна повзуча інфляція якою часто користуються як
засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.
Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощування
інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту,
який постійно тисне на товарні ціни загрожує їх «вибухом». За умов
повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється
особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей)
попит на «інфляційне фінансування» за обмеженої пропозиції, що порушує
симетрію товарного обміну – МV=PQ. Виникає ситуація, за якої дальше
зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й
ефективному використанню його ресурсів, а призводить до безпосереднього
зростання цін внаслідок чого інфляція переходить на вищий щабель і
перетворюється на гальмо економічного розвитку.
Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають
10-100 % на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто
прискорена, або галопуюча, інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи
зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що
призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний
мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.
На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та
скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується
процес суспільного нагромадження. Інфляція породжує відтік капіталу з
виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної
рівноваги.
Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких
темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у
грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження чи заощадження переходять у
сферу обігу. Виникають так звані «гарячі гроші» – гроші, що втрачають
свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше
позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних
агентів швидше позбутися «гарячих грошей» прискорює їх оборот, що
зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення
обороту грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти
ринку втрачають бажання реалізовувати товари за гроші, які постійно
втрачають купівельну спроможність, і переходять на бартерні операції або
на продаж за іноземну валюту. Як бачимо, гроші не тільки перестають бути
засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію
– засобу обігу.
За умов галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна
криза – «грошовий голод». Держава намагається припинити емісію грошей,
однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед
необхідністю вдаватись до нових і нових емісій, настають «емісійні
шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом,
інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення
інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а
галопуючої – на гіперінфляцію.
Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних
процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція
переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають до 50 % за
місяць (у рамках гіперінфляції виокремлюють і вужче поняття –
суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше
процентів за рік).
Гіперінфляція часто пов’язана з політичним хаосом, наслідками війн та
соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя XX
століття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку
90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила
в “інфляційний полон” і не відчула його руйнівного впливу.
На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секторах
економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий
(нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.
За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції,
поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм,
розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводять
до зростання загальної економічної, соціальної та політичної
нестабільності.
У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що значно знижує
їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, а
це призводить до дальшого зростання цін, оскільки великій кількості
грошей протистоїть надто обмежена кількість товарів. Агенти ринку
намагаються якомога скоріше «отоварити» гроші, що буквально на очах
втрачають свою вартість. Відбувається «втеча» від грошей. Хоч як
парадоксально, але не зникає і «голод» на гроші, оскільки емісія грошей
не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих
номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і
виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові куп’юри
все вищих номіналів, тобто ще більше «розкручує» спіраль цін і грошей.
Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона принципово змінює
розподіл доходів і майна. Ті, хто має тверді заробітки, відчувають
зменшення їхньої купівельної спроможності. Ті, хто має заощадження,
також відчувають вплив інфляції – їхні заощадження постійно
знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності
(нерухомість, коштовності), бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж
інфляція. Високий темп зростання цін робить грошові заощадження
настільки незахищеними, що ті, хто може це собі дозволити,
переключаються на “безпечні” об’єкти вкладання грошей.
Інфляція “роз’їдає” реальну вартість активів, бо знецінюються не тільки
гроші, а й цінні папери, страхові поліси, депозити тощо. За інфляції
відбувається перерозподіл доходів між кредиторами і дебіторами.
Боржники, котрі раніше отримали позику, розплачуються за неї грішми, які
в процесі інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну
спроможність). Відбувається перерозподіл багатства за рахунок кредиторів
чи власників грошових активів на користь боржників, серед яких основним
боржником є держава, пасиви котрої (гроші, державні облігації,
скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори, а
виграють позичальники (дебітори) передовсім держава, оскільки інфляція
значно зменшує реальну величину державного боргу. Усе це дестабілізує
суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення. Інфляція
також звужує внутрішній ринок, спотворює структуру попиту, посилює
спекуляцію, породжує “тіньовий бізнес”.
Інфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів унаслідок
швидкого знецінення податків та інших надходжень у державну скарбницю та
одночасного зростання видаткової частини б’юджету. Через інфляцію
реальна вартість доходів б’юджету постійно зменшується. Тому держава
змушена весь час вдаватись до друкарського верстата, щоб компенсувати
фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо,
то державі доводиться зменшувати свої витрати, передусім на соціальні
потреби, що додатково загострює соціально-політичну нестабільність у
суспільстві. На останній стадії інфляції зростання емісії стає вже не
тільки фінансово невигідним, а й соціально небезпечним.
Узагалі на хвилях інфляції часто виринають украй небажані соціальні
явища. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на
початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і
більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення
перетворилися на ніщо. І це, на думку багатьох істориків, значно
полегшило Гітлеру прихід до влади. У 80-х роках навіть такі економічно
міцні країни, як Ізраїль, Югославія, не кажучи вже про більшість
латиноамериканських країн, потрапили в полон глибокої інфляції. На жаль,
на початку 90-х років це негативне явище не обминуло й Україну.
ПРИЧИНИ ІНФЛЯЦІЇ
Економічною теорією доведено, що основними причинами інфляції є
перевищення товарного попиту над пропозицією – “інфляція попиту” та
зростання грошових витрат виробництва – “інфляція витрат”. Ці дві
класичні причини спричиняються низкою монетарних та загальноекономічних
чинників. До них належать: інфляція, породжена надлишком в обігу
грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальна інфляція, що
пов’язана із дефіцитом б’юджету; інфляція, спричинена зростанням
виробничих витрат і доходів, імпортована інфляція тощо.
Інфляція попиту генерується надмірним зростанням товарного попиту
порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення
пропозиції, зростання попиту компенсуватиметься підвищенням цін і рівень
інфляції зростатиме. Інфляція попиту безпосередньо пов’язана з дією
монетарних чинників. Ідеться передовсім про надто велику грошову емісію,
що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з реальною
пропозицією товарів і послуг. У цьому разі безпосереднім чинником
інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу –
Мs=Мd.
Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допомогою «рівняння
обміну»:
МV=РQ,
(1)
де M — номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу); V —
швидкість, або норма обороту грошової маси; Q — реальні доходи, або
товарне забезпечення грошей.
Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показників. Номінальний
дохід (РQ – номінальна сума отриманої зарплати, виплати процентів на
заощадження, виплати прибутку, дивідендів, рентних платежів тощо.
Реальний дохід (Q – кількість товарів і послуг, що їх можна придбати на
суму номінального доходу). Динаміка реального доходу визначається як
різниця між номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік
середній показник номінального доходу зріс на 15 %, а ціни за той самий
час – на 10 %, то можна вважати, що реальні доходи населення збільшилися
на 5 %.
Із формул і (1) випливає, що збалансованість між грошовою масою та її
товарним забезпеченням досягається зміною рівня цін.
Рівень цін можна визначити, перетворюючи рівняння (1) за формулою:
Р=МV/Q,
(2)
Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає,
коли номінальна грошова маса збільшується відносно попиту на реальні
залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція
товарів і послуг. Кількісна теорія грошей стверджує, що коли V і Q
величини постійні (соnst), або змінюються незначно, тоді з рівняння (2)
випливає пряма залежність між показниками М і Р: якщо грошова маса М
подвоюється, те саме відбувається з цінами Р.
Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустімо, в
обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. дол., яка має відповідне
товарне забезпечення. Держава випускає в обіг іще 250 млн. дол.,
наприклад, для покриття б’юджетного дефіциту. При цьому номінальний
обсяг виробництва товарів не змінився. Тоді номінальний попит
перевищуватиме пропозицію в базових цінах на 250 млн. дол., або в 1,5
рази. Це явище в економічній теорії має назву “інфляційного розриву”.
Його ліквідують зміною рівня цін. Якщо ціни підвищити в 1,5 рази, то
пропозиція товарів знову відповідатиме платоспроможному попиту.
Отже, підвищення попиту за обмеженої пропозиції призводить до підвищення
цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції стосовно ціни
залишається низькою. Це зумовлює дальше зростання “інфляційного розриву”
між сукупним попитом та сукупною пропозицією.
Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, грошей, випуску
продукції (ВВП) і швидкості обороту грошей, то рівняння (2) можна
переписати в термінах темпів приросту:
Р=М-Q+V,
(3)
або
М/Р=Q-V,
(4)
Отже, норма інфляції (Р) дорівнює різниці між темпами приросту
номінальної грошової маси та реального попиту на гроші (3).
Із рівняння (4) випливає, що темп приросту реального попиту (М/Р) на
гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Q) за мінусом приросту
швидкості обороту грошей (V).
Розглядаючи рівняння (3) і (4), ми можемо дійти висновку, що номінальна
грошова маса й реальні доходи впливають на рівень цін у протилежних
напрямках: зростання номінальної грошової маси сприяє інфляції, тобто
зростанню цін, тоді як збільшення реальних доходів, а значить,
збільшення реального попиту на гроші в принципі сприяє зниженню рівня
цін. Чистий ефект залежить від співвідношення цих двох показників.
Інтенсивне зростання номінальної грошової маси, яке не супроводжується
збільшенням попиту на реальні залишки, призводить до виникнення різних
різновидів уже відомих нам “гарячих грошей”, тобто до збільшення
інфляції. Навпаки, якщо інтенсивно зростає реальний попит на гроші
(реальні доходи), то за будь-якого рівня зростання грошової маси
відбувається певне стримування інфляції. Наприклад, якщо швидкість
обороту грошей є величиною постійною, а реальні доходи зростають,
скажімо, на 3 % за рік, то в цьому разі реальний попит на гроші зросте
теж на 3 %.
Якщо номінальна грошова маса зросте на 10 % за рік, то норма інфляції
становитиме 7 % (10 %- 3 %). За зростання грошової маси на 15 % норма
інфляції становитиме 12 % (15 %- 3 %); відтак підвищення темпів
приросту реальних доходів (скажімо, до 5 % замість 3 %) означатиме
зниження інфляції (15%- 5 %=10 %).
Прискорення швидкості обороту грошей є додатковим стимулятором
інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення
номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси:
V=РQ/М ,
(5)
звідси – V=Q/(М/Р).
(6)
Це означає, що швидкість обороту грошей дорівнює відношенню реальних
доходів до реальних касових залишків. За зростання доходів швидкість
обороту грошей теж зростає, а попит на реальні залишки спадає. Цей
показник високий на стадії галопуючої, а особливо гіперінфляції, і
низький на стадії повзучої інфляції.
Таким чином, на темпи інфляції впливають три агреговані складники: темпи
приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обороту грошової маси і
темпи зміни обсягів виробництва (ВВП). Залежно від конкретної
економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес
неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція 1993 р. становила
47 % (35,7 % – через зростання грошової маси, 8,5 % – через зміну
швидкості обороту грошей, 2,8 % – через спад виробництва).
Фіскальна інфляція. Ланкою, яка з’єднує, з одного боку, приріст грошової
маси, а з іншого – зростання рівня цін, стає, як правило, хронічний та
надто великий за розміром дефіцит державного б’юджету, котрий
покривається переважно за рахунок кредитної емісії. Жоден уряд, як
підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться оголосити себе банкрутом, не
вдаючись до послуг емісійного механізму, що є в його розпорядженні.
Будь-яка держава вдається до емісії грошей у тому разі, коли вона не
може розв’язати проблему б’юджетного дефіциту відповідною податковою
політикою або випуском цінних паперів.
Кредитна емісія означає, що центральний банк як агент уряду покриває
державний борг чи фінансує державну програму видатків емісійними
кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду
практично виглядає як зростання чистих активів, джерела яких знаходяться
у пасиві балансу центрального банку, внаслідок чого збільшується грошова
база та сукупний попит. А це може спричинити надмірне зростання
грошового попиту порівняно з реальною пропозицією товарів і як наслідок
– черговий виток інфляції. Отже, чим більший дефіцит б’юджету, тим
більший рівень інфляції. До того ж це явище є нелінійним і динаміка його
має тенденцію до прискорення.
Крім того, фінансування б’юджетного дефіциту з допомогою грошової емісії
є своєрідною формою оподаткування – “інфляційним податком”. Розмір
вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і
реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустімо, ви
маєте на руках 200 доларів за річної норми інфляції 50 %. За рік
інфляція зменшить вартість ваших реальних грошових залишків на 100
доларів, котрі стають “інфляційним податком”. Саме він поглинає
заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну плату, стає причиною
несправедливого перерозподілу багатства. На думку Дж. Кейса, уникнути
цього податку майже неможливо, бо навіть найслабкіший уряд може
запровадити його, не будучи здатним ні на що інше.
Отже, основна причина фіскальної інфляції – дефіцит б’юджету та його
покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони –
основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті
країни, які створили інституційні та економічні умови для відмови від
фінансування державного б’юджету за рахунок кредитів центрального банку,
спромоглися приборкати інфляцію.
Проте повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту, тобто
суто монетарними методами, неможливо. Обмеження грошової маси хоч і
гальмує зростання цін, але водночас пригнічує виробництво, не дає змоги
розірвати ланцюг боргових зобов’язань.
Інфляція витрат. Інфляційний процес може відбуватись і під впливом цілої
низки немонетарних чинників, що зумовлюють зростання цін через
подорожчання компонентів виробництва і збільшення собівартості
продукції. Ідеться про інфляцію витрат, що формується на принципово
іншій основі, ніж інфляція попиту.
Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного
обміну МV=РQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує
процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на
товари) і збільшення грошової маси. Масштаби «накручування» цін залежать
від грошового покриття, яке визначає межі того середовища, у рамках
якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається
завищення попиту на гроші через завищення витрат виробництва. У даному
разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною
від них.
В основі інфляції витрат лежить взаємозв’язок витрат і цін, рівень яких
підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків.
Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є
спіраль “зарплата-ціни”. Наприклад, якщо в економічному середовищі
відбувається загальне підвищення цін, стає неминучим зниження реальних
доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові
доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат
виробництва або б’юджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість
продукції фірм, що призводить до підвищення цін на товари. Подорожчання
товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати:
розкручується інфляційна спіраль «зарплата-ціни». Графічно цей процес
відображає відома в економічній теорії «крива Філіпса».
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата-ціни» демонструє
взаємозв’язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку,
підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є
чинником збільшення платоспроможного попиту, з іншого – підвищення
заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею
собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції, у свою
чергу, сприяє зростанню товарних цін.
Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання
матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає певний товар і діє
за ринкових умов (вільного ціноутворення), під час зростання ринкових
цін на матеріальні компоненти виробництва (сировину, проміжні продукти,
енергоносії) буде прагнути утриматися «на плаву», а тому в ціну свого
продукту включатиме як реальні витрати на виробництво, так і ті, що
визначатимуться інфляційними очікуваннями, щоб забезпечити собі
майбутній прибуток та зарплату своїм працівникам.
Через взаємопов’язаність виробничих процесів в економічному середовищі
зростання ціни на сировину спричинятиме зростання цін на всі інші
товари.
Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію економічних
агентів у відповідь на збільшення ставок податків чи плати за кредит, що
рівнозначне збільшенню витрат виробництва. За високих ставок податків
включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В
економічних суб’єктів з’являються все більші проблеми з фінансуванням
інвестицій та погашенням боргових зобов’язань. Більше того,
послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво
продукції стає економічно невигідним.
Рисунок 2 – Крива Лаффера
В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками
оподаткування та величиною надходжень податків у б’юджет – крива Лаффера
(рис. 2). За підвищечня ставок оподаткування сума податкових надходжень
у бюджет зростає тільки до певної величини, а потім знижується за
рахунок, спаду виробництва й ухиляння від сплати податків. Значний
рівень спаду виробництва відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження
ставок оподаткування збільшить не тільки ділову активність, а й суму
податкових надходжень у бюджет.
Отже, оснозне завдання податкової політики полягає в тім, щоб оживити
економіку й виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить,
не дасть товарного забезпечення грошам.
Зростання цін може відбуватись також через очікування суб’єктами
господарської діяльності чергового погіршання економічної ситуації:
труднощів із поставками сировини, подорожчання банківського кредиту,
платіжної кризи тощо. Наслідком такого очікування є збільшення
виробничих витрат на так звану плату за ризик.
Імпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний
наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо.
Рівень валютного курсу, національної валюти до іноземних може бути як
інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної
валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт
товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому
існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого
експорту (різниця між експортом та імпортом). Отже, зниження курсу
національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини
на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва,
у тім числі й виробництва продукції на експорт.
Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продукцію
вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію
(сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку
істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так,
динаміка інфляційного процесу, що розпочався в Україні у зв’язку з
лібералізацією цін 1992 р. та вимушеним переходом до світових цін на
енергоносії, які закуповують за кордоном, спричинила загальне підвищення
цін на внутрішньому ринку. Інфляція мала яскраво виражений витратний
характер хоча на початку 1902 р. була досить помітною також інша її
складова – інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу.
З підвищенням світових цін на енергоносії українські товари подорожчали
і стали неконкурентоспроможними. У даному разі відбулася суто
імпортована інфляція витрат, оскільки разом із товарами було імпортовано
високі ціни.
Хоч у теорії розмежування чинників інфляції є можливим, але насправді
вони настільки глибоко взаємопов’язані, що намагатися виокремити їх –
марна справа. Це наочно демонструє інфляційний процес в Україні, де
переплелися структурна; фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат та
її різноманітні різновиди. Тут спостерігаємо цілу низку чинників, які
впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесові
особливої складності та непередбаченості. Одне слово, проблеми,
породжені інфляцією, виникають не тому, то цінність грошей падає, а
тому, що майбутню їхню цінність передбачити неможливо.
ОСОБЛИВОСТІ ІНФЛЯЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ
Уперше в Україні заговорили про інфляцію лише 1991 р., хоч потужний
інфляційний потенціал закладався іде в колишньому СРСР. Це
зумовлювалося, з одного боку, повним державним монополізмом та
відсутністю ринкової конкуренції, а з іншого – спотвореною структурою
виробництва, надзвичайно високою часткою військово-промислового
комплексу, надмірним “старінням” основних фондів, неефективним
використанням капітальних вкладень, ресурсів тощо.
За глобального державного регулювання економіки та жорсткого
адміністративного контролю за рівнем цін і доходів грубо порушувався
автоматично діючий зв’язок між зростанням грошової маси,
платоспроможного попиту і рівнем цін. Останні, як правило
«заморожувались», незважаючи на зростання попиту за надто обмеженої
пропозиції, то виключало відкриту форму інфляції. Унаслідок цього
постійно збільшувалася товарно-грошова розбалансованість сфери обігу,
тобто збільшувався незадоволений платоспроможний попит, який постійно
тиснув на товарні ціни. За таких умов інфляція набрала прихованої
(придушеної) форми і виявлялася в хронічному дефіциті товарів, зростанні
цін на “чорному” ринку та зниженні ринкового курсу національної валюти.
Однак розвиток інфляційних процесів в Україні (1991-1994 рр.) мав і
специфічні особливості. Вони пов’язані, насамперед, з непослідовністю
економічних перетворень, прорахунками в економічні політиці,
деформаціями процесу роздержавлення і приватизації надмірними
бюджетними видатками.
Особливо швидкому зростанню інфляції (від прихованої до гіперінфляції)
протягом 1991-1993 рр. сприяли, з одного боку вкрай незадовільна
структура виробництва, його низька ефективність, падіння спочатку
темпів, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з іншого –
нарощування дефіциту державного бюджету зі зменшенням надходження
доходів та непомірним зростанням державних витрат. Якщо 1991 р. дефіцит
бюджету України становив 14 % ВВП, то 1992 р. він збільшився до 29 %.
Бюджетні видатки зросли до 72 %, ВВП. Економіка втратила здатність
задовольняти та обслуговувати такий рівень державних витрат. Крім того,
унаслідок інфляції реальна вартість загальних державних доходів постійно
зменшувалася. Тому держава змушена була весь час “збільшувати оберти”
емісійного верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції.
Первинна емісія – головний чинник інфляції попиту в Україні. Стрімке
падіння вартості національних грошей України охоплює період з кінця 1991
р. до половини 1994 р., коли індекси цін підвищилися з 240 % 1991 р. до
2100 % 1992 р. і перейшли в гіперінфляційні; зростання 1993 р. – 10255 %
на рік. Ситуація визначалась катастрофічно великими обсягами кредитних
емісій, які здійснювались з рішення державних органів. У 1992 р.
кредитна емісія сягнула нечуваної доти суми – один трлн. крб. (500 % від
обсягу грошової маси на початок року). Вона була спрямована на
забезпечення заліків взаємозаборгованості суб’єктів господарської
діяльності, поповнення їхніх обігових коштів, на видачу дотації
державним підприємствам тощо. 1993 р. обсяги кредитної емісії знову
збільшились аж у 30 разів і становили вже близько 30 трлн. крб.
Саме ці величезні за обсягами кредитні емісії стали головною причиною
гіперінфляції 1993 р., поглиблення фінансової кризи, яка набрала
затяжного характеру. Додатковим чинником зниження вартості національної
валюти було те, що емісійні кредити в той час надавались за пільговими
процентними ставками, які були значно нижчі за темпи інфляції.
Одним із найважливіших чинників інфляції були кредити Уряду, які
надавалися безплатно. Вони становили на 1 січня 1994 р. в загальному
обсягу випуску платіжних засобів 85.9 %, або 141,5 трлн. крб.. Ці гроші
не виступають як капітал, практично обертаються лише один раз і
перетворюються на бюджетне дотаційне фінансування.
За такої ситуації емісія була неминучою. Вона слідувала за
адміністративним підвищенням цін, була його наслідком. При цьому слід
урахувати й те, що в Україні тоді не існувало чіткого розмежування між
бюджетною та кредитною системами. У цій ситуації автономність НБУ була
лише формальною, а кредитна емісія мала фіскальну природу, тобто
здійснювалася не на кредитних, а на суто, дефіцитних засадах. Відтак
основним винуватцем інфляційного процесу були державні структури, які за
допомогою емісійного верстата намагалися компенсувати надмірні
(амбіціозні) бюджетні витрати, значною мірою породжені недосконалою
економічною політикою.
Нині запроваджуються ефективні механізми регулювання грошово-кредитного
ринку. Ідеться про кредитні аукціони, вексельне редисконтування,
ломбардне кредитування та операції РЕПО. Національний банк надаватиме
традиційні кредити рефінансування комерційним банкам під заставу цінних
паперів (як державних, так і банківських) та векселів, що мають товарну
основу. Це стимулюватиме розширення попиту на боргові зобов’язання Уряду
і банків та активізуватиме використання векселів у розрахунках, що, у
свою чергу, сприятиме подоланню платіжної кризи.
МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ
Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію тільки
негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося,
стало диференційованим. Як зазначалося, більшість економістів
(зарубіжних і вітчизняних) визнала, що «повзуча» інфляція справляє
позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих
стадіях набирає руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з
інфляцією вирішується її регулюванням з боку держави. Основна мета
такого регулювання полягає в тім, щоб утримати інфляцію в розумних межах
і не допустити прискорення її темпів до розмірів, загрозливих для
соціально-економічного життя суспільства.
Зміна ставлення до інфляції пояснюється тим, що за глибокого
державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її
розвитку стає неминучою, а інфляція – внутрішньо зумовленою. Тому
об’єктивно можна лише стримати інфляцію на певному рівні, а не припинити
її взагалі.
У розвитку інфляційного процесу завжди є якась «критична точка», за якою
інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли дальше зростання грошової
маси та грошових доходів окремих економічних суб’єктів стає недоцільним.
Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент
починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна
вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно
й реальні доходи економічних суб’єктів (у середньому) меншають, хоч
номінальне зростають.
Для кожною окремого суб’єкта «критична точка» інфляції настає не
одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно
різниться за темпами, що зумовлює таку саму різницю темпів знецінення
доходів різних груп економічних суб’єктів. Найшвидше інфляція досягає
«критичної точки» для суб’єктів з фіксованими доходами та найвищою
питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності,
найпізніше – для економічних суб’єктів, які мають можливість підвищувати
свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їхнього
попиту. Це насамперед великі монопольні підприємства, котрі мають
можливість активно підвищувати ціни на товари, які вони продають, і
протидіяти зростанню цін на товари, які вони купують, підприємства, що
спроможні постійно збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте
і для них колись настає «критична точка». Тоді вони стають прихильниками
стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної
політики.
Ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова кейнсіанської
теорії державного регулювання економіки втручанням у платоспроможній
попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними
важелями, у тім числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може
стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції,
а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним
вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:
1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли дія механізму ціни
рівноваги не обмежується. Тоді підприємці під впливом додаткового попиту
будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів випереджаючими
темпами;
2) наявність на ринку резервів засобів виробництва й робочої сили
(неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються у сферу
виробництва;
вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на
грошовому ринку, що дає можливість знижувати його, випускаючи в обіг
додаткову масу грошей. Це приводить, у свою чергу, до зростання
інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних
ринках, а відтак робить інфляцію регульованою й ефективною навіть за
повної зайнятості.
Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на
практиці в 50-60-ті рр. у більшості країн з розвинутою ринковою
економікою. На цій підставі виправдовувалося форсування державних
витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем.
Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін
тощо.
Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної
загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження
платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідею регульованої інфляції.
Особливо інтенсивними регулювальні заходи ставали за виникнення ознак
економічної кризи та в період депресії. У період «перегрівання»
економіки вживались конкретні антиінфляційні заходи, розроблялися
спеціальні «плани стабілізації».
Усе це відіграло позитивну роль у пом’якшенні коливань економічного
циклу і сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто тривалого
(50-60-ті рр.) стримування інфляції на «повзучому» рівні, що давало
підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї «контрольованої»
інфляції.
Проте вже з початку 70-х рр. у більшості країн з розвинутою ринковою
економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до
галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання
роздрібних цін становили у США 1,7 %, в Англії – 3,1, у Франції – 5,0, в
Італії – 3,4, то в 1975-1980 рр. – 9,3 %, 15,8, 10,5 і 17,9 %
відповідно. Такі зміни були зумовлені низкою об’єктивних процесів, які
виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.
Це, по-перше, надзвичайне “розбухання” державних витрат, унаслідок чого
вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою
подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була остаточно
переповнена грошовою масою, а інфляція досягла своєї “критичної точки”.
По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення
великих монополій, високої монополізації виробництва й ринку, що
заважало вільній дії механізму ціни рівноваги. По-четверте (і це чи не
найголовніше), у даний період загострилась економічна й енергетична
криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання
виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося
завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок.
Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної
плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочався
могутній розворот спіралі «зарплата-ціни», який зумовив галопуючий
характер інфляції.
За нових умов кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнала серйозної
критики з боку представників монетаристської школи. Головним недоліком
її вважали те, що кейнсіанці, оцінюючи наслідки інфляційних заходів
уряду, не брали до уваги свідомої реакції економічних агентів
(підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М.
Фрідмен висунув положення про «природний рівень безробіття», який
визначається умовами ринку робочої сили і не може бути штучно змінений.
Якщо ж уряд своїми заходами (стимулювання попиту бюджетною і кредитною
експансією) зменшить безробіття понад цей природний рівень, то це тільки
прискорить інфляцію. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін,
забезпечать свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах,
трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та
посилення стимулювання виробництва не відбудеться. Уряд змушений буде ще
більше стимулювати попит, а це – прямий шлях до розкручування
інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути
тільки короткочасним. У перспективі вони містять у собі загрозу
гіперінфляції.
Іще далі пішли представники монетаристської школи “раціональних
очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що
економічні суб’єкти завжди можуть передбачити будь-які регулювальні
заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходи, а тому
заперечують навіть короткочасний ефект від регулювання емісії й
зайнятості. На їхню думку (і це головний висновок монетаристської
доктрини), стабілізаційна політика є цілком безплідною, оскільки ринкова
система здатна сама себе підтримувати в постійній рівновазі.
Отже, політика регулювання інфляції на початку 70-х років змінилася
прямо антиінфляційною політикою.
Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою
має два аспекти – дефляційна політика (регулювання попиту) та політика
доходів.
Дефляційна політика включає методи обмеження платоспроможного попиту
через фінансовий і кредитно-грошовий механізми. Вона проводиться за
умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у
каналах обігу.
Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати
державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні
потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу.
Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко
використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте
мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг
у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально
зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З
метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні
позики.
Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та
пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи
дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за
пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму
обов’язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування
народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та
платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування
зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу,
попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач
комерційними банками позик на великі суми.
Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати
бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов’язана з великими
труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві,
загрожує економічною кризою, банкрутством підприємств, зменшенням
зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, майстерно
комбінуючи дефляційні та інфляційні методи.
Другий напрям антиінфляційної політики – політика доходів – передбачає
державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може
полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»),
або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах
темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався
в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди
наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні
економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін – це пряме
втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до
деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний
дефіцит і розвиток «чорного ринку». Заморожування зарплати спричиняє
незадоволення трудящих, посилює соціальне напруження.
Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася
від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої дії на
подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії
законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це,
зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення
ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних
і слабоконкурентних підприємств і галузей, запровадження гнучкої
податкової політики, що стимулює підприємницьку активність і зростання
грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на
розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці,
що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики.
Унаслідок нього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли
перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні «повзучої».
Нині особливості економічного розвитку знову поставили на порядок денний
кейнсіанські ідеї регульованої інфляції. Проте, й досвід 80-х рр., то
грунтувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення
для теорії і практики.
По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися на
нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких
економічних і соціальних наслідків.
По-друге, антиінфляційна політика має тим більший ефект, чим менше вона
втручається у виробництво, чим ліпші умови створюються в країні для
розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може
обмежуватися тільки дефляційними заходами, а має бути комплексною,
включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку
виробництва.
По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки
розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційна політика
держави, якщо вона недостатньо продумана та здійснюється непослідовно.
Список літератури
А. Гальчинський “Теорія грошей” Київ “Основи” 1996 р.
“Гроші та кредит” підручник, Тернопіль – 2000 р.
Л. Е. Сімків, О. С. Яцюк, С. Я. Кісь “Основи економічної теорії”,
Івано-Франківськ – 2004 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
