РЕФЕРАТ
на тему:
“Розвиток української мови”
Вступ
Сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть.
Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й
глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку
слов’янських народів.
В епоху родового ладу всі слов’яни говорили однією мовою, що поділялася
на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов’ян називають
загальнослов’янською.
В певних історичних умовах стародавні слов’яни поступово поділились на
групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись
єдина мова. Східна частина слов’ян, староруська народність, утворила
першу східнослов’янську державу — Київську Русь і стала творцем і носієм
староруської мови. Сучасних східнослов’янських народів — росіян,
українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. Ці часи є
лише початком зародження і оформлення російської, української і
білоруської східнослов’янських народностей, а також і формування у своїх
основних рисах братніх східнослов’янських мов.
З того часу минуло понад тисячу років. З територіальних діалектів мови
східних слов’ян, в силу певних соціально-історичних умов, розвинулись
споріднені мови — російська, українська і білоруська. Отже, українська
мова утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і
білоруська мови.
1. Основні етапи розвитку української мови
Наша мовна традиція сягає докняжих часів, а в період Київської Русі наше
слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких
сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і
збагачувало їх. Гідно подиву, що його не задушили княжі міжусобиці, не
стяла ворожа шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно не
розвіялось у вихорі навальних орд, а залишилось сіллю землі й народу.
Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні.
Протягом цих 73 тисяч днів мало коли світило лагідне сонце і йшли
благодатні дощі над нашою мовною нивою. Не завжди були на ній багато
трудівників, а ті, що були, не завше працювали ревно. Не дивно, що густо
поросла вона бур’янами, що не всі її ділянки зеленіють, що чималими
місцями вона не тільки витоптана, але й заасфальтована.
Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і
оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом
російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як
“хлопську”, “колгоспну” чи навіть “курдупельну”, і підлаштовували її під
іншу мову з метою прискорення її злиття в ім’я світлого майбутнього
всього людства, і прославляли її “небувалий розквіт” завдяки дружнім
впливам, – а вона таки живе. “Не вмирає душа наша!”.
Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення
української мови. В українських підручниках, довідкових та інших
виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому
столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три
східнослов’янські народності, а отже відповідно і три мови. А до
чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською
мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова
поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в
дохристиянські “язичеські” часи, ще до виникнення Київської Русі.
Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена
чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова наших
пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось
відмінна від сучасної.
Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про
Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського,
українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт,
що жодне з цих трьох немовлят “ніколи не качалося по всій колисці, а
кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце”, а отже, мало свою
мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями.
Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у
XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом
багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась,
розвивалась і вдосконалювалась.
Вирішальним чинником згуртування українських племен в українську
народність було створення першої Української держави з центром у Києві.
Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної
мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З
прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну
мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського
духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення.
Згадаймо найдавнішу збережену пам’ятку української писемності “Слово о
полку Ігоревім”, Видно, що автор добре знав і книжний, і народний
варіанти мови, бо крізь канву старослов’янської виразно проступають
елементи живої народної мови.
З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси
українського народу, які звикали до церковнослов’янських слів і
висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи
церковнослов’янської фонетики, морфології і синтаксису.
Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:
Ой біда, біда чайці-небозі,
що вивела дітки при битій дорозі.
Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула
печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми
набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров’ю
монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського
лихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда.
Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний
розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися
широкі хвилі кочових племен.
Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися на
ослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природними
багатствами. Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробили
поляки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином,
український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст.
він увійшов до складу чужих держав—Польщі й Литви.
У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель
утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість
українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх
чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з
такою ж культурою і урядовою мовою. Українською (“руською”) мовою було
написано зведення державних законів — “Литовський статут”. Нею ж велося
листування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в
“Літовському Статуті” про мову: ”А писар земський маєть по-руську
літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным
языком и словы”.
У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали
об’єднаною державою— Річчю Посполитою. Після’укладення унії більша,
частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь,
Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою
Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується.
Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до
польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того
була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди
ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. “Для
панства, великого, для лакомства нещасного” українська шляхта відреклася
свого народу та спольщилася.
Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у
XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура.
Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське
слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає
демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним,
як козацьке бароко.
На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі
документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися
українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.
Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом
Хмельницьким, стверджує: “Не лише козаки, але більшість їх дружин і
дочок уміли читати”.
В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають
друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24.
Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги
проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української
культури.
З цього приводу академік М.Грушевський писав: “Українській нарід, як
порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший,
освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на
Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і
друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо
своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою,
поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських
учених”.
2. Час утисків української мови
Ситуація почала змінюватися після 1654 р. Взявши головним постулатом
сентецію “коли буде багато мов, то піде смута по землі”, московські
цензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову на
московський зразок.
Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищував
козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720
р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських
видань: “… вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать
…”.
З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку
української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі
відіграла російська православна церква – чи не найбільш дієве знаряддя
русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків
української мові і культурі у XVIII столітті:
1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма – чорнило і пера
без дозволу начальства.
1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги в
Києво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури.
1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та
старих українських церковних книг і заміна їх московськими.
1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях,
зруйнування Запорізької Січі.
1783 рік. Запровадження загальноросійської системи управління.
Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської
академії.
Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: “З того часу
Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім’я хохол,
яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична
мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни
червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська
історія була або закинена, або представлена спотворено”.
Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою
закріпаченого плебсу – її слово живе у пісні і думі, у фольклорі
взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної
неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмах
народів, під скіпетром вінценосних імперій – у цих тюрмах конатиме і
його мова.
3. Відродження української мови
Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу
виходу з друку «Енеїди» Котляревського (1798 р.).
Нормальному розвиткові української літературної мови довгий час
перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативно
позначилося на її розвиткові також роз’єднання українських земель між
різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції,
наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Між
орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували
значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова
жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках,
передавалась від покоління до покоління.
З кінця XVIII і першої половини XIX століття загальнонародні норми нової
української літературної мови починають закріплятися в літературі, а
саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І.
Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Т. Г. Шевченко підніс
українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині
XIX і початку XX століття українська літературна мова збагачується й
розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як
Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. К. Тобілевич,
М. П. Старицький,
І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В.
С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. – О.Вишня, П.Тичина,
М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.
Висновки
Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона
повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна
із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення
оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя
українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії.
Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником
зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку
нашої країни.
Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти
живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне
відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.
Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога
К.Ушинського:
“Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову –
і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –
вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї
недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя
багатовікової особистості народу?”.
Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання – відродження
української мови, держави, нації. І виконати його – наш громадянський
обов’язок.
Використана література
Ажнюк. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі//
Сучасність, 1999. – № 3.
Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. –
Львів, 1941. – С. 3.
Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори:
У 5 т. – К., 1983. – Т. 3. – С. 283-301.
Монографія Ю.Жлуктенка “Українська мова на лінгвістичній карті світу”.
Київ \\ Наукова думка. – 1990.
Оржехівський В. Міжетнічні взаємини // Права Людини. – Харків, 2001.
Освіта України. – №4 (232) від 24 січня 2001.
Пентилюк М. Наш скарб – рідна мова. /Матеріали сайту “Сторінки
лінгвіста”, 2001.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
